Види підсудності цивільних справ

Функціональна підсудність — розподіл компетенції між судами загальної юрисдикції, на підставі виконуваних ними функцій - місцеві суди, суди апеляційної інстанції, суди каса­ційної інстанції.

Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільно­го судочинства, розглядаються районними, районними у міс­тах, міськими та міськрайонними судами (ст.107 ЦПК). Заз­начені у даній нормі суди Законом України «Про судоустрій» віднесено до судів загальної юрисдикції.

У статті 107 ЦПК йдеться про родову підсудність, за якою усі цивільні справи підсудні судам першої інстанції. У судах першої інстанції справи розглядаються по суті, тобто вони у своєму розвитку повинні пройти певні стадії процесу і їх розг­ляд має закінчитися у даному суді ухваленням судового рі­шення або завершальної ухвали (ухвала про закриття провад­ження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову, виз­нання умов мирової угоди).

Щодо судів апеляційної інстанції, то згідно зі ст. 291 ЦПК апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах тери­торіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ух­валив судове рішення, що оскаржується. До компетенції цих судів належить перевірка судових постанов суду першої інстан­ції, що не набрали законної сили та розгляд справ по суті вимог.

Щодо судів касаційної інстанції, то згідно із Законом Ук­раїни «Про судоустрій України» касаційною інстанцією є Вер­ховний Суд України. До його компетенції належить перевірка судових постанов суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційно­го суду, тобто після набрання цими актами законної сили, а також розгляд справи по суті вимог.

Справи у зв’язку з нововиявленими обставинами, передба­чені ст.361 ЦПК, згідно зі ст. 363 ЦПК розглядаються судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ (ч.

Щодо розгляду справи у зв’язку з винятковими обставина­ми, то він є різновидом касаційного провадження (ч. 1 ст. 357 ЦПК). Справи у такому провадженні розглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України після їх перегляду у касаційному порядку. Підстава­ми такого перегляду є:

1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону;

2) визнання судового рішення міжнародною судовою уста­новою юрисдикція якої визнана Україною, таким, що пору­шує міжнародні зобов’язання України.

Родова підсудність

Родовою є підсудність, яка визначає компетенцію судів різ­них інстанцій щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду (предмета) справи, суб’єктного складу справи.

До такої підсудності належить:

- підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя (ст.108 ЦПК);

- підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст. Ill ЦПК);

- підсудність справи про розірвання шлюбу між громадяни­ном України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або судця

Даний вид підсудності спрямований на здійснення право­суддя об’єктивним і неупередженим судом.

Коли однією із сторін є суд або суддя цього суду, тобто пер­шої чи апеляційної інстанції, то підсудність цивільної справи визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін. Якщо однією зі сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, то підсудність справи визначається за за­гальними правилами підсудності, тобто статтями 109, 110, 112,113,114 ЦПК. Але, вважаємо, таку непослідовність мож­на зрозуміти, оскільки Верховний Суд України згідно з ч.З ст.18 Закону України «Про судоустрій України» є найвищим та останнім судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції. Однак слід брати до уваги, що Верховний Суд України складається з декількох палат, тому можливим варіантом розгляду справи може стати:

- розгляд колегією суддів Судової палати у цивільних спра­вах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності;

- розгляд на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

Розгляд справи, коли однією із сторін є суддя Верховного Суду України, - це неординарна ситуація, тому може застосо­вуватися аналогія зі ст. 358 ЦПК і справа має розглядатися колегією суддів Судової палати у цивільним справах Верхов­ного Суду України. Якщо однією із сторін є Верховний Суд України, то справа має розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами

У статті Ill ЦПК йдеться про підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами. Така підсудність за клопотанням позивача виз­начається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розі­рвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами Украї­ни.

Випадки визначення Верховним Судом України підсуд­ності справ судам України та іноземним судам відповідно до міжнародних договорів України про правову допомогу - ви­падки, коли у спорі беруть участь особи з різних держав. У житті може скластися ситуація, коли той самий позов може бути прийнято до провадження судів декількох держав чи навпаки - позивачеві буде відмовлено у вирішенні його спору у судах декількох держав. Важливим питанням цивільного процесу є питання взаємодії судових органів різних держав, проблемою якого є наявність процесу у тій самій справі в на­ціональному і в іноземному суді (Lis alibi pendens). Тобто ма­ють місце конфлікти юрисдикцій, які поділяються на пози­тивні, коли суди двох чи більше держав вважають справу під­судною своїм судам, та негативні - коли ті та інші відмовля­ються від розгляду справи. Нині абсолютна відмова від розг­ляду справи може призвести до порушення принципу вільно­го доступу до суду (правосуддя), який є основним правом лю­дини, передбаченим ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та її основних свобод (1950 р.) Виходячи з прин­ципу суверенітету державної влади кожна держава сама виз­начає межі компетенції своїх судів, зокрема й у міжнародній сфері.

Ця норма є новелою ЦПК і передбачає новий вид підсуд­ності - міжнародну підсудність, яку визначає Верховний Суд України своєю ухвалою. В основу покладається принцип воле­виявлення судді про прийнятність спору (СПІА), суддя може виходити з правила найбільш тісного зв’язку суду із спірними правовідносинами. Цей вид підсудності охоплює два випадки:

- коли обидві сторони спору є громадянами України, але проживають за межами України; громадянин України може мати більше ніж одне місце проживання: в Україні чи в іно­земній державі;

- коли йдеться про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які про­живають за межами України.

Питання про таку підсудність вирішується шляхом подан­ня клопотання позивачем або його представником. Підсуд­ність визначається ухвалою судді. Лише після її отримання позивач або його представник звертаються до визначеного в ухвалі суду.

Територіальна підсудність

Територіальною є підсудність, згідно з якою розмежо­вується компетенція щодо розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поши­рюється їхня діяльність. Вона поділяється на види: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв’язком справ.

Види територіальної підсудності

Загальна територіальна підсудність - підсудність справ за місцем проживання чи місцезнаходженням відповідача (ст.109 ЦПК), яким можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Позовна заява до фізичної особи пред’являється в суд за місцем її проживання. На практиці термін «місце проживан­ня особи» викликає різне тлумачення фахівцями, проте при пред’явленні позову слід керуватися ст. 29 ЦК, де зазначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньо­му (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У частині 1 ст. 29 ЦК має місце положення про «тимчасове проживання особи», яке на практиці викликає різне тлумачен­ня. Вжиття терміна «тимчасове» не повинно впливати на сприйняття місця проживання особи. Наприклад, тимчасовим місце проживання фізичної особи є її проживання за кордо­ном, де вона лише працює, а в Україні проживає її сім’я, знахо­диться майно. Тимчасове місце проживання слід відрізняти від терміна «місце перебування», тобто місце, де особа тимчасово перебуває, наприклад у місцях позбавлення волі, у стаціонар­ному психіатричному закладі. Тому позови до таких осіб пред’являються за їх останнім місцем проживання, до того, як вони були направлені у місця позбавлення волі чи лікування.

Щодо фізичної особи, яка досягла 14 років, то вона вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Тому на цю особу фактично поши­рюється положення про місце проживання, передбачене ч. 1 ст. 29 ЦПК.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження нав­чального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опіку­ном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 ро­ків, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому во­на проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Фізична особа може мати декілька місць проживання. Як­що суд не може встановити місце проживання фізичної особи, то у такому разі слід виходити з місця реєстрації фізичної осо­би.

Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням, яке регламентується ст. 93 ЦК. Крім то­го, місцезнаходження юридичної особи вказується в установ­чих документах або таку інформацію можна отримати у По­датковій адміністрації чи через Державний реєстр юридичних осіб.

На позивача покладається обов’язок встановити місцезна­ходження відповідача, оскільки за ст. 119 ЦК він повинен та­ку інформацію обов’язково зазначити у позовній заяві (п. 2 ч. 1), бо у разі незазначення такої інформації у заяві та неусу- нення зазначеного недоліку, заяву на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК буде повернуто позивачеві. Винятком із цього правила є поло­ження ст. 78 ЦПК згідно з якою, якщо місце перебування від­повідача у справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров’я або смертю фізичної особи невідоме, суд має прийняти заяву та оголосити його розшук.

Альтернативна підсудність (підсудність справ за вибором позивача)

У статті 110 ЦПК йдеться про підсудність цивільних справ суду за вибором позивача, тобто зазначено вичерпний перелік певних категорій справ, за якими сам позивач вибирає тери­торіально суд, але лише той, який передбачений цією нормою, до якого він може подати свою позовну заяву. Таку підсуд­ність називають альтернативною, оскільки у позивача є аль­тернатива вибрати суд, до якого він хоче звернутись, проте ли­ше по тих категоріях справ, які передбачені у ст. 110 ЦПК.

На практиці цю підсудність називають пільговою, тому що вона встановлена для певних категорій справ, які мають особ­ливу значимість. Наприклад, позивач вибирає суд, до якого йому найзручніше звернутися, чи з інших підстав, приміром про відшкодування шкоди, завданої здоров’ю, тощо. Але така підсудність іменується пільговою ще й тому, що право вибору суду належить лише позивачеві у тих категоріях справ, які пе­редбачені у ст.110 ЦПК:

ч.І - позови про стягнення аліментів, про визнання бать­ківства відповідача, позови, що виникають з трудових пра­вовідносин, можуть пред’являтися також за місцем прожи­вання позивача;

ч. 2 - позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його ут­риманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не мо­же за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

ч. З - позови про відшкодування шкоди, завданої каліц­твом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю фізичної осо­би, чи шкоди, завданої внаслідок злочину, можуть пред’явля­тися також за місцем проживання позивача чи за місцем зав­дання шкоди;

ч. 4 - позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача, пози­вач може застосувати, по-перше, правила загальної тери­торіальної підсудності, тобто за місцем проживання чи місцез­находженням відповідача, або звернутися у суд, який перед­бачено для даної категорії справ.

Деякі випадки альтернативної підсудності викликають певні труднощі на практиці, тому слід зупинитися на їх аналі­зі.

Згідно з ч. 5 ст. 110 ЦПК позови про захист прав спожива­чів можуть пред’являтися також за місцем проживання спо­живача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання догово­ру. При вирішенні питання про підсудність таких справ слід звернутись до Закону «Про захист прав споживачів». У части­ні 5 ст. 110 ЦПК йдеться про місце проживання споживача, тобто таким може бути тільки фізична особа. Місце виконання договору у кожному конкретному випадку та залежно від ви­ду договору може бути різним, його можуть визначити самі сторони договору, що впливає на визначення підсудності.

Згідно з ч,7 ст.110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’явля­тися також за їх місцезнаходженням. Щодо підсудності цих позовів, то потрібно враховувати ст. 95 ЦК і насамперед виз­начитись із поняттями «філія» і «представництво» та їх пра­вовим становищем. Філією є відокремлений підрозділ юри­дичної особи, який розташований за її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій (ч. 1 ст. 95 ЦК). Представ­ництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює представ­ництво і захист інтересів юридичної особи (ч. 2 ст. 95 ЦК). Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наді­ляються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Це положення і є ус­тановчим документом для філії та представництва, у ньому має зазначатися їх місцезнаходження. Оскільки за ч, 5 ст. 95 ЦК відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру, то їх місцезна­ходження може бути підтверджено витягом із цього Реестру.

Згідно з ч.8 ст.110 ЦПК позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’явля­тися також за місцем виконання цих договорів. Місце вико­нання такого договору має бути зазначено сторонами у самому договорі.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК пред’являються за місцезнаходжен­ням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постій­ного його заняття (роботи). Положення ч. 10 ст.110 ЦПК що­до надання суду достовірних доказів місцезнаходження майна відповідача чи місця його перебування, останнього відомого місця проживання відповідача чи постійного його заняття (ро­боти) також поширюється і на даний випадок.

Позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи пе­ребування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє ві­доме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені. На позивача покладається обов’язок підтвердити достовірними доказами місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача. До таких доказів належать: до­відки офіційних органів, які мають подаватись суду при пред’явленні заяви, а саме: довідки ЖЕУ, ЖБК, адресного бюро, довідки з місця роботи, органу опіки та піклування, но­таріуса тощо.

Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, про стягнення сум винагороди за рятування на морі мо­жуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна від­повідача або порту реєстрації судна. Місцезнаходженням суд­на відповідача слід вважати порт реєстрації. Так, згідно зі ст. 27 Кодексу торгового мореплавства судно може бути за­реєстровано у Державному судновому реєстрі або Судновій книзі України тільки в одному морському порту України.

У частині 12 ст. 110 ЦПК передбачається альтернативна підсудність за вибором позивача:

1) за місцем проживання або знаходження стягувана;

2) за місцем виконання виконавчого напису, якщо питання стоїть про повернення стягненого за виконавчим написом но­таріуса або виконавчий напис передано до державної виконав­чої служби. Якщо виконавчий напис ще не подано до держав­ної виконавчої служби, то застосовуватиметься загальне пра­вило, коли підсудність справи визначатиметься за місцезна­ходженням відповідача.

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно зі ст, 110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудно­сті, встановленої ст, 114 ЦПК. Пільга позивача щодо вибору суду має місце на момент подання заяви, та не має зворотної сили.

Якщо позивач звернувся у один із передбачених законом судів на свій вибір та справу відкрито, то він може пред’явити справу до іншого суду у тому разі, коли заяву буде залишено без розгляду згідно з п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Судова практика

Позивач спочатку пред’явив позов у один із судів, передбаче­них cm. 110 ЦПК. А потім вирішив пред’явити таку саму зая­ву до іншого суду (з метою недопущення для нього несприятли­вого рішення), який також передбачено cm. 110 ЦПК. Суд при вирішенні питання про прийняття заяви (другої), перевіряю­чи підсудність справи даному суду та вирішуючи питання про відкриття провадження у справі (cm. 122 ЦПК) встановив, що у провадженні іншого суду, передбаченого альтернативною підсудністю, знаходиться тотожна заява позивача, провад­ження за якою уже розпочато. Тому суддя відмовив особі у відкритті провадження у справі на підставі п. З cm. 122 ЦПК.

Договірна підсудність

Договірна підсудність є видом територіальної підсудності,

Сторони, виходячи з принципу диспозитивності, можуть самостійно за спільною згодою змінити територіальну підсуд­ність їх справи.

Але така зміна не може мати місця щодо виключної підсуд­ності, закріпленої у ст. 114 ЦПК. Оскільки ця норма має імпе­ративний характер, то зазначені у ній справи можуть розгля­датися лише у тому суді, який визначено законом. У порядку ст. 112 ЦПК не може бути змінено й родову підсудність, яка визначає компетенцію судів різних інстанцій щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду (предме­та) справи, суб’єктного складу справи. Угода сторін про зміну родової підсудності є недійсною.

Зміна підсудності може мати місце до подання заяви до су­ду або після відкриття провадження у справі і до початку судо­вого розгляду, зокрема попереднього судового засідання. Цей висновок можна обґрунтувати аналогією з п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК, де зазначено, що суд може передати справу на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилось, що заяву було подано з порушенням правил підсудності.

Сторони повинні письмово визначити територіальну під­судність. Це положення може бути відображено у цивільно- правовому договорі, у заявлених у суді клопотаннях, інших письмових документах. Угода про підсудність називається пророгацією, тому вона може бути висловлена у спеціальній формі - пророгаційному договорі. Така угода є обов’язковою для сторін, вона не може бути розірвана на вимогу однієї із сторін. Позовна заява повинна бути прийнята судом за прави­лами, передбаченими в угоді про зміну підсудності.

Підсудність кількох вимог, пов’язаних між собою

Якщо позов адресовано до кількох відповідачів (фізичних осіб), які проживають в різних місцях, він пред’являється за місцем проживання одного з відповідачів за вибором позивача.

Якщо позов адресовано до кількох відповідачів, які є юри­дичними особами та знаходяться в різних місцях, то він пред’являється за місцезнаходженням одного із них за вибо­ром позивача.

Тому склалась така судова практика: коли подається позов­на заява, то першим у ній зазначається відповідач, за місцем проживання чи знаходження якого пред’являється позов. До­цільність пред’явлення таких позовних заяв одного позивача до двох відповідачів зумовлена економією процесуальних за­собів, часу, виключенням випадків ухвалення рішень, які су­перечать одне одному з тих самих питань.

Право вибору суду у цій нормі надається позивачу. Але на практиці виникає запитання: якщо суд при прийнятті заяви встановить, що позивач з суб’єктивних міркувань змінює під­судність шляхом об’єднання в одній заяві позовів до різних відповідачів та розгляд такої справи є недоцільним чи може він роз’єднати такі вимоги? Відповідь на це запитання можна знайти у ст. 126 ЦПК. Згідно з ч, 1 зазначеної норми суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до су­дового розгляду або під час розгляду справи, залежно від обс­тавин справи може постановити ухвалу про роз’єднання кіль­кох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні про­вадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює рішення. Але при роз’єднанні слід враховувати таку обставину: якщо спра­ва розглядається у попередньому судовому засіданні чи судо­вому засіданні, то таке роз’єднання не призведе до зміни під­судності, тобто до передачі справи за місцем проживання чи знаходження одного із відповідачів (ч. 4 ст. 116 ЦПК), крім випадку, коли один із відповідачів, місце проживання якого раніше не було відоме, заявив клопотання про передачу спра­ви за місцем його проживання або місцезнаходженням, яке задоволене судом. Якщо роз’єднання вимог мало місце після відкриття провадження у справі до початку попереднього су­дового засідання чи до судового розгляду, то частина позовних вимог, яка виділена, може бути передана судом до іншого су­ду за місцем проживання чи знаходження одного із відповіда­чів на підставі ухвали суду.

Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’яв­ляється в суді за місцем розгляду первісного позову. Зустріч­ний позов має місце у разі наявності первісного позову та є од­ним із способів захисту інтересів відповідача (ст. 31 ЦПК). Він приймається до спільного розгляду справи з первісним позо­вом, якщо обидва позови взаємопов’язані і спільний їх роз­гляд є доцільним, зокрема, вони виникають з одних правовід- носин, вимоги за позовами можуть зараховуватись, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Позов третіх осіб з самостійними вимогами є також віднос­но самостійним, оскільки пред’являється до сторін (позивача, відповідача або до них обох) за первісним позовом. У статті 34 ЦПК має місце термін «треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору», тут законодавцем мається на увазі спір, який уже виник між сторонами, тобто за первісним позовом. Згідно з даною нормою ці особи можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред’явивши позов до однієї чи обох сторін. Законодавець робить акцент на тому, що ці особи вступають в уже розпочату справу між позивачем та відповідачем до закінчення судового розгляду за первісним позовом. Тому правило підсудності кількох вимог, пов’язаних між собою, має застосовуватись щодо третіх осіб із са­мостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами. Згідно з ч. З ст. 123 ЦПК вимоги за зустрічним позовом та по­зов третьої особи з самостійними вимогами ухвалою суду об’єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Виключна підсудність

У теорії цивільного процесу виключну підсудність вважа­ють особливою, оскільки вона являє собою винятки із загаль­ного правила, які встановлені законом, та стосується певних, точно зазначених у ЦПК, категорій справ. Російські науковці виключною вважають підсудність, за якою позов підлягає розгляду у чітко визначеному суді¹.

Виключна підсудність - підсудність, що передбачає виче­рпний перелік цивільних справ, які з урахуванням їх природи пред’являються до певного, передбаченого законом суду.

Щодо позовів з приводу нерухомого майна, то вони пред’яв­ляються за місцезнаходженням майна або основної його части­ни. У статті 114 ЦПК вживається термін «нерухоме майно». За статтею 181 ЦК до нерухомих речей віднесена й нерухомість. До нерухомих речей законом віднесено земельні ділянки, а та­кож об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення або зміни їх призначен- ня. У частині 2 ст. 181 ЦК має місце положення про те, що ре­жим нерухомої речі (майна) може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. При пред’явленні позову, пов’язаного з цими об’єктами, застосовується правило виключної підсуд­ності. Доцільність виділення цієї категорії справ та поширення на неї правил виключної підсудності зумовлена процесуальни­ми особливостями розгляду таких справ, наприклад проведен­ням огляду на місці, виїздом спеціаліста, експерта, проведен­ням певних процесуальних дій, витребуванням документів, пов’язаних із цими об’єктами. У постанові Пленуму Верховно­го Суду України «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазна­чається, що правила виключної підсудності можуть поширю­ватися й на справи окремого провадження, наприклад, вста­новлення факту володіння будівлею на праві приватної влас­ності, встановлення факту прийняття спадщини (нерухомого майна). Під правила цієї норми підпадають категорії справ про визнання права власності на нерухоме майно, про визнання права користування нерухомим майном, про виділ частки та визначення порядку користування нерухомим майном тощо, тобто усі категорії справ, у яких об’єктом спору є нерухоме майно. Щодо «частин майна», то законодавцем мається на увазі не їх розмір, оскільки об’єкти можуть бути різних видів, а їх грошова оцінка. Грошова оцінка об’єктів може бути одна­кова, але господарське значення — різне, тому позов пред’яв­ляється до суду за місцем знаходження нерухомого майна, яке має більше господарське значення. Якщо нерухоме майно зна­ходиться на території юрисдикції різних судів, то сам позивач вибирає суд за місцезнаходженням частини нерухомого майна, до якого йому треба звернутися.

Позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. Але майно, яке було включене до акта опису, могло знаходитись на території, яка підпадає під юрисдикцію різних судів. Виникає запитання: до якого суду пред’являти позов про виключення та­кого майна із акта опису? Окремі позови можуть пред’являтись до різних судів за місцезнаходженням майна, яке було включе­не до актів опису, оскільки таких актів повинно бути стільки, у скількох місцях знаходилось майно, а не один акт опису на усі місця знаходження майна або якщо є зведене виконавче провад­ження, то позов подається за місцем відкриття цього проваджен­ня. Якщо ж один об’єкт, який було включено до акта опису май­на, знаходився на території, яка підпадає під юрисдикцію різних судів, то сам позивач вибирає суд, до якого йому слід звернутися за місцезнаходженням частини цього майна.

Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийнят­тя спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаход­женням спадкового майна або основної його частини, а якщо майно має рівні частини у різних місцях, то за місцезнаход­женням того майна, яке має більше господарське значення.

Позови до перевізників, що виникають з договорів переве­зення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника, тобто юридичної особи. У цій частині ст.114 ЦПК робиться акцент саме на справах, пов’язаних з перевезенням вантажів, пасажирів, багажу, пошти, оскільки ці справи мають свою специфіку - попе­редній претензійний порядок вирішення таких спорів.

3.