§ 1. Поняття і класифікація соціальних норм

Система існуючих у суспільстві норм відображає досягнутий рівень економічного, соціально-політичного і культурно-духовного розвитку суспільства, історичні та національні особливості держави та народу, що її складає.

Всі види норм умовно поділяють на дві групи: 1) технічні; 2) со­ціальні

Технічні норми — це правила поведінки, що вказують на най­більш економічно доцільні та екологічно нешкідливі методи, засоби і способи впливу людей на матеріальний світ, їх взаємодію із технічни­ми та природними об’єктами.

Технічні норми посідають своєрідне місце в системі засобів соці­ального регулювання, обумовлене тим, що, на відміну від соціальних норм, які регламентують відносини між людьми та їх об’єднаннями, вони регулюють діяльність людини, пов’язану з використанням при­родних ресурсів і знарядь праці.

Технічні норми ґрунтуються на пізнанні законів природи, осо­бливостей технічних об’єктів і являють собою специфічний алгоритм взаємодії людини з матеріальними об’єктами. Недотримання тех­нічних норм призводить до відповідної реакції з боку сил природи на конкретні дії людини. Коли технічні норми і поведінка людей в конкретній ситуації опиняються в одній площині, тобто коли люди починають узгоджувати свої рішення з відповідними технічними ви­могами, останні перетворюються на загальні правила поведінки, на­буваючи соціального значення.

Однак, незважаючи на спільність технічних і соціальних норм відносно їх зв’язку із практичною діяльністю людини, між ними іс­нує чимало відмінностей, виділити які можна крізь призму об’єктів і методів регулювання, якими вони послуговуються.

Ознаки соціально-технічних норм:

1) обумовленість законами природи і техніки;

2) невиразність соціального характеру (не є суто соціальними);

3) невиразність засобів суспільного забезпечення (правових, мо­ральних та інших санкцій);

4) виключність використання.

Низка технічних норм, що діють у матеріально-виробничій і управлінській сферах і набули внаслідок цього соціального зна­чення, поступово перетворюються на техніко-юридичні з ознаками обов’язковості і забезпечення державно-правовими засобами (вклю­чаючи примус). При цьому вони не втрачають свого організаційно- технічного характеру.

До технічних норм належать: будівельні норми і правила (БНіПи); державні стандарти (ДСТУ); технічні умови виробництва певної продукції; інструкції з експлуатації машин і механізмів; норми витрат сировини, палива, електроенергії тощо.

Соціально-технічні норми перетворюються на техніко-юридичні у двох випадках:

а) коли держава через відповідні уповноважені нею органи фор­мулює зміст соціально-технічних норм, дотримання яких ви­знається юридично обов’язковим (наприклад, наказ ДПАУ «Про затвердження форми податкової декларації і порядку її заповнення і подання»; інструкція з дотримання технічних правил робітниками атомної електростанції — вони містять соціально-технічні норми, які мають формально обов’язковий характер для адресата і охороняються державою);

б) коли держава не формулює змісту соціально-технічних норм, а, відсилаючи до них, встановлює відповідальність за пору­шення їх змісту (наприклад, ухилення від заборон з техніки безпеки, промислової санітарії та інших правил, передбачених трудовим законодавством, може спричинити адміністративну, дисциплінарну або навіть кримінальну відповідальність).

На відміну від технічних норм, соціальні норми — це правила по­ведінки загального характеру, що регулюють суспільні відносини, спрямовують діяльність людей у їх власних та спільних інтересах і забезпечуються засобами соціального впливу.

Ознаки соціальних норм:

1) правила поведінки регулятивного характеру, тобто соціально- вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять ідентичність і аналогію у регулювання суспільних від­носин і формують безупинно діючий механізм типових (сте­реотипних) масштабів поведінки;

2) правила поведінки загального характеру — такі, що не мають конкретного адресата.

3) правила поведінки наказового характеру — загальнообов’яз­кові соціальні норми, що встановлюють заборони, дають ета­лони поведінки;

4) правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на людей (звичкою, внутрішнім переконанням, гро­мадським впливом, державним примусом тощо).

Соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в царині організації суспільно­го життя, передаються з покоління в покоління, відображаючи до­сягнутий рівень соціально-економічного, суспільно-політичного і культурно-духовного розвитку суспільства, відбиваючи його націо­нально-історичні особливості і з характерною для них багаторазовіс­тю застосування виконують регулятивну (упорядкування поведінки людей), оціночну (оцінка поведінки людей — вона є моральною чи неморальною, правомірною чи неправомірною тощо) і трансляційну (накопичення певного соціального досвіду, надбань соціального ре­гулювання) функції.

Соціальні норми не лише гарантують певний порядок у суспіль­стві, а й забезпечують певний рівень свободи суб’єктів в процесі їхньої діяльності. Соціальна діяльність об’єктивно обумовлена потребами суспільства і має цілеспрямований характер. Взаємодія суб’єктів між собою та в процесі спілкування з природою, взаємозв’язки, які при цьому виникають, потребують відповідного унормування. Таке унор­мування забезпечують окремі види соціальних норм.

Соціальні норми класифікують за різними критеріями. Зокрема, за сферами дії розрізняють:

— економічні норми, що регулюють суспільні відносини у сфері економіки, тобто пов’язані із взаємодією форм власності, ви­робництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

— політичні норми, що регулюють політичні відносини, тоб­то відносини між соціальними групами, націями і народами, пов’язані з їх участю у боротьбі за державну владу та вибір ме­тодів її здійснення, а також із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи, закріплюються у по­літичних деклараціях, програмних документах партій і рухів, є основою досягнення їх політичних цілей, а відтак носять суто декларативний характер і реалізуються тією мірою, що визна­чається політичною ситуацією в країні;

— релігійні норми, що визначають порядок проведення релі­гійних обрядів, регламентують відносини між віруючими і їх об’єднаннями, виступають каноном поведінки для тих, хто їх визнає, посилаються на волю надприродних сил і забезпечу­ються обіцянкою «винагороди» за правильну поведінку та за­грозою покарання в «іншому» світі з боку цих сил, містяться у книгах Святого Писання, постановах Соборів та інших цер­ковних органів.

За специфікою регулятивного характеру серед соціальних норм виділяють:

— норми моралі, що формуються у суспільстві стихійно, вини­каючи із потреби узгодження інтересів їх членів, засновані на уявленнях людей про добро і зло, виступають мірилом оцінки їх діяльності, закріплюються у свідомості людей, підтриму­ються їх особистими переконаннями і силою громадської дум­ки та виступають критеріями у їх ставленні одне до одного і до суспільства в цілому;

— норми-звичаї, що складаються в процесі практичної взаємодії індивідів певної соціальної групи, і в результаті багаторазово­го застосування входять у традицію;

— корпоративні норми (норми громадських організацій і ко­мерційних корпорацій), що встановлюються від імені кон­кретного об’єднання громадян і виражають волю (інтерес) цього об’єднання, закріплюються у статуті (положенні) цього об’єднання, регулюють відносини між його членами, а відтак є обов’язковими тільки для них, не лише породжують права і обов’язки членів цього об’єднання, а й визначають його компе­тенцію і структуру, забезпечуються передбаченими внутрішні­ми організаційними заходами, не повинні суперечити нормам права, виданим державою, яка може виступати гарантом їх (кор­поративних норм) дотримання лише опосередкованим шляхом;

— норми права, що встановлюються або санкціонуються держа­вою, яка забезпечує їх виконання і дотримання за допомогою засобів державно-правового примусу.