Стаття 10

1. Кожна держава-сторона повною мірою забезпечує включення навчальних матеріалів та інформації про забо­рону катувань до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношен­ня до утримання під вартою й допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи ув’язнення, або до поводження з ними.

2. Кожна держава-сторона включає цю заборону до пра­вил чи інструкцій, які стосуються обов’язків і функцій будь-яких таких осіб.

1. З огляду на цю статтю, НО «Міжнародна Амністія» постійно спонукає уряд України запровадити підготовку працівників пра­воохоронних органів стосовно заборони катувань і неналежного поводження із затриманими, серед них також зґвалтувань. З по­відомлень, які отримує зазначена міжнародна неурядова органі­зація, видно, що працівники правоохоронних органів не мають належної обізнаності й підготовки стосовно заборони катувань. У слідчих ізоляторах і в'язницях триває застосування катувань, які іноді призводять до загибелі затриманих^[81].

Відповідно до Факультативного протоколу^[82] місце утриман­ня під вартою - це місце, що знаходиться під юрисдикцією та контролем держави, де утримуються чи можуть утримуватися особи, позбавлені волі, за розпорядженням державного органу чи за його вказівкою, або з його відома чи мовчазної згоди (місце утримання під вартою).

Згідно з Факультативним протоколом, позбавлення волі озна­чає будь-яку форму утримання під вартою чи тюремного ув'язнення або поміщення особи в державне чи приватне місце утримання під вартою, яке ця особа не має права залишити за власним ба­жанням, за наказом будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу

Визначення таких місць в Україні наведено у коментар до ст. 2 Конвенції. Загалом в Україні близько шести тисяч місць несвобо­ди, що перебувають у підпорядкуванні 10 міністерств і відомств^[83].

Відповідно, персоналом цих органів є особи, які перебувають з ними у трудових відносинах або виконують окремі функції на підставі цивільно-правового договору.

Крім того, зауважимо, що Конвенція використовує не лише «інституційний» (наведений вище), але й «функціональний» критерій - «особи, які можуть мати відношення до утримання під вартою й допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту».

Наприклад, Закон України «Про попереднє ув’язнення» пе­редбачає, що порядок надання ув’язненим медичної допомоги, використання з цією метою не підпорядкованих органам, що здійснюють попереднє ув’язнення, державних та комунальних закладів охорони здоров’я, залучення їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Кабінетом Міні­стрів України.

Крім того, допит малолітньої або неповнолітньої особи про­водиться у присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря (ст. 226, 354 КПК). При про­веденні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або непо­внолітньої особи забезпечується участь законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря (ст. 227 КПК). Освідування здійснюється на підставі постанови прокурора та, за необхідності, за участю судово-медичного експерта або лікаря (ст. 241 КПК). Якщо неповнолітній не досяг шістнадцятирічного віку або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, на його допиті за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду або за клопотанням захисника забезпечується участь закон­ного представника, педагога чи психолога, а у разі необхідності - лікаря (ст. 491 КПК).

Також, відповідно до частини першої статті 24 КВК^[84], без спе­ціального дозволу (акредитації) в будь-який час безперешкодно відвідувати установи виконання покарань для здійснення контролю та проведення перевірок (за бажанням - у супроводі до трьох ме­дичних працівників для медичного огляду засуджених та до двох представників засобів масової інформації) мають право:

Президент України або спеціально уповноважені ним представ­ники (не більше п'яти осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);

Прем'єр-міністр України або спеціально уповноважені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини або спеціально уповноважені ним представники;

голова, заступники голови та члени Комісії при Президентові України у питаннях помилування;

Міністр юстиції України або спеціально уповноважені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);

Міністр внутрішніх справ України або спеціально уповнова­жені ним представники (не більше двох осіб у кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі);

члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови міс­цевих державних адміністрацій, на території яких вони розташо­вані, або спеціально уповноважені ними представники (не більше п'яти осіб на відповідну територію);

народні депутати України, їх помічники-консультанти, депу­тати Верховної Ради Автономної Республіки Крим та депутати місцевих рад;

Генеральний прокурор України, а також уповноважені ним прокурори і прокурори, які здійснюють нагляд за виконанням покарань на відповідній території;

голова, заступник голови та члени спостережної комісії, які здійснюють організацію громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених під час виконання кримі­нальних покарань;

сільський, селищний, міський голова або спеціально уповно­важені ними представники (не більше п'яти осіб) - на території відповідної місцевої ради;

члени громадських рад при центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримі­нальних покарань, та його територіальних підрозділах - на від­повідній території.

3. Зобов’язання, що містяться в цій статі, застосовуються також щодо інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що при­нижує гідність, поводження й покарання.