§ 3. Держава і особа

Місце особи у суспільстві, а громадянина у державі визначаєть­ся реальністю наданих їм прав та обов’язків. Характер взаємовід­носин держави та особи визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі.

Безперервний рух, постійне вдосконалення закладені у самій ідеї громадянського суспільства: перехід від менш розвинутого стану лю­дини, колективу і влади до більш розвинутого і більш цивілізованого стану громадянина, суспільства і держави. Умовою такого розвитку є їхня рівновага, взаємна рівність їх прав, свобод і обов’язків. Доміну­вання будь-кого із них руйнує громадянське суспільство. Якщо пе­ревага опиняється на боці держави, яка підпорядковує суспільство, колективного начала суспільного прогресу (домінування вузькокла­сових інтересів), або панування антиколективістського індивідуаліз­му, громадянські відносини не розвиваються.

Громадянське суспільство не об’єднується проти держави, оскіль­ки сама держава складає його органічну частину. Всі можливі і ре­альні конфлікти між ними, тобто у відносинах громадянського сус­пільства і держави, так само, як і відносини з індивідом, регулюються правовими і політичними засобами, владою держави, яка сама підпо­рядкована створеним нею законам.

Гуманізм, свобода і справедливість є універсальними і фундамен­тальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство дійсно однорідним, а людину — вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади у перспективі розвитку громадянських відносин зво­диться тільки до сфери їх взаємних обов’язків задля забезпечення со­ціальної злагоди і загального суспільного блага.

Особистість, індивід у громадянському суспільстві — це тип лю­дини, орієнтованої на активну участь у громадянських відносинах і високі морально-духовні якості. В світлі цього особливою пробле­мою у концепції громадянського суспільства здаються відносини між ним і державою.

Держава та особа тісно взаємопов’язані. Держава визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найви­щою соціальною цінністю. Головний обов’язок держави — забезпечи­ти людині належні умови для реалізації її прав і свобод, виконання нею своїх обов’язків.

В соціальній правовій державі особа стає рівноправним суб’єктом суспільних відносин з державою, її органами, їх посадовими і служ­бовими особами.

Аби розкрити внутрішню сутність особи, визначити мотивації, якими вона керується у своїй взаємодії із суспільством і державою, слід розглянути її в еволюційній ретроспективі як людину, індивіда та особистість.

Людина — це біосоціальна істота, продукт та суб’єкт суспільних відносин. Біологічна сутність людини полягає в тому, що вона є жи­вою істотою, яка знаходиться на найвищому ступені розвитку живих організмів, найвищому рівні природної еволюції, а відтак, — форму­ється та функціонує на основі біологічних законів, які обумовлюють її анатомічні особливості і фізіологічні функції. Соціальний аспект людини знаходить свій вияв у тому, що вона формується під впливом спільної з іншими людьми життєдіяльності, завдяки чому набуває їх­ніх знань, досвіду та способу поведінки. Людина як істота соціальна формується та функціонує на основі соціальних норм.

Основними рисами людини є:

— розвиненість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації її потреб та інтересів;

— наявність мови як засобу спілкування та узгодження її діяль­ності з діями інших людей;

— необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнен­ня компромісу інтересів;

— чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає мож­ливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Індивід — це конкретна людина, яка має біологічно і соціально зумовлені та індивідуально виражені психофізіологічні якості.

Особистість — це конкретний індивід, що відзначається сукуп­ністю соціально значущих якостей, які проявляються у його відноси­нах з іншими людьми.

Зрештою, особа — це особистість, яка бере участь у суспільних відносинах, в процесі яких встановлює зв’язки з іншими людьми, формуючи тим самим суспільство, що постає їх цілісною системою.

Як видно, категорія «людина» характеризує перший етап розви­тку суспільства — його становлення як соціальної системи, де не було ще жодних зв’язків між окремими його індивідами. Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відно­син між ними, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «лю­дина» та його перетворення через еволюцію індивіда та особистості на соціально-значиму категорію «особа». Ця категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа форму­ється на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну самостійність і автономію відносно природи та певну свободу дій у середовищі їй подібних.

На соціальний характер категорії «особа» вказують такі риси:

— розумність, тобто здатність мислити та приймати свідомі, а не інстинктивні рішення;

— свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспіль­ством альтернативних варіантів можливої поведінки того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших осіб;

— індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виділяють особу з маси інших осіб;

— відповідальність, що характеризується як можливість перед­бачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно не­сти відповідальність у разі невиконання обов’язків чи пору­шення прав інших осіб.

Особа формується під впливом двох факторів:

— індивідуальних вроджених якостей, належних індивіду;

— соціального середовища, в якому розвивається особистість.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак вона за сутністю своєю є активним суб’єктом, її со­ціальну природу визначають такі компоненти сутнісної структури, як свідомість, воля і можливість діяти. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, ке­рувати своїми вчинками та адекватно реагувати на зміни, що у ній відбуваються. Відсутність самосвідомості дозволяє констатувати відсутність сформованої особистості. Воля як компонент структури особистості характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов’язується з можливістю вико­ристання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного соціального результату.

Відносини ж між особою і державою ґрунтуються на встановлен­ні такого балансу, за якого:

— особа має можливість безперешкодно розвивати свої здібнос­ті, реалізовувати права, свободи та законні інтереси;

— держава одержує визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов’язки і несе відповідальність за їх невиконання.

Ці відносини будуються в силу приналежності особи до певної держави через статус громадянина, який вона набуває, вступаючи у активну взаємодію з нею. Тож громадянин — це особа, яка пов’язана із певною державою правовим зв’язком, який знаходить свій прояв у їхніх взаємних правах і обов’язках, і наділяється внаслідок цього осо­бливим нормативно закріпленим статусом, який поширюється на всі сфери суспільного життя, в яких вона бере активну участь.

Таким чином, відносини між особою і державою мають будува­тися на основі їх зв’язаності власними правами, обов’язками і відпо­відальністю, що забезпечує їх цілковиту прозорість, єдність і несупе- речливість.