РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

“06” квітня 2021 р. Дніпровський районний суд м. Києва

в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П., при секретарях - Кравченко А.С., Яценко Т.С. за участю - представника позивача - ОСОБА_1 представника відповідача - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_3, звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_4, в якому просить суд: визнати частково недійсним, з моменту вчинення, Шлюбний договір від 30 вересня 2013 року між ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1) та ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2), зареєстрований приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Катчик Ю.А., за реєстровим N 113, а саме абзац 1 п. 2.2. та п. п. 2.3, 3.3. вказаного Шлюбного договору.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що 05 червня 2013 року між сторонами був укладений шлюб, який рішенням суду від 28.11.2018 р. був розірваний. Перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, уклали шлюбний договір від 30.09.2013 р., зареєстрований приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу за реєстровим N 113.

Відповідно до умов Шлюбного договору, п. п. 2.2, 2.3, 3.3: після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випадку його розірвання; на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст. 60 Сімейного кодексу, а особистою приватною власністю кожного із подружжя є: а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу; б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору; в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності; г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування; майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя.

Позивач стверджує, що на час укладення Шлюбного договору він не усвідомлював, що його умови грубо порушують його права та інтереси, ставлять його у вкрай невигідне положення та суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема положенням Сімейного кодексу України.

Під час шлюбу подружжям за договорами купівлі-продажу від 24.12.2013 р. було придбано нерухоме майно, зокрема: земельну ділянку, площею 0,119 га, за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с/рада Лебедівська “Лебедівка” садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318, та два садових будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до умов Шлюбного договору в особисту власність відповідача передано вказані земельну ділянку та два садових будинки з надвірними побудовами, які підлягають обов'язковій державній реєстрації, що суперечить вимогам чинного законодавства, а саме ст. 93 Сімейного кодексу України, що є підставою, на думку позивача, для визнання абзацу 1 п. 2.2 та п. 2.3., 3.3. Шлюбного договору недійсним.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 травня 2020 року було відкрито провадження у цій цивільній та призначено її до розгляду у порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні, сторонам роз'яснено процесуальні права подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки.

Копію вказаної ухвали суду разом з копією позовної заяви з додатками відповідачем було отримано 20 травня 2019 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

19 травня 2020 року ухвалою суду задоволена заява представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та заборонити вчиняти правочини щодо його передачі в оренду (користування), яке на прав власності належить ОСОБА_4, а саме: земельну ділянку та два садових будинки з надвірними побудовами.

31 липня 2020 року до суду повторно надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на позовну заяву з доказами на його обґрунтування, у якому просить суд повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки умови Шлюбного договору містять взаємні права та обов'язки сторін та при його укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо. Вважає, не заслуговують на увагу доводи позивача щодо його перебування у вкрай невигідному матеріальному становищі, оскільки він є засновником багатьох підприємств, діяльність яких приносить достатній дохід, а у 2020 році він придбав будинок, загальною площею 250,1 кв. м, та земельну ділянок за адресою: АДРЕСА_2. Позивач не зазначив, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови шлюбного договору, та не довів, яким чином зазначений договір порушує його права. Натомість у відповідачки садовий будинок є єдиним майно та здача його в оренду є її єдиним доходом. Крім того, з відповідачкою проживають спільні діти сторін, а позивач наразі не надає допомоги на утримання дітей, у зв'язку з чим відповідачкою поданий позов про стягнення аліментів.

Ухвалою суду від 08 вересня 2020 року частково задоволено клопотання представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 про скасування заходів забезпечення позову та скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 19.05.2020 р., в частині заборони вчиняти правочини щодо передачі в оренду (користування) нерухомого майна, яке на праві власності належить ОСОБА_4, а саме: два садових будинки з надвірними побудовами. В іншій частині клопотання про скасування заходів забезпечення позову - відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 було залишено без задоволення, ухвалу Дніпровського районного суду м.

05 жовтня 2020 року до суду надійшла відповідь представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на відзив на позовну заяву, у якому вважає твердження сторони відповідача надуманими та таким, що не відповідають дійсності.

Постановою Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задоволено та ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2020 року в частині скасування заходів забезпечення позову скасовано, постановлено в цій частині нову ухвалу, якою заяву представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 про скасування заходів забезпечення позову залишено без задоволення, в іншій частині ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2020 року залишено без змін.

04 лютого 2021 року до суду від представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 надійшли клопотання про застування наслідків пропуску строку позовної давності та про виклик свідка. Зазначається, що відповідач дійсно є засновником ряду господарських товариств та з метою провадження господарської діяльності була отримана позика, за рахунок коштів якої було придбано у власність земельну ділянку та будинок, з метою подальшої передачі їх в оренду та отримання прибутку. При цьому, всі підприємства зареєстровані на непідконтрольній Україні території (м. Донецьк) і господарську діяльність за діючим законодавством здійснювати не можуть. Після розірвання шлюбу через наявність спірного шлюбного договору у позивача не залишилось на праві власності жодного рухомого та нерухомого майна, де він міг би проживати. Позивач є переміщеною особою з м. Донецька та до сьогоднішнього дня після втрати бізнесу на окупованій території він не зміг відновити свої фінансові можливості для придбання житла та іншого майна. Наразі позивач не має на праві власності будь-якого нерухомого майна. Спірний шлюбний договір не передбачає визнання права власності на жодне спільне майно з позивачем, а отже, на думку сторони позивача, не відповідає нормам закону, дотриманню моральних засад суспільства та справедливості.

04 лютого 2021 року до суду від представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 надійшли клопотання про застування наслідків пропуску строку позовної давності та про виклик та допит позивача у якості свідка.

Відповідно до клопотання, представник відповідача просить суд: застосувати наслідки пропуску ОСОБА_3 строку позовної давності та відмовити у задоволенні позову. Вважає, що оскільки позовна заява була подана 23.04.2020 р., тобто більше ніж через 8 років після укладення та виконання спірного договору, то строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України, пропущений. Клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності позивачем не подавалося та поважних причин її пропуску позивачем не наведено.

04 лютого 2021 року, ухвалою суду, постановленою у порядку ч. 4 ст. 259 Цивільного процесуального кодексу України, не виходячи до нарадчої кімнати, судом відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про виклик та допит позивача у якості свідка, оскільки відсутня особиста згода останнього та його представника у відповідності до ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України.

Ухвалою суду від 04 лютого 2021 року закрито підготовче провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним шлюбного договору та призначено справу до судового розгляду по суті.

08 лютого 2021 року ухвалою суду було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 про зустрічне забезпечення позову.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 підтримав заявлений позов, з підстав викладених у ньому, та просив повністю задовольнити.

Представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 у с удовому засіданні заперечила проти позову, посилаючись на аргументи, що були викладені у відзиві, а також просила скасувати, вжиті судом, заходи забезпечення позову. Зазначила, що зі слів відповідачки, земельна ділянка та садові будинку були придбані на кошти її батьків.

Позивач та відповідач у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Вирішуючи спір, суд приймає до уваги те, що згідно з положеннями ст. 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї (ч. 6 ст. 7 Сімейного кодексу України).

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 05 червня 2013 року перебували зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2018 року по справі N 755/16838/18 (т. 1 а. с. 7, 8-12).

Під час шлюбу, для регулювання майнових відносин між подружжям 13 вересня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали Шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу, ОСОБА_7, та зареєстрований у реєстрі за N 113 (т. 1 а. с. 16-19).

Відповідно до умов п. 2.2. Шлюбного договору після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випаду його розірвання.

Згідно з п. 2.3. Шлюбного договору подружжя домовилися, за взаємною згодою, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст. 60 Сімейного кодексу, та домовилися, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є:

а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;

б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору;

в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності;

г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування.

У п. 3.2 Шлюбного договору сторони домовились, що після набрання чинності цього договору, чоловік та дружина набуваючи право власності на будь-яке майно, вказане в п. 2 цього договору, купують його в особисту приватну власність, згода другого з подружжя на купівлю майна не вимагається.

За умовами п. 3.3. Шлюбного договору майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження в будь-який спосіб, передача в заставу (іпотеку), передача в оренду (позичку), інші дії з управління та розпорядження майном і особистими майновими правами, які є особистою приватною власністю, власник майна здійснює самостійно. Згода другого з подружжя на вчинення вищезазначених правочинів не потрібна, крім випадків, передбачених ст. 59 Сімейного кодексу України.

У відповідності до п. 5.1. Шлюбного договору про зміст прав та обов’язків за цим договором, про правові наслідки укладеного ними правочину (в тому числі, але не обмежуючись ст. ст. 215-236, 319 Цивільного кодексу України, ст. 57-74, 92-103, а також ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України, відповідно до якої шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище) учасникам правочину нотаріусом роз’яснено.

Стаття 9 Сімейного кодексу України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам цього кодексу, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Зважаючи на те, що договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 Цивільного кодексу України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 Цивільного кодексу України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору, відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у ст. 103 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Сімейного кодексу України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Згідно зі ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст. 103 Сімейного кодексу України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Як на підставу своїх позовних вимог позивач посилається на приписи ч. ч. 4, 5 ст. 93 Сімейного кодексу України, що виключає можливість ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище за шлюбним договором, а також не допускає передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Виходячи зі змісту ст. ст. 9, 103 Сімейного кодексу України, ст. ст. 203,215 Цивільного кодексу України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Категорія “надзвичайно невигідне матеріальне становище”, вжита у ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України, має оціночний характер і підлягає доведенню.

На підтвердження свого надзвичайно невигідного матеріального становища за шлюбним договором, позивач посилається на те, що покупцем за договорами купівлі- продажу від 24.12.2013 р. є відповідач - ОСОБА_4, в результаті чого відповідно до умов Шлюбного договору у її приватну власність передано земельну ділянку, площею 0,119 га, за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с/рада Лебедівська “Лебедівка” садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318, та два садових будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 59-61, 62-65).

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

Стаття 81 Цивільного процесуального кодексу України надає право сторонам та іншим учасникам справи подавати докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1статті 76ЦПК України).

Згідно зі ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд вважає, що позивачем не наведено та не доведено правових підстав для визнання недійсним спірного Шлюбного договору, який було посвідчено нотаріально.

Доводи сторони позивача, що шлюбний договір ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, в ході розгляду справи стороною позивача не доведені, а відтак судом до уваги не приймаються. Посилання позивача на ту обставину, що єдине майно придбане під час шлюбу з відповідачем, відходить за шлюбним договором саме відповідачу, і саме це ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд не приймає до уваги, оскільки як встановлено в судовому засіданні, таке майно було придбано на ім'я відповідача після укладання шлюбного договору, з умовами якого позивач був достеменно обізнаний, і позивач на час укладання відповідачем правочинів з придбання майна не висловлював своїх заперечень, щодо придбання майна одноосібно відповідачем.

Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.

За приписами ч. ч. 2, 5 ст. 97 Сімейного кодексу України сторони можуть

домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Дослідивши умови договору, суд вважає, що умови шлюбного договору не є такими, що суперечать закону та ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки умовами шлюбного договору не обмежені рівні права обох сторін.

Домовленість сторін договору про те, що на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, а також про те, що та на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст. 60 Сімейного кодексу - повністю відповідає вимогам ч. ч. 2, 5 ст. 97 Сімейного кодексу України.

Крім того, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до відповідача з вимогою зміни або розірвання шлюбного договору, як то передбачено умовами договору.

Також, суд звертає увагу на те, що із оспорюваного договору убачається, що при укладенні договору, сторони попередньо були ознайомлені з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлювали природу правочину та значення своїх дій, перебували при здоровому розумі та ясній пам'яті, діяли добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, зміст його відомий, підписаний, як свідчення про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.

Окремо слід звернути увагу на те, що сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту. Позивач на час посвідчення шлюбного договору власноручним підписом засвідчив, що текст договору йому повністю зрозумілий і його воля була направлена саме на укладення шлюбного договору.

Оцінивши надані докази, суд доходить висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факти, які б свідчили, що шлюбний договір, укладений на вкрай невигідних для позивача умовах, про що, останній, зазначає в обґрунтування свого позову.

Крім того, не заслуговують на увагу твердження позивача про невідповідність оспорюваного Шлюбного договору вимогам ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України, оскільки за умовами Шлюбного договору перехід права власності не нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що всупереч вимогам процесуального закону позивачем не надано суду достатніх доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про недійсність шлюбного договору, а також те, що позивач не довів з посиланням на належні, допустимі, достатні та достовірні докази те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд доходить висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, у зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку з безпідставністю та недоведеністю позовних вимог, заява сторони відповідача про застосування до позовних вимог строків позовної давності судом не вирішувалась.

У зв'язку з ухваленням судом рішення про повну відмову у задоволенні позову, у порядку ч. 9 ст. 158 Цивільного процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 19 травня 2020 року, підлягають скасуванню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 60, 93, 97, 103 СК України, ст. ст. 202­211, 215 ЦК_______________ України,___ ст. ст. 2, 10, 13, 48, 49, 51, 76, 77­

81, 89, 102, 133, 137, 141, 158, 209, 210, 247, 263, 265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

В позові ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1, АДРЕСА_3) до ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_2, АДРЕСА_4) про визнання недійсним шлюбного договору - відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 травня 2020 року у виді арешту на нерухоме майно та заборони вчиняти правочини щодо його передачі в оренду (користування), яке на праві власності належить ОСОБА_4, а саме:

-земельну ділянку, площею 0,119 га, за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с/рада Лебедівська “Лебедівка” садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 252426032218, номер запису про право власності 4014314), на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу, Київської області Голуб Людмилою Андріївною, зареєстровано в реєстрі за N 3079;

-два садових будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 227947932218, номер запису про право власності 4014908), на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу, Київської області Голуб Людмилою Андріївною, зареєстровано в реєстрі за N 3074.

Рішення суду набираєзаконної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦИК України.

У відповідності до п. п. 15.5) п. п. 15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.

Суддя: