§ 5. Причетність до злочину

У Кримінальному кодексі України термін "причетність" до злочину не вживається. Він використовується в науці кримінального права. Причетність до злочину — це різновид суспільне небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але знаходиться з ним у певному зв'язку і тим самим об'єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю.

Відповідно до Кримінального кодексу, причетність до злочину може виявитися в одній із двох форм: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину (ст. 20); 2) недонесення про злочин (ст. 21). Теорія кримінального права знає і третю форму — потурання вчиненню злочину. Про цю форму причетності буде сказано окремо. Причетність до злочину — родове поняття. Воно охоплює встановлену у загальному вигляді (статті 20, 21) і 272 в конкретних статтях Особливої частини КК відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів (ст. 186) і за недонесення про достовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини (ст. 187). Така відповідальність настає лише за ті злочини, які перелічені в зазначених статтях. Заздалегідь не обіцяне переховування злочину може виявлятися у: 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Переховування злочинця (як виконавця, так й інших співучасників злочину) — це надання таким особам сховища або засобів пересування для того, щоб вони змогли уникнути переслідування; забезпечення їх чужими чи підробленими документами щодо їх особи або щодо місця їх перебування під час вчинення злочину (для створення алібі). Це може бути і зміна зовнішності злочинця тощо. Приховування знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом — це приховання всього того, що може мати значення для виявлення злочину і встановлення особи злочинця.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з вказаних дій, незалежно від того, вдалося чи не вдалося особі, яка його приховувала, досягти своєї мети. Приховування злочину передбачає наявність прямого умислу. Винний усвідомлює, що він переховує злочинця або приховує злочин, і бажає діяти таким чином для досягнення своєї мети — перешкодити правоохоронним органам виявити злочинця чи розкрити злочин. Для наявності складу цього злочину необхідно також встановити, що суб'єкт усвідомлював, який конкретно злочин він приховує. Наприклад, якщо особа вважає, що вона приховала розбій, хоча потім з'ясовується, що фактично був прихований бандитизм, то вона буде відповідати за приховування розбою, а не бандитизму. У випадках, коли заздалегідь не обіцяне приховування злочину стає спеціальною метою вчинення особою іншого злочину, такого, приміром, як завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиве показання, перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від дачі показань, то така особа підлягає відповідальності відповідно за статтями 177, 178, 180. У тому випадку, коли особа приховує пред 274 «кг злочину, наприклад, майно, яке було викрадено, з наступним придбанням або збутом такого майна, то вона підлягає відповідальності за правилами про сукупність злочинів — за ст. 186 і ст. 213. Особа, яка зберігала чуже майно в своєму помешканні, але не усвідомлювала того, що таке майно здобуто злочинним шляхом, не може відповідати за вчинення злочину. Заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, передбачених ст. 186, не потребує додаткової кваліфікації за недонесення про злочин за ст. 187, оскільки недонесення в цьому випадку є частиною злочину, яким є приховування. Суб'єктом такого злочину може бути як приватна, так і посадова особа. Вчинення цього злочину посадовою особою шляхом використання свого посадового становища створює сукупність злочинів, передбачених ст. 186 і ст. 165. Недонесення про злочин. Своєчасне розкриття злочинів і виявлення їх винуватців має дуже важливе значення в боротьбі зі злочинністю.

Цьому значною мірою сприяють повідомлення громадян органам влади про відомі їм факти злочинної діяльності. Таке повідомлення є моральним обов'язком кожного громадянина. В окремих випадках недонесення про достовірно відомий як такий, що готується, або вчинений злочин є юридичним обов'язком, невиконання якого тягне кримінальну відповідальність. Правова відповідальність за таке недонесення закріплена в ст. 21. У ній говориться, що недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених статтею 187 КК. У ст. 187 дається вичерпний перелік злочинів, недонесення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема, значна кількість злочинів проти держави, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах, розбій, умисне вбивство, зґвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтяжуючих обставин. Недонесення про інші не перелічені в ст. 187 злочини не визнається злочином. Об'єктивна сторона недонесення виявляється в бездіяльності особи, яка достовірно знає про злочин, що готується это був вчинений, але не повідомляє про це відповідні державні органи. До таких органів належать правоохоронні органи (прокуратура, міліція, суд, служба безпеки, прикордонна і митна служби), вищі органи державної влади і 275 органи місцевого самоврядування, органи державного контролю. Це можуть бути також інші установи чи посадові особи, які зобов'язані вжити заходів щодо запобігання вчиненню злочину або щодо затримання злочинця. Стаття 21 КК не визначає терміну, протягом якого слід повідомити про злочин, що готується або вчинений. Обов'язок особи зробити таке повідомлення виникає з моменту, коли їй стало відомо про злочин. Такий обов'язок має бути виконаний у реально можливий термін. Повідомлення про злочин може бути зроблене як в усній, так і в письмовій формі. Відомості можуть стосуватися самого факту готування або вчинення злочину, часу і місця вчинення злочину, особи (осіб), які вчинили злочин, місць приховування слідів чи предметів злочину тощо.

Сам факт недонесення про злочин утворює склад закінченого злочину. Склад цього злочину буде відсутній, якщо особа була не в змозі (хвороба, стихійне лихо, відсутність зв'язку або інші причини, що від неї не залежать), зробити повідомлення про достовірно відомі їй обставини злочину. Недонесення може бути вчинено як у формі заздалегідь обіцяного недонесення, так і заздалегідь не обіцяного злочинцю. Відповідно до чинного закону, недонесення не може бути визнано співучастю в злочині. Суб'єктивна сторона недонесення характеризується наявністю прямого умислу. Винна особа усвідомлює, що вона має відомості про злочин, які не викликають у неї сумніву щодо їх достовірності, і не бажає повідомити їх відповідним органам. Джерелом таких відомостей може бути особисте спостерігання моменту вчинення злочину, почута розмова співучасників злочину про вчинений ними злочин, відповідні документи, речові докази тощо. Суб'єктом недонесення про злочин може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16 років. Посадова особа, якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущення злочину або для затримання злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіх інших, необхідних для цього, ознак, за ст. 165 КК. У Конституції України (ст. 63) закріплено положення, відповідно до якого особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів 276 сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом'. На підставі цього слід вважати, що не підлягають кримінальній відповідальності батьки, подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба та онуки, якщо будьхто з них не повідомив державним органам про злочин, вчинений будьким із зазначених родичів. Правоохоронні органи нерідко не в змозі успішно боротися з деякими особливо тяжкими злочинами без допомоги з боку громадян, які знають про певні обставини вчинення таких злочинів. Однак встановлення в кримінальному законі правового обов'язку громадян повідомляти державні органи про відомий їм злочин може породити вкрай негативне явище — вимогу, як за часів радянської влади, стежити один за одним.

Доносительство тоді було возведено майже до рангу громадянської доблесті і заохочувалося, що призводило до моральної деградації суспільства. Доцільно було б декриміналізувати норми про недонесення про злочин. Цим шляхом пішло нове кримінальне законодавство Російської Федерації, в якому відсутні норми щодо недонесення про злочин. Потурання вчиненню злочину. Кримінальний кодекс України не містить ні загальних, ні спеціальних норм про відповідальність за потурання злочину. Ця форма причетності до злочину відома теорії кримінального права і визнається багатьма вченими, але вона не лише спірна, а не має, на наш погляд, достатніх підстав для теоретичного обгрунтування як самостійної правової інституції. Потуранням вчиненню злочину прийнято вважати, з точки зору тих, хто про це писав, неперешкоджання вчиненню злочину особою, яка була зобов'язана і мала можливість відвернути злочин. При цьому підкреслюється, що відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об'єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов'язків. До таких конкретних злочинів відносять, крім зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165), і такі склади злочинів, які передбачені ст. 91 та ст. 167 КК України. Укоаїн^10813"0 д0 "' п ст' ^2 ^""'"эяьнопроцесуального кодексу ЛОУЖ» ""єчами сім'ї та близькими родичами визнаються: батьки, помкуликя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба та онуки. 277 Недосконалість таких тверджень полягає, головним чином, у тому, що вони пов'язані з характеристикою лише об'єктивних ознак потурання злочину — бездіяльністю особи, а між тим, потрібно говорити не лише про бездіяльність особи, а й про неналежну її діяльність, а також, що дуже важливо, про форму вини такої особи. Потурання злочину не створює окремої правової інституції, оскільки: 1) потурання злочину не передбачено в кримінальному законі; 2) немає закону (і недоцільно мати його) про обов'язок громадянина перешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності. Окремі такі випадки охоплюються за наявності всіх інших ознак поняттям "недонесення про злочин"; 3) потурання злочину може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов'язана була і мала можливість вжити заходів для недопущення злочину чи запобігання йому, що охоплюється за наявності всіх інших ознак складом злочину, передбаченого ст. 165. Потурання вчиненню злочину — умисне діяння, тому до нього не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів, які передбачені ст. 91 та ст. 167.

<< | >>

↑

Источник: Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Бенювський та ін.. Кримінальне право України. Загал, частина: Підруч. для студентів юрид. вузів. 1997

Еще по теме § 5. Причетність до злочину:

- Кримінальне право України - Кримінальний кодекс України - Уголовное право России -