§ 1. Поняттясторін у цивільному процесі

Визначення сторін у цивільному процесі та їх правового становища є обов'язковою передумовою винесення законних і обґрунтованих судових рішень.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства сторона­ми в цивільному процесі є позивач та відповідач.

Так, у ст. З ЦПК зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно із ст. 15 ЦПК суди розглядають у по­рядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, неви­знаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ про­водиться за правилами іншого судочинства. Таким чином, поняття сторін у цивільному судочинстві пов'язане з поняттям суб'єктів спору про право, який віднесено законом до юрисдикції загального суду.

Деякі вчені, на відміну від подібного висновку, вважають, що сто­рони — це суб'єкти матеріальних правовідносин, які є предметом су­дового розгляду в цивільній справі. Разом з тим особи, які виступають

як сторони, зовсім не обов'язково повинні бути учасниками матеріаль­них правовідносин, через які виник спір про право. Нерідко мають місце випадки, коли суд, розглянувши справу, встановлює, що позива­чу не належить право, на яке він претендує, чи особа, яка притягнута як відповідач, не завжди є зобов'язаною особою в матеріальних право­відносинах. Отже, спроба давати визначення сторін з врахуванням суб'єктної структури спірної правовідносини не обґрунтована.

Поняття сторін не може бути зведене до зв'язку із суб'єктами ма­теріальних правовідносин, хоча в більшості випадків сторони — суб'єкти матеріально-правових відносин. Слід виходити з того, що сторони в процесі — інститут процесуального права, а тому при ви­значенні сторони повинні поєднуватися матеріально-правові та про­цесуальні ознаки цього поняття. В іншому випадку напрошується висновок про те, що при відсутності матеріально заінтересованих осіб у процесі немає сторін.

Таким чином, поняття сторони в цивільному процесі ширше за поняття сторони в матеріальних правовідносинах, а уявлення про сто­рони як учасників матеріальних правовідносин є неповним.

Регламентація правового становища сторін не пов'язана з матері­альними правовідносинами. Сторони в дійсності не завжди є сторона­ми спірних матеріальних правовідносин. Більше того, для визнання сторін наявність таких відносин взагалі не має значення. На момент відкриття провадження у цивільній справі, а також у провадженні до судового розгляду і навіть під час судового розгляду існування матері­альних правовідносин невідоме, оскільки їх наявність чи відсутність встановлюється рішенням у справі. Наявність чи відсутність між сто­ронами матеріальних правовідносин жодною мірою не відбивається на їх правовому становищі.

З урахуванням того, що до моменту розгляду справи не можна мати вірогідного судження про сторони як учасників матеріальних право­відносин, багато авторів стверджують, що сторони — передбачувані учасники спірних матеріальних правовідносин. Така постановка пи­тання суперечить законодавству. Чинне цивільне процесуальне зако­нодавство не містить норм, у яких ця обставина була б врахована і якимось чином мала вплив на правовий статус сторін. Навпаки, ст. 33 ЦПК, яка передбачає порядок заміни неналежного відповідача, дозво­ляє зробити протилежний висновок. Відповідно до цієї статті суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляд справи, замінює пер­вісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Таким чином, основним у характеристиці сторін є те, що вони є учасниками правового спору, переданого для розгляду суду.

У кожній цивільній справі завжди є дві сторони: позивач і відпо­відач. Позивач — особа, яка звернулася до суду за захистом своїх по­рушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх такими. Однак, враховуючи той факт, що, відповідно до ч. 2 ст. З ЦПК та ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповно­важений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод чи інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах, вищезазначене визначення поняття по­зивача є неповним. З урахуванням того, що вищезазначені суб'єкти звертаються до суду хоча і від свого імені, але в інтересах інших осіб, під позивачем слід розуміти такого суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин в позовному провадженні, який звертається до суду на захист своїх прав, свобод чи інтересів, якщо вважає їх порушеними, оспореними чи невизнаними, або на захист прав, свобод чи інтересів якого звернувся відповідний правоуповноважений на звернення до суду суб'єкт.

На відміну від позивача відповідач — це особа, яка, на думку по­зивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому згода відповідача на притяг­нення його як такого не обов'язкова.

Крім того, принциповим є момент, з якого позивач та відповідач набувають свого статусу. Цей момент збігається з постановлениям ухвали про відкриття провадження у справі, оскільки з цим моментом пов'язане виникнення процесуальної діяльності по справі та придбан­ня суб'єктами процесуальної діяльності притаманних їм прав та обов'язків, що визначаються їх процесуальним статусом.

Оскільки сторони — це особи, спір між якими повинен вирішити суд, то з цього випливає такий практичний висновок: цивільний процес може виникнути лише за наявності двох сторін (позивача та відповіда­ча); якщо позивач не називає відповідача, що порушив його право, процес виникнути не може. Позивач та відповідач, так би мовити,

персоніфікують цивільну справу. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити точну назву позивача і відповідача, їх місце прожи­вання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі, зміст позовних вимог. Якщо суддя встановив, що цих правил не дотримано, то він не може прийняти за­яву про порушення цивільної справи і повинен прийняти ухвалу про залишення заяви без руху та надати строк для усунення недоліків (ч. 1 ст. 121 ЦПК).

Якщо позивач чи відповідач вибуває з процесу й процесуальне правонаступництво неможливе, то справа підлягає закриттю (пп. 6, 7 ст. 205 ЦПК).

Стан спору про цивільне право між сторонами приводить до того, що сторони є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці інтереси можна охарактеризувати як намагання сторін отримати певні блага шляхом судового підтвердження наявності відповідних прав чи від­сутності визначених обов'язків, а також отримати рішення певного змісту (про задоволення позову чи про його відмову).

Юридична заінтересованість сторін є структурованою. Розрізняють матеріально-правову й процесуальну заінтересованість позивача та відповідача. Матеріально-правова заінтересованість позивача виража­ється в прагненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішення (набуття суб'єктивного права, припинення правовідносин тощо). Матеріально-правова заінтересованість відповідача виражається в ба­жанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких зобов'язань перед позивачем (зобов'язання передати речі, здійснити дію, не пов'язану з передачею майна тощо). Процесуальна заінтересо­ваність сторін полягає у бажанні отримати рішення про задоволення позову (для позивача) або у відмові у позові (для відповідача).

Юридична заінтересованість сторін відмінна від заінтересованос­ті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси і які можуть на підставі ст. З ЦПК та ст. 45 ЦПК звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Заінтересованість цих осіб має тільки процесуальний, а не особистий матеріально-правовий характер, оскільки вони діють в інтересах інших осіб, хоча і від свого імені.

Викладене є підставою для підсумкового висновку про те, що сто­рони в цивільному процесі — це особи, правовий спір яких вирішу­ється в суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов'язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності.