Юридичні поняття і терміни на літеру Г

Габсбурги (нім. Habsburger) - династія, яка правила в Авст­рії (1282-1918), Іспанії та її володіннях (1516-1700), Чехії та Угорщині (1526-1918), Австро-Угорщині (1867-1918), імперато­ри Священної Римської імперії німецької нації (1438-1806, крім 1742-1745).

Гавел Вацлав (04.Х.1936-18.ХП.2011) - чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст. 02.ІХ.1942 Вацлав пішов до школи. 1947 Г. закінчив початкову школу. В одинадцятирічному віці поступив до елітної школи-інтернату в Подєбрадах, звідки вже 1948 був виключений як «противник комуністичного режиму». Омріяну

вищу гуманітарну освіту здобув 1966 на театральному ф-ті в Пра­зькій Академії Мистецтв. Після поразки Празької весни 1968, в якій брав активну участь, та заборони публікацій став одним з найвідоміших дисидентів і критиків системи. Активний учасник Оксамитової революції 1989. Дев’ятий та останній президент Че- хословаччини (1989-1992), а також перший президент Чехії (1993-2003).

Галицький договір 1658 - укр.-польс. мирна (конституцій­на) угода, підписана 16(VI) вересня неподалік м.

заборонялося переобтяжувати своїх підданих різноманітними по­винностями. На превеликий жаль, дія історичного договору юри­дично була припинена урядом Ю. Хмельницького в жовтні 1659, після підписання угоди з Рос. д-вою. У наступні роки положення Г.д. не раз використовувалися урядами Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка під час вироблення умов мирних угод з польс.

Галицький полк - адм.-тер. і військ, одиниця Лівобереж. України (Гетьманщини) з центром у м. Гадячі (тепер Полт. обл.). Утв. 1648. У реєстрі, складеному після Зборіеського договору 1649, не зазначається; його територія 1649 перетв. на Гадяцьке староство (гетьм. рангову маєтність), яке було приєднано до Пол­тавського полку. За деякими відомостями, існував 1659-1660. 1660 Г. п. об’єднано з Миргородським полком. 1662 частину території колишнього Г. п. включено до Зіньківського полку. Того самого ро­ку Г. п. відновлено, і він існував до 1782, коли його, як і інші ліво­бережні полки, було ліквідовано. Тер. Г. п. увійшла до складу Чер- ніг. намісництва. Заданими 1764, до Г. п. входила21 сотня. Сотен­ними центрами були Гадяч, Веприк, Зіньків, Опішня та ін. міста і містечка. Серед найвизначніших полковників - К. Бурляй (1648— 1649, сподвижник Б. Хмельницького), Ф. Криницький (1672-1678), М. Самойлович (1678-1687), М. Борохович (1687-1704), І. Чар- ниш (1709-1715), М. Милорадович (1727-1729), Г. Граб’янка (1729-1738, автор відомого козац. літопису), П. Галицький (1738— 1754), В. Розумовський (1755-1762), А. Крижанівський (1762— 1772). Останнім був Р. Пламенець (з 1780).

Гадяч - місто, районний центр (з березня 1923) Полт. обл., на р. Пслі (притока Дніпра). Бл. 25 тис. осіб. Уперше згадується в істор. документах 1-ї пол. XVΠ ст., згідно з якими датою засну­вання Г. є 1634. Був центром Гадяцького полку (1648-1649, 1659— 1660, 1662-1782), сотенним містом Полтавського (1649-1659) та Зіньківського (1662-1672) полків. У Гадяцькій фортеці 1649-1662 розміщувалася адміністрація Гадяц. староства, що належало до рангових гетьм. маетностей. З 1663 замок став резиденцією гетьма­на І. Брюховецького. У 1-й пол. ХУШ ст. місто належало гетьман. Д. Апостолу, аз 1764 - гетьман. K Розумовському. Після рефор­мування Гадяц. полку (1782) Г. - повітове місто Черніг. намісни­цтва, з 1791 - Київського, 1795 - знову Чернігівського; з 1796 - Малоросійської, а з 1802 - Полт. губерній.

Гай (Gajus; достовірні рр. нар. і см. невід.; жив, орієнтовно, наприкінці І - середині П стст. н.е.) - давньорим. юрист П ст. По­вне ім’я Г. невідоме, біогр. даних про нього майже не збереглося. Відомо, що він був ученим і талановитим педагогом за часів ім­ператора Адріана (117-138). Віднесений законом імператора Ва­лентинівна Ш до найвидатніших юристів класичного періоду (поряд з Папініаном, Павлом, Ульпіаном і Модестином). Викла­дав право, за припущеннями, в одній з малоазійських рим. прові­нцій, залишив по собі ряд знаменитих праць, цитованих у «Дигес- тах» Юстиніана, і знаний в основному як автор «Інституцій» - тво­ру, що впродовж кількох століть слугував підручником з рим. права і дійшов до сьогодні майже в незмінному вигляді. З огляду на його систематичність, лаконізм, наближеність до тогочасної суд. практики, ясність і точність формулювань вважався зразко­вим посібником для вивчення права в юрид. школах античного світу. «Інституції» Г. разом з творами ін. юристів класич. доби забезпечили чи принаймні значно полегшили кодифікацію Юс­тиніана (Corpus juris civilis). Основою правових поглядів Г. є: ви­правдання режиму цезаризму і претензій імператорів на законод. владу; обґрунтування і захист права приват, власності та інтересів власників у галузі цив. права; розуміння права народів як частини природ, права, спільного для всіх людей. Твори Г. (а крім «Інсти­туцій», це й «Коментар до Законів ХП Таблиць і преторських едиктів» та ін.) є особливо важливими для розуміння наук, сис­теми рим. права, цінним джерелом, що характеризує стан його розвитку на ранніх стадіях.

Гайдамаччина, гайдамаки (від тур. haydamak - робити на­скоки, напади) - іст.

військ жорстоко придушив повстання. Після цього виступи Г. пішли на спад. Затухання гайдам. руху збіглося в часі з ліквідацією Запорізької Січі, що не є випадковістю. Оскільки на землях Запо­ріжжя із селян-утікачів формувалося чимало загонів повстанців, які наганяли страху як на польське, так і великоросійське панст­во, царизм шукав приводу для руйнації та повного знищення оплоту козацтва. Однією з таких «вагомих причин» ліквідації За­порізької Січі і стала Коліївщина. 2. Солдат війська Центральної ради України в 1918-1920.

Галаган Григорій Павлович (15. VΠI. 1819-25.DC1888) - громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Пол­тавщині та Чернігівщині, представник відомого старшинсько- дворянського роду Галаганів. Народився в с. Сокиринці Срібнян- ського р-ну Чернігівської обл. у дворянській родині. Одержав хо­рошу початкову домашню освіту, після чого навчався на юрид. ф- ті Петербурзького ун-ту, два роки подорожував країнами Західної Європи. Повернувшись на батьківщину, вирішив зайнятися сіль­ським господарством, для чого оселився у своєму маєтку в с. Co- киринцях Полтавської губернії. 1850 взяв на себе обов’язки по­печителя чернігівської гімназії та совісного судді і займав ці по­сади до 1853. 1858 Галагана призначено членом чернігівського губернського комітету із селянських справ. Працював у палаті державного майна на Чернігівщині. Після цього він займає ще ряд громадських посад і, врешті, стає членом чернігівського ко­мітету з поліпшення життя селянства. Ще під час роботи в палаті державного майна Галаган виявив прихильність до селянства як малозахищеної верстви населення, організувавши допомогу пос- траждалим від неврожаю, а в 1850-х роках заявляє про себе як про активного прихильника скасування кріпацтва, внаслідок чого його 1858 офіційно запрошують до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою документів майбутньої селянської реформи. Надалі Григорій Галаган неодноразово займав посади в різних комісіях, які працювали над проектами рішення «селянсь­кого питання», виступаючи з позицій повного звільнення вчора­шніх кріпаків від залишків феодальних тягарів та громадських 168

обмежень. З 1865 - земський діяч-меценат: з його ініціативи й за матеріальної підтримки відкрито гімназію в Прилуках (1840 й ба­гато народних шкіл, а також колегію (названу іменем його перед­часно померлого сина Павла) в Києві (1871). Матеріально підт­римував журнал «Киевская старина». Галаган досліджував стано­вище селян, потерпілих від неврожаїв, та надавав допомогу і ко­штами найбільш постраждалим, - що й дало початок 1871 пер­шому в Україні ощадно-позичковому товариству. У 1873-1875 - голова Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства. Був особисто знайомий і листувався з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем, В. Антоновичем та іншими патріотами України. Був одним із засновників бібліо­теки, яка нині відома як Національна парламентська бібліотека України ім. В. Вернадського.

Галицьке князівство - давньоруське князівство, що займа­ло пн.-сх. і сх. схили Карпат, верхів’я Дністра, Прута і Сірета, а на Пд. його територія сягала Дунаю і Чорного м. Утв. на землях схід послов’ян. племені хорватів. Наприкінці X ст. (за Київ. кн. Володимира Святославича) Галицька земля увійшла до складу Київської Русі. Гол. містами її на той час були: Галич, Пере­мишль, Звенигород і Теребовль. Екон. зростанню Галицької землі сприяли природні умови, приплив населення з Придніпров’я, від­даленість від степів, де кочували агресивні половец, орди, а та­кож жваві торг, зв’язки з ін. руськими землями, зх. і пд. слов’яна­ми, Центр, і Зх. Європою, Візантією. У Г. к. доволі рано почали розвиватися ранньофеод. відносини, склалася сильна боярська верхівка. Наприкінці XI - поч. ХП стст. Галицька земля, де тоді князювали правнуки Ярослава Мудрого - Рюрик, Володар і Васи­лько Ростиславичі, відокремилася від Києва. Спочатку вона була подрібнена на декілька князівств, проте невдовзі кн. Володимир (Володимир Володарович) 1144 об’єднав їх в одне князівство зі столицею у Галичі. Найб. могутності Г. к. досягло за князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187), який вів запеклу боротьбу з непокірними боярами. Після його смерті настали занепад княжої влади і послаблення князівства. Цим скористалися утор, феодали,

які 1188 захопили Галич. Проти загарбників 1189 спалахнуло на­родне повстання. 1199 Володимир-Волинський князь Роман Мстиславич оволодів Г. к. та об’єднав його зі своїм у єдине Гали­цько-Волинське князівство. Князями Г.к. були: Володимир Воло- дарович (1141-1153), Ярослав Володимирович Осмомисл (1153— 1187), Олег (Мечислав) Ярославич («Настасьчин» - 1187, 1188), Володимир Ярославич (1187-1188, 1190-1199), Роман Мстис­лавич (1188, 1199).

Галицько-Волинське князівство - давньоруське князівст­во, що існувало в ХШ-XIV стст. на пд.-зх. землях Київської русі. Утв. 1199 у результаті об’єднання Галицького і Володимир- Волинського князівства, здійсненого кн. Романом Мстиславичем. Г.-В. к. було найбільшим і наймогутнішим з-поміж удільних кня­зівств, що виділилися на укр. землях унаслідок розпаду Київ, д- ви. В різні періоди до нього входили Галицьке, Перемиське, Зве­нигородське, Теребовлянське, Володимирське, Луцьке, Белзьке, Холмське та ін. кн-ва. 1203 Роман Мстиславич поширив свій вплив на Київ. У Г.-В. к. були розвинені землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво. Значного рівня досягли ре­месла - залізоробне, ковальське, деревообробне, будівельне, ткаць­ке, гончарне, ювелірне тощо. Наприкінці ХШ ст. князівство об’єднувало понад 80 міст. Свого розквіту досягло за кн. Данила Романовича-Данила Галицького (1238-1264), коли охопило вели­ку частину земель кол. Київ, д-ви, продовжило її держ. і культурні традиції. У цей час були реформовані військо і держ. апарат, при­боркане непокірне галиц. боярство. Данило Романович вів успішні війни проти польс., лит., угор., нім. завойовників, зміцнив зх. кор­дони своєї д-ви, намагався створити європ. коаліцію проти Золотої Орди. Г.-В. к. мало значний політ, вплив у Європі. Як наслідок його різносторонньої, зокрема міжнародної діяльності, папа римський надіслав Данилові Галицькому королівську корону. За наступників Данила та його брата Василька, який володів Володимир- Волинським, унаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Г.-В. к., хоча воно продовжує відігравати помітну роль у Cx. Європі. 170

1303 було утворено окр. Галицьку митрополію. Після смерті (1340) останнього Галиц.-Волин, князя Болеслава-Юрія II (Тройденовича) у серед. XIV ст. землі князівства були загарбані польс.-лит. феода­лами. Г.-В.-к. перестало існувати як самост. д-ва.

Галицько-Волинський літопис - визначна пам’ятка укр. історіографії і л-ри кінця ХШ ст., важливе джерело історії Украї­ни періоду Галицько-Волинської д-ви. Написаний як хроніка, він містить також різноманітний літ. матеріал та опис держ.-право- вих інститутів того часу. Г.-В. л. продовжує попередні літописи - «Повість временних літ» і Київський літопис, що закінчується 1200. Разом ці три найвизначніші укр. літописи княжого періоду становлять цілісний цикл - т. з. Літопис руський. Г.-В. л. склада­ється з двох осн. частин - галицької (1201 - прибл. 1260-ті рр.), писаної, ймовірно, у Галичині й Холмі, та волинської (1261 — 1292), писаної, вірогідно, у Володимирі. Як доводять дослідники, над літописом працювало щонайменше п’ять авторів-укладачів; перший, що писав десь 1255, довів розповідь до 1234 включно; другий писав 1269 і довів оповідь до 1266; третій - до 1285; чет­вертий довів записи до 1289; п’ятий завершив працю. Г.-В. л. має найбільш світський характер з усіх літописів того часу. Його провідною думкою є ідея наступництва Галиц.-Волин, д-ви щодо Київської Русі. Безперервності розвитку держ. та нац. життя, по­чинаючи від заснування Київ, д-ви до князювання Ярослава Oc- момисла, Романа Мстиславича, Данила Галицького. Істор. події автори літопису оцінюють з погляду необхідності об’єднання усієї Києво-Руської землі у сильну централізовану д-ву. Для літопис­ців характерні палкий патріотизм і нац. свідомість: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути».

Галузь права - самостійна група правових норм та інститу­тів, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічни­ми методами правового регулювання. Для кожної Г.п. характер­ним є свій предмет і метод. Основними Г.п. є конституційне, ад­міністративне, цивільне, сімейне, господарське, трудове, фінан­сове, земельне, цивільне процесуальне, кримінальне, кримінально- процесуальне, кримінально-виконавче та ін. Дет. перелік див.: Головні галузі та підгалузі права новітньої України.

Гамільтон Александер (1 1.1.1755—12.VΠ. 1804) - амер, по­літ. діяч, лідер партії федералістів, у 1789-1795 рр. - міністр фі­нансів в уряді Дж. Вашингтона. Один з «батьків-засновників» СІНА. За походженням шотландець. Брав активну участь у боро­тьбі за визволення англ, колоній у Пн. Америці. Під час визв. вій­ни 1775-1783 був секретарем Дж. Вашингтона (майб. першого Президента СІНА). Активний учасник Конституційного конвенту (25.V-17.IX.1787), який ухвалив нині чинну конституцію СІНА. У статтях, які ввійшли до виданого 1788 зб. «Федераліст» (Г. на­лежать тут 63 статті), промовах виступав за розширення прези­дентської виконавчої влади, за встановлення системи стримувань і противаг у сфері влади, за контроль Верх. Судом CIHA прав, за­кріплених у конституції. Життя Г. обірвалося трагічно: його вбив на дуелі політичний суперник, кандидат у губернатори штату Нью-Йорк А. Берр.

Гана - як і сангха, община, місто-держава у Стародавній Індії.

Гандизм - соціально-політичне і філос.-етичне вчення, іде­ологія нац.-визв. руху в Індії періоду її боротьби за незалежність. Засновником Г. був інд. реліг. і політичний діяч М.К. Ганді. Спи­раючись на засади релігії індуїзму і буддизму Г. проповідував мо­ральне самовдосконалення, аскетизм, всепрощення, справедли­вість. Звідси випливав основоположний принцип Г. - «ахімса» (ненасильство).Йому відповідала в політиці тактика «сатьяграхи» - «наполегливість в істині». Це тактика масових ненасильницьких дій, спрямована на пробудження нац. самосвідомості народних мас, на їх політ, виховання у боротьбі за незалежність Індії.

Ганді Мохандас Карамчанд (02.Х.1869-30.І.1948) - визнач­ний інд. політ, діяч, мислитель, засновник їандизму. 1891 отримав юрид. освіту в Англії, до 1893 займався адвокат, практикою у Бо­мбеї. Протягом 1893-1914 служив юрисконсультом гуджаратської торгової фірми у Пд. Африці, де очолив боротьбу проти расової дискримінації і утисків індійців. Г. виробив тактику «сатьяграхи» - ненасильницького опору. Після повернення на батьківщину 172

(січень 1915) Г. зблизився з партією. Індійський національний конгрес, вступив до неї. У роки Першої світ, війни підтримував військ, зусилля Англії, сподіваючись схилити брит, уряд до на­дання Індії самоуправління. Став одним з найвизначніших діячів нац.-визв. руху, що різко посилився під впливом закінчення світ, війни, рев. перетворень у Росії та відмови Англії запровадити по­літ. самоуправління Індії. Конкретизуючи тактику антиангл. ви­ступів інд. народу, Г. намагався обмежити її ненасильницькими формами. Він засуджував класову боротьбу, проповідував вирі­шення соціальних конфліктів шляхом арбітражу. У 1919-1922 керував кампанією «ненасильницького неспівробітництва» з представниками брит, влади в Індії. Упродовж 1929-1933 очолю­вав нову кампанію громадян, непокори, спрямованої проти уряд, соляної монополії. У вересні 1934 заявив про свій вихід з Інд. нац. конгресу, мотивуючи це бажанням присвятити себе «соціа­льній роботі»: відродженню ручного ткацтва і боротьбі проти т. з. недоторканості, однак фактично залишався вождем партії. Г. не­одноразово заарештовували і ув’язнювали (1922-1924; 1930— 1931, 1942-1944). 1942 у зв’язку з відмовою Великобританії сфор­мувати нац. індійський уряд і посленням антиімперіаліст. настро­їв у суспільстві висунув антиангл. гасло «Геть з Індії», мотивую­чи його тим, що лише незалежна Індія зможе чинити опір япон. агресорам у ході поширення їх військ.-окупаційної присутності в Пд.-Сх. Азії і на Тихому океані. Після Другої світ, війни Г. нама­гався досягти незалежності Індії мирним шляхом, водночас ви­ступав проти кровопролить, сутичок між індусами і мусульмана­ми, які почалися у зв’язку з розчленуванням Індії на дві д-ви - Індійський союз і Пакистан (серпень 1947). Убитий членом інду­ської шовініст, орга-ції. Будучи впродовж 1919-1948 ідейним ке­рівником і найвпливовішим політ, лідером Інд. нац. конгресу, ак­тивно виступав за незалеж. шлях розвитку країни, здобув велику соціальну підтримку, широку популярність у народі, який нарік його Махатмою (великою душею). Вчення Г. (ґандизм) має чис­ленних прихильників та послідовників не лише в Індії, айв усьому світі.

Ганза (від старонім. Hanse - союз, товариство) - один з найбільших торговельно-політичних союзів пн.-німецьких міст на чолі з м. Любеком у XIV-XVI стст. (формально існував до 1669). В період розквіту Г. (2-а пол. XIV - поч. XV стст.) до нього входило понад 100 міст. Г. встановила монополію на посередни­цьку торгівлю між різними районами Пн., 3x., Cx., Центр. Європи і Середземномор’я. Г. мала власні військ, сили, які складалися з флоту і сухоп. військ окремих міст. Гарантуючи безпеку контро­льованих нею торговельних шляхів, Г. стимулювала розвиток текст., гірничодобувного та ремісничого виробництва в Європі.

Гарантії безпеки держав, які не володіють ядерною зброєю, - міжнар.-правові зобов’язання ядер, держав не викорис­товувати ядер, зброю проти неядер. країн і гарантувати їх безпеку у разі застосування проти них ядер, зброї чи загрози такого засто­сування. Резолюція 255 Ради Безпеки OOH від 19.VI.1968 перед­бачає реалізацію ефект, засобів у випадку агресії з використанням ядер, зброї проти неядер. д-ви з боку д-ви, яка має ядер, зброю, або загрози такої агресії. Три ядерні д-ви (колишній CPCP, США та Англія) прийняли спец, заяву як підсумок обговорення цього питання у Раді Безпеки ООН. Вони зобов’язалися ніколи не за­стосовувати ядерну зброю проти неядер. держав, гарантувати безпеку неядер. країн - учасників Договору про нерозповсю- дження ядерної зброї 1968, вживати негайних заходів у разі ядер, агресії чи її загрози проти цих країн. У Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до названого Договору (05.ХП. 1994) Росія, CIIIA та Англія підтвердили своє зобов’я­зання не застосовувати ядер, зброю проти будь-якої д-ви - учас­ниці Договору, що не володіє нею, домагатися негайних дій від Ради Безпеки OOH для надання допомоги Україні як учасниці Договору, якщо вона стане жертвою агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядер, зброї. Франція та Китай зробили односторонні заяви про надання гарантій нац. безпеки Україні як неядер. д-ві. У декларації від 05.ХП. 1994 Франція, зокрема, як постійний член Ради Безпеки OOH підтвердила свій намір згідно із Статутом OOH домагатися від Ради Безпеки негайних дій з ме­тою допомоги Україні як державі - учасниці Договору, що не 174

володіє ядер, зброєю, якщо вона зазнає агресії або стане об’єктом погрози агресією із використанням ядерної зброї. На Конференції учасників договору про нерозповсюдження ядер, зброї (1995) ви­знано за необхідне розробити міжнар. універсальний юрид. зо­бов’язуючий документ про повні та беззастережні гарантії безпе­ки неядер. країн з боку держав, що володіють ядерною зброєю.

Гармости - посадові особи у Стародавній Спарті, які нагля­дали за періеками.

Гауляйтер - керівник обласної організації HCHPП. Одно­часно був штатгельтером - імперським намісником в адміністра­тивно-територіальних одиницях держави - землях.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (27.VIΠ.1770-14.XI.1831) - нім. філософ та теоретик держави і права. 1788 закін. богослов, фак.-т Тюбінгенського ун-ту. З 1816 до кінця життя був професо­ром філософії в ун-тах Гейдельберга та Берліна. Погляди Г. скла­лися в основному під впливом Великої французької революції 1789-1794 рр. У творах «Енциклопедія філософських наук, ч. 3. Філософія духу» (1817), «Філософія права» (1821), «Англійський біль про реформу» (1831), «Конституція Німеччини», «Про науко­ві способи дослідження природнього права», «Філософія історії» (лекції, прочитані у 1822-1831 рр.) та ін. розглядав право як час­тину філософії, обґрунтовував ідею «розумної держави», захищав конституційну монархію. Г. розробив концепцію істор. і неістор. народів (націй). Історичними, на його думку, є тільки ті нації, які мали або мають власну державу, оскільки світова історія «зважає лише на ті нації, які оформили себе в державах». Такими народами Г. вважав, зокрема, західноєвроп. народи. Нім. народ він розглядав як «всесвітньо історичний», за англ, народом «закріплював» роль «місіонера цивілізації у всьому світі», США характеризувалися Г. як «країна майбутнього». До неісторичних філософ зараховував абсолютну більшість тогочас. народів Азії, Африки і Лат. Амери­ки. Африку він взагалі називав «неісторичною частиною світу». Щодо Польщі, Росії та ін. слов’ян, народів, то вони, за тверджен­ням Г., лише вступають до лав історичних держав.

Геліея (грец. heliaia) - вищий судовий орган Афінської дер­жави (суд присяжних), який виник за часів Солона та складався з 6 000 суддів (5 000 діючих і 1 000 запасних) - громадян, старших 30 років, які обиралися терміном на один рік. Відігравав роль конституційного суду - рішення народних зборів набували чин­ності лише після перевірки їх Г. на відповідність основам афінсь­кої демократії. Поділявся на 10 палат (декастерій). Компетенція: була першою інстанцією (спільно з відповідними магістратами), що проводила попереднє слідство, розглядала справи про держа­вні злочини та справи щодо зловживання посадових осіб (мето­дом змагального процесу); була апеляційною інстанцією за ін­шими справами; мала деякі контрольні функції; мала право від­хиляти законопроекти, ухвалені Народними зборами. До складу Г. міг бути обраний будь-який громадянин Афін незалежно від майнового стану.

Гельмут Коль (03.ΓV.1930-16.VI.2017) - німецький полі­тик, федеральний канцлер ФРН (1982-1998). У 1950-1956 вивчав право у Франкфурті-на-Майні та Гайдельбергському ун-ті. 1958 здобув ступінь доктора філософії в Гайдельбергському ун-ті. Став членом законодавчого органу землі Райнланд-Пфальц. З 1973 - голова Християнсько-демократичного союзу (ХДС). Про­водив помірковану соціально-економічну політику, яка забезпечи­ла динамічний розвиток німецької економіки, зміцнення націона­льної валюти, постійну модернізацію промисловості, зростання експортних можливостей країни. У 80-х рр. стимулював процеси економічної і політичної інтеграції західноєвропейських країн, об­стоював зміцнення співробітництва ФРН з союзниками НАТО, виступав за подальше розширення відносин з НДР, розвиток взає­мовигідних контактів з CPCP та іншими комуністичними країнами Центрально-Східної Європи. У період горбачовської «перебу­дови» в Радянському Союзі намагався забезпечити ФРН роль го­ловного економічного партнера Москви, підтримував надання рад. урядові західних кредитів для проведення економічних перетво­рень. Використовуючи лібералізацію політичного режиму в CPCP, послаблення міжнародної напруженості і розпад комуністичного 176

блоку, Г. К. 28.ХІ.1989 подав власний план (без консультацій з західними союзниками) об’єднання Німеччини (складався з 10 пунктів). Після проведення переговорів за формулою «2+4» (за участю ФРН і НДР, а також Великобританії, CPCP, CIIIA і Фран­ції), визначення статусу об’єднаної Німеччини, домовленостей з рад. керівництвом про умови і строки виведення рад. військ з те­риторії НДР уряд Г. Коля здійснив офіційне возз’єднання двох німецьких держав 03.X. 1990, що стало незабутньою історичною подією для німецького народу.

Генералісимус (лат. generalissimus - найголовніший) - най­вище військове звання і чин у деяких країнах. В окр. випадках присвоювалося держ. діячам як почесне звання. Чин Г. запрова­див франц, король Карл IX, який 1569 надав його своєму 18-річ­ному братові Генріху Анжуйському (майб. королю Генріху Ш). Як правило, звання Г. присвоювалося у європ. абсолютистських д-вах головнокомандувачеві кількох, здебільшого союзних, армій (звичайно, особам правлячих династій) і лише на період воєнних дій. У Франції Г. були герцог Г. де Гіз, принц Л. Конде, герцог К.Л. Віллар, герцог А.Ж. Рішельє, Ф. Фош та ін.; в Австрії - князь Р. Монтекукколі, принц Є. Савойський, граф Л. Даун, ерцгерцог Карл, князь К. Шварценберг та ін.; у Священній Римській імперії німецької нації - граф А. Валленштайн; у Швеції - король Карл X та ін. У Росії звання Г. увів Петро І. 1716 воно було включене до Військового статуту як чин. Чин Г. мали князь Ф. Ромодановсь- кий, князь О. Меншиков (1727), герцог А.У. Брауншвейзький (1740-1741), князь О. Суворов (з 1799). У CPCP звання Г. запро­ваджене 26.VI. 1945 і присвоєне И. Сталіну. У XX ст. звання Г. носили диктатор Іспанії Ф. Франко Баамонде, керівник гомінда­нівського Китаю Чан Кайші та деякі ін. держ. діячі. Всього у світі звання Г. мали понад 50 осіб. Сучасне військ, зак-во України звання Г. не передбачає.

Генеральна військова канцелярія - вища держ. військ.- адм. установа в Гетьманщині (1648-1764), за її посередництвом гетьман здійснював адм., судове, військ., фінанс. управління. Ця

установа готувала проекти нормативних документів. Загальне ке­рівництво роботою Г. в. р. здійснював генеральний писар. З 20-х рр. XVIΠ ст. набувала значення колегіального органу виконавчої влади з правом вирішення важливих питань держ. управління, видання нормативних актів нарівні з гетьманом.

Генеральна старшина - найвищі військ, чини в реєстро­вому козацькому війську, з утворенням Гетьманщини отримали статус уряду країни. До складу Г. с. входили: гетьман (голова), генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний. Члени Г. с. обиралися Генеральною військовою Ра­дою, у XVIΠ ст. найчастіше старшинською Радою, а фактично призначалися гетьманом. Найчастіше посади отримували пред­ставники найбільш заможних та впливових українських старшин­ських родин. Проіснувала до ліквідації Гетьманщини 1764.

Генеральний аторней (англ, attomej general) - 1. В США - призначуваний президентом за рекомендацією і згодою Сенату глава федеральної аторнейської служби і Міністерства юстиції, який водночас був урядовим юрисконсультом і політичним рад­ником президента. 2. У Великобританії - чиновник, який пред­ставляв корону в судах з найбільш важливих справ і здійснював контроль за діяльністю Директора публічних переслідувань (зви­нувачень), що призначався міністром внутрішніх справ.

Генеральний бунчужний - посадова особа в складі Генера­льної старшини в Гетьманщині. До посадових обов’язків нале­жала охорона гетьманівських клейнодів, виконання адм.-госп. доручень, зустріч та супроводження послів тощо. У воєнний час очолював особливий загін бунчукових товаришів.

Генеральний військовий суд (Генеральний суд) - вищий судовий орган в Гетьманщині XVII-XVIII стст. Виник під час національно-визвольної війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Очолювався генеральним суддею, 178

підпорядковувався гетьману та Генеральній військовій канцелярії. Розглядав справи осіб, які належали до генеральної та полкової старшини, справи про державні злочини; грабежі, вбивства, під­пали маєтків; був вищою апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів, які йому безпосередньо підпорядковувалися; найважливіші вироки суду затверджував гетьман. Рішення Гене­рального військового суду могло бути оскаржене виключно у ге­тьмана. За гетьманства К. Розумовського Г. в. с. складався з 12 членів - 2-х генер. суддів і 10 виборних членів. Після ліквіда­ції Гетьманщини (1764) підпорядковувався II Малоросійській колегії, проіснував до 1790.

Генеральний малоросійський суд - вища судова установа на Лівобережній Україні в кін. ХУШ - на поч. XIX стст., юрис­дикція якої поширювалася на землі Малоросійської губернії. Складався з цивільного та кримінального департаментів у складі 2-х генеральних суддів та 10 засідателів, які обиралися дворянсь­ким зібранням. Ліквідований 1831 у ході централізації судової системи в Рос. імп.

Генеральний обозний - одна з найвищих посад у складі Генеральної старшини в Гетьманщині. До посадових обов’язків належало опікування обозом (постачанням) та артилерією в коза­цькому війську, виконував також дипломатичні доручення геть­мана, займався розслідуванням особливо резонансних правопо­рушень та злочинів. Під час військових походів часто виконував обов’язки наказного гетьмана.

Генеральний осавул - посадова особа в складі Генеральної старшини в Гетьманщині. До посадових обов’язків належало ве­дення козацьких реєстрів, спорядження військ, командування окремими військовими підрозділами. Виконував окремі доручен­ня судового, поліційного та дипломатичного характеру.

Генеральний писар - посадова особа в складі Генеральної старшини в Гетьманщині. В його віданні перебувала Генеральна військова канцелярія, в якій зберігалися всі найважливіші держ. документи. Відігравав одну з найважливіших ролей у внутрішній та зовнішній політиці Української козацької держави.

Генеральний підскарбій - посадова особа в складі Генера­льної старшини в Гетьманщині. До посадових обов’язків нале­жало завідування військ, (держ.) скарбницею, догляд за своєчас­ним збиранням податків та державними витратами, контроль за станом рангових маєтків, керівництво поштою та ін.

Генеральний секретар OOH - найвища адм. посадова осо­ба в Організації Об ’єднаних Націй. Очолює секретаріат ООН. Призначається Генеральною Асамблеєю OOH за рекомендацією Ради Безпеки OOH на 5 років з можливістю переобрання на но­вий термін. Г. с. OOH має статус міжнар. цив. службовця, підзві­тного лише ООН. Як і всі члени Секретаріату, він присягається не запитувати і не отримувати інструкцій від будь-якого уряду чи будь-якої ін. влади, яка не має відношення до ООН. За ст. IOO Статуту ООН, кожна держава - член OOH зобов’язується по­важати міжнар. характер діяльності Г. с. OOH та персоналу Сек­ретаріату, не намагатися впливати на них під час виконання ними служб, обов’язків. Посада Г. с. OOH передбачає обрання особи, наділеної здібностями дипломата, політика, інтелектуала, діло­вими, організаторськими, а також особистісними якостями: муж­ністю, творчою уявою, вірою у здійснення ідеалів ООН. Відпові­дно до Статуту OOH Ген. секретар дає аг. директивні вказівки підрозділам Секретаріату ООН, координує діяльність Організації, керує її персоналом і виконує ін. функції, що покладаються на нього Ген. Асамблеєю, Радою Безпеки та ін. керівними органами ООН. Статут OOH уповноважує Г. с. OOH доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, пов’язані із загрозою міжнар. ми­ру та безпеці. Широкі повноваження, високий авторитет і політ, та ідеол. неупередженість дають змогу Г. с. OOH діяти як публіч­но, так і конфіденційно для запобігання ескалації міжнар. спорів, 180

конфліктів і криз, ситуацій. Діяльність Г. с. OOH включає по­всякденні консультації з лідерами суверен. Держав та ін. урядо­вими особами, участь у засіданнях органів ООН, поїздки в різні країни світу з метою поліпшення міжнар. обстановки. Щорічно Г. с. OOH готує доповідь, у якій оцінюється робота Організації за мин. період та висловлюються міркування щодо пріоритетів її майбутньої діяльності. Пост Г. с. OOH у різні роки займали: Трю­гве Лі (Норвегія, 1945-1953), Дат Хаммршельд (Швеція, 1953— 1961), У Там (Бірма, тепер М’янма; 1961-1971), Курт Вальдхайм (Австрія, 1972-1981), Хав’єр Перес де Куельяр (Перу, 1982— 1991), Бутрос Бутрос Галі (Єгипет, 1992-1996), Кофі Атта Аннан (Гана, 1997-2006), Пан Гі Мун (2007-2016). Від січня 2017 - Антоніу Гутерреш (2017 - донині).

Генеральний секретаріат УЦР - перший уряд України, ств. Укр. Центр. Радою 15.VI.1917. У декларації Г. с. від 26.VI.1917 він визначався як «найвищий народоправшій орган укр. народу і його найвища влада», але незабаром ЦР узяла на се­бе функції законод. органу і Г. с. перетворився на найвищу викон. інстанцію України. Структура і компетенція Г. с. були визначені у згаданій декларації. Запроваджувалися посади голови (її зайняв В. Винниченко - УСДРП) та ген. секретарів: внутр, справ (В. Вин­ниченко), фін. справ (X. Барановський - безпарт.), суд. справ (С. Петлюра - УСДРП), зем. справ (Б. Мартос - УСДРП), міжнар. справ (С. Єфремов - УПСФ, а через кілька днів О. Шульгін - УПСФ), нар. освіти (І. Стешенко - безп.), прод. справ (М. Стасюк- УПСР) та ген. писаря (П. Христюк - УПСР). На вимогу Всеукр. робіт, з’їзду 14.VΠ.1917 ЦР розширила структуру Г. с., увівши до нього ген. секретарів: шляхів (В. Голубович - УПСР), пошт і те­леграфу (О. Зарубін - рос. есер), а також держ. контролера (М. Рафес - Бунд), товариша секретаря з європ. справ (М. Зіль- берфарб - євр. соціаліст), товариша секретаря з польс. справ (М. Міцкевич - польс. дем. центр). По суті, це був соціал-дем. склад уряду. Статут Г. с. затверджено Малою Радою 16.VΠ.1917. У ньому зазначалося, що Г. с. - найвищий орган управління в Україні, який формується Центр. Радою через Малу Раду. Влада

уряду поширювалася на всі інституції в Україні. Деякі з них мог­ли з його дозволу мати безпосередні зносини з Тимчас. урядом Росії. Г. с. був підпорядкований ЦР, а в перервах між її сесіями - Малій Раді. На випадок непорозуміння між Г. с. і Малою Радою спірні питання передавалися на розгляд сесії ЦР, яка скликалася негайно. Коли ж сесію терміново зібрати було неможливо, Г. с. мав виконувати рішення Малої Ради., проте не всі, а лише ті, що були прийняті більшістю у дві третини голосів. Центр. Рада у будь-який час могла висловити недовіру Г. с., після чого він мав піти у відставку. Однак у Петрограді поспіхом було створено спец. юрид. комісію, яка відкинула затверджений Статут Г. с. і грубо нав’язала свою «Інструкцію» з цього питання. У ній Г. с. проголошувався найвищим органом Тимчас. уряду в Україні, призначався останнім за поданням ЦР. При цьому скасовувалися посади ген. секретарів прод. справ, військ, справ, пошт і телегра­фу тощо. Склад викон. органу зменшувався з 14 до 9 осіб, з яких 4 мали бути не українцями. Всі рішення Г. с. повинні були за­тверджуватися Тимчас. урядом навіть після обговорення їх у Центр. Раді. Найвищий викон. орган України перетворювався на проміжну інстанцію між Петроградом та місц. органами управ­ління. Він не мав права призначати керівників уряд, структур, а лише висував кандидатів на розсуд центру. Всі зносини Г. с. і Тимчас. уряду передбачалося здійснювати через комісара Украї­ни у Петрограді, який теж призначався рос. владою. Майже всі дем. положення Статуту Г. с. відкидалися. Найбільшим утиском та обмеженням політико-правового та економічного становища України з боку великодерж. Центру було поширення повнова­жень Г. с. лише на 5 неповних (територіально звужених) губер­ній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівсь­ку. Поза межами впливу уряду України опинилася більша її час­тина - величезні простори Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній, не кажучи вже про Галичину, Буковину, Холмщину та значні території Слобожанщини, Дон- щини, Кубані, Бессарабії тощо. Щоправда, в Інструкції передба­чалося: повноваження Г. с. могли поширитися й на інші губернії або їхні частини, якщо їх земські установи висловлять таке 182

бажання. Інструкція викликала необхідність ще однієї реоргані­зації Г. с.: протягом серп. 1917 ЦР призначала кілька складів ка­бінету, в т. ч. один на чолі з Д. Дорошенком. Усі вони «владува­ли» по 2-3 дні, доки 20.VΠI.1917 не був затверджений черговий склад Г. с., який очолив В. Винниченко. На своїх посадах, крім голови, залишались І. Стешенко, О. Шульгін, М. Зільберфарб, М. Міцкевич, О. Зарубін. Ген. секретарем фінансів став М. Туган- Барановський (УПСФ), земельних справ - М. Савченко-Більсь- кий (УПСР), ген. писарем - О. Лотоцький (УПСФ). До кабінету за посадою входив і комісар України при Тимчасовому уряді П. Стеблицький (УПСФ). Інструкція Тимчас. уряду аж ніяк не ві­дповідала інтересам Центр. Ради, не визначала правового стано­вища і не надавала жодного права комісарові України у центрі, практично ігнорувала повноваження як Г. с. у цілому, так і ген. секретарів зокрема, перешкоджала утворенню єдиної укр. влади. Вона відкривала простір для сваволі Тимчас. уряду щодо Украї­ни. Тому Центр. Рада досить часто відступала від положень Ін­струкції. У кін. вересня 1917 Тимчас. уряд навіть розпочав судове слідство проти Г. с. за перевищення компетенції, однак його за­вершенню перешкодили події 25 жовтня (7 листопада). Після Жовт. революції у Петрограді Г. с. поповнюється 6 тимчасовими ген. комісарами: прод. справ (М. Ковалевський - УПСР), праці (М. Порш - УСДРП), судівництва (М. Ткаченко - УСДРП), шля­хів (В. Єщенко - безп.), торгу і промисловості (В. Голубович - УПСР), військ, справ (С. Петлюра - УСДРП). У складі уряду з’явилися, нарешті, всі 3 товариші (заступ.) ген. секретаря з нац. справ: М. Зільберфарб (від євреїв), М. Міцкевич (від поляків) та Д. Одинець (від росіян). Всі вони мали права ген. секретарів. З проголошенням УНР орг. робота знову «полівілого» уряду щодо поліпшення структур викон. влади в державі, визначення компе­тенції секретарств, а потім і міністерств стала більш продуктив­ною. У листопаді-грудні основними на засіданнях уряду були військові питання, проблеми організації правоохоронних органів, стосунків з більшовиками, Четверним союзом (Німеччиною та її союзниками), численними урядами, що виникали на тер. колиш­ньої Рос. імперії, виборів до Bcepoc. та Укр. установчих зборів.

Обговорювалися фінансові справи, становище у Києві та на окр. підприємствах, питання допомоги прифронт. губерніям, друку­вання власних грошей тощо. Як і раніше, тривали зміни у струк­турі та складі уряду: 11 грудня скасована посада комісара Украї­ни у Петрограді; 21 грудня ств. нове відомство - Ген. секретарст­во мор. справ на чолі з Д. Антоновичем (УСДРП) та ін. З прийн­яттям IV Універсалу Г. с. було перейменовано на Раду нар. мініс­трів, а ген. секретарів - на нар. міністрів. 15.1.1918 В. Винниченко подав у відставку з посади голови уряду і міністра внутр, справ, а 18.1.1918 Центр. Рада доручила формування нового кабінету В. Голубовичу.

Генеральний суддя - одна з найвищих посад у складі Гене­ральної старшини в Гетьманщині. Очолював Генеральний війсь­ковий суд, був радником гетьмана з правничих питань та судо­чинства, виконував окремі дипломатичні місії. Міг виконувати функції наказного гетьмана.

Генеральний уряд - одна з назв Генеральної старшини, уряду Гетьманщини.

Генеральний хорунжий - посадова особа в складі Генера­льної старшини в Гетьманщині. До посадових обов’язків нале­жали: догляд за військовою корогвою, командування загонами особистої охорони гетьмана. За дорученням гетьмана та старши­ни виконував дипломатичні місії, брав участь у розгляді судових справ, у роботі інспекційних та контрольних комісій тощо.

Генеральні Штати - вищий станово-представницький ор­ган Франції у 1302-1789, який складався із депутатів від духо­венства, дворянства та третього стану. Скликалися монархами в основному для отримання від них згоди для запровадження пода­тків. 1789 депутати від третього стану оголосили себе Національ­ними зборами Франції (9 липня перейменовані на Установчі збори) заради здійснення в країні буржуазно-демократичних перетворень. Першим їх рішенням було скасування повинностей селян. 184

26.VIII.1789 Установчі збори ухвалили важливий конституційний акт «Декларацію прав людини і громадянина», що проголошувала: 1) рівність прав усіх людей та їх невідчужуваність; 2) принцип на­родного суверенітету; 2) недоторканість приватної власності. Був затверджений триколірний синьо-червоно-білий прапор - символ прихильників революції. Завершальним етапом в роботі Установ­чих зборів було ухвалення 03.XI. 1791 першої Конституції буржуаз­ної Франції. Вона складалася з двох частин: 1) «Декларації прав людини і громадянина» та 2) положення про вищі органи влади. У Конституції стверджувалося, що народ здійснює свою владу шля­хом передачі законодавчої влади - Національним зборам, виконав­чої влади - королю, судової влади - обраним народом суддям.

Геноцид (від грец. γένος - рід, плем’я і лат. caedere - уби­вати) - дії, вчинені з наміром знищити (повністю або частково) будь-яку нац., етн., расову чи реліг. групу. Г. - це вбивство членів групи, заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень або таких, що призводять до розумового розладу, навмисне створення умов життя, розрахованих на вимирання групи, заходи щодо зменшен­ня народжуваності, насильницька передача дітей ін. групі людей. Караність Г. як міжнар. злочину передбачена статутами Нюрнб. і Токійського трибуналів, схваленою 1948 ГА OOH Конвенцією про запобігання злочинові Г. і покарання за нього. Караються та­кож змова з метою Г., пряме і публічне підмовляння до вчинення Г., замах на вчинення Г., співучасть у Г. Винні у скоєнні таких дій особи підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями або посадовими чи приватними особами. Країни, які підписали Конвенцію, зо­бов’язалися передбачити у своєму законодавстві ефективні захо­ди покарання осіб, винних у скоєнні Г. їхні справи повинен роз­глядати компетентний суд д-ви, на тер. якої Г. мав місце, або та­кий міжнар. крим. суд, що може мати юрисдикцію стосовно сто­рін Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду. Особи, обви­нувачені у вчиненні Г., видаються країнам, де вони скоїли зло­чин, чи міжнар. судові відповідно до законодавства кожної країни та чинних договорів.

Генріх II Плантагенет (Генріх Анжуйський, 1133-1189) - англ, король з 1154, перший із династії Плантагенетів. Тривалий час йому належали також велетенські володіння у Франції. Про­славився своїми конструктивними реформами, спрямованими на зміцнення королівської влади, значно розширив володіння Англії у Франції, зміцнив королівську адміністрацію. Нормандію він отримав від діда, Анжу - від батька, Аквітанію - як придане дру­жини. Стараннями матері Генріх повернув собі законне право на англійський трон після смерті узурпатора Стефана 1154 і так став правителем однієї з найбільших європейських держав. Із 34 років свого правління лише 14 років він провів в Англії, як і інші монар­хи до Іоанна Безземельного, розглядаючи острівні володіння як другорядні. Найвідоміші наступники Генріха П - Річард І Левове Серце, Іоанн Безземельний, Генріх ПІ, Едуард І, Едуард П, Едуард ПІ, Річард П. Бічні гілки Плантагенетів - Ланкастери та Иорки.

Генріхові артикули - статті польс. сейму, що містили умо­ви, за яких франц, принц Генріх Валуа міг зайняти трон короля Польщі (1573). Ними підтверджувався принцип вільної елекції (виборів) королів. Король був зобов’язаний постійно, кожні два роки, скликати сейм. Без згоди сейму він не міг оголошувати вій­ну, укладати мир, приймати ін. важливі держ. рішення. При коро­лі мала діяти постійна сенат, рада. Відмова монарха від виконан­ня своїх обов’язків звільняла феодалів від покори йому. В сеймі рішення можна було прийняти лише за наявності абсолютної зго­ди всієї шляхти. Будь-який депутат міг перешкодити ухваленню рішення, навіть якщо за нього проголосують усі ін. депутати (т. з. вільне вето, лат. liberum veto).

Генро (яп.) - 1. Титул пожиттєвих радників імператора в Японії на межі XIX-XX стст. 2. Рада старійшин імператорської Японії, до якої входили насамперед представники південно-захід­них князівств країни, війська яких зруйнували останній сьогунат, реставрувавши імператорську владу. 3. Позаконституційний по- життєвий дорадчий орган при монархові в Японії до 1940 р.

Геомори (грец. geomoros) - стан землеробів в Аттиці у VΠI- VΠ стст. до н.е.

Георги - вільні общинники у Візантії.

Геракліт з м. Ефес (звідси - Геракліт Ефеський (530-470 рр. до н.е.) - давньогрецький філософ-діалектик. Розробляв питання політики, полісного життя, виступав за аристократичну форму держави. Першопочатком усього сущого вважав вогонь - логос (всеспрямовуючий розум, світовий Закон). Висловив ідею безпе­рервних змін у природі та суспільстві. Своє вчення виклав у творі «Про природу», з якого до нас дійшло близько 130 фрагментів у працях пізніших авторів.

Герефа - представник короля у донормандській Англії з широкими судово-поліцейськими правами, управитель міста чи округу.

Геріот - 1. Частина майна васала, як правило, його озброєн­ня, що переходило після його смерті до сеньйора в донормандсь­кій Англії. 2. Платня власнику землі під час успадкування копіго- льда в Англії.

Германське цивільне уложення (прийняте 1896 р., набуло чинності з 1 січня 1900 р.) - загально німецький цивільний кодекс, який разом з Кодексом Наполеона є найвпливовішою пам’яткою континентальної (романо-германської) системи права. Уложен­ня уніфікувало право колишніх німецьких держав після їх об’єднання в єдину Германську (німецьку) імперію 1870 р. Уло­ження побудоване за т.зв. пандектною системою, для якої харак­терні зведення інститутів цивільного права в чотири окремі час­тини (зобов’язальне, речове, сімейне та спадкове право). Норми, спільні для всіх інститутів, розташовані в загальній частині Коде­ксу. Така структура відрізняє Уложення від традиційного римсь­кого права та від французького Кодексу Наполеона, побудованих за інституційною системою. Уложення поєднує деякі правові

норми з моральними (напр., поняття «доброї совісті»), вводить певні нові поняття (напр., поняття волевиявлення під час укла­дання угод) тощо. Уложення здійснило значний вплив на розви­ток європейського права XX ст.

Герцог (від нім. Herzog) - у стародавніх германців вибор­ний військовий вождь племені; у Франкському королівстві - по­сада керівника великого прикордонного округу або декількох округів, який відповідав, у першу чергу, за скликання народного ополчення та збір податків до королівської казни; в період феод, роздробленості - великий феодальний володар. Надалі - один з найвищих дворянських титулів, як правило, членів королівської сім’ї (досі зберігся в деяких країнах, напр. у Великобританії).

Герусія, рада геронтів (грец. gerusia, від geron - старійшина) - рада старійшин (геронтів) у Стародавній Спарті, що складалася з 28 виборних осіб-геронтів (поважних старців віком за 60 років, які обиралися довічно) та двох архагетів - спартанських царів. Г. не підкорялася нікому та не контролювалася жодним державним органом, збиралася щоденно й приймала найважливіші рішення в житті держави, виносячи їх лише формально на затвердження апел- ли, приймала звіти в ефорів після закінчення їх повноважень, про­водила переговори з іншими державами, розглядала кримінальні справи про державні злочини, здійснювала суд над архагетами.

Герцен Олександр Іванович (літ. псевд. Іскандер; 25.Ш. 1812-09.1.1870) - визначний рос. філософ, письменник, публіцист. Навчався 1828-1833 у Моск, ун-ті. Двічі (1834, 1841) заарештовувався за вільнодумство, відбував заслання у провінц. містах імперії. 1847 виїхав за кордон і до кінця життя перебував у політ, еміграції. Був безпосереднім учасником революції 1848 в Парижі. З 1852 жив у Англії. 1853 у Лондоні заснував Вільну рос. друкарню, в якій разом з М. Огарьовим видавав альманах «Поля­рная звезла» (1855-1862), газ. «Колокол» (1857-1867), період, зб. «Голоси з Росії» (1856-1860). Написав ряд філос. і публіцист, праць («З того берега, 1847-1850; «Російський народ і соціалізм», 188

1851; «Старий світ і Росія», 1854 та ін.), багато худож. творів. Політ, і правові погляди Г. еволюціонували від лібералізму до рев. демократизму і утоп. соціалізму. Г. визнавав перевагу бурж. демократії над феод.-абсолютст. режимами. Г. поважно ставився до укр. історії, високо оцінював гетьмана України Б. Хмельниць­кого. У статті «Росія і Польща» (1859) писав, що Б. Хмельниць­кий не з любові до Москви, а з нелюбові до Польщі приєднався до рос. царя. Рос. самодержавство, на його думку, ошукало Укра­їну і породило її ненависть до «москалів». Обстоював свободу і рівноправність усіх народів. Г. захищав укр. культуру від перес­лідувань цар. уряду і реакц. рос. преси. Високо цінував Т. Шев­ченка, який, у свою чергу, називав Г. апостолом-вигнанцем, на­малював його портрет. І. Франко вважав Г. одним з найвизначні­ших політ, і літ. діячів Росії XIX ст.

Гессен Володимир Матвійович (1868-?) - рос. правозна­вець, проф. держ. права СПб. політехн. ін-ту, Олександрівської військово-юридичної академії. Закін. Новоросійський ун-т (Оде­са). 1899 одержав звання приват-доцента. З 1896 викладав у Пе- терб. ун-ті та ін. навч. закладах столиці імперії. 1910 став профе­сором. Член кадет, партії з 1905, депутат II Держ. думи, один з редакторів видання «Право», «Вестник права». Розробляв про­блеми держ. права, констит. держави, теорії правової держави. Осн. праці: «Про вічний мир», «Відродження природнього пра­ва», «Теорія правової держави» та ін.

Гестапо (скороч. від нім. Geheime Staatspolizei - таємна державна поліція) - таємна державна поліція Пруссії, утворена 1933 р., 1936 р. об’єднана з кримінальною поліцією (КРІПО) в поліцію безпеки (ЗШО), яка разом з поліцією порядку (ОРПО - охоронна поліція і жандармерія) і спеціальною службою порядку (СД) була підпорядкована рейхсфюреру CC. Основним завданням було виявлення та знешкодження політичних противників режи­му в Німеччині.

Гетьман (етимологію терміна мовозн. виводять або від польс. hetman (нім. Hauptmann - воєначальник, отаман), або від інд.-євр. «лавагет», що вірогідніше («лава» - «народ», «гет» - «ватажок» (П тис. до н.е.) - «ватажок народу») - в Україні в XVI- XVΠ стст. ватажок козац. війська; у XVΠ-XVIΠ ст. - правитель України та головнокомандувач козац. війська. Першими козац. Г. були В. Светольдович (1401-1439), П. Лянскоронський (1506— 1512), Є. Дашкевич (1506-1536), В. Хмельницький (1534), Д. Вишневецький (Байда, 1530-1563), Б. Ружицький (1575-1576) та ін. отамани, що очолювали укр. козацтво до його реєстрової організації. Титул Г. став офіційним після 1576, коли польс. ко­роль Стефан Баторій дав запорозькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав О. Ружинського «Гетьманом Запорізь­ким» з наданням йому атрибутів гетьм. влади (клейнодів). Відтоді посада Г. в Україні залежала від двох чинників: волевиявлення козаків та королів, призначення. Козац. вибір і воля короля часто не збігалися, тому за гетьм. булаву часом велася жорстока та без­компромісна боротьба, особливо коли Річ Посполита прагнула нав’язати укр. військ, еліті свого кандидата, а козаки вимагали визнання обраного ними ватажка. Оскільки в Польщі були вищі військ, посади «гетьмана великого коронного» та «гетьмана польного», в офіц. польс. документах укр. Г. здебільшого імену­вали «Старшим Війська Запорізького». Протягом 1576-1648 укр. гетьманами, про яких збереглися докладні відомості, були (крім уже згаданого О. Ружинського) І. Підкова, Я. Шах, С. Зборовсь- кий, І. Орішевський, С. Скалозуб, К. Косинський, С. Наливайко, Г. Лобода, М. Шаула, Т. Байбуза, С. Кішка, Г. Крутневич, П. Ko- нашевич-Сагайдачний, Я. Бородавка, О. Голуб, М. Жмайло, И. Дорошенко, Г. Чорний, І. Сулима, Т. Федорович (Трясило), Т. Орендаренко, І. Кулага-Петражицький, П. Буг (Павлюк), В. Томиленко, Я. Остряниця, С. Кононович, Д. Гуня. Серед них бу­ли як керівники реєстр, козацтва, здебільшого лояльні до Польщі, так і ватажки нар. повстань. В окр. джерелах XVI-XVII стст. Г. називають також Л. Чорнинського, Б. Микошинського, В. Чапо- вецького, Ф. Полоуса, І. Куцковича, І. Косого, Г. Тискиневича, Д. Барабаша, К. Андрієвича та деяких ін. осіб, про діяльність яких 190

немає достатніх докум. свідчень. Нац.-визв. війна укр. народу 1648-1657 започаткувала новий етап в історії гетьманства. Запа­сів Б. Хмельницького звання Г. стає в Україні офіційним найви­щим титулом і визнається усіма сусід, д-вами. Гетьманство пере­творюється з військ, інституту на держ. форму організації вищої влади. За умов самоврядування України в складі Рос. імперії Г., обраний Генеральною військовою радою і затверджений рос. ца­рем, ставав майже необмеженим правителем України. Обсяг пов­новажень кожного Г. визначався його спец, угодою з рос. урядом, т.з. гетьманськими статтями. Права та компетенція Г. поступо­во обмежувалися, однак тривалий час (особливо у XVII ст.) геть­манам вдавалося концентрувати у своїх руках політ., адм., військ., фін. та суд. владу. До компетенції Г. входило навіть за­твердження правосл. духівництва на вищі церк. посади. Акти гетьм. влади (універсали) були загальнообов’язковими для вико­нання. Г. особисто керував Ген. військ, радою і радою ген. стар­шини, очолював ген. уряд, козац. військо і всю старшинську ад­міністрацію. Як голова суд. влади, він затверджував присуди ге­неральних і полкових судів з найважливіших справ. Рекоменду­вав до виборів або особисто призначав старшин, адміністрацію. Від імені козац. війська та всієї України вів дип. переговори й ук­ладав між нар. угоди, призначав послів та ін. дип. представників, дбав про зміцнення міжнар. становища України. Йому належало право наділяти зем. володіннями козац. верхівку, монастирі, церк. ієрархів та ін. впливових осіб. Г. фактично обирався довіч­но, його влада була владою військ, диктатора. Риси монарх, па­нування особливо виразно проступали за правління Б. Хмельни­цького, І. Самойловича та І. Мазепи. Б. Хмельницький на певно­му етапі (до смерті ст. сина Тиміша) прагнув навіть до встанов­лення спадкового гетьманства. Після Б. Хмельницького Г. Ліво- береж. України були І. Виговський (1657-1659), Ю. Хмельниць­кий (1659-1663), І. Брюховецький (1663-1668), Д. Многогрішний (1668-1672), І. Самойлович (1672-1687), І. Мазепа (1687-1708), І. Скоропадський (1708-1722), Д. Апостол (1727-1734), К. Розу- мовський (1750-1764). Протягом 1722-1723 під контролем Мало­російської колегії діяв наказний гетьман П. Полуботок. Титул Г. надавався і за межами Лівобереж. України. Зокрема, у період т. з. Руїни, фактично громадян, війни в 2-й пол. XVΠ ст., обиралися кілька Г. Правобереж. України, що дотримувалися здебільшого прополіс, орієнтації: П. Тетеря (1663-1665), С. Опара (1665), П. Дорошенко (1665-1676), М. Ханенко (супротивник П. Доро­шенка у 1669-1674), якого визнали гетьманом три правобереж. полки), Ю. Хмельницький (1677-1681). Г. іменувався П. Іваненко (Петрик), що користувався підтримкою крим. хана і якого дехто з істориків вважає політ, авантюристом. Г. України в еміграції був наступник І. Мазепи П. Орлик (1710-42). Усього укр. історія збе­регла імена майже 100 осіб, які іменувалися Г. міста, в яких у різ­ні часи перебували правобережні та лівобережні Г. та гетьм. установи (Хортиця, Чигирин, Гадяч, Немирів, Батурин, Глухів), називалися гетьманськими резиденціями. Форм, атрибутами гетьм. влади були корогва (прапор), бунчук, булава, пернач, гер­бова печатка, литаври, духові труби (сурми) тощо. Гетьманство в Лівобереж. Україні остаточно скасоване 1764. Пізніше були спроби його відновлення: 1918 Г. України на короткий час став П. Скоропадський - нащадок Г. Лівобережної України І. Скоро­падського (не по прямій лінії). Даниною минувшини нині є вжи­вання титулу Г. деякими об’єднаннями гр-н, що вважають себе спадкоємцями традицій укр. козацтва.

Гетьманська держава 1918, Українська Держава, Гетьма­нат - назва української д-ви за правління гетьмана П. Скоро­падського. Існувала з 29.04.1918 до 14.12.1918. Проголошена піс­ля держ. перевороту, здійсненого П. Скоропадським за підтримки Хліборобського союзу і військ, частин союзної Німеччини. Новий режим усунув від влади Центр. Раду, яка проводила непослідовну (пробільшовицьку) соціально-економічну політику і не викону­вала свої зобов’язання перед союзниками відповідно до Брестсь­ких домовленостей. Г.д. припинила своє існування 14.12.1918 внаслідок збройного виступу проти неї Директорії, агресії біль­шовицької Росії та поразки у Першій світовій війні країн Четве­рного союзу, на підтримку яких спирався П. Скоропадський.

Гетьманські резиденції - адм.-політичні центри гетьм. правління в козацькій Україні XVI-ХУШ стст. У Г.р., як правило, перебував сам гетьман, найвищі урядові, військ, і судові органи, зберігалися атрибути гетьм. влади - корогва (державний прапор), бунчук, булава, печатка, литаври тощо. Г.р. у різні часи були Хортиця, Батурин, Гадяч, Глухів, Немирів та Чигирин.

Гетьманські статті - державно-правові документи, що визна­чали сусп.-політ, устрій Укр. д-ви - Гетьманщини XVII-XVIII стст. та її взаємовідносин з Рос. д-вою. Здебільшого вони укладалися з нагоди виборів нового гетьмана як своєрідні угоди між козац. старшиною на чолі з гетьманом та представниками моск. царя. Г.с. називали або іменем гетьмана, який підписав їх, або за міс­цем, де було ухвалено документ. Відомі статті Московські або Березневі 1654; Б. Хмельницького; Переяславські 1659 Ю. Хмель­ницького; Батуринські 1663 та Московські 1665 І. Брюховець- кого; Глухівські 1669 Д. Многогрішного; Конотопські 1672 та Переяславські 1674 І. Самойловича; Коломацькі 1687 І. Мазепи; Решетилівські 1709 І. Скоропадського; «Рішительні (конфірмова­ні) пункти» 1728 Д. Апостола та ін. Наук, аналіз Г. с. віддзерка­лює осн. тенденцію в колонізатор, діях цар. уряду - планомірно, нахабно та цинічно наступати на права, що забезпечували особ­ливий статус Гетьманщини, і передусім це стосувалося самостій­ності геть, влади. Проводячи політику нац. гноблення, розпалю­ючи розбрат в Україні, моск. царат обмежував її суверенні здобу­тки, підпорядковував внугр. життя Гетьманщини своїм велико- держ. інтересам.

Гетьманщина - напівофіц. назва Укр. козацької д-ви, яка виникла у період Нац.-визв. війни укр. народу 1648-1657 під про­водом Б. Хмельницького. Спочатку, згідно із Зборівським догово­ром 1649, Г. вважалася автономною складовою Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським та Брац- лавським воєводствами. Після укладання Березневих статей 1654 Українська держава прийняла протекторат Московії. Під час кожного обрання нового укр. гетьмана, укладалися нові угоди

(Гетьманські статті) з Рос. державою, які дещо змінювали (ко­регували) правові взаємовідносини двох сторін. Держ. устрій Г. характеризувався наявністю власного військ.-адм. управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старши­ни, єдиною податковою, суд., фін., військ, системами, диплом, зносинами з іноз. д-вами тощо. Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Г., рос. уряд дедалі більше обмежував її суверені­тет. 10.11.1764 указом Катерини Π Г. було скасовано і Україна втрачає автономію у складі Рос. імперії до 1917 р., коли припиняє своє існування імперіалістична Росія як «тюрма народів».

Гіксоси (у перекладі - «володарі чужоземних країв») - гру­па азіатських кочових племен, які бл. 1700 р. до н.е. раптово вде­рлися з Передньої Азії до Єгипту та завоювали його. Єгипетський фараон сплачував Г. данину, керуючи з міста Фіви лише десятьма південними номами. На поч. XVI ст. до н.е. в Єгипті розпочався визвольний рух проти Г., який за фараона Яхмоса І (1584-1559 рр. до н.е.) завершився вигнанням завойовників. Г. відійшли до Па­лестини. Час правління гіксосів в історії Ст. Єгипту прийнято на­зивати Другим перехідним періодом. Після гіксоського періоду в Єгипті з’явилася нова зброя та військове оснащення. Лук став складнішим і загнутим назад, з’явилися нові різновиди мечів і кинджалів, новий тип щита, кольчуга і металевий шолом. За при­кладом Г. в Єгипті було створено новий рід військ - кавалерію, проте найважливішим нововведенням було запровадження дво­колісних бойових колісниць, які суттєво змінили стратегію і так­тику ведення військових дій. У релігійній сфері також були змі­ни: виникли культи західносемітських божеств - Баала (загально- семіт., що букв, означає «господар», «володар»), Анат (в західно- семіт. міфології богиня полювання і битви, сестра і коханка помираючого і воскресаю чого бога Балу (Баала) та Астарти (у західносеміт. міфології уособлення планети Венера, богиня ко­хання і родючості, богиня агресії та войовничості). У єгипетській мові з’явилося багато запозичених слів семітського походження.

Гімн (грец. ϋμνος - похвальна пісня) - урочистий муз. твір. Є Г. державні, військові, революційні, партійні, релігійні (духовні), на честь видатних людей та ін. Розраховані на масове сприйняття та виконання. Поняття «гімн» змінювалось упродовж істор. розви­тку. Найдавніші Г. - культові пісні на честь богів у Єгипті, Месо­потамії, Давній Греції. Христ. церква використовувала Г. у реліг. культі під час богослужінь. На хвилі соціально-реліг. рухів XV­XVI стст. з’явилися протестантські Г. - гусит, пісні у Чехії, проте­стант. хорали в Німеччині. Велика франц, революція викликала до життя безсмертну «Марсельєзу». У 2-й пол. XIX - на поч. XX стст. нац. Г. у Центр, і Cx. Україні був «Заповіт» Т. Шевченка; у Зх. Україні XIX ст. - спочатку «Дай, Боже, в добрий час» Ю. Добри- ловського, згодом - «Мир вам, браття, всім приносим» (1848 ви­знаний Головною Руською Радою у Львові Г. галиц. українців), піз­ніше - «Не пора» І. Франка; на Закарпатті - «Я русин бив, єсьм і буду...» та «Подкарпатські русини» О. Духновича (Г. закарп. украї­нців до 1938). Після богослужінь в укр. церквах, звичайно, співали Г.-молитву «Боже Великий Єдиний» О. Кониського, у амер, україн­ців - «Далека Ти, а близька нам» В. Щурата і «Геть за морем» О. Грицая (муз. Є. Людкевича). Загальнонаціональним Г. України є «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського (муз. М. Вербицького).

Гімн державний - офіц. урочиста пісня або ін. муз. твір, що в муз-поет. формі виражає державницьку ідею, соціальний ідеал народу і є офіц. символом д-ви. Ні УНР (1917-1920), ні УРСР (1917-1944) формально не мали Г. д. В УНР функцію Г. д. вико­нували нац. гімни, а в УРСР, як і в усьому CPCP, - парт, гімн ко­муністів «Інтернаціонал». Гімн УРСР «Живи, Україно, прекрасна і сильна» (текст М. Бажана і П. Тичини, муз. автор, колективу під кер. А. Лебединця) був офіційно затверджений 1945 у зв’язку з виходом УРСР на міжнар. арену. Після прийняття Конституції УРСР 1978 Г. д. зазнав певних ред. змін. З проголошенням держ. незалежності України 1991 за Указом Президії BP України «Про Державний Гімн України» від 15.1.1992 Г. д. було затверджено на­ціональний гімн на слова П. Чубинського (муз. М. Вербицького). Це саме положення міститься у Конституції України 1996 (ст. 20). Порядок використання Г. д. регулюється відповідним законом.

Гіпомейони (ті, що опустилися нижче) - молодші сини спартіатів, яким не дістався земельний наділ - клер і які внаслі­док цього втратили право брати участь у народних зборах та сис- сітіях (громадських трапезах) Стародавньої Спарти.

Гіппарх (грец. hipparchos, від hippos - кінь + arche - поча­ток) - начальник кінноти у Стародавніх Афінах, який обирався народними зборами.

Гірі (яп.) - морально-правові установлення (звичаї) серед­ньовічної Японії, які виводились з поняття честі і пристойності.

Гіта Гарольдівна, Гіта Вессекська (англ. Gytha of Wessex, XI-XII стст.) - дружина Великого князя Київського Володимира П Мономаха, донька останнього англосаксонського короля Англії Гарольда П і його дружини Едит «Лебединої Шиї». Після загибе­лі батька в битві при Гастінгсі (1066) втекла до Фландрії, а зго­дом, за Саксоном Граматиком, разом з двома братами проживала при дворі свого дядька - данського короля Свена Естрідсена. З 1074 - дружина одного з найуспішніших київських князів Воло­димира П Мономаха, мати шістьох синів (Мстислава І Великого, Ізяслава, Святослава, Романа, Ярополка та Вячеслава) і чотирьох доньок (Марії, Євдоксії, Євфимії та Агафії).

Гітлер (Hitler; справж. прізв. Шікльгрубер - Schicklgruber) Адольф (20.IV.1889-30.IV.1945) - фашист, диктатор Німеччини 1933-1945, гол. воєнний злочинець та винуватець Другої світ, війни. Під час Першої світ, війни був єфрейтором нім. армії. Один з організаторів націонал-соціаліст, робітничої партії Німеч­чини (1919). 1925 видав книгу «Mein Kampf» («Моя боротьба») з проповіддю расизму та відвертими закликами до війни і світ, па­нування Німеччини. В січні 1933 став рейхсканцлером. Об’єд­навши посади рейхсканцлера та президента, зосередив у своїх руках усю законод. та викон. владу. Німеччину було перетворено на великий військ, табір з кривавим диктатор, режимом, який ві­роломно розв’язав Другу світ, війну 1939-1945, вчинив масові 196

знищення мирного населення і військовополонених у концтабо­рах, геноцид цілих народів. 1945 в умовах розгрому фашист. Німеччини покінчив життя самогубством. За безпрецед. злочини, скоєні гітлерів. режимом, Міжнар. воєн, трибунал кваліфікував Г. на Нюрнб. процесі 1945-1946 як гол. воєн, злочинця.

Гітлерівські репресії в Україні - після окупації нім.-фаш. загарбниками України на її території встановився режим «нового порядку», який передбачав тотальний контроль військової влади та окупаційної адміністрації над підневільним мирним населен­ням. Особливі функції щодо підтримання окуп. режиму поклада­лися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групи та «зон- деркоманди». До співпраці у військово-поліцейських підрозділах гітлерівці активно залучали й місцеве населення. За даними захі­дних дослідників, серед майже мільйона колишніх радян. грома­дян, які 1944 носили німецьку форму, було близько 220 тис. україн­ців. До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних мірку­вань, слід віднести сформовану 1943 на добровольчих засадах Армію генерала Власова, дивізію CC «Галичина» тощо. Охорон- но-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися здебі­льшого з військовополонених, які йшли на службу до німців із безвиході. Сумнозвізною формою співпраці була участь у кара­льних акціях CC щодо знищення євреїв та циган, організації різ­них облав тощо. Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізич­ного і морального терору, грабунку і масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 280 концентрацій­них таборів, 180 таборів для військовополонених, 50 гетто. За кі­лька місяців тільки 1941 вони знищили понад 850 тис. євреїв. Усього за роки війни на укр. землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення та 1,3 млн військовополонених. Для усього укр. населення запрова­джувалася трудова повинність та примусова праця. Згорталася сис­тема медичного обслуговування та освіти. Міста майже не постача­лися продовольством. Так, Київ втратив близько 60 % довоєнних жителів. Широко застосовувалася експропріація (грабіж) продо­вольства. Наприклад, істориками доведено такий красномовний

факт, що 85 % усього постачання Німеччини продуктами з оку­пованих радянських територій надходило саме з України. З най­більш кричущих злочинів гітлерівського режиму в Україні слід назвати Бабин Яр, спалені села та селища в різних регіонах, охоп­лених рухом опору (радянських партизан, Української Повстан­ської Армії та ін.), а також мільйони молодих людей, насильно вивезених до Німеччини на примусові роботи, сотні тисяч з яких не повернулися на Батьківщину. Бабин Яр - стародавнє урочище на південно-західній околиці Києва. Простягається від Кирилів­ської вулиці в напрямку вулиці Юрія Білєнка між Кирилівською церквою і вул. Олени Теліги. Перша згадка про нього належить до 1401, коли володарка цієї землі багата жінка-шинкарка («ба­ба») продала її Домініканському монастиреві. Під час німецької окупації Києва в 1941-1943 Бабин Яр став місцем масових роз­стрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених, здебільшого євреїв та циган - за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільни­ків, членів ОУН (переважно членів ОУН-М), заручників, «сабо­тажників», порушників комендантської години тощо. Лише за два дні 29 та ЗО вересня 1941 там розстріляли майже 34 тис. євре­їв. Відносно причин масових розстрілів «юден» існує декілька версій. Одна з них - підрив євреями в центрі Києва (зокрема, на Хрещатику) близько 940 великих житлових і адміністративних будівель, внаслідок чого без даху над головою залишилося бли­зько 50 тис. цивільних осіб. Нацисти звинуватили в пожежах та підривах житлових будинків євреїв і використали як привід для їх масового знищення. Взагалі перший розстріл в Бабиному Яру ві­дбувся 27.ІХ.1941, коли окупантами було холоднокровно роз­стріляно 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. І. Павлова, яка розміщувалася безпосередньо біля Бабиного Яру. Масові розстрі­ли у Бабиному та розташованому поруч Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до визволення Києва від окупації. Зок­рема, 10 січня 1942 було страчено близько 100 матросів і коман­дирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 - трьох футболістів київського «Динамо»: Мико­лу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими 198

даними частина з футболістів були службовцями HKBC, що і ста­ло основною причиною їх розстрілу). Це дало привід для ство­рення після війни легенди та фільму про так званий «матч смер­ті». У 1941-1943 в Бабиному Яру було розстріляно 621 член ОУН, серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком. У різних вітчизняних публікаціях надаються різні ци­фри загальної кількості знищених у Бабиному Яру - приблизно від 70 тис. до 150 тис. осіб. 1946 на Нюрнберзькому процесі ра­дянською владою наводилася цифра 100 тис. осіб, згідно з виснов­ками спеціальної держ. комісії, для розслідування нацистських зло­чинів під час окупації Києва. За підрахунками відповідального сек­ретаря Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Баби­ного Яру Віталія Нахмановича, за весь час нім. окупації у Бабино­му Яру було розстріляно приблизно 65-70 тис. євреїв (із 100 тис. жертв різних національностей). Спалені міста, селища та села (1941-1944). Українська республіканська комісія із встановлення збитків та злочинів, заподіяних німецько-фашистськими загарбни­ками в Україні, зазначала, що окупанти зруйнували й спалили 714 міст, більше 28 тисяч селищ і сіл та хуторів, повністю зни­щили понад 2 млн житлових будівель, більше 430 тис. підсобних будівель, залишили без помешкання близько 10 млн осіб. Серед міст, що зазнали найбільших руйнувань, зазначено насамперед великі промислові й культурні центри як Київ, Одеса, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Ворошиловград. Страшним злочином воєнного лихоліття стала трагедія повністю знищених окупантами сотень населених пунктів України. Авторами-упоряд­никами анотованого покажчика «Україна під нацистською окупаці­єю: спалені села (1941-1944)» підрахована кількість спалених сіл за окремими областями у межах сучасного адміністративно-тери­торіального поділу України. Вона становить: Вінницька - 17 на­селених пунктів; Волинська - 93 (з них 4 села, що не існують); Дніпропетровська - 4 (з них не існує - 1); Житомирська - 121 (із них не існує - 6); Запорізька - 1; Київська - 48 (із них не існує - 16); Кіровоградська (Кропивницька) - 2 (з них не існує - 1); Львівська - 5 (з них не існує - 1); Полтавська - 6; Рівненська - 74 (з них не існує - 11); Сумська - 65 (із них не існує - 13);

Тернопільська - 7 (з них не існує - 1); Харківська - 1; Хмельни­цька - 28 (із них не існує - 1). Всього (без Чернігівської обл.) - 472 населених пунктів. В Чернігівській області повністю знищено 75 населених пунктів, тобто всього по Україні - 547. Саме на Че­рнігівщині сталася найбільша трагедія - повне знищення в берез­ні 1943 селища міського типу Корюківка, яке стало місцем пам’яті. В населеному пункті було вбито й спалено заживо бли­зько 7 тис. мирних жителів. Розправа над безневинними людьми у Корюківці за кількістю жертв перевищує білоруську Хатинь, чеське Лідице, французький Орадур. Остарбайтери (українські примусові робітники в Німеччині). Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі влітку 1939-го. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го пот­рапили до Рейху галичани - військовослужбовці польської армії, які виявилися в німецькому полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників. Перші цивільні робітники з окупо­ваної вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеч­чини влітку 1941-го з дистрикту «Галичина». Варто звернути ува­гу на те, що до початку німецько-радянської війни нацистське ке­рівництво не планувало масово використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій CPCP (зокрема, й з України). Навпаки, німецькими расистами розроблялися схе­ми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генера­льний план «Ост») та широкої німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941-го, необхідність вермахту проводити виснажливі позиційні бойові дії та мобілізовувати дедалі більше німецьких селян і робітників до армії змусила Гітлера частково змінити свої амбіційні та нереалі­стичні плани й піти на масове використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху. Спершу нацистські функціонери покладали свої надії на кілька мільйонів радянських військовополонених. Однак до кінця 1941-го з 3,5 млн червоноармійців, які потрапили в полон, унаслі­док політики геноциду 60 % бранців не пережило голодної зими 1941-1942. Відтак на захоплених територіях CPCP основні зусилля 200

німців були спрямовані на вербування цивільних робітників. Агі­таційна кампанія нацистів в Україні стартувала взимку 1942-го. Першочергове значення в ній відводилося великим індустріаль­ним містам: Харкову, Києву, Сталіно (сучасний Донецьк), Дніп­ропетровську, Запоріжжю. В умовах безробіття та голоду насе­лення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю нацистської пропаганди. Чимало безробітних міщан, змучених голодом і безпросвітним існуванням у напівзруйнованих містах, повірили обіцянкам німецьких вербувальників. Перший ешелон із 1 117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кель­на 18.1.1942, другий - до Бранденбурга 21.1.1942. Вивезення ква­ліфікованих трудових ресурсів з Києва розпочалося 22.1.1942, ко­ли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого пер­ший потяг відбув зі Сталіно. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професі­ями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівель­ник, металург, гірник тощо), а також їх добровільний характер. Новоявлені колонізатори надзвичайно високо «оцінили» україн­ців як дармову робочу силу, що замінила їх фронтовиків. Майже 2 млн українців були вивезені на примусові роботи до Німеччи­ни, а також до інших окупованих нацистами зарубіжних країн. 1945 близько 200 тис. остарбайтерів з різних міркувань не захоті­ли повертатися в Україну: висооплачувані кваліфіковані робітни­ки, молоді чоловіки та жінки, які вступили в шлюб з іноземцем та знайшли своє щастя і благополуччя в інших країнах. З 1993 до 2006 возз’єднана Німеччина в знак вдячності східним остарбай- терам виплатила значні кошти як компенсацію за їх нелегку пра­цю в роки Другої світової війни, однак ці виплати були у п’ять разів нижчими, ніж виплати полякам, що свідчить про значну дискримінацію українців.

Глава держави - найвища посадова особа, яка вважається найвищим представником держави і, як правило, носієм виконав­чої влади. В парламентських монархіях Г.д. є монарх (король, ім­ператор), влада якого зазвичай успадковується. В країнах з респу­бліканською формою правління Г.д. - президент, який обирається

на виборах. У президентських республіках Г.д. є главою виконав­чої влади: він призначає главу уряду і міністрів, є верховним го­ловнокомандувачем збройних сил, має право помилування, вето, нагороджує орденами і медалями, скликає сесії парламентів, має право розпуску парламенту, користується правом законодавчої ініціативи та ін. В парламентських республіках президент обира­ється парламентом і, як правило, не має реальної виконавчої вла­ди, а його правовий статус нагадує значною мірою статус монар­ха в парламентській монархії.

Глава уряду - керівник найвищого колегіального органу виконавчої влади в державі. В різних державах може мати різні назви: прем’єр-міністр, голова ради міністрів, федеральний канц­лер тощо. Призначається главою держави чи обирається парла­ментом або призначається главою держави за згодою парламенту. В президентських республіках Г.у. офіційно є президент.

Глафорд - покровитель (ерл чи тен) у англосаксів, чия вла­да поширювалася на майно і особу його підлеглого; категорія ве­ликих землевласників в Англії доби раннього феодалізму, наді­лених за майновою грамотою фіскальною, поліцейською та судо­вою владою над усім населенням імунітетного округу (аналог - сеньйор). Див.: Сеньйорія, васалітет.

Глобалізація (від франц, globaliser - глобалізувати, з франц, globe - куля, земна куля, лат. globus - куля) - загальносвіт. соціа­льний процес, що включає потоки ідей, капіталів, товарів, н.-т. досягнень, політ, норм і стандартів, зак-ва, які зумовлюють роз­виток світу як цілісної екон., міжнар.-прав., політ., соціокульт. суперсистеми. Найвідомішими теоретиками принципу «глобаліз- му», який обґрунтовує процес Г., є Е. Тоффлер, 3. Бжезінський, Г. Кіссінджер, К. Боулдінг, С. Хантінгтон, С. Мендловіц, Е. Лас­ло, П. Берман та ін. Г. розглядається як об’єктив, процес, поро­джений інтернаціоналізацією життя країн і народів. Вона зумов­лює такий рівень єдності людства, за якого, з одного боку, існу­вання і успішний розвиток кожної країни, народу перебуває у 202

безпосеред. залежності від стану та трансформації світу в цілому, а з іншого - успіх у розв’язанні проблем людства залежить від ситуації в кожній країні, від активності й узгодженості дій усіх країн та народів світу. Г. є сукуп. діяльністю осн. суб’єктів між- нар. права в рамках ООН, ін. легітимних органів та інститутів світ, співтовариства. Відображається у зовнішньополіт. діяльнос­ті нац. держав, у політ, і миротв. акціях регіон, міждерж. об’єд­нань. Г. охоплює як сферу міждерж. відносин, так і різноманітні чинники наддерж. впливу. Сутність процесу Г. зафіксована в Під­сумковому комюніке зустрічі керівників країн «великої вісімки», що відбулася у червні 1999 в м. Кельн (Німеччина). В рамках цієї зустрічі до позит. ознак Г. віднесено: відкритість і динамізм, які «сприяли повсюдному підвищенню життєвого рівня і значному зниженню бідності»; інтеграцію, що «дозволила створити робочі місця за рахунок стимулювання ефективності виробництва, роз­ширення можливостей і економічного зростання»; інформ. рево­люцію і забезпечення взаємодії культур та цінностей, які «поси­лили тенденцію до побудови демократичного суспільства і боро­тьби за права людини та основні свободи, одночасно сприяючи розвитку творчості та нововведень». Серед негат. ознак Г. зазна­чено підвищення ризику для окр. працівників, сімей і громад, «пов’язаного зі зміною місць та фінансовою невизначеністю». 24.1.2003 відбувся Моск. юрид. форум «Глобалізація, держава, право, XXI століття», на якому було представлено 22 країни, 7 міжнар. організацій, 24 регіон, організації, 24 організації, асоці­ації, спілки юристів. На ньому, зокрема, розглядалися: роль д-ви в умовах Г., взаємодія прав, систем різних держав; б-ба з транс­нац. злочинністю; взаємодія міжнар. і внутр, права держав; Г. і права людини; спільний європ. екон. і прав, простір у контексті Г. світ, процесів; діалог цивілізацій і право; Г. і право навкол. сере­довища; значення рішень міжнар. судів для правозастосовної дія­льності органів держав; юрид. професія в умовах глобал. світу; Г. і прав, засоби подолання міжнар. тероризму та ін. Форум визна­чив осн. мету дій міжнар. співтовариства в умовах глобалізац. процесів: з одного боку, максимально використати переваги Г., а з іншого - звести нанівець її негат. наслідки.

Глоссатори (від лат. glossa - слово, що потребує тлумачен­ня) - школа юристів, що була створена в ХІ-ХШ стст. Виникла в Болонському ун-ті. Назва походить від коментарів, зауважень (т.з. глосс), що їх робили (як правило, на полях та між рядків тек­сту) представники цієї школи до джерел римського права. Засно­вником школи Г. був Ірнерій (1055-1130), найвідомішим представ­ником - Аккурсій (бл. 1182 - бл. 1260), який 1250 систематизував роботу своїх попередників у єдиному зведенні глосс («Glossa ordinaria» - «Впорядкована глоса»).

Глосса (від грец. glossa - мова) - коротка замітка чи пояс­нення до окремих слів будь-якого юридичного твору, зроблене між рядками чи на полях книги (рукопису).

Глухівське князівство - удільне давньорус. князівство, яке існувало в XΠI-XIV стст. і входило до Чернігово-Сіверського князівства. Землі Г. к. сягали верхів’їв Оки, рязанських і козеле- цьких володінь. Глухів. удільними князями були здебільшого ви­хідці з черніг. гілки Рюриковичів. 1239 орда Батия заволоділа Че- рніговим, містами Черніг. землі. Але й під монгол, ігом Г. к. не скорилося, продовжувало боротися з іноз. навалою. 1352 жахлива за своїми смертоносними наслідками чума із Зх. Європи пошири­лася на Чернігово-Сіверщину. Як засвідчив літописець, «в Глухо­ве же тогда ни один человек не остался, вси изомроша...». Після цього місцем перебування глух, князів стало м. Новосіль (тепер в Орлов, обл., Росія), і в грамоті моск. великого князя Сімеона Іоанновича (Гордого) глух, князь був названий князем новосіль- ським. У серед. 14 ст. Чернігово-Сіверська земля, у т. ч. Глухів, підпали під владу Литви, а потім Польщі. Невдовзі після Кревсь- кої унії 1385 удільні князівства на укр. землях були ліквідовані, а територія колишнього Г. к. увійшла до т. з. дукатусу (герцогства, від італ. duca - герцог) Сіверського у складі Великого князівства Литовського.

Глухівський полк - військ, та адм.-тер. одиниця Гетьман­щини. Утв. 1663 з частини Ніжинського полку. Полкове місто - Глухів. Г. п. очолювали полковники К. Гуляниця та В. Черка- щениця. 1665 Г. п. влився до складу Ніжин, полку і припинив іс­нування. На поч. XVIΠ ст. гетьман І. Скоропадський виношував ідею відновлення Г. п. За планом, до нього мали увійти Глухівсь- ка, Воронізька, Кролевецька, Корейська, Новомлинська та Коно­топська сотні (до 6 тис. козаків). Але ці задуми з різних причин не були реалізовані. 1784 у місті було утворено Глухів. Карабінер, полк як військове формування. 1796 його реорганізовано у кіра­сирський (кавалерійський) полк, який брав участь у рос.-тур. війні 1787-1791, рос.-франц, війні 1812 та ряді ін. воєнних кампаній.

Гнилі парламентські містечка - малочисельні населені пункти Англії, що контролювалися місцевими лендлордами і во­лоділи правом представництва у Палаті громад до виборчих ре­форм XIX ст. у Сполученому Королівстві Великої Британії і Пів­нічної Ірландії. Виборчі закони 1832, 1867 та 1884-1888 поступо­во заклали в цій демократичній країні спочатку основи загально­го рівного виборчого права лише для чоловіків. Британські жінки (віком від ЗО років) вперше були допущені до виборів 1918.

Гоббс Томас (05.ΓV.1588-04.XΠ.679) - великий англ, мис­литель доби Англійської буржуазної революції (1640-1660), ав­тор праць «Філософський початок вчення про громадянина», «Левіафан, або Матерія, форма, і влада держави церковної і гро­мадянської» (1651). Народ, в Мальмсбері, в родині священника. Закінчив Оксфордський ун-тет і одержав ступінь бакалавра, від­мовився від привабливої викладацької роботи, ставши виховате­лем сина знатного барона. Разом з підопічним багато подорожу­вав, відвідавши Францію, Італію, Голландію. З початком Англ, ре­волюції 1640-1660 написав трактат на захист королівської влади та був вимушений емігрувати. 1651 р. повернувся до Англії, де опуб­лікував свою знамениту книгу «Левіафан». З пошаною був прийня­тий О. Кромвелем, брав безпосередню участь у реорганізації уні­верситетської освіти країни, опублікував ряд творів з філософії.

Розробляв теорію держави і права на основі ідей природного пра­ва, розглядав державу як гаранта миру і реалізації природних за­конів. Після смерті мислителя «Левіафан» було привселюдно спалено, а церква включила його праці до списку заборонених в країні.

Голлізм - франц, політ, ідеологія, заснована на ідеях і діях генерала де Голля. Емблемою голлізму є лотарінгський хрест. Основною ідеєю голлізму є національна незалежність Франції від будь-якої іноземної держави, але голлізм стосується також гро­мадського та економічного устрою. Крім самого де Голля, до го- ллістської партії належали президенти Жорж Помпіду (1969— 1974), Жак Ширак (1995-2007) і Ніколя Саркозі (2007-2012). Ме­тою голліст. ідеології стало відновлення «величі Франції» шля­хом проведення незалежної зовнішньої політики. Зокрема, де Голль дотримувався антиамериканської політики. За час його правління були ліквідовані військові бази CIIIA на території кра­їни, здійснено вихід Франції з військової структури НАТО (1966), відкрито засуджена військова агресія CIIIA у В’єтнамі; натомість поліпшені відносини з CPCP, з яким було підписано ряд взаємо­вигідних договорів щодо науково-технічної співпраці. Основним у розвитку країни голлісти вважали концепцію «асоціації праці, капіталу і кадрів». За Шарля де Голля грошова одиниця Франції франк став слугувати націон. запасом держави - його так і нази­вали - «важкий франк». Діяльність держпідприємств та підтрим­ка малого бізнесу суворо регламентувалися відповідними мініс­терствами. Державний сектор став робити значний вплив на нові галузі економіки, а іноземний капітал залучатися в проекти аеро­космічної промисловості та електроніки. Як наслідок вжитих де- голлівським урядом заходів, розпочала зростати продуктивність праці і навіть перевищила середній західноєвропейський рівень, були створені додаткові робочі місця, поліпшилась система соці­ального забезпечення і страхування. Активно впроваджувалися плани розвитку регіонів, допомогу від держави почали отримува­ти і селянство, і кооперативний рух.

Головна Українська Рада (ГУР) - міжпартійна організація, утворена 01.VΠI.1914 у Львові. Її засновниками були Українські національно-демократична, радикальна, соціал-демократична партії на чолі з координаційним центром захисту інтересів українців Австро-Угорщини (голова - Кость Левицький, заступники - Ми­хайло Павлик і Микола Ганкевич). Програма ГУР передбачала такі основні завдання: вироблення загального напряму українсь­кої політики, вирішення національно-політичних справ у зв’язку з війною, виступ у ролі єдиного політичного представника гали­цьких українців на міжнародному рівні, формування національ­ного війська. Основною політичною вимогою організації було виборення державної самостійності України. ГУР зверталася до уряду Австро-Угорщини, керівних органів Галичини з петиціями, в яких обстоювала інтереси українського народу, зносилася з представниками центральних держав, привертаючи увагу до українського питання як одного з найгостріших найактуальніших для європейської політики. 03.VIΠ.1914 ГУР офіційно закликала західних українців до підтримки Австро-Угорщини у Першій сві­товій війні, вбачаючи в Російській імперії найбільшу загрозу українському національному руху. 04.Vm.1914 Рада прийняла рішення про створення з добровольців української військової ор­ганізації (УВО) військового формування, що одержало назву Українські січові стрільці. На початку вересня 1914 у зв’язку з наступом російських військ ГУР перебралася до Відня, де проіс­нувала до травня 1915, коли була реорганізована в Загальну Українську Раду (ЗУР).

Головні галузі та підгалузі права новітньої України:

Автотранспортне право України;

Авторське право і суміжні права в Україні;

Аграрне право України; Адміністративне право України;

Адміністративно-процесуальне право України;

Банківське право України;

Бюджетне право України;

Виборче право та виборча система в Україні;

Винахідницьке право України;

Виправно-трудове право України;

Гірниче право України;

Господарське право України;

Господарське процесуальне право України;

Екологічне право України;

Ексклюзивне право;

Житлове право України;

Законодавство України про захист інформації;

Законодавство України про охорону пам’яток історії та культури;

Законодавство України про охорону здоров’я;

Законодавство України про охорону материнства і дитинства;

Законодавство України про охорону праці;

Законодавство України про правоохоронні органи;

Законодавство України про соціальний захист;

Залізничне право України;

Земельне право України;

Конституційне право України;

Конституційне процесуальне право України;

Космічне право України;

Кримінальне право України;

Кримінально-процесуальне право України;

Митне право України.

Міжнародне гуманітарне право;

Міжнародне космічне право;

Міжнародне морське право;

Міжнародне повітряне право;

Міжнародне приватне право;

Міжнародне публічне право;

Міжнародне ядерне право;

Морське право України;

Муніципальне право України;

Парламентське право України;

Податкове право України;

Право соціального забезпечення України;

Приватизаційне право України;

Сімейне право України;

Спадкоємниць ке право України;

Страхове право України;

Трудове право України; Фінансове право України; Цивільне право України;

Цивільно-процесуальне право України;

Ядерне право України.

Голодомор 1932-1933 років - акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом CPCP у 1932-1933 шляхом створення штучного масового голоду. Убивство голодом відбувалося в Україні та на Кубані як 1932, так і 1933 рр. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо упродовж 1932 голодом було замордовано сотні тисяч людей, то в 1933 підраху­нок ішов уже на мільйони. Однак і 1932, і 1933 в Україні й на Ку­бані, на відміну від інших регіонів CPCP, де від голоду також за­гинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої. Кіль­кість людей, які загинули від голоду, оцінювалася деякими істо­риками в 3,941 млн у сільській місцевості на території Українсь­кої УСРР та Кубані, переважну більшість населення якої стано­вили українці, та склав 6,122 млн втрат з урахуванням ненаро­джених. Голодомор викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української CPP на чолі зі Сталіним, розрахованими на остаточне придушен­ня україн. націон.-визвольного руху й фізичного знищення кра­щої частини українського селянства - носія генофонду укр. нації. Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продук­тів харчування у селян представниками рад. влади впродовж Го­лодомору 1932-1933 безпосередньо призвела до вбивства селян у мільйонних масштабах, при цьому відомо, що рад. влада мала зна­чні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючим поза межі УСРР, відмовлялася приймати широку гуманітарну допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії пред­ставників сталінської влади, які спричинили смерть людей голо­дом, кваліфікувалися, згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства, як вбивство, причини цього масо­вого злочину ніколи в CPCP не розслідувалися та ніхто з можно­владців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво CPCP було добре проінформоване про факти масової загибелі людей від голоду. Упродовж десяти­літь масове вбивство радянських людей штучним голодом не ли­ше навмисно замовчувалося рад. владою, а й взагалі забороняло­ся про нього будь-де згадувати. 2010 судовим розглядом завер­шилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину-гено- циду. Винним суд визнав сім вищих керівників CPCP та УCPP, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Иосифа Сталіна; секре­тарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича (член ЦК КП(б)У; квітень 1925 - червень 1930) та Павла Постишева (розгромив укр. націон. відродження й політику українізації; натхненник знесення уніка­льних пам’яток церковної архітектури, зокрема Михайлівського Золотоверхого монастиря; член ЦК КП(б)У, грудень 1925 - тра­вень 1937); голову Раднаркому CPCP В’ячеслава Молотова, гене­рального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Kociopa, другого сек­ретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УCPP Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 млн 941 тис. осіб. Також за даними слідства визна­чено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 млн 122 тис. осіб.

Гомерівський період, гомерівська доба - період в історії Стародавньої Греції (XΠI-VΠI стст. до н.е.), для якого характер­ним є розклад первіснообщинних відносин та поява перших про- державних утворень - міст-держав (полісів). Названий на честь давньогрецького поета Гомера, поеми якого «Іліада» та «Одісея» є основними джерелами для вивчення цієї героїчної доби Старо­давньої Греції. Див.: Поліс, Громадянство полісне.

Гоміньдан (кит., букв. - національна партія) - заснований Сунь Ятсеном 1912 шляхом злиття революційного товариства Тунменхоїі з кількома ліберально-бурж. організаціями Китаю як антифеодальна партія. В основу програми Г. було покладено три принципи: націоналізм, народовладдя та народне благоденство. Після смерті Сунь Ятсена та захоплення влади в Китаї правими на чолі з Чан Кайші у квітні 1927 р. Г. перетворюється на контр­революційну партію, що відображала інтереси поміщиків і вели­кої буржуазії. Діяла до проголошення Китайської Народної Рес­публіки, після чого залишки гоміньданівців виїхали на о. Тайвань і створили тайванський гоміньдан.

Гомруль - програма самоуправління Ірландії в рамках Бри­танської імперії, висунута в 70-х роках XIX ст.

Гомстед-акт - див.: Закон про гомстеди в США, 1862р.

Гомстеди (англ, homestead - ділянка поселенця, присадибна ділянка) - земельні ділянки, якими наділялись на пільгових умо­вах переселенці до Америки, а також громадяни США для коло­нізації малозаселених земель.

Гонта Іван (р. н. невід. - 1768) - один з керівників нар. пов­стання 1768 (Коліївщини) на Правобереж. Україні проти польс.- шляхет. гніту. З юних літ був узятий до надвірн. війська польс. графів Потоцьких. 1757 за військ, заслуги дістав чин сотника на­двірних козаків в Умані, йому було передано у володіння села Розсішки та Орадівку. В червні 1768 перейшов на бік повсталих гайдамаків. Очолювані М. Залізняком та Г. повстанці 9-10 червня здобули Умань. Рада гайдамаків проголосила Г. уманським пол­ковником. Цар. війська, які брали участь у боротьбі із загонами Барської конфедерації, допомогли польс. шляхті придушити нар. повстання. Під час зустрічі з командуванням цар. військ Г. разом з ін. повстанцями було підступно схоплено і віддано на розправу полякам. За наказом коронного гетьмана К. Браницького його піддали жахливим катуванням, а потім стратили. Про Г. в народі складено чимало пісень і переказів. Трагічний образ народного ватажка Г. зображений Т. Шевенком у поемі «Гайдамаки».

Гопліт (грец. hoplites) - важкоозброєний давньогрецький воїн.

Гора Святої Катерини (араб. Джебель Катрін) - найвища гора в Єгипті, має висоту 2 629 м. Розташована в південній час­тині Синайського півострова, приблизно за 4 км на північний за­хід від гори Сінай. На вершині гори на місці знаходження мощей великомучениці Катерини стоїть православна каплиця, побудова­на ченцями на пожертвування царя Івана Грозного. Як і на інших високих піках Синайського півострова, взимку на горі лежить сніг. З вершини гори можна одночасно побачити Суецьку затоку і Акабську (чи Ейлатську) затоку. Гора названа на честь святої ве­ликомучениці Катерини Олександрійської. За переказами, після страти святої Катерини її тіло було перенесено янголами на вер­шину найвищої гори Синаю - пізніше названої горою Святої Ка­терини. Три століття потому, у середині VI ст., монахи із монас­тиря Преображення, побудованого імператором Юстиніаном, пі­дкоряючись видінню, піднялися на гору, знайшли там останки святої Катерини, пізнавши її по кільцю, яке було дано їй Ісусом Христом, і перенесли мощі до церкви. Внаслідок знаходження тут мощей, розташований неподалік монастир Преображення отримав нову назву - монастир Святої Катерини. Див.: Монастир Святої Катерини.

Горбачов Михайло Сергійович (2.Ш.1931-17.ХП.2013) - рад. політ, і держ. діяч. Закін. 1955 юрид. ф-т Моск. держ. ун-ту і 1967 Ставроп. сільськогосп. ін-т. Працював у м. Ставрополі: 1956-1962 - перший секретар міськкому ВЛКСМ, заст. зав. відді­лу пропаганди і агітації, 2-й, 1-й секретар крайкому ВЛКСМ; 1962-1678 - парторг тер.-вироб. колг.-радг. управління, зав. від­ділу парт, органів крайкому КПРС, 1 -й секретар міськкому партії, 2-й, 1-й секретар крайкому КПРС. 1978 обраний секретарем, а 1985 - ген. секретарем ЦК КПРС (до розпуску партії 1991). В 1989-1990 - голова Президії BP CPCP, 1990-1991 - Президент CPCP. Г. - ініціатор і автор т. з. «Перебудови» сусп. життя у Рад. Союзі, яку він розпочав у серед. 80-х рр. Г. перший з керівників CPCP, хто відмовився від тоталітаризму - політичної системи, 212

яка прагнула встановити цілковитий (тоталітарний) контроль над суспільством і громадянами, і вперше за 70 років радянської вла­ди дав значний поштовх розвитку демократії, гласності і плюра­лізму. Однак перебудовні процеси не були належно підготовлені і вийшли з-під контролю центру. Це призвело до загострення екон. і політ, ситуації в країні, порушення прав гр-н і врешті-решт до розпаду CPCP, його трансформації у СНД. Самому ж Г. це кош­тувало політ, кар’єри. Лауреат Нобел, премії миру (10.ХП.1990).

Гор - друге давньоєгипетське божество, чоловічої статі, перший, хто утвердився на божественному Олімпі, потіснивши Хатор/Хатгор, і в імені якого звучать виразні праслов’янські ізог­лоси, є Гор/Хор (hr - означає «висота», «гори», «небо»), бог небе­сний, первісно Бог Світла, що постійно бореться з силами темря­ви і зла, його очі - це Місяць і Сонце (до обожнення його як Pa у II тис. до н.е.). Звертаємо увагу на те, що ім’я Гора здебільшого поєднується вже в давньогрецькій традиції і відповідно (похідній від грецької) українській антропоніміці з авестійським ім’ям Див, Дій, Деус/Зеус - Гордій (загальновідомий приклад такого поєд­нання - «Гордіїв вузол», якого розрубав своїм мечем О. Маке­донський у м. Гордіон). Згідно з міфом перші фараони вважалися «служителями Гора», спадкоємцями його влади над Єгиптом. Для дослідників етногенезу українського народу цей персонаж єги­петської міфології особливо цікавий, адже він поєднується в назві з етнонімом одного зі східнослов’янських, а згодом - південно­слов’янських союзів племен - гірських антів-українців (хор/горва- тів, - асимільованих паннонськими слов’янами іранців), пересе­ленців з Північного Кавказу та Закавказзя, які за Середньовіччя (під натиском київських дружин) частково підкоряються Києву (мається на увазі насамперед населення Галичини та його Пониз­зя, а також Волині, Прикарпаття), переселяються із Західної України на захід Балканського півострова, де проживають донині.

Господарське право - сукупність правових норм, що регу­люють господарські відносини, які виникають у процесі діяльно­сті господарюючих суб’єктів, заснованих на колективній і прива­тній власності, між організаціями та їхніми структурними під­розділами, громадянами, підприємцями. Термін Г.п. використо­вується також стосовно законодавства про підприємницьку діяльність.

Граміка - староста сільської общини у Стародавній Індії.

Градовський Олександр Дмитрович (1841-1889) - історик права, представник державницької школи, публіцист, народ, на Слобожанщині. 1862 закінчив юрид. фак.-т Харківського ун-ту. З 1867 - доцент, з 1869 - професор державного права Петербурзь­кого ун-ту. Особливу популярність йому принесла книга «Засади руського державного права» (1875), в якій з позицій консервати­вного лібералізму аналізував розвиток державного законодавства в Росії і Європі. Виступав за встановлення в Росії конституційної монархії, розвиток парламентаризму і місцевого самоврядування. Країною, де монархізм ідеально поєднався з принципом самовря­дування, він називає Великобританію.

Градський жупан - посадова особа, яка стояла на чолі кня­зівського міста в Чехії. До його обов’язків входило командування ополченням, збирання податків та здійснення правосуддя.

Граціана трактат - трактат монаха монастиря Св. Фелікса в Болоньї Граціана під назвою «Узгодження розрізненого», ство­рений 1140 р. Вирізняється віртуозною обробкою канонічного права з внесенням біблейських текстів і папських декреталій. Право, за Граціаном, є не мертве тіло, а живий організм, який має корені в минулому, але водночас росте в майбутнє. Після Г.т. стали розрізняти в канонічному праві «старе право» і «нове пра­во», тобто старі соборні закони і нові папські декреталії.

Граф (від нім. Graf) - в епоху раннього середньовіччя у Франкському королівстві - посада керівника адміністративного округу, відповідального, в першу чергу, за скликання ополчення та збір податків з населення округи. Виконував також поліцейські та судові функції; в період феодальної роздробленості - феодаль­ний володар; з утвердженням абсолютизму - титул вищого дво­рянства. Формально зберігся в країнах Європи з монархічною формою правління до сьогодення.

Графе параномон (грец. graphe - креслення) - скарга на протизаконна, право будь-якого громадянина Стародавніх Афін виступити у народних зборах з письмовою претензією до автора законопроекту, що суперечить чинним законам.

Григоренко Петро Григорович (16.Х.1907-21.∏.1987) - військ, діяч, генерал-майор, активний учасник дисидентського руху 1960-1980-х рр., правозахисник Канд. тех. н. Н. в с. Борисі- вка (нині с. Приморського р-ну Запоріз. обл.). Навч. на робітн. ф- ті Харків, технолог, ін-ту. 1934 закінчив Військ.-інженерну акад, в Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург), згодом - акад. Генштабу. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 командував стрілец. д-зією. Двічі поранений. 1945-1961 - викла­дач, нач. кафедри кібернетики Військ, акад. ім. Фрунзе (Москва). 07.ІХ.1961 виступив на районній парт. конф. у Москві з попере­дженням про загрозу нового культу особи (М.С. Хрущова - М.К.). 12.ІХ.1961 звільнений з акад, і відправл. нач. штабу армії на Далекий Схід. 1963 з сином Григорієм створив нелегальну орг.-цію «Союз боротьби за відродження ленінізму», писав анти­рад. летючки й особисто поширював їх. Арештований у лют. 1964. Комісія Ін-ту суд. психіатрії ім. В. Сербського сфабрикува­ла діагноз психічної хвороби та відіслала Г. на примусове ліку­вання. Був позбавлений військ, звання і пенсії, виключений з КПРС. Вийшов з психіатр, лікарні 22.IV.1965. Працював вантаж­ником. Встановив зв’язки з рос. дисидентами та укр. опозицією - Г. Алтуняном, Л. Плющем, М. Руденком, В. Чорноволом, Н. Стро­катою та ін. Обстоював право кримських татар повернутися на

батьківщину. 02.V.1969 виїхав на суд. процес крим. татар у м. Ташкент (Узбекистан) як громад, захисник. 07.V.1969 - вдруге заарештований. Експертиза в Москві знову визнала його психічно хворим, за вироком суду в Ташкенті 27.П.1970 відправлений у спец, психіатричну лікарню (психотюрму). Київ, психіатр С. Глу- зман 1972 провів заочну експертизу вст. діагнозу і довів, що Г. психічно здоровий. 26.VI.1974 Г. звільнений. Відновив опозиц. діяльність, став співзасн. моск. Гельсінкської групи (12.V.1976) та Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінк- ських угод (УГГ; 09.ХІ.1976). У листоп. 1977 виїхав з дружиною Зінаїдою та сином Олегом на лікування до СІНА. Указом Прези­дії BP CPCP позбавлений рад. громадянства. Оселився в Нью- Йорку. Фундатор закордонного представництва УГГ (жовт. 1978). Автор кн. «Спогади» (Детройт, 1984) та кількох ін. П. у м. Нью-Йорк. Похований на укр. цвинтарі св. Андрія в Бавнд-Бруку під Нью-Йорком. Указом Президента РФ Б. Єльцина відновлений у званні генерал-майора (1993, посмертно). 1999 у Сімферополі іменем Г. названо вулицю та встановлено йому пам’ятник.

Грозний Іван IV Васильович (1530-1584) - вел. князь мос­ковський з 1533 р., цар з 1547 р. Прагнув до посилення самодер­жавства, абсол. влади і централізації держави, нещадно боровся з дійсними і уявними ворогами, прозваний народом царем-тираном.

«Громада» - укр. громад., політ., літ. та науковий збірник. Видавався в м. Женева (Швейцарія) М. Драгомановим за участю М. Павлика і С. Подолинського на кошти Старої громади та М. Драгоманова. Виходив неперіодично: 1878-1879 - 4 вип., 1880 - 2 вип., 1882 - 1 вип. на рік.

Громади, друга половина XIX - поч. XX стст. - напівлегальні об’єднання укр. інтелігенції, діяльність яких мала культурницьке і сусп.-політ, спрямування. Від 1859 громади існували в Полтаві, Ки­єві, згодом Харкові, Одесі, Санкт-Петербурзі, Чернігові, Єлисавет- граді (нині - Kpo пивниць кий). Постійного членства, єдиної плат­форми, статутів не мали. Як правило, в громади об’єднувалися по 216

кілька десятків (Київ - бл. 300 осіб) викладачів, студентів, діячів науки та к-ри з метою реалізації української національної ідеї Практична діяльність громадівців полягала в заснуванні неділь­них шкіл з укр. мовою навч., виданні популярних брошур, укла­данні словників, вивченні та популяризації духовної спадщини укр. народу, створенні нац. театру тощо. Громади Наддніпрянсь­кої України підтримували ділові контакти між собою та з Петерб. громадою, утвореною членами колиш. Кирило-Мефодієвського товариства. Формально громади займалися культ.-просвітниць­кою діяльністю, а по суті - політ., відображаючи аг. тенденції то­гочасного сусп.-політ, руху. Царський уряд, занепокоєний діяль­ністю громад, ліквідував недільні школи (1862), заборонив ви­дання наук.-популярної та реліг. літ. укр. мовою (див. Валуєвсь- киїї циркуляр 1863), здійснив арешти найактивніших громадівців, загальмувавши на певний час культ.-нац. рух. Громади відновили діяльність в 70-х рр. XIX ст. у різних містах України та за її ме­жами. У Києві поряд із т. зв. Старою громадою утворилася «мо­лода» громада, більшість діячів якої відзначалася с.-д. поглядами. В урядових колах громадівців називали «українофілами» (див. Українофільство) з певним негативним відтінком. Згодом і самі діячі культ.-нац. руху, яких цікавили проблеми історії, к-ри, мови, літ., етнографії, почали називати себе «українофілами». Активними громадівцями в Києві були В. Антонович, Ф. Вовк, П. Житецький, М. Драгоманов, М. Лисенко; в Одесі - Л. Смо­ленський, О. Андрієвський, В. Мальований, Д. Овсянико-Кули- ковський; у Полтаві - В. Лобода, О. Кониський, Д. Пильчиков; у Єлисаветграді - брати Тобілевичі; у Харкові - О. Потебня, П. Завадський, Ф. Павловський; у Черкасах - С. Нос, Л. Глібов, О. Лазаревський, О. Білозерський та ін. Наприкінці 1890-х рр. ді­яльність Київ., Одес. та Черніг. Г. охопила всю Україну, заклада­ючи ґрунт для утворення нац. політ, партій. 1897 засновано Без­партійну укр. заг. орг.-цію, яка з 1901 стала спілкою автономних громад. На поч. XX ст. з ініціативи громадівців засновано чис­ленні осередки «Просвіти», деякі чл. громад почали пов’язувати свою діяльність із політ, партіями. Громади в Галичині - перші таємні орт.-ції народовців, ств. студентами, гімназистами й семінаристами спочатку у Львові (1861-1862), згодом (від 1863), завдяки старанням Д. Танячкевича, - у Тернополі, Самборі, Перемишлі, Дрогобичі, Бережанах, Станіславі (нині м. Івано- Франківськ). Проводили освіт, та громад, діяльність. До громад приймали тільки українців, які платили членські внески, обирали провід і війта, давали клятву служити своєму народові. Збиралися на засідання 2-3 рази на тиждень, підтримували й популяризува­ли перші народовські вид., обговорювали літ. й політ, питання, організовували бібліотеки.

Громадянство - правовий інститут, який характеризує взає­мовідносини конкретної особи з державою, під юрисдикцією якої він перебуває, незалежно від того, проживає особа на території цієї держави чи перебуває за її межами. Г. ґрунтується на принци­пах походження від громадянина цієї держави («право крові») чи факту народження в межах території певної держави («право ґрун­ту», «право землі»), а також визначається шляхом натуралізації, тобто прийняття до Г. на основі персонального клопотання або завдяки особливим заслугам особи перед державою.

Громадянство Європейського Союзу - правовий зв’язок гр-н держав - членів Союзу з цією організацією, який знаходить свій вияв у взаємних правах та обов’язках, установлених Мааст­рихтським договором 1992 - Договором про утворення Європей­ського Союзу (ЄС), підписаним 07.02.1992. За ним кожна особа, що володіє громадянством будь-якої держави - члена організації, є водночас і гр-нином ЄС, має право вільно пересуватися і про­живати в його межах.

Громадянство полісне - сукупність прав (брати участь у голосуванні на народних зборах - для всіх; бути обраним на най­вищі посади - для представників вищих верств населення) та обов’язків (обов’язок захищати поліс під час військових дій), які мали від народження всі корінні жителі грецького полісу.

Громадянські (особисті) права - сукупність прав і свобод, які має людина від народження, незалежно від того, до якої конк­ретної держави вона належить. Ці права і свободи становлять ос­нову всього правового статусу людини. Згідно з міжнародними актами до Г.п. належать такі права: на життя; свободу; фізичну цілісність та особисту недоторканність; не бути підданим кату­ванням і жорстокому поводженню, що принижує гідність, та по­каранню; на захист честі та доброго імені; на вільне пересування і вільний вибір місця проживання; покинути свою країну і вільно до неї повернутися; на судовий захист і правосуддя; право люди­ни на визнання її правосуб’єктності в будь-якій країні світу; на свободу думки, совісті, релігії, слова; вільно визначати свою на­ціональність, користуватися рідною мовою та ін.

Гроцій Гуго де Гроот (1583-1645) - визначний голл. юрист, держ. діяч, письменник і політичний мислитель, автор знаменитої праці «Про право війни і миру. Три книги, у яких пояснюються природне право й право народів, а також принципи публічного права», один із засновників доктрини природнього і міжнародно­го права Нового часу. Уже в ранньому віці проявив надзвичайні розумові здібності: у 8 років писав вірші латиною, в 11 - став студентом Лейденського ун-ту, де вивчав юриспруденцію, а в 15 років - став доктором права. 1601 р. був призначений історіог­рафом республіки, потім займав різноманітні держ. посади. Брав участь у політ, подіях після революції та був засуджений. Після дворічного ув’язнення втік до Франції, де написав знаменитий трактат «Про право війни і миру» (1625), а також ще понад 90 праць з історії та теорії держави і права, міжнар. і каноніч. права, загальної історії, з античної літератури та культури.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - відомий укр. учений - історик, літератор, публіцист, політ, діяч, автор ба­гатотомної «Історії України-Руси», «Історії української літерату­ри», праць «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «На порозі нової України» та ін. 1890 закінчив істор.-філолог, фак.-т Київсько­го ун-ту. Після успішного захисту магістер. дисертації очолив кафедру у Львів, ун-ті, Наукове тов-во ім. Т. Шевченка, редагував його «Записки». Один з організаторів Національно-демократич­ної партії Галичини. Став доктором наук, професором. У 1917— 1918 очолював Українську Центральну Раду, був одним з авторів її Універсалів, Конституції УНР. В подальшому (поряд з В. Вин­ниченко м) недалекоглядно відстоював національно-культурну автономію України в складі «демократичної Росії», за що в пода­льшому надзвичайно велику ціну заплатив український народ (голодомори, репресії, нищення мови і культури).

Грюндерство (від нім. griinden - засновувати, встановлюва­ти) - період швидкого розвитку кайзерівської Німеччини після об’єднання держави, що припадає на останню третину XIX ст. Для періоду Г., пов’язаного з політикою канцлера Otto Бісмарка, характерними були прискорений розвиток економіки, підприєм­ництва, виробництва, банківської справи, що перетворило Німеч­чину на одну з наймогугніших європейських держав.

Гугеноти - прихильники кальвінізму (напряму протестан­тизму) у Франції. У XVI-XVin стст. протестантський рух, що охопив різні верстви французького суспільства, насамперед у за­хідних та південних провінціях держави. Боротьба кальвіністів з католиками вилилася у Релігійні війни (1562-1594), після закін­чення яких гугеноти одержали свободу віросповідання, але като­лицизм визнавався панівною релігією у Франції. Реально францу­зькі протестанти так і не добилися рівноправ’я. У XVΠ-XVIΠ стст. ставлення держави до гугенотів поступово змінюється на більш толерантне, але тільки Велика французька революція остаточно зрівняла їх у правах з католиками.

Гуго Густав (1764-1844) - засновник історичної школи права, проф. Геттінгенського ун-ту, апологет феод, звичаєвого права, що збереглося на той час в Німеччині. До найбільш відо­мих його праць належать «Підручник з історії римського права» (1790), «Підручник і хрестоматія класичного пандектного права» (1790), «Підручник природного права» (1798) та «Підручник з курсу цивілістики» (1823).

Гулями - особисті (приватні) раби халіфа, які з середини IX ст. склали основу армії Арабського Халіфату. Г. не належали до місцевого населення, однак виховувалися в дусі ісламу. За службу отримували платню. Аналогом Г. за часів Османської ім­перії були яничари.

Гумплович Людвіг (09.03.1838-19.08.1909) - польс. і австр. соціолог, правознавець. Навч. у Кракові та Відні. До 1875 займав­ся виклад, і наук, роботою у Кракові. З 1876 - доцент, з 1882 - професор ун-ту в Граці. Досліджував в основному проблеми, пов’язані з виникненням, сутністю, організацією та роллю держа­ви, розглядаючи їх з позицій соціології. Один із засновників Тео­рії насильства. Заперечував можливість сусп. прогресу, розгля­дав сусп. розвиток як кругообіг, де кожна спільнота проходить етапи становлення, розквіту і загибелі. За Л. Гумпловичем, відно­сини між соціальними групами будуються на таких засадах: «Кожна спільнота, кожна соціальна група намагається утримува­ти себе за рахунок решти». Кожна соціальна група прагне до са­мозбереження і забезпечення свого добробуту. За таких умов не­обхідна публічна влада, здатна розмежувати інтереси окр. соціа­льних груп і забезпечити їх норм, реалізацію. Згідно з теорією Л. Гумпловича історія не знає жодного прикладу, коли б д-ва ви­никла не в результаті насилля, а якось інакше. Д-ви з’являються шляхом завоювань. Результатом завоювань є насамперед рабство: одне плем’я перетворює на рабів інше. Разом з рабством з’являється і приватна власність, а потім осілість, тобто перехід від кочового способу життя до осілого (землеробського). Приват­на власність як результат первісного фіз. насилля, у свою чергу, спричиняє майн. нерівність і поділ сусп-ва на класи. Переможці утворюють клас імущих, переможені - клас неімущих.

Гун (кит.) - 1) титул правителів держави Інь та Чжоу у Ста­родавньому Китаї; 2) один з трьох основних чиновників у царст­вах Чжоу.