Інститут держави

Інститут ^[86] держави - структурна єдність елементів суспільної ор­ганізації, що мають як юридичну, так і фактичну соціальну природу по­ходження, пов'язаних з легальністю і легітимністю державної влади як умови стабільного безпечного розвитку суспільства.

Елементна складова, що утворює інститут держави, характеризується певною фіксованістю в системі суспільних відносин, що може бути про­явом значущості цих елементів, їх цінності в системі соціальної регуляції у формі, наприклад звичаїв, у подальшому - правових звичаїв, правових норм. Значущі фактичні моделі суспільної поведінки втілювалися і втілю­ються у формально визначених нормах. Тобто інститут як прийом пізнання передбачає опору на фактичні норми поведінки та юридичні, які в тій чи іншій комбінації формують суспільно значущі правила. Держава як значу­ща суспільна організація не є явищем суто юридичним, але не може сприйматися виключно явищем фактичним або соціальним.

Атрибут ^[87] у контексті елементного складу держави має двояке зна­чення: по-перше, невід’ємна, іманентна ознака-властивість держави; по­друге, у вигляді чого невід’ємна, іманентна ознака-властивість проявляєть­ся і є основою її характеристики. Атрибутивна елементна складова держа­ви проявляється через: (1) іманентні властивості, які випливають з предме­тної сфери діяльності держави і (2) їх фіксованих форм, здатних, з одного боку, представляти державу як самостійно існуюче явище, з іншого - хара­ктеризувати державу, частиною якої вони є.

До беззаперечних атрибутів держави як фіксованих форм прояву її пред­метної діяльності можна зарахувати: 1) апарат державної влади (або групу державно-владних осіб, або бюрократію): власне апарат державної влади, апарат захисту державної влади, апарат суду держави; 2) матеріальні ресурси апарату державної влади: інфраструктуру (комунікації) апарату державної влади; систему державних податків; 3) монополію державної влади на засто­сування примусу; 4) законодавство держави; 5) право; 6) суверенітет держав­ної влади; 7) символи держави (прапор, герб, гімн, мову, святкову дату, сто­лицю, назву); 8) теоретизування з приводу пізнання держави.

Апарат державної влади (атрибут держави) - невід’ємна (іманентна) властивість держави як публічної організації. Апарат державної влади без­посередньо реалізує функцію держави, ефективність якої багато в чому за­лежить від належної організації самого апарату. Апарат державної влади виявляє себе у міру незалежності від правителя. Відділення апарату влади від правителя мінімізують можливі негативні суб’єктивні впливи на суспіль­ну безпеку розвитку, сприяють професіоналізації державно-владних осіб. Можна припустити, що формуванню апарату влади, який не ототожнюєть­ся з правителем, сприяють одночасні дії влади державно-владних осіб (си­стеми безособової влади) і влади правителя (системи особової влади). Апарат влади і правитель не протиставляються один одному, але й не ото­тожнюються. Безособовий аспект влади ґрунтується на об’єктивному сприйнятті влади, здатної існувати в певний момент і без правителя, що досягається належною діяльністю державно-владних осіб. Особовий ас­пект влади базується на суб’єктному сприйняті влади як вищої посадової особи, що очолює систему державно-владної організації або апарат влади, але не замінює його собою.

Апарат державної влади для реалізації владних повноважень і компе­тенції потребує необхідної інфраструктури (територіальна карта): шляхи сполучення, оборонні укріплення, захисні споруди тощо, що відповідає уявленням безпечного розвитку. Ефективність апарату влади залежить як від стану інфраструктури, так і від інформації про територіальну карту (кіль­кість людей, корисні копалини тощо). Нерозвинута інфраструктура може стати проблемою для встановлення прямого (безособового) управління. Апарат влади для виконання функціональних завдань потребував профе­сійних державних службовців, що могло вплинути на ефективність апара­ту, розбудову його інфраструктури. Державні податки є умовою (1) функ­ціонування апарату державної влади відповідно до визначених повнова­жень і компетенції, (2) використання накопиченого ресурсу для безпечного розвитку суспільства.

Установлення монополії держави на застосування примусу випливає з фундаментальних її властивостей в організації суспільних відносин на за­садах безпеки і розвитку. Монополізація суду, призначення якого розв’язання конфлікту в суспільстві, мала своє обґрунтування: по-перше, це відмова від можливості розв’язання конфліктів у приватний спосіб на засадах таліону, кровної помсти тощо; по-друге, формування незалежного від волі правите­ля апарату державної влади сприяло формуванню однакових, єдиних ви­мог дотримання встановлених правил і санкцій за їх порушення підвлад­ними суб’єктами в межах усієї території держави, що було ознакою закон­ності та правопорядку і наслідком певного стабільного (передбачуваного) розвитку.

Діяльність державно-владних осіб (апарату влади) спонукає до вста­новлення єдиної системи органів влади як у центрі, так і на місцях, відпо­відно до розмірів території. Система примусу потребувала єдиних правил- приписів для населення відповідної території, на яку поширюється система управління. Основу діяльності державно-владних осіб становлять норми, відповідно до яких визначаються повноваження чиновників. Досконала юридична форма спроможна значною мірою унеможливити волюнтаризм і зловживання владою за рахунок застосування процедури прийняття рі­шень, установлення негативних наслідків та юридичної відповідальності за порушення юридичних вимог у здійсненні влади. Однаковість правил по­ведінки, як однаковість вимог в їх дотриманні на всій території держави, спонукає до законотворення, отже, формування законодавства держави. Законодавство держави - форма реалізації волі правлячих суб’єктів. Акту­альність законодавства стає дедалі помітнішою лише за умов, коли апарат влади достатньо незалежний від волі правителя, тобто посилюються вимо­ги однаковості правил поведінки і вимог застосування санкцій за їх пору­шення як у сфері публічних інтересів, так і в приватній.

Ефективність законодавчого оформлення волі правлячого суб’єкта, як свідчить практика, не може обійтися без урахування звичаїв, традицій лю­дей (населення), що позитивно впливає на сприйняття людьми необхідності державної влади, виконання вимог закону як умови уявлення населенням безпечного розвитку, якого свідомо дотримується державна влада. Отже, державна влада допускає межу власного регламенту впливу на суспільні відносини. Вже в античні часи усвідомлювався факт, що право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, в якій закон супере­чить людській природі та не слугує загальному благу, швидко загине. На цій основі влада залучає право країни в контекст власного розвитку як умови її легальності та легітимності. З погляду права держава стосовно людей виступає необмеженим всемогутнім правопорядком. Держава через інструмент влади забезпечує правову свободу. Є держави, які гарантують весь уявний комплекс свобод, а є держави, схильні забезпечувати “мінімум мініморум”. Але головне те, що всяка держава пов’язана правом у міру її цивілізованості, розвитку правової культури. Міра пов’язаності держави свободою буде різною як у діахронному, так і в синхронному зрізах. Пра- вотворення поступово опосередковується державою через диференціацію суспільства і правової дії. Опіка держави правом нерідко призводить до викривлення у приписах держави волі суспільства. Невідповідність припи­сів держави суспільним потребам та інтересам не перетворює їх на правові норми, і вони залишаються лише приписами держави, ідеологічними чин­никами державної політики. Як наслідок, народ в усіх тлумаченнях проце­су об’єктивації правових норм не виступає суб’єктом такої об’єктивації, то­му що за таким підходом об’єктивація завершується прийняттям законодав­чого акта загальнообов’язкового характеру.

Суверенітет як політико-юридична властивість держави виявляє свою необхідність в умовах формування системи державних взаємовідносин (або сучасного міжнародного права), основу яких визначив принцип взає­моповаги, котрий ґрунтувався на сприйнятті державної влади як незалеж­ної, самостійної, невідчужуваної, неподільної, що сприяло певній стабіль­ності як усередині державної території, так і за її межами.

Символи ^[88] держави: 1) прапор ^[89]; 2) герб ^[90]; 3) гімн ^[91]; 4) столиця ^[92]; 5) святкові дати, в яких втілилися важливі для народу моменти його історії, загалом усвідомлення власної єдності. Прапор символізує владу, викорис­товується для оборони країни, нападу на іншу країну, під час святкових заходів як символ віри в перемогу. Герб - це емблема, знак, який втілює собою спадщину минулого, підкреслює повагу до традицій і звичаїв мину­лого. Гімн у пісенній формі має за мету прославлення минулого свого на­роду як традиція, яку необхідно підтримувати нині. Столиця, як правило, символізує територіальне місце, яке стало початком держави. Святкова дата звертає до пам’ятної події, що має суттєве значення для єдності та цілісності держави.

Теоретичні вчення про державну владу, державу в цілому - необхідна умова раціоналізації публічно-владної організації в суспільстві, що пози­тивно впливає на формування уявлення безпечного розвитку, предметну складову діяльності державної влади. Перші настанови для правителя, що з’явилися у Стародавньому Єгипті, Стародавньому Китаї стали початком руйнації сакрального образу державної влади.

5.4.