§ 1. Поняття та історія спадкування

Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало крізь всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною — майнове правонаступництво, яке становить зміст інституту⁷ спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов'язане з процесом розвит­ку інститутів власності (propretas) і сім'ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька — глави сім'ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося у членів того самого роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи — спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з'являвся наступ­ник, представник покійного — спадкоємець (heres).

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) — це перехід майна померлої особи до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збережен­ня в цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонас­тупника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (уні­версальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце в разі, якщо одна особа бере на себе майнові права і обов'язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина — це сукупність прав і обов’язків спадкодавця, яка пе­реходила в порядку правонаступництво до його спадкоємців. Спадщи­на існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не збігалося із визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав у тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного

суб'єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи.

Поряд із універсальним правонаступництвам, римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав без покладення на неї обов'язків. Це правонаступництво відбувалося у двох історичних формах: цивіль­на форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма — фідеїкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм становить розпорядження спадкодавця, яке вигідне для тре­тьої особи і має бути обов’язково виконане спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані в окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за за­повітом. або за законом. Спадкування за законом мало місце в разі, якщо заповіт не був складений певною особою або був визнаний не­дійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Харак­терною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто було неприпустимим, щоб одна частина спад­щини перейшла до спадкоємця за заповітом, а інша частина цієї ж спадщини — до спадкоємців за законом^[CCXLII].

Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (iuris civilis) і преторську (iuris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок уводу у фактич­не володіння спадщиною — bonorum possesio. Право Юстиніана вста­новило тільки один порядок спадкування, що являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.