§ 2. Джерела права

Основними та найвідомішими джерелами — пам’ятками права Галицької і Волинської земель — є грамота Івана Берладника щодо іноземної торгівлі; заповіт Володимира Васильковича, уставна грамота Мстислава Даниловича (1289) про повинності міщан, дві грамоти Андрія Юрійовича про торговельні привілеї купцям, угоди з Тевтонським орденом 1308—1335 pp., хартії надання магдебурзького права містам Сянок у 1339 p.

Опосередкованими джерелами права Галицької та Волинської земель можуть бути також знахідки археологічних розкопок, фольк-

лорні джерела, матеріальні пам’ятки образотворчого мистецтва (малюнки, іконопис, живопис), архітектурні споруди та статуї.

У зазначений період на західних землях Pyci формами (джерелами) ирава виступали правові звичаї, нормативно-правові договори, нормативно-правові акти та правові доктрини.

Правовий звичай був найпоширенішою формою (джерелом) права в регулюванні правовідносин. Він характеризувався локальністю — правові звичаї Галичини та Волині мали свої особливості та відрізнялися від правових звичаїв інших земель Русі; становістю — різні прошарки населення мали різні правові звичаї; формальною невизначеністю та казуїстичністю — правові звичаї здебільшого існували в усній формі, а якшо записуватися, то швидше як поодинокі випадки чи рішення конкретних спірних ситуацій; релігійністю — язичництво та згодом християнство впливали на зміст і забезпечення виконання правових звичаїв та іншими ознаками.

Нормативно-правові договори окремих осіб і груп населення (зокрема, громад) могли укладатися в усній чи письмовій формі та стосувалися як публічного, так і приватного права.

У зв’язку із слабкістю, нехарактерністю та невизначеністю законотворчих повноважень державних органів і посадових осіб, нормативно-правові акти для цього періоду є досить рідкісним явищем, і, як правило, вони врегульовують деякі поодинокі види правовідносин або мають характер привілеїв.

Правові доктрини на теренах Галичини та Волині з’являються пізніше від інших форм (джерел) права, уже після поширення християнства, мають характер християнських догм і стосуються здебільшого церковного, шлюбно-сімейного та спадкового права.

Зародження та розвиток права Галицької та Волинської земель відбувається в період з VII по XIV ст. — із перших відомостей про державно-правові організації в західних племен східних слов’ян до включення цих земель до складу Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Молдови. У XIV-XVI ст., незважаючи на те, що Галичина та Волинь перебували в складі зазначених держав, вони ще зберігали певну самобутність правових інститутів, але все ж таки вплив з боку пануючих держав та їхнього населення був досить великим, що призвело до суттєвих змін здебільшого в-публіуному, а згодом і в приватному праві.

Галицька та Волинська землі із самого иочатку зародження на їхніх теренах державності мали свої особливості, які відрізняли їх від інших земель Русі, що було обумовлено багатьма чинниками.

Ці землі розташовані на кордоні між трьома основними осередками державності того часу: Польщею, Угорщиною та Руссю.

Через Галичину та Волинь проходив важливий для Азії та Європи торговельний шлях по річках Дністер, Південний Буг і Вісла, іцо сприяло контактам цих земель із Західною Європою без посередництва інших народів і збільшувало заможність місцевих мешканців. Цей торговельний шлях примусив галичан уступити в особливі відносини з половцями — берладниками, котрі контролювали пониззя Дністра та які в результаті увійшли до складу Галицько-Волинського князівства як окрема автономна територія. Такий торговельний союз значно вплинув на політику князівства, у результаті якої галичани набагато рідше брали участь у спільних походах інших руських князівств проти половців, а половці майже не нападали на ці землі.

Публічне право Галичини та Волині мало подібні риси з публічним правом інших слов’янських племен, але мало й характерні особливості, властиві тільки йому.

Із самого початку розселення слов’янських племен на Прикарпатті проживали білі хорвати, по річці Дністер — уличі та тиверці, по річці Західний Буг — волиняни та дуліби.

Основним державним режимом тут тривалий час була військова демократія, яка в східних слов’ян поступово трансформувалася в спадкову військову аристократичну ранньофеодальну монархію, на відміну від галицько-волинських земель, де вона утворила специфічний лад з елементами спадковості, часткової виборності та торговельної аристократичності.

Племена управлялися за системою віче — рада старійшин — князь, що було типовим для всіх слов’янських племен.

У віче брало участь усе доросле чоловіче населення, яке могло тримати зброю та постійно проживало в цій місцевості (мало ценз осілості), жінки також могли бути присутні, хоча й не брали участі в обговоренні та вирішенні питань.

а у випадках потреби вирішити важливі для всього нлемені чи громади питання зовнішньої та внутрішньої політики: проголошення війни та миру, вступ у торговельний чи військовий союз, збір коштів на будівництво укріплень, вибір князя, а інколи й вирішення екстраординарної судової справи. При створенні армії учасники віче формували ополчення — непрофесійне військо, що забезпечувало себе зброєю, об- лаштунками та харчуванням, оплати не отримувало, хоча й могло брати участь у розподілі військової здобичі. 3 часом роль віче поступово зменшується: його збирають не стільки для обговорення чи вирішення важливих питань, скільки для повідомлення населенню прийнятих князем і радою старійшин рішень. Для того щоб заохотити народ відвідувати таке віче, адміністрація починає призначати його на дні значних свят і забезпечувати подарунками, безкоштовними пригощаннями та розвагами, а згодом воно перетворюється на святкові ярмарки.

Одним із найвпливовіших органів влади в Галицькій і Волинській землях була рада старійшин, що поступово перетворилася на боярську раду. Ha перших етанах розвитку племен рада старійшин була органом, членів якого обирало віче, виходячи з досвіду та корисності кандидатів у старійшини для суспільства. Згодом посади в раді старійшин стали спадковими для декількох найбагатших і впливових родів, які утворили боярство — місцеву аристократію. Боярська рада перебрала на себе більшість питань місцевої внутрішньої та зовнішньої політики, поступово позбавивши цих повноважень віче, і стала основним органом влади¹. Особливістю боярської ради Галицької та Волинської земель стало те, що, на відміну від подібних рад інших слов’янських племен, вона зберегла свою значущість і вплив, незважаючи на загальні теїщенції централізації влади на Русі, в Угорщині та Польщі.

Князівська влада із самого початку існування слов’янських шіемен на Галичині та Волині мала деякі особливості. Князь уособлював військову владу: був головнокомандуючим, відповідав за збір і розташування військ, їхню підготовку, вів переговори, обов’язково особисто брав участь у бойових діях. Ha перших етапах розвитку державних інститутів Галичини і Волині й до XI ст. посада князя була виборною на деякий строк. Сам строк чітко не зазначався, але, судячи з усього, був обумовлений внутрішнім і зовнішнім політичним становищем і військовими та дипломатичними успіхами князя особисто та військ під його керуванням. Вибори князя спочатку відбувалися на віче, а згодом перейшли до боярської ради, яка інколи висувала кандидатуру князя на віче для подальшого формального затвердження.

Після підкорення Галичини та Волині київські князі Володимир та Ярослав Мудрий намагалися посадити на Волинський і Галицький стіл князями своїх дітей та онуків: між 1052 та 1054 p. Ростислав, стар-

¹ Єрмолаєв В. M. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико- правове дослідження). — Харків: Право, 2005. — C. 37-39.

ший онук Ярослава Мудрого, отримав від діда волості Червенських міст¹, однак подібна політика сприйнялася місцевими боярами вкрай негативно. Доти, доки влада в Києві була централізована та зосереджена в одних впливових руках, галицька та волинська аристократія більш- менш підкорювалася Рюриковичам, хоча й нри цьому продовжувала проводити власну зовнішню та внутрішню політику. Однак тільки в Києві розпочиналася боротьба за владу, напади кочовиків чи будь-які інші проблеми, то підтримка посаджених князів із центра держави зменшувалася, їм доводилося домовлятися та приходити до компромісу з місцевим боярством власними силами. ІІо грібно зазначити, що боярство в результаті отримувало певні переваги від підсилення та центра'- лізації князівської влади, адже зміцнення руських земель активізувало внутрішньодержавні та міжнародні торговельні шляхи, підвищило правопорядок всередині держави та безпеку зовнішніх кордонів, збільшило розвиток культури та науки тощо.

Із середини XI та до кінця XII ст. тенденції розвитку Галичини та Волині розділилися: Волинь потрапила під значний вилив Києва, а в Галичині більш-менш затвердилася династія Ростиславичів-Рюрико- вичів, коли Любецький з’їзд затвердив за Володарем і Васильком Poc- тиславичами Перемишль і Теребовль як отчину.

Управління на Волині з цього часу суттєво змінилося. Самостійну зовнішню політику Волинь взагалі не проводить. Віче тут вже не скликається й майже повністю зникає, воно втрачає вплив на внутрішню та тим більше зовнішню політику^{[60] [61]}. У поодиноких випадках князі та воєводи звертаються до віче та діють спільно з ним при значній військовій загрозі та боротьбі з боярством. У Радзивілловському літописі зазначено про віче 1097 p., коли Давид Володимирський захопив разом зі своїми боярами Туряком, Лазарем і Василем волості князів Василька і Володаря, які взяли в облогу Володимир і вимагали видачі кривдників. Представники городян скликали віче, яке заявило князю Давиду, що захистить його самого, ате не його бояр; якщо ж він не видасть бояр, то місто «умиває руки». ІІісля того, як Давид повісивдвох зі своїх бояр, а третій утік, віче його підтримало, судячи зі змісту літопису, зібравши ополчення^[62].

Боярська рада на Волині уособлює торговельно-фінансову економічну могутність. Це суттєво відрізняє її від подібних органів не тільки на Русі, а й у Європі, де боярство-дворянство є військовим станом, повністю залежним від правителя через стосунки сюзеренітету — васалітету. При таких відносинах правитель надає дворянам у спадкове володіння (бенефіції) земельні ділянки — феоди, на яких вони збирають податки, отримують повинності чи інші безкоштовні послуги від

населення та інші прибутки. Васал — особа, що тримає феод, передусім зобов’язана виконувати на користь свого сюзерена, який надав йому феод, військову службу та деякі матеріальні зиски. Наслідком такої системи стає безумовна вірність і значна майнова залежність васала щодо сюзерена. Основним прибутком феодала є сільське господарство та військова здобич, що протиставляє дворян міщанству, яке займається ремеслом і торгівлею.

Ha Волинських і пізніше на Галицьких землях склалася ж зовсім інша ситуація. Тут боярство — місцеве дворянство — утворилося ще до приходу та закріплення князівської влади. Отже, масштабних бенефіцій нс відбувалося, адже боярство вже закріпило за собою значні землі, причому не иа умовах спадкового, умовного, залежного від верховної влади володіння феоду, а як алод — безумовна безстрокова повна приватна власність¹. Звичайно, князі намагалися змінити таку ситуацію за рахунок своїх доменних земель, які вони роздавали як бенефіції вірним людям, однак ця практика не зазнала дуже значного поширення².

Проголошення князем себе верховним власником земель також навряд чи суттєво вплинуло б на таку ситуацію, адже великим джерелом прибутку боярства було не тільки сільське господарство, а й торгівля та ремесло. Прикордонний статус Волинської та Галицької земель між Центральною та Східною Європою, основні торговельні шляхи по річках Дністер і Південний Буг, значний розвиток міст на чолі з Червенем, видобуток корисних копалин у Карпатах привели до бурхливого розвитку саме торгівлі та ремесла, центри яких зосередилися в боярства. Отже, на відміну від західноєвропейської та централь- норуської і східноруської традицій на Волині та Галичині в XI-XII ст. боярство сформувалося не як військовий залежний від правителя стан утримувачів земельних феодів, а як самостійний прошарок торговельно- ремісничо-сільськогосподарської аристократії. Основним показником впливу боярської сім’ї тут була не князівська прихильність у вигляді дарованих титулів, земель і привілеїв, а майнова ознака, яка від князя майже не залежала та проявлялась у різних формах: сільськогосподарські землі, шахти та родовища корисних копалин, ремісничі цехи, грошово-торговельний обіг тощо.

Така ситуація докорінно вплинула на відносини боярства та князів після того, як із XI ст. їх став призначати Київ, а не обирати місцева рада. Князь не мав реальних чинників впливу для підкори собі боярства й відповідно не довіряв йому, а спирався лише на привезену найману дружину. ІІамаганням збільшити свій вплив на боярську раду можна вважати описані в Лаврентіївському літописі спроби князя Давида в 1097 p. проводити її засідання за його запрошенням у стінах князівського палацу. Безперечно, що боярство сприймало князя як загрозу своєму становищу й узурпатора своєї влади і намагалося не допускати

¹ Котляр H. Ф. Древнерусская государственность. — СПб.: Алетейя,

1998. — С. 311. ' ' * .

² Котляр M. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. — K., 2005. — С. 169-175,

188-191, 198-208.

його впливу на місцеву внутрішню політику й часто виступало проти нього. У деяких подібних ситуаціях князь міг спиратися на віче, яке могло підтримати його проти боярської ради, але й навіть тут жодних гарантій він не мав, усе одно залишаючись для місцевого населення тимчасовим присланим із далекої столиці чужинцем.

Після того як Волинь потрапила під прямий вплив Києва, до середини XII ст. князювати на ці землі часто імперативно призначався або воєвода без статусу князя, або син київського князя. B останньому випадку, якщо молодий княжич знаходив спільну мову з волинянами, вони могли його підтримувати в міжусобних війнах, як це було з Ізя- славом Мстиславичем, якому дорогобужці та коречевці здавали свої міста без бою, а володимирські й луцькі бояри починаючи з 1149 p. тричі збирали війська для боротьби з Юрієм Долгоруким, особисто їхали на переговори до нього та умовляли відступитися, інакше обіцяючи йому відчайдушний опір. Іпатіївський літопис зазначає, що в 1149-1150 pp. мужі Ізяслава знов їдуть до Юрія на переговори, де спілкуються не тільки з князем, а й з його боярами, і врешті-решт саме бояри Юрія умовляють його змінити розподіл князівських столів. Ha переговори до В’ячеслава з Вишгорода Ізяслав знов їде «с бояри своїми»¹. У подальшому в 1174 p. під час усобиці князів Ростиславичів підтримує вся Волинська земля, Луцьк і галичани з чорними клобуками, намагаючись добитися для них Києва.

Однак у такій, здавалося б, вигідній для князя підтримці з боку бояр був і зворотний бік — князь мав рахуватися з їхніми побажаннями та інтересами, а у випадку конфлікту залагоджувати його якомога мирним шляхом, ідучи на матеріальні та психологічні поступки. Дружина Ізяслава відкрито та наполегливо висловлюється проти тієї чи іншої тактики князя. Наприклад, у 1150 p. під час важкої кампанії Ізя- слава проти Юрія та його синів у Пересопниці дружина, левова частка якої складалася з боярського ополчення, почала скаржитися на безнадійність походу, тому Ізяславу довелося вмовляти й навіть благати їх продовжувати бойові дії.

3 1156 p. Волинь починає дробитися на маленькі окремі князівства: Луцьке, Белзьке, Червенське, Дорогобузьке, Пересошшцьке та головне Володимирське². Таке роздроблення ще більше послаблює князівську владу та збільшує роль боярських рад у кожному окремому князівстві чи волості, адже зміна територіального устрою, яка впливає на повноваження князя, не змінює торговельних і комерційних зв’язків, від яких залежить боярство. У літописах поняття «бояри» та «мешканці міст» починає ототожнюватися, що зайвий раз підтверджує торговельно-ремісницький характер волинського боярства.

Усе частіше бояри відкрито висловлюють підтримку тому чи іншому князю, причому не обов’язково своєму, а князь не має прав і можли-

¹ Полное собрание русских летописей. — M.: Языки русской культуры, 1998. — T. 2. Ипатьевская летопись. — С. 393.

² Литвин В. M., Мордвтцев В. M., Слюсаренко А. Г. Історія України. — K.: Знання, 2008. — С. 134.

востей впливати на цю ситуацію. Уже в 1085 p. лучани видають Володимиру Мономаху дружину та матір Ярополка, коли той утік до Польщі. A після примирення Ярополка й Володимира, перший не наважився їм павіть помститися. У 1118 p. Ярослав Святополчич утік із Воло- димирадо Угорщини, і «бояре його відступились від нього», тоді Володимир Мономах послав свого сина Андрія княжити у Володимирі¹, алс, як наголошує літописець, тільки після того, як відступилися бояри. У свою чергу, коли в 1124 p. Ярослав повертається з військом, він звертається з пропозицією здати місто й до Андрія, і до міщан.

Ha певному етапі представники міст, насамперед бояри, починають навіть боротися з князями за владу над окремими новими містами. Так, наприклад, у 1227 p. Данило та Мстислав Удатний борються з жителями Пінська за владу над Чорторийськом^{[63] [64]}.

Після остаточного об’єднання Волинської і Галицької земель влада волинського боярства сгає ще міцнішою та більш незалежною від князя.

Галицька земля після початку роздробленості Pyci на відміну від Волинської мала більш самостійний правовий статус, хоча влада на ній змінювалася частіше та не обмежувалася тільки руськими князями, а ще й поляками, угорцями та павіть берладниками.

Набуття князем столу, його права й обов’язки тут майже повністю залежали від боярської ради. Численними є випадки, коли боярська рада запрошувала до Галича того чи іншого князя, котрого проганяла при незадоволенні його загальною політикою чи окремими вчинками. Були випадки, коли боярство Галича навіть проводило незалежну від інтересів і поглядів Pyci зовнішню політику, наприклад, запросивши на свою землю угорців, тобто фактично передавши Галичииу від однієї держави до іншої. Коли політика угорців їх також не задовольнила, галичани знову сприяли поверненню земель назад до складу Pyci та князювання Ростиславичів-Рюриковичів. За таку зраду бояр Ростиславичі замість значних репресій обмежилися лише підняттям податків. Цей факт підтверджує, шо зазначені дії боярства не вважалися чимось неприйнятним і нетиповим, а навпаки, князі фактично визнавали за галичанами повноваження самостійно вирішувати долю своїх земель.

Приймаючи князя, бояри висували вимоги не лише щодо його політичної діяльності, проголошення війни чи миру, військових походів, торговельних контактів з іншими країнами чи землями Русі, а навіть ставили умови щодо особистого життя та питань престолоспадкування. Літопис описує історію Ярослава Осмомисла, одного з найвпливові- ших Ростиславичів, якого бояри примусили розійтися з його коханкою й повернутися до законної дружини, шлюб з якою був суто політичним альянсом. Коли Ярослав Осмомисл захотів залишити князівський стіл після своєї смерті не законному сину, а позашлюбному, йому довелося скликати віче не одного Галича, а всього князівства та просити народ

підтримати та схвалити його дії. Подальший розвиток подій демонструє, що загальне віче Галичини виявилося менш упливовим, ніж боярська рада окремого Галича, адже після смерті Ярослава вона скасувала рішення віче та передала престол законному сину князя.

Із подальшою роздробленістю Русі, незважаючи на періодичну централізацію князівської влади в Галичині, боярська рада зберігала свій величезний вплив на зовнішню та внутрішню політику землі. Саме боярство організовувало численні військові походи, оборону міст при нападах ворогів і навіть спроби захисту від монголо-татарської навали. Після занепаду та закінчення династії Рюриковичів на цих землях представники боярства вступали в переговори з офіційною владою Литви, Польщі та Угорщини щодо майбутнього статусу земель Галичини та Волині, а також прав і свобод їхнього населення. Останніми управителями цих земель перед призначенням королівських воєвод також залишалися бояри, наприклад Дмитро Дедько керував Львовом.

При включенні земель Галичини до складу Польщі та Угорщини правовий статус місцевого боярства змінився в напрямі універсалізації до класичного станового поділу феодальної Європи: частина боярства, насамперед ті роди, у яких були значні земельні сільськогосподарські наділи, увійшла до стану дворянства, інша ж частина, багатство якої було зосереджено в торгівлі та ремісництві, перетворилася на верхівку міщанства, очоливши цехи та гільдії.

Коло повноважень боярської ради на західноруських землях було дуже широким:

1. Розпорядження князівським столом. Наприклад, після смерті Ярослава Осмомисла бояри вигнали князя Олега та посадили його брата, Володимира Ярославича, порушивши попередню обіцянку. Потім вигнали й Володимира через його спроби незалежної політики. Інколи самі бояри посідали стіл, наприклад Володислав у 1219 p. сів у Галичі, Дмитро Дедько ініціював убивство Юрія II Болеслава і потім самостійно правив.

2. Бояри могли скликати віче та використовувати його у своїх інтересах.

3. Посади в державному апараті бояри тримали довічно та передавали в спадок.

4. Бояри могли провадити зовнішню політику, наприклад у 1208 p. зверталися та запрошували угорців.

Права й обов’язки князів на землях Галичини були типовими порівняно з усіма подібними князівствами нс тільки Русі, а й усієї Європи: передусім він був головнокомандуючий армії, міг упливати на внутрішню політику та вирішувати деякі судові спори. Князь не мав законотворчої влади, хоча міг затвердити інкорпорацію місцевих звичаїв і таким способом забезпечити їх виконання своїм примусом. Як уже зазначалося, князь при виконанні своїх повноважень одночасно спирався на боярську раду та боровся з нею.

Одним із способів гакої боротьби було звернення до віча, яке за своїм механізмом нагадувало західноєвропейську традицію підтримки

міщанами королів. Так, Данило Галицький у 1231 p. звернувся до галицького віча за підтримкою проти бояр і в подальшому спирався на піхоту міщан, у 1187 p. перед смертю Ярослав Осмомисл скликав «...мужа своя и всю Галицкую землю, и монастирі, и нищих, и сильних, и худих...»¹ і три дні вибачався за гріхи та проголошував спадщину — майно та землі своїм синам — Олегу (Галич) та Володимиру (Перемишль). Галичани присягнули не порушувати князівську волю, але протистояти боярській раді не змогли.

Характерною особливістю князівського правління в галицько-волинських землях був дуумвірат — узгоджене правління двох князів, які були близькими родичами і, як правило, сиділи в Галичі та Володимирі: Данило та Василько Романовичі, Лев I Данилович та Володимир Василькович, Андрій та Лев II².