1 Генезис адміністративної відповідальності за булінг (цькування).

В умовах сьогодення булінг визначається досить молодою проблемою, але все ж таки її коріння сягає сивої давнини. Проте, незважаючи на своє глибоке історичне коріння, в Україні, на жаль, про неї почали «активно» вести мову не так давно, а відповідальність за порушення законодавства у сфері протидії булінгу з’явилася лише з прийняттям 18 грудня 2018 р.

Дослідження історичних засад та сучасного стану адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні, є важливими та необхідними. Адже, як зазначає М. Сервантес: «Історія - скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього» [90]. Слід зазначити, що на сьогоднішній день питання генезису адміністративної відповідальності за булінг (цькування) ґрунтовно не досліджувалося, наявний матеріал не систематизовано. Саме тому назріла нагальна необхідність у дослідженні проблематики адміністративної відповідальності за булінг (цькування) за системно-генетичним підходом.

Необхідно звернути увагу на те, що булінг (цькування) є досить вагомою проблемою на всіх етапах розвитку суспільства. Генезис розвитку насильства над дітьми частково досліджували як вітчизняні, так і міжнародні дослідники.

Так, науковець Л. де Моз, проаналізувавши історичні етапи розвитку людства, визначив особливості взаємовідносин батьків і дітей, а саме стилі виховання останніх. Ці етапи показують поступове зближення дитини й батьків від повного неприйняття дитини як особистості до постановки потреб дитини на перше місце. Якщо перші з виділених етапів характеризувалися повністю невизнанням дитини як особистості, ігноруванням її прав, то вже з XVIZ ст.

Першим із виділених Л. де Мозом етапів був «стиль дітовбивства» (з давнини до ZV століття н. е.), що характеризувався масовим дітовбивством, яке здійснювалося через неможливість прогодувати чи виховати дитину батьками. Зустрічалися гомосексуальні статеві акти з дітьми.

Другий етап - «залишаючий стиль» (ZV - XZZZ століття н.е.) під час якого батьки почали визнавати в дитині особистість, і фактично відмовлялися від неї - дитину відправляли до іншої родини, у монастир або в заклад для маленьких дітей, у будинок знатного роду в якості робочої сили. Якщо дитина залишалася вдома, до неї ставилися досить суворо.

Третій етап - «амбівалентний стиль» (XZV - XVZZ століття) характеризувався тим, що дитина стала частиною емоційного життя батьків, яку порівнювали із м’яким воском, гіпсом, глиною, яким треба додати форму, а завданням батьків було «виліпити», «викувати» потрібну форму із власної дитини.

Четвертий етап - «нав’язливий стиль» (XVZZZ століття), котрий характеризується пом’якшенням батьків у відношенні дитини: дитину почала виховувала рідна мати, її не туго сповивали. Під час виконання завдань не змушували, а застосовували вмовляння. Фізичне насильство стає дедалі рідше, а змушували підкорятися часто за допомогою слів. Як наслідок такого ставлення до дітей стало зниження дитячої смертності, що поклало основу демографічним змінам XVZZZ століття.

П’ятий етап - «соціалізуючий стиль» (з ХІХ ст. до середини ХХ ст.) під час якого батьки стали частіше проявляти інтерес до дитини, виховували її як особистість, почали спрямовувати зусилля задля постановки її на вірний шлях, навчали пристосовуватися до різних життєвих обставин, тобто відбувалася її соціалізації, яка призвела до позитивних наслідків щодо виховання дитини.

Шостий етап - «допомагаючий стиль» (із середини ХХ століття) при якому дитина ставала у центрі життя обох батьків зі своїми індивідуальними потребами, які останні у повній мірі задовольняють.

Доцільно погодитись із думкою дослідника Л. де Моза в частині ідеалізації «допомагаючого стилю» та наголошуємо, що умовою батьківсько- дитячих взаємин є не лише стилі виховання, а й економічні, соціальні, політичні, культурні та інші умови розвитку суспільства.

Необхідно відзначити позиції й вітчизняних науковців щодо генезису адміністративної відповідальності за булінг (цькування).

Т. В. Хуторянська аналізуючи вплив суспільства на захист прав дітей, виділяє п’ять етапів розвитку адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері охорони й захисту дитинства в Україні:

1 етап - до Х ст. характеризується дослідником як «знущання над дитиною, що не каралися законом»;

2 етап - Х-ХУІ ст. включає «зародження відповідальності посадових осіб та представників церкви щодо неналежного ставлення до дітей, а також характеризується відсутністю відповідальності батьків за порушення прав дитини»;

3 етап - XVII-XIX ст. характеризується «розвитком кодифікованого цивільного та сімейного законодавства. Проте й у цей період розвитку суспільства відсутня адміністративна відповідальність за порушення прав дитини та за насильство над дитиною»;

4 етап - перша половина ХХ ст. - друга половина ХХ ст. ознаменований «внесенням до Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення положень щодо адміністративної відповідальності за невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей, продаж спиртних напоїв, а також за доведення неповнолітнього до стану сп’яніння»;

5 етап - кінець ХХ століття - теперішній час характеризується «розвитком міжнародно-правових положень та адміністративної відповідальності за насильство над дитиною» [195, с.

Н. В. Лесько та Л. Ф. Кривачук наводить етапи щодо захисту прав дітей в Україні:

«перший етап (1991-1995 рр.) - початок формування державної політики у сфері захисту прав дітей та створення організаційно- функціональної структури;

другий етап (1996-2000 рр.) - розвиток державної політики у сфері захисту прав дітей та ухвалення перших державних цільових соціальних програм;

третій етап (2001-2005 рр.) - створення основних нормативно- правових засад у сфері захисту прав дітей та визначення стратегічних пріоритетів;

четвертий етап (2006-2010 рр.) - реформування державної системи захисту прав дітей і вдосконалення механізмів соціально-правового захисту дітей;

п’ятий етап (2011-2016 рр.) — оптимізація організаційно- функціональної структури та модернізація державного управління захисту прав дітей» [79, с. 90-92].

О. О. Навроцький виділив наступні періоди становлення та інституційного оформлення прав дитини:

перший період - від найдавніших часів і до початку Середньовіччя (I­V ст.);

другий період пов’язав з епохою Середньовіччя (V-XIV ст.); третій період - з епохою Нового часу (XIV - початок XX ст.); четвертий період - з епохою Новітнього часу (початок XX - початок XXI ст.) [97].

І. Г. Бухтіяровою, у контексті розвитку досліджуваного питання, здійснено лише визнання дитинства, та визначено, що до XX ст. фактично на законодавчому рівні не регламентувалися права дитини. Початком зародження визнання та регулювання статусу суспільства пов’язує з Київською Руссю (договори 911 та 945 рр. з греками); у стародавні часи відсутні цілісні правові засади регулювання дитинства. Наступним кроком визнання та регулювання прав дітей науковець пов’язує з прийняттям «Руської Правди», проте у цей період ще діти не мали правомочностей. Міра поведінки останніх регулювалося наявними звичаями та традиціями. Наступним етапом розвитку дитинства за І. Г. Бухтіяровою є XVII - XVIII ст. У цей період були укладені договори, які регулювали соціальний статус дітей. Зокрема, у «Пактах й Конституціях законів та вольностей Війська Запорізького» 1710 р.

Акцентуємо увагу на тому, що науковці, під час формування етапів розвитку та державної політики України щодо захисту дітей звертають увагу даної проблеми лише на законодавчому рівні, при чому проблемі булінгу безпосередньо не торкаються.

O. В. Поштаренко у своїй науковій роботі «Генезис адміністративної

відповідальності за вчинення насильства щодо фізичної особи в Україні» розглядає процес становлення адміністративної відповідальності за насильство щодо людини в Україні починаючи з ХХ ст. та що стосуються безпосередньо дитини, виділяє наступні статті: «статті 124-125

Адміністративного кодексу УРСР заборонялося примушувати жебракувати дітей. На міліцію (сьогодні поліцію) покладався обов’язок притягувати винних у жебракуванні до відповідальності в судовому чи адміністративному порядку за належністю, а в разі жебракування дітей повідомляти про такі факти дитячу соціальну інспекцію; статті 448-451 регламентували заходи міліції з протидії хуліганству, яке визначалося як «пустотливі, безцільні дії, пов’язані з явним проявом неповаги до окремих громадян або суспільству загалом». Відповідно до ст. 450, міліція (сьогодні поліція) була зобов’язана не допускати на вулицях та інших місцях суспільного користування буйства, бійок, кулачних боїв і грубих проявів безсоромності, як-то: непристойної лайки, відкритого зазивання з боку чоловіка або жінки до розпусти тощо» [114, с.

P. Е. Токарчук виділяє п’ять етапів розвитку категорії «насильства». Так, автор наводить цитати нормативно-правових актів, які діяли у певний історичний період і як трактувалося поняття «насильство» у той час. Науковець перший етап пов’язує з Стародавньою Руссю, де поняття насильство розуміється як «свавільний примус слабшого проти його волі». Другий етап - починається одночасно з першим, проте має інше значення вказаного терміну : «відкрите свавільне порушення приватного права іншої людини всупереч встановленому порядку і його волі, не переходить в інше злочинне діяння». Зміст даного поняття простежується у таких історичних джерелах: в статті 7 договору Олега з греками 911 р, в ст. 14 Договору Смоленська з Рігою і Готський берегом 1229 р., Соборному укладенні царя Олексія Михайловича 1649 року, в Артикулів військових Петра Великого та ін.. Автор наголошує, що термін у вищевказаному значенні зустрічається в останній раз саме в арт. 23 Артикулах військових Петра Великого й стало основою розуміння категорії «насильство» Французького кодексу 1810 року. Третій етап Р. Е. Токарчук пов’язує з реформами Петра Великого, де насильство розумілося «як грубий фізичний, тілесний вплив з метою підпорядкування іншого своїй волі». Що стосується четвертого етапу, то автор пов’язує його з ХІХ ст. й відмічає, що зміст терміну «насильство» звузився до позначення лише посягання на свободу людини й зводився до самостійного протиправного діяння. Початок п’ятого етапу пов’язує з революцією ХХ ст. й характерною рисою категорії «насильство» стало його оціночне поняття, припинення бути окремим протиправним діянням, а спосіб вчинення правопорушення стало примушення фізичним, психічним або погрозою його вчинення [186, с. 28-29]. Як помічаємо із трактування дослідника саме ним простежується «еволюція» насильства не тільки як фізичного, а й психологічного впливу на людину, як складової та (або) спосіб вчинення правопорушення (проступку).

А. М. Ярміна виділяє п’ять хвиль історії вивчення булінгу:

1 хвиля: кінець 1960-1988 рр. У цей період, у 1969 р. була опублікована наукова стаття норвежського вченого Петер-Пауль Хайнемана про цькування, яка викликала суспільний резонанс, що в свою чергу дало поштовх для подальшого дослідження у даній сфері. У 1972 р. у Норвегії вийшла книга «Мобінг. Групове насилля серед дітей та дорослих» [212, с. 83­86].

Ден Ольвеус у 1973 році опублікував статтю «Шкільні хулігани та хлопчики для биття». Були визначені види булінгу як фізичне так і словесний (психологічний). Шведський автор А. Пікас наголошував, що мобінг груповий процес (книга «Як зупинити мобінг?» 1975р.) [212, с. 83-86].

Перша хвиля характеризується тим що робиться акцент на понятті мобінгу та груповому насильству серед дітей і підлітків.

2 хвиля: створення науково-дослідної програми 1980 - середини 1990 рр.

3 1980 роком авторка пов’язує зріст книг та журналів, у яких наголошувалося на існуючій проблемі булінгу і мобінгу. А вже у 1990 - х рр. вивчення даної теми паралельно починається у декількох країнах: Англія, Австралія, Канада, Америка, Японія та налагоджено тісний зв'язок. Проводились досліди, розроблялися профілактичні програми, соціальні проекти, направлені на допомогу жертвам булінгу [212, с. 83-86].

Розпочинається активне дослідження проблеми булінгу та мобінгу результатом якого є створення відповідної науково-дослідної програми.

3 хвиля: створення міжнародної програми досліджень в середині 1990­х - 2004 рр.

У ці часові рамки відбулися наступні події, які дали поштовх у вивчені проблеми мобінгу та булінгу. Так, у 1993 р. теорія Д. Ольвеуса набула підґрунтя: визначено умови, причини виникнення цькування у групі, наслідки та шляхи подолання даної проблеми. У Канаді, у Йорському університеті було створено центр розробки профілактичних заходів та вивчено соціальне підґрунтя проблемі булінгу [212, с. 83-86].

У Англії Пітер К. Сміт та його однодумці створили проект під назвою «Sheffield» та проаналізували кількість осіб, які зазнали цькування, характеристику учнів та створили рекомендації щодо профілактики мобінгу.

В Австралії дослідницька група на чолі з Даною Кросс займалась питання вивчення стану здоров’я жертв мобінгу [212, с. 83-86].

Крім того, у 2004 р. була проведена конференція Організації економічного співробітництва та розвитку, яка присвячена мобінгу та насиллю у школі. На даній конференції вирішувалися питання причин та умов виникнення цькування, сформульовано методи та шляхи подолання проблеми, а також принципи міжнародного співробітництва [212, с. 83-86].

Як ми помічаємо, дана хвиля характеризується акцентом спільноти на мобінг та насильство у школі, а також пошук шляхів його подолання.

4 хвиля: кібербулінг, де науковець виділяє кібербулінг як окремий вид цькування, а соціальні мережі як інструмент завдання болю, насильства [212, с. 83-86].

Разом з тим, із проведеного дослідження ми бачимо, що відсутня характеристика власне генезису адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні. Саме тому, виокремлено та сформулювано такі історичні етапи становлення та розвитку адміністративної відповідальності за булінг (цькування) в Україні, які варто представити наступним чином:

1 етап - інфантицидний (з появи людини до ІХ ст.);

2 етап - духовно - формаційний (Х- XV ст.);

3 етап - деспотично - експлуататорський (XVI - початок XVII ст.);

4 етап - пом’якшуючий (XVII - XVIII ст.);

5 етап - правовстановлюючий (ХІХ ст.)

6 етап - дитинолюбний (ХХ - початок ХХІ ст.);

7 етап - антибулінговий (середина ХХІ ст. - по сьогодення).

Відповідно, здійснено ґрунтовну характеристику запропонованих етапів становлення та розвитку адміністративної відповідальності за булінг (цькування).

Так, 1 етап - інфантицидний (з появи людини до ІХ ст.) доцільно охарактеризувати як такий, де панувало жорстоке поводження над дітьми, що бере початок досить давно і було старою соціальною проблемою того часу. Слід згадати про дітовбивство, де у людей була традиція вбивати новонароджених через релігійні, соціально-економічні, культурні переконання. Мова йде про дикий звичай контролю народжуваності та возвеличення культу релігії. Лише у ΓV ст. дітовбивство стали вважати злочином, проте це не поліпшило статистику вбивств, дана практика стала таємною і мала характер нещасного випадку [7].

Законодавство Давньої Греції (закон Ликурга) вимагало збереження раси, а отже слабких і за зовнішністю відмінних дітей скидали зі скали. Керуючись тими же поглядами, Плутарх покладав обов’язки на батьків вбивати дітей, за умови низького матеріального стану сім’ї та незмоги подальшого піклування про неї. Давньогрецький філософ Платон закликав позбавлятися новонароджених, матерям яким понад 40 років, а римський державний діяч Сенека висунув положення нераціональності витрат коштів на виховання неповноцінних дітей [158]. Отже, право на «існування» мали лише фізично розвинені та здорові діти.

У період правління царя Хамураппі (XVIII ст. до н.е.) буле вперше на законодавчому рівні врегулювано сімейні відносини, у тому числі й права дітей. Проте, згідно із законами, жінку або дитину можна було на певний термін віддати замість боргу [178, с. 273-274]. Таким чином, таке ставлення до дитини підтримувалося суспільством та вважалося нормою, а отже і не підлягало відповідальності.

У Стародавній Спарті уповноважена особа проводила огляд усіх новонароджених на предмет «корисності» суспільству та чи заслуговують вони на те, щоб їх ростили, годували... Кволі діти, інваліди, зі вадами здоров’я - залишалися вмирати [7]. Окрім цього, у Римському праві була заборона виховувати дітей з фізичними вадами. Наприклад, такі юридичні норми, як Закони ХІІ таблиць, встановлювали, що не можна вважати дітьми таких, які відрізняються від здорових, фізично розвинених дітей, а отже доля перших приречена на смерть одразу після народження [7]. Таким чином суспільний устрій відносно фізично нерозвинених дітей у Вавилонському царстві, Стародавній Спарті та Стародавньому Римі мало чим відрізнялося.

У Південно-Східній, Центральній та Східній Азії зустрічалися факти гендерациду (вбивства дітей за статевою ознакою). Народження хлопчика у цій країні було пріоритетним, тому що панував патріархат й значущі завдання військового характеру міг виконувати чоловік [7]. Ці факти є явним підтвердженням прояву дискримінації за ознаками статті. Заслуговує на увагу факт, який підтверджує ставлення до дитини, що у Давньому Китаї привілеї мав лише старший син, а вбивство дітей вважалося «правилом поведінки». Закони Ману забороняли вбивство та продаж дитини та такі діяння вважалися гріховними. Проте Брахману дозволялося бити дітей та учнів : «він [Брахман] не повинен унаслідок гніву піднімати палиці на іншу людину, ні бити [кого-небудь], окрім сина або учня; останніх двох він може бити з метою їх виправлення» [48].

У період Античності до дітей не було ніяких почуттів. Між ставленням до дитини та ставлення до тварини можна поставити знак рівності: ії можна було продати, побити, примушувати працювати та розпоряджатися на власний розсуд [7].

Таким чином, насильство над дітьми не виокремлювалося в окремі злочини, а більше того, на вищеперерахованих історичних відрізках часу - вважалися нормою. Загальною тенденцією щодо статусу дитини, у цей період часу було залучення останньої до праці: полювання, землеробства, рибальства тощо.

Другий запропонований етап - духовно-формаційний (Х-ХУст.) - характеризується поширення релігії, що стало новим витком у позитивному напрямі охорони та розвитку дитинства. Розповсюдження ісламу «захищало» дитину від вбивства, адже остання вважалася подарунком Аллаха.

З Хрещенням Русі, на українських землях, церква через релігійні норми розповсюджувала «сімейну мораль» та прослідковується зміцнення положення дитини у родині. Л. М. Сукмановська вважає, що: «Більшість релігійних норм щодо відносин між батьками та дітьми міститься у Старому Завіті у Притчах Соломонових, зокрема: «13:24 Хто шкодує різки своєї, той ненавидить сина; а хто любить, той з дитинства карає його»; «19:18 Карай сина свого, доки є надія, і не обурюйся його криком»; «22:15 Глупство прив’язалося до серця юнака; але виправна різка відкине гнів його від нього»; «23:13-14 Не залишай юнака без покарання; якщо покараєш його різкою, він не помре. Ти покараєш його різкою, і врятуєш душу від шеолу»; «29:15 Різка і викриття дають мудрість; але підліток, залишений без уваги, вчиняє сором матері» [116]. Авторка наголошує на тому, що: «деякі представники церкви посилаються на те, що норми Старого Завіту є історією, а сучасні правила поведінки закріплено у Новому Завіті, в якому, проте, відносинам батьків та дітей не приділено такої уваги, як у Старому; деякі зазначають, що застосувати фізичні покарання до дітей можна лише у разі вчинення ними гріховних діянь, а не прогрішень»[178, с. 273-274]. З наявних фольклорних джерел - ставлення матері до дитини, у зазначений період, характеризується любов’ю та небайдужістю. У колискових оспівувалася гарна доля, щастя та краса для своєї дитини [40]. Отже, з поширенням християнської релігії, з одного боку, прослідковується зміцнення положення дитини, а з іншого ще наявні суперечні методи покарання дітей - побиття.

Великий внесок для покращення становища неповнолітніх зробив Ярослав Мудрий. Так, у першому давньоруському джерелі права - «Руській Правді» закріплено гуманне ставлення до дітей - сиріт, а п. 99 передбачено опіка родичів над дітьми у разі смерті їх батька. При чому також надано право опікуну розпоряджатися майном дітей, яке їм спадковано, а у разі його розтрати - опікун був зобов’язаний повернути у повному обсязі [150]. Положення Руської Правди були обов’язковими до виконання й порушення норм каралися церковними судами, які спиралися на суб’єктивне переконання та моральні принципи. У своєму дисертаційному дослідженні Н. В. Лесько цитує О. В. Кваса, який яскраво описую становище дитини на українських теренах у зазначений період: «Становище дитини в українській родині минулого було неоднозначним. Поводження з дитиною часто було суворим, застосовувалися репресивні методи виховання. Саме дитинство було швидкоплинним. Уже від трирічного віку діти були позбавлені опіки з боку старших, а від чотирирічного — активно включалися у трудове життя. Власне, це можна простежити за термінологією на позначення дитини різного віку. Складним було життя незаконнонароджених дітей, які часто не мали жодних прав. Дещо кращим було становище сиріт» [79, с. 62].

Отже, у контексті викладеного можна зазначити, що з появою релігії становище дітей покращилося, проте ще відсутня регламентація відповідальності за неналежне ставлення до дітей.

Третій запропонований етап - деспотично-експлуататорський (XVI - початок XVII ст.), у розрізі насилля над дитиною, характеризується тим, що дітей вважали робочою силою. Представники нижчих станів мали, як правило, багато дітей і народжували останніх для поліпшення економічного стану родини. Діти починали працювати ще з 5 років та робочий день тривав близько 16 годин. Крім того, дівчат віддавали займатися проституцією, а хлопців працювати на заводах [7]. Підтвердженням вищевикладеного є опис ставлення до дітей у період Середньовіччя Я. І. Юрківа у своїй роботі «Історико-педагогічний аналіз сімейного насилля над дитиною»: «Деспотичною і фактично необмеженою була батьківська влада над дітьми у середньовічній Європі. Неблагополучні умови існування багатьох суспільних верств, неспроможність покращити долю дітей, суспільне нерозуміння особистості дитини визначали цінності та методи виховного впливу на дітей. На них переносилась провина за гріхи батьків. До цього приєднувалась внутрішньо сімейна експлуатація дітей. Дорослі не розуміли фізичних можливостей дитячого організму, стану здоров’я, особливостей харчування та одягу. Дитинство, як період у житті людини, здебільшого було коротке, тяжке і про нього не бажали згадувати» [209, с. 197].

Четвертий запропонований етап - пом’якшуючий (XVII - XVIII ст). Даний етап характеризується покращенням становища дитини та визнання її як члена суспільства, що можна пов’язати з розширенням навчальних закладів та приділення уваги освіті. Проте, у цих закладах, ще відсутня повага до дитини, поширені випадки тілесних покарань та знущання над останньою. Як зазначає вчений О. О. Навроцький: «публічне становище дитини характеризувалося заснуванням розвиненої системи виховання та освіти. В середні віки в державах Західної Європи сформувалося кілька рівнів освітньо-виховної системи: 1) церковне (духовне) виховання; 2) лицарське виховання; 3) бюргерське виховання; 4) університетське виховання; 5) стихійне виховання дітей селян. Церковне (духовне) виховання здійснювалося у християнських сім’ях та в церковних школах, які розділялися на парафіяльні, монастирські, соборні [106]. Найбільш розповсюдженими були монастирські школи, які поділялися на зовнішні та внутрішні. Зовнішні школи відвідували діти мирян церковного приходу, а внутрішні - хлопчики, які вирішили все своє майбутнє життя присвятити служінню богові у монастирі. У школах панував беззаперечний авторитет учителя. Основним засобом впливу на учня було фізичне покарання. Жорстокі тілесні покарання були дуже поширені і схвалювалися церквою, яка вважала, що тілесні покарання сприяють порятунку душі» [97]. Наголошуємо на тому, що вчений О.О. Навроцький пов’язує початок становлення адміністративної відповідальності, у тому числі за порушення прав дитини, саме з першим кодифікованим нормативним актом Великого князівства Литовського - Статутом Великого князівства Литовського 1529 року, де міститься розділ «Про опікунів» та у якому зазначено права дитини [97].

Слід зазначити, що аналіз Статут Великого князівства Литовського 1529 р. [166] дає змогу вважати, що його приписи є позитивним зрушенням у визнанні прав дитини, адже заборонялося вчиняти насильство відносно дитини, а дітовбивство каралося смертною карою. Проте, правові норми мали лише «рекомендаційний» характер, а санкції не застосовувалися або застосовувалися лише у випадку вбивства дитини. Тому ми дозволимо собі не погодитися з вченим О.О. Навроцьким, щодо початку становлення адміністративної відповідальності за неналежне ставлення до дитини з XVI ст.

Можна сказати, що відношення до дітей у первісному, рабовласницькому та феодальному суспільстві було жорстоким. Їх били, приносили у жертву, продавали у рабство або просто залишали вмирати. Норми права, які регулювали відношення до дитини мали рекомендаційний характер, а отже відповідальність за їх порушення не передбачалася [119].

Положення дітей у XZX ст. (правовстановлюючий етап) покращилося, проте обмежувалися батьківською владою. У зазначений період українські землі перебували у складі Російської імперії, а тому діяла відповідна нормативна база. Фізичні покарання відносно дітей не каралися, а в виховних цілях вважалися нормою. Відповідно до Соборного уложення 1608 р. вбивство дитини батьком каралося позбавленням волі [40].

У першій конституції Української держави (Конституція Пилипа Орлика 1710 р.) передбачалося право дітей на освіту [40], що є свідченням визнання дитини як члена суспільства.

У кінці ХІХ розвивається шкільна освіта. На Правобережній і Лівобережній Україні відкриваються навчальні заклади, де були розроблені спеціальні навчальні програми та дисципліни викладалися кількома мовами й обов’язково російською. Проте, потреби українських дітей не враховували: заборонялось навчання на українській мові (Валуєвський циркуляр 1863 р.). Рівень грамотності населення становив 15-20%. Окрім шкіл запроваджувалися гімназії та прогімназії, проте на території України вони поширювалися повільно, адже була велика плата за навчання. Отже, реалізація права на навчання української молоді ігнорувалася. Великий вплив на дітей з точки зору освітнього і виховного значення стала творчість М. Коцюбинського; Б. Грінченка; С. Васильченка; І. Франка, Л. Українки та інших [104].

Кодифікована пам’ятка права України - Зібрання малоросійських прав 1807 р. передбачала більше обов’язків дітей відносно батьків, ніж навпаки. У параграфі 4 глави VI зазначено, що дитини можна продати або заложити у борг і при цьому дитина не має право скаржитися у суді на своїх батьків. На дітей покладався обов’язок піклуватися про своїх батьків. При тому явно прослідковується захист майнових прав дітей: після смерті батьків, майно переходило у спадок дітям; виключно власністю дитини було те майно, яке остання заробила власною працею [159]. Отже, діти ще залишалися об’єктом влади батьків над ними. Законодавчо не регламентоване положення дитини у сімейних відносинах. У XVIII ст. було присутнє таке покарання, коли тримали дитину в холодній воді до посиніння, сікли різками до першої крові тощо [209, с. 197].

Отже, з початком XVII ст. простежується послаблення знущання над дитиною, посилення її прав, проте, у зазначений етап відповідальність батьків за неналежне виховання дитини не передбачалася, тому мова про адміністративну відповідальність за неналежне ставлення до дитини (а отже й за булінг) йти не може.

Аналізуючи історію ставлення до дітей у XX - XXI ст., то зазначений період можна вважати - «століттям визнання дитинства» та умовно виділити шостий етап - дитинолюбний (XX ст. - початок XXI ст.). Так, перебуваючи у складі СРСР, Українська радянська соціалістична республіка дотримувалась тодішньої марксистсько-ленінської ідеології, яка пропагувала боротьбу з насиллям, у тому числі й над дитиною. На батьків покладався обов’язок належного виховання, забезпечення якісної освіти та гідних умов життя. За невиконання батьками або особами, що їх замінюють обов’язків щодо виховання дітей передбачалась адміністративна відповідальність. У Конституції УРСР 1939 року надавалося право дітям на безоплатну початкову та вищу освіту [70]. У школах пропагандували здоровий спосіб життя, активну суспільну користь та звертали увагу на інтелектуальну обізнаність дітей. Цікавим є факт створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх у 1910 та 1917 рр., що є свідченням про визнання особливого статусу дитини, яка потребує уваги та особливого педагогічно - виховного підходу [97].

Першим крок до визнання дитини як суб’єкта правовідносин та захистом їх прав стала Женевська декларація прав дитини 1924 року, яка містить п’ять важливих аспектів: дитині повинні надаватися всі засоби, потрібні для її нормального матеріального і духовного розвитку; голодна дитина повинна бути нагодована; хвора дитина повинна отримати допомогу; дитина, яка припустилася помилки, повинна бути виправлена; сироті чи безпритульній дитині повинен бути наданий притулок і догляд; дитина перша повинна отримувати допомогу під час лиха; дитина повинна мати дитинство і захист від усіх форм експлуатації; дитину потрібно виховувати в усвідомленні того, що її кращі якості повинні бути спрямовані на благо ближнім [47; 161, с.61]. Отже, прийняття цього документа стало стрибком у визнанні дитини та охорони її соціального статусу.

З метою забезпечити дітям щасливе дитинство, у 1959 році Генеральною Асамблеєю ООН прийнято Декларацію прав дитини, у якій передбачено десять основних принципів, що стосуються основних прав дитини. ООН шляхом прийняття Декларації закликала усіх фізичних і юридичних осіб, держави дотримуватися цих норм [33]. Порівнюючи ці два важливі документи у сфері визнання та охорони дитинства, слід зазначити, що Декларація прав дитини 1959 р. регулює більш ширші права дитини, які охоплюють різні сфери життя: й економічну, й соціальну, культурну.

14 грудня 1974 року прийнято Декларацію про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів, у якій жорстоке та нелюдське поводження дітьми з жінками вважалися злочинами [34]. Отже, дитинство визнано пріоритетною цінністю й охоронялося міжнародними стандартами. Проте, незважаючи, на покращення становища захисту прав дитини залишалися випадки фізичного покарання останньої, зокрема в освітньому середовищі. Яскравим прикладом є справа «Тайєр проти Об’єднаного Королівсва». 7 березня 1972 р. Тайєр - п’ятнадцятирічний учень, був засуджений ювенальним судом м. Каслтауна до трьох ударів різькою. Тайєр оскаржив дане рішення, проте лише у частині медичного огляду, яке булу направлене на встановлення стану здоров’я дитини для застосування до нього проголошеного судом покарання. Після «позитивного» висновку лікарів, Тайєр у поліцейському відділі, у присутності батька та лікаря, зазнав удари різкою [95].

У другій половині ХХ ст. з’являються дослідження П. Хайнемана та Д. Олвеуса, які яке присвячені булінгу (мобінгу) серед учнів. Слід зазначити, що в законодавстві перша згадка про булінг містилася в англійському законі про освіту Шкільних стандартах та Рамковому акті 1988, де зазначалися форми булінгу серед учнів [20].

Наголошуємо, що наприкінці ХХ ст. століття з’являється посада омбудсмена з прав дитини, головним завданням якого є захист прав дитини.

Українська держава з часів прийняття незалежності дотримувалась міжнародних стандартів у протидії насильства над дітьми. Підтвердженням вищевикладеного є ратифікація Україною Конвенції про права дитини, де наголошувалося про необхідність вжиття усіх законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства з боку осіб, які турбуються про дитину (Постанова Верховної Ради України 27 лютого 1991 року Україна) [142]. У 2001 році Верховна Рада України визнала охорону дитинства загальнонаціональним пріоритетом та передбачила захист дитини від усіх форм насильства [139]. З’ясовано, що прийняття саме цього закону стало відправною точкою боротьби зі насиллям щодо дітей на законодавчому та національному рівнях.

З ратифікацією Європейської конвенції про здійснення прав дітей (від 3 серпня 2006 р) Україна засвідчила про готовність уживати всіх відповідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав дітей [141]. Наказом Міністерства освіти і науки України від 25. 12.2006 № 844 визначено, що в основі жорстокого поводження з дітьми лежить нерозуміння цінності дитини, відсутність системи демократичних цінностей, які визначають модель сімейного життя і родинного виховання в конкретній сім'ї [134]. У вищевказаному документі перелічено основні ознаки жорстокого поводження неповнолітнього та серед неповнолітніх, проте, в диспозиціях статей Кодексу України про адміністративні правопорушення чи Кримінального кодексу України не було прямо перераховано ці ознаки і до відповідальності притягувалися, як правило, за хуліганство.

З ратифікації Конвенції Ради Європи «Про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства» 20.06.2012 р. Україна забезпечила ефективне виконання положень вказаної Конвенції щодо запобігання сексуальній експлуатації та сексуальному насильству стосовно дітей і боротьба із цими явищами та захист прав дітей, які стали жертвами даного виду насилля на національному та міжнародному рівнях [143].

Прийнятий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 р. передбачає фізичне, сексуальне, психологічне, економічне насильство у тому числі і до дитини [136].

Міністерство освіти і науки України розробило методичні рекомендації щодо запобігання та протидії насильству, де у п. 2.3 наголосило на існуючу складну проблему як булінг, її наслідки та шляхи боротьби (лист від 18 травня 2018 року № 1/11- 5480) [89].

Таким чином, виділений шостий етап генезису адміністративної відповідальності за булінг (цькування) характеризується ратифікацією міжнародних договорів та прийняттям Україною нормативно - правових актів, які регулюють та захищають права дитини, у тому числі шляхом запровадження адміністративної відповідальності за порушення прав останньої. Механізм охорони дитинства через законодавчу базу та методичні рекомендації є цілком налагодженими, проте слабкою ланкою у даному механізмі була відсутність адміністративної відповідальності за таке правопорушення як булінг.

Сьомий етап - антибулінговий - історичного розвитку адміністративної відповідальності за булінг (цькування) пов’язуємо з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)» від 18 грудня 2018 р. [135], який на законодавчому рівні закріпив поняття «булінг» та шляхом внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та доповнення ст. 173-4 - передбачено адміністративну відповідальність за цькування.

Отже, історія людства крізь призму пронизана жорстоким ставленням до дітей та серед них. Втішним є той факт, що й в усі часи існували шляхи запобіганню цьому явищу. Україна зробила великий крок назустріч боротьбі з булінгом, шляхом запровадження відповідної правової відповідальності, у тому числі й адміністративної [119].

1.2.