Від Голокосту до Конвенції про геноцид: прогрес у галузі прав людини

Вільям А. Шабас

«Найбільш чорний день в моєму житті» — так Рафаель Лемкін відгукнувся про ви­несення вироку Нюрнберзьким трибуналом.^{[22] [23] Прокурор з військових злочинів Генрі Т Кінг, який зустрівся з Лемкіним в холі готелю «Grand Hotel» у Нюрнберзі на початку жовтня 1946 року, описав його так: «Неголений, одяг в лахмітті, розпатланий»[24].}

Коли я побачив Лемкіна в Нюрнберзі, він був дуже засмучений. Він був стривожений тим, що Міжнародний військовий трибунал (МВТ) — Нюрнберзький суд — у своєму рішенні приділяє недостатньо уваги боротьбі з геноцидом. Це пояснюється тим, що МВТ в своє­му рішенні обмежувався геноцидом у воєнний час і не розглядав геноцид в мирний час. У той час, Лемкін був дуже захоплений просуванням своїх ідей. Після того як він звернув­ся до мене кілька разів, мені довелося сказати йому, що я безсилий якось вплинути на цю обмеженість в постанові суду^[25].

Лемкін нещодавно дізнався, що практично всі члени його сім'ї загинули, ставши жер­твами злочину, якому він дав ім'я. Сам він лежав у лікарні в Парижі, і, очевидно, переживав період серйозних фізичних і емоційних потрясінь. За словами його біографа Джона Ку­пера, на лікарняному ліжку «він випадково почув по радіо про майбутнє засідання Гене­ральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку» і «був украй збуджений цією новиною, вважаючи, що, нарешті, з'явився форум, де до нього прислухаються»^[26]. Він ор­ганізував переїзд на військовому транспорті в Нью-Йорк, і відразу ж відправився в Гене­ральну Асамблею, а потім на зустріч на покинутій фабриці біля озера Саксесс на Лонг-Ай­ленд, в передмісті Нью-Йорка. Лемкін почав свою кампанію на першій сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, що призвело до прийняття Резолюції 96 (I), яка засудила геноцид як міжнародний злочин.

Один з пунктів преамбули до проекту резолюції був такий: «У той час як покарання за особливо тяжкі злочини геноциду, що вчинені в мирний час, знаходиться у виключній територіальної юрисдикції судових органів кожної держави, відносно менш значущі зло­чини, такі як піратство, торгівля жінками, дітьми, наркотиками і непристойні публікації, вважаються міжнародними злочинами, що мають міжнародне значення...»^[30]. Цей пункт не потрапив в остаточний варіант Резолюції 96 (I), оскільки більшість членів Генеральної Асамблеї не були готові визнати універсальну юрисдикцію щодо злочину геноциду Про­те, резолюція, текст якої підготовлений Лемкіним, був дещо пом’якшений, стала почат­ком процесу, який завершився два роки потому прийняттям Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду^{[31] [32].}

Таким чином, визнання Генеральною Асамблеєю ООН геноциду міжнародним злочи­ном і його визначення в Конвенції 1948 року можна розглядати як реакцію на вирок Нюр­нберзького міжнародного військового трибуналу.

Сама Конвенція була прийнята Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1948 року. Її мож­на вважати першим договором з прав людини в сучасній історії. Кілька годин по тому, Генеральна Асамблея прийняла документ, який, безсумнівно, став наріжним каменем сучасного міжнародного права у сфері прав людини — Загальну декларацію прав люди- ни^[33]. Протягом десятиліть, пам’ять про прийняття Конвенції про геноцид затемнювала­ся пам’яттю про прийняття Загальної Декларації. Це трохи схоже на становище дитини, який мав нещастя народитися 25 грудня, і який змушений святкувати свій день народ­ження в набагато більш значимий день. У Палаці Шайо в Парижі, де були прийняті ці два документи, встановлено меморіальну дошку, присвячену Загальній декларації, але до грудня 2008 року нічого там не нагадувало про Конвенцію про геноцид, поки французь­кий міністр закордонних справ не відкрив відповідний пам'ятний знак.

З часом важливість Конвенції про геноцид усвідомлюється дедалі більше, не тільки як джерело важливих норм міжнародного кримінального права, а й як визначальний до­кумент в загальній системі міжнародного права у сфері прав людини. Наполягаючи на тому, що «геноцид в мирний час» повинен каратися як міжнародний злочин, Генераль­на Асамблея зробила гігантський крок вперед у справі захисту прав людини. Це зробило порушення права на життя або існування національних, етнічних, расових чи релігійних меншин одночасно міжнародним протиправним діянням і міжнародним злочином^[34].

Конвенція набула чинності в 1951 році, але найближчі півстоліття перебувала в тіні. Цілком можливо, Конвенція випередила свій час: світ міг прийняти цю радикальну кон­цепцію міжнародного права в післявоєнній ейфорії, але вона стала недієвою під час холод­ної війни. Тільки в 1990-х роках в міжнародному кримінальному праві почалося відрод­ження. В результаті на Конвенцію про геноцид звернули увагу і визнали її роль у витоків системи. Ідеї та концепції, представлені в Конвенції, отримали розвиток в нових сучасних інститутах та документах, таких як Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії і Римський Статут Міжнародного кримінального суду.

ПРАВА ЛЮДИНИ, ООН І ЗВИНУВАЧЕННЯ У ВІЙСЬКОВИХ ЗЛОЧИНАХ

Є кілька можливих відправних точок для дискусії про походження Загальної деклара­ції прав людини та Конвенції про геноцид. Кожна з них має свої джерела, такі як закони про збройні конфлікти, міжнародний захист біженців та національних меншин, а також незакінчена діяльність зі створення міжнародного кримінального правосуддя в період після Першої світової війни. Всі вони мають спільну ДНК, яка вперше стала впізнава­ною на початку Другої світової війни. На відміну від Першої світової війни, витоки і зміст якої старанно вуалюються дряхліючими імперіями, які залишаються прихильниками ко­лоніалізму, Друга світова війна була міжнародною боротьбою проти варварства, геноци­ду, тоталітаризму і національного гноблення. Десятки мільйонів були принесені в жертву розгрому фашизму і надії на новий світовий порядок. Друга світова війна, таким чином, мала моральний авторитет, якого не вистачало її попередниці.

Атлантична Хартія, підписана Сполученим Королівством та Сполученими Штатами всього за кілька місяців до вступу останніх у війну, проголошувала права людини в уза­гальненій формі^[35]. Вона визнавала право всіх народів обирати собі форму правління, при якій вони хочуть жити, закликала до «підвищення трудових стандартів, економічного розвитку та соціальної безпеки», і свідчила, що всі держави повинні відмовитися від за­стосування сили^[36].

По-перше, це свобода слова і переконань — у всьому світі. По-друге, свобода кожної людини поклонятися Богу по-своєму — у всьому світі. По-третє, свобода від нужди — що в світовому контексті означає економічні домовленості, які забезпечать всім країнам здо­рове мирне життя населення — у всьому світі. По-четверте, свобода від страху — що в сві­товому контексті означає зниження озброєнь до такого рівня і таким чином, що жодна країна не буде в змозі здійснити акт фізичної агресії проти будь-якого сусіда — у всьому світі^[37].

Хвилюючі і безсмертні слова Франкліна Д. Рузвельта знайшли своє відображення в преамбулі Загальної декларації з прав людини: «Беручи до уваги, що зневажання і нехту­вання правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і бу­дуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей»^[38].

Коли війна наближалася до кінця, на дипломатичній конференції в Сан-Франциско був прийнятий Статут Організації Об’єднаних Націй, в якому правам людини приділялася безпрецедентна увага^[39]. У Статуті неодноразово згадуються права людини, і говориться, що «заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови чи релігії» є однією з цілей Організації Об’єднаних Націй. Проте, на розчарування багатьох, сильні світу цього відмовилися від раніше взятого зобов’язання включити декларацію прав людини в Статут. Задовго до конференції в Сан-Франциско в червні 1945 року, на якій був прийнятий Статут Організації Об’єднаних Націй, міністер­ства закордонних справ, науковці та неурядові організації працювали над підготовкою проекту декларації прав людини, яка повинна була стати частиною повоєнної правової системи, і, в ідеалі, бути включена до установчих документів нової організації^[40].

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ ТА СТВОРЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ГЕНОЦИД 1948 РОКУ

Коли текст Конвенції про геноцид обговорювалося в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї, часто виникали суперечки про зв'язок геноциду зі злочинами проти людяності, викликані рішенням Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Секретаріат Організації Об'єднаних Націй підготував записку стосовно зв'язку геноциду зі злочина­ми проти людяності, в якій він наполягав на необхідності визнання геноциду окремим злочином, щоб уникнути виняткового зв'язку таких злочинів зі збройними конфліктами, як це сталося в Нюрнберзі^[42]. Питання, чи є геноцид автономним злочином або формою злочину проти людяності, викликало бурхливі дискусії. Франція висунула конкурентний проект конвенції. Стаття I цього документа починалася з твердження, що «злочин проти людяності, який зветься геноцидом, являє собою замах на життя групи людей або індиві­да як члена такої групи, зокрема, через його національність, расу, релігію або переконан­ня»^[43]. Це було, звичайно, пов'язано з ідеєю, що містилася в остаточному варіанті статті I, що геноцид є злочином, який може бути скоєний як у мирний, так і у воєнний час^[44]. Пред­ставник Бразилії в Шостому комітеті сказав, що злочини проти людяності, як вони визна­чені в Нюрнберзькому Статуті, включають геноцид, але тільки якщо він був здійснений під час війни або в зв'язку з її підготовкою. Геноцид, однак, повинен бути визначений як злочин, який може бути скоєний і в мирний час^[45]. Бразильський делегат звернув увагу на плутанину в Нюрнберзі щодо масштабу поняття «злочин проти людяності» і сказав: «У зв'язку з невизначеністю щодо концепції злочину проти людяності, було б добре ви­значити геноцид як окремий злочин, вчинений у відношенні певних груп людських істот як таких»^[46]. Суперечки виникали також в контексті преамбули. Венесуела представила проект преамбули, в якому, як вони пояснили, були опущені будь-які посилання на Нюр­нберзький трибунал, оскільки геноцид не є злочином проти людяності^[47]. Франція вне­сла свої пропозиції щодо преамбули, з яких найбільш значущим було додавання посилан­ня на рішення Нюрнберзького трибуналу^[48]. Зрештою, звичайно, ніякі згадки Нюрнберга і злочинів проти людяності не були включені в остаточний текст Конвенції.

Конвенція про геноцид являє собою спробу забезпечити перспективне визначення злочинів, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі, але з використанням іншої термі­нології. Звичайно, це — результат компромісу. Нюрнберзький прецедент, відповідно до якого термін «злочин проти людяності» не застосовується до злодіянь, скоєних у мирний час, не був помилкою або недоглядом. Швидше за все, це було ретельно продумане право­ве формулювання, спрямоване на боротьбу з нацистськими звірствами, що раніше пере­бували за межами міжнародного права, і яке, в той же час, нічим не загрожувало творцям трибуналу. Ті ж самі сильні світу цього були готові погодитися на судове переслідування злочинів, скоєних у мирний час, тільки якщо вони будуть визначені набагато вужче, ніж у Статуті Міжнародного військового трибуналу Іншими словами, нюрнберзьке визначен­ня злочинів проти людяності охоплює порівняно широке коло діянь, але тільки в тій мірі, в якій вони пов'язані з агресивною війною, в той час як Конвенція про геноцид стосується більш вузького кола діянь, хоча вони можуть мати місце і в мирний час.

У дійсності, однак, видається, що терміни «геноцид» і «злочин проти людяності» ви­користовувалися як синоніми. Через кілька місяців після публікації «Axis Rule in Occupied Europe» в листопаді 1944 року, неологізм Лемкіна стали широко використовувати для позначення звірств нацистів. Він кілька разів згадується в протоколах Лондонської кон­ференції і Трибуналу. У своєму «плановому Меморандумі, поширеному серед делегацій на початку лондонської конференції в червні 1945 року» суддя Роберт Джексон виклав до­кази, які він планував надати суду. Посилаючись на «Докази злочинів підсудного та інших злочинів», він писав: «Геноцид і знищення расових меншин і підкореного населення за до­помогою таких засобів і методів, як: (1) недоїдання, (2) стерилізація та кастрація, (3) поз­бавлення одягу, притулку, палива, каналізації, медичної допомоги; (4) депортація для примусової праці; (5) робота в нелюдських умовах»^[49]. У своєму вироку Міжнародний вій­ськовий трибунал звинуватив нацистів в «навмисному і систематичному геноциді, тобто винищенні расових і національних груп, по відношенню до цивільного населення на оку­пованих територіях з метою знищення конкретних рас і класів людей, а також національ­них, расових чи релігійних груп, особливо євреїв, поляків і циган»^[50]. Комісія Організації Об'єднаних Націй з військових злочинів пізніше зазначила, що «включаючи це конкрет­не звинувачення, звинувачення намагалося ввести і закріпити новий тип міжнародних злочинів»^[51]. В ході судового розгляду, сер Девід Максвелл-Файф, головний обвинувач від Великобританії, нагадав одному з обвинувачених, Костянтину фон Нейрат, що він звину­вачується в геноциді, який являє собою «винищення расових і національних груп, або, як він визначається у відомій книзі професора Лемкіна, „скоординований план різних дій, спрямованих на знищення найважливіших засад життя національних груп з метою зни­щення самих груп«»^[52]. У своїй заключній промові французький обвинувач Шампетьє де Рібе заявив: «Цей злочин є таким жахливим, таким безпрецедентним в людській історії, що для його визначення довелося придумати нове слово — «геноцид»^[53]. Він говорив про «найстрашніший злочин — геноцид»^[54]. Британський обвинувач, сер Хартлі Шоукросс, також використовував цей термін у своїй заключній промові: «Геноцид не обмежувався винищенням євреїв і циган. Він застосовувався в різних формах в Югославії, до жителів Ельзас-Лотарингії, які не були етнічними німцями, до жителів Нідерландів і Норвегії»^[55]. Шоукросс говорив про те, як «цілі геноциду були сформульовані Гітлером»^[56]. Він пояс­нив: «Нацисти також використовували різні біологічні засоби для проведення геноциду. Вони свідомо знижували народжуваність в окупованих країнах, практикували стерилі­зацію, кастрацію і аборти, поділяли чоловіків і дружин, чоловіків і жінок, і перешкоджа­ли шлюбам»^[57]. Хоча в остаточному рішенні по справі найбільших військових злочинців, прийнятому 30 вересня — 1 жовтня 1946 року, не використовувався цей термін, в цьому рішенні досить докладно роз’яснюється, що таке злочин геноциду. Лемкін пізніше писав, що «докази, пред’явлені на Нюрнберзькому процесі, повністю підтримали концепцію ге­ноциду»^[58]. Але геноцид, по суті, не був злочином відповідно до Статуту Міжнародного військового трибуналу. Замість цього, в обвинуваченні використовувалося поняття зло­чинів проти людяності, яке тоді мало схоже значення, поряд зі «злочинами проти миру» і «військовими злочинами». Після грунтовного обговорення, укладачі Статуту виріши­ли додати злочини проти людяності, щоб заповнити очевидний пробіл в існуючих нор­мах міжнародного права, що застосовуються до звірств нацистів, а саме переслідування цивільного населення в Німеччині. Робота з визначення цієї нової категорії міжнародних злочинів показує, чому неодноразово згаданий зв’язок з озброєним конфліктом, що об­межує юрисдикцію Трибуналу «військовим геноцидом», був введений в положення про злочини проти людяності, які застосовувалися на Нюрнберзькому процесі.

В Правовому комітеті Комісії ООН з військових злочинів, який збирався в 1944 і 1945 роках, представник Сполучених Штатів Герберт С. Пелл використовував термін «злочини проти людяності» для опису злочинів, скоєних стосовно осіб без громадянства або щодо будь-яких осіб через їх расу або релігію»^[59]. Частіше за все, ця концепція опи­сувалася з використанням таких термінів, як «звірства» і «переслідування». У травні 1944 року Правовий комітет представив проект резолюції на пленарному засіданні Ко­місії, закликаючи її широко використовувати свої повноваження і розглядати «злочини, вчинені щодо будь-яких осіб, незалежно від національності, включаючи осіб без грома­дянства, через їх расу, національність, релігійні чи політичні переконання, незалежно від того, де вони були здійснені»^[60]. Лорд Саймон, британський лорд-канцлер, дав деякі пояс­нення з цього приводу:

Це відкрило б дуже широке поле. Без сумніву, ви маєте на увазі звірства, скоєні проти євреїв. Я вважаю, немає жодних сумнівів в тому, що масові вбивства, які сталися на оку­пованих територіях, підпадають у категорію військових злочинів, і, безсумнівно, знахо­дяться у віданні Комісії. Без сумніву, вони є частиною політики, якої нацистський уряд дотримувався з самого початку, і я цілком можу зрозуміти комісію в її бажанні отримати, розглянути і представити докази, які проливають світло на те, що можна назвати полі­тикою знищення. Я вважаю, що висловлю точку зору уряду Його Величності, заявивши, що він не хотів б, щоб Комісія накладала будь-які непотрібні обмеження на докази, які можуть торкатися цієї теми. Однак, як мені здається, слід попередити, що питання про дії такого роду, скоєних на території противника, викликає серйозні труднощі^[61]. Держав­ний Департамент Сполучених Штатів рішуче підтримав думку, що переслідування за вій­ськові злочини повинно стосуватися відповідальності німців за злочини, вчинені щодо меншин в межах їх власних кордонів^[62]. Це нагадує позицію, зайняту у 1919 році Робертом Лансінгом і Джеймсом Брауном Скоттом, представниками Сполучених Штатів, в ході роз­гляду звірств, скоєних під час Першої світової війни^[63].

Пізніше, в 1944 році і на початку 1945 року, ставлення великих держав, включаючи США, змінилося. Проект уряду США від 16 травня 1945 року, який мав свій розвиток на конференції в Сан-Франциско, наділяв суд юрисдикцією розглядати «звірства та злочи­ни, вчинені з 1933 року в порушення застосовних положень внутрішнього законодавства кожної з сторін, Країн Осі або сателітів, включаючи злодіяння і переслідування за расови­ми або релігійними мотивами»^[64]. На Лондонській конференції, яка розпочалася 26 червня 1945 року, Сполучені Штати представили текст, в якому викладалися застереження Мар­тенса в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років. Посилання на «принципи права націй, що випливають із звичаїв, встановлених серед цивілізованих народів, із законів людяності та вимог суспільної свідомості» була пов'язана із злочином агресії^[65]. Протокол засідання не залишає сумнівів у тому, що чотири країни наполягали на зв'язку між самою війною і звірствами, вчиненими нацистами проти власного єврейського населення. Саме на цій підставі, і тільки на цій підставі, вони вважали себе такими, які мали право продовжувати. Відмінності були сформульовані головою делегації США Робертом Джексоном на зустрічі 23 липня 1945:

Загальним принципом зовнішньої політики нашого уряду з незапам'ятних часів було те, що внутрішні справи іншої держави зазвичай нас не обходили, тобто те, як Німеччи­на чи будь-яка інша країна поводиться зі своїми жителями, обходило нас не більше, ніж наші проблеми обходять будь-який інший уряд Причина, через яку ця програма знищен­ня євреїв і меншин перетворюється на міжнародну проблему, полягає в наступному: це було частиною плану злочинної війни. Якщо не враховувати зв'язок з війною, я думаю, у нас немає підстав розглядати ці звірства. Ці злочини були частиною підготовки до війни або ведення війни, хоча і відбувалися в Німеччині, і це робить їх нашою проблемою^[66].

Говорячи про такі злочини, як «звірства, переслідування та депортації за політични­ми, расовими чи релігійними мотивами», Джексон вказав джерело занепокоєння свого уряду:

Зазвичай ми не вважаємо, що дії уряду по відношенню до власних громадян вимага­ють нашого втручання. Часом і у нас мають місце деякі варті жалю ситуації, коли з меншинами обходяться несправедливо. Ми вважаємо, що маємо право втручатися, або намагатися покарати окремих осіб або держави, тому що концтабори та депортації були частиною загального плану несправедливої і незаконної війни, в яку ми були втяг­нуті. Ми не бачимо жодних інших підстав обговорювати звірства, які відбувалися в Німеч­чині відповідно до німецького законодавства, або навіть в порушення оного, німецькою владою^[67].

Сам Джексон явно соромився «вартих жалю ситуацій» в Сполучених Штатах, «коли з меншинами обходяться несправедливо». Але як представник свого уряду, він не міг погодитися з прийняттям будь-яких положень міжнародного права, які визнають зло­чином акти переслідування за расовими мотивами, тому що це могло, принаймні теоре­тично, привести до судового переслідування посадових осіб Сполучених Штатів. Погляди Джексона демонструють відсутність неупередженості з боку делегацій Великобританії, Франції та Радянського Союзу, але неважко припустити, що кожна з них мала проблеми, пов'язані з обставинами, аналогічними або навіть гіршими, ніж режим апартеїду в деяких частинах Сполучених Штатів. В результаті, чотири великі держави домовились на Лон­донській конференції, про те, що нацистські лідери повинні бути притягнуті до відпові­дальності за такі злодіяння, оскільки вони були здійснені у зв'язку з війною.

Стаття IV (с) Статуту Міжнародного військового трибуналу визначає «злочини про­ти людяності», як «вбивства, винищування, поневолення, депортацію та інші нелюдські акти, вчинені щодо цивільного населення, до або під час війни, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами з метою сприяння або у зв'язку з будь- якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного трибуналу, незалежно від того, чи є вони порушенням внутрішнього права країни, де вони були здійснені»^[68]. В остаточному рішенні Нюрнберзького трибуналу, що неявно стосується питання про зв'язок між злочинами проти людяності і самою війною — питання, яке стало осново­положним для відповідності Статуту Трибуналом — судді зазначили, що «звинувачен­ня переконане, що деякі аспекти цієї антисемітської політики були пов'язані з планами агресивної війни»^[69]. Суд провів відмінності між довоєнними переслідуваннями німець­ких євреїв, які він назвав «жорстокими і безжалісними», і німецькою політикою під час війни на окупованих територіях. Хоча в рішенні неодноразово згадуються події 1930-х років, жоден з обвинувачених не був визнаний винним в діяннях, скоєних до 1 вересня 1939 року, дня початку війни.

Саме ця ситуація так гнітила Рафаеля Лемкіна в жовтні 1946 року, коли він зустрівся з Генрі Кінгом в холі «Grand Hotel» у Нюрнберзі. Це питання — один з проявів більш широ­ких дебатів про ступінь, якою міжнародне право може втручатися в державний суверені­тет, коли відбуваються серйозні порушення прав людини. До 1944 року повідомлення про звірства нацистів зробили практично немислимим те, що вони залишаться безкарними

через сувору прихильність традиційної точки зору, що держави не повинні втручатися у відносини іншої держави з власним громадянським населенням. Нюрнберзький трибу­нал вніс ясність в це питання, заявивши, що нацистські злочини повинні каратися в тій мірі, в якій вони пов'язані з міжнародним збройним конфліктом. Це лицемірство було до­сить очевидним для інших держав, багато з яких були згодні з необхідністю покарати на­цистів, але хотіли бути впевненими, що ці принципи не будуть поширюватися на їх власні дії. Конвенція про геноцид стала першим плодом цього невдоволення, так само, як За­гальна декларація стала першим важливим результатом відмови включити основні нор­ми прав людини в Статут Організації Об'єднаних Націй.

ВИКОРІНЕННЯ БЕЗКАРНОСТІ

Нерідко стверджується, що злочини проти людства були визнаним елементом зви­чайного міжнародного права ще до Нюрнберга. Це — один із способів відповісти на зви­нувачення, що Міжнародний військовий трибунал порушив принцип законності (nullum crimen sine lege). Дискусії в Комісії ООН з військових злочинів і на Лондонській конферен­ції досить ясно показують, наскільки незрозумілим був, насправді, стан звичайного пра­ва. Інше важливе питання: чи було переслідування нацистів за їх злодіяння справедли­вим? Судді в Нюрнберзі рішуче заявили, що nullum crimen був «принцип справедливості»: «Твердження про несправедливість покарання тих, хто, в порушення договорів і гарантій, без попередження напав на сусідні держави, очевидно невірно, бо в цьому випадку агре­сори повинні були знати, що вони чинять неправильно, і тому було б несправедливим, якщо їм дозволили залишитися безкарними»^[70]. Принцип законності стосовно злочину ге­ноциду був найбільш адекватно сформульований в Резолюції 96 (I) Генеральної Асамблеї в грудні 1946 року, і, через два роки, в Конвенції про геноцид. Правова ясність, яка роби­ла цю кодифікацію безсумнівною, сприяла стабільності визначення протягом наступних шести десятиліть. Хоча вчені і борці за права людини часто критикували вузькість цього визначення, країни рідко висловлювали бажання внести в нього поправки. У 1998 році, на конференції в Римі, вони отримали прекрасну можливість заповнити всі «білі плями» у визначенні геноциду, викладеному в статті 2 Конвенції, але відмовилися зробити це. В ході дискусії в Комітеті повного складу на конференції в Римі, тільки Куба повторно за­жадала внести зміни до визначення, включивши в нього соціальні та політичні групи^[71]. На противагу цій вимозі, більшість підтримала оригінальний текст, прийнятий Генераль­ною Асамблеєю п'ятдесятьма роками раніше^[72].

Злочини проти людяності, з іншого боку, залишалися неясно визначеними після Нюрнберга. На відміну від геноциду, визначення якого залишається незмінним протя­гом майже шести десятиліть, злочини проти людяності, як видається, щоразу визна­чаються по-різному. В якості одного з перших завдань, Комісії з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй було доручено сформулювати «Нюрнберзькі принципи» і розробити «Кодекс злочинів проти миру і безпеки людства». В принципі VI «Принципів Міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу і таких, що знайшли вираження в рішеннях цього Трибуналу», прийнятих Комісією в 1950 році, представ­лений перелік міжнародно-правових злочинів^[73]. Злочини проти людяності включають «Вбивства, винищування, поневолення, висилку та інші нелюдські акти, вчинені щодо цивільного населення, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами, якщо такі дії здійснюються або такі переслідування мають місце при вико­нанні будь-якого військового злочину проти миру або будь-якого військового злочину, або у зв’язку з такими». Це формулювання не є ідентичним формулюванню наведеному в Статуті Міжнародного військового трибуналу, але в ньому уточнюються і закріплю­ються значення і масштаб зв’язку між військовими злочинами і геноцидом. Комісія за­явила, що не виключає можливості того, що злочини проти людяності можуть відбува­тися і в мирний час, але тільки в тій мірі, в якій вони мали місце «до війни у зв’язку зі злочинами проти миру»^[74].

Критики цього визначення часто згадують Закон № 10 Контрольної ради, який був прийнятий союзниками для цілей судового переслідування в Німеччині^[75]. В цьому за­коні злочини проти людяності не пов’язуються виключно з війною, але це легко пояс­нюється тим, що союзники вважали, що вони вводили національний закон, який можна застосовувати до Німеччини, а не положення міжнародного права, яке можна застосува­ти до них, як це сталося в Нюрнберзі. Говорячи про судові процеси в американських вій­ськових трибуналах згідно із Законом Контрольної ради, прокурор США Телфорд Тейлор зазначив у своїй заключній доповіді Секретарю Армії, що «жодне з рішень Нюрнберзь­кого трибуналу прямо не відповідає на питання, чи є масові звірства, скоєні урядом або з дозволу уряду проти расової чи релігійної групи населення його країни в мирний час, злочинами відповідно до міжнародного права»^[76]. Тейлор зазначив, що практичну значу­щість цієї проблеми навряд чи можна переоцінити, і, як приклад прояву інтересу до цьо­го питання, згадав Конвенцію про геноцид 1948 року, розробка якої на той момент щой­но була завершена^[77].

Зрештою, зв’язок війни та геноциду була виключений з визначення злочинів проти людяності, але потрібно було півстоліття, щоб це стало очевидним. У 1995 році Апеля­ційна палата Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії заявила, що вимога щодо зв’язку злочинів проти людяності зі збройними конфліктами не узгод­жується з нормами звичаєвого права^[78]. Апеляційна палата запропонувала досить непере­конливе пояснення, що Рада Безпеки включила це визначення до статті 5 Статуту Міжна- родного кримінального трибуналу по колишній Югославії тільки як межу юрисдикції^[79]. Більше правдоподібне пояснення полягає в тому, що юристи Секретаріату Організації Об’єднаних Націй, які займалися підготовкою проекту Статуту, були впевнені, що зв'язок злочинів проти людяності з війною є частиною звичаєвого права, а Рада не заперечила^[80]. Проте, сьогодні не може бути жодних сумнівів, що помилка в нюрнберзькому визначенні злочинів проти людяності, яка стала джерелом пов'язаних з геноцидом ініціатив Лемкіна в Генеральній Асамблеї, виправлена. Авторитетне визначення міститься у статті 7 Рим­ського Статуту, яка не згадує озброєний конфлікт в якості контекстного елемента. Єдине що незрозуміло, коли саме це обмеження зникло з визначення злочинів проти людяності. Якщо говорити про Комісію з міжнародного права, це обмеження ще застосовувалося на­прикінці 1950 року, а можливо і після цього. У 1954 році Комісія в рамках експерименту виключила це визначення, замінивши його іншим контекстним елементом — державним планом або політикою^[81]. Деякі недавні дані Європейського суду з прав людини підтверд­жують думку, що зв'язок злочинів проти людяності з війною вже не існував на початку 1950-х років^[82]. У вересні 2008 року в рішенні Великої палати Суду було обережно сказано, що зв'язок з озброєним конфліктом «не може більше ставитися до 1956 року»^[83]. Це питан­ня безпосередньо стосується Надзвичайної палати судів Камбоджі, яка наразі докладає зусиль для судового переслідування звірств червоних кхмерів.

ВИСНОВОК

Жахи Освенціма, Дахау та Треблінки визначили контекст розвитку прав людини в роки після Другої світової війни. Судове переслідування за військові злочини, скоєні проти цивільних осіб, було обмежено у випадках, коли жертви проживали на окупованих територіях. Те, що країна робила зі своїми громадянами, було визнано питанням, що не стосується міжнародного права та міжнародного співтовариства. Нюрнберг намагався зро­бити цей сміливий крок вперед, але був зв'язаний по руках і ногах. Незважаючи на те, що нацистські переслідування євреїв, навіть у межах Німеччини, були визнані міжнародним злочином, укладачі Статуту Нюрнберзького трибуналу наполягали на зв'язку між злочи­нами проти людяності та міжнародним конфліктом. По суті, вони звинувачували Німеччи­ну за звірства, скоєні проти німців, але заперечували проти прийняття більш загального принципу, за допомогою якого на них можна було б покласти відповідальність за злочини, вчинені в межах їх власних кордонів або в їх колоніях. Ця недосконала криміналізація зло­чинів проти людяності була відображенням двозначності Статуту Організації Об'єднаних Націй, прийнятого в червні 1945 року, який проголошував заохочення і розвиток поваги до прав людини, і, в той же час, обіцяв, що Організація Об’єднаних Націй не буде втруча­тися в питання, які «по суті, перебувають у внутрішній компетенції кожної держави»^[84].

Визнання геноциду міжнародним злочином Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у грудні 1946 року, і прийняття Конвенції про геноцид через два роки, стали результатом невдоволення введеними в Нюрнберзі обмеженнями щодо злочинів проти людяності. Не оцінивши цю ситуацію, неможливо зрозуміти кодифікацію злочину геноциду і зацікавленість, викликану цим питанням в міжнародному праві. Якби Нюрн­берзький трибунал визнав те, що Лемкін називав «геноцидом в мирний час», то, ймовір­но, не було б ніякої резолюції Генеральної Асамблеї і ніякої конвенції, в них не було б не­обхідності, оскільки не було б ніякого правового пробілу, який слід було заповнити.

У грудні 1948 року перед Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй сто­яли два завдання: встановлення стандартів міжнародного права в сфері прав людини, викладених у Загальній декларації прав людини, та встановлення особистої відповідаль­ності за порушення прав людини, скромним початком чого стала Конвенція про поперед­ження і покарання за злочину геноциду. Конвенція про геноцид передбачає, що, в разі вчинення конкретних суворо визначених звірств, вимога, щоб вони були пов’язані з вій­ною, вже не діє, і, таким чином, такий злочин міг бути скоєний і в мирний час. Загальна Декларація заклала підмурки для стійкого прогресу в області нормотворчої діяльності та зростаючого визнання права міжнародного співтовариства в цілому та органів Органі­зації Об’єднаних Націй, таких як Комісія з прав людини, що сприяло, зокрема, руйнуванню стіни domaine reserve, якою країни історично відгороджувалися від міжнародного конт­ролю над своїми злодіяннями.

Правове значення Конвенції про геноцид знизилося протягом останнього десятиліт­тя або близько того, але не тому, що вона непридатна в конкретних обставинах або через консерватизм дипломатів і суддів. Швидше за все, з’явилися нові інструменти і нові інсти­тути. Головним з них є Міжнародний кримінальний суд. Іншими методами, але він вико­нує ті ж функції, що і Конвенція про геноцид, але також і щодо злочинів проти людяності. Крім того, недавня доктрина «відповідальності за захист» поширює на злочини проти людяності обов’язок щодо запобігання, яка викладена у статті 1 Конвенції про геноцид. Єдиним правовим наслідком опису звірств як геноциду, а не як злочину проти людяності, є відносно легкий доступ до Міжнародного Суду, запропонований у статті 9 Конвенції 1948 року. Але стаття 9 стала практично марною, і недавнє рішення суду в справі Bosnia v. Serbia підтверджує, що до цього засобу не має сенсу вдаватися, за винятком цілком оче­видних випадків^[85]. У правовому сенсі, сьогодні цій відмінності між геноцидом і злочинами проти людяності приділяється вкрай мало значення, якщо взагалі приділяється. Значен­ня Конвенції про геноцид, швидше за все, полягає не стільки в її сучасному потенціалі для розгляду злодіянь, який, значною мірою булв витіснений більш сучасними документами, а в її історичному внеску в боротьбу за підзвітність та захист прав людини.