Інститут полкової старшини

Під час управління ввіреним йому полком полковник опирався на полкову старшину, склад якої майже повністю дублював склад гетьманського уряду - полковий обозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар і полковий хорунжий (відсутнім є лише уряд бунчужного).

Очевидно, близькими були й моделі службової ієрархії полкового та генерального рівнів. Щоправда, позиції полкового писаря, як і полкового обозного виглядають значно слабшими, аніж позиції їхніх аналогів у гетьманському уряді. Так, згідно з нормами договору 1654 р. (повтореними без змін у цій частині в пізніших угодах), полковий осавул отримував щорічно на ранг 200 золотих польських і прибутки з млина, тоді як полкові писар і хорунжий були обмежені лише виплатою 50 золотих

польських. Про плату полкових обозних з нез'ясованих причин у договорах не йшлося, а на ранг полковнику призначалося 100 єфимків і прибутки з млина. Згідно із запропонованим урядом П.Тетері проектом сеймової постанови представницького органу Речі Посполитої 1664 р., полковникові та полковому осавулові передбачалося виділення на ранг млина, а першому з них - ще й прибутків з одного староства⁵⁵. Варто зауважити, що, крім полковників, настільки великі пожалування на ранг були передбачені лише гетьманові. Отже, це недвозначно вказує на вельми високий соціальний статус цієї групи козацької старшини в ієрархічній структурі Війська Запорозького. Певну перевагу статусу полковника перед частиною генеральних старшин засвідчує й фактичний матеріал, що стосується взаємин Війська Запорозького з царем.

Завершуючи розгляд питання ієрархічної моделі полкового уряду, варто зауважити, що на початку становлення військово-адміністративної структури Гетьманату зустрічаються згадки щодо наявності не одного, а двох полкових хорунжих, один з яких є «першим»⁵⁷, отже, і старшим. У документах кінця ХѴІІ-ХѴІІІ ст. подібні факти виявляються вкрай рідко, що наштовхувало на припущення щодо відмови від такої практики. Утім, компут Полтавського полку, складений 1719 р., фіксує наявність двох полкових осавулів і двох полкових хорунжих⁵⁸, а перепис Полтавського полку 1732 р. містить указівку й на ієрархію стосунків між полковими осавулами, називаючи одного з них «осавулом полковим», а іншого - «другим осавулом»⁵⁹.

Порівняльний аналіз компутів 1719 р. та 1732 р. дає підстави говорити про існування практик поступового просування полковою службовою драбиною. Як видно з табл.5.2, перш ніж посісти 1732 р. уряд полкового обозного, Лаврентій Никитович уже більше десятка років обіймав посаду полкового осавула. Те ж саме можна стверджувати й про другого полкового осавула - Михайла Руденка, котрий перед тим був першим полковим хорунжим. Його ж колега, другий полковий хорунжий в 1719 р. Павло Герасимович, після звільнення Руденком уряду першого хорунжого перемістився на його місце. Водночас низка старшин - Антон Кованька, Тимофій Слуцький, Іван Левенець, Андрій Руновський, так само як і сам полтавський полковник Василь Кочубей, посіли уряди полкових старшин без належного досвіду адміністрування. Щоправда, для деяких названих старшин таке стрімке кар'єрне зростання можна пояснити тісними родинними зв'язками з колишніми полтавськими полковниками (Іван Левенець, Василь Кочубей) чи впливовими полтавськими старшинами (Антон Кованька).

З часом у практиках полкового урядування поширюється інститут так званого «наказничества», який прикладається як до уряду полковника, так і до урядів його помічників. Найбільшого поширення «наказничество» набуває у випадках з урядом полковника. Наказних, тобто тимчасово виконуючих обов'язки, полковників призначає сам полковник чи гетьманська адміністрація або на час відсутності повноважного урядовця в полку, або для керування частин полку в поході, або ж після відсторонення

Таблиця 5.2. Реєстр полкової старшини Полтавського полку за 1719 р. і 1732 р.⁶⁰

повноправного полковника до нового обрання чи призначення.

Виконувачами обов'язків наказного полковника здебільшого призначали сотників, причому переважно тих, котрі очолювали сотні в полкових центрах; рідше - полкову старшину і ще рідше - генеральних старшин (осавулів, бунчужних чи хорунжих). Перебування на уряді наказного полковника часто-густо ставало своєрідним трампліном для переміщення на повне полковництво або ж засвідчувало впливовість того чи іншого старшини в середовищі певної козацької корпорації.

У практиках адміністрування першої половини ХѴІІІ ст. гетьман або царський уряд вдавалися до застосування інституту «наказничества» для того, аби, уникаючи номінування «повного» полковника, зберегти уряд вакантним для призначення на нього свого протеже чи передачі фактичного управління полковими справами іншим владним структурам (наприклад, комендантам російських гарнізонів, розквартированим у полкових центрах Лівобережжя)⁶¹.

4.