Відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав

Щоб не позбавляти дитину сім'ї, і в той же час забезпечити її інтереси, якщо батьки за об'єктивними причинами не спроможні здійснювати належний нагляд за дитиною та її виховання, законодавством встановлена спеціальна норма.

Ця спеціальна норма - відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК України), що виступає як сімейно-правова санкція поряд із позбавленням батьківських прав і є мірою відповідальності батьків за неналежне виховання дітей в сім'ї.

Відібрання дітей є по суті превентивною мірою по відношенню до батьків, так як надає їм можливість змінити своє відношення до виховання дитини, не вдаючись до виняткової міри - позбавлення батьківських прав. Іншими словами, виконуючи профілактичну роль така сімейно-правова санкція як відібрання дитини у батьків передує іншій санкції - позбавленню батьківських прав.

Суд, відмовляючи в позові про позбавлення батьків батьківських прав може прийняти рішення про відібрання дитини у батьків, і передачу її другому із батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування (ч.1 ст.170 СК України).

Суд постановляє рішення про відібрання дитини у випадках, коли батьки або один із них ухиляються від обов'язків по вихованню дитини; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися з позовом про позбавлення батьків або одного із них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.

Таким чином, підстави для позбавлення батьківських прав можуть слугувати і підставами для відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав. Відмінність між відібранням та позбавленням батьківських прав лежить у площині суб'єктивних критеріїв поведінки батьків. Єдиним критерієм, що дозволяє розмежувати позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав ступінь вини батьків. Коли вони безумовно винні, більше того, свідомо завдають шкоди своїм дітям, вимагається застосування такого виняткового заходу, як позбавлення батьківських прав. Якщо ж вина батьків незначна або її немає зовсім, а дитину необхідно нейтралізувати із даного оточення, застосовується відібрання дитини, передбачене ст. 170 СК України.

Крім того, слід звернути увагу і на такій обставині, яку необхідно довести при застосуванні відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав - наявність реальної, небезпечної для виховання дитини обстановки в сім'ї. Тобто, поруч із визначеними ст. 164 СК України підставами до відібрання дитини без позбавлення батьківських прав існує і така як наявність небезпеки. Але на жаль, чинне законодавство не містить пояснень, що розкривали би зміст ебезпеки залишення дітей у батьків. До небезпечних можна віднести ситуації, коли діти залишаються без нагляду батьків через специфічні умови праці отстанніх; коли батьки не мають постійного місця проживання та джерела доходів; коли батьки страждають на психічні розлади, але у встановленому порядку не визнані недієздатними; коли мають хронічні захворювання (туберкульоз, астма) і наражають на небезпеку життя та здоров'я дітей тощо. Тобто видів небезпеки, що загрожує дитині реально, її фізичному, психічному, моральному розвитку незалежно від віку, багато. Причому незначна небезпека сьогодні, може перетворитись у велику небезпеку вже завтра.

Небезпека для розвитку дитини може мати місце і в тих випадках, коли батьки не можуть здійснювати своїх повноважень в силу поважних причин - тривале відрядження, перебування на стаціонарному лікуванні тощо.

Тому влаштування дітей в дитячі заклади або в сім'ю опікуна не може призвести до застосування ст. 170 СК України. Тобто, влаштування дітей в дитячі заклади не супроводжується ніякими обмеженнями батьківських прав.

Відібрання дітей у батьків, з якими дитині проживати небезпечно ніякими термінами не обумовлено. Питання про скасування рішення суду про відібрання дитини у батьків без позбавлення останніх батьківських прав може виникнути в будь-який момент, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками. В такому разі суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини (ч.3 ст.170 СК). Суду необхідно переконатись, що раніше існуюча небезпека зникла, і що повернення дитини батькам в повній мірі відповідає її інтересам.

Відповідно до ст. 170 СК України, підставами відібрання дитини від батьків є, зазначене у ст. 164 СК України, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків щодо дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти, хронічний алкоголізм або наркоманія батьків, прояви експлуатації дитини, примушування до жебракування та бродяжництва. Також підставами для такого відібрання можуть бути будь - які обставини, коли залишення дитини з батьками може мати наслідком загрозу її життю, здоров'ю та моральному вихованню. Відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав не створює наслідків позбавлення батьківських прав, визначених ст. 166 СК України, проте повністю виключає чи частково обмежує можливість здійснення прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема батьки не звільняються від виховання дитини яку відібрали, що є неможливим. Також наявність права на пільги та допомоги сім'ям з дітьми у разі відібрання дітей суперечить самій суті цієї допомоги. Статус батьків як законних представників у разі відібрання дитини також суперечить суті відібрання дитини, оскільки ці заходи здійснюються з метою захисту найкращих інтересів дитини від батьків, тому вони не можуть належним чином представляти інтереси дитини.

Норми, які регулюють відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав не визначають підстави повернення дитини, на відміну від інститут у позбавлення батьківських прав, який передбачає підстави відновлення батьківських прав. Таким чином, при визначенні підстав повернення дитини батькам, суд спирається на рішення про відібрання дитини яке передувало, застосовує за потреби аналогію закону та аналогію права. За такого правового регулювання суддівський розсуд займає вирішальну роль, що впливає на сталість судової практики та якість правосуддя Якщо підстави, зазначені у ст. 164 СК України, мають конкретні прояви та підлягають відносно об'єктивній оцінці, то «інші випадки, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання» є оціночним поняттям, залежить від суб'єктивної думки уповноваженої на подання позову про вилучення дитини особи, тобто є так званою «каучуковою» нормою. При застосуванні такого виду норм трапляються непоодинокі випадки зловживання правом. Прикладом такого зловживання може бути звернення одного з батьків про відібрання дитини в іншого з батьків без позбавлення батьківських прав, що за змістом може спором між батьком та матір'ю про визначення місця проживання дитини. Верховний Суд висловив постановою у справі № 328/2433/18 від 15 квітня 2020 року позицію, що обставина передачі дитини іншій особі або навчальному закладу, означає, що саме їх напрямок та умови виховання одержали перевагу над тим, що здатні створити батьки, і саме з цим напрямком батьки зобов’язані узгоджувати власну поведінку.

У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» Європейський суд з прав людини зауважив про необхідність індивідуального підходу до оцінки ефективності та допустимості заходів, які передбачають розлучення дитини з сім’єю, а також про обов’язковість врахування судом інтересів дитини. При оцінці допустимості заходу з позиції інтересів дитини слід враховувати два критерії: по-перше, для забезпечення найкращих інтересів дитини має бути забезпечений нерозривний зв’язок дитини з сім’єю, окрім випадків коли така взаємодія деструктивно впливає на дитину через неблагополучність сім’ї; по-друге, для забезпечення інтересів дитини для неї має бути створено середовище, яке сприяє її розвитку та добробуту, тобто не є неблагополучним.

Як зазначається у рішенні ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», мотивування відібрання дітей наявно небезпекою для їх життя, життя, здоров’я та морального виховання повинно спиратися на доказування об’єктивного існування такої небезпеки. Приймаючи рішення про відібрання дитини від батьків може виникнути потреба врахувати наступні фактори. Може виникнути необхідність з’ясувати чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, а також з’ясувати, чи є виправданим встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я. Але можливість помістити дитину в більш сприятливе для виховання дитини середовище не є підставою для відібрання її від батьків. Також не можна виправдати відібрання дитини нестабільною ситуацією у сім’ї, бо тимчасові проблеми можна вирішити, не вдаючись до таких радикальних заходів як роз'єднання сім'ї, забезпеченням цільової фінансової допомоги та соціальними консультаціями. Отже, проблемою правового інституту відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав містить дві проблеми: 1) він не звільняє батьків від батьківських прав та обов’язків, однак через низьку якість правового регулювання створює суттєві перешкоди у їх виконанні; 2) він переважно складається з «каучукових норм», які набувають свого відображення виключно у правозастосовній практиці; 3) нормативне регулювання цього інституту сімейного права не охоплює всього обсягу можливих ситуацій. Вирішення цієї проблеми потребує доповнення Сімейного кодексу України статтями, які регламентують підстави та порядок повернення відібраної дитини, строки протягом яких дитина не може бути повернена батькам, наслідки відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, а також порядок взаємодії відібраної дитини з батьками.

ДУМКА ВЧЕНОГО^{^[15]}

«Виховання в сім’ї - дуже важливий і суттєвий чинник формування особистості дитини.

Дитина має зростати і виховуватись у здоровій сімейній обстановці. Це - істина, яка не потребує доказування. Характер людини формується із самого раннього періоду її розвитку. Від того, як триває період дитинства, багато в чому залежить, якою стане людина в майбутньому. І навпаки: нездорова сімейна обстановка частіше за все погано впливає на ще незміцнілу психіку дитини, розвиває в ній шкідливі звички, формує неповагу до інтересів інших людей, і зрештою нерідко призводить до вчинення неправомірних, протиправних учинків. Невипадково за статистикою більшість неповнолітніх правопорушників зростали і виховувались у так званих неблагополучних сім’ях. Численні юридичні та соціологічні дослідження доводять, що витоком незадовільного стану сфери сімейного виховання є неналежне ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, що і зумовлює необхідність більш активного втручання у сферу сімейних відносин, правового впливу на батьків шляхом застосування до них відповідних заходів відповідальності. Щоб не позбавляти дитину сім'ї, і водночас забезпечити її інтереси, якщо батьки за об'єктивними причинами не спроможні виховувати дитину та здійснювати належний нагляд за нею, законодавством установлена спеціальна норма. Ця норма - відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК України), яка виступає як сімейно-правова санкція поряд із позбавленням батьківських прав і є мірою відповідальності батьків за неналежне виховання дітей у сім'ї. Відібрання дитини, - пише Я. Шевченко, - продиктовано турботою про дитину і неможливістю батьків самим визначити її долю. Якщо ж батьки самі у змозі піклуватися про дитину, незважаючи на те, що обставини в сім'ї складаються несприятливо, ніхто не вправі обмежити їх батьківські права у визначенні місця проживання дитини, а також осіб, яким батьки бажають доручити виховання дитини та турботу про неї. Відібрання дітей є по суті превентивною мірою відносно до батьків, оскільки надає їм можливість змінити своє ставлення до виховання дитини, не вдаючись до виняткової міри - позбавлення батьківських прав. Інакше кажучи, виконуючи профілактичну функцію, така сімейно-правова санкція, як відібрання дитини у батьків, передує іншій санкції - позбавленню батьківських прав. Профілактичне значення відібрання є особливо важливим тому, що, на жаль, у законі немає якихось проміжних мір, які передували б позбавленню батьківських прав, а застосовувати одразу крайню міру впливу, далеко не завжди виправдано. Можливо тому здебільшого, зазначають фахівці, до батьків не застосовують ніяких заходів впливу (позбавлення батьківських прав невиправдано суворе; застосування відібрання тлумачиться однобічно, а інших співмірних за ефективністю мір законодавство не знає).

Рішення про відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав приймається судом. Судовий порядок розгляду справи про відібрання дитини у батьків або інших осіб і про передачу її на піклування органам опіки та піклування, - зазначала Я. Шевченко, - забезпечує особливу ретельність при дослідженні обставин, пов'язаних із життям дитини. Оскільки відібрання дитини у судовому порядку незалежно від позбавлення батьків батьківських прав також пов'язане з поразкою права на виховання, воно безумовно здатне відіграти попереджувальну роль. Саме тому, нерідко відібрання дитини розглядають як захід первинного впливу на батьків, які не справляються зі своїми батьківськими обов'язками. У цьому є сенс погодитись з тим, що завдання з попередження неправомірних дій батьків стосовно дітей, відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, може бути успішно виконаним лише за умови, що поведінка батьків (або одного з них), перебуватиме в полі зору органів опіки та піклування або органів внутрішніх справ. Н. Штучна, узагальнюючи власний практичний досвід з цього питання, зазначає, що відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав видається можливим при встановленні окремих фактів порушення батьківських прав, коли повний розрив дітей з батьками на думку суду, є недоцільним. Суд, відмовляючи в позові про позбавлення батьків батьківських прав, може прийняти рішення про відібрання дитини у батьків, і передачу її другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування (ч. 1 ст. 170 СК України).

Законом установлено, що суд постановляє рішення про відібрання дитини у випадках, коли батьки або один із них ухиляються від обов'язків з виховання дитини; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У виняткових випадках, під час безпосередньої загрози для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися з позовом про позбавлення батьків або одного із них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор (ч. 2 ст. 170 СК України).

Отже, підстави для відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав збігаються з підставами позбавлення батьківських прав. Позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав як санкції відповідальності, безумовно, схожі між собою. Так, наприклад, обидві категорії справ розглядають за участю прокурора, органів опіки та піклування; без висновку органів опіки та піклування, справа не може бути призначена до судового розгляду; батьків не звільняють від обов'язку утримувати дитину; якщо дитина передана на виховання іншим особам - за нею зберігається право на житло та інші права. Суди також не мають права визначати, у який дитячий заклад має бути направлена дитина, це питання належить до компетенції органів опіки та піклування. Проте за такою відносною схожістю, це все ж таки різні правові санкції, оскільки наслідки їх застосування далеко нетотожні. Крім того, відмінність між відібранням дитини без позбавлення батьків батьківських прав та позбавленням батьківських прав лежить у площині суб'єктивних критеріїв поведінки батьків. На думку О. Нечаєвої, єдиним критерієм, що дає змогу розмежувати позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав є ступінь вини батьків. Коли вони безумовно винні, більше того, свідомо завдають шкоди своїм дітям, вимагається застосування такого виняткового заходу, як позбавлення батьківських прав. Якщо ж вина батьків незначна або її немає зовсім, а дитину необхідно нейтралізувати з такого оточення, застосовується відібрання дитини, передбачене ст. 170 СК України.

Можна стверджувати, що відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав застосовується за наявності вини батьків, але ступінь їх вини значно менший, ніж під час позбавлення батьківських прав, у їх діях відсутня так би мовити злісність.

Крім того, слід звернути увагу і на таку обставину, яку необхідно довести під час застосування відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав - наявність реальної, небезпечної для виховання дитини обстановки в сім'ї. Тобто, поруч із визначеними ст. 164 СК України підставами до відібрання дитини без позбавлення батьківських прав існує і така, як наявність небезпеки. Але, на жаль, чинне законодавство не містить пояснень, що розкривали б зміст терміна “небезпека залишення” дітей у батьків. Небезпека може торкатися як життя і здоров'я дитини, так і інтересів її правильного виховання. На думку А. Косенко, небезпеку слід розуміти як будь-яку загрозу здоров'ю дитини, загрозу її фізичному та моральному розвитку. До небезпечних можна віднести ситуації, коли діти залишаються без нагляду батьків через специфічні умови праці отстанніх; коли батьки не мають постійного місця проживання та джерела доходів; коли батьки страждають на психічні розлади, але у встановленому порядку не визнані недієздатними; коли мають хронічні захворювання (туберкульоз, астма) і наражають на небезпеку життя та здоров'я дітей та ін. Небезпечно, якщо маленька дитина в холодну пору року наполовину одягнена бродить по вулицях, не має достатнього харчування, ночує в підвалах, під'їздах, горищах - немає елементарного догляду. Не меншу небезпеку становить собою постійне спілкування дитини з батьками -алкоголіками, наркоманами, їх оточенням. Тобто видів небезпеки, що загрожує дитині реально, її фізичному, психічному, моральному розвитку незалежно від віку, багато. Причому незначна небезпека нині, може перетворитись у велику небезпеку вже завтра. У сім'ї Н. у несприятливих умовах знаходився 14-річний підліток. Деякий час він перебував у школі- інтернаті, добре навчався, мав хороші оцінки і взагалі характеризувався позитивно. Але, коли він перейшов до 8-го класу, мати вирішила забрати сина додому, у сім'ю, у якій вітчим зловживав спиртними напоями, лихословив, брутально поводився з матір'ю та пасинком. Негативні результати незабарились: навчання у хлопчика помітно погіршилось, оскільки для виконання домашніх завдань дома умов не було, він намагався якомога менше часу проводити вдома, усе частіше віддавав перевагу вулиці та непевним особам. Згодом, хлопець взагалі перестав відвідувати школу. Виникла ситуація, яку інакше як небезпечною для виховання, навчання та розвитку, не назвеш. Тому цілком закономірним стало рішення суду про відібрання дитини. Небезпека для розвитку дитини може мати місце і в тих випадках, коли батьки не можуть здійснювати своїх повноважень в силу поважних причин - тривале відрядження, перебування на стаціонарному лікуванні та ін. У таких випадках органи опіки та піклування мають право тимчасово влаштувати дитину до дитячого закладу або в сім'ю опікуна (піклувальника). Тому влаштування дітей у дитячі заклади або в сім'ю опікуна не може призвести до застосування ст. 170 СК України, оскільки батьки розуміють, що існуючі обставини можуть створити несприятливу обстановку для виховання дитини і тому звертаються з проханням влаштувати дитину в один із навчально-виховних закладів. Тобто влаштування дітей у дитячі заклади не супроводжується ніякими обмеженнями батьківських прав. Небезпека для розвитку дитини може критися і у тому, що у батьків бракує необхідних педагогічних знань, досвіду і навичок виховання дітей. В юридичній літературі прийнято виділяти три основні форми ухилення батьків від виконання своїх обов'язків з виховання дітей. Перша має місце в тих випаках, коли батьки байдужі до інтересів дитини, до проведення нею свого вільного часу; між дитиною і батьками виникає відчуження, яке призводить до самотності дітей. Відсутність у батьків чіткої мети, програми виховання, що призводить до співіснування їх зі своїми дітьми, слід уважати пасивним ухиленням батьків від виконання обов'язків щодо виховання дітей. Другою формою названо - пасивно-активне ухилення: прискіпливість, дратівливість, відсутність з боку батьків лагідності й доброзичливості до дітей - робить останніх слабкими, боягузливими, безпорадними. Періодичні сплески емоцій відносно до дітей, причому негативні, розвивають небажані риси їх характеру - замкненість, неврівноваженість, запальність, неадекватні відповідні реакції. Зрештою, необхідно виділити і таку форму ухилення від виховання, що призводить до недостатнього рівня розвитку знань, умінь, навичок у дитини з повноцінною нервовою системою, але, яка тривалий час знаходиться в умовах недостатності інформації, інтелектуальної та емоційної убогості. На жаль, розглядаючи справи про відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав, суди, як показало вивчення та узагальнення суддівської практики, не враховують такого різновиду ухилення батьків від виховання дітей, що іноді призводить до помилкових судових рішень.

Нерідко негативно впливають на розвиток дитини й інші дорослі члени сім'ї, незалежо від ступеня їх родинного зв'язку з нею, її батьками. Але якщо батько, мати дитини не бажають влаштувати її в дитячий заклад для нейтралізації від несприятливого, негативного впливу - наявний факт зловживання батьківськими правами, достатній для того, щоб рішенням суду відібрати дітей. О. Нечаєва наголошувала, що погано впливати на виховання дітей можуть й інші члени сім'ї. І якщо в такому випадку, батьки за якихось причин перешкоджають влаштуванню дитини в дитячий заклад, до них правомірно пред'явити позов про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

Таким чином, для відібрання дитини у батьків незалежно від позбавлення їх батьківських прав необхідна наявність реальної, небезпечної для виховання дитини в сім'ї обстановки. Іноді належне виховання дитини в сім'ї стає неможливим внаслідок душевної хвороби батьків. Ставлячи під сумнів здатність душевнохворого батька виховувати дитину, суд призначає судово-психіатричну експертизу, яка визначає, чи може громадянин за станом свого здоров'я виховувати дитину. Зрозуміло, що особи, які не виконують своїх обов'язків внаслідок душевної хвороби, недоумства або іншого хронічного захворювання не можуть бути позбавлені батьківських прав. Водночас у результаті захворювання батьків у сім'ї, створюється небезпечна для дитини обстановка, яка вимагає негайного вилучення дитини з цього середовища. У таких випадках суд має прийняти рішення про відібрання дитини у батьків. При цьому суд виносить таке рішення на підставі уже винесеного раніше судового рішення про визнання фізичної особи (у якої відбирається дитина) недієздатною. Діти недієздатних осіб належать до категорії дітей, позбавлених батьківського піклування і влаштовуються в іншу сім'ю або дитячу установу. Громадянка М., маючи на вихованні трьох малолітніх дітей, створювала своїм діятм цілковито нестерпні умови життя: дорослішим хлопчикам під різними приводами забороняла відвідувати школу; молодшого 8-місячного хворого сина відмовлялася показувати лікарям. Діти погано харчувалися, ходили у брудному одязі, відповідно немитими, у квартирі, у якій проживала сім'я, давно був відсутній навіть відносний порядок. Ні сусідів, ні вчителів, які пропонували допомогу, мати не пускала навіть на поріг. Після втручання дільничного інспектора міліції, мати була доставлена до медичного закладу, у якій у неї виявили тяжку форму шизофренії. Діти були відібрані рішенням суду і влаштовані в дитячий заклад. Позов про позбавлення її батьківських прав не пред'являвся. У такому випадку відібрання дітей без позбавлення батьківських прав виступає не тільки засобом захисту прав та інтересів дітей, а й засобом захисту інтересів батьків, які через хворобу не можуть здійснювати своїх повноважень щодо виховання дітей і наражають на небезпеку їх життя та здоров'я. Невиконання батьками обов'язків і створення небезпечної для дітей обстановки може бути викликане не тільки різного роду психічими розладами, а й наявністю у батьків інших хвороб - наприклад, тяжка форма бронхіальної астми, венеричні захворювання та ін.

Зрозуміло, що психічні розлади у батьків та їх вплив на розвиток дитини вимагає спеціальних знань спеціалістів - психіатрів, психологів та ін. Для встановлення ступеня психічного розладу батьків, чинне законодавство передбачає проведення експертизи. Однак вона тільки констатує наявність захворювання у певної особи, а не визначає перебігу його розвитку і впливу на здатність до повноцінного життя (у тому числі і на виконання батьківських обов'язків). На наш погляд, при відібранні дитини без позбавлення батьків батьківських прав, необхідна не лише експертиза, а комплексне психолого-психіатричне освідування батьків, яке обґрунтувало б ступінь існуючої небезпечної обстановки для життя і здоров'я дітей. Як правило, первісні відомості про негаразди у сімейних стосунках між батьками і дітьми, надходять або від сусідів, або з дитячих виховних чи навчальних закладів. Тому вбачається, первинне психіатричне освідування батьків доцільно проводити за письмовою заявою органів опіки та піклування, міліції, прокуратури, при цьому вирішуючи питання про постановку такої сім'ї, як неблагополучної на облік. Освідування допомогло б своєчасно виявити проблеми сімейного виховання, своєчасно почати оздоровчу роботу, а також організувати індивідуальну профілактику. Правильне визначення умов, у разі наявності яких можливе винесення судового рішення про відібрання дитини має важливе значення для практичної діяльності правоохоронних органів. Отже, несприятливі й навіть небезпечні для виховання дитини в сім'ї умови виникають в результаті скоєння батьками тих же неправомірних дій, які тягнуть за собою позбавлення батьківських прав. Проте, якщо позбавлення батьківських прав застосовується при злісному систематичному порушенні ними прав та інтересів дітей, то відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав здійснюється у випадках, коли відсутні достатні підстави для позбавлення батьківських прав, а й залишати дитину у батьків не можна. Таким чином, неправомірні дії (бездіяльність) батьків розглядають сімейним законодавством як створення реальної небезпеки для виховання та розвитку дитини, що тягне за собою застосуваня до них санкції сімейно-правової відповідальності - відібрання дитини без позбавлення батьківських прав».

<< | >>

↑

Источник: Складання цивільно-правових документів. Частина 3. Сімейні правовідносини : навч.-метод. посібник [автор. кол.: В.П. Мироненко, А.Л. Калінюк, Б.В. Кирдан та інші]. - Київ : Нац. акад. внутр. справ,2023. - 419 с.. 2023

Еще по теме Відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав:

- Семейное право Р. Беларусь - Семейное право Р. Казахстан - Семейное право России - Сімейне право України -