§ 6. Заставне право

У римському праві відсутній єдиний термін для визначення застави, через те що у певні історичні періоди існували різні її форми. Однак усім формам застави була притаманна однакова функція — забезпечення ви­конання зобов'язання¹, що обумовлювалася сутністю цієї категорії.

Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог^{[CLXII] [CLXIII].}

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумов­лене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов'язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалося боржником кредиторові, суттєво змен­шуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов'язання. Застава від самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належного боржнику майна відповідної речі (кількох речей), за рахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою заставні відносини з приводу цього не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звер­нути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент перебуває. Це правило до­зволило римським юристам стверджувати, що при реалізації заставних відносин мова йде про «відповідальність речі» (res obligata), а не осо­би (D. 20. 1. 4)^[CLXIV].

Основною метою встановлення заставних відносин римські юристи вважали забезпечення належного виконання іншого (основного) зобо­в'язання.

У римському приватному праві існували три основні форми вста­новлення заставно-договірних відносин — фідуція (лат. fiducia — вір­ність своєму слову), пігнус (лат. pignus — застава), а також іпотека (грец. цлоОтіхп).

Ще ранішим різновидом договорів застави слід визнати фідуціар- ну домовленість. Виникнення фідуції первісно ґрунтувалося на від­носинах позики (nexum) й інших боргових зобов'язань. З метою на­дання гарантій виконання своїх боргових зобов'язань боржник шляхом

манципації (mancipatio) або уступки права (in iure cessio) передавав право власності на належну йому річ іншій особі — кредитору. Тому фідуція характеризувалася невигідним становищем боржника, який у разі невиконання або неналежного виконання свого зобов’язання міг втратити право власності на заставлене майно. Адже лише за умови належного виконання боржником зобов’язання кредитор був зобо­в’язаний так би мовити «повернути» право власності на предмет за­стави боржнику. Ця домовленість мала характер пакту^[CLXV] (pactum), а тому її невиконання з боку кредитора не забезпечувалося позовним захистом і цілком залежало від чесності й порядності останнього. Саме тому цей договір мав довірчий, фідуціарний характер. Кредитор завжди був у більш привілейованому становищі й міг обирати вигідніший для себе варіант поведінки: вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання чи утримувати і надалі в себе предмет застави, на який він мав титульне право власності. У тих випадках, коли передане за таким договором майно значно переважало за вартістю і цінністю предмет основного боргу, належне виконання боржником забезпече­ного заставою зобов'язання взагалі було невигідним кредитору.

ності кредитора. Ураховуючи недоліки фідуції, згодом виникла потре­ба конструювання більш виважених правових засобів забезпечення прав як кредиторів, так і боржників у заставних правовідносинах. Правового значення одного із різновидів таких договорів набув так званий пігнус (pignus), який ще називають ручний заклад.

Предметом пігнусу могли бути як рухомі (res mobiles), так і неру­хомі речі (res immobiles). На підставі укладення пігнусу в разі невико­нання заставодавцем (боржником) забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель (кредитор) мав право продати предмет застави, з отриманих коштів погасити борг, а решту грошей повернути борж­нику. Основна позитивна відмінність пігнусу від фідуції полягала в тому, що його укладення мало наслідком передачу речі не у власність, а лише у володіння (ius possidendi) кредитора, який мав лише право продати її (ius distractionis) з метою погасити борг, а не залишити собі (D.

Іпотека виникла як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не лише право власності на річ, а й володіння нею^[CLXVI]. Інакше кажучи, предмет застави не пере­давався заставодержателю (кредитору за основним зобов'язанням). Це було дуже вигідно для боржника, який міг обробляти землю, що тоді була найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не

втрачав надію своєчасно виконати свої зобов'язання на користь креди­тора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, в яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли бути і офіційного, і при­ватного характеру. Для чинності останніх вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському при­ватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону.

Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними, або особливими, іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких становило все належ­не боржнику рухоме і нерухоме майно.

Основна перевага іпотеки порівняно з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала в можли­вості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов'язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин із множинністю осіб із боку креди­торів встановлювалася черговість задоволення їх вимог. Спочатку вона полягала в переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути пові­домлений про попередні іпотеки і чітко усвідомлювати свою черговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у післякласичний пе­ріод, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що були встанов­лені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках, і найнижчий — іпотеки, складені за простою домовленістю між борж­ником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушен­ня захищалися інтердиктами і позовами. Наприклад, інтердикт про

набуття права володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався в разі закінчення строку виконання зобов'язання (при його невиконанні в строк), а також із появою небезпеки неправомірних дій щодо заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (креди­тори) мав право витребувати предмет іпотеки в осіб (як власника, так і інших осіб), що його утримували. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям з боку іпотечних кредиторів шляхом висування заперечень. У зв’язку з тим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припинялася з моменту належного виконання забезпеченого іпотечним майном основного зобов'язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.