Пам'яті жертв Голодомору в колишньому СРСР

ДОКУМЕНТ 12173 ВІД 1 БЕРЕЗНЯ 2010 РОКУ

ДОПОВІДЬ

КОМІТЕТ З ПОЛІТИЧНИХ ПИТАНЬ

Доповідач: пан Мевлют Чавушоглу, Туреччина, Європейська демократична група

Анотація

Голодомор у колишньому Радянському Союзі на початку 1930-х років — одна з най- трагічніших сторінок в історії Європи 20-го століття.

В Україні, що постраждала найбільше, ці трагічні події мають назву Голодомор і виз­нані українським законодавством як акт геноциду проти українців.

Доповідь шанує пам'ять усіх тих, хто загинув у цій людській катастрофі, і рішуче за­суджує політику тоталітарного сталінського режиму, що призвела до загибелі мільйонів безневинних людей, як злочин проти людяності.

Вона вітає рішення української влади заснувати національний день пам'яті жертв Ве­ликого голоду (Голодомору), і закликає інші країни, які постраждали від нього, спільно шанувати пам'ять жертв цієї трагедії, незалежно від їхньої національності.

A. Проект резолюції

1. Парламентська Асамблея посилається на Резолюцію 1481 (2006) про необхідність міжнародного осуду злочинів тоталітарних комуністичних режимів, у якій вона рішуче засудила масові порушення прав людини з боку тоталітарних комуністичних режимів, і висловила співчуття, розуміння й визнання стосовно жертв цих злочинів. Вона також за­явила, що знання історії є однією з обов'язкових умов для запобігання подібних злочинів у майбутньому.

2. Тоталітарний сталінський режим у колишньому Радянському Союзі призвів до жа­хаючих порушень прав людини й позбавив мільйони людей їхнього права на життя.

3. Однією з найтрагічніших сторінок в історії народів колишнього Радянського Союзу був масовий голод у зернових районах країни, що почався наприкінці 1920-х років і досяг піка в 1932-1933 р.

4. Мільйони безневинних людей у Білорусії, Казахстані, Молдавії, Росії й Україні, які входили до складу Радянського Союзу, загинули в результаті масового голоду, викликано­го жорстокими й навмисними діями й політикою радянського режиму.

5. В Україні, що постраждала від Голодомору найбільше, мільйони селян і членів їхніх родин померли від голоду в результаті примусової «колективізації», заборони на виїзд із постраждалих районів і конфіскації зерна й інших продуктів. Ці трагічні події назива­ються Голодомором (політично мотивованим голодом) і визнані українським законодавс­твом актом геноциду проти українців.

6. У Казахстані також мільйони людей стали жертвами масового голоду, а відсоток загиблих вважається найвищим серед всіх народів колишнього СРСР. Казахи, які тради­ційно вели кочовий спосіб життя й розводили велику рогату худобу, були змушені осісти, а їхню худобу було конфісковано. Голодомор увійшов в історію як найбільша трагедія ка­захського народу.

7. У регіонах Росії, що були виробниками збіжжя (Середнє й Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, Центральне Чорнозем'я, Південний Урал, Західна Сибір і деякі інші регіони), голод, викликаний «колективізацією», а також знищення селян-одноосібників забрали мільйо­ни життів у сільських і міських районах. За оцінками, в абсолютних величинах, населення Росії понесло найважчі втрати внаслідок радянської сільськогосподарської політики.

8. Сотні тисяч селян також померли в Білорусії й Молдавії.

9. Хоча ці події мали свої особливості в різних регіонах, результат були той самий: мільйони людських життів були принесені в жертву безжалісній політиці й планам сталінського режиму.

10. Асамблея шанує пам'ять всіх тих, хто загинув у цій безпрецедентній людській катастрофі, і визнає їх жертвами найжорстокішого злочину радянського режиму проти власного народу.

11. Асамблея рішуче засуджує жорстоку політику, що проводилася сталінським режи­мом, що призвела до загибелі мільйонів безневинних людей, і вважає її злочином проти людяності.

12. Асамблея вітає зусилля, спрямовані на виявлення історичної правди й підвищен­ня поінформованості громадськості про ці трагічні події минулого. Ці зусилля повинні сприяти об'єднанню, а не роз'єднанню народів.

13. Асамблея схвалює важливу роботу, уже зроблену в Білорусі, Казахстані, Республіці Молдова, Росії й особливо в Україні, з метою полегшення доступу до архівів, і закликає компетентні органи цих країн відкрити всі свої архіви й полегшити доступ до них для всіх учених, у тому числі з інших держав.

14. Вона також закликає інші держави-члени Ради Європи відкрити доступ до своїх національних архівів.

15. Асамблея закликає істориків всіх країн колишнього Радянського Союзу, що пост­раждали під час Голодомору, а також істориків інших країн, провести спільну незалежну науково-дослідну роботу, для того, щоб встановити повну, неупереджену й неполітизова- ну правду про цю людську трагедію, та оприлюднити її..

16. Асамблея переконливо закликає політиків всіх держав-членів Ради Європи ут­римуватися від будь-яких спроб чинити політичний тиск на істориків і впливати на ре­зультати незалежних наукових досліджень.

17. Вона вітає рішення української влади заснувати національний день пам'яті жертв Голодомору в Україні й закликає владу інших постраждалих країн зробити те ж саме від­носно своїх жертв.

18. Крім того, вона закликає владу цих країн домовитися про спільну діяльність, спрямованої на збереження пам'яті про жертв Голодомору, незалежно від їхньої націо­нальності.

B. Пояснювальна записка пана Чавушоглу, доповідача

I. Вступ

1. У січні 2008 року на розгляд Парламентської Асамблеї було представлене клопо­тання про прийняття резолюції «Про необхідність міжнародного осуду Голодомору в Ук­раїні 1932-1933 років», що закликає Асамблею засудити дії репресивного сталінського режиму й ушанувати пам'ять мільйонів українців, які стали жертвами Голодомору (штуч­ного голоду) в 1932-1933 р.

2. У березні 2008 року в Асамблею було представлено ще одне клопотання, що мало назву «75-а річниця масового голоду на території колишнього СРСР». Воно ставило ме­тою висвітлення трагедії всіх тих, хто став жертвами масового голоду 1932-33 років на території колишнього Радянського Союзу, у тому числі на Україні, і закликало підтримати дослідження, на експертному рівні, всіх причин і обставин, які призвели до цих трагічних подій.

3. Обидва клопотання були передані на розгляд Комітету з політичних питань, що у травні 2008 року вирішив об'єднати їх у єдину доповідь, і призначив доповідачем пана Олександра Біберая. Однак, у січні 2009 року пан Біберай припинив членство у Асамблеї, і я взяв цей обов'язок на себе.

4. У квітні 2009 року Комісія вповноважила мене відвідати Україну, Молдову й Росію для встановлення фактів, а також підтримала моє прохання про візит до Білорусі і Казах­стану. Я відвідав Україну (Київ, Харків) 18-2 2 жовтня 2009 р., Білорусь (Мінськ) 2 6-2 8 жовт­ня 2009 р., Казахстан (м. Астана й Алмати) 3-6 листопада 2009 р., і Російську Федерацію (Ставропольський край та м. Москва) 22-26 листопада 2009 р. На жаль, мені не вдалося відвідати Молдову.

5. Ще до того, як я був призначений доповідачем, мені було ясно, що це питання надз­вичайно складне з людської точки зору: воно стосується величезної трагедії, у якій багато мільйонів безневинних людей втратили свої життя, і яка залишила глибоку рану в долях багатьох поколінь.

6. Для мене також є очевидним, що досліджуване питання є спірним — країни-учас- ниці по-різному інтерпретують факти, цифри й події, і доходять до суперечливих виснов­ків щодо причин, відповідальності й уроків із цих трагічних подій.

7. Крім того, я відчував, що замість об'єднання народів, які постраждали від цієї люд­ської катастрофи, ця темна сторінка історії використовується, аби посіяти насіння роз­брату й навіть ненависті. Я впевнений, що історія в жодному разі не повинна використо­вуватися в політичних цілях, і історики, а не політики повинні вивчати її — і сперечатися про неї, якщо потрібно.

8. Під час моїх відвідувань, і навіть до них, я нагромадив достатню кількість інформа­ції, щоб написати цілу монографію. Я також зібрав стільки книг, брошур і інших видань, що їх вистачило б, щоб заповнити невеличку бібліотеку, хоча я не мав можливості особис­то працювати з літературою російською та українською мовами, і був змушений переда­ти їх до секретаріату Комісії. Очевидно, що формат доповіді Асамблеї не підходить для глибокого аналізу, і нереально навіть намагатися відтворити у своїй доповіді все, що я читав і чув про Голодомор. Тому я не претендую на вичерпну доповідь, а обмежуся лише деякими основними фактами.

9. Я розумію, що питання є занадто складним, щоб думки щодо нього збігалися — різ­ні думки існують не тільки в різних країнах, але нерідко й серед істориків однієї країни або в рамках однієї національної делегації. Тому я не маю ілюзій із приводу того, що моя доповідь сподобається всім. Саме тому я запропонував парламентським делегаціям, що мають безпосереднє відношення до цього питання, чиї країни постраждали під час Голо­домору, викласти свої міркування в письмовому вигляді.

10. На мою думку, це дозволило включити погляди й думки цих делегацій (і парла­ментів) до цієї доповіді, у формі й формулюваннях, які вони вважають за потрібні. Це дало б їм можливість надати інформацію, факти й аргументи, які вони вважають важливими й необхідними для того, щоб всі читачі могли зрозуміти, яке значення мав Голодомор для їхніх країн та їхніх народів.

11. Комітет погодився включити ці матеріали в доповідь, для того, щоб представити читачам все різноманіття фактів, поглядів та висновків щодо цих трагічних подій. Тому вони додаються до доповіді.

11. Загальна історична ситуація

12. У грудні 1927 року радянське керівництво відмовилося від «нової економічної політики» (НЕП), уведеної Леніним після громадянської війни, і розпочало політику «ін­дустріалізації», тобто швидкого розвитку важкої промисловості й трансформації значною мірою аграрної країни, що складалася із селян, у промислову наддержаву.

13. Ця політика вимагала величезних людських і матеріальних ресурсів. Хоча людсь­кі ресурси можна було знайти усередині країни (серед сільського населення), машини й технології поставлялися тільки з-за кордону. У той же час Радянський Союз не міг приєд­натися до іноземних позик, і змушений був імпортувати товари й технології в обмін на тверду валюту. Радянське керівництво вважало, що сільськогосподарське виробництво є єдиним внутрішнім ресурсом, на який воно могло б покластися, і вирішило нарощувати експорт зернових з Росії на Захід як джерело іноземної валюти, необхідної для імпорту технологій, які потрібні важкій промисловості.

14. Варто нагадати, що, починаючи з 1929 року, західні країни переживали найважчу економічну кризу у світовій історії. У цих умовах промислово розвинені країни були заці­кавлені в продажі своєї продукції, головним чином важкої техніки, у Радянський Союз.

15. Радянська аграрна політика також зазнала кардинальних змін. До 1928 року (за часів НЕПу), радянським селянам дозволялося продавати надлишки на вільному ринку. В 1928 році від цієї практики повністю відмовилися, і радянська держава розпочала політи­ку «колективізації», тобто створення «колгоспів» замість окремих особистих господарств. При вступі до колгоспу селяни змушені були відмовлятися від своїх приватних земельних ділянок і майна, а колгоспна продукція продавалася державі за низькими цінами, вста­новленими самою державою.

16. Природний хід колективізації був повільним, і в листопаді 1929 року радянське керівництво прийняло рішення про прискорену, примусову колективізацію.

17. Колективізація переслідувала три основні економічні цілі: підвищення ефектив­ності сільськогосподарського виробництва (виробництва більшої кількості зерна на ек­спорт), звільнення сил для промисловості й полегшення реквізиції продовольства для потреб держави.

18. Проте, існували також «політичні» цілі: ліквідувати сільськогосподарську при­ватну власність (єдину, що лишилась на той момент), а також соціальний клас приват­них фермерів-землевласників («куркулів»). Будь-яка людина, що була проти колективіза­ції, вважалася куркулем. Політика ліквідації куркульства, як класу, була сформульована Сталіним наприкінці 1929 року й призвела до того, що сотні тисяч селян і членів їхніх ро­дин загинули або були вислані до спеціальних поселень.

III. Наслідки радянської політики

19. Незважаючи на надії радянських керівників, колективізація призвела до катаст­рофічного падіння продуктивності сільського господарства в 1929-30 роках, а державні плани хлібозаготівель були значно збільшені для виконання експортних зобов’язань. В 1929 році в районах виробництва зерна Росії й Казахстану (який того часу був автоном­ною республікою Росії) почався голод.

20. Реквізиція продовольства активізувалася в 1932 році, особливо в основних регіо­нах виробництва зерна, а квоти хлібозаготівель були підняті до нездійсненного рівня. Падіння виробництва (у зв’язку з колективізацією), неврожай 1932 року й масове насиль­ницьке вилучення зерна й харчових продуктів призвели до голоду в Україні й Молдавії (яка була частиною України), у південних районах Білорусії й багатьох регіонах Росії й Ка­захстану, що досяг найвищого рівня взимку 1932-33 р.

21. Реальні масштаби трагедії дотепер важко оцінити. Тільки в Україні, за оцінками різних дослідників, кількість жертв становила від 2 до 7 мільйонів. За останніми оцінка­ми українських дослідників, в 1932 році в Україні померло близько 205 000 осіб, а в 1933 році кількість загиблих склала близько 3,6 мільйони. Що стосується Казахстану, я чув про втрати в розмірі 1,5-1,8 мільйонів осіб з 4-мільйонного населення. Багато мільйонів лю­дей, як вважають, померли в різних регіонах Росії.

22. Хоча документи, наявні зараз, свідчать, що радянському керівництву було відо­мо про жорстокий голод у цих частинах СРСР, загальний напрямок політики не змінився: центральний уряд, регіональна й місцева влада наполегливо вимагали виконання планів закупівель зерна й продовольства за будь-яку ціну, і, не коливаючись, вдавалися до реп­ресій і використовували силу проти мирних селян при вилученні продуктів харчування.

23. Радянський режим прагнув приховувати інформацію про Голодомор як усередині країни, так і за кордоном. Іноземним журналістам не дозволяли відвідувати райони, що постраждали від голоду, і в міжнародній пресі з’явилося лише кілька статей із приводу цієї катастрофи. Однак є припущення, що західним урядам було відомо про голод у СРСР, що не заважало їхнім країнам купувати дешеве радянське зерно, незважаючи на те, що за нього заплатили своїми життями мільйони радянських селян. Починаючи з 1930 року, дипломати, що працювали в СРСР, повідомляли у свої столиці, що голод неминучий. До­повідь німецького сільськогосподарського аташе Шиллера про голод в Україні було опуб­ліковано декількома агенціями новин. У жовтні 1933 року Рада Ліги Націй звернулась до Міжнародного Комітету Червоного Хреста щодо запиту у радянської влади інформації про голод в Україні й на Північному Кавказі, але це прохання було відхилено радянським режимом.

24. Голодомор закінчився лише в 1933 році, після рішення радянського керівництва про припинення експорту зерна, але люди продовжували помирати від наслідків голо­ду й від хвороб. Демографічні втрати колишніх радянських республік були величезними й посилились масовим терором кінця 1930-х років і Другою світовою війною.

IV. Україна — головна жертва Голодомору

25. Як пам’ятають колеги, питання про Голодомор (що означає «штучний голод», або «убивство голодом») було вперше порушено перед нашим Комітетом за клопотанням, що стосується, вголовним чином, України. Таким чином, моїм обов’язком було, в першу чергу, відвідування цієї країни, що понесла величезні людські втрати під час Голодомору 1932­1933 років.

26. Я повинен сказати, що в Україні проблемі Голодомору, відновлення й збереження історичної пам’яті про драматичні сторінки вітчизняної історії, приділяється величезна увага на найвищому політичному рівні.

27. Я ясно бачив це під час моєї місії по встановленню фактів. Я довго (більше 1 годи­ни) розмовляв із президентом Ющенко, я зустрічався із представниками всіх політичних фракцій у Парламенті (за виключенням комуністів, представник яких занедужав), і я був запрошений на зустріч із директором Служби безпеки України, що розслідує кримінальну справу за фактом геноциду.

28. Під час мого візиту в Україну, я мав можливість поспілкуватися із провідними іс­ториками, що займаються проблемою масового голоду, представниками неурядових ор­ганізацій, метою яких є підвищення поінформованості громадськості про трагедію, оче­видцями Голодомору, а також вивчив різні архівні документи.

29. Я чув багато жахливих історій про трагічні долі тих, хто постраждав у ці страшні роки. Я вважаю, що це — найважливіший, хоча й нелегкий результат мого візиту: вивчен­ня жахаючих фактів повсякденного життя людей. Ці факти приховувалися радянським режимом не тільки під час подій, але й багато років після — до кінця 1980-х і «перебудо­ви». Я зупинюся тільки на основних фактах.

30. Україна була основним сільськогосподарським регіоном колишнього Радянського Союзу, і виробляла значну частину зерна (в 1930 році близько 70% радянського експор­тного зерна було вироблено на Україні й у Північнокавказькому регіоні Росії). Тому ра­дянський режим зробив її однією з головних цілей «повної колективізації».

31. В 1930 році уряд наказав вилучати 30% усього виробленого зерна, в 1931 році ця квота досягла 41,5%, а в 1932 році перевищила 60%. Цю квоту було просто неможливо ви­конати. Державний апарат почав вдаватися до масового терору.

32. У серпні 1932 року в СРСР був прийнятий так званий «закон про п’ять колосків». Відповідно до цього закону, будь-хто, визнаний винним у крадіжці «соціалістичної влас­ності», міг бути засуджений до 10 років трудових таборів або до страти. Цей закон широко застосовувався на Україні проти голодуючих селян та їхніх родин, які намагалися знайти хоч якусь їжу на колгоспних полях.

33. Оскільки плани закупівель як і раніше далеко не виконувалися, радянське керів­ництво створило дві «надзвичайні комісії», одну на Україні (на чолі з Молотовим), а іншу — на Північному Кавказі (під головуванням Кагановича), яким було доручено мобілізувати місцевих комуністів-активістів для «боротьби із саботажем» і виконання планів поставок зерна.

34. У результаті діяльності цих «надзвичайних комісій», десятки тисяч сільських ко­муністів і селян з України й Північного Кавказу були відправлені до таборів ГУЛАГу. Про­те, плани як і раніше не виконувалися. Тоді уряд наказав проводити масову реквізицію зерна, включаючи насіння, і всіх продуктів харчування, прирікаючи селян на неминучу загибель.

35. Більше того, владою були введені так звані «чорні дошки»: перелік сіл, які не вико­нували плани хлібозаготівель, публікувався в місцевих газетах; такі села втрачали мож­ливості одержувати допомогу ззовні й були приречені на смерть.

36. Крім того, оскільки голодні селяни намагалися покинути свої села й піти в міста або в інші регіони СРСР у надії вижити, у січні 1933 р. уряд віддав наказ місцевим органам влади й ГПУ (спецслужбі) будь-яким чином зупинити масовий виїзд селян з України. Чер­вона Армія встановлювала кордони на дорогах, які ловили селян, які намагались вряту­ватися від голоду, і повертали їх назад у села.

37. Серед найжахливіших явищ, які відбувалися під час Голодомору, варто згадати акти канібалізму й поїдання трупів. Під час мого візиту в Україну, я мав можливість по­чути розповіді декількох людей, що вижили в часи Голодомору, які були очевидцями цих подій. Я також мав можливість вивчити кримінальні справи про канібалізм, які зберіга­ються в архівах українського Міністерства внутрішніх справ (тільки в Україні існує біль­ше 1000 таких справ).

38. На мій погляд, ці страшні факти не залишають сумнівів у тім, що Радянська влада відповідає за загибель мільйонів людей в Україні в результаті своїх дій і політики, і винна в здійсненні злочину проти власного народу.

39. Президент України Віктор Ющенко і його партія, а також деякі інші партії, назвали Голодомор актом геноциду проти українців. Вони вважають, що голод на Україні, на від­міну від інших регіонів колишнього СРСР, був навмисним актом геноциду, спрямованим на фізичне знищення українців як нації. За їхніми словами, українські селяни вмирали від голоду не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями.

40. Ця точка зору в цей час закріплена в законі, прийнятому українським Парламен­том в 2006 році і який є офіційною позицією України з цього питання.

41. Однак в Україні існують різні думки щодо причин і політичної оцінки Голодомо­ру — як серед політичних лідерів, так і в науковому середовищі. Під час мого візиту я чув і інші думки, у тому числі від істориків, з якими зустрічався.

42. Я думаю, що мені — і Асамблеї як форуму європейських політиків — не слід при­ймати чиюсь сторону в цій внутрішній суперечці. Крім того, я переконаний, що політики, як на національному, так і на міжнародному рівні, не повинні займатися інтерпретацією історичних фактів минулого.

43. Проте, факти полягають у тому, що Україна була одним з основних зернових районів колишнього СРСР, а її населення було переважно сільським і складалося з неза­лежних селян, і що Україна постраждала більше всіх колишніх радянських республік. Крім того, не можна заперечувати, що українські селяни найбільшою мірою постраждали від політики експропріації хліба й всіх продуктів харчування, проведеною радянською вла­дою на центральному й місцевому рівнях, що призвело до загибелі мільйонів безневин­них людей.

V. Візити до Білорусі, Казахстану і Росії

44. У Білорусі питанню Голодомору 1932-1933 років не надають такого політичного значення, як в Україні. Справді, Білорусія, що не була переважно зерновим регіоном, по­страждала значно менше інших від колективізації, хоча десятки тисяч селян, як вважа­ють, загинули від голоду в південних регіонах країни.

45. Випадки канібалізму були також зареєстровані й у Білорусії, але в набагато мен­ших масштабах. Не відомо жодного випадку блокування сіл. У той же час, дослідники представили мені свідоцтва очевидців про те, що адміністративний кордон з Україною не був закритий в 1932-1933 роках, і що підтримувалися контакти між родичами, що прожи­вають по обидва боки кордону.

46. Історики Білорусі підтримують зв'язок з колегами з інших колишніх радянських республік, обмінюючись документами, що зберігаються в різних національних і регіо­нальних архівах.

47. У науковому співтоваристві Білорусі також існують різні точки зору на масштаби й причини Голодомору. Деякі вважають голод наслідком агропромислової політики ра­дянського режиму, а інші віддають перевагу «класовій» політиці Леніна й Сталіна, спрямо­ваної на ліквідацію приватної власності. Етнічний компонент цієї політики заперечував­ся всіма, з ким я зустрічався. Крім того, дослідники, схоже, не дотримуються політичних рішень, прийнятих органами влади.

48. У цілому, однак, голод тут значною мірою закривається трагедією Другої світової війни, у якій Білорусь втратила чверть свого населення.

49. У Казахстані питання Голодомору — а деякі з наших співрозмовників вживали слово Голодомор — є предметом жвавої дискусії в науковому співтоваристві, але політич­на влада, як здається, не бажає політизувати це питання або давати інструкції щодо того, як це питання має бути кваліфіковане.

50. Існують різні погляди на масштаби трагедії. Від різних дослідників ми чули цифри від 1,4 до 1,8 млн. жертв. За деяким даними, втрати від Голодомору склали близько 40% населення Казахстану, що означає, що у відсотковому відношенні Казахстан постраждав найбільше — більше, ніж Україна й регіони Росії, що постраждали від голоду.

51. Деякі казахські вчені схильні вважати, що голод був спрямований на те, щоб зломи­ти дух народу, і воліють використовувати слово «етноцид», хоча більшість погоджується, що причиною трагедії був той факт, що місцевий лідер партії більшовиків Голощокін, прагнучи запровадити в Казахстані новий спосіб життя, просто проігнорував місцеві особливості.

52. Справді, характер трагедії там був іншим. Казахстан був землею кочівників, які переїжджали з місця на місце зі своєю худобою. Радянська влада почала політику насиль­ницької «колективізації» цих людей. Їх змушували осісти й зайнятися вирощуванням сільськогосподарських культур, а також конфіскували їхню худобу на користь промисло­вих центрів країни. У результаті, між 1932 і 1933 роками поголів'я худоби впало в десять разів — з 40 мільйонів до 4 мільйонів.

53. Історики почали вивчати питання Голодомору наприкінці 1980-х років, і в цей час були видані десятки наукових публікацій, а також низка «художніх» книг, присвячених цьому періоду в історії Казахстану. Існують також спільні дослідницькі програми й публі­кації за участю істориків і архівістів Казахстану й Росії.

54. Мої візити до Ставропольського краю на російському Північному Кавказі й до Мос­кви показали, що, хоча питанню про Голодомор там не надається такого політичного зна­чення, як в Україні, наукове співтовариство й організації, що займаються архівами, готові обговорювати минуле й співробітничати з колегами з інших країн.

55. Ставропольський край, як частина Північного Кавказу, був одним з тих регіонів Росії, які найбільше постраждали від насильницької колективізації й масового голоду в 1932-33 роках. На конференції з місцевими вченими, дослідниками й студентами, що була організована в Ставропольському університеті, я чув багато фактів і прикладів, подібних тим, які я раніше чув в Україні.

56. Регіон був націлений на «загальну колективізацію», і 44 з 75 районів регіону пос­траждали від масового голоду взимку 1933 року. Кількість загиблих у Ставропольсько­му краї, за оцінками, становила від 75 000 до 100 000. Між переписами населення1926 і 1937 років, чисельність сільського населення в регіоні скоротилася приблизно на 20%.

57. Конференція також дозволила побачити, що проблема масового голоду викликає жвавий інтерес у дослідників і студентів. Безліч наукових публікацій про голод видається університетом, а також внесено до шкільних підручників з місцевої історії.

58. Російські історики, з якими я зустрічався в Ставрополі й у Москві, вважають, що відсутні жодні істотні розходження між подіями в Україні й у районах Росії, що були ви­робниками зерна. Режим використовував той самий механізм терору й насильства, щоб поширити свою політику по всьому СРСР. Зштовхнувшись із неможливістю виконання планів хлібозаготівель, влада вирішили відреагувати посиленням репресій і насильс­тва відносно селян. Ці репресії досягли свого вищого ступеню восени 1932 року, коли села всіх регіонів — виробників зерна були змушені віддавати свої останні запаси про­довольства.

59. Під час відвідування московських архівів я бачив документи, пов'язані з голо­дом, у тому числі звіти про випадки людожерства в Росії, а також накази, видані в січні 1933 року про припинення «хлібної міграції» на Україні й на російському Північному Кав­казі, які через чотири тижні були поширені до Нижнього Поволжя Росії. За твердженням російських посадових осіб, ці документи доступні для дослідників з Росії й з-за кордону.

60. Російські історики й архівні дослідники підтвердили готовність співробітничати з колегами з Білорусі й Казахстану в підготовці багатотомної публікації архівних доку­ментів, пов'язаних з Голодомором 1932-1933 років. Вони також готові до співробітництва з українськими колегами в рамках цього проекту. Насправді, таке співробітництво поча­лося кілька років тому, але українці перестали в ньому брати участь після прийняття Вер­ховною Радою України закону, що визнає Голодомор геноцидом проти українців.

61. У Москві я мав можливість зустрітися із представниками «Меморіалу», відомої російської НУО, чия робота спрямована на збереження історичної пам'яті й реабілітацію жертв політичних репресій. На думку «Меморіалу», масовий голод 1932-1933 років був результатом жорстокої й нелюдської сталінської політики «індустріалізації», «колективі­зації» і «розкуркулювання», що рішуче здійснювалася незалежно від її ціни в людських життях. Вона була частиною ланцюжка терору, що простягнулася від Жовтневої револю­ції, громадянської війни й червоного терору до політичних процесів і великого терору кінця 1930-х років.

62. «Меморіал» не вірить, що українська концепція Голодомору — геноциду — може бути підтверджена якими-небудь істотними доказами. Він вважає, що було б невірним ді­лити жертв того самого механізму терору на першу й другу категорії залежно від їхнього етнічного походження.

63. Проте, «Меморіал» похвалив українців за те, що ті відкрили доступ до своїх архівів, і закликав російську владу продовжити розсекречення закритих документів і зробити їх доступними. Він також високо оцінив величезну роботу, проведену в Україні, присвячену пам'яті жертв Голодомору.

VI. Висновки

64. Голодомор у Радянському Союзі був результатом політики радянського тоталітар­ного режиму на чолі зі Сталіним.

65. Брак продовольства в зернових районах СРСР, що призвів до голоду й масової за­гибелі мільйонів селян і міських жителів, був викликаний політичними рішеннями, прий­нятими вищим керівництвом Радянської держави, які активно реалізовувалися на регіо­нальному й місцевому рівнях.

66. Ми повинні рішуче засудити цю політику й ці дії як злочини радянського режиму проти власного народу й злочини проти людяності. Для нас повинні бути неприйнятні будь-які спроби виправдати цю смертоносну політику в будь-яких цілях.

67. Ми повинні шанувати пам'ять всіх тих, хто загинув у результаті безпрецедентної людської катастрофи, що відбулася під час Голодомору на території колишнього Радянсь­кого Союзу, і визнати їх жертвами навмисних злочинів тоталітарного режиму.

68. Ми повинні вітати будь-які зусилля, спрямовані на виявлення історичної правди й на підвищення поінформованості громадськості про ці трагічні події минулого. Ми вва­жаємо, що такі зусилля повинні поєднувати, а не роз'єднувати народи.

69. Велика робота, вже здійснена в Білорусі, Казахстані, Росії й, особливо, в Україні, щодо полегшення доступу до архівів, може тільки вітатися. Однак цю роботу необхідно продовжувати з метою подальшого відкриття архівів і полегшення доступу до них для всіх дослідників.

70. Інші держави-члени Ради Європи повинні зробити свої національні архіви, що ма­ють відношення до цих питань, більш відкритими й доступними.

71. Історики усіх країн колишнього СРСР, які постраждали під час Великого голоду, а також історики з інших країн, повинні проводити спільні незалежні науково-дослідні програми, для того, щоб встановити повну, неупереджену й неполітизовану правду про цю людську трагедію, а також оприлюднити її.

72. Політики всіх держав-членів Ради Європи повинні утримуватися від будь-яких спроб чинити політичний тиск на істориків і вирішувати наперед результат незалежних наукових досліджень.

73. Рішення української влади заснувати національний день пам'яті жертв Голодомо­ру в Україні можна тільки вітати. Урядам інших постраждалих країн варто зробити те ж саме, вшановуючи пам'ять своїх жертв.

74. Влада Білорусі, Казахстану, Молдови, Росії й України повинні домовитися про спільну діяльність, що має бути спрямована на збереження пам'яті про жертви Голодомо­ру, незалежно від їхньої національності.