4.1.3. Визнання товариства недійсним (скасування державної реєстрації)

Однією із цілей Першої директиви було "скоротити до мінімуму число підстав недійсності товариства й захистити третіх осіб від пов’язаних із недійсністю несприятливих наслідків" [39, c.

Перша директива ЄС встановлює, що рішення про визнання товариства недійсним може бути прийнято тільки судом. У директиві надається виключний перелік підстав для цього (ч. 2 ст. 11).

Так, товариство може бути визнано недійсним лише за наступних підстав: за відсутності установчих документів або у разі недотримання правил превентивного контролю або встановленої законом процедури; якщо цілі діяльності товариства є протиправними або суперечать публічному порядку; якщо установчі документи чи статут не містять найменування товариства, суми внесків кожного з учасників, загальної суми підписного капіталу або цілей діяльності товариства; недотримання положень національного законодавства стосовно мінімальної суми капіталу, що підлягає сплаті; недієздатність усіх засновників товариства; якщо всупереч положенням національного права кількість засновників товариства є менше двох.

Для вірного розуміння положень директиви слід чітко встановити, до яких саме правовідносин вона має застосовуватися. У вітчизняній літературі досить часто посилаються на положення Першої директиви, підкреслюючи, що вона встановлює виключний перелік випадків примусової ліквідації (припинення) товариств. Але у Директиві міститься спеціальне застереження, що її правила поширюються на будь-які процеси, метою яких є визнання товариства таким, що не існує, недійсним повністю чи частково. Таким чином, Директива не мала на меті встановити вичерпний перелік підстав для примусового припинення товариства – вона регулює лише випадки його припинення внаслідок визнання недійсним, неіснуючим. Це зауваження має суттєве практичне значення.

Так, у багатьох працях вітчизняних та закордонних вчених визначається, що у Великобританії взагалі відсутній інститут визнання компанії недійсною.

Відповідно до ст. 122 (1) IA 1986 суд може винести рішення про примусову ліквідацію компанії: (a) якщо компанія ухвалить спеціальну резолюцію про те, що вона повинна бути ліквідована судом; (b) якщо публічна компанія протягом року з моменту своєї реєстрації не одержала сертифікат у відповідності зі ст. 117 СА 1985 (сертифікат, що засвідчує, що номінальна вартість розміщеного акціонерного капіталу компанії не менше дозволеного мінімуму); (c) якщо це "стара публічна компанія" (компанія, що не пройшла обов’язкову перереєстрацію); (d) якщо компанія не почала вести бізнес протягом року після своєї реєстрації або не здійснювала його протягом цілого року; (e) якщо кількість учасників компанії складає менш двох осіб (крім приватних компаній); (f) якщо компанія не здатна платити по своїх боргах; (fa) якщо термін мораторію, наданого компанії у відповідності зі ст. 1А IA 1986, закінчився без укладення компанією мирової угоди з кредиторами; (g) якщо суд вважає ліквідацію компанії справедливою й обґрунтованою дією.

Крім того, компанія, що не здійснює господарську діяльність, може бути виключена з реєстру (розпущена) на підставі рішення реєстратора, винесеного після виконання передбачених законодавством вимог (ст. 652, 652А СА 1985) [детальніше див. 66, с. 319-322].

Одним із основних досягнень Першої директиви є закріплення правила щодо можливих правових наслідків визнання товариства неіснуючим. У даному випадку ні у якому разі не може бути застосована така санкція цивільного права як реституція – тобто повернення учасників правовідносин у стан, що існував до створення товариства. Визнання товариства недійсним має тягнути за собою його ліквідацію або розпуск (ч. 2 ст. 12). Ліквідація застосовується при наявності у товариства кредиторів, вимоги яких мають бути задоволені за рахунок майна товариства.

У директиві наголошується, що визнання недійсності само по собі не повинно впливати на чинність будь-яких зобов’язань, які взяло на себе товариство, і не повинно впливати на наслідки ліквідації товариства. Тобто, незалежно від того, законним або незаконним було створення товариства, інтереси третіх осіб, які вступили у правовідносини з ним, не повинні страждати. Перша директива передбачає, що учасники, яким належать частки у капіталі товариства, залишаються зобов’язаними внести несплачену ними за підпискою суму в обсязі, що вимагається за зобов’язаннями перед кредиторами. Інтереси ж самих учасників, які постраждали внаслідок незаконного створення товариства, можуть бути захищені через пред’явлення вимог про відшкодування збитків до винних осіб.

Якщо національне законодавство надає третій особі право оскаржувати рішення суду про визнання товариства недійсним, то це може бути зроблено лише протягом не більше як шести місяців після публічного повідомлення про рішення суду.

Питання про визнання товариства недійсним тісно пов’язане із можливістю органу, що здійснює реєстрацію товариства, контролювати законність процесу його створення.

Згідно зі ст. 10 Першої директиви, у всіх державах-членах, законодавство яких не передбачає превентивного контролю, адміністративного або судового, під час формування товариства, установчий документ, статут та будь-які доповнення до вказаних документів мають бути оформлені та засвідчені у належній юридичній формі. Таким чином, Директива не вимагає обов’язкового здійснення контролю за процесом створення товариства, але більшість країн наділяють органи, на які покладено функцію реєстрації, правом здійснювати як формальну, так і матеріальну перевірку при реєстрації нових товариств на предмет виконання їх учасниками вимог чинного законодавства при створенні товариства. Це дозволяє зменшити ризик визнання товариства недійсним.