<<
>>

Право у франків й англосаксів

Середньовіччя для західноєвропейських країн — це період, коли в межах національних держав, що утворювалися, поступово формувалися основи майбутніх національних правових систем. Початок цього правотворчого процесу сягає корінням у надра раннього феодалізму, в часи варварських королівств, перш за все германських.

Регулювання суспільних відносин у германських племен здійснювалося як королівським законодавством, так і нормами звичаєвого права. Звичаєве право германців було записано й частково кодифіковано. Ці письмові зводи отримали назву варварських правд (Lex — Закон).

Право франків

Варварські правди. У різних гілок германських народів оформлення писаного звичаєвого права відбувалося в різний час: це співвідносилося з історичними розходженнями в ступені проникнення ранньої державності в суспільний побут, із місцевими особливостями становлення публічно-правової спільності того або іншого народу. І, не дивлячись на типову схожість, варварські правди мають відмінності по змісту конкретних приписів, наявності тих або інших правових інститутів, по співвідношенню з королівським законодавством свого часу.

Жодна з відомих варварських правд не дійшла у своєму початковому вигляді, багато з них відомі в різних редакціях. Для більшості правд час їх виникнення (тобто початкового запису й офіційного визнання) визначається приблизно: Вестготська правда — кінець V ст.; Бургундська — кінець V — поч. VI ст.; Салічна — кінець V — поч. VI ст.; Аллеманська — VI—VIII ст.; Баварська — середина VIII ст.; Рипуарська — VI—VII ст.; Саксонська правда — VIII—Х ст. До того ж типу варварських правд відносяться численні ранні систематизації англосаксонських законів і записи скандинавських, датських правових звичаїв.

Варварські правди мали деякі загальні риси.

По-перше, усі вони склалися під значним впливом інститутів і принципів римського права (крім ранніх — Вестготської і Бургундської), про що свідчив їхній запис на варварській латині.

По-друге, як історичний тип, варварська правда — складний за структурою, різноплановий кодекс. Значне місце в ньому зайняли витяги (або навіть повні тексти) із королівських капитуляріїв та едиктів, багато з яких або змінювали правила звичаєвого права, зафіксованого в інших розділах правд, або санкціонували державне застосування писаного права.

По-третє, правди були записом права вузьконаціонального застосування: вони не виключали застосування місцевим населенням, що проживало на території варварських королівств, своїх законів. Тому вкрай незначне місце в правдах зайняло приватне право, що регулювалося римським правом, яке продовжувало жити поряд із германським.

По-четверте, правди були привілейованим правом. їхній зміст обмежувався окремими значимими звичаями в земельних або сімейно-родових відносинах і нормами судового та карного права. Норми мали, в переважній більшості, казуальний характер і тільки в більш пізніх правдах вже з’явилися і розпорядження загального змісту, присвячені охороні привілеїв церкви або корони.

По-п’яте, усі відомі випадки оформлення запису звичаєвого права пов’язані з ініціативою королівської влади. Державну силу правди підкреслювали спеціально видані укази, що супроводжували текст.

Салічна правда. Однією з ранніх, і водночас класичних правд, вважається Салічна правда, її найбільш рання частина відноситься до V ст. (486—496 рр.). Затверджена спадкоємцями Хлодвига редакція тексту складалася з 65 глав-титулів, кожний із яких присвячувався певному юридичному питанню. Пізніше, залишаючись основним зводом власного права франків, Салічна правда неодноразово доповнювалася й розширювалася; так виникли редакції, названі Емендате (VI—VII ст.) і Геральдія (за часів Карла Великого).

Салічна правда найменшою мірою зазнала впливу римського права, зберегла навіть деякі залишки язичницької старовини й родових звичаїв германців. Наприклад, багато судово-правових процедур були нерозривні із символічними діями, позбавленими реального змісту, але важливими для суспільного визнання тих або інших фактів. Так, заява про бажання укласти повторний шлюб супроводжувалася зважуванням монет, передача майна — особливим розкиданням гілок рослини, звернення до родичів за допомогою в зобов’язаннях — киданням «жмені землі» й перестрибуванням через тин.

Суспільство часів Салічної правди поєднувало в собі два уклади :

• один — архаїчний, общинно-родовий з установкою на звичну соціальну рівність і родовий колективізм;

• інший — заданий ранньою державністю, що формувалася, із закріпленою нею нерівністю в залежності від відносин із владою.

Регулювання общинного побуту Салічною правдою. Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних і майнових відносин. Проте общинні зв’язки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших — сусідської общини.

Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливо, тобто община не замикалася родинними зв’язками). За старим жителем поселення — вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення — і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками.

Земля знаходилася в індивідуальному володінні сім’ї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огороженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут — аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке сім’ї належало. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (у VI ст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого, в разі відсутності синів — Л. Б., С. Б.). Салічна правда не передбачала ніяких угод, пов’язаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов’язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду. Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов’язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім’ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім’я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп — рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв’язку з зазіханнями на її честь або безпеку.

Правове становище франків. Салічною правдою зафіксовано поступове проникнення державного укладу в общинний побут франків. Відносно статусу окремих категорій населення поряд із цілком вільними і повноправними франками, рівною мірою відповідальними за вчинене ними або у відношенні їх, Правда виділяла як привілейовані прошарки, так і неповноправні. Слуги й дружинники — антрустіони (нова знать), які знаходились в особливій довірі короля, мали привілей особливої охорони свого життя, честі й тілесної недоторканності. Більш високим захистом, ніж рядові франки, користувалися й римляни — королівські співтрапезники.

Галло-римське населення, ніяк не пов’язане з королівською службою й новою ієрархією, вважалося таким, що знаходилося нижче вільних франків. У самому низу умовної соціальної драбини знаходилися раби: вони дорівнювалися до майна у випадку нанесення їм ушкоджень або їх вбивства, шлюби з рабами або рабинями були або карними, або вели до втрати власного статусу. Незаконна відпустка на волю чужого раба розглядалася нарівні з нанесенням збитку чужому володінню й каралася штрафом. До рабів, здебільшого дорівнювалися літи — напіввільне населення (ті, хто потрапили в кабалу, або старі колони. — Л. Б., С. Б.). Щодо охорони їх життя й безпеки, то літи не відрізнялися від рабів; неправомірна їхня відпустка на волю також вважалася злочином. Злочини, скоєні рабами й літами, карались суворіше; до них застосовувалися катування під час розслідування. Соціальні градації, тільки у випадку з невільним населенням, були взаємопов’язані з майновим положенням. Розходження в статусі вільних залежали виключно від положення у військово-службовій ієрархії й особистої близькості до влади.

Злочини й покарання. Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:

• спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

• оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку.

Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство — він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергелъда — Л. Б., С. Б.), то і франків карали на страту.

Можливі відносини з державною владою ще не були об’єктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, — він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід — ціна невеликого стада корів. — Л. Б., С. Б.). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого.

Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство — «юрбою». Карався й замах на вбивство, яке не було здійснено.

До числа злочинів, в яких об’єктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа — усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне ім’я вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче).

Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж — несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин). Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (схо- вання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.

Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримінальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання.

Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підборкування до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: нез’явлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце.

Судовий процес. Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові збори франків були двох типів:

1) окружні, під головуванням особливого старійшини — тунгіна, а пізніше — королівського графа;

2) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обов’язок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права — рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом.

Окружні збори скликалися періодично — раз у шість тижнів, сотенні — за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних — найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов’язані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних — про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі ска- бинів — частини общинників.

Судді — рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов’язання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати.

Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було приватною ініціативою общинника. Виклик до суду відбувався при свідках. За відмову від явки загрожував штраф. Явка в суд позивача й відповідача, обвинувача й обвинувачуваного повинна була бути особистою, суть скарги або обвинувачення формулював сам позивач (можливо, навіть латинською). Після заперечень відповідача власне вершився суд. Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не переминаючи ноги».

Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були безумовні докази, що не підлягали запереченню (наприклад, королівська грамота при земельних суперечках). Злодію, схопленому на гарячому, прив’язували вкрадене на спину і так вели на суд. Тільки в 560 р. злочинцям, захопленим на місці злочину, стали надавати слово в суді, до того їх карали на смерть (якщо мова йшла про тяжкі дії) без заперечень.

Були також і умовно-об’єктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво). За жеребом визначалися ті, хто підлягали покаранню у випадку масових злочинів (якщо когось убили під час бійки, бунту і т. п.). За Салічною правдою колективне зобов’язання обмежувалося «юрбою» до 7 чоловік, провина інших мала бути конкретно доведена. Присягою можна було підтвердити або відкинути різні, але не дуже значні обвинувачення; найкращим виходом вважалося спільне соприсяжництво родичів або общинників у «добрій славі й імені» обвинуваченого.

У справах проти невільних або рабів докази вичерпувалися свідченнями під тортурами. Одним із найпоширеніших доказів був божий суд — головним чином у вигляді ордалій. За відсутністю реальних доказів для з’ясовування правоти того або іншого учасника піддавали випробуванню вогнем, водою та ін., вважаючи, що Бог побічно зазначить на правого або винуватого. Салічні франки, як втім і всі германці, застосовували ордалії декількох видів:

1) «казанок» (коли випробуваному належало вийняти камінь або каблучку з киплячого казана); від іспиту можна було і відкупитися за 1/5 призначеного штрафу;

2) «вогнем» (сунути руку у вогонь, пройти по розпечених лемешах, узяти кус заліза в руки, для жінок — пройти в одній сорочці крізь вогнище; за характером ран судили про «провини»);

3) «холодною водою» (випробуваного опускали на мотузці в чан або ріку, якщо тонув — винуватий);

4) «хрестом» (витягнути руку на богослужінні, якщо, стомившись, опустив — виходить, Бог не побажав зміцнити сили);

5) «хлібом і сиром» (устромляли викритому в рот ячмінний хліб із сиром, якщо давився — винуватий); останні два види застосовувалися в обвинуваченнях проти духовних осіб, особливо монахинь.

Характер звернення до божого суду мав і судовий поєдинок, проте Салічна правда його не згадує.

Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на випадкових (тобто судових — свідків злочину або порушення) і свідків факту, що запрошувалися, розраховуючи в майбутньому підтвердити висновок угоди, позики тощо. Свідчення вважалися громадським обов’ язком. За лжесвідчення, за уникнення участі в судочинстві на свідків міг бути накладений штраф. У випадку ж навмисної відмови від свідчень, крім штрафу, свідок оголошувався поза законом і, певно, його виганяли з общини.

Виконання судового рішення було справою позивача. У випадку відмови винуватого добровільно виконати ухвалене судом рішення, можна було звернутися за допомогою до короля. Крайнім засобом примусу було позбавлення винуватого «королівського заступництва»: тоді кожному, хто давав засудженому помешкання і їжу, загрожував великий штраф. Рішення з майнових справ (вилучення речі і т. п.) здійснювалися графами, що також несли особисту відповідальність за справедливість виконання.

До кінця правління Каролінгів варварські правди поступово вийшли з правового вживання. Іх замінило розгалужене королівське законодавство, орієнтоване вже більшою мірою на державний суд. Проте правові основи правд збереглися і їх покладено в основу пізнішого права Франції й інших країн під умовним найменуванням Салічної правди, вимоги якої (наприклад, усунення жінок від спадкування) стали відправними навіть для майбутнього права.

Право англосаксів

Англосаксонські закони. Ранні закони — найдавніші записи правових звичаїв — виникли в англосаксів ще на стадії протодержав, що було цілком типовим для варварських правд. На відміну від континентальної Європи, поява таких законів походила винятково від королівської влади. Записані в них правила були адресовані тільки королівським суддям. Зі зміною влади втрачалося і значення старого законодавства, наступний король видавав нові, найважливіші постанови для судів, повторюючи, розвиваючи або змінюючи норми, встановлені його попередником.

Однією із найдавніших була Правда короля Етельберта (початок VII ст.), упорядкування якої пов’язане з затвердженням у Британії католицького християнства. Тому переважна більшість статей (усього їх 90) в цьому пам’ятнику права присвячена переслідуванням за порушення «церковного миру» й зазіхань на церковне майно: за це на-

1/1

кладалося багаторазове відшкодування залежно від важливості потерпілого і вартості вкраденого (максимально в 11 разів). Королівська влада ще не мала привселюдних привілеїв. Злочини проти неї (крадіжка королівського майна, зазіхання на королівських людей, порушення миру при королі) каралися штрафами як «відшкодування пану» вдвічі або втроє більшими проти звичайного.

Життя, гідність і майно людей охоронялися в залежності від того, під чиїм «заступництвом» вони знаходилися: короля, ерлів (вільних общинників) або керлів (феодалів). Відповідно збільшувалися штрафи за вбивство, зґвалтування служниць і т. п. Основою для визначення значимості злочину був встановлений за вбивство вільної людини викуп — вергельд у 50 шилінгів (ціна лицарського озброєння). За злочини по відношенню до напіввільних або рабів викуп зменшувався, за більш тяжкий злочин (вбивство на чужому подвір’ї при розбої) збільшувався вдвічі. Крім відшкодування родичам потерпілого або йому самому у деяких випадках ще особливий штраф сплачувався на користь королю. Каралися також покалічення, порушення недоторканності чужого володіння, псування чужого майна.

Особливістю давнього права англосаксів було те, що для жінки «за вчинки безчестя» передбачалася специфічна відповідальність, яка за розмірами штрафу дорівнювала- ся до чоловіків. Закони мали положення про майнові права жінки в сім’ї, при народженні дітей, передбачалася навіть можливість покинути сім’ ю чоловіка разом з дітьми, забравши половину майна.

Найбільш розвинутими й змістовними були Закони короля Альфреда (IX ст.), при упорядкуванні яких використовувались попередні судебники, у тому числі древні закони короля Уессекса — Правда Іне (VII ст.). Закони починалися особливим вступом із Біблії, і взагалі в них було чимало посилань на справедливість і церковні вимоги. Церква за цими законами мала особливі привілеї: визнавалося недоторкане право захисту в церкві, захист церкви по злочинах у випадках, непередбачених прямо в законах, шляхом зменшення покарання, і навпаки, злочини, пов’язані з порушенням церковних правил, каралися вдвічі суворіше.

У покараннях за злочини основою визначення відповідальності залишалася древня композиція (викуп). Поряд із нею закони передбачали і страту (якщо мало місце зазіхання на права короля), і членоушкоджувальні покарання (за крадіжку в церкві).

У законах Альфреда регулювалися вже й ситуації, пов’язані з феодальними відносинами. Перехід у заступництво іншого господина потребував дозволу олдермена графства, недозволений прийом чужих людей розцінювався як значний злочин. Васал зобов’язувався виступати на боці пана, але й йому ставилося за законний обов’язок виступати на боці своїх людей проти чужих. Заборонялося піднімати зброю проти свого пана.

Прагнення до посилення королівської влади знайшло відбиток у Законах короля Кнута (ХІ ст.). В них встановлювалися непорушні королівські прерогативи (виняткові права. — Л. Б., С. Б.), відповідальність за неправосудні рішення. З усіх кримінальних справ підвищувалася відповідальність осіб вищих станів. Було встановлено, що цілий ряд злочинів (таємне вбивство, підпал, зрада) надалі не підлягають викупу й повинні суворо каратися. Вводилися точні норми озброєнь для феодалів та ополченців.

Важливою особливістю англосаксонських законів було те, що в них майже не регулювалося судочинство. Суди (сотні і графства) керувалися здебільшого традиціями і звичаєвим правом, а також загальним рішенням зборів танів (феодалів), що й вершили суд. До королівського суду можна було звертатися тільки у виняткових випадках: «Ніхто й не йде до короля з тяжбою, крім тих випадків, коли йому відмовлено в суді або коли він не може домогтися свого права».

* * *

Підсумовуючи викладене про ранньофеодальне право, ми бачимо, що за рівнем розвитку існувало два типи права: візантійське і західноєвропейське. Останнє, засноване на правових звичаях, скоріше нагадувало давньосхідне або ранньоантичне право. У цьому виявилася та закономірність, що зміст права обумовлюється рівнем соціально- економічного, політичного, духовного розвитку суспільства.

У західноєвропейському суспільстві було втрачено багато елементів правової культури й навіть писемності, що одержали колись широкий розвиток в античному світі, а тому й сама усна форма, в якій тривалий час виражалися звичаї, була практично єдино можливою. Але за декілька століть в країнах Західної Європи відбувається порівняно плавний і безболісний перехід від варварських (племінних) правових звичаїв до феодальних правових звичаїв, на основі яких вимальовувались контури майбутніх національних правових систем. На їх базі виникатимуть майбутні великі світові правові системи (сім’ї права) — континентальна (романо-германська) й англосаксонська з їх специфічними і несхожими правовими інститутами.

<< | >>
Источник: Бостан Л. М., Бостан С. К.. Історія держави і права зарубіжних країн. 2-е вид. перероб. й доп.: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008— 730 с.. 2008

Еще по теме Право у франків й англосаксів:

  1. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІНОІ РОБОТИ
  2. §1. Основні риси феодалізму
  3. §3. Держава і право франків й англосаксів
  4. Держава у франків й англосаксів
  5. Право у франків й англосаксів
  6. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІНОІ РОБОТИ
  7. Готуйтеся до проміжного контролю
  8. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  9. ВХІДНИЙ (НУЛЬОВИЙ) КОНТРОЛЬ
  10. ЗМІСТ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -