2. Договірне право Франції.

Французьке законодавство не містить загального визначення торгової угоди, застосовуючи до неї різні критерії. Виділяються торгові угоди за своєю природою: це ті угоди, які законом названі як торговельні. Відповідно до ТК Франції, а також Законом від 13 липня 1987 р., торговими угодами визнаються:

– купівля рухомого майна для перепродажу в незміненому вигляді або після обробки та підготовки до продажу;

– будь-яка покупка нерухомості з метою її перепродажу;

– всі посередницькі операції при купівлі чи продажу нерухомості, акцій, часток участі в товариствах;

– всяке промислове підприємство, комісійне підприємство, підприємство для перевезень по суші або по воді;

– всяке підприємство з постачання, по здійсненню агентських операцій;

– всякі валютні, банківські, посередницькі операції;

– всі морські перевезення, всяке фрахтування або оренда судна;

– всі страхові та інші договори, що стосуються морської торгівлі;

– векселі між усіма особами.

Далі, виділяються торговельні угоди за належністю. Це означає, що якщо угода здійснюється комерсантом систематично, постійно, у вигляді промислу або підприємства, то вона є торговою. Іншими словами, будь-яка угода комерсанта, пов'язана з його діяльністю, завжди передбачається торговою.

Операція, яка не має відношення до комерційної діяльності комерсанта, є цивільно-правовою регулюється нормами цивільного законодавства.

Угода комерсанта з клієнтом-некоммерсантом («непрофесіоналом») називається змішаною. До такої операції застосовуються норми і торговельного, і цивільного законодавства: до комерсанта – торгового, а до некоммерсанта – цивільного. Крім того, виділяються торговельні угоди за формою. Наприклад, діяльність комерційних організацій завжди передбачається торговельною, і тому угоди, здійснювані ними, теж торговельні. Операції, пов'язані з видачею і передачею векселя, теж по формі завжди вважаються торговими.

Французьке законодавство закріплює практично ті ж самі принципи торговельних угод, які відомі законодавствам європейських держав. Перш за все це принцип свободи договору. Принцип свободи договору, закріплений у ЦК, був з часом обмежений у публічних інтересах.

Договір, який суперечить публічному порядку, нормам закону чи добрим звичаям, визнається недійсним.

Французькі суди у своїй практиці використовують захисні механізми проти нерівноправних умов договорів, застосовуючи правило про «неясності». Крім того, законодавцем вироблений механізм захисту при застосуванні положень договорів, що вводять в оману. У цих цілях прийнято Закон № 78-23 від 10.01.1978 р., який забороняє включати до договорів споживачів з підприємцями певні застереження, які наділяють останніх значними перевагами і дають усі підстави припускати, що вони нав'язані споживачеві внаслідок зловживання підприємцем своєю економічною перевагою. Закон № 78-23 не застосовується до договорів між підприємцями і надає захист «тільки споживачам і підприємцям-непрофесіоналам».

Що стосується форми договору, тут потрібно звернути увагу на наступне. З точки зору торговельного законодавства, є деякі винятки з загальноцивільних правил. Зокрема, при недотриманні форми торгової угоди сторони можуть посилатися на показання свідків. ЦК Франції встановлює під загрозою недійсності правочину дотримання обов`язкової письмової форми. Для торгових угод такою формою може бути звичайний чек магазину або кафе, але в ньому повинні бути вказані всі істотні умови договору, аж до дати і години придбання товару, найменування товару, його кількості і вказівки точної ціни. Обов'язкова письмова форма для угод з нерухомістю.

Французьке законодавство закріплює принцип зв'язуючої сили оферти: сторона, що послала оферту, вважається пов'язаною нею протягом терміну, зазначеного для відповіді. Ділова практика виходить з того, що цей термін складає, як правило, 2 тижні. При тлумаченні договору суди, за французьким правом, повинні з'ясувати справжню волю сторін, а не обмежуватися формальним аналізом лише тексту договору. Таким чином, при тлумаченні договорів діє так звана теорія волі. Особливістю французького договірного права є правило про те, що право власності переходить від продавця до покупця в момент укладення договору, а не в момент передачі речі, як це встановлено ЦК РФ. Дана норма ФЦК носить диспозитивний характер, тобто сторони можуть у договорі визначити інший момент переходу права власності (наприклад, після повної оплати товару при постачанні в кредит).

Підприємці відповідають за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань незалежно від вини, якщо в договорі не встановлена відповідальність лише за наявності вини.

За невиконання зобов'язання встановлено законні відсотки неустойки – 6% річних. Відповідальність за порушення умов договору може бути виражена у відшкодуванні збитків і у сплаті неустойки. Обставинами, що звільняють від відповідальності (так званими форс-мажорними), є обставини непередбачені, надзвичайні, як правило, природного характеру. Однак закон допускає, що в договорі можуть бути встановлені й інші обставини, що звільняють від відповідальності, наприклад сторони можуть записати в договорі, що зміна керівництва АТ буде обставиною, що звільняє сторони від відповідальності за невиконання будь-якого зобов'язання. Серед способів забезпечення виконання зобов'язань застосовуються практично ті ж способи, які відомі європейському законодавству, причому дуже поширені поручительство, банківська гарантія, широко використовується іпотека. Більш того, кредиторам дано право зупинки товару в дорозі, поки боржник не виконає свої зобов'язання. Спосіб, невідомий російському законодавству, – гарантійна передача права власності. Це означає, що кредитор набуває право власності на майно боржника (при цьому саме майно в натурі не передається) з умовою, що якщо боржник виконає свої обов'язки, то кредитор повертає йому право власності, а боржник має право, в тому числі і в судовому порядку, вимагати повернення права власності, переданого їм кредитору в забезпечення свого основного зобов'язання.

Формами речового забезпечення зобов'язань є застава та іпотека. Застава визначається у ЦК Франції як договір, в силу якого боржник передає певну річ кредитору в забезпечення боргу. Застава ділиться на заклад (заставу рухомого майна) і антикрез (застава нерухомих речей). Іпотека розглядається як речове забезпечення зобов'язання, при якому боржник не позбавляється володіння обтяженим майном. Антикрез відрізняється від іпотеки тим, що при антикрезе боржник позбавлений володіння. Нерухоме майно знадходиться у володінні кредитора, який отримує принесені плоди і доходи і звертає їх на погашення відсотків на вимогу і основного боргу. Іпотека може бути загальною і спеціальною. Загальна іпотека обтяжує все належне боржникові нерухоме майно, в тому числі і придбане ним після встановлення іпотеки. Спеціальна іпотека обтяжує тільки наявне індивідуально визначене нерухоме майно.