Сотенне управління

Модель адміністративного устрою полку дублювалася на сотенному рівні,

де владні повноваження реалізував сотник, опираючись на сотенну старшину - городового отамана, сотенного осавула (або ж кількох осавулів чи осавула і підосавула)⁶², сотенного хорунжого та сотенного писаря.

Соціальний статус і соціальний престиж сотника істотно переважав решту членів старшинської корпорації низового рівня. Аналізуючи персональний склад старшин, що посідали сотницькі уряди, не важко помітити, що вже в першій половині XVIII ст. сотники формували доволі замкнуту соціальну групу, якій не була притаманна мобільність. Так, наприклад, порівнюючи компути Полтавського полку за 1719-1732 рр., помічаємо, що протягом усього цього часу сотницький уряд зберігають за собою: Василь Єфимович у Білицькій сотні, Григорій Потоцький у Кишеньківській, Павло Трой- ніцький у Келебердській. Яков Черняк значиться як сотник Першої полкової сотні в 1719 р. та 1721 р., а вже після його смерті в переписі 1732 р. на його місце вписано сина Григорія Черняка. Аналогічним чином проблему заміщення сотницької вакансії було розв'язано у Сокольській сотні, де на місце Федора Тимофійовича прийшов його син Федір Федорович, і Маяцькій, де Власа Прийму заступив Андрій Прийма. У двох із трьох реєстрах зустрічаємо згадки як про сотників Івана Гаєцького (Решетилів- ська сотня), Івана Тарнавського (Старосанжаровська), Павла Ждановича (Новосанжа- ровська), Павла Вакуленка (Келебердська), Йосифа Яковлєвича (Орлянська), Данила Ждановича (Царичанська), Стефана Василевича (Китайгородська), Гордія Савича (Не- хворощанська). Двічі, у 1719 та 1732 рр., сотенний уряд у Великих Будищах обіймав Іван Сулима. Так само двічі владу до своїх рук перебирав суперник Сулими - Дмитро Колачинський, котрий сотникував перед 1719 р. і з 1721 р. і до самої смерті що, сталася перед 1732 р. Лише у випадку з реєстрами Другої полкової і Кобеляцької сотень виявити подібну довготривалість сотенної каденції чи своєрідне «успадкування» рангу нащадками діючого старшини не вдалося.

Звертає на себе увагу й тенденція своєрідного «закріплення» за тим чи іншим старшиною чи старшинським родом певної адміністративної одиниці. Так, скажімо, лише у випадку з Йосифом Яковлєвичем простежуються практика пересідання із со- тницького уряду в Переволочні на відповідний уряд в Орлі. Не можна також установити і побутування практики висунення на полкові старшинські уряди представни-

Підтвердженням цьому слугує згадка про «вдову Савину Таранухину», а також успадкування сином Дмитра Колачинського його маєтностей.

ків сотенної адміністрації. Перші, як правило, рекрутувалися з числа значних козаків полкового центру.

Загалом же у межах усього Гетьманату з кінця XVN ст. сформувалося чимало сотницьких династій, які передавали владу від батька до сина протягом кількох поколінь.

Функціональні обов'язки городового отамана включали в себе прерогативи адміністрування в полковому центрі або гетьманській резиденції без зачіпання сфери військової. Утім, таке формальне обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацьких урядовців. Через це передовсім варто наголосити, що сам інститут городових отаманів існував лише у великих козацьких центрах - полкових містах, де було кілька козацьких сотень, або ж у гетьманській резиденції. У реєстрах козацької старшини відомості щодо городового отамана, як правило, містилися зразу ж після згадки про сотника полкової або першої міської сотні, перед отаманами курінними й іншою сотенною старшиною⁶⁵.

Нерідко уряд городового отамана посідали старшини, які або перед тим, або зразу ж по тому обіймали високі посади в службовій ієрархії Війська Запорозького, в тому числі й уряди полковників і генеральної старшини. Зокрема, саме такий шлях службового зростання пройшли стародубський полковник Тимофій Олексієвич і чигиринський - Федір Коробка, генеральні судді Павло Животовський, Герман Гапанович та Іван Домонтович, генеральний осавул Іван Ковалевський.

Важливе місце в структурі врядування посідали також курінні отамани, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні. Кількість останніх коливалася від 2-3 до 5-6 осіб. І хоча згадки про них, на відміну від сотенного хорунжого чи осавула, у правових документах, що регулювали розміри щорічної рангової платні, не зустрічаються, історичні джерела, що відбивають перебіг політичних процесів, переконують в їхній важливій ролі, можливо, навіть у дещо більших владних можливостях, аніж інших козацьких урядників сотенного рівня, за винятком, звичайно, сотника і городового отамана (там, де останні були).

Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення та провадження найважливіших військових, адміністративних і судових справ.

Посади як полкової, так і сотенної старшини формально вважалися виборними. Однак на практиці на полковництво та важливі уряди полкової старшини призначав гетьман самостійно чи за згодою старшинської ради. Вища старшина дражливо ставилася до перебирання цієї важливої функції гетьманами до своїх рук і в боротьбі з цією тенденцією знаходила підтримку в російського уряду. Так, уже до Переяславських статей 1659 р. було включено положення про те, щоб гетьман «без рады и совіту всей черни» не призначав на полкові уряди та не скидав з них⁶⁶. Надалі ця вимога неодноразово повторювалася й у положеннях Конституції 1710 р. набула такого вигляду: «Тоежъ право должны будуть и Полковники заховати и не постановляти, без вольного избранія цілой сотні, Сотников и иншихъ урядникові, для коррупцій и яких же колвекъ респектові, а для урядъ своїх приватныхъ не повинны такъ же отъ урядов отставновляти»⁶⁷.

Проте від початку ХѴІІІ ст. визначальною стала не думка старшини та «всієї черні», а позиція офіційного Петербурга. У середині 1709 р. уряд Петра І заборонив геть-

ману самостійно, без дозволу царя, здійснювати кадрові перестановки на полковому рівні⁶⁸. Царський указ 1715 р. встановлював порядок, згідно з яким полковій і сотенній старшині дозволялось обирати 2-3 претенденти на уряд - «людей заслуженных и, не подозрительных в верности...», з-поміж яких гетьман спільно з резидентом царя обирали найдостойнішого і подавали його кандидатуру до Сенату⁶⁹. Отже, затвердження призначення відтепер ставало винятковою прерогативою російського уряду.

У дійсності ж втручання центральної влади в справи кадрової політики української автономії було ще масштабнішим, оскільки з 1710-х рр. значного поширення набула практика призначення на полкові та сотенні уряди в Україну указами з Сенату чи канцелярії царя (а в 1720-ті роки - Малоросійської колегії) без будь-якого попереднього узгодження з гетьманським урядом чи місцевими органами влади. Нерідко російська влада призначала на старшинські посади без урахування адміністративних чи військових здібностей претендента, беручи до уваги лише ступінь його лояльності російському тронові⁷⁰. Унаслідок цього виконавча владна вертикаль Гетьманату зазнавала суттєвих деформацій: в гетьманування І.Скоропадського не лише полковники, а й деякі сотники дозволяли собі ігнорувати розпорядження гетьманського уряду, орієнтуючись винятково на укази російської адміністрації⁷¹. Досить прикметно, що на заклик наказного гетьмана П.Полуботка негайно прибути до нього «...для пилного интересу без умедленія; за которого пріездом тот интерес ему тут обявлен будет...», надісланий полковникам наприкінці травня 1723 р., жоден зі старшини не з'явився⁷².

Спостереження за персональним складом курінної старшини дає підстави стверджувати, що лише на цьому рівні козацького самоврядування традиції військової демократії зберігалися доволі тривалий час. Отже, і на посаді курінного отамана більше річного терміну козаки зазвичай не затримувалися.

5.