Юридичні поняття і терміни на літеру В

Вавилов Микола Іванович (13.ХІ.1887 - 26.1.1943) - росій­ський і радянський вчений-генетик, ботанік, академік AH CPCP і AH УРСР, найбільше відомий роботами з ідентифікації центрів походження культурних рослин.

Вавилон - стародавнє місто на півночі Месопотамії на бе­резі Євфрата, розташоване на південний захід від сучасного Баг­дада, столиця Давньовавилонської держави.

Вавилонія - держава початку П - середини П тис. до н.е. на півдні Месопотамії.

Вайшії - одна із вари в Стародавній Індії, до якої входили землевласники та ремісники.

Вакіль-амуррі - один з вищих чиновників у Стародавньому Бавило ні, помічник нубанди. Очолював військове відомство.

Вакіль-тамкари - один з вищих сановників Старовавилон- ської держави, голова корпорації лихварів, помічник нубанди. Відповідав за збір царських мит і податків.

Вакуф, вакф (букв. - встановлення нагляду) - невідчуджу- вана і звільнена від податків власність, як правило на нерухомі речі, передана мусульманським закладам (мечетям, медресе і т.д.) з релігійною чи доброчинною метою.

Валуєвський циркуляр (30.VΠ.

Ван (кит.) - титул правителя в Стародавньому Китаї, який після сакралізації його влади і особистості, отримав титул «сина Неба» та статус першосвященника країни.

Ванака - назва (титул) царя Мікенської держави. Див.: Крито-Мікенська цивілізація.

Варварство - в періодизації історії людського суспільства, запропонованій у 60-х рр. ХУШ ст. шотландським філософом

A. Фергюсоном і усталеній у європ. науці XVIΠ-XIX стст., дру­гий період після дикості перед цивілізацією. Обґрунтував цю пе­ріодизацію Л.-Г. Моргай на основі етногр. матеріалів. За його концепцією, В. почалося з винайдення гончарства й закінчилося виникненням писемності.

Варварські правди (лат. Leges barbarorum, букв. - закони варварів) - записи звичаєвого права герм, племен періоду війсь­кової демократії та ранньофеодальної доби (V-IX стст.), які утво­рили свої протодержавні союзи. В.п. пристосували звичаєве пра­во до потреб світської та церковної знаті. Найраніша з відомих

B.

Вардум - раб у Вавилонській державі (мав статус речі, зна­ходився у повній власності господаря). Основними джерелами рабства були полон, спадкове рабство, обернення на рабів злісних правопорушників, продаж батьками дітей за борги, відданя у раб­ство за злочини. Спочатку рабство носило домашній характер і чисельність рабів була обмежена. В основному існувало колектив­не рабоволодіння - храмів, царського дому, общин. Рабів у Ста­родавньому Вавилоні таврували, нерідко тримали в кайданах. За­кон дозволяв убивати непокірних рабів. Щоправда Закони Хам- мурапі дозволяли невільникові скаржитися на свого пана в суд, однак судові процеси між рабами та їх власниками майже не практикувалися. Порівняно з класичним рабством вавилонські раби могли мати сім’ю, власне майно і частково укладати угоди щодо нього, тобто раб виступав суб’єктом права у цивільних пра­вовідносинах. У добу нововавилонського царства починає прак­тикуватися таке явище, як відпуск рабів на оброк. Щорічний об­рок дорівнював 20 % ціни самого раба, а крім цього, раби зо­бов’язані були систематично робити своїм панам «подарунки». Рабовласникам стає вигідно відпускати рабів на оброк, бо це до­зволяло їм займатися своїми справами у той час, як їх раби без нагляду давали їм величезні прибутки.

Варна - (санскр. vama - клас, колір) - станова спільнота в Індії, об’єднана на основі сукупності релігійно- і військово- ритуальних, а пізніше соціально-професійних ознак; в Стародав­ній Індії налічувалося 4 варни: брахмани, кшатрії, вайшії, шудри.

Варно-кастова система у Стародавній Індії - це особлива система поділу давньоіндійського суспільства на певні суспільні групи; приналежність до варн визначалася соціальним походжен­ням, а приналежність до каст - професією; обидві групи були чітко окресленими в правовому розумінні, і перехід з однієї групи до іншої був практично неможливим.

Васал (фр. vassal, кельт. Gvas - слуга) - землевласник у фе­одальних країнах, підпорядкований сюзерену (своєму сеньйору) і зобов’язаний нести на його користь різноманітні повинності на основі васального договору (договору про покровительство та за­ступництво).

«Васал мого васала - не мій васал» - принцип, який від­повідав «васальній драбині» - ієрархічній побудові середньовіч­ного суспільства континентальної Європи. Початок такій суспі­льній організації покладено Мерсенським капітулярієм Карла Лисого (847 р.), за яким кожен вільний франк повинен був знайти собі сеньйора. Згідно з цим принципом феодали кожного рівня присягали на вірність лише своєму сеньйору - феодалу, який сто­яв на ранг вище (не підкоряючись при цьому феодалам, що зна­ходились на щабель вище) і ставали таким чином його «люди­ною» (homo), зобов’язуючись йому служити, а сеньйор, у свою чергу - захищати васала (див. також васалітет). Такий порядок захищав привілеї феодалів від посягань центральної влади. Най­вище місце в системі васальної залежності посідав король, який вважався сеньйором всіх вищих феодалів, які мали своїх власних васалів. Нижче короля знаходились світські та духовні феодали (герцоги, представники вищого кліру), які мали право вести вій­ни, карбувати монету та здійснювати судочинство у своїх воло­діннях; наступними у цій ієрархічній драбині були барони, а за ними - рицарі, які вже не завжди мали своїх васалів. Цей прин­цип діяв у всіх європейських країнах, окрім Англії, де з часів Вільгельма І Завойовника утвердився принцип «васал мого васа­ла - мій васал» і всі феодали присягали на вірність безпосередньо королю (див.: Книга страшного суду).

Васалітет (від лат. vassus та нім. Gwss - слуга) - 1. Система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) у середні віки, при якій сеньйори надавали васалам землю в користування за своє покровительство, а васали зо­бов’язані були за це нести військову службу на користь сеньйора. 2. Форма колоніальної залежності, за якої державі-сюзерену обо­в’язково сплачувалася данина. Сюзерен, у свою чергу, мав ви­ключне право керувати фінансовою сферою держави-васала, міг втручатися у її внутрішню політику.

Василеве - грецьк. «імператор». Див. також: Базилевс, Базилей.

Василіки - Див.: Базиліки.

Ватікан, Ватикан - місто-держава у зах. частині Рима - сто­лиці Італії. Політичний, адміністративний та ідеологічний центр римсько-католицької церкви, резиденція її глави - Папи. В. пред­ставлений в OOH та багатьох інших міжнародних організаціях.

Вашингтон - столиця СІНА. Розташований у нижній течії р. Потомаку. В. заснований 1791. Названий на честь першого Президента США Вашингтона Джорджа. В 1800 у В. з Філаде­льфії переведено урядові установи США. Дістав статус міста 1802. Планування В. (прямокутна сітка вулиць з діагональними проспектами) здійснив у 1790-1793 франц, інженер П.-Ш. Лан- фан за участю Т. Джеферсона. В архітектурі урядових і адм. спо­руд домінують риси європ. класицизму (Капітолій, 1793-1865, арх. У. Торнтон, Б. Латроб, Т. Уолтер; Білий дім, 1792-1829), арх. Дж. Хобан, Б. Латроб). Пам’ятники: Дж. Вашингтону (1848— 1884), А. Лінкольну (1914-1922), Т. Джефферсону (1939-1941), Т. Костюшкові, Т.Г. Шевченкові (1964) та ін.

Вашингтон Джордж (22.02.1732, Бриджс-Крик, Вірджинія - 14.12.1799, м. Маунт-Вернон) - визн. амер. держ. діяч, полково­дець, перший президент CIIIA (1789-1796). Закінчив школу у м. Вілліамсбурзі. Згодом вступив до лав народного ополчення (міліції), створеного у Вірджинії. У 24 роки призначений його ко­мандувачем (1754). Напоч. Семилітньої війни 1756-1763 В. отри­мав звання полковника й командував військами Вірджинії.

13 штатів (1787). В. брав найактивнішу участь у створенні Кон­ституції СІНА. З набуттям чинності Конституції CIIIA 1789 В. було обрано на пост президента країни, який він обіймав два тер­міни. З огляду на стан здоров’я, відмовився від висування своєї кандидатури на посаду президента втретє, створивши прецедент для майбутніх президентів - перебувати у «Білому домі» не бі­льше двох термінів. У відомому «Прощальному посланні» запо­відав CIIIA дотримуватися миролюбної політики ізоляціонізму. Його сподвижники і однодумці таким чином характеризували цю видатну особистість Америки: «Перший у війні, перший у мирі і перший у серцях своїх земляків». На честь В. 1791 названо нині­шню столицю CIIIA (перші півтора роки столицею США був Нью-Йорк, а потім до 1800 - Філадельфія). В країні ще 120 «ва- шингтонів» - містечок і сіл. Його ім’я носить штат Вашингтон, сім гір, вісім рік, десять озер, тридцять три округи і дев’ять коле­джів - свідчення всенародної поваги і любові до одного з найша- нованіших «батьків-засновників» великої держави.

Вебер Макс (21.ΓV.1864-14.VI.1920) - нім. соціолог, істо­рик, економіст і юрист. Вивчав право та економіку в ун-тах Гей­дельберга, Берліна, Страсбурга та Геттінгена. 1889 захистив докт. дисертацію, присвячену історії середньов. торг, товариств Італії. Викладав у Берл. (1893), Фрайбурзькому (1893-1896), Гейдельб. (1896-1898, 1902-1919) і Мюнхен. (1919-1920) ун-тах. У своїх наук, дослідж. розробляв проблеми держ.-правового характеру, влади та управління у сусп.-ві. Основні ідеї виклав у працях «Римська аграрна історія та її значення для державного і приват­ного права» (1891) «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії» (1915), «Господарство і суспільство» (1922) та ін. В. створив т.з. теорію раціональної бюрократії, згідно з якою практ. здійснення держ. управління неминуче належить професійній бюрократії, яка є своєрідним чинником раціоналізації влади і ха­рактеризується ефективністю розподілу обов’язків, суворою ієра- рхічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлін. діяльності. Водночас В., фіксуючи факти певного

політ, відчудження «людей політики» від суспільства, попере­джав про загрози бюрократизації. Грунтуючись на принципі ра­ціональності, В. ідеалізував капіталізм, визнаючи «дух капіталіс­тичного підприємництва», що втілюється у профес. діяльності, за­конодавстві, політ, владі, як оси. тенденцію поступу цивілізації. Однак, ідеалізуючи капіталіст, форми господарювання, В. був сві­домий того, що демокр. інститути й цінності автоматично не ви­никають. Так, тривалий час уважно спостерігаючи за рев. процеса­ми у Росії, він зауважував, що рос. сусп.-во в принципі відкрите для сприйняття традиц. ліберально-дем. цінностей, ідей свободи і де­мократії. Водночас В. зазначав, що на заваді цьому стоять відсут­ність у Росії стану, який протягом сторіч виступав би ініціатором б- би за громадян, права і свободи, а також невирішеність нац. питан­ня. Під безпосереднім впливом М. Драгоманова В. прагнув осмис­лити взаємозв’язок між проблемою демократії у Росії і питанням про самовизначення націй, насамперед поляків та українців.

Веди (санскр. veda - знання) - найдавніші пам’ятки індійсь­кої релігійної літератури (Рігведа, Самаведа, Яджурвсда. Атхар- веда), які містять стародавні гімни, піснеспіви, формули закли­нань, обрядові приписи та міфи. На їх основі з кінця II тис. до н.е. формується ідеологія брахманізму.

Веймарська республіка - термін, вживаний в історико- юридичній літературі для означення державно-політичного уст­рою Німеччини 1919-1933 рр. Виникнення назви пов’язане з м. Веймаром, в якому 31.07.1919 Установчі збори прийняли нову демократичну нім. Конституцію. В. р. перестала існувати із вста­новленням нацистської диктатури.

Велика асиза (англ, assizes від пізнтолат. assisae - засідан­ня) - пам’ятка староангл. права. Видана під час правління Генріха П (1154-1189), який посів англ, престол після тривалого періоду феод, війн (1134-1153) між нащадками Генріха І. Офіц. текст В.а. не зберігся. Зміст пам’ятки дійшов до нас у викладі відомого юриста та політ, діяча кін. ХП ст. Р. Гленвілля у його латиномов. 120

«Трактаті про закони і звичаї королівства Англії» (1188 або 1190). В.а. вводила нову форму суд. процесу у справах про вільне землево­лодіння. Поряд з вирішенням традиц. справ у сеньйоріальних судах тепер стало можливим і розслідування їх за допомогою присяжних.

«Велика депресія» - глибока криза в економіці США кінця 20-х - поч. 30-х років ХХ-го ст. В.д. традиційно пов’язується з політикою партії республіканців, які виступали за повну безкон­трольність великого бізнесу, що й стало причиною економічної кризи 20-х- 30-х рр. (Див. також «Новий курс Рузвельта»),

Велика китайська стіна, Великий китайський мур - низка кам’яних та земляних укріплень у північній частині Китаю, збудо­ваних з метою захисту північних кордонів Китайської імперії від несподіваних вторгнень різних кочових племен (VII ст. до н.е. - XVII ст.). Початок спорудження важливого оборонного об’єкта відноситься до VΠ ст. до н.е. Пізніше будівництво нових секцій тривало аж до середини XVΠ ст. Найвідоміша частина муру збу­дована в 220-206 до н.е першим імператором Китаю Цінь Ши Хуан-ді збереглася до наших днів лише фрагментарно. Більшість існуючих секцій збудовані (реставровані) в епоху династії Мін (1368-1644). Великий мур простягається на 8851, 8 км. Ця дов­жина складається з 6259 км самого муру, 359, 7 км траншей та 2232,5 км природних захисних бар’єрів, таких як гори та ріки. Його загальна протяжність, згідно з результатами останніх дослі­джень 2012, становить 21 196,18 км. Уздовж усього муру спору­джені каземати для місцеперебування охорони та сторожових веж, а в головних гірських проходах зведені неприступні фортеці. Великий китайський мур зберігся до наших днів і є прибутковим об’єктом туристичного бізнесу КНР.

Велика ремонстрація (Англія) - парлам. документ англій­ської буржуазної революції, прийнятий 22.ХІ.1641. Складався з 204 параграфів. Містив перелік зловживань короля Карла І за час його правління з 1625 по 1641. До зловживань корони було відне­сено все, що обмежувало свободу підприємництва або загрожувало

недоторканності власності, втручання у справи торгівлі, безпідс­тавне обкладання податками тощо. Документ містив в собі вимогу обмеження королівської влади (вимагав, щоб король призначав лише тих посадових осіб, які викликали довіру у парламенту). Ко­роль не затвердив В.р., як не сприйняв і інших законів, спрямова­них на встановлення конституційної монархії в Англії, що стало однією з причин протистояння між королівською владою та пар­ламентом, а також громадянської війни в країні.

«Велика сімка» - неформ. об’єднання 7 розвинених країн світу - США, Німеччини, Франції, Великобританії, Японії, Італії і Канади. Після розпаду CPCP «В.с.» певний час залучала до участі в своїй роботі Росію. На зустрічах «В.с.» виробляється стратегія і тактика подолання кризових явищ в економіці, ведеться пошук шляхів мирного усунення суперечностей між членами об’єднання з окр. питань, обговорюються проблеми міжнар. співробітництва у політ., військ., екол. та ін. галузях. Досягнуті домовленості вра­ховуються у діяльності держав-учасниць.

Велика французька революція - бурж.-дем. революція у Франції 1789-1794. Найрадикальніша з усіх ранніх бурж. рево­люцій: ліквідувала феод.-абсолютист, порядок у країні, підірвала його основи в ін. д-вах, утвердила у Франції бурж. лад та відповід­ний йому тип д-ви і права. В. ф. р. розвивалася трьома осн. ета­пами. Перший (14.VΠ.1789-10.VΠI.1792) зафіксував форм.-юрид. визнання революції королів, владою, домінування інтересів вел. буржуазії (осн. ідеологи - О. Мірабо, Ж. Лафайєт та ін.), бороть­бу рев. сил із зови, інтервенцією, нар. повстання у Парижі й лік­відацію монархії. Другий етап (10.VIΠ.1792-2.VI.1793) відзначив­ся пануванням жирондистів - виразників торг.-пром, і землевласн. буржуазії (керівники - Ж.П. Бріссо, П.В. Верньо, Ж.М. Ролан та ін.) і гострим протистоянням їм якобінців-монтаньярів (керівники - М. Робесп’єр, Ж.П. Марат, Ж.Ж. Дантон, Л.А. Сен-Жюст), які представляли інтереси середніх і нижчих прошарків буржуазії, селянства і плебейства. В рамках третього етапу (2.VI.1793- 28.VΠ.1794) були здійснені якобінська диктатура на чолі з 122

М. Робесп’єром і термідоріанський контррев. переворот (керівни­ки - Ж. Фуше, Ж.Л. Тальєн, П. Баррас, Ж. Колло д’Ербуа, Ж. Бійо-Варенн та ін.). У ході В. ф. р. прийнято ряд конституцій­них та ін. політ.-правових актів, що справили значний вплив на розвиток права у Франції та ін. європ. країнах. Найважливішим документом В. ф. р. стала Декларація прав людини і громадяни­на, прийнята 26.VΠI.1789, яка, з одного боку, пояснила всьому світові мету і завдання революції, а з другого - послугувала своє­рідним бар’єром на шляху можливого повернення старих феод.- абсолютист. порядків. Другим важливим актом першого етапу революції була конституція 1791, яка закріпила оси. принципи та інститути бурж. держ. права і поділ влади згідно з теорією ПІ. Монтеск’є, цензове виб. право, новий адм.-тер. поділ країни з виборними місц. органами управління та адміністрацією, недотор­канність депутатів, форм, проголошення прав і свобод гр-н. За держ. устроєм Франція була визначена як унітарна д-ва, за фор­мою правління - як конст. монархія з одночасним проголошен­ням нар. суверенітету. У конституції 1791 знайшли відображення нові важливі державно-правові поняття: «національний суверені­тет» і «представницьке правління». Було, зокрема, зафіксовано: «Суверенітет належить нації: він є неподільним, невідчужуваним і невід’ємним. Жодна частина народу, жодна особа не може при­власнити собі його здійснення». Конституція діяла лише до серп­ня 1792. На другому етапі революції жирондисти запропонували у квітні 1793 новий проект конституції, який так і не став Осн. законом в умовах протистояння двох політ, угруповань (жирон­дистів і якобінців). Даний проект передбачав федеральну форму держ. устрою і респ. форму правління, деяку лібералізацію політ, режиму, зокрема загальне виб. право для чоловіків. Законодавчу владу планувалося вручити законодав. корпусу, який мав обирати­ся двоступеневими виборами терміном на 1 рік, а викон. владу - викон. раді республіки у складі 7 міністрів, обраних народом. Було прийнято низку важливих конституційних законів: декрети про затвердження конституції народом, захист особи і власності гр.-н, ліквідацію королів, влади у Франції, створення к-ту громад, безпеки і к-ту громад, порятунку; декларацію про єдність і

неподільність республіки та ін. На третьому етапі революції, піс­ля встановлення якобін. диктатури, 24.VI.1793 Конвент прийняв нову Декларацію прав людини і громадянина, а також конститу­цію, яка увійшла в історію під назвою «якобінської». В основу Декларації 1793 було покладено Декларацію 1789, однак вона мі­стила і ряд принципово нових положень, а саме: ідею спільного щастя як сусп. мети; забезпечення людині можливості користу­вання природ, й невідчужуваними правами; захист сусп-вом неі- мущих, непрацездатних; сприяння нар. освіті; відсутність поділу влади як основи ко нет. ладу. Конституція 1793 істотно відрізня­лася від конституції 1791, насамперед у тому, що вона закріплю­вала бурж.-дем. політ, режим, ідею верховенства народу, прого­лошувала ширше коло прав і свобод, узаконювала ліквідацію фе­од. пережитків на селі й відміну рабства у колоніях. Декларацію і конституцію 1793 було схвалено народом у більшості комун кра­їни, однак ці основоположні документи не стали чинними. Нато­мість, у зв’язку зі складним зовнішньополітичним становищем країни, упродовж усього третього етапу В. ф. р. фактично функ­ціонувала якобінська диктатура. Якобінський режим, прагнучи своїми декретами обмежити демократію (шляхом широкого тлу­мачення рев. порядку, реквізиції сільськогосп. продукції, заборо­ни нар. зібрань та ін.) для реакц. сил, водночас істотно обмежував її і для усього франц, народу. З перших днів В. ф. р. поряд з лікві­дацією віджилої системи феод, права інтенсивно відбувається нормотворчість у сфері цив. законодавства. Хоча поставлене ре­волюцією завдання створення єдиного цив. кодексу не було ви­конано, В. ф. р. внесла кілька суттєвих змін у систему цив. права: проголошення права власності як «священного і недоторканно­го», першого з усіх «природних і невідчужуваних прав людини»; забезпечення свободи торгівлі, ремесел, ліквідація корпорацій і «свободи договору», вільний обіг нерухомої власності (з деякими обмеженнями в період якобінської диктатури); форм, рівності всіх гр-н, що відобразилось у ліквідації станів, феод, інститутів, у секуляризації шлюбу, зміні правового становища жінки, дітей (припинення батьківської влади з досягненням 21-річного віку), позашлюб. дітей; ліквідації старої системи цив. законодавства й 124

утвердження закону як осн. джерела права. Поряд зі змінами в системі цив. права значно розвинулося крим. законодавство, ознаменувавши відхід від феод, середньовічної жорстокості в бік її гуманізації. Були юридично закріплені такі осн. крим.-правові принципи: введення форм, поняття злочину як дії, що порушує встановлену законом заборону (немає злочину - немає й пока­рання, якщо про це не сказано а законі); утвердження рівності покарань для представників усіх станів; встановлення особистого характеру покарань; ліквідація тортур і карцерів; скасування об­тяжливих для безневинних членів сім’ї засудженого конфіскацій майна; призначення смертної кари як виключної міри покарання лише за найтяжчі злочини. Загальнодем. положенням крим. зако­нодавства періоду революції закріплені у крим. та крим.-процес, кодексах Франції (1810) та ін. європ. країн. В. ф. р. постала у світ, масштабі як результат нагромадження суперечностей у процесі еволюц. розвитку людського суспільства, виявила найбільш гост­рі форми боротьби між новим, що народжувалося, і старими, ві­джитими формами сусп. відносин. Разом з тим В. ф. р. засвідчила жорстокість, позаправовий характер діяльності влади в екстрем. умовах, непередбачуваність розвитку масової свідомості, величе­зний розрив між прагненням до утвердження дем. влади та реа­льними наслідками насильн. методів соціальних перетворень. Істор. значення В. ф. р. для розвитку права полягає у проголо­шенні та апробації нею на практиці осн. принципів політ.- правового життя (правової д-ви, нар. суверенітету, парлам. пред­ставницького ладу, поділу влади та ін.). Вона спричинила розви­ток цих принципів як загальнолюдських, загальноцивілізаційних, дала поштовх становленню сучас. конституціоналізму не лише у Франції, а й у багатьох ін. країнах світу.

Велика Хартія вольностей 1215 р. (лат. Magna Charta Libertatum) - один з найважливіших конституційних законів Анг­лії, підписаний англійським королем Іоанном Безземельним 15.06.1215 на догоду повсталим баронам. В. х. в. містить 63 стат­ті, викладені лат. мовою (її оригінал у двох примірниках зберіга­ється у Британському музеї). Є першою кодифікацією англ. феод.

права. В документі викладено систему васально-ленних відносин між королем і баронами (спадковість феодів; запровадження «су­ду рівних», який виносив рішення щодо ув’язнень; введення пре­зумпції невинуватості тощо). Незначні поступки було зроблено в ній городянам, лицарям і верхівці вільного селянства. В.х.в. за­твердила комітет у складі 25 баронів, який мав контролювати до­тримання її положень з боку короля. Символічно вважається першою частиною неписаної англійської конституції.

Велика Яса Чингізхана (1206 р., Монгольська держава) - основне джерело права Синьої (Золотої) Орди. Включала в основ­ному норми кримінального права, що базувалися на нормах зви­чаєвого права, пізніше - на нормах шаріату. Шлюбно-сімейні ві­дносини та питання спадщини регулювалися звичаєм та традиці­єю. Судова влада не була відокремлена від адміністративної. У судовому процесі застосовувалися тортури, використовувався принцип групової відповідальності. Дет. див.: Яса Чингізхана.

Велике журі (англ, grand jury чи juri of presentment) - коле­гія звинувачувальних присяжних у Середньовічній Англії, приз­начуваних у графстві під час об’їзду шерифа чи приїзду роз’їзд- них суддів для надання свідчень про осіб, підозрюваних в кримі­нальних злочинах; з часом - орган віддання під суд.

Велике князівство Литовське (офіц. назва держави - Ве­лике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) - багатонац. феод, д-ва, що існувала з 30-х рр. ХІП ст. до 1569 (Люблінська унія). До її складу входили лит., білорус., укр. та окремі рос. зем­лі. Перша столиця - Тракай, з 1323 - м. Вільно (тепер Вільнюс). В. к. Л. як ранньофеод. монархія утворилося за князя Міндовга (1219-1263). Найвища держ. влада у В. к. Л. була зосереджена в руках великого князя або господаря. Вищим законодавчим орга­ном князівства вважалася пани-рада, до складу якої входили: ма- ршалок - представник служб, стану, канцлер - охоронець печатки господаря, підскарбій - відповідальний за скарбницю держави, гетьман - військ, ватажок і суддя, воєводи - керівники областей з 126

військ., адм. і суд. повноваженнями, каштеляни - помічники воє­вод, а також катол. єпископи і великі феодали. Наприкінці XV ст. зі складу ради виокремлюється таємна рада, а з поч. XVI ст. впливовим загальнодерж. органом стає сейм. Перше його зібран­ня відбулося 1507 у Вільні. Судоустрій В. к. Л. характеризувався співіснуванням держ. та недерж. (сімейного, вотчинного, громад­ського, церковного) судів. До системи держ. судів входили вели­кокняжий (надвірний, комісарський), замковий (гродський), зем­ський, підкоморський суди, кожен з яких мав свою компетенцію. Існували також доменіальні суди феодалів над своїми підданими, церковні (духовні та доменіальні), магістратські, ратушні та це­хові суди в містах. Кожна осн. група населення (шляхта, духівни­цтво, міщани, селяни) судилася у своїх станових органах. Про­грес. значення мало введення виборних та відокремлених від ад­міністрації шляхет. земських судів. Причому у В. к. Л. це сталося майже на століття раніше, ніж в ін. європ. країнах. Важливим ре­зультатом судової реформи 1581 стало створення Головного ли­товського трибуналу - основи, апеляц. судової інстанції країни. Основу правової системи В. к. Л. упродовж XIV - перш. пол. XV стст. становили джерела руського права: звичаєве право, «Ру­ська Правда», церк. Статути Володимира та Ярослава; згодом їх доповнили акти великокняжої влади (статутні грамоти, приві­леї, листи), з-поміж яких особливо виокремлюються шляхет. при­вілеї 1387, 1413, 1432, 1434, 1438, 1447, 1457, 1492, 1522, 1566, «Статут на волоки» 1557, і кодифіковані зводи: Судебник Кази­мира Ягеллончика 1468, Литовські статути 1529, 1566, 1588. У містах застосовувалося магдеб. право, здебільшого в польс. пере­робках та тлумаченнях. Окр. групою джерел права В. к. Л. були міжкнязівські угоди («ряди», «покінчення»), численні договори (унії) з Польщею, іншими країнами.

Велике князівство Московське - феод, д-ва у Пн.-Сх. Єв­ропі. Утв. у серед. XIV ст. у результаті зростання Моск, князівст­ва, що виділилося у др. пол. ХШ ст. як уділ Володимире-Суз­дальської землі. Близько 240 років знаходилося під ігом монголо- татарських ханів. Наприкінці XIV ст. очолює боротьбу руського народу проти поневолювачів. Перемога об’єднаних руських військ в Куликовській битві над Золотою Ордою 1380 зміцнила провідне становище В. к. М. у Пн.-Сх. Русі, стала поштовхом до утверджен­ня його політики військово-терит. експансії на сусідні землі і наро­ди. У серед. XV ст. територія В. к. М. сягала 430 тис. км² з насе­ленням бл. 3-х млн чол., а після захоплення наприкінці XV ст. ярославської, тверської, ростовської, в’ятицької та новгородської земель - понад 2 млн км² з населенням бл. 6 млн чол. В.к.М. ста­ло ядром, навколо якого формується рос. централіз. д-ва.

Велике князівство Руське - назва укр. козац. д-ви за Гадя- цькими статтями 1658, укладеними гетьманом І. Виговським і польс. урядом після успішної війни проти Московії. У статтях Україна визнавалася д-вою зі статусом Великого князівства, яке оголошувалося вільним краєм, об’єднаним з Польщею на таких самих правах, як і Велике князівство Литовське. Тер. В. к. Р. об­межувалася кордонами Черніг., Київ., і Брацлав. воєводств. На Гадяцькій козц. раді 1658, де вироблялися умови договору, укр. сторона наполягала на включенні до В. к. Р. також Волин., По­діл., Белз., і Руського воєводств, тобто більшості етн. укр. земель, однак не зуміла домогтися цього. За Гадяц. статтями Річ Поспо­лита мала складатися з 3-х вільних республік, а король - обира­тися трьома народами. Спільним мав бути і Сейм як вищий зако­нодавчий орган країни. Гетьман Війська Запорізького ставав пе­ршим сенатором і цив. правителем В. к. Р. Він обирався козац. старшиною пожиттєво. Через втрату влади гетьманом І. Виговсь­ким 1659 Гадяц. статті чинності не набули і В. к. Р. як повноцінне державне утворення не оформилося.

Велике місто Шан - резиденція китайського правителя (ва­на) інського періоду (XVΠI-XΠ стст. до н.е.). В уявленнях давніх китайців вона знаходилась у Піднебесній, а території, що її ото­чували, уособлювали частини світу.

Великий терор -див. «Єжовщина».

Великий шовковий шлях - система караванних доріг, що сполучали Євразію від Китаю до Середземномор’я, і служили в епоху давнини та Середньовіччя вузловим пунктом для ведення торгівлі і діалогу культур Сходу і Заходу. Як свідчать історичні джерела, вперше прокладений енергійним імператором У Ді в 104 р. до н.е. з Китаю до східних провінцій Римської імперії для експорту шовку, нікелю, благородних металів, ремісничих та ювелірних виробів.

Великобританія, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (Great Britain, United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland) - держава на Пн. 3x. Європи, на Бри­танських о-вах. Тер. - 244,2 тис. км². Нас. 58,49 млн чол. (2000). Столиця - м. Лондон. В. складається з 4-х істор.-геогр. областей: Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Адм.-тер. поділ: 47 графств і 7 метрополітенських графств (у т.ч. Лондон), 12 об­ластей і 26 округів. Державна мова - англійська. Грошова одини­ця - фунт стерлінгів. Національне свято - День народження ко­ролеви (короля). В. - одна з найдавніших держав у Європі, вито­ки якої сягають раннього Середньовіччя (V-VI стст. н.е.). В краї­ні не існує систематизованої конституції як єдиного правового акта вищої юрид. сили або сукупності таких актів. Конституція В. складається з різних нормативних актів, лише частина з яких офіційно визнається юридичними та конституційних звичаїв чи угод. Серед найважливіших з них слід назвати Закони 1911 і 1949 про парламент; закон 1983 про нар. представництво (своєрідний виб. кодекс) і закон 1986 про виб. округи; закони про міністрів корони; закони 1920 і 1964 про надзв. стан; численні закони про місц. самоврядування (передусім ті, що були прийняті 1972 і 1974); законодавство про судоустрій; закон 1981 про громадянство та ін. Особливе місце займають правові акти, які нерідко імену­ються історико-конституційними документами. До них належать: Велика хартія вольностей 1215; Петиція про права 1628; Білль про права 1689 і Акт про престолонаслідування 1701 та ін. Іноді їх сукупно називають «Біблією англійської конституції». Голов­ний обсяг неписаного фрагменту брит, конституції становлять т.з.

конституційні угоди (звичаї). Зокрема, на основі конст. угод фо­рмується уряд і регламентуються суттєві напрямки його діяльно­сті. У загальному вигляді деякі з них формулюються таким чи­ном: монарх призначає главою уряду особу (депутата), котра має підтримку більшості в палаті громад; члени уряду несуть колект. та індивід, політичну відповідальність перед цією палатою; усі міністри мають бути членами парламенту; монарх здійснює свої владні повноваження за порадою міністрів, тобто всі акти монар­ха контрасигнуються тощо. За формою держ. правління В. - пар­ламентарна монархія. Органом законод. влади є двопалатний па­рламент. До складу нижньої палати - палати громад - обирають депутатів терміном на 5 років. Однак вона може розпускатися монархом достроково - за ініціативою глави уряду. Віковий ценз для активного і пасивного виб. права визначений, відповідно, у 18 і 21 рік. Вибори проводяться за мажоритарною системою від­носної більшості. Верхня палата брит, парламенту - палата лор­дів. Вона найчисельніша серед верхніх палат парламентів розви­нених країн: право бути її членами мають бл. 1200 осіб. Перева­жну більшість становлять т.з. спадкові лорди, які свої титули (герцогів, маркізів, графів) передають у спадок нащадкам разом з місцем у палаті. Більш дієвим елементом складу палати лордів є довічні лорди, яких близько 350. Титул довічного лорда надаєть­ся монархом за поданням прем’єр-міністра тим, кого вважають високоавторитетними, маститими проте відставними політиками. Членами верхньої палати є і т.з. судові лорди, або лорди-юристи. Вони призначаються монархом здебільшого з числа суддів апе­ляційного суду. До складу палати входять також духовні лорди (ієрархи церкви). У взаєминах між палатами брит, парламету до­мінує нижня. Саме палата громад здійснює реальний парламен- ський контроль за діяльністю уряду. Главою д-ви є король (коро­лева). Формально монархові належать широкі повноваження, але на практиці більшість з них реалізуються членами уряду, насам­перед його главою. Ключову роль удерж, механізмі відіграє уряд - кабінет міністрів. Характерно, що існування KM писаними дже­релами конст. права практично не передбачене. Він вважається одним з комітетів т.з. Таємної ради, котрий майже не має значен­ня у сфері держ. управління. Виключно важливе місце у кабінеті 130

займає прем’єр-міністр. Він водночас є і лідером партії, яка має парл. більшість. Судову владу здійснюють загальні суди. Найви­щим судом є суд палати лордів, до складу якого входять усі лор- ди-юристи. Верховний суд включає три самост. судові установи - апеляційний суд, високий суд і суд корони. Судді вищих судів призначаються довічно главою держави за поданням лорда- канцлера (міністра юстиції). За формою державного устрою В. - унітарна держава. У всіх адм.-тер. одиницях - графствах, округах та громадах обираються на 4 роки представн. органи місц. самов­рядування - ради. В. очолює Співдружність - об’єднання країн і територій, які свого часу (до 1931) входили до складу Британсь­кої імперії. Дип. відносини України з В. встановлено 10.01.1992.

Великий березневий ордонанс - указ франц, дофіна Карла (спадкоємця франц, королівського престолу), виданий у березні 1357 у зв’язку з різким погіршенням становища народу під час Сторічної війни Франції з Англією (1337-1453). Мав силу держа­вного закону. Містив 67 статей, які передбачали значне зміцнен­ня ролі Ген. штатів у держ управлінні, фін., суд. та адм. галузях. Зокрема, указ законодавчо закріпив за за Ген. штатами право скликання своїх зборів (раз на рік), зобов’язав монарха не укла­дати миру без їхньої згоди, передавав штатам контроль над фін. видатками, передбачав їхнє виключне право на видачу субсидій, право збирати податки. Зокрема, на основі В. б. о. Ген. штати встановили великі податки для духівництва і дворянства, забез­печили значні надходження до бюджету, що в кінцевому резуль­таті забезпечило успіх Франції у Столітній війні. В. б. о. був най­вищою точкою розвитку Ген. штатів під час станово-представн. монархії у Франції.

Величко Самійло (Самоїл) Васильович (1670 - після 1728) - укр. козац. літописець. Навч. у Києво-Могилян. колегії, володів лат., нім. і польс. мовами. Був канцеляристом у генеральн. військ, писаря, згодом генер. суддя В. Кочубея. Приблиз. від 1704 слу­жив у генеральній канцелярії у Батурині, де, за його словами, «був не останній у справах писарських». Гетьмана І. Мазепу на­зивав «хитрим лисом». Після поразки І. Мазепи В. усунено з по­сади (1708) і кинуто до в’язниці, де він перебував імовірно, до 1715, після чого жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканьці, пізніше в с. Жуках під Полтавою, де активно займався літ. і вчит. діяльністю. Відомий насамперед як автор Літопису Самійла Величка (1720)., де виклав події в Україні 1648-1700. Цей твір є важливим джере­лом для вивчення історії української державності доби козацтва.

Вербальні контракти - Див.: Контракти (групи контрак­тів за римським цивільним правом).

Верв - сільська громада у Давній Русі та у південних слов’ян, зокрема хорватів, які до свого переселення на Балкани проживали на території України. Первісно В. була родовою одиницею, яка об’єднувала групу родичів, що вели спільне господарство. Однак з розпадом родового ладу громада поступово перетворюється натер, організацію. Осн. джерелом відомостей про В. є «Руська Правда», її статті відображають В. як сільську терит. громаду, що об’єд­нувала селян - самост. господарів одного або кількох сіл. Члени В. спільно володіли лісами, випасами та ін. угіддями; періодично про­вадилися переділи орної землі; існувала обов’язкова для усіх членів громади сівозміна. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини феодалам та за скоєні на тер. В. злочини. Органи управління В. - «копні» збори або віче, су­дові справи провадив т.з. вервний суд.

Вервний суд - різновид громадського суду IV-XIV стст., суд сільської громади (верві), що виникає у східних слов’ян за доби Раннього середньовіччя і поєднував слідчі та судові функції. До його складу входили вервний староста і високоповажні члени громади («добрі люди»). Компетенцією суду був захист приват­ної та колективної власності, зокрема недоторканності земельних меж тощо. Він також провадив слідство, коли на тер. верві трап­лялося убивство. Якщо слід не вів до ін. громади і верв не знахо­дила вбивцю, то вона мусила сплатити викуп родичам загиблого. З XV ст. на території України замість вервних судів виникають копні суди, що територіально об’єднували кілька сіл (копу).

Вергельд (нім. Wergeld - ціна людини) - грошова компен­сація в ранньосередньовічному праві за вбивство вільної людини.

Верденський договір - домовленість про розділ імперії Ка­рла Великого між трьома його синами: Лотарем І, Карлом Лисим та Людовіком П Німецьким. Підписаний 11.VΠI.843 у м. Верден, що у сучасній Франції. Відповідно до договору, землі Франксько­го королівства були розділені таким чином: Лотару дісталися центральні області: центральна Італія, землі вздовж Рони та ліво­го берега Рейну, Ельзас, Бургундія, Прованс та деякі інші землі. Крім того до нього відійшов імператорський титул батька. Карлу Лисому відійшли землі на захід від Рейну: Нейстрія, Аквітанія, Герцогство Васконія, Іспанська марка та деякі інші. Людовіку П Німецькому відійшли землі на схід від Рейну: Алеманія, Саксо­нія, Баварія та ряд інших територій. Після розподілу утворилося три держави: Серединне королівство (у 855 після смерті Лотара, розпалося на три королівства - Лотарінгію, Італію, Прованс); За­хідне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утвори­лася сучасна Франція); Східне Франкське королівство (приблизно в цих кордонах утворилася сучасна Німеччина).

Вердикт (від лат. vere dictum - сказане істинно) - рішення присяжних засідателів (в основному - з питання щодо винності особи, яке підтверджує або заперечує обвинувачення в здійсненні злочину), прийняте за особливого порядку голосування.

Вермахт (від нім. Wehr - зброя, оборона та Macht - сила) - збройні сили (сухопутна армія, ВПС і ВМС) фашистської Німеч­чини в період з 1935 по 1945 рр. В. розгромлений у ході Другої світової війни військами антигітлерівської коаліції.

Версальський мирний договір 1783 - угода, підписана 03.IX. 178З США, Францією, Іспанією і Нідерландами, з одного боку, та Англією, з другого, знаменувала перемогу Сполучених Штатів у війні 1775-1783 за незалежність. Укладена на ґрунті ра­ніше досягнутих домовленостей, зафікс. у низці прелімінарних мирних договорів. Зокрема, за договором між Англією та США

від 30.П.1782 Сполучені Штати були визнані незалежною і суве­ренною д-вою, Англія зобов’язувалася вивести всі війська з тери­торії від Атлантичного океану на Cx. до р. Міссісіпі на Зх. і від Великих озер та р. Св. Лаврентія на Пн. до Флориди на Пд., ви­знавала за США право вільного судноплавства у водах Ньюфаун­дленда. Уряд США зобов’язувався не переслідувати осіб, які ви­явили себе прихильниками Англії та повернути їм конфісковане майно. Кордони Канади, що залишалася англ, колонією, чітко ви­значені не були. Прелімінарний договір Англії з Нідерландами від 02.IX. 1783 передбачав передачу Лондону частини сучас. ін­дійського штату Мадрас. Ще за одним договором (20.1.1783) англ, корона отримувала Сенегал в Африці, всі колишні свої те­риторії в Індії; Франції дісталися о. Тобаго у Вест-Індії і ряд її колишніх територій; Іспанії - о. Менорка у Середземному морі. В. м. д. 1783 об’єднав усі ці зміни у політ.-правовому становищі CIIIA та тер. перерозподілі світу.

Версальський мирний договір 1919 - див.: Паризька мир­на конференція 1919-1920.

Вершники - 1. Другий майновий розряд громадян Старода­вніх Афін після реформи Солона. 2. Привілейований стан у Стародавньому Римі. Стан вершників утворився з торговельно- фінансової знаті і середніх землевласників.

«Весна народів» - соціально-політ. та нац.-визв. рухи січня- березня 1848, які призвели до повалення абсолютизму в ряді єв- роп. держав. «В. н.» було започатковано масовими рев. виступами труд, люду в Італії. Хвиля народ, повстань прокотилася усією Єв­ропою. Апогеєм рев. подій у Парижі 22-25.П. 1848 стало проголо­шення Франції республікою. На поч. березня відбулися велелюдні маніфестації у нім. містах Мюнхені та Гейдельберзі. 13-14 берез­ня розгорнулися рев. події у Відні. Під тиском повсталого народу подав у відставку канцлер Австр. імперії К. Меттерніх - один з організаторів Священного союзу. Цісар Ферденанд І змушений був 16 квітня скасувати панщину. 25 квітня ухвалено конституцію, all травня - тимчас. Виборчий закон, який визначив порядок 134

утворення двопалатного рейхстагу. «В. н.» дала потужний імпульс нац.-визв. руху в Зх. Україні. 19 квітня представники укр. інтеліге­нції під проводом єпископа Григорія Якимовича надіслали до ціса­ря петицію, у якій вимагали викладання укр. мовою у навч. закла­дах усіх рівнів, права та можливості українцям займати будь-які держ. посади, видання чинного законодавства укр. мовою та його використання у держ. органах краю. Гол засадою петиції, що стала визначальною для всього укр. політ, руху аж до розпаду Австр. мо­нархії, була ідея об’єднання усіх укр. земель, що перебували під владою Австрії, в одну адм.-тер. одиницю - автономний коронний «Руський край» зі своїм сеймом. Представн. органом українців ста­ла створена 02.V.1848 у Львові Головна Руська Рада, до якої увій­шли 66 осіб. Очолювала Раду Президія у складі 5 чол. У своїй пер­шій програмній відозві «До руського народу» Рада проголосила єд­ність усіх українців-русинів, зазначивши, що галичани належать до Великого україн. народу. Програму Гол. Руської Ради підтримали українці Закарпаття. У жовтні 1849 їхня делегація на чолі з А. Добрянським передала до Відня свої вимоги, які збігалися з по­зицією галичан. Укр. мова стала офіц. мовою на Закарпатті, нею викладали в Ужгород. Гімназії та духовній семінарії, велося адміні- страт. листування тощо. Тільки після відновлення абсолютизму все це було скасоване під тиском угор. властей. У серед, липня 1848 у Відні зібрався перший австр. рейхстаг - Державна рада. Від Гали­чини та Буковини було обрано 35 делегатів-українців. Однак у бе­резні 1849 імператор Франц Йосип І розпустив парламент і «дару­вав» нову, антидемокр. Конституцію. Передаючи всю повноту вла­ди імператорові та його міністрам, цей осн. закон передбачав і кра­йові конституції. Галичина та Буковина одержали такі конституції 29.ІХ.1850. Проте вони не були введені в дію, а пізніше, 31.ХП.1851, цісар узагалі їх скасував і Австрія знову перетворилася на абсолютну монархію. Єдиним реальним здобутком «В. н.» для галиц. Українців залишилися дві культур.-осв. установи: «Галиць­ко-руська матиця» та «Народний дім», створені Головною Руською Радою. Політичні ж прагнення не увінчалися успіхом, залишивши тверді сподівання на більш сприятливі для українства прийдешні часи. 1851 припинила свою діяльність і Рада.

Вестготська держава, вестготське королівство - державне утворення германців-візиготів (тервінгів), які у ΠI-ΓV стст. н.е. жили на Cx. від Дністра. В 70-роках IV ст. під тиском гунів пе­рейшли через Дунай і оселилися (за дозволом рим властей) на не­тривалий час у рим. провінції Мезії. В 418 заснували у Пд.-Зах. Галії своє королівство. У друг. пол. V ст. завоювали більшу час­тину Іспанії, яка стала після захоплення 507 Пд. Галлії франками осн. територією вестготського королівства. Вестготи поступово змішалися з місц. іспано-рим. населенням і були асимільовані ним. У 711-718 державу вестготів завоювали араби.

Вестмінстерські статути (Англія, англ. Statutes of Westminster) - ряд законів, виданих у Англії в ХШ-XIV стст. На­зва - від Вестмінстерського палацу - тодішньої королівської ре­зиденції. Найвідоміші три В. с. - 1275, 1285 і 1290, прийняті в пе­ріод правління Едуарда І в Англії (1258-1267). Вони регулювали питання кримінального, цивільного та процесуального права і були спрямовані на зміцнення великого феод, землеволодіння.

Перший з них вид. 1275 старофранц, мовою і затв. парламе­нтом. Складався з 51 статті, що поділялися на три групи: а) стат­ті, які обмежували права судів великих феодалів; б) статті, що за­хищали інтереси вільних володільців землі від лордів; в) статті, які були спрямовані на посилення боротьби з крим. злочинами.

Другий В. с., написаний лат. мовою, прийнятий на раді маг­натів 1285. Містив 69 статей. Більшість з них присвячена питан­ням суд. процедури та розмежування компетенції різних королів, судів. Статут мав також статті, спрямовані проти феод, імунітетів і зловживань королів, чиновників. Ст. 9 захищала вільних корис­тувачів землі від сваволі феодалів.

Третій з найвідоміших В. с. ХШ ст. (теж написаний лат. мо­вою), прийнятий на раді магнатів 1290, вважається одним із най­важливіших законод. актів Едуарда І. Значна частина статуту спрямована на регулювання субінфеодації (повернення землі лор­дам і баронам після смерті землекористувача за умови відсутнос­ті у нього нащадків). Третій В.с. фактично заборонив субінфео- дацію. Але був дозволений продаж землі на умовах субституції. 136

Це означало, що покупець ставав безпосеред. володільцем прид­баної землі. Заборонялося дух. особам купувати землі світських лордів. Замінивши субінфеодацію субституцією, статут, з одного боку, підтримав дрібних та серед, феодалів, а з другого - посилив королів, владу.

Вестмінстерський статут (конституція) (1931 р., Великоб­ританія) - прийнятий англ, парламентом 11.ХП. 1931 закон про правовий статус домініонів та їхні взаємовідносини з Великобри­танією. В.с. підтверджував суверенітет домініонів і здійснення ними самостійно своєї законодавчої влади. Закони Великобрита­нії поширювалися на домініони лише за згодою останніх. В.с. юридично оформив створення Брит, співдружності (з 1947 - Співдружність, очолювана Великобританією). В. с. вважається Конституцією Британської Співдружності націй.

Вестфальський мир 1648 - перша європ. хартія, у якій зроблено спробу встановити певну єдність держав Європи на за­садах взаємного визнання тер. суверенітету кожної з них. Він став поворотним пунктом у розвитку міжнар. співтовариства і міжнар. права зокрема. Від часу ухвалення В. м. 1648 держ. суве­ренітет став загальновизнаною юрид. категорією і вже не розгля­дався як сфера застосування виключно грубої матеріальної сили, як це було раніше. Окремі дослідники справедливо вважають, що В. м. 1648 по суті започаткував європ. право націй. Ухвалений 24.Х.1648 у нім. м. Мюнстері (Вестфалія) В. м. 1648 підбив підсум­ки Тридцятилітньої війни 1618-1648. Було укладено два мирні до­говори: а) на Оснабрюкському конгресі 1645-1648 між імперато­ром Священної Римської імперії та її союзниками, з одного боку, і Швецією та її союзниками - з другого; б) на Мюнстерському кон­гресі 1645-1648 між імператором Священної Рим. імперії та її со­юзниками, з одного боку, і Францією та її союзниками, з другого. За В. м. 1648 поразки зазнали Священна Рим. імперія, катол. церк­ва та Іспанія, а переможцями стали Франція, Швеція і певною мі­рою Англія. Священна Рим. імперія була ослаблена остаточним відокремленням від неї Нідерландів та Швейцарії, передачею

Ельзасу Франції. Ще згубнішою для імперії виявилася реформа її держ. устрою, внаслідок чого утворилося понад 300 майже суве­рен. територій, що практично паралізувало владу імператора. В екон. та культур, розвитку Німеччина була відкинута на століття назад. Катол. церква також зазнала втрат через секуляризацію ба­гатьох церковних земель та міжнар. визнання протестант. Держав під гарантією катол. Франції. Папа Іннокентій X своєю буллою засудив В. м. 1648 як незаконний; проте цей крок не мав жодних наслідків. Ідеї єдиної міжнар. христ. спільноти, пропагованій ви­датними мислителями Середньовіччя, було протиставлено ідею суверенітету й незалежності кожної нац. д-ви. Остання поряд з необхідністю співробітництва неминуче стимулювала і суперни­цтво, що виявилося у визнанні принципу балансу сил як єдино можливої за цих умов форми співіснування держав. Однак, як би не оцінювати втрату для людства ідеї христ. єдності і намагань створити на її основі відповідний світ, порядок, європейська, а за нею і всесвітня історія в подальшому розвивалася саме через утвердження та збагачення цінностей В. м. 1648. Наступними ві­хами цього процесу стали Віденський конгрес 1815, Версальський мирний договір 1919, Ліга Націй, Пакт Бріана - Келлога 1928 (Паризький пакт) та Організація Об ’єднаних Націй 1945.

Вето - (лат. veto - забороняю) - в сучасних державах акт, що зупиняє чи не допускає набрання законної сили рішенням будь-якого органу влади. Особливо важливе значення має надане главі держави право накладати В. на закони, які приймає парла­мент. Розрізняють абсолютне В. (коли глава держави має право остаточного відхилення закону, прийнятого парламентом), відно­сне В. (коли відхилений закон парламент має право прийняти ін­шим голосуванням), а також загальне В. (акт відхиляється в ціло­му) і часткове В. (відхиляється окрема частина чи стаття).

Виборча кампанія - сукупність агітаційних та організацій­них заходів, які проводять політичні партії тієї чи іншої країни, їх виборчі блоки та окремі кандидати на виборні посади з метою за­безпечити собі максимальну кількість голосів виборців на виборах. 138

Виборча квота - кількість голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського мандата при встановленні результатів виборів, що проводяться за пропорційною виборчою системою.

Виборча система - сукупність установлених законодавст­вом принципів і правил, за допомогою яких розподіляються депу­татські мандати між кандидатами на ці посади залежно від ре­зультатів голосування. Розрізняють кілька видів В.с.: мажори­тарну (виборці голосують за конкретних кандидатів у депутати, а обраним вважається той, хто одержав установлену законом біль­шість голосів виборців), пропорційну (виборці голосують за під­готовлені політичними партіями або виборчими об’єднаннями списки кандидатів у депутати, а депутатські мандати розподіля­ються між цими партіями або об’єднаннями пропорційно кілько­сті голосів виборців, поданих за кожний список), змішану (одна частина депутатських мандатів розподіляється за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною).

Виборче право - 1. Система правових норм, які регулюють відносини, що виникають у процесі організації, проведення та ви­значення результатів виборів. В. п. охоплює положення Консти­туції, законів і підзаконних актів, що регламентують вибори пар­ламенту, президента, органів місцевого самоврядування. 2. Право громадян обирати (активне В. п.) та бути обраними (пасивне В. п.) на виборні посади в державному апараті та органах місцевого самоврядування.

Виборчий блок політичних партій - добровільне об’єд­нання декількох політичних партій у порядку і строки, передбачені відповідним законом, для спільної участі у виборчій кампанії.

Виборчий процес - передбачені виборчим законодавством дії (виборчі процедури), в результаті послідовного виконання яких відбувається формування складу виборних органів або за­міщення виборних посад. В. п. має такі етапи: складання списків виборців; утворення виборчих округів', утворення виборчих комісій; висування та реєстрація кандидатів до складу виборних органів або на виборні посади; проведення передвиборної агітації; голосуван­ня; підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосу­вання й визначення результатів виборів.

Виборчі дільниці - територіальні одиниці, утворені шляхом поділу виборчих округів для проведення голосування й підрахунку голосів на виборах.

Виборчі комісії - комісії, які організовують і проводять ви­бори та забезпечують реалізацію й захист виборчих прав громадян.

Виборчі округи - виборчі територіальні одиниці, утворені для проведення виборів депутатів у порядку, передбаченому за­коном. В.о. можуть бути одномандатні та багатомандатні.

«Вивід прав України» - істор. документ, політ, трактат ге­тьмана П. Орлика, написаний 1712 на захист нац.-державних прав укр. народу. У ньому вказується, що Україна з часів Б. Хмель­ницького є назалежним князівством. Переяславська угода 1654 між моск. царем Олексієм Михайловичем та укр. гетьманом Б. Хмельницьким, на думку автора, могла б відновити вольності і спокій в Україні, якби Росія не порушувала її. Далі П. Орлик на­водить осн. положення договору між І. Мазепою і швед, королем Карлом XII (1709). Цей договір, за словами П. Орлика, було ук­ладено з метою визволення України з рос. неволі. Відповідно до нього Україна мала стати самост. д-вою, яку Карл ХП зобов’язу­вався обороняти. Україна ж зобов’язувалася видавати швед, вій­ську платню, постачати харчі. Підтверджувалося також, що І. Мазепа - «законний князь України». Наприкінці «В. п. У.» ав­тор застерігає, що коли Україні не буде надана незалежність, то вся Європа матиме небезпеку для своєї свободи від Росії. «В. п. У.» використовується як джерело для вивчення вітчиз. історії державотворення.

Виговський Іван Остапович (? - 1664) - генеральний писар Війська Запорозького (1648-1657) та гетьман України (1657— 1659) після смерті Б. Хмельницького. Один з авторів «Гадяцького трактату» - проекту конфедеративного союзу трьох держав - Речі Посполитої, Вел. кн. Литовського та Вел. кн. Руського, прихиль­ник зближення України, Польщі та Литви перед загрозою експан­сії на Захід Московської держави, що посилювалася, та Османсь­кої імперії, що прагнула підкорити Європу.

Видача злочинців (екстрадиція) - видача однією держа­вою іншій свого громадянина, іноземного громадянина або особи без громадянства. Законодавство більшості країн забороняє ви­дачу своїх громадян іноземній державі.

Види покарань правопорушників за Карним (Криміна­льним) кодексом Франції 1810 р. - вид злочину (караного діян­ня) визначався в залежності від міри покарання, передбаченої за­коном. Всього нараховувалось три види покарань: 1) поліцейські'. це тюремне ув’язнення від одного до п’яти днів; грошовий штраф; конфіскація певних предметів тощо; 2) виправні', тюремне ув’яз­нення на строк (виправний дім)', тимчасове позбавлення деяких прав (опікунських, громадянських та сімейних; 3) мученицькі (смертна кара; безстрокові каторжні роботи; депортація; каторжні роботи на строк; гамівний дім (в’язниця суворого режиму) інколи з конфіскацією майна) і 4) ганебні (виставляння біля ганебного стовпа в ошийнику; вигнання; громадянська смерть - позбавлен­ня виборчих прав; заборона виступати свідком, бути опікуном, попечителем; зняття зі всіх публічних посад).

Виключення віланства - термін англійського феодального права, за яким вілани не мали права розпочинати справу проти свого лорда.

Виключний закон проти соціалістів 1878 р. - таку назву у 80-90-х роках XIX ст. одержав «Закон про небезпечні устремління соціал-демократії» (1878 р.), прийнятий німецьким парламентом з

ініціативи канцлера Бісмарка після кількох замахів на життя ім­ператора Вільгельма І. Закон створив легітимну основу для уря­дових репресій проти соціал-демократів та комуністів у вигляді заборон, заслань, тюремного ув’язнення. Репресії торкнулися ти­сяч людей. Відмінений 1890 р.

Виконавче провадження - сукупність процесуальних дій (державних виконавців і всіх осіб, що беруть участь у виконанні), спрямованих як на примусову, так і на добровільну реалізацію суб’єктивних прав та законних інтересів, які підтверджуються від­повідними постановами судових та інших юрисдикційних органів.

Виморочне майно - майно померлого, на яке ніхто не пре­тендує чи не може претендувати ні за заповітом, ні за правом спадкоємства за. законом.

Винниченко Володимир Кирилович (26.VΠ. 1880-6.Ш. 1951) — укр. політ, і держ. діяч, письменник і драматург. 1901 вступив на юрид. ф-т Київ, ун-ту. Став членом РУП. За рев. діяльність був виключений з ун-ту, арештований та ув’язнений. 1904 став одним із засновників УСДРП. Апогеєм його політ, діяльності стали 1917-1920: лідер УСДРП, заступник голови Центральної ради, голова Генерального секретаріату, ау 1918-1919 - голова Дирек­торії. В. є співавтором 4-х Універсалів Центр. Ради та ін. конст. документів Центр. Ради, а також одним з натхненників усіх се­лян., військ, та робітн. з’їздів 1917. Активно обстоював ідею ав­тономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. Після поразки Другої УНР (Директорії) жив в еміграції. Періодові буді­вництва УНР присвячені праці В. «Відродження нації» (ч. І-Ш, 1920), «Заповіт борцям за визволення» (1949).

Випадок у праві, казус - випадкова подія, якою завдано певної шкоди. У Стародавньому Римі під цим поняттям розуміли виключно «неререборну силу» (vis major) як вищу і непередбачу- вану подію, що її не можна усунути чи уникнути, незалежну від волі людей (землетрус, повінь, торнадо, пожежа, напад ворогів, 142

розбійників чи піратів, удар блискавки тощо). За ці події ніхто відповідальності не ніс. У пізніші часи рим. юристи стали розріз­няти vis major як «нездоланну силу» і «casus» як певний збіг об­ставин, коли зобов’язання стає неможливим, але в цьому ніхто не винен. Згідно із заг. правилом за випадок ніхто не відповідав. Проте з цього правила були винятки: капітани кораблів, власники заїжджих дворів і готелів несли відповідальність і за випадкову смерть своїх пасажирів, мешканців, багажу, речей. За законодав­ством України до В. може належати дія, що має зови, ознаки про­ступку або злочину, але не пов’язана з елементом вини. Ці дії, як правило, не тягнуть за собою юрид. відповідальності певних осіб. В. поділяються на прості і кваліфіковані. Простий В. - обставина, яка унеможливила виконання або належне виконання зобов’я­зання. Кваліфікований В. уможливлює звільнення від відповіда­льності лише за умови конкретно визначених обставин.

Висока комісія (англ, court of high commission) - надзви­чайний суд, створений у 1559 р. в Англії для спостереження за виконанням урядових приписів у сфері церковної політики і, зок­рема, для боротьби з єрессю.

Висячі сади Семіраміди - одне із семи чудес Стародавньо­го світу. Розкопані та досліджені упродовж 1899-1914 німецьки­ми археологами у м. Вавилон. Див.: Сім чудес Стародавнього світу.

Вишенський Іван (народ, після 1545 в м. Судова Вишня на Львівщині - після 1621) - укр. мислитель, просвітитель і філософ, полеміст-сатирик. Жив у Луцьку, Острозі, в 70-х рр. переселився на о. Афон в Егейському морі, де прожив близько 40 років в чер­нечому монастирі. Автор творів: «Книжка», «Викривання дияво­ла світодержця», «Послання до всіх у Лядській землі живучих», «Короткослівна відповідь Петрові Скарзі», в яких (на відміну від Станіслава Оріховського) гнівно виступав проти католицизму, уніатів, держ. і сусп. порядків в Речі Посполитій, палко захищав рідний народ - «народ руський» від його гнобителів. Мислитель

засуджував Брестську церковну унію 1596. Суспільно-політич­ним ідеалом В. була «чернеча республіка», «собор рівних», за­кликав повернутися до демократичних традицій першохристиян, які цінували свободу людини і народів, рівність, жили колектив­но в злагоді один з одним та Богом. Засуджував приватну влас­ність. Ратував за моральне очищення людей, їх прагнення до справедливості, відродження освіти та науки в розореній війнами Україні, пропагував передові ідеї Реформації.

Вищий антикорупційний суд - засади організації та діяльно­сті BACy, спеціальні вимоги до його суддів та гарантії їх діяльності визначені Законом України «Про вищий антикорупційний суд», що затверджений Верховною Радою України 7 червня 2018 року (на­брання чинності відбулося 14 червня 2018). Завданням Вищого ан- тикорупційного суду є здійснення правосуддя відповідно до визна­чених законом засад та процедур судочинства з метою захисту осо­би, суспільства та держави від корупційних і пов’язаних із ними злочинів та судового контролю за досудовим розслідуванням цих злочинів, дотримання прав, свобод та інтересів осіб у кримінально­му провадженні. Правову основу діяльності BACy становлять Кон­ституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», цей та інші закони України, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Голова суду - Танасевич Олена Віталіївна; заст. голови - Крук Євген Васи­льович; керівник апарату - Крикливенко Богдан Володимирович.

Віги - політична партія Англії, що виникла в останній чвер­ті XVΠ ст. і об’єднала представників дворянської аристократії та великої буржуазії. В середині XIX ст. на її основі склалася лібе­ральна партія, що стала партією промисловців і виразником ідей лібералізму (див. також ліберали).

Віденський конгрес 1814-1815 - міжнар. конгрес, що заве­ршив війну коаліцій європ. держав проти наполеон. Франції. Від­бувався протягом вересня 1814 - червня 1815 у Відні. Провідну роль на конгресі відігравали Росія, Великобританія та Австрія. 144

Осн. метою В. к. 1814-1815 була боротьба проти рев. і визв. рухів, відновлення феод, порядків і династій у європ. країнах та перегляд політ, карти Європи в інтересах держав-переможниць. Заключний (генеральний) акт передбачав позбавлення Франції усіх її завоювань і відновлення кордонів 1792. Бельгія і Голландія об’єднувалися під заг. назвою Нідерландське королівство. Герцогство Люксембургське передавалося Нідерландам. Швейцарія проголошувалася вічно нейтр. д-вою. Великобританія закріплювала за собою колон, воло­діння, захоплені у Франції і Голландії, а також о. Мальту. Престоли італ. герцогств були віддані гол. чином представникам австр. динас­тії Габсбургів. З нім. держав і частково австр. володінь створювався Німецький союз (35 монархій і 4 вільні міста) під зверхністю Авст­рії. До Австрії приєднувався Зальцбург, Венеція, Ломбардія, повер­талися відібрані в неї під час наполеон, війн території, а також Тер­нопільський округ (Зх. Україна). Краків проголошено «вільним, не­залежним і строго нейтральним містом». Розширила свої кордони Пруссія. Норвегію було відокремлено від Данії і приєднано до Шве­ції. Росії відійшли частина Варшав. герцогства (царство Польське), Фінляндія, а також Бессарабія. В. к. 1814-15 закріпив нове співвід­ношення сил у Європі, а також провідну роль Росії і Великобританії у міжнар. відносинах на кілька десятиліть наперед.

Відлучення від стола і ложа - процедура канонічного пра­ва країн Західної Європи, у формі якої за певних обставин допус­калось роздільне проживання подружжя.

Відмивання (легалізація) грошей - проведення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом, використання цих коштів і майна в підприємницькій та іншій господарській діяльності.

Відповідач - сторона в цивільному процесі, якій пред’явлено позов. В. може бути як громадянин, так і юридична особа. В. є та із сторін у процесі, яка притягається судом до відповіді за позовом, тому що на неї вказує позивач як на порушника свого права. В. має право пред’явити зустрічний позов, визнати позов повністю або час­тково, або не визнавати. У цивільній справі може бути кілька В.

«Відпущений», вільновідпущений - людина, яка була зві­льнена від тих чи інших обов’язків та пов’язаною з ними особис­тою залежністю.

Відчуження майна - у цивільному праві передача майна у власність іншій особі. Розрізняють В.м. платне (купівля-продаж) і безоплатне (дарування). В.м. може здійснюватися на основі до­говору або в примусовому порядку (напр., конфіскація майна за вироком суду). В. м. пов’язане з припиненням права власності.

Візантій - давньогрецький поліс на європейському боці протоки Босфор. Засн. бл. 660 до н.е. В 330 став столицею Схід­ної Римської імперії і перейменований на Константинополь. З 1453 називається Стамбул.

Візантійське право - право, що діяло у Візантії з VI по XV стст. Склалося на основі римського права. Осн. джерела В. п. - закони імператорів, насамперед Кодекс Юстиніана. Для В. п. ха­рактерним було те, що в ньому діяли паралельно норми церк. і світського права. Вони об’єднувалися у збірниках «Номокано­нах» (з VI ст.). До офіційних збірників В. п. належать Еклога та видані в IX ст. Прохірон, Епанагога, Василіки. Слов’янська коло­нізація Візантії зумовила видання Землеробського закону (VΠ- VΠI стст.), де норми В. п. поєднувалися із слов’янським звичає­вим правом. Серед приватних збірок В. п. особливу популярність здобуло Шестикнижжя Арменопула (1345). Норми В. п. були запозичені багатьма ранньофеод. країнами. Воно діяло в Греції, Молдові, Волощині Болгарії, Київській Русі, було одним з джерел феод, права Вірменії та Грузії. В царській Росії В. п. діяло на території Бессарабії аж до 1917 р.

Візантія, Візантійська імперія - держава, що виникла у IV ст. під час занепаду Римської імперії в її східній частині та іс­нувала до серед. XV ст. Назву стримала від давньогрец. поліса на узбережжі Босфору - Візантія, який імп. Костянтин 7 у 330 пе­ретворив на столицю держави - Константинополь. До складу В. в 146

період її найвищого розквіту (VI ст.) входила значна частина Балканського півострова, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частина Месопотамії, Зх. Вірменія і Грузія, Херсонес Таврійський, о-ви Кріт, Кіпр та ін. У В. держ. мовою в IV-VI стст. була латинська, а потім грецька. Історію В. поділяють на три осн. періоди: 1-й період (IV - середина VΠ стст.) характеризувався ро­зкладом рабовласницького ладу і початком формування феод, ві­дносин; 2-й період історії В. (серед. VΠ - поч. ХШ стст.) був ча­сом інтенсивного розвитку феодалізму. В. стала грецькою держа­вою, а з XI-XII стст. (після тимчасової інкорпорації Болгарії) - греко-слов. д-вою; 3-й період (1204-1453) характеризувався по­силенням феод, роздробленості, занепадом центр, влади, постій­ною боротьбою проти іноз. завойовників. З’явилися елементи ро­зкладу феод, господарства. Частину тер. В. захопили хрестоносці і утворили на ній Латинську імперію. Поряд з цим на тер. В. ви­никли незалежні грец. д-ви: Нікейська вмперія, Трапезундська імперія, Епірська держава (див.: Enip). На поч. 60-х рр. XV ст. Візант. імперія припинила своє існування, її територія ввійшла до складу Османської імперії.

Візир, везир - 1. Вищий сановник, глава адміністративного апарату в країнах Близького Сходу періоду феодалізму. В Араб­ському халіфаті - найважливіша (друга після халіфа) посадова особа. В Османській імперії - придворний сановник, намісник провінцій. 2. У Туреччині 1876-1922 рр. - голова ради міністрів.

Візіготська Правда, Вестготська Правда (Lex Visigothorum) - див.: Візіготське право.

Візіготське право, вестготське право - сукупність правових норм герм, племені візіготів (вестготів), західної гілки готів. За писемними джерелами вестготи від поч. Ш ст. і до другої йол. IV ст. жили між Дніпром і Нижнім Дунаєм. Під натиском гунів наприкінці IV ст. відійшли в гори Трансільванії та на землі Фра­кії; на поч. V ст. вдерлися до Півн. Італії, 410 пограбували Рим; 418 заснували Тулузьке готське королівство. У V ст. продовжили свій шлях на захід, заполонивши більшу частину Піренейського п-ва. На поч. VIΠ ст. їхню д-ву завоювали араби. Джерелами В.п. були звичаєве право та королівські акти, серед яких найвідоміші: кодекс Ейріха (466-484), бревіарій Anapixa II (485-507) та закони короля Кіндасвінта (641-652). Найповніше уявлення про В. п. дає Візіготська Правда (Lex Visigothorum) - запис звичаєвого «вар­варського права» візіготів та ко рол. постанов. До нашого часу дійшли: редакція Візігот. Правди, здійснена прибл. 654 Реккесві- ндом, і наступні редакції Ервігія (681) та Егіки (687-701). Напи­сана Правда лат. мовою і складається з 12 книг, які поділяються на розділи і статті. У ХШ ст. вона була перекладена ісп. мовою. У В.п. знайшов відображення процес феодалізації гот. сусп.-ва через поєднання пізньорим. та варварських порядків. За своїм змістом Візігот. Правда дещо відмінна від іншої збірки варвар, права - Салічної Правди. Так, застосовуючи систему вергельдів (грош. відшкодування за вбивство вільної людини, інші злодіяння), вона визначала їх розмір не за належністю убитого до візіготів чи місц. населення, а за поділом вільних людей на «вищих» і «нищих» за своїм сусп. рангом; не наполягала на обов’язковій відповідально­сті родичів за злочин, скоєний одним з них; дуже рано закріпили право вільного розпорядження земельною власністю тощо.

Війна - стан, у якому д-ви застосовують одна проти одної усі форми тиску з дотриманням дії законів та звичаїв ведення війни (юс ін белло). Останні є частиною міжнар. гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів. Після Другої світової війни Статут OOH заборонив членам Організації застосовувати силу при вирішенні спірних питань, надавши це право виключно Раді Безпеки, яка уповноважена здійснювати не­обхідні заходи для підтримання або відновлення міжнар. миру і безпеки. Тільки OOH має право вживати заходів воєнного харак­теру для запобігання загрозі миру і безпеці та припинення зброй­ного конфлікту, який почався.

Війна Червоної та Білої троянд (1455-1485) - міжусобна війна в Англії за престол між двома гілками династії Плантагене- тів - Ланкастерами (у гербі - червона троянда) і Йорками (у гербі - біла троянда). Загибель у війні провідних представників обох гі­лок династії й значної кількості знаті полегшила встановлення абсолютизму Тюдорів. Причинами війни було важке економічне становище Англії (криза великого вотчинного господарства і па­діння його прибутковості), поразка Англії у Столітній війні (1453), яка позбавила феодалів можливості грабувати землі Фран­ції, придушення повстань проти феодальної анархії в країні. Лан- кастери опиралися на баронів відсталої півночі, Уельсу та Ірлан­дії, а Йорки - на феодалів економічно більш розвинутого півден­ного сходу Англії. Середнє дворянство, купці, заможні громадяни, зацікавлені у вільному розвитку торгівлі та ремесел, ліквідації фе­одальної анархії і встановлення твердої влади, підтримували Йор- ків. При розумово неповноцінному королі Генріху VI Ланкастері (1422-1461) країною правила кліка кількох великих феодалів, що викликало незадоволення у широких прошарках населення. Кори­стуючись цими настроями, Річард, герцог Йоркський, зібрав до­вкола себе своїх васалів і пішов з ними на Лондон. У битві при Сент-Олбансі 22 травня 1455 він розбив прихильників Червоної троянди. Усунений швидко від влади, він знову підняв бунт і зая­вив про свої претензії на англійський престол. Із військом своїх прихильників він одержав кілька перемог і навіть захопив у полон короля Генріха IV, але дружина Генріха IV, королева Маргарита із своїми прихильниками несподівано напала на нього і завдала ви­рішальної поразки (30.ХП.1460). Вороги відрубали Йорку голову і виставили її на стіні у м. Йорк у паперовій короні. Справу полег­лого продовжив його син Едуард, який у 1461 розбив прихильни­ків Ланкастерської династії і став королем Едуардом IV. Після кі­лькох перемог, щоб укріпити свою владу Едуард IV почав жорсто­кі розправи як над представниками Ланкастерів, так і над бунтів­ними Йорками. Після смерті Едуарда IV, престол перейшов до йо­го малолітнього сина, але фактично владу захопив молодший брат Едуарда IV - майбутній король Річард ІП, який спочатку оголосив себе протектором малолітнього короля, а потім наказав убити його.

Спроби Річарда ПІ таким чином зміцнити свою владу викликала загальне повстання феодалів. Страти, конфіскації налаштували проти Річарда ІП представників обох ворогуючих груп. І Ланкасте- ри, і Иорки об’єдналися навколо постаті Генріха Тюдора з роду Ланкастерів, який жив у Франції. Від армії останнього Річард за­знав нищівної поразки, сам був убитий, а королем став Генріх VΠ - засновник династії Тюдорів, який одружившись із представницею роду Иорків, об’єднав у своєму гербі червону і білу троянди. Війна Червоної та Білої троянд стала останнім проявом феодальної анар­хії перед встановленням абсолютизму в Англії.

Військова демократія - організація влади в давніх суспіль­ствах на межі між первіснообщинним та рабовласницьким ладом. Ознаками стану такого суспільства є те, що влада зосереджується головним чином в руках вузького кола старійшин-воєначаль- ників, однак продовжують існувати родоплемінні ради, до складу яких входили усі чоловіки-воїни. Ці ради приймали найважливіші рішення з питань війни і миру, обрання вождя тощо. Термін В.д. в науковий обіг ввів Л. Морган.

Війт (польс. - wojt; нім. - Vogt - доглядач, управитель) - особа, яка очолювала місц. управління або самоврядування (магі­страт) у Середньовічній Німеччині, у Литві, Польщі та в Україні XV-XVΠI стст. Міські й сільські В. (у Лівобереж. і Слобід. Україні - старости) обиралися із замож. населення. До обов’язків В. належало відправляти селян на панщину, здійснювати конт­роль за її виконанням, бути присутнім під час збору податків, здійснювати контроль за використанням землі, вирішувати госп. спори тощо. Після Нац.-визв. війни укр. народу 1648-1657 рр. В. у містах затерджував гетьман. Посада В. у селах існувала до XVIΠ ст., а в містах - до скасування магдебурзького права (поч. XIX ст.).

Вікарій (лат. vicarius - заступник; намісник) - 1. Голова франкської сотні, підпорядкований графу. 2. Заступник духовної особи в епископствах, парафіях, монастирях. Католицька церква називає Папу Римського Вікарієм Icyca Христа.

Віко Джамбатгіста (23.VI. 1668—21.1.1744) - італ. філософ, історик і правознавець, один з основоположників історії філосо­фії. Багато займався самоосвітою, самовдосконаленням, вивчав праці Платона, Аристотеля, Плутарха, Тацита, Августина та ін. Вільно володів 10 мовами. З 1699 протягом 40 років працював проф. Неаполіт. ун-ту, викладав гуманітарні дисципліни. З 1734 - офіц. історіограф неаполіт. королів, двору. Найвідоміші політ,- правові твори В.: «Про єдиний принцип та єдину мету загального права» (1720), «Про незмінність правознавства» (1720-1721), «Вічна ідеальна історія, згідно з якою відбуваються у часі історії усіх націй» (1723), «Засади нової науки про загальну природу на­цій, завдяки яким виявляються також нові засади природного права народів» (1725).

Вікторіанська епоха - доба правління у Великобританії ко­ролеви Вікторії (1837-1901), період найвищого розквіту найбі­льшої та наймогугнішої колоніальної імперії світу, з колосальним економічним потенціалом. У країні успішно функціонувала кон­ституційна монархія, парламентський лад і двопартійна система. В політичному житті країни провідну роль відігравали дві партії - консерватори і ліберали. Консерватори відображали інтереси зе­мельної аристократії і частини великої буржуазії. Ліберали кори­стувалися підтримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Робітничий рух розвивався під керівництвом тред-юніонів. Під їх безпосереднім тиском уряди і консерваторів, і лібералів проводили соціальні реформи і демократичні перетворення.

Віллани (лат. villa - маєток) - жителі вілл, категорія феода­льно залежного селянства, особисто вільних держателів землі в Західній Європі. В. могли продати свою парацеллу або передати її у спадок.

Вільгельм ПІ, принц (Іранський (14.XI. 1650—08.ΠI. 1702) - правитель Нідерландів (штатгальтер) з 28.VI.1672; король Англії, як Вільгельм Ш, з 13.11.1689 й король Шотландії, як Вільгельм П, з 11.IV. 1689. Був палким прихильником протестантів. 1685 після смерті англ, короля Карла П, який не мав законних дітей, на трон Англії та Шотландії вступив дядько й тесть Вільгельма - Яків П, непопулярний у народі та серед аристократії через намагання від­новлення в країні католицизму та спроби укласти альянс з католи­цькою Францією. У неприйнятті політики короля Якова П основні політичні угрупування об’єдналися і домовилися запросити на за­міну «тирану-католику» голландське подружжя - Марію та Вільге­льма. До того часу Вільгельм кілька разів відвідав Англію та заво­ював там значну популярність, особливо серед вігів. Об’єднана опозиція потай направила Вільгельму заклик очолити переворот і стати королем Англії та Шотландії. 15.XI. 1688 Вільгельм висадив­ся в Англії з армією з 40 тис. піхотинців та 5 тис. кавалеристів. На його штандарті були написані слова: «Я йду підтримувати протестантство і свободу Англії». Армія не зустріла жодного опору, оскільки королівська армія, міністерство і навіть члени королівської родини негайно перейшли на бік Вільгельма. Виріша­льною стала, як вважають фахівці, мовчазна підтримка перевороту командувачем армії бароном Джоном Черчилем, який раніше був дуже близьким до короля Якова П. Правління Вільгельма ІП (1688— 1702) ознаменувалося рішучим переходом до конституційної (пар­ламентської) монархії. Саме за його сприяння в Англії було прий­нято «Білль про права» (1689) й ряд інших основоположних актів, які визначили розвиток англійської конституційно-правової систе­ми на два наступних століття. Позитивну роль відіграв, наприклад, «Акт про віротерпимість», що стосувався виключно протестантів, які не належали до Англіканської церкви. 1694 р. за підтримки ко­роля було засновано Англійський банк, а 1702, незадовго до смерті, король ухвалив створення об’єднаної Ост-Індської кампанії. Поча­лося піднесення та розквіт англійської літератури (Джонатан Свіфт), науки (Ісаак Ньютон), архітектури (Кристофер Рен), море­плавання. Завершується підготовкадо масованої колонізації Північ­ної Америки. 1701 Вільгельм затвердив надзвичайно важливий для країни «Акт про порядок спадкування престолу», відповідно до якого британський трон не могли займати католики й особи, що перебувають у шлюбі з католиками. Вільгельм Ш Оранський осо­бисто знав і дружив з російським царем Петром І (1672-1725), який за часів Великого посольства (1697-1698) відвідав принца в обох його володіннях - і в Нідерландах, і в Англії.

Вількір - за магдебурзьким правом - статут самоврядного міста.

Вільної елекції принцип - доступ шляхти до обрання ко­роля в польсько-литовській феодальній державі - Речі Посполи­тій (1577-1578).

Віндикація (лат. vindicatio, від vindico - заявляю претензію, вимагаю) у цивільному римському праві позов власника (чи осо­би, яка володіє майном на законних підставах) про повернення його речей з чужого незаконного володіння.

Вітенагемот (Уітенагемот) (старод.-англ. witena gemot, букв. - збори мудрих) - рада, яка складалася з короля, єпископів, вищих сановників двору, королівських дружинників, представни­ків знаті. Загальна кількість «мудрих» здебільшого не перебіль­шувала 90-100 осіб. Раді належало право обрання та повалення (усунення від влади) королів.

Віче - орган вищої влади в Новгородській та Псковській феодальних республіках. В. складалося з усіх повноправних жи­телів міста чоловічої статі. Вирішувало найважливіші питання державного життя - війни, миру, обрання чи запрошення на стіл князя, воєводи тощо.

«Вічний мир» 1686 - мирний договір («Трактат про вічний мир») між Росією і Польщею, підписаний у Москві 06.V.1686. Складався з 33 статей, у яких закріплювалися осн. положення Au- друсівського перемир ’я 1667. «В. м.» 1686 передбачав повернення Моск, д-ві Смоленська з околицями, закріплення за нею Лівобе- реж. України, Києва з околицями, Запоріжжя, Чернігове-Сівер- щини з Черніговом та Стародубом. За Польщею залишалася Пра­вобережна Україна (Зх. Україна, Волинь і Пн. Київщина) та Біло­русь. Польща отримала від Росії значну грош. компенсацію за Київ, що було великою стратегічною помилкою польського уряду, адже перша отримала з рук польських підписантів угоди

надзвичайно зручний плацдарм для подальшої боротьби не тільки за Україну, а й саму Польщу. Запорізька Січ - твердиня і оплот укр. народу, на жаль, залишалася під протекторатом обох держав, які навіть не хотіли чути про будь-які вольності для українців. Брацлавщина і Пд. Київщина набували статусу тимчасової нейт­ральної зони. Ці території, спустошені внаслідок тур.-татар, на­падів, залишалися незаселеними. Трактат містив пункт про гара­нтію свободи віросповідання правосл. населення у Польщі і ви­знання Росії гарантом такої свободи. Це давало можливість останній неодноразово грубо втручатися у внутр, справи Польщі (див. Коліївщина). Переговори відбувалися всупереч інтересам народу України і без участі її представників. Підписавши «В. м.» 1686 з Польщею, Росія остаточно відійшла від зобов’язань, даних Україні 1654. Моск, договір поклав кінець сподіванням укр. на­роду на об’єднання його земель. Водночас він дав поштовх до подальшого згуртування укр. патріот, сил на боротьбу за волю, за об’єднання України.

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 - 25.Ш.1916) - укр. і рос. історик права, доктор історії з 1874, чл.- кор. Петерб. AH з 1903. Закінчив 1864 істор.-філол. ф-т Київ, ун­ту. 1869 захистив магістер. дисертацію «Німецьке право у Польщі і Литві», яка пізніше була видана як монографія і відзначена Ува- ровською премією Рос. AH. Протягом 1870-1874 - професор пра­ва Демидовського юрид. ліцею (м. Ярославль). З 1875 і до кінця життя В.-Б. - ординарний, а з 1900 - засл, професор права Київ, ун-ту. Був гол. редактором Київ, археол. комісії (з 1882), головою Істор. т-ва Нестора-літописця (з 1887). Один з фундаторів Київ­ської історико-юридичної школи. Наук, діяльність В.-Б. тісно пов’язана з дослідженням історії вітчизн. права. Основна фунда­ментальна праця вченого - «Огляд історії російського права», яка вийшла сімома випусками 1886-1915. Інші дослідження В.-Б.: «Держава і народна освіта в Росії з XVIΠ ст.» (1874, захищена у Харків, ун-ті як докт. дисертація), «Помісне право у Польщі і Лит­ві» (1889), «Селянське землеволодіння у Західній Росії до пол. XVI ст.» (1892), «Нариси з історії російського права» (1889-1893), 154

«Уложения царя Олексія Михайловича та Литовський статут» (1891) тощо. В.-Б. уклав «Хрестоматію з історії російського пра­ва» (в. 1-3, 1872-1875). Праці В.-Б. містять багатий фактолог, ма­теріал і досі не втратили свої наук, ваги та цінності.

Владир - управитель князівськими маєтками в середньовіч­ній Чехії.

Власність бонітарна (преторська; лат. in bonis esse (habere) - мати майно, перебувати серед речей) - у римському праві особ­ливий правовий режим індивідуальної належності речей, який мав перехідний характер, оскільки мав обмеження в часі й обсязі правоспроможності порівняно з квіритською власністю.

Власність розчленована - юридична конструкція функціо­нально розподіленої власності, розроблена юристами середньо­віччя для опису феодальної власності, коли і васал, і сеньйор во­лоділи титулом власника (dominium utile - власність за аналогією і dominium directum - істинна (справжня) власність), хоча жоден не міг вважатися повним власником.

Вождізм - див.: Принцип вождізму.

Володимир І Великий (після хрещення - Василь; р. н. не­від. - 15.VII. 1015) - держ. і політ, діяч Київської Русі, полково­дець, Великий князь Київський (бл. 978-1015). Син Великого князя Київського Святослава і Малуші - доньки древлян, князя Малка Любечанина, ключниці великої княгині Ольги. З 970 - по­садник князя Святослава у Новгороді. Після смерті батька під час братовбивчої війни за Київ, стіл змушений був утекти до Скан­динавії. За допомогою варяз. дружини зайняв Київ і після вбивст­ва брата Ярополка (бл. 978) став Київ, князем. Держ. діяльність розпочав з реформ, спрямованих на зміцнення держави і поси­лення велико князів, влади. Завершив політику своїх попередни­ків, спрямовану на об’єднання східнослов’янських земель. Похо­дами проти в’ятичів (982), хорватів, дулібів і радимичів (984) та ін. завершив інкорпорацію східнослов’ян. племінних союзів до складу Київ. Русі-України. Опорними пунктами Києва на Заході Русі став Володимир-Волинський, а в Заліссі - Володимир на Клязьмі (990). Після походів В.В. проти поляків, лит. племен, волз. булгар, землі д-ви простяглися від Закари. Русі до Волги, від Балтійського м. до Азов та Чорного морів. Для захисту пд.-сх. кордонів від печенігів та чорних клобуків В. В. побудував ряд укріплених ліній з фортецями по річках Стугні, Ірпеню, Трубежу та Сулі. Реформаційна політика Володимира спрямовувалась на­самперед на вдосконалення сусп. і держ. ладу, забезпечення обо­роноздатності країни, насамперед її південно-східних рубежів. Адм. реформою було ліквідовано племінні автономії, запрова­джено територ. земельно-удільний поділ і так було повністю зо­середжено владу в руках Київського князя. Після невдалої спроби модернізувати язичництво в 988-989 була запроваджена єдина державна монотеїстична релігія - християнство як ідеолог, сис­тема, що відповідала потребам тогочасного ранньофеод. сусп. ро­звитку. В ході правової реформи В.В. запровадив новий звід за­конів усного звичаєвого права, доповнив поперед, кодекс «Закон руський». З’являється т. з. Церковний Статут князя Володимира. В.В. назавжди покінчив з племінним принципом формування дружини і зобов’язав відбувати військ, службу власників земель­них уділів, наданих князем у держання. Зовн. політика В.В. спря­мовувалася на розвиток політ., культур., екон. та релігійних зв’язків насамперед з Візантією та Візантійською Таврикою, хри­стиянською Болгарією, західноєвроп. християнськими країнами. З метою піднесення авторитету Київ. Русі у міжнар. відносинах поріднився з візант. імператором, одружившись на його рідній сестрі. За В.В. Київ, д-ва досягла високого екон., політ, і культур, розвитку. Християнство сприяло залученню її до світов. культу­ри, книжності, освіти і наук, знань. В. В. перетворив Київ. Русь на централіз. імперію - одну з найбільших і наймогутніших у то­дішньому світі, що за короткий відрізок часу стала поряд з розви­неними д-вами Європи і Бл. Сходу. Після смерті В.В. православ­на церква канонізувала його.

Володимир II Мономах (Володимир Всеволодович; 1053— 19.V.1125) - держ. і політ, діяч Київської Русі, Великий князь Київський (1113-1125), син Великого кн. Київського Всеволодах доньки візант. імператора Константина Мономаха Марії. З юна­цьких років виконував важливі державні доручення батька, кня­жив у Смоленську і Чернігові, а наприкінці XI ст. укріпився на княжому столі у Переяслав, землі, яка найбільше зазнавала лиха та руйнації від нападів половців. В.П М. прагнув до припинення міжкняз. чвар та об’єднання сил проти кочівників. Став ініціато­ром Любецького (1097), Витечівського (1100) та ін. з’їздів князів- рюриковичів. Здобув популярність організацією їх успішних спі­льних походів проти половців. Запрошений на великокняжий престол під час повстання київ, міщан 1113. Придушивши повс­тання, В. Π М. видав ряд законів (відомих під назвою «Статут Володимира Всеволодовича»), в яких скасовувалося холопство за борги, обмежувалися проценти на позички, полегшувалося ста­новище закупів. Зазначені закони згодом увійшли до «Руської Правди». Відновив великокняжу владу на більшій частині дав- ньорус. земель і тимчасово затримав процес феодального дроб­лення Київ. д-ви. Автор широковідомого уміщеного в Лаврентіїв- ському літописі «Повчання своїм дітям» (бл. 1117), адресованого насамперед синам і Черніг. князю Олегу Святославичу, в якому різко засуджував князів, чвари і закликав до єдності всіх руських земель перед лицем зовнішньополітичних загроз, що наростали. Перша дружина Гіта (Гіда) - донька останнього англосаксонсь­кого короля Гарольда.

Володимиро-Волинське князівство - давньоруське феод, князівство, яке займало територію по Зх. Бугу, Стиру, Горині, Случі і правих притоках верхів’я Прип’яті. Утв. на землі волинян. В.-В. к. виникло не як результат процесів децентралізації, що від­бувалися у Київській Русі. Засади державності розпочали розви­ватися на Волині задовго до утворення та входження В.-В. к. до складу Київської Русі (кінець X ст.). Вони були пов’язані з політ, розвитком східнослов’ян. племен дулібів, бужан і волинян та формування у VΠ-XIX стст. на цих землях переддержавного утворення - Дулібського союзу. Адм. центром В.-В. к. первісно

було м. Волинь (Волинь) на р. Зх. Буг, потім його столицею стає Володимир (тепер м. Володимир-Волинський). Зосередження у Володимирі центр, органів управління, розміщення княжого дво­ру підривало політ, силу племінної верхівки. Майже до серед. ХП ст. В.-В. к. не мало власної династії, оскільки вважалося вот­чиною Київ, князів. Поступово у князівстві склалася двірсько- вотчинна система владарювання, за якої не існувало різниці між органами держ. управління і управлінням справами княжого дво­ру. Першим князем В.-В. к. став Всеволод, син Володимира Свя­тославича, але це княжіння не започаткувало династії, що позна­чилося на способах формування вищих органів влади. Так, кан­дидати на княжий стіл обиралися на феод, з’їздах: на Любецько- му з’їзді 1097 Володимиро-Волин. князем обрано Давида Ігоро­вича, на Витечівському 1100- Свято полка Ізяславича. На відміну від центр, і пн.-сх. князівств Київської Русі значну роль у політ, житті В.-В. к. відігравала дружинно-боярська та міська верстви населення, що сприяло ефективному функціонуванню у держ. механізмі інститутів боярської думи і віча. Водночас Волин, бо­ярство було тісно пов’язане з князем і перебувало від нього в зна­чній залежності. По смерті Ярослава Мудрого на Волині почалася боротьба за владу. Певний час ця територія перебувала в руках Ізяслава Ярославича (1060-1078) та його нащадків. 1117 В.-В. к. перейшло у володіння Володимира II Мономаха, а за часів прав­ління його онука Ізяслава Мстиславича (1146) Волинь стає вот­чиною Ізяславичів. З середини і до ост. чверті ХП ст. для держ. розвитку князівства характерні, по-перше, відокремлення від ін. земель Київ. Русі і набуття статусу незалежного держ. утворення; по-друге, децентралізація єдиної системи управління, утворення багатьох дрібних уділ, князівств і їхня еволюція у напрямі своєрі­дної федерації. Так, 1154 за угодою між Мстиславом і Ярославом Ізяславичами Володимирське та Луцьке князівства визнаються рівноправними за держ.-правовим статусом. А 1170, по смерті Мстислава Ізяславича, відбувається їх поділ: Володимирського князівства на Володимирську і Белзько-Червенські волості, а Лу­цького - на Дорогобузьку і Пересопницьку волості. Новий етап держ. розвитку В.-В. к. пов’язаний з правлінням Романа Мстис­лавича (1170-1205). Він розпочинає об’єднавчу діяльність не 158

лише на теренах Волині, а й Галичини (1188). Завдяки інтеграцій­ним процесам В.-В. к. стає наймогугнішим князівством Пд.-Зх. Ру­сі. 1199 Роман Мстиславич об’єднує Володимиро-Волин. та Гали­цьке князівства й утворює єдину Галицько-Волинську д-ву (див. Галицько-Волинське князівство). В.-В. к. у складі цієї д-ви зберіга­ло певний автоном. статус, власну династ. лінію. Навіть після вхо­дження Волині до Великого князівства Литовського вона до серед. XV ст. не втратила уділ, устрою. Осн. джерелами права у В.-В. к. були «Руська правда», звичаєве право, княже законодавство (гра­мота Володимира Васильовича Волинського від 1287), договори князів з народом на віче (з ХП ст.), міжнар. угоди князів (напр., з Прусським орденом у XTV ст.). Останні характерні більше для пе­ріоду Галицько-Волинської д-ви.

Володільницькі права estate - інститут земельного права Англії, який містив різноманітні за обсягом правомочності форми вільного земельного держання: estate in fee simple (маєток з безу­мовним правом власності і володіння), estate in fee tail (заповідні права, чи права, обмежені відносно права заповіту), estate for life (пожиттєве володіння) і estate (tenure) for years (володіння на строк, аренда).

Володіння gewere - інститут володіння в середньовічному праві Німеччини, яке захищалось особливими позовами незалежно від того, чи бажав володілець панувати над річчю як над своєю власною, чи ні.

Володіння in capite - земельне держання в середньовічній Англії, отримане безпосередньо від короля чи великого землевла­сника (лендлорда) і зобов’язуюче держателя до прийняття рицар­ського звання (knighthood).

Володіння tenancy - інститут володіння в середньовічній Англії, який включав дві основні форми держань - вільне, фріхо- льдерське (freehold) і залежне, копіхольдерське (copyhold).

Володіння «мертвої руки» (менморт) - середньовічний ін­ститут володіння, за якого земля перебувала під повним контро­лем церковних установ і відбувалося так зване омертвління лена, виключення із феодального обігу.

Вольтер (справжнє ім’я - Франсуа Марі Apye) (21.XI. 1694— 30.V.1778) - фр. письменник і філософ-просвітитель. У творах «Філософські листи», «Думки про суспільство», «Думки про державне управління» та ін. утверджував ідеї свободи, рівності, правосуддя, законності, гостро критикував схоластику, католиць­ку церкву, феодальний деспотизм і кріпацтво, феодальне право, абсолютизм, пропагував теорію «освіченого абсолютизму». У 1750-1753 В. тривалий час перебував у Пруссії при дворі короля Фрідріха П, вів активне листування з рос. імператрицею Катериною П, прагнучи схилити їх до впровадження в своїх країнах політики «просвітницького абсолютизму». Прихильник теорії суспільного договору, яка зобов’язує верховну владу діяти на благо своїх підда­них та забезпечувати дотримання їхніх природних прав.

Вольф Християн (24.I.1679-9.ΓV.1754) - нім. філософ та правознавець. Закінчив Галльський ун-т. Працював професором в ун-тах Галле і Магдебурга. Один з ідеологів доби Просвітництва в Німеччині. Обстоював ідею освіченого абсолютизму. Зробив значний внесок у розвиток міжнародного права, виступав як пос­лідовник ідей нідерл. правознавця Г. Греція - класика міжнарод­ного права. Його перу належать такі знані праці, як «Право наро­дів, викладене за науковим методом» (1749), а 1750 - «Інституція природного права та право народів». Метою міжнародного права В. вважав самозбереження і саморозвиток націй та їх співробіт­ництво і взаємодопомогу у досягненні своїх цілей. В. започатку­вав також доктрину природ, прав націй, що з часом розвинулася у міжнар. праві у вчення про осн. права та обов’язки держав.

Вотчина - комплекс феодальної земельної власності (земля, будівлі, реманент) та пов’язаних з нею прав на феодально залежних селян. У Київській Русі існували князівські, боярські, монастирські 160

й церковні В., в яких використовували працю смердів та холопів. Права вотчинників було закріплено в «Руській правді» та рішеннях феодальних (князівських) з’їздів (Любецького - 1097 р. та ін.).

Всесвітній (міжнародний) день батьків - 1 червня.

Всесвітній (міжнародний) день біженців - 20 червня.

Всесвітній день охорони довкілля - міжнародний день ООН, що відзначається щорічно 5 червня.

Всесвітній (міжнародний) день культурного різноманіт­тя для діалогу та розвитку - 21 травня. 2001 ЮНЕСКО ухвали­ла Загальну декларацію про культурне різноманіття, а в грудні 2002 Генеральна Асамблея OOH у своїй резолюції 57/249 прого­лосила 21 травня Всесвітнім днем культурного різноманіття в ім’я діалогу та розвитку.

Втрати України в Другій світовій війні 1939-1945 - прямі та непрямі людські і матеріальні втрати, які поніс український народ у період Другої світової війни. Сьогодні завдяки подвиж­ницькій діяльності співробітників Українського інституту націо­нальної пам’яті, який донедавна очолював справжній патріот та відданий син українського народу Володимир Вятрович, ми во­лодіємо найновітнішою найбільш узагальненою та зваженою ін­формацією про істинні втрати України в Другій світовій війні. Загалом оцінка чисельності людських втрат у різних наукових дослідженнях суттєво відрізняється, починаючи з 5 млн, 7 млн до понад 10 млн загиблих громадян Радянської України. Це поясню­ється багатьма обставинами, насамперед тим, що до сьогодні українські слідопити знаходять рештки наших невідомих солдат- героїв (які часто-густо важко ідентифікувати) по всій Україні, а їхні колеги з інших країн - на всьому театрі воєнних дій (від Бал­тики до Чорного моря, від Сталінграда до Берліна): тобто цифра втрат постійно зростає. Один з перших узагальнених висновків

щодо втрат прозвучав у виступі першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького у зв’язку з 30-річчям визволення Украї­ни від гітлерівських загарбників: була названа велика цифра - 6 мли 750 тис. осіб. Пізніше людські втрати були визначені в кількості 2,5 мли загиблих військових та військовополонених і 5,5 мли мирного населення. Щодо загальних втрат CPCP, це ста­новить 40-44 %. З врахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, втрати у природному прирості населення), то втрати становлять приблизно 14,5 млн осіб. Було також зруйновано майже 700 укр. міст та містечок (40 % від усіх міст CPCP, знищених війною в Росії, Білорусі, При­балтиці, Криму і на Кавказі), сотні шахт, заводів, фабрик, гідроеле­ктростанцій. Оцінка матеріальних збитків становить 285 млрд рублів у цінах 1941 = теж понад 40 % усіх втрат (збитків), які по­ніс CPCP. У війні загинув кожний п’ятий українець. Серед війсь­ковослужбовців першого призову на літо 1941 уціліло лише 3 % із загальної кількості. Спалено 319 000 господарств, підприємств, установ, на Лівобережній Україні був зруйнований кожний чет­вертий будинок, що свідчить про запеклість боїв за кожний квад­ратний метр рад. землі. Виведено з ладу 5 600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 мед. установ. Часто ці руйнування здійснювали відступаючі рад. війська, щоб сповільнити просу­вання військ противника в глиб країни. У матеріалах пресслужби Президента України В.Ф. Януковича, поширених до Дня Перемо­ги 2012 року в німецько-радянській війні, втрати України в Дру­гій світовій війні визначаються як такі, що перевищили 10 млн осіб (тут і спалені села, і геноцид євреїв і циган, і загиблих остарбайте- рів). Цю цифру підтверджує і такий красномовний факт: з 41,7 млн осіб, що мешкали в Україні до війни, на 1945 залишилося тільки 27,4 млн, тобто на 14,3 млн менше. Різницю з даними пресслужби можна пояснити так. За даними Комітету з обліку та розподілу ро­бочої сили, створеному при PHK CPCP, ще 1941 (до окупації Украї­ни нацистами) з України було евакуйовано понад 3,5 млн її грома­дян - в основному висококваліфікованих фахівців оборонних підп­риємств, які випускали та ремонтували військові кораблі, танки, літаки, артилерію, міномети, автомати і кулемети, боєприпаси до них, а також обмундирування, взуття тощо, також металургів, шах­тарів, фахівців машинобудівних заводів, працівників сільського го­сподарства. Всього передислоковано майже 550 великих підпри­ємств, понад 400 MTC, тисячі одиниць цивільної авіації, паровозів, вагонів, грузових та легкових автомобілів, мотоциклів тощо. Отже, цифра втрат України у 10 мли осіб є близькою до істини.