10.2.3. Підстави юридичної відповідальності

Сучасна правова доктрина визнає дві підстави юридичної відповідальності:

– закон як правова підстава;

– саме правопорушення, тобто адміністративний проступок, дисциплінарний проступок, злочин, іншими словами – фактична підстава, яка приводить у дію всю структуру юридичної відповідальності[481].

Необхідно розмежовувати виникнення юридичної відповідальності та притягнення до неї, яке, на перший погляд, здається тотожнім. Так, на нашу думку, виникнення юридичної відповідальності передбачає сам факт правопорушення, який містить передбачений законом склад злочину (проступку); а під притягненням до відповідальності слід розуміти правову можливість цієї дії (процесу), яка полягає у застосуванні нормативно-правових приписів (санкцій) щодо правопорушника. З моменту вчинення правопорушення виникають відповідні правовідносини (наприклад, адміністративно-правові у разі вчинення дрібного хуліганства), за яких держава в особі уповноважених суб’єктів має право притягти правопорушника до відповідальності. Отже, виникнення юридичної відповідальності – це момент, а притягнення до неї – це цілий процес.

Доцільно погодитися з професором А. Тер-Акоповим про єдність фактичних (матеріальних) та правових підстав юридичної відповідальності. Так, підставою настання останньої є сукупність певних юридичних фактів, що обумовлюють виникнення конкретних правовідносин, тобто зміст правопорушення утворює суспільно небезпечне діяння у формі правопорушення. Але будь-який факт, що має юридичне значення, існує у певній правовій формі, і в процесі створення ним юридичних наслідків беруть участь як його матеріальний зміст, так і правова форма. Тому під час встановлення та реалізації будь-якого виду юридичної відповідальності мають враховуватися як явища і факти, що зумовлюють відповідальність, так і види та зміст правових норм, які діють спільно з цими фактами та явищами[482].

Отже, правовідносини з приводу виникнення і застосування юридичної відповідальності виникають лише за наявності юридичного факту, тобто певної фактичної обставини, яка передбачена правовою нормою. Цим юридичним фактом є саме правопорушення.

Норми матеріального права (наприклад, норми Кримінального кодексу), які описують склад правопорушення, є правовими підставами реалізації юридичної відповідальності.

Процесуальними підставами юридичної відповідальності є ті, на підставі яких здійснюється вольова діяльність спеціальних державних органів, пов’язана з встановленням діяння конкретної винної особи та наслідків його скоєння (наприклад, застосування до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, покарання у вигляді позбавлення волі тощо).

Розглядаючи таку підставу юридичної відповідальності, як правопорушення (злочин чи проступок), можна виділити його юридичний та фактичний зміст. Юридичний зміст полягає у встановленні складу правопорушення у нормах права, а фактичний – утворює безпосередні дії (бездіяльність) суб’єктів, спрямовані на реалізацію передбачених нормами права заборон, на порушення відповідних правил поведінки.

Погоджуючись з А. Тер-Акоповим, О. Лейстом, В. Кудрявцевим, слід підкреслити необхідність дослідження процесуальних підстав застосування юридичної відповідальності, яка не може бути реалізована без правозастосовчої діяльності. Скоєне злочинне діяння та його наслідки не можуть автоматично ставитися особі за вину. Тільки в результаті процесуальної діяльності в кінцевому випадку визначається відповідність правової і фактичної підстав юридичної відповідальності, тобто наявність складу правопорушення у конкретному діянні[483].

Таким чином, фактична, процесуальна та правова підстави юридичної відповідальності знаходяться у тісному взаємозв’язку, але мають різне значення залежно від стадії відповідальності. Наприклад, фактична підстава набуває головного значення поряд з процесуальною лише на стадії реалізації названої відповідальності, а правові підстави на всіх стадіях єдині.

Зважаючи на те, що в юридичній науці існує різноманітність поглядів на поняття правопорушення, а, звідси, і неоднозначне розуміння сутності останнього фахівцями різних галузей права, формування науково обґрунтованого визначення правопорушення, його законодавче закріплення та реалізація у правозастосовчій діяльності набувають особливої актуальності у зв’язку з необхідністю відмежування діянь, факт скоєння яких визнається законом підставою для настання відповідальності. Метою даного відмежування є прагнення звести до мінімуму покарання невинних осіб.

Притягнення особи до відповідальності передбачає не тільки наявність підстав для цього, але й певних умов. Факт вчинення правопорушення не свідчить, що особа, яка його скоїла, обов’язково нестиме юридичну відповідальність, тому що для виникнення відносин відповідальності повинні бути певні обставини. Так, для того, щоб особа підлягала юридичній відповідальності, вона повинна мати достатній рівень свідомості, який досягається у певному віці. Адже людина, яка не досягла віку, з якого здатна усвідомлювати соціальну значущість своїх дій, розуміти їх фактичний характер, передбачати наслідки своїх вчинків, не може відповідати перед законом за скоєне правопорушення. Особа також повинна мати відповідний психічний стан, який дозволяє усвідомлювати зміст та значення своїх дій, передбачати їх наслідки та бажати (чи не бажати) їх настання. Особи, які страждають розладом психічної діяльності, не розуміють значення своїх дій або не можуть керувати ними, виходять за межі дії юридичної відповідальності. Наведене не дозволяє застосовувати до них покарання, оскільки це суперечило б духу права. Однак факт порушення останніми прав інших осіб все ж має місце, адже є потерпіла особа, якій спричинено шкоду, існує також норма права, вимоги якої було порушено.

Також, у ряді випадків відносини юридичної відповідальності можуть виникати лише за бажанням особи, якій спричинено шкоду, навіть за наявності складу злочину. Так, не зважаючи на факт скоєного правопорушення, умовою настання юридичної відповідальності у передбачених кримінальним законодавством випадках є наявність скарги потерпілого.

Таким чином, можна уникнути багатьох протиріч, які існують у загальній теорії права і галузевих науках, та, зокрема, вирішити проблему безвинної відповідальності. Інакше кажучи, виключити поняття «безвинної відповідальності» і замінити його на юридичну відповідальність. Можна також вирішити питання відшкодування шкоди, заподіяної неделіктоздатною особою, або у випадках відсутності правопорушника чи матеріальної неспроможності винних осіб, зобов’язаних відшкодувати завдану ними шкоду. У наведених випадках було б соціально справедливим, щоб відповідальність за відшкодування збитків взяла на себе держава, оскільки не змогла захистити своїх громадян від протиправних дій правопорушників.

Варто з цього приводу також звернути увагу на те, що незважаючи на закріплений у Конституції України обов’язок держави захищати і забезпечувати права і свободи людини і громадянина, відносини між державою і особою не є фактично рівноправними і, відповідно, справедливими. Наприклад, якщо взяти відносини між платником податків і державою, то пріоритетне положення займає саме держава.

Іншою проблемою, яка заслуговує на увагу, є фактична неспроможність фізичної або юридичної особи отримати відшкодування збитків, спричинених їй незаконними діями органів державної влади, їх посадовими особами. Як відомо, таке право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (чи бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовими особами, закріплено Конституцією України за кожною особою. На жаль, недосконалість діючого законодавства та судової практики призводить до того, що таке конституційне право практично не може бути реалізовано. Це пов’язано з відсутністю закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів держави в особі їх посадових органів.

Цікаво також те, що у випадку, якщо суди, навіть, задовольняють подібні позови щодо відшкодування збитків за рахунок держави, реального виконання судових рішень не настає, тому що у бюджеті не передбачені витрати такого роду, а в такому випадку ніякий державний орган чи посадова особа не можуть проводити будь-які відрахування з державної казни.

Отже, виявляється, що конституційне право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів в особі їх посадових осіб, бюджетом не забезпечене.

На практиці виникає питання про те, яким чином виконувати рішення суду: чи повинен державний виконавець проводити вилучення з бюджету коштів, які ним не передбачені, або виконувати рішення шляхом продажу державного майна. Однак діючим законодавством ні перший, ні другий варіанти не передбачені.

Оскільки юридична відповідальність є діалектичною єдністю позитивного та негативного її аспектів, доцільним буде, на наш погляд, не обмежуватися розглядом підстав лише її ретроспективного аспекту, а й звернути увагу на питання про підстави настання позитивної відповідальності.

Таким чином, підставою позитивної юридичної відповідальності, на нашу думку, також буде юридичний факт, а саме зобов’язуюча та забороняюча норми права, які набрали чинності, оскільки під їх безпосереднім впливом відбувається формування позитивної відповідальності суб’єктів. Правомірна ж поведінка є результатом дії норми права, проявом позитивної відповідальності, але ні якому разі не її підставою.

Отже, норма права містить модель поведінки суб’єктів правовідносин, вказує на негативні наслідки у разі її порушення або ж, навпаки, є заходом заохочення, стимулюючи тим самим соціальну активність суб’єктів і впливаючи на процес формування позитивної відповідальності, яка знаходить свій вираз у правомірній поведінці.

Основною підставою як позитивної, так і негативної відповідальності є наявність у законодавстві забороняючої або зобов’язуючої правової норми. Остання надає суб’єктам права знання щодо різних правових категорій, прав та обов’язків, про заходи заохочення й умови настання негативної відповідальності за скоєне правопорушення, тим самим формуючи у них свідоме, поважне та відповідальне ставлення до права і власних вчинків. А наслідком позитивної юридичної відповідальності є правомірна поведінка.