§7. Місцеве самоврядування

Ряд об'єктивних факторів: виникнення значних про­тиріч в діях рад, а також між радами і партійними коміте­тами, відсутність досвіду у нового керівництва рад, недоста­тнє нормативно-правове регулювання місцевого самовряду­вання викликали конфлікти між органами влади різних рі­внів.

Безпосереднє становлення місцевого самоврядування в Україні почалося після ухвалення «Декларації про держа­вний суверенітет України» 16 червня 1990 р. і Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та міс­цеве самоврядування « у грудні 1990 р. Закон використовує

термін «місцеве самоврядування» і скасував підпорядку­вання рад та їх виконавчих органів по вертикалі, що факти­чно значило відмову від принципу «демократичного центра­лізму». Ради звільнялися з-під опіки партійних комітетів, встановлено повноваження рад кожного рівня, введений ко­мунальнувласність, виведені місцеві бюджети з державного.

Однак, ліквідувавши «структурне двовладдя» рад, за­значений нормативно-правовий акт не уникнув виникнення «функціонального двовладдя», оскільки у другій статті за­кріплювалося наступне: «до системи місцевого самовряду­вання належать: сільські, селищні, районні, міські, районні в містах, обласні ради народних депутатів і їх виконавчі ор­гани, які є державними органами місцевого самовряду­вання».

Залежність місцевих рад від влади «з гори» була доста­тньо високою.

Переломним моментом становлення місцевого само­врядування в Україні і наділення місцевих рад рядом повно­важень стає ухвалення нової редакції Закону «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самовря­дування» у 1992 р.. Цим законом місцеві ради були остаточно «роздержавлено», за винятком районних і обласних. Зако­ном передбачалося, що ради позбавлялися своїх виконавчих органів. Виконавчі функції місцевих рад переходили до міс­цевих державних адміністрацій, які належали до вертикалі виконавчої влади інституту представників Президента.

Подальше становлення інституту місцевого самовря­дування пов'язане з ухваленням Закону «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» 3 лютого 1994 р.. У цьому законі було закладено ідею про запровадження на обласному рівні інституту місцевого самоврядування. У ре­зультаті було ліквідовано посади представників Президента та місцеві державні адміністрації, а натомість засновано ви­конкоми обласних та районних рад із повноваженнями ор­

ганів регіонального самоврядування, на які додатково пок­ладенофункції органів державної влади. Вводилися прямі вибори голів рад усіх рівнів, які мали очолювати виконавчі комітети відповідних рад.

Однак система органів державної влади не могла бути повністю ототожнена із системою органів місцевого само­врядування, особливо в умовах перехідної економіки та со­ціально-економічної кризи, в якій перебувала на той час Ук­раїна. Тому виник конфлікт між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, оскільки законом від 3 лютого 1994 року фактично ліквідувалася управлінська вертикаль органів державного управління.

У 1994 році відбулися вибори, які проводились відпо­відно до Закону «Про вибори депутатів і голів сільських, се­лищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад» (1994 р.).

Після виборів 1994 р. Президента України, якими було обрано Л. Кучму, та виборів депутатів Верховної Ради Укра­їни з метою ліквідації зазначеного вище конфлікту держав­ного управління та усунення протистояння законодавчої та виконавчої гілок державної влади Президент і Верховна Рада ухвалили 8 червня 1995 року Конституційну угоду. На підставі цієї угоди шляхом реорганізації обласних та район­них виконавчих комітетів у державні адміністрації з покла­денням на них функцій органів регіонального управління в країні була створена управлінська вертикаль. Головами від­

повідних адміністрацій було призначено голів рад, із надан­нямїм державних повноважень. Угода була чинною до ухва­леннянової Конституції України, ухваленої Верховною Ра­дою 28 червня 1996 р.

Наступним етапом еволюції місцевого самовряду­вання в Україні стало запровадження нового Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який набув чин­ності шляхом укладення 8 червня 1995 Конституційного до­говору між Верховною Радою і Президентом України. Цей закон встановив таку модель місцевого самоврядування, що була встановлена Законом 1992 року. Таким чином, було від­роджено місцеві державні адміністрації, які відносилися до виконавчої гілки влади, а виконкоми знову були ліквідовані. Зазначені законодавством зміни фактично спричинили те, що формальне самоврядування залишалося лише на рівні населених пунктів.

Ухвалення Конституції України 1996 року запрова­дило новий етап розвитку суспільних відносин, зокрема, й у системі місцевого самоврядування. Система місцевого само­врядування та основні її принципи закріплені в розділі ХІ Конституції. Разом із тим, місцевому самоврядуванню в Конституції були присвячені також статті 5, 7, 13, 19, 38, 40, 71, 118. Проте, значну кількість питань стосовно станов­лення і розвитку місцевого самоврядування залишилося у межах регулювання окремих нормативно-правових актів.

Ухвалення Основного Закону України ознаменува­лося становленням оптимального варіанту місцевого само­врядування в Україні. Основні принципи місцевого самовря­дування, що закріплені у Конституції, вивели його «на рі­вень одного з провідних інститутів демократичного консти­туційного ладу». Однак розділ Конституції, присвячений мі­сцевому самоврядуванню, був ухвалений в недосконалій ре­

дакції (зокрема, в порівнянні з іншими проектами Консти­туції, дебатувалися в першій половині 90-х рр.). Визначаючи місцеве самоврядування як важливий елемент конституцій­ного ладу, він навіть теоретично не позначив «місця і ролі місцевого самоврядування в системі демократичних інсти­тутів держави», а також не дав належної уваги тим поло­женням, які могли б сприяти впровадженню в життя основ­них вимог Європейської хартії місцевого самоврядування про «реальну можливість» місцевої влади вирішувати суспі­льні справи «під свою відповідальність і в інтересах місце­вого населення».

Ухвалення Конституції України прискорило пошук оптимальної моделі місцевого самоврядування. Так, 1997 року був ухвалений Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» і здійснено ратифікацію Європейської хартії міс­цевого самоврядування.

Ухвалення Закону 1997 року поклало шлях для здійс­нення подальших пошуків оптимального варіанту здійс­нення місцевого самоврядування в Україні. На цьому етапі перед нами постають намагання здійснення адміністратив­ної реформи (1998 - 2000 рр.); внесення змін до чинного і ух­валення нової редакції Закону «Про місцеве самовряду­вання в Україні» (2001 - 2003 рр.); адміністративно-територі­альної реформи (2004 - 2006 рр.).

Подальші спроби пошуку оптимального варіанту міс­цевого самоврядування ми спостерігаємо у квітні 2014 року,

коли Кабінетом Міністрів України було затверджено конце­пцію реформування місцевого самоврядування та територі­альної організації влади в Україні. Слід зазначити, що рефо­рма місцевої влади в Україні з 2014 р. - це реформа місцевого самоврядування і місцевої державної влади, метою якої є по­ліпшення громадянам їх місця існування, також надання якісних і доступних публічних послуг, узгодження інтересів держави та територіальних громад.

Реформа передбачає передачу повноважень і фінансо­вих ресурсів від органів державної влади - органам місце­вого самоврядування, а також утворення виконавчих орга­нів місцевого самоврядування - громади.

Концепція реформування місцевого самоврядування, яка складається із трьох напрямків: 1) формування об'єдна­них громад базового рівня адміністративно-територіального устрою України; 2) створення нових районів, які вирішува­тимуть лише те, що відноситься до компетенції району: ко­мунальна власність, вторинна медицина, школи-інтернати і т.ін.

Із метою реалізації Концепції реформування місце­вого самоврядування та територіальної організації влади в Україні було здійснено наступні заходи:

1) протягом 2014 - 2015 років Верховною Радою Укра­їни було ухвалено ряд Законів: «Про співробітництво тери­торіальних громад» (17 червня 2014 р.), «Про добровільне об'­єднання територіальних громад» (5 лютого 2015 р.), «Про за­сади державної регіональної політики» (5 лютого 2015 р.), «Щодо децентралізації повноважень у сфері архітектурно- будівельного контролю» (9 квітня 2015 р.);

2) https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81% D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%B5 %D1%81%D0%B0%D0%BC%D0% BE%D0%B2%D 1%80%D1%8 F%D0%B4%D 1%83%D0%B2%D0%B0%D 0%BD%D0%BD%D1%8F %D0%B2 %D0%A3%D0%BA%D1%80%D0% B0%D1%97%D0%BD%D1%96 - cite note-22здійснено територіа­льні засади впровадження реформи: затверджено методику формування спроможних громад; утворено офіси реформ у

24 областях; розроблено перспективні плани у 24 областях, 22 з них затверджено облрадами та 19 з них - Кабінетом Мі­ністрів України; створено фінансово-економічні засади роз­витку територій; проведено децентралізацію фінансових ресурсів, реформовано міжбюджетні відносини та подат­кове законодавство;

3) створено 793 добровільно об'єднані громади. 159 об'­єднаних територіальних громад в яких проведено перші ви­бори та обрано депутатів. Проведено фінансову та бюдже­тну децентралізацію — громадам надано додаткові фінан­сові ресурси;

4) впроваджено чіткий механізм фінансування проек­тів місцевого значення: розподіл коштів здійснюється про­порційно до численності населення; запроваджено роботу комісій для відбору проектів на конкурсній основі; запрова­джено on-line трансляції засідань регіональної комісії; за­проваджено міжвідомчу комісію, що здійснює перевірку проектів на відповідність вимогам чинного законодавства; запроваджено on-line платформу, де здійснюється розмі­щення загальної інформації про регіональні проекти.

Продовження реформ у сфері місцевого самовряду­вання, пошук оптимальної моделі здійснення народовладдя постійно в Україні набирає обертів.