ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ, БАТЬКИ ЯКОЇ ПРОЖИВАЮТЬ ОКРЕМО

У Конституції України, Конвенції ООН «Про права дити­ни», Законах України «Про охорону дитинства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також у Сімейному кодексі України закріплюються права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо місця їх проживання.

Питання про визначення фактичного і юридично­го місця проживання малолітніх дітей може постати у зв’язку з окремим проживанням батьків через припинен­ня шлюбних відносин. Особливо складними є спори між подружжям, яке має декілька дітей.

Згідно зі ст. 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотични­ми засобами, може своєю аморальною поведінкою зашко­дити розвиткові дитини.

Утім не завжди спори про місце проживання дітей роз­глядаються тільки у зв’язку із розірванням шлюбу. Бать­ки, перебуваючи у шлюбі, можуть проживати окремо і з інших причин, а тому їх суперечки щодо місця прожи­вання дітей можуть розглядатися: до розірвання шлюбу, одночасно з розглядом справи про розірвання шлюбу або через деякий час після розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу— особливий етап у житті сім’ї, який по-різному впливає на учасників цього процесу і тим біль­ше діти не є сторонніми спостерігачами за цим процесом. Психічний стан дитини зазнає шкоди у період до та під час вирішення питання про розірвання шлюбу та і саме розлучення не є безслідним епізодом в житті дитини.

Згідно із соціальними дослідженнями про те, яку роль відіграє розірвання шлюбу в житті дитини, було встанов­лено, що дуже болісно реагують на розірвання шлюбу між батьками, залишення батьком сім’ї діти віком 5-7 років і перш за все хлопчики. А дівчатка гостро переживають розлучення з батьком переважно у віці 2-5 років, у період особливого емоційного розвитку.

Утім у підлітковому віці діти особливо болісно пере­живають розлучення батьків. Цей період є найбільш вразливим для дитини та може спровокувати порушення поведінки дитини в сім’ї, школі, глибокий невроз, а та­кож напруження у взаєминах із дорослими. При цьому необхідно враховувати і те, що після розірвання шлюбу постійний щоденний контакт з дитиною одного із батьків неможливий. І якщо батьки зважатимуть на ці обстави­ни, поставляться до них тактовно, можливо, це сприяти­ме примиренню подружжя. А отже, одночасний розгляд позову про розірвання шлюбу з питанням про місце про­живання дитини заслуговує на увагу.

Аналізуючи справи про розірвання шлюбу, можна дійти висновку, що частіше з позовами про розірвання шлюбу до суду звертаються жінки. При цьому вони рідко замислюються над тим, як розірвання шлюбу вплине на дітей та яким буде її особисте життя. В результаті після розірвання шлюбу жінка повністю зосереджується на ди­тині, забуваючи про такі цінності, як робота, відпочинок, розвиток особистості, і це приводить до того, що у дитини формується занижена самооцінка, вона втрачає самостій­ність. Або жінка починає бачити в дитині джерело своїх невдач, що також не сприяє нормальному її розвитку.

Уявлення про те, що діти завжди залишаються з матір’ю, перешкоджає жінці, яка вимагає розлучення, об’єктивно подивитися на позитивні та негативні сторони розірвання шлюбу. Психолог А. Егідес зазначав, що якби молоді мами не були на сто відсотків упевнені у тому, що після розірвання шлюбу діти обов’язково залишаться з матір’ю, їм значно рідше б спадала на думку можливість самого розлучення.

А тому заслуговує на увагу висновок про те, що не тіль­ки законодавство, а й судова практика повинні розвиватися таким чином, щоб жінка знала, що дитину їй можуть і не залишити і права щодо дитини у неї з чоловіком є рівними.

Утім на практиці при розгляді цивільних справ та­кої категорії переважне право на залишення з матір’ю малолітньої дитини надається саме матері дитини. При цьому зважають на те, що малолітні діти потребують перш за все жіночого догляду (регулярне та своєчасне харчуван­ня, дотримання правил гігієни, постійний нагляд), але у кожному конкретному випадку суд повинен перевіряти всі обставини, і якщо буде встановлено, що мати неналеж­но виконує свої обов’язки і доглядає дитину батько, то він має право розраховувати на справедливу оцінку виконан­ня ним батьківських обов’язків та його ролі в житті сина чи доньки.

Проте слід зазначити, що сам по собі вік неповнолітньо­го не є визначальним при розгляді справи про місце про­живання дитини, а цій обставині має бути надана оцінка у сукупності з іншими доказами.

Боровським районним судом Харківської області була розглянута позовна заява С. до С. про визначення місця проживання сина з батьком. Судовим розглядом було встановлено, що після розірвання шлюбу двоє дітей под­ружжя С. залишилися проживати з матір’ю. Діти є мало­літніми, різниця у віці - два роки. Батько ставив питання про визначення місця проживання з ним одного з синів.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди пер­шої та апеляційної інстанції виходили з того, що після розірвання шлюбу подружжя С. проживає окремо в різ­них місцях, діти малолітні, віком п’ять та вісім років. Роз’єднання братів та визначення місця проживання окре­мо один від одного може негативно вплинути на їх подаль­ші взаємини, до того ж діти сумуватимуть один за одним, що також негативно буде впливати на їх психологічний стан. Згідно з матеріалами справи було встановлено, що батьки дітей перебувають у неприязних відносинах, діти з дня народження проживали разом. Батько - позивач по справі поставив питання про передачу йому на виховання одного з синів, при цьому свої доводи не аргументував.

Із матеріалів справи вбачається, що на одній із зустрі­чей з дітьми батько забрав старшого сина додому, а мо­лодшого залишив у матері. Після такої поведінки батька молодший син захворів, оскільки переживав, що його розлучили з братом та залишили самого, відчував неспра­ведливість батька. Мати, заперечуючи проти позову, по­силалася на те, що діти є малолітніми, різниця у віці - два роки і весь час вони виховувалися разом. Старший син за­вжди піклувався про молодшого, допомагав йому, а тому вважає, що окреме проживання дітей призведе до того, що ці братерські зв’язки між дітьми будуть втрачені.

Суди першої та апеляційної інстанції погодилися з до­водами відповідачки та відмовили у задоволенні позовних вимог позивача.

Таким чином при вирішенні аналогічних справ слід враховувати, що окреме проживання братів, сестер дуже рідко вчиняється на користь дітей, адже для нормального розвитку дітей є дуже важливим почуття однієї сім’ї, про­живання разом, допомога один одному і т. ін.

По іншій справі судом був установлений порядок участі батька у вихованні двох хлопчиків-близнюків, віком до п’яти років, за якого діти три дні на тиждень повинні були проживати в будинку батька та бабусі, а чотири дні - у бу­динку матері. При цьому мати перебувала у відпустці по догляду за дітьми.

Однак цей висновок суду не можна визнати правиль­ним, оскільки малолітня дитина має розвиватися таким чином, щоб умови її життя не могли негативно впливати на її психічний стан, на її здоров’я. Зміна протягом тиж­ня місця проживання таких малолітніх дітей не може по­зитивно впливати на їх розвиток.

Перегляд цивільних справ зазначеної категорії по­казав і те, що суди першої інстанції дуже рідко застосо­вують норми ст. 171 Сімейного кодексу України, якою передбачено право дитини нате, щоб її вислухали батьки, інші члени сім’ї, посадові особи з питань, що стосуються її особисто.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вис- лухана при вирішенні між батьками, іншими особами спо­ру щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення або поновлення бать­ківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Що саме слід ураховувати при вирішенні спорів між матір’ю та батьком щодо місця проживання дитини.

По-перше, необхідно визначити особисті якості бать­ків як вихователів, враховуються характеристика з міс­ця роботи, місця проживання, а також показання свідків. Велику увагу приділяють поясненням вихователів з дитя­чих виховних установ щодо поведінки дитини, батьків, їх виховних якостей. При цьому не має значення, чи є спе­ціальна педагогічна освіта у одного з батьків. Важливо та­кож з’ясувати, якою була поведінка батьків та їх ставлен­ня до дітей до виникнення спору в суді.

Відсутність усілякої турботи про дітей, у період, коли спору не було, та явна демонстративна турбота під час ви­рішення спору - це одне. Розумна турбота про дитину до виникнення спору про виховання дітей у поєднанні з обе­режною для психіки дитини увагою до неї в період спо­ру - це інше.

Тобто проведення аналізу поведінки батьків до виник­нення спору та в період цього спору має велике значення для правильного вирішення справи.

Судом також повинні враховуватися умови виховання дитини (житлові, матеріальне забезпечення, навчання), але сама по собі перевага у матеріально-побутовому стано­вищі одного з батьків не є визначальною умовою для пе­редачі йому на виховання дітей. У даному випадку мають враховуватися проживання дитини у сімейному колі, де

перевага надається взаємоповазі, доброзичливості, взає­модопомозі, де дитині комфортніше і спокійніше, де вона отримує щиру любов і підтримку. А тому суди повинні зважати на ці доводи та давати їм належну оцінку.

Суттєвим фактором, здатним вплинути на позицію по спору, є прив’язаність дітей до одного з батьків.

Утім дослідити ці почуття в період розгляду справи дуже важко, через те що інколи прив’язаність дитини стає предметом спекуляції з боку недобросовісних бать­ків. Крім того, в період вирішення спору між батьками дитина розривається в почуттях між матір’ю та батьком, адже їй важко визначитися, кого з батьків вона любить сильніше.

Якість судового процесу по спорах про дітей значною мірою залежить від досудової підготовки справи.

Вона має включати не тільки співбесіду із позивачем та відповідачем а й залучення спеціалістів: лікарів, пси­хологів, педагогів. Обов’язковим учасником усіх спорів, пов’язаних із вихованням дітей, є орган опіки і піклуван­ня, який має дати свій висновок щодо того, з ким із окре­мо проживаючих батьків може проживати дитина, і цей висновок у справі має бути обов’язково. Втім висновок органу опіки і піклування, попри всю його важливість, не має для суду наперед установленої сили. Обов’язковою є присутність у судовому засіданні представника органу опіки та піклування.

Оцінюючи докази, суд повинен дати належну оцінку висновку органу опіки і піклування, а також з’ясувати думку дитини, яка за своїм віком має можливість вис­ловлювати думки з цих питань. У висновку органу опіки і піклування також повинна бути відображена думка ди­тини, бесіда спеціаліста органу опіки та піклування з ди­тиною має проходити у вільній обстановці, частіше таке спілкування виключає присутність батьків.

Пояснення дитини в судовому засіданні, навіть якщо вони даються у закритому судовому засіданні або у нарад- чій кімнаті, все ж таки мають офіційний характер і така обстановка не сприяє відвертості дитини. Допит дитини як свідка взагалі не передбачений.

Враховуючи викладене, слід зазначити, що ця кате­горія справ вимагає від суддів, які їх розглядають, знання законодавства, що передбачає захист прав дітей, нефор­мальний підхід до розгляду справ цієї категорії, а також, судді повинні по цих справах бути своєрідними психо­логами і вирішувати їх таким чином, щоб у першу чергу були захищені права дитини та її інтереси.

При виконанні вимог ст. 171 Сімейного кодексу суддя повинен підготувати питання, на які має відповісти ди­тина, вони мають бути дуже тактовними, такими, що не травмують психіку дитини. А тому при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини необхідно ви­ходити в першу чергу не з права на її виховання, а пере­дусім з інтересів дитини.

Так, Київським районним судом м. Харкова був задо­волений зустрічний позов А. до А. про визначення місця проживання дитини та відмовлено в задоволенні основно­го позову. Судовим розглядом було встановлено, що под­ружжя А. після розлучення почали проживати окремо. Питання про участь у вихованні неповнолітнього сина, який на той час проживав разом із матір’ю, вирішувалося деякий час добровільно. Після від’їзду матері до іншого міста дитина деякий час проживала з батьками матері, а потім була перевезена до місяця проживання матері.

Судовим розглядом було встановлено, що хлопчик дуже сумував за батьком і не бажав проживати в іншому місці, втікав із дому, у зв’язку з чим деякий час перебував у при­тулку, а потім був переданий батьку. Задовольняючи позов­ні вимоги батька про визначення місця проживання сина з батьком, суд першої інстанції дійшов висновку про немож­ливість, усупереч волі дитини, якій виповнилося 12 років, передати її на виховання матері. Суд зазначив у рішенні те, що хлопчик під час вирішення спору багато страждав, був у стані напруженості, тривоги за вирішення його долі і ці переживання суд оцінив найбільшими порівняно з пе­реживаннями матері, бабусі та дідуся. Суд апеляційної ін­станції з висновками суду першої інстанції погодився.

Забезпечення права батьків на спілкування з дітьми. Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані виховувати та розвивати дитину, піклуватися про її здоров’я, готувати її до самостійного життя. Батьки повинні поважати дитину і ніколи не застосовувати до ди­тини будь-які види експлуатації.

При вирішенні спорів, пов’язаних із забезпеченням спілкування одного з батьків зі своїми дітьми, перш за все мають враховуватися інтереси неповнолітніх. Лише для них є важливим збереження особистого спілкування з тим із батьків, який проживає окремо від дитини. Най­складніший період у процесі розпаду сім’ї— це рік після розлучення батьків. Поведінка батьків, з яким залишили­ся діти, і виконання своїх обов’язків того з батьків, який пішов із сім’ї, визначає самопочуття дітей, їх подальший розвиток. Якщо між батьками виникають непорозуміння, вони не знаходять між собою спільної мови, спільних дій стосовно дітей, тоді діти стають заручниками цих взає­мовідносин і найбільше страждають.

Таким чином, з одного боку, суду необхідно забезпе­чити право одного з батьків на особисте виховання своєї дитини, а з іншого - забезпечити інтереси неповнолітньої дитини. І в даному випадку долю спору визначають, у пер­шу чергу, інтереси дітей.

Розгляд цивільних справ по забезпеченню права на спілкування з дітьми може мати місце у різних ситуаціях.

Відділом опіки та піклування визначено порядок спіл­кування батька з дитиною, але мати це рішення не виконує та перешкоджає спілкуванню з дитиною. У даному випад­ку може бути пред’явлений позов про усунення перешкод у спілкуванні з сином або донькою. В іншому випадку од­ного з батьків не влаштовує форма спілкування з дитиною та виділений час або після зустрічей дитина почала хворі­ти, що негативно впливає на її психічний стан, навчання, розвиток. У даному випадку суд визначає порядок участі у вихованні дитини батька, який проживає окремо.

Так, по справі за позовом К. до Р. про зміну порядку участі у вихованні сина К. було встановлено, що відповід­но до рішення органу опіки та піклування був визначений порядок участі у вихованні сина батьком, відповідно з яким він зустрічався з сином у будинку його матері. Цей порядок було порушено після того, як у будинку оселився співмешканець матері, що приводило до того, що батько не хотів спілкуватися з сином у присутності сторонньої особи, в результаті між дорослими виникали сварки, свід­ком яких була дитина. Суд, задовольняючи позовні вимо­ги, визначив такий порядок спілкування батька з сином: один раз на місяць у навчальному закладі в присутності педагогічного працівника. При цьому суд у рішенні за­значив, що причиною визначення такого порядку спілку­вання була неприязнь батьків.

Погодитися з таким висновком суду не можна, оскіль­ки у матеріалах справи відсутні інші докази на підтвер­дження даного висновку. Такий порядок спілкування з сином не забезпечував права батька на виховання сина і, крім того, суд у рішенні не зазначив, чи відповідав такий порядок спілкування з сином інтересам неповнолітнього. А наявність між подружжям неприязних відносин сама по собі не є підставою для встановлення такого порядку спілкування з батьком.

Змінюючи рішення суду, судова колегія врахувала не тільки формальне право позивача на зустрічі з сином, а і його матеріально-побутові можливості, позитивну харак­теристику та бажання виховувати сина. Водночас судом було враховано малолітній вік дитини (п’ять років), а та­кож те, що дитина перебуває на обліку у неврологічному відділенні поліклініки. Судова колегія відмовила у задо­воленні позову про цілодобове перебування сина з батьком у визначені дні, визначивши час зустрічей з 1 -ї до 19-ї го­дини двічі на місяць.

По іншій справі суд першої інстанції задовольнив ви­моги про встановлення порядку спілкування батька з донькою, за якого зустрічі проходили у навчальному за­кладі у присутності педагогічного працівника. Суд у да­ному випадку виходив з інтересів неповнолітньої дитини. Судовим розглядом було встановлено, що між батьками після розлучення склалися дуже неприязні стосунки. Батько на побаченнях із донькою за місцем її проживання виявляв ворожість до матері, висловлювався на її адресу брутально, що закінчувалось істерикою з боку доньки та плачем. До матеріалів справи залучені висновки психо­логів, відділу органів опіки та піклування, були допитані свідки, у зв’язку з чим суд дійшов висновку про забезпе­чення права батька на спілкування з донькою у навчаль­ному закладі та в присутності педагогічного робітника, з чим погодилася судова колегія судової палати у цивіль­них справах апеляційного суду.

Слід зазначити, що вирішуючи спори з приводу спіл­кування дітей з батьками, суди повинні в резолютивній частині рішення чітко зазначати час, місце та тривалість спілкування з дитиною, щоб при виконанні рішення не виникало ускладнень, через те, що виконання рішень, пов’язаних із спілкуванням, належать до розділу особли­во складних.

Уперше в Сімейному кодексі України передбаче­на санкція до того з батьків, з ким проживає дитина, якщо той чинить перешкоди при спілкуванні з іншим з батьків, ухиляється від виконання рішення суду про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, ос­танній має право подати позов про передачу йому дити­ни. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов’язана також відшкодувати матеріальну і моральну шкоду тому із батьків, хто проживає окремо від дити­ни (ст. 159 СК).

Виховання дітей поза сім’єю батьків. Спори про дітей між батьками та іншими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо вихован­ня дитини розцінюються як засіб виконання ними своїх обов’язків щодо неї. Тому права батьків виведені на друге місце - після обов’язків.

Головною особливістю спорів, які виникають між бать­ками та іншими особами, є нерівність прав та обов’язків. Чи наділена особа, яка виховує неповнолітнього, відповід­ними правами, чи ні, батьки при розгляді спору мають пе­реважне право перед іншими особами на виховання своїх дітей. Втім головним критерієм, що визначає долю дити­ни, є її інтереси. Тому суд може відмовити у задоволенні позову батьків, якщо дійде висновку, що передача дитини батькам не відповідає її інтересам.

Відповідачами по цій категорії справ можуть бути: по- перше, особа, яка утримує дитину без законних підстав; по-друге, особа, яка уповноважена виховувати дитину.

Відповідно до ст. 163 Сімейного кодексу України бать­ки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі за­кону або рішення суду.

Частіше такими особами є родичі дитини (бабуся, ді­дусь, тітка, дядько). Тому за даними справами суду необ­хідно ретельно перевірити та дати належну оцінку, чому дитина стала проживати поза сім’єю батьків. Найчастіше вимога про відібрання дитини подається до баби та діда дитини, яка проживає з ними у зв’язку зі смертю матері чи батька або з інших причин.

Так, по справі за позовом 3., батька дитини, до К. та Л., діда та бабусі дитини, про відібрання малолітньої дитини було встановлено, що після смерті матері при пологах дів­чинка до трьох років перебувала на вихованні у бабусі та дідуся. Батько весь цей час також брав участь у вихованні доньки, а після того, як ним була утворена нова сім’я, пос­тавив питання про передачу доньки йому на виховання. У даному випадку відповідно до ч. 1 ст. 163 Сімейного кодексу батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Дуже різка про­тидія з боку бабусі та дідуся вкрай зруйнувала ті позитивні відносини, які існували впродовж цих років між батьком дитини та ними. Судова тяганина, в яку була втягнена та­кож і малолітня дитина, негативно вплинула на її сприйнят­тя взаємин між рідними їй людьми та травмувала її психіку, адже вона любила як бабусю та дідуся, так і батька.

Судом були враховані всі обставини, взаємини сторін, а також те, що дитина має генетичну потребу проживати з батьками, і постановлено рішення про задоволення позову батька.

По іншій справі позов було пред’явлено бабусею 12-річно- го хлопчика про передачу його їй на виховання з посиланням на те, що хлопчик від народження проживав разом з нею. Відповідач після розлучення з її донькою, матір’ю хлопчика, протягом багатьох років не виявляв до нього ніякої уваги, дуже рідко спілкувався з ним. Після раптової смерті доньки батько без згоди бабусі забрав сина у свою сім’ю і став переш­коджати їй спілкуватися з онуком. Хлопчик дуже пережи­вав та заявляв про своє бажання жити з бабусею.

У даному випадку перед судом постало складне завдан­ня проаналізувати взаємовідносини сторін, з’ясувати дум­ку неповнолітньої дитини, перевірити, чи відповідають інтересам дитини дії батька, який у такий спосіб забрав його із сім’ї бабусі. Батько багато часу проживав окремо від сина, рідко спілкувався з ним, атому повинен був ви­явити життєву мудрість і не розривати добрі відносини з матір’ю його померлої дружини.

Сама по собі зміна місця проживання дитини, її ото­чення можуть серйозно впливати на психіку дитини. Щоб цього не сталося, потрібен певний період адаптації, дитина має готуватися до плавного переходу від одних умов життя до інших. Батько у даному випадку ці правила порушив, а тому суду слід було б з’ясувати мотиви такої поведінки бать­ка і залежно від цього вирішити спір в інтересах дитини.

Враховуючи всі викладені в узагальненні проблеми, які виникають при розгляді цивільних справ зазначеної категорії, можна зробити висновок про те, що ці справи повинні розглядатися після належної досудової підготов­ки, надання висновків органів опіки та піклування, спе­ціалістів, лікарів, вихователів. Переважне право при ви­рішенні справ мають інтереси малолітніх та неповнолітніх дітей, а потім права батьків на виховання.

Ця категорія справ вимагає від суддів, на розгляді у яких вони перебувають, бути всебічно обізнаними щодо законодавства, яке регулює ці правовідносини. До вирі­шення цих справ судді повинні підходити дуже виважено і тактовно, щоб уникнути небажаних помилок.

«Актуальні питання цивільного та господарського пра­ва» № 2-3 2007 р., - С. 40-47.