3. Договірне право Англії.

Історія. Формування англійської договірного права почалося на рубежі XVI-XVII ст в надрах діючої в ті часи судової системи. Незважаючи на існування значної різноманітності судових документів, для договірних відносин спеціальні процесуальні форми тривалий час були відсутні.

Одним з прецедентів, що задав напрямок розвитку англійського договірного права, є справа Слейда. «Слейд домовився з покупцем про продаж йому майбутнього врожаю пшениці за певну ціну, яку покупець повинен був сплатити в середині літа, але не зробив цього. Слейд пред'явив позов у формі assumpsit. Відповідач, не заперечуючи, в принципі, що повинен сплатити за пшеницю, вважав, що його обов'язок виник не в результаті прийняття на себе певної дії, а як борг. Суд присудив відшкодування збитків, а не сплату ціни на основі боргу. Рішення визначило, що кожен договір вже містить прийняття на себе боржником виконання певної дії». Позиція суду по даній справі багато в чому визначила і подальше відношення загального права до змісту договірного зобов'язання, основним способом захисту заснованих на договорі прав – відшкодування збитків: «Сутністю договору є не стільки обов'язок вчинити будь-яку дію, як обов'язок відшкодувати збитки у разі його невиконання, або, іншими словами, підставою вимоги, що випливає з договору, є не договір, а його порушення».

Таким чином, суди встановили, що вибір зазначеного процесуального формуляру для заяви вимоги про компенсацію збитків обумовлений тим загальним, що об'єднувало типові ситуації: наявністю якоїсь обіцянки. Незабаром, однак, стало ясно, що просте невиконання будь-якого зобов'язання (обіцянки) не може завжди бути підставою для покладання відповідальності за завдані збитки: всі «приватні угоди не забезпечуються примусовою силою з боку королівських судів». Таке усвідомлення поставило під загрозу можливість судового захисту договірних відносин (обіцянок), не підходили під уже встановлені і відомі судам типи – продаж, найм, перевезення, поручительство і т.п. До кінця XVI ст. був сформульований критерій, що дозволяв, поряд з іншими умовами, виявляти, за невиконання яких обіцянок боржник міг переслідуватися в суді. У якості «лакмусового папірця» став використовуватися інститут «зустрічного задоволення, сутність якого полягає в тому, що, даючи обіцянку, боржник розраховує на вигоду для себе, обмінює на певний еквівалент ті незручності, обтяження тощо, які він, у свою чергу, може зазнати. Боржник не прийняв би на себе обов'язок зробити якісь дії або утриматися від них без отримання для себе відповідних переваг від кредитора. Для вирішення питання про надання судового захисту суддя вже жорстко не пов'язаний необхідністю пошуку умов конкретної обіцянки боржника ознак відомих договірних типів (найм, оренда тощо). Позов типу assumpsit може бути задоволений, якщо відповідач дав не суперечливу праву обіцянку, яку прямо виражено (письмово, усно), або яка мається на увазі, але в обмін за «зустрічне задоволення».

Протягом декількох сторіч англійські суди різної юрисдикції (загального права, права справедливості, канонічні, торговельні та ін) поряд з Парламентом Об'єднаного Королівства, відточували елементи договірного права, уточнюючи, зокрема, умови, за якими «зустрічне задоволення» має юридичне значення, виробляючи додаткові до відшкодування збитків засоби захисту порушеного права, примирюючи суворість загального права з потребами комерційного обороту у швидкості і відносній простоті дозволу договірних спорів. Істотно вплинуло на розвиток договірного права Англії й її місце в системі світового економічного господарства, її членство в різних міжнародних організаціях, однією з цілей яких є зближення та уніфікація права країн-учасниць.

Незважаючи на схожість, якщо не ідентичність, багатьох інститутів англійського договірного права з аналогами інших правових систем, в ньому зберігається і своя специфіка. В даний час серед характерних рис англійського договірного права, що визначають його особливість, можна назвати наступні.

По-перше, більшість конструкцій договірного права однаково застосовуються у різних сферах людської діяльності: у трудових відносинах, при здійсненні побутових угод, укладанні комерційних і міжнародних договорів та ін Тобто можна констатувати наявність в Англії самостійного інституту приватного права – договору.

По-друге, як і раніше зберігаються унікальні правові конструкції та підходи. На думку У. Магнуса, наприклад, концепції «поштової скриньки» і «зустрічного надання» є одними з тих правових явищ, які на тлі активного зближення правових систем, гармонізації наявних у них відмінностей ще дозволяють говорити про самостійність системи англійського прецедентного права.

По-третє, при наявності численних законодавчих норм і судових рішень, присвячених в тій або іншій мірі договорам, єдиний правовий акт, в якому була б проведена кодифікація норм договірного права, до теперішнього часу не прийнятий.

У період найбільш інтенсивного розвитку англійського договірного права, в XIX ст., на тлі зближення інститутів спільного і торгового права, участь законодавця в регулюванні договірних відносин було фрагментарним і неактивним. Пояснювалося це, зокрема, тим, що англійські парламентарії в більшій своїй частині виходили з необхідності надання учасникам договірних відносин максимальної свободи у встановленні умов своїх угод. Такий підхід відповідав і особливостям стану торговельного обороту того часу. Учасники договору у зв'язку з цим презюмувались рівними з точки зору їх спеціальної кваліфікації, навичок і вмінь. Ніхто не міг бути примушений до заняття торговим промислом.

Однією з характеристик періоду кінця XIX – усього XX ст. є зародження і подальший розвиток так званої постіндустріальної економічної системи, активна діяльність транснаціональних корпорацій, значне укрупнення бізнесу в цілому, посилення його впливу на політичні та інші суспільні процеси, домінування в певних сферах людської діяльності. У таких умовах принцип свободи договору вже потребував уточнення для додаткового захисту інтересів тих груп, які в договорі виступали як найменш захищені – більш слабкої сторони у договорі (споживачі, залежні компанії, наймані працівники та ін.) Вирішенню завдання відновлення рівності сторін договору повинні були сприяти різного роду правові інститути і конструкції, пов'язані з покладанням на більш сильну сторону додаткових обов'язків (щодо розкриття інформації, ліцензування, тягаря доведення, спростування презумпції і т. п.). Зокрема, законодавством встановлювався обов'язок щодо розкриття повної і достовірної інформації про предмет, що пропонується для реалізації в торгівлі або при здійсненні іншого виду підприємницької діяльності (Закон про характеристики предмета торгівлі 1968 р.).

1) стверджувати різного роду норми (кодекси поведінки, правила здійснення бізнесу тощо), спрямовані на захист прав споживачів;

2) контролювати дотримання таких вимог учасниками професійних організацій.

Ще одним напрямком участі публічної влади у визначенні умов договорів, що укладаються між підприємцями або з їх участю в умовах постіндустріальної економіки, було обрано регулювання як деяких загальних для всіх підприємців, так і спеціальних аспектів, що стосуються укладення та виконання договорів. До першої групи слід віднести законодавчі акти, які містять норми, пов'язані з більшості, а в деяких випадках і до всіх видів договорів, що укладаються підприємцями. Серед них, крім вищезгаданих актів про захист прав споживачів, слід привести Закон про несправедливі умови договору 1977 р., Закон про незамовлені товари та послуги 1971 р., Закон про постачання товарів і надання послуг 1982 р., Закон про покупку з розстрочкою платежу 1964 р., Закон про прострочення платежу за комерційним зобов'язанням 1998 р. і багато інших. Особливе місце в даній групі актів Парламенту належить Закону про конкуренцію 1998 р., в якому, зокрема, встановлюються правила укладання договорів, що обмежують або здатних обмежити конкуренцію на товарних ринках.

Загальні положення. Якщо будь-який договір є угодою сторін, то не всяка угода є договором. Судовий захист прав з угоди можливий при одночасній наявності наступних умов. По-перше, угода вважається досягнутою, якщо оферта, що містить пропозицію про умови угоди, належним чином акцептована. По-друге, як уже зазначалося, угода повинна передбачати отримання кожною стороною зустрічного задоволення. По-третє, сторони при досягненні угоди повинні мати намір бути юридично пов'язаними своїми обіцянками, тобто усвідомлювати, що невиконання їх може служити підставою для захисту прав іншої сторони в суді. Нарешті, сторони повинні мати відповідну право-і дієздатність, а умови угоди – відповідати публічному порядку.

Оферта – це пропозиція однієї сторони іншій про укладення угоди, яка за своїми ознаками в цілому збігається з визначенням цього поняття, сформульованим у ст. 435 ЦК РФ. Оферта може бути адресована конкретній особі, групі осіб або необмеженому колу осіб (публічна оферта). Оферту необхідно відрізняти від запрошення до переговорів (запрошення робити оферту). Прецедентним правом виявлено кілька ситуацій такого роду запрошень. Наприклад, не визнається офертою розміщення товарів на прилавках або вітринах магазинів. За загальним правилом, не відноситься до оферти реклама за винятком випадків одностороннього обіцянки нагороди. Оферта може бути відкликана у будь-який час незалежно від того, вказаний у пропозиції укласти договір термін її дії чи ні. Винятком є випадки опціонних контрактів, за якими обов'язок збереження оферти забезпечений зустрічним задоволенням. Разом з тим закінчення зазначеного в оферті строку для її акцепту, а за відсутності такого – розумного строку припиняє дію оферти. На відправку листа про відкликання оферти не поширюється правило «поштової скриньки». Дія оферти припиняється і у випадку прямої відмови від укладення договору чи заявою зустрічної оферти. Не визнається зустрічною офертою і не припиняє первісної запит про надання додаткової уточнюючої інформації (наприклад, про можливість оплати товару в кредит).

Акцепт – згода на укладення договору на зазначених в оферті умовах; повинна бути спрямована оференту тим засобом зв'язку, яке визначено в оферті. Відсутність в оферті вказівки на конкретний засіб зв'язку для відповіді або невизначеність такої вказівки залишає право вибору способу комунікації за акцептантом.

«Правило поштової скриньки». Акцепт, спрямований оференту поштою, вважається зв'язує оферента, а відповідний договір – укладеним з моменту передачі кореспонденції поштовій установі, незалежно від того, доставлено чи ні в подальшому лист респондента і в який термін. Судова практика сформулювала численні винятки з цього правила. Воно не застосовується, якщо, зокрема: 1) допущена суттєва помилка в адресі, 2) в оферті застосування розглянутого правила прямо виключено, наприклад, вказівкою на інший засіб комунікації або на те, що акцепт вважається прийнятим з моменту його надходження оференту, 3 ) використання пошти є нерозумним (наприклад, при відповіді на усну пропозицію, або оференту, розташованому в сусідньому офісі, або напередодні страйку поштових працівників і т. п.).

Зустрічне задоволення для кваліфікації в якості елемента договору має відповідати кільком умовам.

1. Воно завжди означає певну втрату (збиток, вилучення, обмеження і т.п.) для однієї сторони і вигоду (придбання, дохід і т. п.) для іншої. При зустрічних обіцянках сторін оплатне задоволення має бути взаємним.

2. Вигода надається тим, у відношенні кого зроблено обіцянку. Англійське договірне право виходить, за загальним правилом, з того, що носіями прав і обов'язків з договору є лише особи, які безпосередньо беруть участь у досягненні угоди.

3. Зустрічне задоволення повинно мати хоч якусь цінність, яка необов'язково еквівалентна вартості зустрічної вигоди, отриманої в результаті виконання обіцянки.

4. Не вважається зустрічним задоволенням вигода, отримання якої обумовлено подіями, діями, обов'язками, прямо не пов'язаними з конкретною обіцянкою, що існували або існують незалежно від обіцянки. Зустрічне задоволення не може ґрунтуватися на вигоді, яка:

– раніше вже отримана особою, що дає обіцянку, тобто вона не може бути минулим по відношенню до цієї обіцянки;

– повинна бути і так надана в силу правових вимог, якщо тільки задоволення не перевищує того, що належить відповідно до правових приписів;

– існує на основі договору, раніше укладеного та чинного між тими ж сторонами, навіть якщо виконання повинно слідувати після нової обіцянки;

– заснована на трасті, загальновизнаних моральних та інших обов'язках.

5. Оплата частини боргу замість звільнення від залишеної частини, за загальним правилом, не є зустрічним задоволення, якщо тільки, зокрема, на прохання кредитора часткова плата буде проведена раніше узгодженого строку або в іншому місці (у таких випадках утворюється нове зустрічне задоволення); боржник уклав договір з кількома кредиторами, з згоди яких платежі здійснюються в певних частках вимог (наприклад, при банкрутстві боржника). Нова вигода кредитора полягає в тому, що він придбав хоч якісь кошти, тим самим задовільнивши свої вимоги, хоча міг нічого і не отримати від боржника.

У деяких випадках обіцянка, хоча і не забезпечена належним зустрічним задоволенням, може мати юридичне значення. Подібна ситуація виникає тоді, коли інша сторона мала достатні підстави розумно вважати, що за даних обставин обіцянку повинно бути виконано. Намір породити юридичні наслідки встановлюється на основі умов угоди, поведінки сторін, а також вироблених загальним правом презумпції. Так, передбачається, якщо не доведено інше, що при досягненні так званих соціальних і побутових угод сторони їх, у разі спору, не мають наміру звертатися до суду (домовленості між подружжям, друзями, колегами по роботі тощо). У той же час у підприємницьких відносинах діє протилежне правило – зазначений намір презюмується.

Правосуб'єктність. Англійське договірне право встановлює положення, багато в чому схожі з нормами континентального права, передбачаючи певні правила для випадків, коли стороною угоди є, наприклад, недієздатна особа, або неповнолітній, або особа, що діє без достатніх повноважень, і т.п.

Аналогічно римському праву, загальне право тривалий час не визнавало можливість заміни особи в зобов'язанні, а також укладення договору на користь третьої особи. Однак потреби комерційного обороту затребували правові конструкції, які змогли б таке обмеження подолати. Комерсанти, а слідом за ними і загальні суди були змушені вдатися, зокрема, до інститутів агентування, оборотних інструментів і деяких видів страхування. Не залишився осторонь і законодавець, який лише відносно нещодавно вважав за краще визнати за договором на користь третьої особи значення загальної правової конструкції, у той час як раніше поширював його тільки на окремі види зобов'язань. Зміна позиції законодавця знайшло своє відображення в Законі про договори (права третіх осіб) 1999 р., відповідно до якого право вимоги щодо боржника може придбати особа, яка не бере участь в укладанні первинного договору і не зобов'язане зустрічним задоволенням.

Форма договору. На відміну від раннього періоду розвитку договірного права Англії, в якому договори укладалися переважно у письмовій формі, в даний час переважна більшість договорів мають або просту письмову форму, або укладаються усно, або з обстановки і поведінки сторони, або у змішаній формі. При цьому, наприклад, в Законі про продаж товарів 1979 уточнюється, що під усною формою необхідно розуміти проголошення відповідних обстановці слів (ст. 4). Тим часом в комерційних відносинах з відомих причин перевага все ж віддається письмовій формі. Така форма необхідна для договорів з певними видами майна (земля, акції, частки в статутному капіталі та ін), а також для деяких видів договорів (дарування, інші дозволені правом безоплатні договори і односторонні зобов'язання, договори страхування і т. п. ).

Інші інститути, що впливають на юридичну долю договору і його виконання. Тиск і неналежний вплив. Договір, укладений під впливом тиску, в тому числі й економічного, у сфері держпідприємництва, може бути визнаний судом недійсним. Виявлення неналежного впливу однієї сторони на іншу може спричинити визнання договору недійсним, проте зазвичай позначається на розподілі між сторонами тягаря доказування та тлумаченні положень договору на користь сторони, більш слабкою в переговорах. Презюмується, поки не доведено інше, що більш сильна у переговорах сторона скористалася своїм переважним становищем при узгодженні умов договору. Спростування цього припущення може бути досягнуто, якщо, зокрема, доведено, що інша (залежна) сторона при укладанні угоди скористалася послугами незалежного кваліфікованого експерта. Статус більш сильної сторони у переговорах або визначається з обстановки на підставі вже наявних прецедентів (угоди між лікарем і пацієнтом, адвокатом і клієнтом, материнської і дочірньої компанією і т. п.), або доводиться в кожному конкретному випадку іншим учасником договору.

Коректність заяви (затвердження, повідомлення) сторін про факти, зробленій до укладення договору, може вплинути як на дійсність угоди, так і на тлумачення його окремих умов. Правова оцінка дається при цьому не всяким, а тільки таким заявам, які можуть вплинути на поведінку іншої сторони, на прийняття нею рішення про умови договору, що укладається, і стосуються лише значущих фактів, а не положень застосовуваного права, намірів або думки сторін.

Заяви можуть робитися щодо різного роду зазначених фактів, однак у ряді випадків розкриття інформації про них є обов'язком сторони. Зокрема:

1) у разі настання таких нових обставин, у результаті яких з'явилися додаткові факти, і раніше зроблені заяви про колишні значимі факти вже перестали бути достовірними;

2) якщо формально, виходячи з суто буквального значення слів, заява зовні достовірна, проте в дійсності, якщо б до відома іншої сторони були доведені додаткові факти, то думка сторони про заявлений факт могла б бути протилежною;

3) для угод, в яких достовірність інформації про факти особливо значима, оскільки вона може істотно вплинути на умови договору (наприклад, при страхуванні).

Як зазначалося, основне значення, що надається правом зазначеним заявам, полягає у визначенні ступеня їх впливу на прийняття стороною того або іншого рішення за договором. Разом з тим при з'ясуванні залежності прийнятого рішення від достовірності наданої інформації, встановлення того, наскільки сторона за договором покладалася на правдивість відомостей про факти, беруться до уваги і супутні обставини укладення договору. Зокрема, в разі проведення стороною, яка оцінює інформацію про факт, незалежної експертної перевірки тих самих фактів, наявність даної залежності не визнається, і тому посилання на недостовірність інформації, представленої іншою стороною, і застосування відповідних засобів правового впливу не допускаються.

При некоректній заяві, в тому числі хибній, сторона, яка її допустила, несе тягар різного роду несприятливих для неї наслідків, які визначаються в залежності від усвідомлення особою, що надає інформацію, ступеня її достовірності.

1. При умисному (усвідомленому) обмані потерпіла сторона має право заявити вимогу про відшкодування збитків з делікту та про припинення договору.

2. У випадку недбалості, тобто коли сторона, що зробила заяву, нерозумно вважала, що представлена інформація достовірна, хоча це і не відповідало дійсності, – вимога про відшкодування збитків за правилами ст. 2 (1) Закону про надання недостовірної інформації 1967 та про припинення договору або про відшкодування збитків (але вже відповідно до ст. 2 (2) того ж Закону).

3. При відсутності провини, тобто якщо заявник не знав, не міг і не повинен був знати того, що в дійсності інформація недостовірна, а віра його в істинність помилкових відомостей в умовах конкретних обставин є розумною, – вимога про припинення договору або про компенсації збитків відповідно до правил ст. 2 (2) згаданого Закону 1967.

Умови договору класифікуються за різними підставами. За значенням для угоди в цілому і наслідків недотримання виділяються три групи умов.

1. «Умови» – визначають предмет угоди, основні права і обов'язки сторін. Порушення таких умов надає потерпілій стороні право вимагати компенсації збитків, а також право відмовитися від виконання своїх обов'язків за договором.

2. «Гарантії» (посвідчення) – менш значущі (несуттєві) подання договору, що визначають другорядні (неосновні) права і обов'язки сторін. При порушенні цих положень потерпіла сторона вправі вимагати лише компенсації збитків.

3. «Невизначені умови» – положення, значення (важливість) яких для договору на момент його укладення недостатньо ясно, і воно може бути встановлено в подальшому, виходячи з наслідків порушення цих умов. У залежності від фактичних наслідків порушення, потерпіла сторона має право скористатися засобами захисту, встановленими або для «умов», або для «гарантій».

По тому, як сторони визначили й закріпили окремі договори, виділяють наступні групи умов.

1. «Явно виражені (прямі) умови» – положення, сформульовані і підтверджені безпосередньо сторонами, наприклад, у договорі, що має письмову форму.

2. «Припущені умови» – положення, які застосовуються незалежно від того, узгодили їх самі сторони в якості умов договору чи ні. Такого роду умови можуть бути почерпнуті як з торгової (ділової) практики, так і з законодавчих норм.

Що стосується ділових звичаїв, то застосування тих чи інших положень багато в чому залежить від того, чи є вони одночасно розумними, очевидними і необхідними в кожному конкретному випадку для додання договору комерційного сенсу. Або, іншими словами, чи уклав би будь-який розумний бізнесмен договір без включення до нього умов, які при порівняних обставинах звичайно є загальноприйнятими і необхідними для досягнення цілей підприємництва.

Друга група припущених умов складається з норм, що містяться в численних законодавчих актах, основними з яких є Закон про продаж товарів 1979 р., Закон про поставки товарів та наданні послуг 1982 р. і багато інших. Наприклад, мається на увазі, якщо з умов договору прямо не випливає, що реалізований товар є якісним, відповідає відповідним стандартам і може бути використаний за призначенням.

Умови про обмеження або виключення відповідальності за порушення договору мають особливе значення для англійської договірної практики. Існуючі з даного питання правила формулювалися з метою додаткового захисту більш слабкої сторони у переговорах і перш за все для договорів, що укладаються шляхом заповнення та підписання стандартних (типових) бланків («договорів приєднання»). Судами вироблені такі основні правила тлумачення обмежувальних умов. По-перше, такі повинні бути безпосередньо узгоджені сторонами, і кожна з них повинна ясно усвідомлювати зміст правил про обмеження та (або) виключення відповідальності, а також можливість їх застосування. По-друге, обмежувальна умова повинна бути сформульована таким чином, щоб вона могла бути без сумнівів застосована до конкретної ситуації. При виникненні будь-яких сумнівів суди будуть керуватися специфічними правилами тлумачення такого роду умов. Так, у разі неясності формулювання обмежувальної умови вона буде витлумачена на шкоду тій стороні, яка на неї посилається. Іншими словами, всі сумніви на користь потерпілого. Відповідно до ще одного правила тлумачення презюмується, що ніяка умова не може ставити під загрозу досягнення основної мети договору за допомогою виключення відповідальності за поведінку сторони, яка перешкоджає цьому. Сторони, проте, можуть домовитися про незастосування цієї презумпції до своїх відносин, але тільки узгодивши такі формулювання, які не залишали б місця сумнівам.

Припинення дії договору можливе в результаті декількох обставин.

Належне виконання, тобто таке, що повністю відповідає умовам договору, як в цілому, так і в окремому. Виконання обома сторонами припиняє дію договору. Серед винятків з цього правила найбільш важливими для комерційного обороту є наступні.

1. Ділені зобов'язання (договір). Якщо умови договору дозволяють виділити різні обов'язки і обчислити відповідний розмір зустрічного надання за них (наприклад, перевезення вантажу за такою-то вартістю за одиницю товару), то у випадку неповного виконання (перевезено п'ять тонн замість дванадцяти) боржник має право розраховувати тільки на частину зустрічного надання, пропорційну сповненому. При цьому він залишається відповідальним за невиконання інших обов'язків (умов договору), в тому числі у формі компенсації збитків кредиторові.

2. Дії іншої сторони, що перешкоджають виконанню, надають боржникові право на використання у відношенні кредитора засобів правового захисту, встановлених договірним правом.

3. Прийняття часткового виконання може розглядатися як припинення колишнього договору і укладення нового на інших умовах. Разом з тим застосування цього правила залежить від того, чи мав кредитор можливість, виходячи з обставин справи, не приймати часткове виконання.

4. Виконання договору в основній його частині (істотне виконання) надає боржникові право вимагати зниження розміру компенсації (суми збитків), який може бути витребуваний кредитором за невиконання частини, або якщо виконання було неналежним. Застосування цього правила можливо тільки, якщо дефект у виконанні є незначним, і кредитор у цілому отримав те, на що він мав право розраховувати, уклавши договір.

5. Намір виконати або пропозицію прийняти належне виконання, відхилене кредитором, прирівнюються до виконання. Однак, якщо виявлений намір не призвів до фактичного виконання грошового зобов'язання, то дане правило застосуванню не підлягає.

Угода про припинення договору. Сторони можуть визначити необхідність укласти угоду про припинення договору до його повного виконання, у тому числі змінивши умови первинного договору. Разом з тим, така угода сама по собі розглядається як самостійний договір і тому має відповідати всім вимогам, що пред'являються до укладання договорів, включаючи зустрічне надання.

Марність договору. За загальним правилом, винність не має значення для звернення до засобів правового захисту у разі невиконання або неналежного виконання договору, в тому числі для заяви вимоги про його розірвання. У той же час у процесі виконання договору можуть настати такі обставини, які не знаходяться у сфері контролю сторони за договором і можуть істотно вплинути на можливість виконання. Неможливість виконання договору однією зі сторін, що настала за відсутності в цьому вини обох сторін, звільняє учасників договору від своїх обов'язків, а його дія вважається припиненою. Іншими словами, зазначені наслідки виникають за умови, що відповідні обставини не виникли в результаті діяльності відповідної сторони, не могли і не повинні бути передбачені й відвернені сторонами, проте за умови, якщо належне виконання або 1) неможливо, або 2) незаконно, або 3) значно відрізняється від того, на що сторони розраховували при укладанні договору. Виконання вважається неможливим, якщо:

1) фізично знищений або суттєво пошкоджений предмет договору, наприклад товар, що підлягає передачі покупцю;

2) предмет виконання не знищений, але недоступний, не може бути отриманий боржником для виконання кредиторові;

3) настала смерть боржника – сторони договору про надання послуг, якщо зобов'язання нерозривно пов'язане з особою боржника. Виконання незаконно, якщо через обставини, що наступили після укладання договору (зміна законодавства, мораторій і т. п.), воно не буде відповідати правовим вимогам.

Значною (істотною) відміна виконання від того, на що сторони розраховували при укладанні договору, визнається тільки в тому випадку, якщо фактичний і узгоджений сторонами результати виконання повністю або майже повністю один одному не відповідають. Тому обставини, що спричинили скорочення передбачуваного сторонами прибутку, самі по собі не впливають на чинність договору.

Наслідки марності договору регламентуються і в Законі про правову реформу (про марні договори) 1943 р. Зокрема, крім припинення дії договору (ст. 1 (1)), при настанні розглянутих обставин сторони мають право вимагати повернення сплачених один одному грошових коштів (ст. 1 (2)), компенсації певних витрат (ст. 1 (3)).

Невиконання (порушення) договору може мати різні форми:

1. При фактичному порушенні сторона не виконує або неналежно виконує зобов'язання.

2. При передбачуваному порушенні з поведінки сторони очевидний її намір не виконувати умови договору.

У такому випадку інша сторона має право вдатися до відповідних заходів правового захисту, не чекаючи фактичного порушення. Як вже вище зазначалося, обрання засобів правового захисту залежить від того, які з трьох видів умов договору порушені або можуть бути порушені.

Основні засоби правового захисту при порушенні договору. Відшкодування збитків (у вигляді грошових платежів) є основним засобом правового захисту в договірних відносинах, виходячи з принципу, що потерпіла сторона повинна бути поставлена в положення, в якому вона була б, якби договір не був порушений. Залежно від порядку підрахунку розрізняють два види збитків – збитки, заздалегідь визначені і заздалегідь не визначені. Заздалегідь певними називаються збитки, сума компенсації яких обчислюється відповідно до положень договору, встановлюють або фіксований розмір, або порядок («формулу») його обчислення. Відповідні умови, особливо коли одна зі сторін договору перебуває в домінуючому положенні, можуть бути визнані недійсними, якщо:

1) з контексту договору ясно, що заздалегідь визначені збитки не відповідають меті цього договору, а саме наміру сторін дійсно завчасно встановити розмір компенсації на випадок передбачуваних (ймовірних) для конкретної договірної ситуації збитків. Такий намір не повинно бути уявним або фіктивним;

2) певний розмір очевидно вище, ніж будь-які можливі збитки;

3) розмір збитків, встановлений в якості компенсації за невиконання обов'язку по сплаті певної суми, перевищує таку суму;

4) аналогічний розмір встановлений для різних (кількох) порушень, одні з яких є суттєвими порушеннями, а інші малозначними. Заздалегідь не певні збитки відшкодовуються при доведенні, як правило, потерпілою стороною не тільки розміру збитків та факту самого порушення, а й наявності однієї з таких умов:

1) «закономірний» (природний) причинно-наслідковий зв'язок між порушенням та збитками;

2) такий причинно-наслідковий зв'язок, хоча і не є закономірний, але можливість прояви якого, а отже, виникнення збитків в даних конкретних умовах було або могло бути відомим обом сторонам при укладенні договору.

Передбачувані збитки. Неможливість або утруднення в доведенні (визначенні) розміру збитків не позбавляє потерпілого можливості їх стягнення. Суд у такому випадку має право самостійно встановити розмір компенсації.

Зменшення збитків. Потерпіла сторона зобов'язана вжити необхідних заходів для можливого зменшення збитків. В іншому випадку вона не має права розраховувати або взагалі на яку б то не було компенсацію, або, в залежності від тих заходів, які могли, але не були зроблені, – на повну компенсацію.

Реальне виконання – інститут, створений правом справедливості, що застосовується за розсудом суду у виняткових випадках. Вимога про реальне виконання не задовольняється судом і, як правило, замінюється на відшкодування збитків, якщо:

1) відшкодування збитків є адекватним засобом правового захисту, наприклад, у договорі купівлі-продажу (за винятком продажу незвичайних, індивідуально визначених товарів – картина, інші предмети мистецтва і т. п.);

2) договір не передбачає рівності в можливості вдатися до різних засобів правового захисту;

3) виконання потребує постійного контролю, є триваючим;

4) договір передбачає виконання, нерозривно пов'язане з особою боржника.

Судова заборона зазвичай накладається судом на вимогу однієї із сторін договору для запобігання порушень іншою стороною умов, які зобов'язують останню утриматися від певних дій.