Правова система

Правова система Австрійської імперії формувалася зведенням звичаїв і традицій окремих австрійських провінцій у крайові права (P. Петрів). Цей процес, що розпочався ще в ХПІ ст., заклав основу дія систематизації правових норм в окремі збірники, які у другій I половині XVI ст.

Нове законодавче поле, якого потребував соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток імперії в цілому і Східної Гатчини та Буковини, зокрема, формувалося через видання окремих законів і постанов. Вони вміщувались у збірниках судових, поетичних і крайових законів, що були обов’язкові до виконання в усіх провінціях. Згодом (1848 p.), із метою оприлюднення законів, ммість збірників почали видавати «Вісник державних законів» і «Вісітк крайовт законів». Законодавчі акти публікувалися десятьма мовами. «Вісник крайових законів» видавався у кожній про- мнціїтією мовою, якою розмовляла більшість її населення.

У розвитку права Австрійської імперії важливим етапом стала середина XlX ст. Той період, передовсім, позначився виникненням ¹ розвитком конституційного законодавства. Закони поділялися на Універсальні й партикушрні, правильні й виняткові. Правильні за- ^{КОни сп}иралися на загальні засади права, що були основою його снстеми, а виняткові — на засади необхідності або слушності.

lj'

ках XIX ст. і на початку XX ст.. мали поверховий характер i нетор- калися основ системи.

Ціівільио-правопі норми почали систематизувати раніше віа інших. Ha вимогу ерц-герцогимі Марії-Терезії законодавча комісія з урахуванням прав кожної провінції уклала кодекс цивільних& конів, в оспові якого лежало римське й магдебурзьке право, атако* право інших держав. Кодекс, що дістав назву Терезіаиського (1776p,), складався з трьох розділів (права особи, майнові права та обліга- ційні права) і містив вісім томів. За кодексом право поділялосяш законне й звичасве. Згодом імператор Иосиф II висунув вимог доповнити збірник новими розділами. Ha виконання цього законодавча комісія додала до першого розділу кодексу положення сі мейно-шлюбного характеру (про права подружжя, взасмні праватз обов’язки батьків і дітей). Цісарські доповнення, що мали важлі® значення для розвитку суспільства й держави в цілому, набувалі чинності в австрійських провінціях (1787 p.) під назвою патентів Найважливіші з цісарських патентів стосувалися регулювання проблем сімейного права (1783 p.) і питань спадкування за законо.ч 1786 p.). Згодом цісарські доповнення дістали назву Иосифнісьm Kinipu законів, характерною рисою якої стала заборона використання категорії звичасвого права, яке як джерело права було згодои (1811 р.)скасоване відповідним цісарським патентом.

Базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства став цивільний кодекс, укладений у середині 90-х років XVlIIст, що набув чинності на території Східної Галичиии та Буковині (1798 p.). Процес систематизації цивільно-правових норм в АвстрГ: завершився введенням у дію загальноавстрійського цивільногі¹ кодексу (1812 p.). Ha західноукраїнських землях (Галичина) він залишався чинним навіть після їх долучення до складу міжвоенн Польщі (припинив свою дію 1933 p., а в Австрії з відповідним' змінами діс дотепер).

Особливу увагу в документі законодавець приділив праву вла⁽' ності. Воно трактувалось як довільне й необмежене володів майном. Набуги власність могла будь-яка фізична особа, якшоu>³¹' їй не забороняв закон. He могли набувати у власність нерух^рм^|СІ>

монахи та іноземці-нехристияни. A військові втікачі від дня втечі позбавлялися права у будь-який спосіб розпоряджатися своїм майном. Право власності втрачалося з волі власника через продаж чи дарування, за рішенням суду (конфіскація, вилучення речі з оборогу), або ж самим фактом знищення (утрати).

Окремі глави кодексу було присвячено сімейному, спадковому та зобов язальному праву, норми яких, з огляду па зміст, поділялися на негативні, заборонні, довершені, педовершеиі, самостійні ra підпорядковані.

Сімсйііо-шліобпе право імперської Австрії вважають одним з пайбільш консервативних складових цивільного права (О. Maiaii- чук-Рибак). За нормами цивільного права Австро-Угорщнни, двоє в подружжі однаково зобов’язувалися до подружньої повинності, вірності, водночас зверхником сім’ї визнавався чоловік. Він визначав місце проживання сім’ї, мав вирішальний голос у керівництві господарством, а також на нього покладалися обов’язки з утримання й захисту сім’ї. Чоловік мав обов’язок матеріально утримувати дружину (навіть у випадку розлучення) «та заступати ii u усіх пригодах». Ha обов’язки жінки дивились як на другорядні, підпорядковані інтересам членів сім’ї.

B Австрійській імперії визнавався тільки церковний шлюб (до 1856 p.), але подружні справи належали до юрисдикції світського суду. Цивільні шліоби існувалитількидля людей, релігійна належність яких не мала статусу, офіційно визнаного державою, а також у випадку, якщо душпастир одного з трьох державно визнаних віросповідань відмовив у заповідях і шлюбі (постанова від 9 квітня 1870 p.).

Законодавчі нормн доволі детально регламентували права обох батьків щодо їхніх дітей. Попри декларацію рівних (однакових) батьківських прав, вони різнилися. Головним обов’язком батька було матеріальне забезпечення дітей. До обов’язків матері належало дбаї н за іхнє здоров’я. Закон установлював нраво батька як глави сім і (баїнн- ківськав.чада). Ця норма давала можливість саме баїькові впливати на вибір роду діяльносгі дитини. Батько мав першість у визначенні опікуна наддітьми. Батьківська влада втрачала силу гількп після iia- отання повноліття дітей, тобто після виповнення 24 років.

Особливо відчутною була різниця між правами батька і матері У випадку розлучення подружжя й відсутності згоди між ними Щодо долі дітей. Суд звичайно виносив рішення, за яким дівчат ^Ка До закінчення семи, а хлопці до чотирьох років віддавалися на виховання матері, а відтак - батькові. Щоправда, цю законодавчі норму на початку XX ст. було ліквідовано. Традиційною й загалі, ноприйнятою була суттєва матеріальна залежність дружини вц чоловіка.

Закон не передбачав рівних прав позашлюбних дітей із дітьми, народженими у шлюбі. Обмеженість прав позашлюбних дітей виявлялася в успадкуванні, а також у тім, що вони не мали права на сімейний титул батька, на його соціальні привілеї, герб тощо. Водночас у законодавстві простежувалася тенденція до більш об’сктивногови- значення прав дітей, народжених поза шлюбом.

Закон визначав основні причини розлучення. Серед них: подруяс- ня зрада, засудження до ув’язнення щонайменше на п’ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин принаймні рік. небезпечна для життя і здоров’я поведінка, тяжкі тілесні побиття, а також «непоборима відраза» між подружжям. Провини чоловікг чи жінки окремо не вирізнялися. Проте оформлений юридичнорш рив шлюбних відносин був надзвичайною рідкістю. Дослідним (О. Мапанчук-Рибак) уважають, що значною перешкодою цьом; була поширена традиційна релігійна свідомість населення. Найкок- сервативнішою сімейно-шлюбна ситуація була в католиків. За чинним в Австро-Угорщині законодавством, шлюбний зв’язок міжкато- ликами могла розірвати лише смерть одного з подружжя. Ідея нерозривності шлюбу, незмінності його традиційно-патріархального укладу надзвичайно довго панувала в суспільній свідомості і так чи інакше проявилась у всіх соціальних верствах суспільства.

Підставами виникнення права спадкування було визначено закон, заповіт і договір на спадкування. Заповідати можна 6ynoj-w чи письмово. Розрізняли заповіти публічні (укладений у суді або; нотаріуса) та приватні (із свідками чи без свідків). Закон детальні регулював права на успадкування майна, встановлював обмеження. Зокрема, позашлюбні діти мали рівні права зі шлюбнимииі спадок тільки по материнській лінії, але не мали жодних правн: спадок по батьківській лінії. Проте в реальному житті долю позашлюбних дітей часто визначали не лише законодавчі акти, а ймо- рально-етичиі норми. Спадкувати за законом можна було у випадк®- якщо спадкодавець: не залишив заповіту або цей заповіт визнав недійсним: залишивши заповіт, не розпорядився в ньому всім