Історія створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Після завершення Другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р.

У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили. Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій, які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про протиправну блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року.

Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації. Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

Брюссельський договір 1948 року, який був переглянутий у 1984 році, став першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він поклав початок існуванню Західноєвропейського Союзу і Організації Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів до підписання в 1949 році Північноатлантичного договору та створення Північноатлантичного альянсу. Брюссельський договір став основоположним документом Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).

Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948 р., очолив англійський фельдмаршал Б. Монтгомері. Ця

військова структура отримала назву Західноєвропейська оборонна організація. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством. 11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського

континенту.

Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО). Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд. доларів — для кредитування

закупівель військової техніки та обладнання членами НАТО.

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично.

Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р. - Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО в 1999 році. У той же час на протязі 1947 - 1948 рр. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн-учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право: утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн-членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепокоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової міці Німеччини, західні держави вже в 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР.

Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

Організація Варшавського договору — воєнно-політичний оборонний союз європейських соціалістичних держав, створений на основі договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, який укладено 14 травня 1955 року у Варшаві.

Складалося враження, що цей договір копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала створення армії єдиного командування під проводом радянського маршала І. С. Конєва. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн- членів з Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав- учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією,

зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

Джерела змін, які трансформували політичну карту Європи, беруть свій початок у низці подій у 1960-х та 1970-х роках, які мали далекосяжні наслідки. Хоча ці події були багатоаспектними, особливо виділяються три з них: прийняття Альянсом у грудні 1967 року доктрини Хармеля що базувалася на утриманні адекватного рівня оборони і одночасних пошуках шляхів послаблення напруження у відносинах між Сходом та Заходом; початок втілення Федеративною Республікою Німеччина в 1969 році "Східної політики" канцлера Віллі Брандта, спрямованої на розвиток більш позитивних відносин зі східноєвропейськими державами та СРСР у межах, визначених внутрішньою політикою їхніх урядів та їх діями за кордоном; прийняття Гельсінського Заключного акта НБСЄ, у серпні 1975 року, який встановив нові норми обговорення питань у галузі прав людини та впровадив заходи, спрямовані на посилення взаємної довіри між Сходом і Заходом.

Низка не менш важливих подій позначала розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980-х років. Серед них: розгортання у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття у грудні 1979 року рішення про паралельний розвиток ядерної модернізації і контролю за озброєннями; підписання у грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у Східній Європі, пов'язані з виникненням і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у березні 1985 року Михайла Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.

У березні 1989 року в рамках НБСЄ у Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над озброєннями між 23 країнами, членами НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у якій були визначені цілі та напрями політики, якими мали керуватися члени НАТО протягом п'ятого десятиріччя його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями та роззброєння.

Декларація саміту 1989 року містила багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались у Радянському Союзі та інших східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного європейського порядку. Вона підтвердила потребу в надійних та ефективних силах стримування й адекватної оборони і оприлюднила потрійну ініціативу президента США Буша щодо контролю над ЗЗСЄ, яка закликала до:

а) прискорення переговорів з ЗЗСЄ у Відні;

б) значного скорочення додаткових категорій звичайних збройних сил;

в) значного скорочення особового складу військ США та СРСР, розташованих за межами території своїх країн.

У декларації саміту була представлена широка програма розширення співпраці між Сходом і Заходом в інших галузях, дій з розв'язання значних глобальних проблем і заходів, спрямованих на досягнення довгострокових цілей Альянсу. НБСЄ була перейменована в ОБСЄ у січні 1995 р.

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання.

Обіцянка покласти край поділу Європи, а з ним і поділу Німеччини, дана понад сорок років тому, набула реального значення з падінням у листопаді 1989 року Берлінського муру. Окрім великого символічного значення, ця подія, на думку членів Альянсу, стала частиною широкомасштабного процесу, що вів до справді єдиної і вільної Європи.

В цей час НАТО продовжувало відігравати провідну роль, забезпечуючи структуру для консультацій та координації політики серед країн-учасниць з метою зменшення ризику виникнення кризи, яка могла б загрожувати інтересам спільної безпеки. Альянс доклав багато зусиль задля усунення військового дисбалансу; більшої відкритості у військових питаннях; задля досягнення довіри через радикальні, але врівноважені та такі, що піддаються перевірці, угоди з контролю за озброєннями, угоди з верифікації та розширення контактів на усіх рівнях.

На саміті в Лондоні в липні 1990 року у найбільш далекосяжній декларації, що була коли-небудь прийнята з часів заснування НАТО, глави держав та урядів оголосили про рішучі кроки з пристосування Альянсу до вимог нового клімату безпеки, покликані покласти край конфронтації між Сходом і Заходом. Вони запропонували урядам Радянського Союзу і країн Центральної та Східної Європи встановити постійні дипломатичні зв'язки з НАТО і працювати над новими відносинами на основі співпраці. Цій Декларації передувало «Послання з Тьорнбері», яке було ухвалено міністрами закордонних справ країн-членів НАТО, котрі зібрались у Шотландії і здійснили винятковий крок, запропонувавши дружбу і співпрацю Радянському Союзу та всім іншим європейським державам. Заява, зроблена президентом М. С. Горбачовим у липні 1990 року, у якій він визнав участь об'єднаної Німеччини у Північноатлантичному альянсі, була недвозначно пов'язана з позитивним характером цього Послання та суттєвими пропозиціями і зобов'язаннями, прийнятими урядами країн-членів Альянсу в Лондоні.

До Лондонської декларації увійшли численні різноманітні пропозиції з розвитку співпраці. Керівників і представників країн Центральної та Східної Європи запросили до штаб -квартири НАТО в Брюсселі. Відбулося багато таких візитів та були організовані регулярні контакти на дипломатичному рівні. Генеральний секретар НАТО відвідав Москву відразу після Лондонського саміту для того, щоб передати радянському керівництву пропозиції, що були включені в Декларацію, та сповістити про рішучість Альянсу конструктивно скористатися новими політичними можливостями, що відкривались.

У листопаді 1990 року в Парижі водночас з Договором про звичайні озброєння в Європі та публікацією усіма країнами - учасницями НБСЄ «Паризької хартії нової Європи» була підписана спільна декларація та домовленість про ненапад. Спільна декларація офіційно поклала край відносинам ворожості і підтвердила наміри тих, хто її підписав, утримуватися від погрози силою та використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави згідно з метою та принципами Статуту ООН та Заключного Гельсінського акта. Усім іншим державам-учасницям НБСЄ було запропоновано приєднатися до цього зобов'язання.

Протягом короткого періоду були встановлені нові військові контакти, зокрема розпочаті інтенсивні дискусії з питань збройних сил та військових доктрин. Було досягнуто прогресу в угоді «Відкрите небо» яка дозволяла проліт над національною територією на взаємній основі з метою поліпшення довіри та гласності в питаннях військової діяльності. Були ініційовані подальші переговори щодо розширення договору ЗЗСЄ на скорочення звичайних збройних сил від Атлантики до Уралу, зокрема додаткових заходів з обмеження кількості особового складу в Європі. Вдалося досягнути згоди щодо інтенсифікації процесу НБСЄ та встановлення нових норм створення і збереження вільного суспільства. Були здійснені заходи, спрямовані на надання процесу НБСЄ, який успішно посилив взаємну довіру, більшої інституціоналізованості з метою перетворення його на форум для широкомасштабного політичного діалогу в більш об'єднаній Європі. НАТО розпочало внутрішній далекосяжний перегляд своєї стратегії задля її адаптації до нових умов.

Мета та цілі діяльності НАТО

Згідно зі Статутом, НАТО є регіональною військовою організацією, в рамках якої країни-члени, зберігаючи повний суверенітет і незалежність, проводять консультації з визначених ними питань і ухвалюють рішення з політичних і військових проблем, що зачіпають їхню безпеку.

До числа заходів, за допомогою яких Організація Північноатлантичного договору здійснює свою політику в сфері безпеки, належать:

- підтримка військового потенціалу, достатнього для запобігання війні й забезпечення ефективної оборони;

- наявність загального потенціалу подолання криз, що загрожують безпеці її членів;

- активне сприяння діалогу з іншими країнами і розв'язання проблем європейської безпеки на основі співпраці.

Для досягнення своєї головної мети в сфері безпеки Організація вирішує наступні завдання:

- закладає підґрунтя для забезпечення стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інституцій і прагнення до розв'язання суперечок мирним шляхом; намагається створити такі умови, за яких жодна країна не могла б вдатись до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу застосування, або власне застосування сили;

- відповідно до ст. 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема, з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці; він також сприяє координації зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу;

- забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави-члена НАТО, відповідно до ст. 5 і 6 Вашингтонського договору.

Заради посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному регіоні Альянс готовий, в разі необхідності:

- на основі консенсусу і відповідно до ст. 7 Вашингтонського договору зробити свій внесок в ефективне запобігання конфліктам та активно залучитись до врегулювання криз, у тому числі й до операцій з реагування на кризові ситуації;

- сприяти широкомасштабному партнерству,

співробітництву і діалогу з іншими країнами євроатлантичного регіону з метою посилення прозорості, взаємної довіри та здатності до спільних дій.

Головні органи НАТО:

• Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),

• Генеральний секретар,

• Комітет планування оборони (міністри оборони),

• Військовий комітет (начальники штабів),

• Регіональні командування.

Країни члени НАТО:

• з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;

• з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;

• з 6 травня 1955: Німеччина;

• з 30 травня 1982: Іспанія;

• з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;

• з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

• з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.