<<
>>

§ 11. Судочинство

Наприкінці XVIII — у першій чверті XIX ст. на Лівобережній Україні продовжувало діяти колишнє українське судочинство, а на Правобережжі польське, що грунтувалося на польсько-литовському законодавстві.

Проте царська влада поступово намагалася поширити на ці території дію загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство. Так, у галузі цивільного процесу були підтверджені порядок розгляду справ у місцевих судах, визначення апеляційного терміну від дня подання позову (а не від дня оголошення рішення), тривалості апеляційних термінів і строків позовної давнини тощо. Водночас з мстою забезпечення фінансових інтересів самодсржавства був спеціальний порядок стягування мита при переході права власності й уведення у володіння нерухомого майна в будь-якій з передбачених Литовським статутом форм. Було запроваджено систему, іцо уніфікувала значення різних грошових знаків у визначенні й стягненні штрафів.

У 1840-1843 pp. було скасовано дію процесуальних норм Литовського статуту і від цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські джерела процесуального права. Основні процесуальні норми були сконцентровані в тт. X і XV «Зводу законів Російської імперії...», а також у Сільському судовому статуті 1839 p.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 p. процес залишався інквізиційним. Робилися снроби відокремлення попереднього слідства від судового розгляду справ, у апеляційних судах запроваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Проте всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права Росії.

Цивільне судочинство характеризувалося порушенням законів, дороговизною і складністю процесу. З-поміж головних недоліків цивільного судочинства було існування одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе й примусове; останнє — на справи позовні й вотчинні (суперечки про право власності на землю).

Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані(за невиконаними зобов’язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

У судовій підготовці з цивільних справ роль позивача і відповідача полягала в поданні до суду чотирьох змагальних* паперів: прохання, відповіді, заперечення й спростування (на практиці кількість паперів зростала до 10-15 і обмін ними міг затягуватися до двох років). Якщо

суддя визнавав, що для вирішення справи зібрано достатню кількість документів, то тоді канцелярія суду робила витяги (екстракти) з усієї цивільної справи. Сторони могли прочитати витяги й просити про доповнення та їх зміни. Обговорення справи й ухвалення рішення відбувалося за закритими дверима суду. У судовому засіданні секретар читав витяги, після чого члени суду ухвалювали рішення і підписували його. Враховуючи, що у висновках були вказані закони, на основі яких вирішено справу, то судовий розгляд мав формальний характер. Вирішена судом справа проходила багато судових інстанцій. Розглянута в повітовому суді, вона надходила до губернської цивільної палати, звідти — до департаменту сенату, а потім — на розгляд загальних зборів сенату. Деякі справи із сенату надходили навіть у Державну раду, якщо остання скасує рішення, то все починалося спочатку. Тому розгляд цивільних справ міг тривати роками.

Норми кримінально-процесуального права були сконцентровані у «Зводі законів...» (кн. II т. XV, понад 800 статей). Ці норми становили фактично доволі великий кодекс з певною системою побудови. Саме слідство за законом поділялося на попереднє й формальне. Кримінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або з ініціативи прокурора, слідчого чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благочинія, присуствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідство з кримінальних справ проводили й нижні поліцейські чиновники: станові, околоточний.

У справах про вбивство кріпаками своїх поміщиків попереднє слідство проводили жандармські офіцери й предво- дителі дворянства.

Ha попередньому слідстві збиралися речові докази і встановлювався факт злочину. Ha цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без висунення обвинувачення. За формальним слідством допитували обвинуваченого, свідків, проводилася експертиза. Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину в справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а в суді вже доповнювали матеріали, яких не вистачало у справі. Попереднє слідство залишалося без перевірки і часто суд вирішував справу на підставі сумнівних паперів, складених слідчим.

Судового слідства як частини судового розгляду не існувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із членів суду або секретар. Зазвичай свідків і експертів у суд не викликали. Ta й самого обвинуваченого викликали в суд лише для з’ясування питання, чи застосовували до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб’єктом, а об’єктом процесу.

«Звід законів...» закріпив наявну ще з часів «Краткого изображения процессов или судебных тяжб» (1716) систему формальних доказів. Зберігався поділ доказів на досконалі, іцо виключають будь- яку можливість визнати невинність підсудного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинність. До досконалих

доказів належали: особисте зізнання обвинуваченого, письмові докази, визнані ним, висновок медичних експертів, показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсудними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка. Причому у свідченнях сторін та їх свідків на слідстві законодавство того часу виходило із суто станового принципу. Статтею 333 Кримінального уложення 1845 p. установлювалося, що за однакового ступеня достовірності законних свідків у разі суперечностей, надавати перевагу: чоловіку перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів. Судді вирішували справи лише на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими. У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинувального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх в Сибір за вироком місцевих товариств.

3 найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулював лише«думку» і направляв її до палати кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільнені від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після виконання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У разі необґрунтованості скарги особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або ув’язненню. Чітко виражений характер мали норми процесу, закріплені в розділі про судочинство з найнебезпеченіших для держави злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи мали розглядатися без зволікання. Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначався також царем.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які виступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їхнього приборкання військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внутрішніх справ виконувався негайно. «Звід...» також надавав поміщикам чинити розправу за незначні злочини, скоєні поміщицькими селянами.

Справи про маловажні злочини (дрібні крадіжки до 20 крб, легкі побої, пияцтво тощо) вирішувалися в скороченому порядку поліцейськими чиновниками.

Отже, у 30-х роках XIX ст. українські землі були повністю інтегровані в Російську імперію і стали її адміністратйвними одиницями. Найважливішими джерелами права в Україні були «Повне зібрання законів» і «Звід законів Російської імперії».

Як розподілили територію українських земель учасники поділу Речі Посполитої?

Охарактеризуйте найважливіші зміни в суспільному становищі населення після входження правобережних територій України до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст.

Які зміни сталися в адміністративно-територіальному устрої українських земель у першій половині XIX ст.?

Назвіть ті відмінності, які мали місце в системі адміністративного, фінансово-господарчого, поліцейського судового управлінь у губерніях України на початку XIX ст.

Дайте характеристику українським збірникам нормативних актів, які збереглися у першій половині XIX ст.

Які особливі положення для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях були вміщені в загальноросійський «Звід законів...» редакції 1842 p.? Дайте їм характеристику.

Як змінилося правове становище українського селянства після реформи 19 лютого 1861 p.?

Які покарання за «Положениям...» 1845 p. віднесено до кримінальних, а які до виправних? Дайте їм характеристику.

Назвіть передумови формування адміністративного права.

Чи припускало законодавство судове тлумачення законів?

1. Кузьминець 0., Калиновський В. Історія держави і права України: Навч. посібник. — K., 2002.

2. Кульчицький В. C., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Підручник. — K., 2008.

3. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. — K., 2006.

4. Струкевич О. K. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-x pp. XVIII століття (політико-адміністративний аспект проблеми). — K., 1996.

5. Нелин А. И. Собрание Малороссийских прав 1807 r.: его содержание и значение. — K., 1990.

6. EpouiKUH II. П. Крепостническое самодержавие и его политические институты (первая половина XIX ст.). — M., 1980.

7. Захарченко П. Розвиток права власності на землю в Україні (середина XIX — перша чверть XX ст.). — K.: Атіка, 2008.

8. Солодкин И. И. Очерки по истории русского уголовного права (первая четверть XIX ст.). — Jl., 1961.

9. Хрестоматія з історії держави i права України: B 2-х т. / За ред. В. Гончаренко. — K., 1997. — T. 1.

10. Історія держави i права України: У 2-х частинах / За ред. А. Й. Рогожина. - K., 1996. - Ч. I.

11. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х томах. — K., 2000. - T. 1.

12. История государства и права России: Учебник / Под ред. Ю. П. Титова. — M., 2003.

13. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. - Л„ 1974.

14. Захарова Л. Г. Самодержавие и отмена крепостного права в России 1856-1861. — M., 1984.

15. Ярмиш О. H. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці XIX — на поч. XX ст. / Монографія. — Харків, 2001.

<< | >>
Источник: І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.. Історія українського права: Посібн. /І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; — K.,2010. — 336 c.. 2010

Еще по теме § 11. Судочинство:

  1. Адміністративне судочинство. Адміністративні суди
  2. § 2. Забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві
  3. 4. Проблема забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві
  4. Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства
  5. Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство
  6. Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства
  7. Стаття 15. Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство
  8. Стаття 1. Завдання цивільного судочинства
  9. Стаття 2. Законодавство про цивільне судочинство
  10. Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство
  11. § 4. Цивільний процес та правосуддя (цивільне судочинство)
  12. § 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)
  13. § 4. Принцип державної мови судочинства
  14. § 6. Електронне (віртуальне) судочинство
  15. § 11. Судочинство
  16. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  17. § 7. Суд та судочинство в Київській Русі
  18. §4. Суд та судочинство на українських землях в Литовсько-польську добу
  19. §3. Цивільно-процесуальне судочинство НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -