§ 3. Правова культура: структура, функції, дія. Правове виховання.

Правова культура протиставляється правовому нігілізму як соціальному явищу і є надто своєрідною формою організацій­ного рівня суспільства. Це, поза всяким сумнівом, більш висо-

коорганізована форма правосвідомості, що характеризується глибшим і об’ємнішим аналізом елементів, які становлять пра­вову систему.

Правосвідомість допомагає нам краще зрозуміти, вивчити, оцінити й реалізувати право. Проте правова діяльність суспіль­ства на цьому не закінчується, сюди також належить право­творчість, специфічна діяльність державних органів і посадовців щодо реалізації норм права і реалізація громадянами наданих їм прав і свобод та виконання покладених на них обов’язків. На створення найсприятливіших можливостей для безпере­шкодної реалізації своїх прав і свобод громадянами й організа­ціями та належного захисту цих прав у разі порушення, на чітку взаємодію державних органів, покликаних закладати норми права і контролювати їх реалізацію, має бути спрямована пра­вова діяльність суспільства. Виходячи з цього можна сказати, що правова культура - це ступінь розвитку правового життя суспільства, де досягнуто певного рівня якості юридичних ак­тів, правотворчої та правозастосовної діяльності, розвитку осо­бистості та її правосвідомості, можливості суб’єкта реалізувати свої законні права і свободи та здатність захистити їх у разі по­рушення, а також належного рівня взаємної чистоти відносин громадянина і держави.

Це соціальне явище виконує низку функцій, серед яких най­важливішими є:

• виховно-спрямовуюча функція, виконуючи яку, правова культура сприяє спрямуванню суспільних і групових інтер­есів на створення нормальних умов для існування людини, гарантуючи їй захист прав і законних інтересів. При цьому правова культура стимулює громадянина на виховання та­ких загальнолюдських цінностей, як доброта, милосердя, порядність, високі моральні якості тощо.

• праворегулятивна функція забезпечує стійке і злагоджене функціонування правової системи, виконуючи цю функ­цію, правова культура впливає на особу аналогічно тому, як правосвідомість впливає на право.

• правосоціалізаторська функція слугує формуванню у громадян правових якостей, розвитку правосвідомості особи.

• ціннісно-нормативна функція виявляється тоді, коли у сві­домості особи виникають оціночні характеристики різних фактів правової дійсності, від яких залежить її подальша поведінка.

• комунікативно-пізнавальна функція. Виконуючи її, право­ва культура сприяє діалоіу громадян у юридичній царині шляхом накопичення правового досвіду попередніх по­колінь і взаємній передачі правових ідей юристами сього­дення. Пізнавальний аспект виражається у тому, що для взаємного збагачення правовою інформацією індивідам з цього питання необхідна активна позиція.

У висококультурному стосовно права суспільстві створе­но необхідні умови для реального виконання державою свого обов’язку - забезпечити людині нормальні умови розвитку і спі­віснування. У такому суспільстві правові конфлікти, що вима­гають втручання правоохоронних і судових органів, виникають рідко. Якщо ж втручання не уникнути, то вирішують конфлікт суто в рамках чинного законодавства. Отже, у суспільстві з ви­сокою правовою культурою всі правові явища відзначаються високим ступенем досконалості.

Виконавча влада в такому суспільстві спрямована на під­вищення якості реалізації нормативно-правових актів у кон­кретних правовідносинах, прагне виключити прояви тягани­ни, бюрократизму і зловживань своїм службовим становищем. Характер гласності та відвертості створює необхідні умови для того, щоби будь-які відступи виконавчої влади від «букви зако­ну» ставали надбанням громадськості та була можливість для їх своєчасного усунення. Громадяни мають нагоду безперешкодно звернутися до суду за захистом свого порушеного права, спри­чиненого свавіллям державних органів і посадовців. Відповідно, суспільство з високим рівнем правової культури має ефективне законодавство, позбавлене прогалин і юридичних колізій, роз­митих правових розпоряджень, норм, що закріплюють порушен­ня засад законності, справедливості, захисту законних прав та інтересів громадян і організацій тощо.

Правова активність громадян, які широко використовують надані їм права і свободи в політичній, економічній і соціальній

сферах, вельми властива для суспільства з розвиненою право­вою культурою. Ця активність сприяє забезпеченню громадян і суспільства необхідними матеріальними і духовними благами, при цьому громадяни, володіючи великим обсягом правових знань і розвиненою правосвідомістю, мають нагоду одержа­ти кваліфіковану юридичну допомогу і тим самим сприяють боротьбі з правопорушеннями, скоюваними іншими членами суспільства.

Рівень правової культури залежить від достатньої кількості та якісного рівня навчальних і наукових юридичних закладів, створення необхідних умов для розвитку в них наукової правової думки. Життєдіяльність цієї думки має бути захищена від різно­го роду ідеологічних впливів, що порушують її цілеспрямовану течію, у бік розробки та впровадження в законодавчих актах юридичних норм, спрямованих на зміцнення в суспільстві ре­жиму законності та правопорядку.

У системі правової культури суспільства провідне місце посі­дає правова культура особи, яка є водночас і підґрунтям суспіль­ної правової культури, і її головною метою досягнення. Право­ва культура особи є індивідуальним творчим станом діяльності особи, який відповідає прогресивним досягненням суспільства у царині права. Правова культура особи - це та категорія загаль­нолюдських цінностей, досягненню якої покликана слугувати ідея створення правової держави і яка є невід’ємним складником цивілізованого співіснування.

Правова культура особи існує на буденному, фаховому й тео­ретичному рівні.

Буденний рівень- це найпримітивніший рівень оволодіння й усвідомлення правових явищ. Суб’єкт, що має буденний рівень правової культури, ставиться до правових явищ поверхнево, із зацікавленістю пересічного користувача, швидше, не він вико­ристовує право, а право залучає його до процесу своєї реаліза­ції, зазвичай такий суб’єкт довіряє досягнення результату своїх правовідносин особам із вищим рівнем правової культури.

ба, ставлення до права якої можна визнати за нігілістичне. По- друге, величезна кількість громадян з буденним рівнем правової культури є тією базою, на якій ґрунтується вся правова культура суспільства і визначається її якісний рівень.

Якість фахового рівня правової культури є тим чинником, який визначає, наскільки ефективно функціонуватимуть у дер­жаві правотворчі, правоохоронні та судові органи, наскільки точно даватиметься правова оцінка різним конфліктам у сус­пільстві. Такий рівень правової культури складається у осіб, що безпосередньо займаються юридичною діяльністю, їм власти­вий вищий ступінь знання правових проблем, завдань і мети та наявність професійної поведінки. Цей рівень правової культури попри припущення глибшого осмислення правової дійсності ґрунтується спочатку на законосхвалюваній і законослухняній правосвідомості, яка, по суті, формується ще на буденному рівні правової культури.

Теоретичний рівень правової культури створюється широким колом учених (правників, соціологів, політиків, філософів тощо) і являє собою весь обсяг наукових знань про суть, зміст і функціо­нування загальної сукупності правових явищ і всього механізму правового регулювання, а не за окремими напрямами.

Правова культура функціонує в тісному зв’язку з іншими сфе­рами культури (етичної, політичної, релігійної тощо). При цьому в її змісті адекватно тому, яка культура панівна в суспільстві, а яка другорядна, виявляються риси й особливості цих культур. Досягнення максимально поступального впливу суміжних царин культури на правову за мінімальної залежності правової культу­ри від догм і постулатів суміжних культур є осердям сучасного розуміння правової держави.

Правова культура, поза будь-яким сумнівом, виконує певно­го роду виховні дії для поліпшення трансформації у свідомість індивідів правових ідей, засад, законів.

тіснішим чином пов’язана з рівнем правової культури суспіль­ства і називається правовим вихованням.

Про правове виховання може йтися в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні правове виховання є своєрідною соціальною обстановкою, в якій формується особа. Цю обста­новку складає сукупність державних органів і посадовців, що здійснюють правову діяльність, вони не мають на меті пряме правове виховання, проте їхня діяльність носить своєрідну пра- вовиховну дію.

Правовиховання у вузькому значенні і є саме діяльністю, спря­мованою на підвищення правосвідомості та правової культури людини в цілому. Правове виховання у вузькому значенні набу­ває характеру правового навчання як дієвішої форми передачі інформації та закріплення її в свідомості людини.

Важливим елементом процесу правового навчання виступа­ють різні методи правовиховної діяльності. До них належать кон­кретні й вельми різноманітні прийоми педагогічної, емоційної, логіко-пізнавальної дії. У цій структурі методів важливе місце посідає правова освіту як перебіг розповсюдження правових знань, який служить зростанню загальної правової культури й освіти населення. Головна мета правової освіти - це виховання поваги до права і законності як необхідних ціннісних установок громадськості.

Правове навчання і правове виховання органічно пов’язані між собою. Виховне навчання припускає безперервний взаємозв’язок процесів цілеспрямованого формування свідомос­ті особи, законослухняного громадянина і юриста-професіонала, включаючи етичні ідеали, правові установки й ціннісні орієн­тації, спеціальні фахово необхідні характеристики.

а й знайде можливість для оволодіння цими знаннями та їх пра­вильного застосування в юридично значущих ситуаціях.

Правове навчання і виховання є частиною всього процесу духовного формування особи, без якого не можна обійтися, ре­алізовуючи ідею побудови в Україні правової держави.

Головний об’єкт дії під час правового навчання та виховання - правова свідомість, стійко позитивно орієнтована, розвинена, належного рівня. Мається на увазі правова свідомість індивіда, колективу (професійної групи), суспільства в цілому. Варто на­голосити, що ідеологічний вплив на суспільну правосвідомість означає відповідний вплив на групову й індивідуальну свідо­мість, і навпаки, правове виховання окремих індивідів і їх груп, зрештою, зумовлює формування та розвиток суспільної право­свідомості, оскільки різні види правосвідомості перебувають у діалектичному взаємозв’язку та взаємозалежності.

Історія свідчить про те, що в усіх державах (з різним ступенем усвідомленості та якості) здійснюється особлива діяльність щодо розповсюдження поглядів і думок про право і правопорядок, для чого використовуються засоби, що є у розпорядженні: церква, література, мистецтво, школа (всіх рівнів), друк, радіо, телеба­чення, спеціальні юридичні навчальні заклади.

Іншими словами, правове виховання є складовим компонен­том ідеологічної функції будь-якої держави. Мірою розвитку й удосконалення державності відшукують дедалі майстерніші спо­соби та форми ідеологічної обробки свідомості мас, все більше відокремлюється і спеціалізується правове виховання як само­стійний вид діяльності держави, її органів місцевого самовряду­вання та суспільства в цілому.

Змінюється зміст і тактика, об’єкти, форми та способи дії на свідомість мас і окремих громадян, але значною мірою ста­більною, передусім у розвинених державах, залишається його суть у вигляді уявлень про право і правосвідомість, їх суть, цін­ність та функції. Лише за умовах реальної демократії можлива цілеспрямована і спеціально організована діяльність щодо пра­вового навчання правників-фахівців.

Правовому вихованню притаманна відносна самостійність мети, специфіка методів їх досягнення та організованих форм. Воно є багатоцільовою діяльністю, що передбачає наявність стратегічної, довготривалої мети і мети тактичної, найближ­

чої, загальної та часткової. Мету може бути конкретизовано з урахуванням специфіки суб’єкта та об’єкта виховного впливу, використовуваних форм і засобів цієї діяльності, а також органів, що здійснюють правове виховання.

Програмною метою можна вважати профілактику правового нігілізму. Як спеціальні засоби зведення його до мінімуму варто назвати: забезпечення належної якості законів, що приймають­ся, зміцнення законності та правопорядку, підвищення ролі суду і проведення судової реформи в цілому, проведення відповідно до потреб часу правового виховання населення, фахового на­вчання та виховання юристів, інших державних службовців. Водночас необхідна систематична предметна робота щодо під­вищення рівня правової культури всіх суб’єктів правоохоронної системи. Безпосередня мета - правомірна поведінка, зокрема правова активність громадян і професійна активність юристів та інших державних службовців з перебігом реалізації їх компе­тенції в юридично значущих ситуаціях.

Правова активність передбачає певний ступінь інтенсивності діяльності в соціально-правовій сфері, вищу, ніж просте дотри­мання і виконання правових обов’язків, таку, що перевершує звичні вимоги до посадової поведінки. При цьому справедливо наголошують, що така діяльність пов’язана з додатковими ви­тратами часу, енергії, а іноді і з матеріальними витратами. Сус­пільство, зрозуміло, цілком влаштувало б і просто правомірна поведінка громадян, причому що більшої кількості, то краще.

Деяких основних цілей, вказаних вище, можна досягнути лише за дотримання в правовій виховній роботі таких провід­них засад: науковість, плановість, систематичність, послідов­ність і диференційованість, забезпечення комплексного підходу, а також створення сприятливих умов для реалізації розвиненої здорової правосвідомості на практиці.

Зміст шуканого рівня правосвідомості передбачає набуття суб’єктами правового виховання і навчання належного рівня правової підготовки, системи переконань, що характеризуєть­ся визнанням права і розумінням необхідності слідувати його приписам, володіння уміннями та навичками реалізації права. Правове виховання і навчання, відповідно, полягає в переда­чі, накопиченні й засвоєнні знань, засад і норм права, а також у формуванні відповідного ставлення до права і практики його

реалізації, умінні використовувати свої права, дотримуватися заборон і виконувати обов’язки. Звідси необхідність в усвідомле­ному засвоєнні основних положень законодавства, виробленні відчуття глибокої поваги до права. Одержані знання повинні перетворитися на особисте переконання, на міцну установку строго слідувати правовим приписам, а відтак - на внутрішню потребу і звичку дотримуватися правових законів, виявляти правову і фахову юридичну активність.

До засобів правового виховання належать: правова пропа­ганда, правове навчання, юридична практика, самовиховання. У засаді застосування всіх вказаних засобів лежить здійснення правової інформованості, що передбачає передачу, сприймання, перетворення і використання інформації про право і практику його реалізації. Особливе місце тут посідає проблема правово­го мінімуму, певного обов’язкового рівня знання права (рівня правової обізнаності), яким має володіти кожен громадянин будь-якого суспільства, незалежно від його соціального стату­су. Передумовою ефективного управління цим процесом є чітке уявлення про систему джерел правової інформації та їх реальне використовування громадянами, а також трудовими колектива­ми, групами і верствами населення.

Визначальна роль у системі джерел правової інформації на­лежить засобам масової інформації, а також правовому всеобучу (мається на увазі вивчення основ права і держави в дошкіль­них дитячих установах, школах і в усіх навчальних закладах, а не лише юридичних).

Контрольні запитання

1. Поняття і структура правосвідомості.

2. Правова ідеологія і правова психологія.

3. Види правосвідомості.

4. Функції правосвідомості.

5. Правовакультурсс структура, елементи, функції, сфери та форми дії.

6. Правове виховання.

7. Значення правової культури у формуванні правової дер­жави, сучасного юриста.