3.1. Президентсько-парламентська поліархія

Зі “змішаних” держав з домінуванням президентських елементів до президентсько-парламентських ⁶²⁷, вважаємо, можна віднести: Анголу Білорусь, Гайану, Казахстан, Камерун, Киргизстан, Конго-Браззавіль, Кот д’Івуар, Корею (Південну), Лаос, Мозамбік, Росію, Того, Шрі-Ланку.

Глави держав — президенти — в цих країнах наділені повноваженнями, близькими до глави держави президентської поліархії. Зазвичай вони наділені статусом гаранта республіки, п^ав та свобод людини і громадянина (Білорусь, ст.79 Конституції) > гаранта конституції, прав і свобод людини та громадянина (Росія, ст.80 Конституції) ⁶²⁹, гаранта й символу єдності народу 'ⁱ державної влади, непорушності конституції, прав та свобод людини

_i громадянина (Казахстан, ст.40 Конституції ⁶³⁰_s Киргизстан, _сТ 42 Конституції) ’, арбітра, який має забезпечувати узгоджене функціонування всіх сфер державної влади й відповідальність органів влади перед народом (Білорусь, ст.79; Казахстан, ст.40; Росія, ст.80) ’ ". Подібне формулювання конституційних положень, як зазначалося, у змішаних поліархіях завжди, а в цих країнах тим більше, було основою для наділення глав держав найіпиршими повноваженнями.

З точку зору впливу глави держави на виконавчу владу найближчою до президентської поліархії є Корея. Президент Кореї згідно зі ст.66 Конституції, очолює т.зв. Екзек’ютиву, котрій належить виконавча влада. Поняття екзек’ютиви включає Президента, уряд (Державну Раду), міністерства та Службу державного аудиту та інспекцій. Головою Державної Ради є Президент, а його заступником визначено Прем’єр-міністра. Прем’єр-міністра призначає Президент за згодою Національних Зборів. Інших членів Державної Ради призначає Президент за рекомендацією Прем’єр-міністра. Вони покликані “допомагати Президентові у веденні державних справ і брати участь в обговоренні таких справ» (ст.87 Конституції).

На відміну від Кореї, де, по суті, виконавча влада здійснюється президентом, у Білорусі, Росії, Казахстані, Киргизстані й африканських країнах, згідно з відповідними положеннями конституцій, її здійснює уряд, котрий, однак, перебуває під значним Упливом президентських структур. Це зумовлено насамперед тим, Що президенти, як правило, беруть активну участь у формуванні °Рганів виконавчої влади: призначають прем’єр-міністрів, Означають структуру уряду в цілому або його окремих частин, ^головують на засіданнях уряду, приймають рішення про його відставку, ліквідують і реорганізовують центральні органи виконавчої влади, які не входять до структури уряду, тощо.

Серед інших повноважень президентів цих держав — право президентів утворювати й очолювати Раду безпеки та інші координаційні органи, керувати збройними силами, звертатися до парламентів із щорічними посланнями про становище в країні, про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, оголошувати референдуми, вести переговори та укладати міжнародні угоди. У Казахстані, наприклад, після консультацій з Прем’єр-міністром і головами палат парламенту Президент може оголошувати надзвичайний стан і застосовувати збройні сили з “негайним інформуванням” парламенту (п.16, ст.44 Конституції).

Специфіка державного устрою Росії, як уже зазначалося, зумовила появу в Президента додаткових повноважень, пов’язаних з узгоджувальними процедурами для вирішення розбіжностей між органами федерації та органами суб’єктів федерації, а також між органами самих суб’єктів.

Ще одним чинником, що підсилює роль глави держави, є його повноваження у сфері здійснення законодавчої влади. По-перше, слід відзначити нетипове для парламентських і президентських та характерне загалом для змішаних поліархій право законодавчої ініціативи президента. У розглядання країнах право законодавчої ініціативи мають президенти Білорусі, Росії, Киргизстану. Конституція Кореї це питання обходить, а Конституція Казахстану вказує, що глава держави такого право не має. Водночас Президентові Казахстану надано право визначати пріоритетність розгляду законопроектів, а також проголошувати законопроекти терміновими (ст.61). Останнє означає, що парламент має розглянути відповідний законопроект упродовж місяця від дня його ініціювання, і якщо така вимога не буде виконана, Президент управі видати указ, що має силу закону. Цей указ діє до прийняття парламентом нового закону. Слід констатувати, що Президентові Білорусі також дано право визначити терміновість розгляду законів (упродовж 10 днів з моменту внесення його на розгляд). На основі спеціального закону, прийнятого парламентом, йому надано право видавати декрети (ст.99, 191), а Президентові Киргизстану на термін не більше року — указів, що мають силу закону (ст.68). Надана конституціями така можливість суттєво посилює президентську владу в цих країнах.

По-друге, слід відзначити право глави держави накласти вето на закони або повернути їх для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з процедурою промульгації закону й певною мірою є її альтернативою. Незважаючи на, здавалося б однакове значення навантаження, між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, котра може бути висунута главою держави до закінчення терміну промульгації, процедурно менше зв’язує парламент.

Вето, на відміну від повернення законопроекту на повторний розгляд, є більш активним вторгненням у законодавчий процес. Застосування главою держави процедури вета потребує повторного проходження законопроекту в парламенті, хоча, як правило, у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за Результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цієї умови вето глави держави вважається подоланим. У Білорусі, Киргизстані та Росії воно долається кваліфікованою більшістю у дві третини від складу кожної з палат парламенту, а в Казахстані — упродовж місяця на спільному засіданні обох палат парламенту у дві третини голосів від загального числа членів Кожної з палат. У разі недотримання вказаного терміну або коли ^Вето Президента не подолане, законопроект вважається неприйня- ^τ∏M або прийнятим у редакції, запропонованій главою держави.

Поряд із цим певну противагу президентській владі складає право парламенту притягати до конституційної відповідальності ∏∙ носія ⁶³⁴. Імпічмент як форма такої відповідальності використовується лише в Кореї, де відповідна процедура застосовується за умов, якщо відповідна особа (Президент, член уряду, Конституційного Суду, інші посадові особи. — С.Б.) під час здійснення своїх повноважень порушила Конституцію або законодавство. Відповідна ініціатива вноситься до Національних Зборів від імені третини їх складу (стосовно Президента — від імені половини), а рішення про усунення приймається абсолютною більшістю голосів членів парламенту (у випадку з Президентом — кваліфікованою більшістю у дві третини).

В усіх пострадянських президентсько-парламентських поліархіях використовуються більш складні, порівняно з імпічментом, процедури усунення зі свого поста глави держави. Конституційною підставою для цього є обвинувачення в державній зраді або скоєнні іншого тяжкого злочину. В Росії Президент може бути усунутий Радою Федерації (верхньою палатою) на підставі висунутого Державною думою (нижньою палатою) і підтвердженого висновком Верховного Суду рішення про наявність У діях Президента ознак злочину, а також висновком Конституційного Суду про дотримання встановленого порядку висунення обвинувачення. Відповідні рішення палат Федеральних Зборів (парламенту) мають бути прийняті двома третинами голосів від загальної кількості в кожній з них (ст.93).

У Білорусі рішення про звинувачення приймає нижня палата Національних Зборів — Палата Представників на основі абсолютної більшості голосів. Розслідування проводить верхня палата — Рада Республіки. Президент вважається усунутим з поста, якщо за відповідне рішення проголосувало дві третини членів

кожної палати парламенту (cτ.88). _Пг._р„_и лента

У Казахстані рішення про обвину ва_ЧЯ™_ приймається більшістю голосів нижньої палати _______________________________________ Сенат.

Відповідне розслідування проводить верхня палата Остаточне рішення про усунення Президента у • _від

спільному засіданні палат більшістю не менше, шж _{наявност}і загальної кількості голосів членів кожної з

проблеми історії, теорії, практики висновку Верховного Суду щодо обгрунтованості обвинувачення й висновку Конституційної Ради про дотримання встановлених конституційних процедур (ст.47).

У Киргизстані Президент може бути усунутий з поста за рішенням однієї з палат — Зборів Народних Представників — на основі обвинувачення, сформульованого Законодавчими Зборами (іншою палатою) та підтриманого висновком Конституційного Суду. Рішення про обвинувачення й усунення Президента з поста мають бути ухвалені кваліфікованою більшістю голосів у дві третини від складу відповідних палат (ст.51).

Неухвалення рішення про усунення Президента упродовж двох (Казахстан, Киргизстан) або трьох (Росія) місяців від дня висунення обвинувачення тягне за собою визнання цього обвинувачення відхиленим. Водночас у Казахстані відхилення обвинувачення проти Президента на будь-якій стадії відповідної процедури тягне дострокове припинення повноважень депутатів Мажилісу, котрі ініціювали розгляд питання про усунення Президента з поста глави держави.

Якщо синтезувати парламентські ознаки, закріплені в конституціях вищезазначених держав, то слід зауважити, що дещо осибно стоїть Корея, де використовується контрасигнатура. Це означає, що всі акти й рішення Президента мають бути підписані з боку глави уряду та міністра, котрий відповідає за їх виконання. Але контрасигнатура в Кореї виконує характерну для президентської форми правління роль “підсилювача” влади президента. У цьому ж напрямку діє ще один парламентський елемент право парламенту (Національних зборів) здійснювати контроль за урядом. Але воно є досить обмеженим: зокрема, парламент абсолютною більшістю голосів своїх членів може Рекомендувати Президентові усунути з посади главу або інших членів уряду. Таке рішення, однак, не зобов’язує Президента ЧИНИТИ відповідні дії.

Що стосується пострадянських країн, то тут більш-менш чітко простежуються такі елементи парламентської поліархії: наявність окремого органу виконавчої влади — уряду на чолі з прем’єр- міністром, участь парламенту у формуванні уряду та контроль за його діяльністю, право глави держави за певних умов розпускати Парламент.

Виконавчу владу в Росії здійснює “Уряд Російської Федерації"” на чолі з Головою Уряду, котрі несуть політичну відповідальність перед Державною думою: вона може приймати резолюцію осуду або недовіри (ст. 110, 117). У цій частині Конституція Білорусі копіює Основний закон Росії. У Казахстані, за Конституцією, “уряд здійснює виконавчу владу Республіки Казахстан, очолює систему виконавчих органів та здійснює керівництво їх діяльністю” (ст.64). У своїй діяльності уряд несе відповідальність перед Президентом і є підзвітним парламенту. Члени уряду в певних випадках також підзвітні палатам парламентові, які можуть приймати резолюцію осуду. Як і в Казахстані, Вищим органом виконавчої державної влади в Киргизькій Республіці є Уряд (ст.70). Він підконтрольний Президентові, і в той же час глава Уряду — Прем’єр-міністр —- щорічно подає до палат Жогорку Кенеша звіт про роботу Уряду. Збори Народних Представників можуть висловити недовіру Прем’єр-міністрові більшістю у дві третини від їх складу.

Щодо конституційних можливостей президентів розпускати законодавчі органи, то в Білорусі це може здійснюватися стосовно нижньої палати в разі висловлення Урядові вотуму недовіри або дворазової відмови дати згоду на призначення Прем’єр-міністра; і щодо всього парламенту — на основі висновку Конституційного Суду про систематичне або грубе порушення палатами парламенту Конституції (ст.94). Державна дума Росії може бути достроково розпущена Президентом або після триразового відхилення нею кандидатур на посаду глави уряду, поданих самим же Президентом, або за умов, якщо Державна дума упродовж трьох місяців повторно висловить недовіру урядові (ст.109).

У Казахстані парламент може бути розпущений у разі висловлення ним недовіри урядові або дворазової відмови дати згоду на призначення Прем’єр-міністра (ст.63). У Киргизстані, якщо упродовж трьох місяців Збори Народних Представників повторно висловлять недовіру Прем’єр-міністрові, глава держави приймає рішення про відставку уряду або розпускає палату (ст.63)- В обох державах у випадку кризи, спричиненої нездоланними протиріччями між палатами або парламентами з іншими сферами державної влади, глави держав мають право (у Киргизстані — за результатами спеціального референдуму. — С.Б.) розпустити парламенти.

У Шрі-Ланка Президент є не тільки главою держави, а й главою уряду, склад котрого він формує на власний розсуд. З огляду на це форма її правління нагадує “вашингтонську” президентську модель. Те, що Президент має право законодавчої ініціативи, а також на власний розсуд і в односторонньому порядку уповноважений оминути законодавчий орган шляхом виносу на загальнонародний референдум будь-якого законопроекту, відхи­леного парламентом, надає їй рис латиноамериканської моделі президентської форми правління. І лише наявність можливості у парламенту висловлювати вотум недовіри й відправити кабінет міністрів у відставку, “повертає” форму правління Шрі-Ланки в межі змішаної поліархії із суттєвим домінуванням президентських елементів. Відомо, що в цій країні багато років триває громадянська війна, тому, як вірно зазначає Дж. Сарторі, її “систему варто оцінювати за її функціонуванням в сприятливішій ситуації, коли •« ∙ ₄₄635

вона почне плавання у спокійніших водах.

Узагальнення конституційних положень держав, що характеризуються стабільнішою, ніж у Шрі-Ланка ситуацією, дає можливість визначити деякі характерні риси юридичної моделі президентсько-парламентської поліархії.

По-перше, президент як глава держави обирається шляхом загальних та прямих виборів, тобто отримує свій мандат безпосередньо від народу. Це зумовлює його місце та роль у системі вищих органів державної влади, дає можливість у необхідних випадках протиставити себе обраному таким же шляхом парламентові. Більше того, конституційне закріплення становища президента як “арбітра” й “гаранта” наділяють главу Держави президентсько-парламентської поліархії ширшими повноваженнями у сфері владних відносин, ніж главу держави президентської поліархії. Останній же у класичній президентській ^π°Λiapχ∏ не має права законодавчої ініціативи, розпуску парламенту тощо.

По-друге, президент бере участь у формуванні уряду і, хоча він ^e Є головою уряду й не обіймає посади прем’єр-міністра у сфері ^виконавчої влади, наділяється конституційними повноваженнями, ^°Дібними до повноважень глави держави президентської поліархії. ^κP^eMa, він має право головувати на засіданнях уряду, зазвичай

може й сам скликати ці засідання; володіє прерогативою затверджувати ухвалені урядом декрети та постанови; визначає воєнну доктрину, згідно з посадою, є верховним головнокоман­дувачем збройних сил і за певних умов запроваджує надзвичайний стан в країні. Коли до цього додати, що президент має право з власної ініціативи проводити загальнонародні референдуми, а його акти та рішення (за винятком Кореї, хоч там вона й підсилює повноваження президента. — С.Б.) не погребують контрасигнації з боку уряду, можна стверджувати, що президент в такій системі вищих органів законодавчої і виконавчої влади займає домінантне становище й вирішальним чином впливає на процеси “правління” в державі.

По-третє, уряд при такій формі правління за конституційними формулюваннями є відповідальним перед президентом і підзвітним парламентові. Таке подвійне становище зумовлює слабкість уряду, котрий може бути відправлений у відставку як главою держави, так і представницьким органом.

По-четверте, наявна система стримувань і противаг при такій формі правління є розбалансованою й також сприяє посиленню президентської влади. Наявність у глави держави права законодавчої ініціативи та права вета на ухвалені парламентом законопроекти значно посилює його можливість втручатись у законодавчий процес. Характерна для парламентських форм процедура розпуску парламенту (можливість його в цьому випадку є обмеженою визначеними конституціями нормами. — С.Б.). особливо при формуванні уряду або оголошенні йому недовіри також зміцнюють президента, а не уряд, як це повинно бути.