Способи прийняття спадщини

У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому, яке називають «лежача» спадщина (hereditas jacens). Оскільки господаря у цього майна не було, воно вважалося безгосподарним (res nullius).

Прийняття спадщини (йеге&іаз аЦіНо). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Час, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення в римському праві є неоднаковими для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, слід зважати на два важливих моменти. По-перше, агнати, які перебували під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона відкривається, тобто в момент смерті глави сім'ї (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитися від прийняття спадщини. Обидва правила діяли і щодо закликаних до спадкування рабів.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо. Коли спадкоємець приймає спадщину, він не лише набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов'язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася переважно з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено «пільгу відділення». Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадкодавця, потім на виплату легатів і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця. Коли (на прохання спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини закінчувався, суду залишалося визнати спадкоємця або таким, що прийняв спадщину, або таким, що від неї відмовився.

У римському праві поступово склався інститут спадкової трансмісії (ітапзтіззіо delationis). Спадкова трансмісія - це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла за життя реалізувати своє право на прийняття спадщини. За стародавнім цивільним правом спадкова трансмісія була неможливою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але згодом допускалися винятки, а саме: претор допустив, якщо спадкоємець помре, не встигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину.

Легат (ІецаПіт) - заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося в заповіті, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, на підставі чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає певну частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям.

Виникнення легату повязують із Законами ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключалися з-поміж цивільних спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Згодом легати набувають більш широкого застосування. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квіритську власність легатарія і може бути витребуваний із будь -якого володіння за допомогою віндикаційного позову. Предметом легату могло бути все те, що перебувало в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Суб'єктами легату є: а) заповідач; б) особа, для якої призначений легат, - легатарій (йопогаїиз або Іедаїагіиз); в) особа, зобов'язана видати легат (опегаїиз). Призначати легат мав право тільки заповідач. Легатарієм міг бути тільки той, кого можна було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов'язати видати легат лише тій особі, яка отримує будь - що з майна заповідача. На випадок смерті до набуття легату право на нього переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача за присутності п'яти свідків).

Порядок набуття легатів. У процесі набуття легатарієм його права розрізняють два моменти: виникнення права на легат та здійснення цього права. Легатарій набував права на легат за законом без свого відома, але не всупереч своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував права на легат у день смерті заповідача, але здійснити це право можна було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений за умови, то право на легат ви никає з моменту настання умови.

Фідеїкоміси (лат. І^еісоттіззит - звернення до честі іншого) - усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово з обов'язував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У житті траплялися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивільного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати їх чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву - фідеїкоміси, тобто доручене совісті. Довгий час схоже прохання вважалося моральним обов'язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до представницької адміністративної влади - консула (у подальшому до фідеїкомісарного претора). У період принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично об'єднало їх із легатами.

6.