Еволюція терміну «злочини проти людяності»: Нюрнберг і пізніша

КОМА СТВОРЮЄ ПРАВОВУ ІСТОРІЮ

Лондонська Угода від 8 серпня 1945 року, яка була ратифікована представниками чо­тирьох держав після декількох місяців інтенсивних переговорів, створила правову осно­ву Міжнародного військового трибуналу^[89]. Проте, приблизно через два місяці до офіційної документації суду був доданий незвичайний «протокол» з метою врегулювання спірних моментів в установчому статуті:

ПРОТОКОЛ УСУНЕННЯ НЕВІДПОВІДНОСТІ В СТАТУТІ

Беручидоувагите,щоУгодаіСтатутщодосудовогопереслідуваннявійськовихзлочинців були підписані в Лондоні 8 серпня 1945 англійською, французькою та російською мовами;

І, оскільки була встановлена невідповідність між початковим варіантом стат­ті 6, пункт (с) Статуту російською мовою, з одного боку, і початковими варіантами англійською та французькою мовами, з іншого боку, а саме: замість крапки з комою у статті 6, пункт (с) Статуту між словами «війна» і «або» в англійській і французь­кій варіантах, в російській тексті стоїть кома, і беручи до уваги необхідність усунути цю невідповідність:

Нижчезазначені представники, які підписали зазначену Угоду від імені своїх Урядів, маючи на те належні повноваження, погодилися, що текст статті 6, пункт (с) Статуту російською варіанті є правильним, і що сенс і намір Угоди та Статуту вимага­ють, щоб зазначена крапка з комою в англійському тексті була замінена на кому, і щоб французький текст був змінений таким чином:

c) LES CRIMES CONTREL'HUMANITE: c'est a dire Tassassinat, !'extermination, la reduction en esclavage, la deportation, et tout autre acte inhumain commis contre toutes populations civiles, avant ou pendant la guerre, ou bien les persecutions pour des motifs politiques, raciaux, ou religieux, lorsque ces actes ou persecutions, qu'ils aient constitue ou non une violation du droit interne du pays ou ils ont ete perpetres, ont ete commis a la suite de tout crime rentrant dans la competence du Tribunal, ou en liaison avec ce crime.

На посвідчення ЦЬОГО ті, хто нижчепідписався, підписали цей Протокол.

Складено в чотирьох примірниках в Берліні в 6-й день жовтня 1945 року, англій­ською, французькою та російською мовами; всі тексти мають однакову силу.

Від імені Уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік / Підпис / Р. Руденко⁵

Дискусії навколо цієї, напевно, найвідомішої коми в історії права, відображають про­тиріччя, які оточували нову категорію злочинів — злочини проти людяності. Дійсно, включення злочинів проти людяності в сферу дії статті 6 Лондонської Угоди було одним з найбільш спірних питань до, під час і після Нюрнберзького процесу. У чому ж полягала суть виправлення?^{[90] [91]}

Англійський варіант Лондонської угоди спочатку був такий:

Стаття 6 (с) злочини проти людяності, а саме: вбивства, винищування, поневолення, депортація та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами з метою здій­снення або у зв'язку з будь-яким злочином, підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні.

Радянська делегація заперечувала проти цього формулювання, оскільки вона розходила­ся з російським текстом. Росіяни стверджували, що їхній варіант тексту, що містить кому — «до або під час війни, або переслідування...» — краще, ніж англійський варіант, в якому містилася крапка з комою — «до або під час війни, або переслідування.».

У французькій версії крапка з комою була замінена комою, і текст був трохи відреда­гований. Первісна французька версія свідчила:

c) LES CRIMES CONTRE L'HUMANITE: c'est-a-dire Tassassinat, !'extermination, la reduction en es-clavage, la deportation, et tout autre acte inhumain commis contre toutes populations civiles, avant ou pendant la guerre; ou bien les persecutions pour des motifs politiques, raciaux ou religieux, com-mises a la suite de tout crime rentrant dans la competence du Tribunal ou s'y rattachant, que ces persecutions aient constitue ou non une violation du droit interne du pays oil elles ont ete perpetres.

Після внесення виправлень вона мала такий вигляд:

c) LES CRIMES CONTRE L'HUMANITE: c'est-a-dire Tassassinat, Textermination, la reduction en esclavage, la deportation, et tout autre acte inhumain commis contre toutes populations civiles, avant ou pendant la guerre, ou bien les persecutions pour des motifs politiques, raciaux ou religieux, lorsque ces actes ou persecutions, qu'ils aient constitue ou non une violation du droit interne du pays ou ils ont ete perpetres, ont ete commis a la suite de tout crime rentrant dans la competence du Tribunal, ou en liaison avec ce crime.

У виправленому варіанті, повторення фрази «ces actes ou persecutions» («такі дії або переслідування»), виділеної комами, підтверджує, що текст після коми безпосередньо посилається на повний текст, що передує їй. Заміна точки з комою на кому також пов'язує фразу «з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином, підлягає юрисдикції Три­буналу» з попереднім текстом.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ» МІЖНАРОДНИМ ВІЙСЬКОВИМ ТРИБУНАЛОМ

Навіть якщо не розглядати аргументу про циклічність, посилання на діяння, вчинені «з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином, підлягає юрисдикції Трибуналу», видається, на перший погляд, вельми своєрідним, особливо враховуючи те, що Лондонсь­кою Угодою включено цей новий тип злочинів проти людяності до юрисдикції Трибуналу. Формулювання Угоди, тим самим, опосередковано провело відмінність між злочинами про­ти людяності та іншими злочинами, що «дійсно» підпадають під юрисдикцію суду, а саме агресивною війною і військовими злочинами^[94]. Це також відображено в згадці «найбільших військових злочинців» у статті 1 Лондонського Угоди, а також в рішенні, винесеному Між­народним Військовим Трибуналом, яке також містить посилання на статтю 6 (с):

що стосується злочинів проти людяності, немає сумніву, що політичні опоненти були знищені в Німеччині до війни, і що значна їх кількість утримувалася в концентраційних таборах в атмосфері неймовірного жаху і жорстокості. Політика терору проводилася в широкому масштабі, і в більшості випадків була організованою і систематичною... Переслідування євреїв в той же період доведено поза всяким сумнівом. Щоб вважати­ся злочинами проти людяності, ці діяння до початку війни повинні були відбуватися з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Трибу­налу. Трибунал вважає, що, якою би огидною і жахливою не була значна кількість цих злочинів, не було задовільно доведено, що вони здійснювалися з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким таким злочином. Отже, Суд, не може зробити спільну заяву про те, що діяння, вчинені до 1939 року, були злочинами проти людяності за змістом Ста­туту; але після початку війни в 1939 році широкомасштабно відбувалися військові зло­чини, які також були злочинами проти людяності, і оскільки нелюдські діяння, описані в обвинувальному висновку, вчинені після початку війни, не є військовими злочинами, всі вони були здійснені у виконання, або у зв'язку з агресивною війною, і, отже, є злочинами проти людяності^[95].

Уїтні Харріс, прокурор команди Джексона в Нюрнберзі, також вказав на цю невиз­наченість, що полягала в тому, що розгляд обмежився діяннями, вчиненими у зв'язку з агресивною війною:

Це обмеження було правильним з точки зору статуту Трибуналу як міжнародного вій­ськового органу, на який було покладено завдання визначення відповідальності за війну і пов'язані з нею злочини. Якби Трибунал взяв на себе повноваження судити осіб відповід­но до міжнародного права за скоєні ними злочини, не пов'язані з війною, то це було б пов­ним ігноруванням поняття суверенітету, і кримінального переслідування відповідно до міжнародного права зазнали б особи, чия поведінка була законною в рамках національ­ного законодавства у мирний час. Спеціальний військовий суд, створений для розгляду військових злочинів, у жодному разі не повинен мати таку юрисдикцію¹¹.

Безпосереднім наслідком такого обмеженого тлумачення угоди стало те, що проку­рорам довелося продемонструвати, що Юліус Штрайхер і Бальдур фон Ширах, яким не могло бути пред’явлено звинувачення у скоєнні військових злочинів або ініціювання агресивної війни, щоб засудити їх за злочини проти людяності, брали участь у підготов­ці до війни.

Суперечка про коми, формулювання статті 6 і сам вирок показують, як мало було яс­ності в питанні про статус злочинів проти людяності. Опублікований звіт про Лондонські перемовини здебільшого мовчав про аргументи, які визначили остаточне формулюван­ня статті 6 (с)^{[96] [97]. З одного боку, делегати, особливо суддя Джексон, висунули перевірену часом ідею, що існує категорія злочинів, які повинні каратися, незалежно від того, чи були вони були здійснені в мирний або у воєнний час, незалежно від посади виконавців і незалежно від національного законодавства[98]. «Реальний позивач в таких справах — Цивілізація», заявив Джексон на початку процесу[99]. Пізніше Джексон сформулював це питання ще більш гостро: зазвичай те, як уряд ставиться до своїх жителів, не стосуєть­ся інших держав або міжнародного співтовариства.}

Спочатку Джексон, у своєму вступному слові про «Злочини проти євреїв», не зовсім чітко визначив ці цілі. У своєму вступному коментарі Джексон недвозначно заявив, що метою нацистів було «знищення всього єврейського народу»:

«Моя мета — продемонструвати план, якого фанатично дотримувалися нацисти, щоб знищити весь єврейський народ. Ці злочини були організовані і підтримувалися керівниц­твом партії, здійснювалися і захищалися нацистськими представниками влади, у чому можна переконатися, вивчивши письмові розпорядження державної таємної поліції»^[101].

Однак незабаром Джексон повернувся до Статуту і позиціонував злочини проти євреїв як частину підготовки до війни: «заявленою метою було знищення єврейського народу в цілому, як один із заходів з підготовки до війни, і для примусу підкорених на­родів до послуху»^[102]. Пізніше Джексон підтвердив свою прихильність універсальним пра­вовим нормам, які поширюються на всіх, без прямої згадки злочинів проти людяності:

«Єдиним порятунком для обвинувачених може бути їх надія, що міжнародне право так сильно відстає від моральних норм людства, що поведінка, яка вважається злочи­ном в моральному сенсі, не буде визнана злочином за законом»^[103]. Це останнє зауважен­ня виявилося пророчим, оскільки переслідування за злочини, не пов'язані безпосередньо з агресивною війною, продовжували стикатися з принципом національного сувереніте­ту, що виключає втручання ззовні в те, як «уряд поводиться з власними громадянами». У 1949 році Генеральний секретар ООН, у своєму меморандумі до Комісії ООН з міжнарод­ного права, чітко сформулював цю дилему:

Ці спроби гарантувати мінімальні основні права кожної людини були, однак, припинені за допомогою традиційного консервативного принципу «держава повинна сама вирішу­вати, як поводитися з власними громадянами». Вплив цього принципу став очевидним, коли у визначення злочинів проти людяності було внесено умову, що нелюдські діян­ня і переслідування є такими злочинами, якщо відбуваються «в цілях здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином, щопідлягає юрисдикції Трибуналу». Таким чином, як ми бачимо, потрібно, щоб аналізовані діяння були пов'язані зі злочинами проти миру або військовими злочинами, тобто, зі злочинами, що явно зачіпають права інших держав... У такому разі ці дії можуть вважатися такими, що мають міжнародне зна­чення, що виправдовує їх виведення з виняткової юрисдикції держави без відмови від принципу, що поводження з громадянами, як правило, є внутрішньою справою^[104].

В ході судового розгляду головним прихильником цієї точки зору був обвинувач від Великобританії сер Хартлі Шоукросс:

Таким чином, злочини проти євреїв, хоча вони є злочинами проти людяності, а не війсь­ковими злочинами, підлягають покаранню, оскільки вони тісно пов'язані зі злочинами проти миру. Це, звичайно, дуже важлива кваліфікація у визначенні злочинів проти людяності, яка не завжди визнається людьми, що ставлять під сумнів цю юрисдикцію. Але ми вважаємо, що ця кваліфікація повинна стосуватися діянь, які визнаються зло­чинами згідно з кримінальним законодавством усіх країн — вбивств, винищення, поне­волення, переслідування з політичних, расових чи економічних мотивів. Такі дії відносно представників воюючих народів, або, як в даному випадку, стосовно німецьких громадян на окупованих територіях, є звичайними військовими злочинами, кримінальне переслі­дування яких не являє собою нічого нового. Вчинені щодо інших, вони є злочинами проти внутрішнього права. Країни, що підтримують Статут цього Трибуналу, вважають доречним і необхідним в інтересах цивілізації стверджувати, що такі дії, навіть якщо вони відповідали законам німецької держави, створеним і контрольованим цими осо­бами та їх ватажком, при скоєнні з наміром впливати на міжнародне співтовари­ство — тобто у зв'язку з іншими злочинами — є не просто внутрішньою проблемою, але злочинами проти міжнародного права. Я не применшую значення для майбутнього політичної і правової доктрини, пов'язаної з цим питанням. Зазвичай міжнародне право визнає, що держава сама може вирішувати, як поводитися зі своїми громадяна­ми, це — питання національної юрисдикції... Тим не менш, в міжнародному праві вже обмовлялося, що існують обмеження на владу держави, і що окремий індивід, суб'єкт права, не може бути позбавлений права на захист з боку людства, коли держава зне­важає його права таким чином, що це ображає свідомість людства. Справа в тому, що право на гуманітарну інтервенцію шляхом війни не є чимось новим у міжнародному праві — тоді чи може бути незаконним судове втручання?^[105]

Таким чином, Шоукросс описав один з ключових мотивів обмежувального тлумачен­ня «злочинів проти людяності» на Нюрнберзькому процесі. Чотири держави бажали яко­мога точніше дотримуватися чинного законодавства, щоб виключити звинувачення, що процес є однією з форм «правосуддя переможців». Хоча звинувачення в Нюрнберзі дотри­мувалося принципу невтручання і користувалося правом на втручання тільки тоді, коли були порушені інтереси інших держав, Шоукросс стверджував, що статус злочинів проти людяності в міжнародному праві може одного чудового дня змінитися.

Те, що Джексон і Шоукросс називали злочинами проти «цивілізації», французький головний обвинувач Франсуа де Ментон назвав «crime contre 1'esprit»^[106]. З точки зору де Ментона, між нігілістичною ідеологією націонал-соціалізму і злочинами націонал-со- ціалістичного керівництва існував нерозривний зв'язок. На його думку, нацистська ідео­логія і агресивна війна були тісно пов'язані. З цієї причини, його в меншій мірі турбува­ло переслідування за злочини проти людяності, або, як він висловився, «злочини проти духу», в якості окремих звинувачень в обвинувальному висновку. У своій вступній заяві де Ментон сказав, що хоче продемонструвати суду наступне:

все це — організований і широкомасштабний злочин, породжений тим, що я дозволю собі назвати злочином проти духу; я маю на увазі доктрину, яка, заперечуючи всі духов­ні, раціональні та моральні цінності, за допомогою яких народи протягом тисячоліть намагалися поліпшити стан людського життя, прагне ввергнути людство назад у вар­варство — не природне і спонтанне варварство примітивних народів, а диявольське варварство, що усвідомлює свою сутність і використовує для досягнення своїх цілей усі матеріальні засоби, надані людству сучасною наукою. Цей гріх проти духу — первород- ний гріх націонал-соціалізму, який і породив всі злочини^[107].

Проте, де Ментон також неодноразово каже про злочини проти людяності, які він на­звав «злочинами проти людської природи» («crimes contre la condition humaine»):

Цей класичний французький вираз належить як до технічної термінології права, так і до мови філософії. Він визначає всі ті цінності, реалізація та розвиток яких справед­ливо становить сенс людського життя. Кожна з цих цінностей знаходить відповідне віддзеркалення в порядку існування людини в суспільстві. Приналежність людини до, принаймні, двох соціальних груп — найтіснішою і найбільшою — уособлюється правом на сімейне життя і правом на громадянство. Його відносини з владою представляють собою систему зобов'язань та гарантій. Його матеріальне існування, як виробника і спо­живача товарів, виражається у праві на працю в самому широкому сенсі цього слова. Духовний аспект передбачає право висловлювати й слухати думки, будь то на зборах або в асоціаціях, в релігійній практиці, при навчанні, або іншими способами, якими, за­вдяки прогресу, поширюються інтелектуальні цінності — за допомогою книг, преси, радіо, кіно тощо. Це — право на духовну свободу^[108].

Для де Ментона, порушення цього права на «стан людського життя» є порушенням «громадського та приватного права в галузі прав людини»^[109]. Роздуми де Ментона про це право було одним з найбільш переконливих правових аргументів у всьому процесі. Тим не менш, навіть де Ментон відчував необхідність пов'язати своє визначення, яке перевер­шило всі історичні обставини, з експансіоністською політикою Німеччини у війні:

всі ці злочини були скоєні в порушення норм міжнародного права і, зокрема Гаазької Кон­венції, яка обмежує право армій окупувати території. Боротьба нацистів проти люд­ського життя вінчає трагічну і жахливу масштабність злочинної війни нацистської Німеччини, оскільки її основною ідеєю було приниження людини, навмисно заохочуване націонал-соціалістичної доктриною. Це демонструє її справжній характер — система­тичні дії, спрямовані на повернення до варварства^[110].

Де Ментон таким чином повернувся до концепції, прийнятої іншими трьома вели­кими державами в Лондонській угоді. Проте, французькі обвинувачі мали серйозні за­стереження з приводу формулювань трьох з чотирьох звинувачень в Нюрнберзі. Вони вважали, що звинувачення в змові і скоєнні злочинів проти миру були політично моти­вованими і юридично неспроможними, а також стверджували, що визначення «злочину проти людяності» не поширюється настільки широко. У своїх спогадах, написаних через 20 років після Нюрнберзького процесу, Жак Бернар Херцог, який був колегою де Ментона, багатозначно розповідав про французькі розбіжності, зокрема, з американськими обви­нувачами. Херцог зазначав, що прив'язка злочинів проти людяності до військових подій у статті 6 Статуту була спробою уникнути розгляду фундаментальних питань, що стосу­ються правового суверенітету гітлерівської Німеччини до війни. Але, за словами Херцога, ця прив'язка призвела до серйозного непорозуміння, яке мало фатальні наслідки. Він за­явив, що, на відміну від досить сміливих звинувачень у зв'язку з агресивною війною, виз­начення злочинів проти людяності було дивно скромним, навіть розчаровує^[111]. Андре Гро, французький радник на переговорах у Лондоні, грав, імовірно, найбільш важливу роль серед французьких учасників при підготовці до МВТ. Ще в Лондоні, Гро зазначив фаталь­ні наслідки вузькості визначення злочинів проти людяності. На його думку, нацисти мог­ли б без особливих зусиль довести, що переслідування ними євреїв було чисто внутріш­ньою справою, не пов'язаним ні з якою зовнішньою агресією^[112]. Пізніше вирок МВТ довів обґрунтованість цих побоювань.

Румунський експерт з міжнародного права Юджин Аронеану був радником французь­кої делегації в МВТ, а потім написав новаторську роботу на тему злочинів проти людя­ності^[113]. Ще в 1946 році, у статті, яка була також включена в офіційну документацію МВТ (і незабаром після цього поширена у вигляді брошури німецькою мовою у французькій зоні окупації), Аронеану виступав проти нюрнберзького визначення злочинів проти лю­дяності. Для Аронеану, гуманітарні закони, що регулюють діяння, вчинені у воєнний час, є частиною більш широкої сфери міжнародного права. Аронеану стверджував, що якби вони могли виправдати міжнародне правове втручання, тоді те ж саме було б вірно і для діянь, скоєних у мирний час:

в результаті, до злочинів проти людяності, скоєних у мирний час (4-й пункт обвину­вального висновку), застосовуються ті ж закони і ті ж правові обгрунтування, що й для злочинів проти людяності, скоєних у воєнний час (3-й пункт обвинувального висновку, «Військові злочини»)^[114].

Чи обов’язково було МВТ використовувати вузьке тлумачення статті 6 (с)? Рене Кас- сен, французький юрист, який грав ключову роль в Комісії з прав людини, стверджує, що це не так. У передмові до франкомовної версії збірки документів Нюрнберзького процесу, Кассен піддав критиці небажання Міжнародного Військового Трибуналу підтримати зви­нувачення у злочинах проти людяності:

Хоча стаття 6 (с) безпосередньо стосується цього злочину [проти людяності], Нюрн­берзький трибунал вирішив спиратися на, як на його думку, більш грунтовну підставу, а саме на закон про військові злочини... Однак ця обережна позиція може виявитися та­кою, що суперечить не тільки позиції творців Статуту МВТ від 8 серпня 1945 року, але і цілям Статуту Організації Об'єднаних Націй, прийнятим в Сан-Франциско^[115].

Кассен також зазначив, що нещодавно прийнятий Статут ООН вже ввів обмеження права на суверенітет, і зазначив, що це питання всебічно обговорювалося новою Комісією ООН з прав людини. Таким чином, аргументи на користь створення незалежного фору­му для розгляду злочинів проти людяності були висунуті ще в 1947 році. Кассен також стверджував, що небажання Трибуналу виділити «злочини проти людяності» в окреме звинувачення суперечить намірам авторів Лондонського Статуту. Проте, це твердження стосується лише французької делегації, яка вступила в переговори про створення МВТ досить пізно.

16 липня 1945,року, за кілька тижнів до прийняття Лондонського Статуту, французь­ка делегація запропонувала коротке визначення злочинів, які були основним предметом переговорів. На додаток до дуже вузького визначення «агресивної війни» і військових злочинів у звичайному розумінні, французька пропозиція також включала додатковий тип злочинів — «політика жорстокості і гонінь щодо цивільного населення», не пов’язана з війною^[116]. У пропозиції, представленій Радянським Союзом на тиждень пізніше також згадувалося покарання за «злодіяння», скоєні проти цивільного населення, але явно в зв'язку з військовими злочинами^[117]. Британський делегат Девід Максвелл Файф (піз­ніше — заступник прокурора Британії в МВТ), заперечував проти такого обмеження^[118]. Джексон, в свою чергу, заявив:

Те, як Німеччина чи будь-яка інша країна поводиться зі своїми жителями, стосується нас не більше, ніж наші проблеми стосуються інших урядів. Причина, за якою ця програ­ма знищення євреїв і порушення прав меншин стає міжнародною проблемою, полягає в тому, що це було частиною плану підготовки незаконної війни. Якщо не грунтуватися на зв'язку з війною, я думаю, у нас немає підстав розглядати ці звірства^[119].

Ці зауваження, зроблені в ході закритих обговорень, пропонували вкрай обмежуваль­не тлумачення існуючих норм міжнародного права і традиційних принципів суверенітету, які незадовго до цього були поставлені під сумнів у Статуті ООН. Ці слова Джексона нічим не походили на ті різкі зауваження, з якими він звернувся до цивілізованих народів як верховний суддя всього лише кілька місяців потому в Нюрнберзі^[120]. 25 липня Радянський Союз також запропонував пов'язати «звірства» з агресивною війною держав Осі, так само як і США, в запропонованому того ж дня переглянутому проекті^[121]. Наступними днями, додатковими проектами був створений міцний зв'язок між злочинами, вчиненими про­ти цивільного населення з метою підготовки агресивної війни. 31 липня делегація США представила переглянутий проект, в якому вперше використовувалося поняття «злочини проти людяності» щодо злочинів, скоєних не в військовий час. Замість явного зв'язку зло­чинів проти людяності з підготовкою агресивної війни, в переглянутому проекті вперше використовувалося парадоксальне формулювання «злочини, що підпадають під юрис­дикцію трибуналу», і була спірна кома^[122].

Історія змін, внесених в Статут Нюрнберзького трибуналу, таким чином, мало під­тверджує заяву Кассена про те, що «обережна» інтерпретація злочинів проти людяності, використана Трибуналом, суперечила намірам авторів Лондонського Статуту. Навпаки, остаточний варіант статті 6 (с) в деяких аспектах є більш прогресивним, ніж більшість аргументів, висловлених в ході внутрішніх дебатів. В рамках цих дебатів висувалися пози­тивістські правові аргументи, що суперечать вищим правовим принципам. Крім того, про­цес ускладнювався різними тлумаченнями існуючих міжнародних договорів і принципів.

ЗАХІДНІ ДЕРЖАВИ І ДЕБАТИ З МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА ПОЛІТИКИ

У міру появи нових відомостей про Голокост та інших жахливих злочинів нацистської Німеччини, стало зрозумілим, що існуючої концепції військового права і агресивної вій­ни недостатньо для опису цих подій. Уїнстон Черчилль говорив про «злочин без назви», а Рафаель Лемкін запровадив термін «геноцид» стосовно запланованого знищення всієї національної, етнічної та релігійної групи. Коли союзники почали обговорювати створен­ня міжнародного трибуналу для розгляду злочинів, скоєних державами Осі, ці ідеї зігра­ли свою роль на ранніх етапах роботи, хоча пріоритет як і раніше віддавався покаранню «військових злочинців».

Визначення того, що пізніше було названо «злочинами проти людяності» спиралося на існуючі поняття міжнародного права. Ще в 1915 році, Франція, Великобританія і Росія офіційно попередили турецький уряд, що вони притягнуть до відповідальності поса­дових осіб, які брали участь в «злочинах проти людяності і цивілізації» («crimes contre l'humanite et la civilisation») проти вірменського населення Османської імперії, які були громадянами Туреччини^[123]. Визначне «Положення Мартенса» Четвертої Гаазької конвен­ції 1907 року слугувало прецедентом для цього попередження. У червні 1945 року, Ро­берт Х. Джексон також використовував це положення в проміжній доповіді президенту Трумену про попередню роботу для трибуналу. Перераховуючи майбутні звинувачення, Джексон зазначив:

(b) Звірства і злочини, в тому числі звірства і переслідування за расовими або релігій­ними мотивами, вчинені з 1933 року. Слід лише спиратися на принципи кримінального права, яких, як правило, дотримуються в цивілізованих країнах. Ці принципи є частиною міжнародного права, принаймні, з 1907 року. Четверта Гаазька Конвенція передбачає, що мешканці і військовослужбовці перебувають під охороною основних принципів зако­ну націй, оскільки він випливає зі звичаїв, що встановилися серед цивілізованих народів, із законів людяності та вимог суспільної моралі^[124].

Вже наприкінці Першої світової війни, Комісія з визначення відповідальності ініціа­торів війни і з правозастосування і санкціям, яка була створена на Паризькій мирній кон­ференції, навела це положення Гаазької конвенції на підтримку свого заклику до між­народного суду щодо розгляду злочинів, скоєних Німеччиною, яка порушила ці «закони людяності» і «вимоги суспільної моралі»^[125].

За оцінкою Джексона, Гаазька Конвенція поширюється на більш широку сферу, ніж діяння, вчинені у воєнний час. Поняття «звірства», «закони людяності», «суспільна мо­раль» і «принципи кримінального права, яких, як правило, дотримуються в цивілізова­них країнах» були ще недостатньо точно сформульовані, але слугували правовим під­грунтям для нового звинувачення в «злочинах проти людяності». Джексон виступав за широке тлумачення цих основних понять, які виправдовували переслідування нацист­ських злочинів. Оскільки ці злочини перевершили, «за своїми масштабами і дикості, всі межі, допустимі сучасною цивілізацією», їх переслідування буде служити вищим інте­ресам правосуддя, зазначив Джексон у своєму вступному слові в Нюрнберзі пізніше тієї ж осені^[126]. Інтерпретація Джексона була значною мірою підтримана урядом США. У січні 1945 року генеральний прокурор США (Френсіс Біддл, який згодом був суддею на Нюр­нберзькому процесі), Державний секретар та Військовий секретар підготували для пре­зидента Рузвельта меморандум про плани переслідування «нацистських злочинців», в якому йшлося:

злочини німецьких лідерів і їхніх пособників, складаються не тільки з окремих діянь, але є результатом систематичного і запланованого терору в Німеччині, країнах-сателітах Осі та окупованих країнах Європи. Ці злочини восходять, щонайменше, до 1933 року, ко­ли Гітлер був вперше призначений канцлером рейха. Вони характеризуються масовими вбивствами, позбавленням волі, вигнанням і депортацією населення, голодом, тортурами і нелюдським поводженням з цивільним населенням, розграбуванням суспільної і приватної власності в масштабах, які не мають аналогів в історії, і, після початку «тотальної» війни, масовими переслідуваннями з повною і безжалісною зневагою до законів і звичаїв війни^[127].

Проте, в меморандумі також обережно зазначається:

Ці довоєнні звірства не є ані «військовими злочинами» в технічному сенсі, ані зло­чинами проти міжнародного права, і ступінь, в якій вони були порушенням німецького законодавства, зміненого нацистами, викликає сумніви. Тим не менш, заявлена політика Організації Об’єднаних Націй полягає в тому, що ці злочини також повинні бути покарані, крім того, цього вимагають інтереси післявоєнної безпеки та відновлення німецького на­роду, а також вимоги справедливості^[128].

Ці побоювання у зв’язку з відсутністю законодавчої бази для судового переслідуван­ня міжнародним судом злочинів, скоєних всередині країни, найбільш активно висловлю­валися Великобританією. Так, Британський меморандум Сполученим Штатам Америки від 19 червня 1944 був такий:

... Комісія з військових злочинів повинна обмежитися збором доказів злодіянь подібного роду, наприклад, по відношенню до євреїв, тільки якщо вони відбувалися в окупованих країнах. Існує чітке розходження між злочинами, щодо яких Організація Об'єднаних На­цій має юрисдикцію відповідно до міжнародного права, тобто військовими злочинами, та злочинами, щодо яких вона не має такої юрисдикції. Звірства, вчинені за расовими, політичними або релігійними мотивами на ворожій території, підпадають під остан­ню категорію. Тому, на думку уряду Його Величності в Сполученому Королівстві, Органі­зація Об'єднаних Націй сама по собі не має ніяких офіційних обов'язків щодо покарання осіб, відповідальних за такі злодіяння. Будь-яка спроба з їхнього боку зробити це, або спроба ввести конкретні положення, що стосуються кримінального переслідування правопорушників органами влади ворожих держав, спричинить за собою серйозні труд­нощі, пов'язані з практикою і принципами.... Організація Об'єднаних Націй офіційно не по­винна забезпечувати переслідування осіб, відповідальних за такі злодіяння^[129].

Однак, як і Джексон, обвинувач від Великобританії Хартлі Шоукросс також згадав вищі правові принципи для обгрунтування обвинувачення у злочинах проти людяності, незалежно від їх статусу в якості військових дій. У своїй обвинувальній промові, Шоукросс стверджував:

Те ж стосується і злочинів проти людяності. Право на гуманітарне втручання в ім'я прав людини, зневажені державою так, що це шокує все людство, вже давно вважаєть­ся частиною визнаних норм міжнародного права. Статут всього лише розвиває вже існуючі принципи. Якщо вбивство, грабіж і розбій вважаються караними відповідно до звичайних внутрішніх законів нашої країни, чому ті, чиї дії відрізняються тільки масш­табом і систематичним характером, повинні уникнути звинувачення?^[130] Проте, в Ко­місії з військових злочинів, яка 1943 році від імені Організації Об'єднаних Націй почала збирати матеріал для майбутнього переслідування злочинів, скоєних державами Осі, Британія стверджує, що Комісія не повинна збирати матеріали про злочини, вчинені на території Німеччини, включаючи злочини, які пізніше будуть визначені як злочини проти людяності^[131].

Тим не менше, більшість членів Комісії вважають, що не можна переслідувати нацист­ські злочини, наприклад злочини, скоєні проти євреїв на окупованих територіях, як вій­ськові злочини, залишаючи при цьому безкарними ті ж самі дії, вчинені щодо євреїв в Ні­меччині, через просту юридичну формальність. В результаті Комісія постановила, що «не слід звертати увагу на дрібні правові формальності, і сфера порушення законів і звичаїв війни повинна бути розширена таким чином, щоб відповідати вимогам справедливості. Таким чином, поряд з поняттям військових злочинів в строгому сенсі слова, було розробле­не поняття військових злочинів в більш широкому, не технічному, сенсі, щоб вони включали в себе злочини проти людяності...» '^[132]. Американський делегат пояснив, що переслідування за расовими або релігійними мотивами є «злочином проти людяності», яке Організація Об’єднаних Націй повинна розглядати як військовий злочин. На відміну від цієї, досить плутаної точки зору, його пропозиція щодо визначення злочинів проти людяності під­креслювало їх відокремленість від діянь, скоєних під час війни, що було на рідкість не­двозначною заявою для того часу:

..Причина, через яку злочини були названі «злочинами проти людяності», полягає не в тому, що вони не були відомі кримінальним кодексам під іншими назвами, а в тому, що вони є злочинами проти основ цивілізації, незалежно від місця і часу, і незалежно від того, чи порушують вони закони і звичаї війни^[133].

«ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ» НА ПОДАЛЬШИХ ПРОЦЕСАХ В НЮРНБЕРЗІ

На тлі цих юридичних суперечок, Міжнародний Військовий Трибунал, зрештою, вва­жав за краще використовувати в своїх вироки вже згадане обмежувальне тлумачення статті 6 (с), що, швидше за все, було спробою протистояти звинуваченням трибуналу в по­рушенні принципу «nulla poena sine lege» («без закону немає покарання»). На відміну від Лондонського Статуту, Закон Контрольної ради № 10 від грудня 1945 року, в якому були закладені підвалини для кримінального переслідування окремих категорій злочинців на наступному Нюрнберзькому процесі, не встановлює прямий зв'язок між злочинами про­ти людяності та іншими пунктами обвинувального висновку^[134]. Тим не менш, головуючі судді спочатку підтримували обмежувальне тлумачення, запропоноване в ході основних процесів, наприклад, в процесі Фліка і в процесі міністерств. Їхня позиція змінилася в ході процесу над суддями та процесу ейнзацгрупп. Під час останнього процесу, суд прямо за­явив, що «цей закон не обмежується злочинами, скоєними під час війни»^[135]. Крім того, суд явно згадав теоретичне заперечення, що злочини, які не впливають на інші держави, не можуть бути предметом міжнародного права:

злочини проти людяності — дії, вчинені в рамках масового і систематичного порушення права на життя і свободу. Варто відзначити, що міжнародна юрисдикція, що стосуєть­ся поняття злочинів проти людяності, не поширюється на злочини, за які кримінальний кодекс держави передбачає відповідне покарання. Такі злочини можуть входити до ком­петенції цього основного закону людства, якщо відповідна держава, через байдужість, нездатність або співучасть, не змогла або відмовилася припинити злочин і покарати злочинців^[136].

У процесі над суддями, суд взяв на себе сміливість заявити, що міжнародне значення злочинів проти людяності стало загальновизнаним:

...Тепер вже не можна стверджувати, що порушення законів і звичаїв війни є єдиним зло­чином, визнаним загальним міжнародним правом. В силу обставин, факт світової взаємо­залежності та моральний тиск громадської думки призвели до міжнародного визнання того, що деякі злочини проти людяності, скоєні нацистською владою проти німецьких гро­мадян, є порушенням не тільки статуту, але й загального міжнародного права^[137].

Коли Телфорд Тейлор висловив ці зауваження на Нюрнберзькому процесі, в своїй до­повіді 1949 року для Міністерства оборони США, він дав зрозуміти, що він згоден з цією точкою зору. Тейлор визнав, що рішення суддів МВТ не переслідувати злочини проти лю­дяності як окремий міжнародний злочин, було засновано на суб'єктивній інтерпретації Лондонського Статуту. Спадщина Нюрнберга щодо військової агресії і військових зло­чинів, вважає Тейлор, матиме незначний вплив на право мирного часу:

Однак поняття «злочинів проти людяності», якщо воно стане визнаною частиною між­народного кримінального права — як це, здається, і відбувається — матиме величезне практичне значення в мирний час. Воно може стати найважливішою гарантією проти майбутніх воєн, оскільки масові звірства в національних масштабах за расовими або релігійними мотивами незмінно є серйозною загрозою для світу^[138].

Тейлор явно посилався на Конвенцію про геноцид, нещодавно прийняту Організа­цією Об’єднаних Націй, яка визначила геноцид як злочин проти людяності, незалежно від військових дій.

Кассен і Лемкін, а також багато хто з їхніх сучасників, висловлювали розчарування з приводу цієї стриманості. Незабаром після завершення процесу, Анрі Доннедьє де Вабр, який був суддею трибуналу, зазначив:

«Це питання найбільшою мірою турбувало Міжнародний Військовий Трибунал, але це, на нашу думку, не призвело до жодних позитивних результатів»^[139]. Крім того, він сказав річ, дивно відверту для судді трибуналу: «Категорія злочинів проти людяності, яка під­пала під юрисдикцію Трибуналу через невелику правову лазівку, повністю розчинилася у вироку. У вироку жодного разу не згадуються нелюдські акти, що не пов'язані з обста­винами війни»^[140].

РОЗВИТОК ПОДІЙ В КОМІСІЇ ООН З МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Відразу ж після закінчення Нюрнберзького процесу почалася робота з усунення недо­робок Міжнародного Військового Трибуналу. Через кілька днів після закінчення процесу над головними військовими злочинцями в Нюрнберзі, юристи з 29 країн зібралися в Па­рижі, щоб сформулювати визначення злочинів проти людяності незалежно від військово­го контексту. Юридична асоціація Французького руху взяла участь у конгресі, і її голова Рене Кассен піддав Нюрнберзький вирок непрямої критиці. Він сказав:

Той, хто знищує або переслідує окремих осіб або групи осіб на підставі їх національ­ності, раси чи переконань, чинить злочин проти людяності і повинен понести відповід­не покарання^[141].

Тим не менш, новостворена Комісія з міжнародного права (КМП) спочатку приділяла на диво мало уваги цим питанням. 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прий­няла Резолюцію 95 (1) про «Підтвердження принципів міжнародного права, визнаних Ста­тутом Нюрнберзького трибуналу». Резолюція також доручала Комітету з кодифікації між­народного права поставитися до формулювання принципів Нюрнберзького Статуту «як до справи першорядної важливості». У травні 1949 року, коли організаційна структура Ор­ганізації Об’єднаних Націй стала більш визначеною, ця задача була передана КМП. У пер­шому внутрішньому проекті, опублікованому Комісією, використовувалося визначення злочинів проти людяності Лондонського Статуту МВТ. Додавання слова «якщо» після зна­менитої коми у вищезгаданому протоколі від 6 жовтня 1945 року ще більше підкреслюва­ло зв’язок «злочинів проти людяності» з військовими злочинами і злочинами проти миру:

5. Злочинами проти людяності вважаються наступні дії: вбивства, винищування, по­неволення, депортація та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами, якщо ці дії відбувалися з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином проти миру або будь-яким військовим злочином, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні^[142].

Це формулювання 1949 року стало крутим поворотом в дискусії. У своїх пізніших про­ектах КМП дотримувалася того ж курсу, що особливо дивно, тому що тільки за рік до цього ООН одноголосно ратифікувала Конвенцію про геноцид, в якій явно заперечувався зв'язок визначення геноциду з будь-якими умовами мирного або воєнного часу. Як зазначив Всес­вітній єврейський конгрес у своєму зверненні до Комісії з міжнародного права, формулюван­ня КМП встановило нез'ясовні відмінності між геноцидом і злочинами проти людяності^[143]. У червні 1949 року грецький експерт з міжнародного права Жан Спіропулос, виступаючи в якості доповідача, представив Комісії короткий виклад обговорення^[144]. Цей текст містив детальний аналіз різних положень Лондонського Статуту та Нюрнберзьких вироків. У своє­му визначенні злочинів проти людяності Спіропулос зберіг зв'язок з військовими злочина­ми і злочинами проти миру. Його формулювання було схвалено КМП 29 липня 1950 року:

Принцип VI (с) Злочини проти людяності:

Вбивства, винищування, поневолення, депортація та інші нелюдські дії, вчинені щодо цивільного населення, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мо­тивами, якщо ці дії чи переслідування здійснюються з метою здійснення або в зв'язку з будь-яким злочином проти миру або будь-яким військовим злочином^[145].

Таким чином, в остаточному варіанті все ще присутня знаменита кома^[146]. Включення коми не грунтується на правових аргументах. Коли Комісія з міжнародного права зупи­нилася на цьому формулюванні, вона також розглянула детальний меморандум румунсь­кого юриста Веспасіана Пелла, одного з найвідоміших представників французької школи кримінального права в Міжнародній асоціації кримінального права. В цьому меморандумі Пелла визначив злочини проти людяності наступним чином:

Злочини проти людяності, тобто знищення або переслідування населення або окремих представників населення за ознакою раси, національності, релігії, політичних переко­нань або інших аналогічних критеріїв, здійснюване наступними способами: вбивства, ка­тування, нелюдське поводження (у тому числі медичні експерименти), тяжкі посяган­ня на фізичну недоторканність або здоров'я, а також депортація і незаконні арешти^[147].

Спираючись на формулювання Міжнародної асоціації кримінального права, Пелла од­нозначно заявив на початку своєї промови, що злочини проти людяності не залежать від умов війни. Його визначення поєднує в собі елементи визначення геноциду і додаткові дії, такі як тортури, придушення свободи слова і переконань. Ця схожість з концепцією геноциду сягає своїм корінням в відмінність між злочинами проти людяності та загаль- нокримінальними злочинами, відмінність між злочинами проти особи і злочинами проти цілих груп людей, і, в кінцевому рахунку, проти всього людства:

Що робить ці діяння злочинами проти людяності? Те, що вони самою своєю природою спря­мовані проти людства, яке включає в себе безліч рас, національностей та релігій, і в якому існують різні філософські, соціальні та політичні ідеї. Оскільки злочини проти людяності спрямовані проти спільних прав певної групи осіб (раси, національності, релігії тощо), во­ни спрямовані не проти людини як індивіда, а проти людини як члена суспільства^[148].

Пелла зібрав безліч доказів того, що його погляди підтримуються багатьма представ­никами держав, а також багатьма важливими офіційними документами^[149]. Проте, КМП не прийняла його позицію, принаймні по відношенню до ліквідації зв'язку з умовами воєн­ного часу.

Ще в 1947 році французький міжнародний експерт в галузі права Доннедьє де Вабр зазначив, що за короткий час після МВТ міжнародне право неймовірно просунулося впе­ред. Пізніші юридичні висновки були діаметрально протилежні вироку МВТ. У цій новій концепції, злочини проти людяності були всеосяжної категорією, і військові злочини були лише одним із проявів. Міжнародне співтовариство має захищати основні права лю­дини від можливих порушень. Міжнародне співтовариство «буде виконувати це завдання в мирний час і під час війни, і військові злочини є нічим іншим, як злочинами проти людя­ності в приватних умовах воєнних дій»^[150]. З цієї точки зору, Нюрнберг був лише незначним етапом у розвитку міжнародного права^[151].

Сучасний погляд на міжнародне право з боку одного з суддів МВТ, який поділяла значна кількість інших видатних теоретиків в галузі права того часу, явно суперечить за­старілій концепції КМП. Після закінчення Нюрнберзького процесу минуло чотири роки. Тим не менш, КМП тільки узагальнила формулювання Нюрнберзьких принципів МВТ, але не скористалася можливістю зміцнити їх теоретичне обгрунтування в світлі нових до­сягнень в галузі міжнародного права, Статуту ООН, Конвенції про геноцид і своєї власної діяльності. Хоча значна кількість держав була задоволена цим результатом, деякі юристи і правознавці були незадоволені.

З чотирьох держав, які головували на процесі в Нюрнберзі, тільки Франція рішуче вимагала виключити умову про зв'язок з військовим часом з визначення злочинів проти людяності:

...немає ніяких підстав зберігати цей зв'язок. Кримінальне переслідування злочинів про­ти людяності однаково важливо як у мирний час, так і під час війни. В обох випадках, це — реакція на одні й ті ж універсальні вимоги людської моралі^[152].

Уряд Франції також запропонував включити злочини, перелічені в Конвенції про ге­ноцид ООН у визначення злочинів «contre l'humanite ou de lese-humanite»^[153]. Нарешті, як і у випадку з Женевською конвенцією, французький уряд також висловилося на користь включення до цієї категорії інших злочинів проти «людської честі та гідності», включа­ючи тортури, медичні експерименти та інші жорстокі, що принижують гідність чи диск­римінаційні дії^[154]. Замість загальних слів, таких як «злочини проти цивілізації», «звірства» і «варварські дії», французька пропозицію включала точний перелік злочинів, який піз­ніше знайде своє відображення у Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Тим не менш, французьке пропозицію не було прийнято великими державами.

Нюрнберзькі принципи мали велике значення, тому що вони передбачали особисту кримінальну відповідальність, навіть для державних діячів самого високого рівня, заднім числом криміналізували серйозні порушення міжнародного права і прямо відмовилися визнати накази керівництва як виправдувальний фактор. Тому Нюрнберзькі принци­пи мали серйозний вплив на розвиток міжнародного права. З іншого боку, їх визначен­ня злочинів проти людяності мало сприяти припиненню жорстоких злочинів, які все ще трапляються, через багато десятиліть після світової війни, а саме масові переслідування і вбивства великих груп людей, часто у своїх власних країнах і в мирний час.

ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ТЕРМІНА «ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ»

Після завершення роботи над Нюрнберзьким принципами, перед КМП була поставле­на задача розробити пропозиції для міжнародного кримінального кодексу та міжнародно­го кримінального суду щодо переслідування цих злочинів. Як випливає з назви, «Проект ко­дексу злочинів проти миру і безпеки людства» бере свій початок в МВТ і Статуті ООН, який був створений Радою Безпеки як основний документ ООН^[155]. Проте, перший проект між­народного кримінального кодексу, опублікований Комісією в 1954 році, нарешті, відокре­мив злочини проти людяності від умов воєнного часу. Заперечуючи логіку Нюрнберзького Статуту, у статті 2 проекту кодексу перераховується низка «злочинів проти миру і безпеки людства», що мають однакове значення. Після переліку злочинів, пов’язаних з військовою агресією, йде десятий злочин — злочин геноциду, з формулюванням, що нагадує формулю­вання Конвенції про геноцид, але не повторює її. Далі йде одинадцятий злочин:

(11) нелюдські дії, такі як вбивства, винищування, поневолення, депортація або пере­слідування, скоєні проти цивільного населення за соціальними, політичними, расовими, релігійними або культурним мотивами з боку державних органів або приватних осіб, що діють за їх вказівкою або з їх потурання.

Цей проект вперше визначив злочини проти людяності як окремий міжнародний зло­чин, що має свої відмінності, з перерахуванням «нелюдських дій» і їх мотивів. Нагадуючи про злочини, вчинені SA та іншими неофіційними організаціями нацистської Німеччини, в проекті підкреслюється, що навіть приватні особи, що діють від імені держави, можуть звинувачуватися в скоєнні злочинів. Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, яка була прийняття 26 листопада 1968 року і набула чинності в 1970 році, також визначає злочини проти людяності незалежно від умов воєнного часу. У Статті 1 Конвенції зазначено, що не існує жодних законодавчих об­межень на «злочини проти людяності, скоєні під час війни або в мирний час, як вони виз­начаються в Статуті Нюрнберзького Міжнародного Військового Трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються резолюціями 3 (I) від 13 лютого 1946 року і 95 (I) від 11 груд­ня 1946 року Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй»^[156]. Тим не менш, конвен­ція була ратифікована тільки 52 державами, а з чотирьох держав МВТ її підписав тільки Радянський Союз. В результаті, її вплив на міжнародне право залишається обмеженим^[157].

У 1973 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну Конвенцію про припи­нення і покарання актів апартеїду, яка однозначно визначила апартеїд як злочин про­ти людяності. Конвенції передували різні подібні резолюції. Конвенція проти апартеї­ду розширила визначення злочинів проти людяності, додавши ще один злочин, явно пов’язанеий з умовами воєнного часу. Згодом, в численних додаткових міжнародних до­говорах, апартеїд стали визначати як злочин проти людяності, в тому числі в угоді, якою був заснований Міжнародний кримінальний суд.

Тим часом робота КМП над проектом зайшла в глухий кут. Незважаючи на те, що в 1981 році Комісії було доручено відновити роботу над проектом, ООН не ратифікува­ла міжнародний кримінальний кодекс щодо військових злочинів і злочинів проти лю­дяності. Тим не менш, КМП домоглася деякого прогресу у визначенні поняття злочинів проти людяності. У 1985 році Дуду Тіам, сенегальський юрист і дипломат, який був при­значений Спеціальним доповідачем Комісії за проектом міжнародного кримінального ко­дексу, зазначив: «Ця відносна автономія [поняття злочинів проти людяності] наразі стала абсолютною. Сьогодні, злочини проти людяності можуть відбуватися не тільки в контек­сті збройного конфлікту, а також незалежно від таких конфліктів»^[158]. Проект тексту, зап­ропонований Дуду Тіам, відображає розвиток міжнародного права після Нюрнберзько­го процесу. Так, до категорії злочинів проти людяності проект включив чотири злочини: геноцид (визначений майже так само, як і в Конвенції 1948 року); злочин апартеїду (ви­значений як в Конвенції 1973 року), злочини проти людяності, в одному з формулювань після Нюрнберзького процесу («нелюдські діяння, включаючи (але не обмежуючись) вбивства, винищування, поневолення, депортацію та переслідування, вчинені щодо час­тини населення за соціальними, політичними, расовими, релігійними або культурним мо­тивами»), а також злочини проти довкілля («Будь-які серйозні порушення міжнародних зобов’язань, що мають велике значення для охорони та збереження середовища прожи­вання людини»); ці злочини проти навколишнього середовища не були згодом включені в Римський статут Міжнародного кримінального суду⁷⁴.

На початку 1990-х років Рада Безпеки зробила величезний крок вперед і заснувала два кримінальних суди. У 1993 році нею було засновано Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії (МТКЮ), а в 1994 році — Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді (МТР). В статутах цих двох кримінальних судів згадуються як геноцид, так і злочи­ни проти людяності (ст. 4, МТКЮ та ст. 2, МТР). Стаття 5 Статуту МТКЮ, який був ратифі­кований 25 травня 1993 Резолюцією Ради Безпеки 827, була сформульована таким чином:

Стаття 5. Злочини проти людяності

Міжнародний трибунал уповноважений здійснювати судове переслідування осіб, відпові­дальних за наступні злочини, якщо вони вчинені в ході збройного конфлікту міжнародно­го чи внутрішнього характеру, і спрямовані проти будь-якого цивільного населення:

(a) вбивства;

(f) катування;

(g) згвалтування;

(h) переслідування за політичними, расо­вими і релігійними мотивами;

(i) інші нелюдські діяння.¹⁵⁹

(b) винищення;

(c) поневолення;

(d) депортація;

(e) позбавлення волі;

Хоча статут був розроблений стосовно конкретної ситуації в Югославії, він знову міс­тить конкретну згадку про умови воєнного часу, що виглядає ще більш дивним, ніж у про­екті Комісії з міжнародного права 1954 року.

Проект статуту МТР, розроблений через рік, не містить цього положення, швидше за все тому, що було очевидно, що геноцид в Руанді в квітні 1994 року не був пов’язаний з військовими діями. Замість цього, статут МТР, прийнятий у листопаді 1994 року, перед­бачає, що «злочини проти людяності» представляють собою «широкомасштабні або сис­тематичні» діяння:

Стаття 3: Злочини проти людяності

Міжнародний трибунал по Руанді уповноважений здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за наступні злочини, якщо вони вчинені в рамках широкомасштаб­них або систематичних діянь, спрямованих проти цивільного населення за національ­ними, політичними, етнічними, расовими чи релігійними мотивами: ^{[159] [160]}

⁷⁴ Там же, 86.

Майже через півстоліття після прийняття Лондонського Статуту, в рамках якого був заснований МВТ, статут по Руанді став першим документом, в якому злочини проти люд­ства визначалися як незалежний злочин, що не залежить від військового або мирного контексту в рамках статуту міжнародного суду.

У 1996 році КМП, нарешті, представила свій остаточний проект Міжнародного кримі­нального кодексу, через сім років після того, як Генеральна Асамблея ООН, з ініціативи Тринідаду і Тобаго, закликала до створення такого кодексу. У проекті кодексу містилося визначення злочинів проти людяності, аналогічне визначенню у статуті МТР:^[161]

Стаття 18: Злочини проти людяності

Злочин проти людяності — будь-яке з наступних діянь, якщо вони були вчинені систе­матично або у великих масштабах, при підбурюванні або під керівництвом уряду або будь-якої організації або групи:

(a) Вбивства;

(b) Винищення;

(c) Катування;

(d) Поневолення;

(e) Переслідування за політичними, ра­совими, релігійними або етнічними мотивами;

(f) інституціоналізована дискримінація за расовими, етнічними або релігій­ними мотивами, пов'язана з порушен­ням фундаментальних прав і свобод людини і така, що призводить до серйозного утиску прав частини на­селення;

(g) Довільна депортація або насильни­цьке переміщення населення;

(h)Довільне позбавлення волі;

(i) Насильницьке зникнення людей;

(j) Згвалтування, примус до проститу­ції та інші форми сексуального на­сильства;

(k) Інші нелюдські діяння, що завдають серйозної шкоди фізичній або психіч­ній цілісності, здоров'ю та людсь­кій гідності, наприклад, нанесення каліцтв та тяжких тілесних уш­коджень.

Проект передбачає, що діяння є злочином проти людяності, тільки якщо воно відбу­вається «систематично або у великих масштабах». Крім того, Комісія зазначила, що зло­чин має бути вчинений державними органами або організованою групою. Остання кате­горія може також включати недержавних виконавців, таких як партизанські організації. Перелік діянь в проекті демонструє, наскільки розширилося визначення злочинів проти людяності з часів Нюрнберга. У своєму коментарі до проекту, Комісія явно визнала, що, хоча вона засновувала своє визначення злочинів проти людяності на Нюрнберзьких при­нципах, міжнародне право просунулося досить далеко, щоб відокремити ці злочини від умов війни^[162]. Комісія особливо згадала Закон Контрольної Ради № 10 і статути спеціаль­них судів по Югославії і Руанді. Зокрема, вона процитувала вирок МТКЮ у справі Тадича, в якому говориться, що «на сьогоднішній день, згідно з установленими нормами звичаєво­го міжнародного права, злочини проти людяності не вимагають зв'язку з міжнародним збройним конфліктом»^[163].

Римський статут Міжнародного кримінального суду, який був ратифікований в 1998 році, тісно пов’язаний з цим правовим прецедентом. Замість фраз «систематично» і «в великих масштабах», в Римському статуті згадуються «широкомасштабні або систе­матичні» діяння, формулювання, яке вже неодноразово використовувалася в ряді інших подібних текстів. Крім того, в Римському статуті говориться, що такі «широкомасштаб­ні або систематичні діяння» мають бути «спрямовані проти цивільного населення», що знову змушує згадати термінологію, використану в Нюрнберзі. Тим не менш, Римський статут явно передбачає, що зазначені дії не обов’язково мають бути пов’язані зі зброй­ним конфліктом.

Порядок злочинів у Римському статуті також демонструє зміщення акцентів, яке ста­лося за п’ять десятиліть, що минули після Другої світової війни. Перші злочини, перелі­чені в ст. 5 Римського статуту — це геноцид і злочини проти людяності, потім військові злочини, і, нарешті, злочин агресії, яке, правда, до цих пір не визначене.

З Римським статутом, в міжнародному праві, нарешті, було визнане головне питання, що вперше було порушено британським обвинувачем в Нюрнберзі:

«Якщо вбивство, грабіж і розбій вважаються караними відповідно до звичайних внут­рішніх законів нашої країни, чому ті, чиї дії відрізняються тільки масштабом і система­тичним характером, повинні уникнути звинувачення?»^[164]

У Нюрнберзі, головний обвинувач від Великобританії заявив:

У всіх наших країнах, коли вбивають окрему людини, можливо, в стані афекту або з ін­ших причин, це вбивство стає сенсацією і викликає співчуття, і ми не заспокоюємося, по­ки злочинець не буде покараний відповідно до принципу верховенства права. Так як же ми можемо бути спокійні, коли не одна людина, а, за найскромнішими оцінками, 12 мільйонів чоловіків, жінок і дітей були вбиті?... Вбивство не перестає бути вбивством тільки тому, що число жертв зросло в десять мільйонів разів. Таке діяння не перестає бути кримінальним злочином тільки тому, що воно має політичне підгрунтя.^[165]

Рафаель Лемкін сформулював цю ідею в своєму листі в New York Times незабаром піс­ля закінчення процесу ще більш стисло:

Те, що продаж наркотиків окремим особам є предметом світової стурбованості, а от­руєння газом мільйонів людських істот — всього лише внутрішньою проблемою, пред­ставляється мені несумісним з нашими уявленнями про цивілізацію^[166].