Право Туреччини

Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. Засади сучасного цивільного права Туреччини формувалися, починаючи з 1926 р., під впливом швейцарський Цивільний кодексу і частково — швейцарський Зобов’язальний кодексу (у редакції 1911 р.).

Уведення швейцарського Цивільного кодексу призвело до різкого розриву з традиційними мусульманськими уявленнями про сімейне і спадкоємне право. Нове законодавство заперечувало багатошлюбність, однобічне розірвання шлюбу чоловіком, нерівний розподіл спадщини між синами й дочками померлого. У такий спосіб, пориваючи певним чином з віковими традиціями ісламського звичаєвого права, якого не торкнулися законодавчі реформи останнього султана Османської імперії, законодавець мав намір радикально модернізувати турецьке суспільство.

При рецепції швейцарського Цивільного кодексу до нього все-таки були внесені деякі важливі зміни, що враховували місцеві особливості: розширені підстави розлучення, як законний встановлено режим роздільності майна чоловіків тощо. Проте ЦК дуже важко сприймався населенням і був згодом суттєво підправлений законодавцем та судовою практикою. Найбільші труднощі виникли у сфері сімейного права. Наприклад, коли, згідно з новим ЦК 1926 р., став обов’язковим цивільний шлюб, селяни й основна частина міського населення продовжували залишатися вірними традиційному релігійному шлюбному обрядові. У результаті число дітей, котрі, відповідно до писаного права, вважалися позашлюбними, а в очах населення лишалися законнонародженими, збільшилося настільки, що довелося шляхом прийняття ряду спеціальних законів (1933, 1945, 1950, 1956, 1965 рр.) визнати їх народженими у шлюбі.

Цивільний процесуальний кодекс являв собою рецепцію ЦПК швейцарського кантону Neuchatel. У подальшому до нього вносилися численні зміни.

Торгове право. Незважаючи на рецепцію ЦК Швейцарії, турецькі законодавці вирішили за прикладом більшості країн континентальної Європи присвятити торговому праву окрему кодификацію. Торговий кодекс був уведений двома книгами: перша у 1926, друга — у 1929 рр., діяв до сер.1950-х років. Новий Торгівельний кодекс 1956 р. по суті являє собою нову редакцію ТК 1926 р. (набув чинності з 1 січня 1957 р.), який, згідно з його першою статтею, є складовою частиною Цивільного кодексу. Він складається зі вступу, п’яти частин і заключних положень. Частина перша дає визначення підприємця (торговця), містить положення про торговий реєстр, торгове ім’я, несумлінну конкуренцію, ведення торгових книг, комерційне представництво; частина друга стосується торгових компаній, третя включає правила про комерційні документи (у тому числі векселя, чеки, товаророзпорядчі документи); частина четверта присвячена торговому мореплаванню; п’ ята — страхуванню.

Трудове право. Процес вестернізації торкнувся і трудового права, що формувалося поза мусульманськими традиціями, згори, з ініціативи сил, зацікавлених у перетворенні Туреччини на суспільство «західного типу». При цьому прийняття відповідних законів часом передувало формуванню умов для їх реалізації; розвиток законодавства випереджала соціальна еволюція, що викликало необхідність його змін, котрі мають на меті пристосувати його до національних традицій і особливостей.

Сформоване в Туреччині трудове право близьке за своїми формальними характеристиками континентальним європейським зразкам. Головним його джерелом є Конституція, відповідно до якої держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному справедливу частку в національному прибутку, ліквідувати економічну та соціальну нерівність і надати особливого захисту економічно слабким особам.

Специфіка турецького трудового права полягає у встановленні державної монополії на діяльність з питань трудового посередництва, заборони приватних бірж праці і в більш низькому, ніж у Західній Європі, рівні правових гарантій умов та охорони праці. Закон закріплює однаковий статус за профспілками працівників і профспілками підприємців. Закон гарантує профспілковий плюралізм, однак як працівникові, так і підприємцю заборонено бути членом більш ніж однієї профспілки.

Кримінальне право і процес

Кримінальне право. Одним із перших Кримінальних кодексів Туреччини був кодекс, складений під упливом Французького кримінального кодексу 1810 р., і прийнятий в Османській імперії на початку танзимату (1840 р.). Він діяв до періоду кемалістських реформ, під час яких був замінений новим Кримінальним кодексом 1926 р., що спирався головним чином на італійський КК 1889 року. У подальшому КК 1926 р. неодноразово переглядався. Так, у 1930-і рр. були зроблені запозичення з карного законодавства фашистської Італії, зокрема, передбачена кримінальна відповідальність за комуністичну діяльність і пропаганду. У 1971 р., у відповідь на розростання політичного насильства у країні була підвищена кримінальна відповідальність за викрадення людей та введені нові склади злочинів — викрадення повітряного судна, володіння, виготовлення і транспортування вибухових речовин, неправомірне проникнення в публічні будинки.

Проект повного перегляду Кримінального кодексу був поданий до парламенту в середині 1986 року. Передбачалося дещо знизити відповідальність за загальні карні злочини й підсилити її за злочини політичні. Збереження репресивних тенденцій у турецькому кримінальному праві зумовлене збереженням напруженості в республіці, особливо у зв’язку зі збройною боротьбою курдського народу за самовизначення, що триває й досі. У 1997 р. була закінчена підготовка проекту нового КК Туреччини.

Кримінальні діяння, за турецьким КК, поділяються на кримінальні злочини і провини; мінімальний вік кримінальної відповідальності — 11 років. Види покарання: страта, суворе ув ’язнення, звичайне ув ’язнення, великі штрафи.

До 1990 р. 16 статей КК 1926 р. (зі змінами) передбачали страту як обов’язковий захід за злочини проти держави, уряду й Конституції. Крім того, вісім статей передбачали обов’язкову страту за такі злочини, як убивство або злочин, у результаті якого несправедливо страчена інша людина.

Дванадцять статей Військово-кримінального кодексу Туреччини, дві статті Закону про зраду й одна стаття Закону про контрабанду також передбачали страту як обов’язковий вид покарання.

Інші види покарання: суворе ув ’язнення, звичайне ув ’язнення, великі штрафи. Суворе ув’язнення означає каторжні роботи на термін від одного року до довічних. Для рецидивістів воно може починатися з одиночного ув’язнення. Звичайне ув’язнення призначається на термін до 20 років і також пов’язане із примусовою працею. У деяких випадках осуд може тягти за собою заборону на обіймання публічних посад, а також заняття деякими професіями або видами діяльності.

Закон про виконання покарань (1965 р.) мав на меті дещо пом’якшити суворість КК, передбачивши альтернативні заходи карного впливу і штрафи, а також стимулювати використання коротких тюремних термінів (до 6 місяців, нині — до одного року). Були також уведені нові форми умовного звільнення, такі, як тюремні відпустки, домашній арешт тощо. Усе це дозволило розвантажити перенаселені в’язниці на 50 %.

Антитерористичний закон 1991 р. анулював статті КК, котрі встановлювали відповідальність за «ідеологічні злочини». Однак він увів широке й заплутане визначення тероризму, надавши урядові право використовувати закон не тільки для боротьби з терористами, а й накладати покарання на звичайних громадян за письмову й усну пропаганду, мітинги та демонстрації, що мають на меті «завдати шкоди нерозривній єдності держави».

Кримінальний процес у цілому побудований за німецьким зразком. КПК запозичений у Німеччині у період кемалістських реформ. Розгляд справ у суді (крім дрібних) — колегіальний. Конституція проголошує багато загальновизнаних демократичних принципів кримінального судочинства. Однак фактично в ході судового розгляду змагальність сторін не забезпечується, захист не має рівних прав з обвинуваченням, адвокат зобов’язаний поводитися на засіданні лояльно. Суду присяжних у Туреччині не існує.

Постійна політична напруженість і нестабільність у країні здійснює украй негативний вплив на кримінальний процес. У справах про політичні та терористичні злочини права обвинувачуваних суттєво обмежені законом і ще більше на практиці. Такі справи розглядаються військовими або надзвичайними судами. Так, після військового перевороту 1980 р. більшість смертних вироків виносили військові суди, розглядаючи справи про злочини, що «призвели до уведення воєнного стану». Адвокатам політичних ув’язнених усіляко заважали й перешкоджали. Досить поширена була практика застосування катувань у кримінальному процесі з будь-яких категорій справ.

У 1990-і рр. під тиском європейських держав і міжнародних правозахисних організацій у кримінально-процесуальному законодавстві Туреччини відбулися деякі позитивні зміни. Зокрема, у 1992 р. закон встановив, що обвинувачуваний у «групових злочинах» не може бути затриманий поліцією без наказу судді на термін більше чотирьох діб (раніше цей термін складав 15 діб). Обвинувачуваний тепер має право на неконтрольо- ване спілкування з адвокатом у будь-який момент. Максимальний термін утримання під вартою в період попереднього розслідування — шість місяців. За справами, переданими до суду, максимальний термін утримання під вартою, включаючи досудове слідство, не може перевищувати двох років. Одна лише тяжкість скоєного злочину відтепер не є достатньою підставою для взяття особи під варту.