§ 1. Загальні положення

В Законі «Про власність» право власності юридичних осіб називається правом колективної власності (п. 4 ст. 2 розд. IV), але Конституцією України колективна власність не передбачається. В ст. 13 Конституції України лише наголошується про рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Тому, імовірно, слід виходити з того, що юридичні особи с суб'єктами права приватної, тобто не публічної (державної або комунальної) власності. Колективна ж власність є економічною, а не правовою категорією, яка базується на відносинах по приналежності (привласненні) певних благ певному колективу людей, що становить людський субстрат юридичної особи — власника.

Економічне розуміння колективної власності виходить із відносин привласнення єдиним колективом, а не кожним його членом у визначеній частці. Завдяки цьому створюється враження, що суб'єктом привласнення є певним чином організований колектив, який складається з працівників підприємства (у колективному підприємстві) або з осіб, що брали участь у створенні майна юридичної особи своїми вкладами (придбанням акцій), в результаті чого одержали права по управлінню юридичною особою та права на доходи від результатів її діяльності (у господарських товариствах, кооперативах тощо). Однак, незважаючи на те, що у зазначених юридичних осіб поряд з правовідносинами власності юридичної особи існують також майнові права її учасників (засновників, членів, акціонерів), суб'єктами привласнення виступають саме юридичні особи.

221

Розділ III ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧЕВІ ПРАВА

Глава 15 ПРАВО ВЛАСНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Враховуючи те, що колектив взагалі може мати ту чи іншу ступінь організації суб'єктів, що його складають, правовий аспект власності колективу може втілюватися або у спільну власність, або у власність юридичної особи.

Юридичні особивласники за своїм правовим становищем, часом існування в цивільному обороті, порядком створення майна та правами щодо нього є різними. Серед них є такі, що існували та існують протягом тривалого часу, хоча їх сутність істотно змінилася. Це громадські організації, творчі спілки, інші об'єднання громадян, які хоч і функціонували в Україні в радянський період, але з 20х і майже до 90х років XX ст. мали напівдержавний характер, бо часто фінансувалися із державного бюджету, безоплатно отримували від держави майно, знаходилися у відносній залежності від державних органів. Ще більш поглибленою була взаємозалежність єдиної, що існувала тоді, партії'— КПРС і держави, що насамперед і стало підставою для набуття державою права власності на майно, яке належало Компартії України та КПРС, відповідно до Закону «Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність»1. Інакше склалася ситуація з кооперативами, діяльність яких в тій чи іншій сфері відбувалася протягом всього післяжовтневого (з 1917р.) періоду. Широку мережу мала система споживчої кооперації, створювалися та діяли житловобудівельні, гаражні, дачні кооперативи, садівницькі товариства, які задовільняли ті чи інші потреби населення.

Відомості Верховної Ради України. 1992. № 3. Ст. 181.

222

тися на сільськогосподарські кооперативи або колективні сільськогосподарські підприємства. Виробничих кооперативів до кінця 80х років практично не було. Вони стали виникати після прийняття Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР»1.

Таким чином, власність юридичних осіб є поняттям, яке сформувалось практично заново. Воно потребує вирішення значного кола питань щодо своєї сутності, об'єктів права власності, визначення співвідношення права власності юридичних осіб з правами їх учасників (членів, засновників, акціонерів), а також правової природи повноважень останніх.

Право власності різних юридичних осіб різниться за способами виникнення і подальшого формування їх об'єктів, співвідношенням з правами учасників (членів, засновників), порядком управління, яке здійснюють відповідні органи тієї чи іншої юридичної особи, використанням майна, що залишилося після ліквідації юридичної особивласника.

Виходячи з того, що юридичні особи бувають підприємницька» ми, тобто такими, що здійснюють підприємницьку діяльність, і непідприємницькими, які не мають мети одержання прибутку, джерела виникнення у них власності будуть різними. Як правило, істотним для первісного формування власності значного кола юридичних осіб є об'єднання майна їх учасників (засновників, членів), які внаслідок цього набувають відповідних майнових прав і контролюють здійснення юридичною особою своїх повноважень власника. В той же час ці учасники (члени, засновники) не мають ніяких речевих прав на майно, що належить юридичній особі, бо неможливо встановлювати правовий режим власності одночасно для декількох власників — юридичної особи та її учасників (членів, засновників).

Тільки юридична особа повинна визнаватися власником майна, оскільки її право обумовлено необхідністю встановлення права власності на виробничий капітал (капіталфункцію). Звідси юридична особа як підприємницька структура суміщує розсічене право власності на капіталвласність і капіталфункцію і закріплює за своїми учасниками (засновниками, акціонерами) право на абстрактний капітал2.

1 Ведомости Верховного Совета СССР. 1988. № 22. Ст. 355.

2 Див.: Зинченко С., Лапая В., Газарьян Б. Новый Гражданский кодекс и предпринимательство: проблемы регулирования // Хозяйство и право. 1995. № 10. С. 98. Говорять також про розщіплення повноважень власника, коли акціонеру належить право власності на акції, а суб'єктом права власності на створений капітал є акціонерне товариство (див.: Право частной собственности в Украине. К, 1996,С. 47).

223

Розділ III ПРАВО КЛАСНОСТІ ТА ІНШІРЕЧЕВІПРАВА

["лава 15 ПРАВО ВЛАСНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ють принципові питання використання цього майна для здійснення юридичною особою тих чи інших видів підприємницької діяльності через визначення її напрямків у статуті юридичної особи, встановлюють порядок розподілу прибутку тощо. З прийняттям відповідного рішення зазначені особи набувають права вимагати виплати їм частини прибутку, одержаного юридичною особою, у вигляді процентів або дивідендів. Учасники (члени, засновники) мають право також вимагати від юридичної особи виплати їм їх вкладу (частки, паю) при виході із складу учасників, а також передачі їм у власність частки майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи, з розміром свого вкладу (частки, паю).

Разом з тим законодавцем ці питання врегульовані непослідовно. Так, в ст. 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»1 і п. 6 ст. 9 Закону України «Про споживчу коовперащю»2 одночасно визначається право власності самого підприємства, в тому числі на внески його членів, і право спільної часткової власності його членів.

Насправді ж учасник (член, засновник, акціонер) не має права на частку майна юридичної особи як матеріальний об'єкт, який може у нього з'явитися тільки при ліквідації цієї юридичної особи. Він може лише вимагати від юридичної особи виплати йому вартості вкладу. Ще вужчими є майнові права акціонера, який не має і такого права вимоги (за певними винятками) до акціонерного товариства, яке не зобов'язане повертати йому вартість акцій.

Учасники (акціонери, засновники, члени) не здійснюють повноваження власників майна цієї юридичної особи, проте через участь у її вищому органі управління реалізують щодо майна юридичної особи певні повноваження.

Звідси неминуче виникнення в учасників (засновників, акціонерів) так званих власницьких інтересів, що розуміються як комплекс правомочностей, якими вони наділяються при передачі свого майна створюваній ними юридичній особі або через придбання акцій, кошти від чого і формують власність цієї юридичної особи.

1 Відомості Верховної Ради України. 1992. № 20. Ст. 272. Там само. № ЗО. Ст. 414.

Така конструкція прав учасників (засновників, акціонерів) і юридичної особи привела до формування позиції про їх своєрідну правову природу, що відрізняється як від речевих, так і від зобов'язальних прав1. Ці права іменуються корпоративними правами2.