Періодизація історії держави і права України

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя, право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, притаманний даному часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами.

Автори академічного курсу «Історія держави і права України» за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко у навчальному посібнику «Історія держави і права України» (К., 2000) наголошує на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва,

співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами (існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки).

Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (Х-ХѴ ст.), станової держави (XVI - середина ХІХ ст.), 3) модерної держави. Позитивною рисою такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, членом комплексу яких є й український народ.

Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001) виходять з того, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Отож, в основу періодизації ними покладене співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основних джерела - звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, піднесені чесноти миролюбства, працьовитості, гідності і загалом свідомості народу. Якщо звичаєве право - досить консервативне, то загальне - динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави із середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., збагачуючи й доповнюючи одне одного. Подальші періоди характеризуються домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Усі ці, як й інші варіанти періодизації слугують поглибленню вивчення державно-правового розвитку України. Разом з тим, видається доцільним у визначенні періодизації курсу виходити з сутності предмета курсу «!сторії

держави і права України». Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає можливість запропонувати таку періодизацію курсу:

1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е.- середина І тис. н. е.). Він був закладений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян.

2. Період давньоруської держави й права (VI - середина XIV ст.). Основний зміст цього періоду пов’язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам’ятку права Руси-України - Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько- Волинське князівство.

3. Литовсько-руська держава і право (друга половина XIV - середина XVI ст.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським -яке в переважній більшості складалося з українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам’ятками якого, а також білоруського й литовського права, є Литовські статути. Включення комплексу українських земель до складу Речі Посполитої, призвело до подальшої їх колонізації польсько-литовськими феодалами та втрати залишків автономії.

4. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ - військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648-1654 рр. постала козацька держава - Гетьманщина (середина ХѴІІ - друга третина ХѴШ ст.). Входження за березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Серед основних джерел права гетьманські статті - конституції Г етьманської держави. Проте дедалі більше царський уряд обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права.

5.

6. Період відродження української національної держави і права (1917

1921 рр.). Воєнно-політична боротьба мала наслідком багатодержавність розвитку України. Визначними подіями українського державотворення були утворення «Першої» УНР, що мала стати демократичною парламентською республікою, квазімонархічного Г етьманату, «Другої» УНР, що

характеризувалася тяжінням до президентської республіки, виникнення ЗУНР та об’єднання її з УНР. В цей період виникає національне українське законодавство.

7. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР (1917-1991 рр.). Виникає й діє радянське право, в якому домінуючим є загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити низку етапів, для яких характерними є власні закономірності державно-правового розвитку.

8. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня. 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Пропонована періодизація виходить із розуміння права, яке у своєму найдосконалішому вигляді - писаному законодавстві - основне джерело має у владі, що репрезентує державу. Але правові відносини і норми, які не мають своїм джерелом державне законодавство (насамперед, звичаєве право), у переважній частині залежать від умов соціально-культурного розвитку і не міняються із політичними змінами. Тому слід враховувати, що в історичному процесі державно-правового розвитку України при змінах форми влади, навіть втраті національної державності, тривав процес еволюції правових відносин на національному ґрунті.