§ 4. Спадкування за законом

Спадкування за законом (hereditas ab intestato) настає в тих ви­падках, коли після померлої особи не залишилося заповіту або коли спадкоємець за заповітом із тієї чи іншої причини не прийняв спад­щини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка належить до епохи Законів XII таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно до цього Закони XII таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвладних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) помер­лого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися «своїми» (heredes sui) і разом із цим «необхід­ними» (necessarii) в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємця­ми незалежно від виявлення їхньої волі щодо цього^[CCXLV]. Дружина, діти та усиновлені ділили майно нарівно. Якщо ж у спадкуванні брали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто вони

отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їхній батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню «своїх» спадкоємців надавали особливого характеру: вони не лише набували нового для них спадкового майна, а і вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом із pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося «своїх» спадкоємців, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus). Так, насамперед закликалися до спадкування брати, сестри та мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі cum manu і цим набувала становища сестри померлого. Усі ці особи щодо померлого були агнатами другого ступеня. За відсутності агнатів другого ступеня закликаються агнати третього ступеня і т. д. Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер.

Із розвитком економіки патріархальна сім’я розкладається, і сімейну власність змінює індивідуальна приватна власність. У зв'язку з цим система спадкування, побудована за принципом агнатського спорід­нення, втратила свою підставу. За преторським едиктом при спадкуванні враховувалося когнатське (кровне) споріднення. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись такої черговості.

Перший клас — усі діти померлого та особи, які прирівнювалися до них. До цього класу належали: еманциповані діти померлого, а також діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадко­давця вони були звільнені від влади усиновлювача. Таким чином, уже в цьому класі поряд із агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні родичі спадкували за правом представлення.

Другий клас — особи, які мали право спадкування за Законами XII таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликалися до спадкування за відсутності осіб, які належали до першого класу, а також у разі, якщо ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у визначений строк. У другий клас входили «свої»

та найближчі агнатські родичі, де «свої» закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей.

Третій клас охоплював кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеня споріднення включ­но. Унаслідок кровного споріднення «свої» закликалися до спадкуван­ня втретє, еманциповані вдруге. Побічні когнати спадкують без обме­жень прав жінок. При цьому найближчий ступінь спорідненості усуває подальший, родичі одного ступеня ділять спадщину нарівно.

У цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим (unde vi uxo — чоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив на­ступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, спад­щина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новелами Юстиніана. Суттєво порядок спадку­вання за законом був реформований у новелах Юстиніана. Так, була спрощена система спадкування за законом, яка будувалася виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу становлять низхідні родичі померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом із дітьми, всі вони отримували частку, яка належала б їх помер­лому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу становлять висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, дітгі раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спад­щину порівну, проте племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини розподіляється між висхідними родичами з боку батька, друга — між висхідними родичами по материнській лінії.

Третя черга — неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлих батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі без обмеження ступенів.

У цьому списку спадкоємців відсутній той із подружжя, що є жи­вим. Він закликався до спадкування в останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден із перелічених спадкоємців. Проте за «бідною вдо­вою», тобто яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити згідно із соціальним становищем жінки, визнане право необхід­ного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром 1/4 спад­щини, але не більше 100 фунтів золотом.

У римському праві поряд із наступництвом між чергами та сту­пенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток (ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося кілька осіб одного ступеня споріднення (наприклад, три сини) та один із них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців.

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прий­няли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважа­лася еідумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгоспо­дарним і могло бути захоплене кожним. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; у період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумер- лої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.