§ 3. Риторика Стародавньої Індії

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науковофілологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Паніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Анандавардханн та ін.).

Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістичносинтаксичні прийоми, що розглядалися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.

Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...

* * *

Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерцябрахмана —

51

"залити йому рота розплавленим сріблом").

"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили б заміж, були б розірвані всякі узи і панував би загальний розбій"1.

Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:

"Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Калінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном людей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки"2.

Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг — Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.

В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення"3.

У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Бач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою

мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами1.

Часом риторика Вед сягає високого рівня філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії Атман — індивідуальнодуховного начала, яке вміщує Брахмана — божественнозагальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:

"Цей мій атман у глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса.

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини:

"Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене. У тих, хто не таїть у собі таких думок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".

"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозвинений розум просочуються жадання".

"Не прикипайте душею до приємного й ніколи — до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне — зло".

1 Зейдлер Г.А. Політична думка Стародавнього світу. — Львів, 1959. — С. 89.

2 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 153.

3 Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 47.

води.

2

Вода у віруваннях давнини (як і дзеркало) міцно пов'язувалася зі станом самогіпнозу, осягнення таємничої мудрості; цікаво, що в індусів Мокша — богиня осяяння, а ідентична їй слов'янська Мокош — богиня

Древнеиндийская философия. Начальный период. — М., 1963. — С. 92. 3 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 220.

52

53

"Поступово, малопомалу, час від часу, мудрий повинен струшувати з себе бруд, як ювелір — зі срібла"1.

Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики.

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід'ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуальних заклинань. Наприклад, під час весільного ритуалу наречений, стоячи обличчям до заходу, каже нареченій: "Я беру твою руку заради благополуччя"; обвівши її навколо вогню й посудини з водою, він шепоче: "Це — я, то — ти, то — ти, це — я. Небо — я, земля — ти, Саман — я, Риг — ти"2.