Періодизація історії держави і права. Джерела вивчення дисципліни

Періодизація історичного процесу в цілому та конкретно історії держави і права є необхідним методологічним прийомом, що враховує змінність і динамічність розвитку типів державних систем і права на різних етапах розвитку цивілізації, що відокремлені певними якісними параметрами і характеристиками та є хронологічно визначеними.

У науці найбільш популярними підходами до періодизації всесвітно-історичного процесу та історії держави і права є формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід є найбільш вживаним у вітчизняній історико-правовій науковій та навчально-методичній літературі, що значною мірою пов'язано з його офіційним закріпленням в радянській історіографії. Він передбачає поділ історії суспільства на соціально-економічні формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна та комуністична). Цей підхід відображає еволюціоністські ідеї в наукових підходах до вивчення всесвітньоісторичного процесу. Проте такий поділ історії як всезагальний і монопольний має чимало недоліків. Наприклад, історія суспільств і культур Америки, Африки, Автралії чи Азії не відповідає формаційній лінії розвитку, що неодмінно потрібно враховувати при вивченні історії держави і права. Історія багатьох держав і народів Європи, на матеріалах якої переважно створювалася формаційна теорія (наприклад, історія країн Східної Європи та Балканського півострова), не цілком вписується у зазначену схему. Тож щодо історії більшості регіонів планети формаційна послідовність постає як універсальна теоретично можлива модель, що реалізується у них як правило лише частково. У політичній сфері робиться акцент на державно-партійних утвореннях. Держава тлумачиться як знаряддя класового панування, що нехтує її соціокультурну роль. Водночас існує думка, що розробка і використання формаційного підходу - один із класичних етапів у розвитку філософсько-історичного знання, а сам цей підхід за належної корекції (з урахуванням здобутків інших концепцій) може й надалі залишатися одним з основних напрямів пізнання історичних (в т.ч.

Недоліки формаційного підходу зумовили пошуки інших концепцій періодизації історії держави і права, заснованих не лише на аналізі важливих об'єктивних економічних (виробничо-трудових) факторів, але й широкого спектра соціокультурних чинників розвитку суспільства і держави. Тому в наукових колах поширився термін “цивілізація"”.

При розгляді певної цивілізації прихильники нових підходів ставлять на перше місце людину, оскільки об'єктивні процеси історії значною мірою опосередковані людиною, проходять через її внутрішній світ і досвід, що виражається в її способі життя, світогляді, системі цінностей, у тому числі правових. Ці підходи зумовлені неможливістю вкласти у формаційну схему історію ряду суспільств, наприклад східних, що і призвело до визнання їх соціально-економічної і політичної самобутності та й зрештою до визнання двох типів розвитку суспільства (Західної і Східної цивілізацій).

У ХХ ст. у західній науці набув популярності підхід, за яким розуміння історичного розвитку людства як цілісного процесу передбачає його одночасний розгляд у трьох аспектах: стадіальності, полілінійності та цивілізаційної дискретності.

Вихідним пунктом відліку цивілізаційної історії вважається період “неолітичної революції” - період утвердження відтворюючого типу господарювання на Близькому Сході. З цього моменту людство в особі його передових груп виходить на магістральний шлях розвитку - до цивілізації, утвердження якої відбулося близько V тис. років до н.е. на Близькому Сході. Тому цивілізаційний процес можна поділити на два етапи - передісторії (становлення основ цивілізації) та власне історії (цивілізаційного розвитку). У рамках цивілізаційної історії найбільш суттєве якісне зрушення відбулося з утвердженням Західної цивілізації, буржуазно-індустріальної цивілізації Нового часу, сформованої на основі західнохристиянського світу (Х VII - ХІХ ст.).

У контексті цих тверджень американський вчений У. Ростоу запропонував теорію стадій, де протиставляє аграрну (деспотичну) стадію та індустріальну (демократичну) стадію.

постіндустріальна (від другої половини ХХ ст.). Цим стадіям притаманні відповідні типи економічної діяльності (сільське господарство, промисловість, інформаційна сфера), що зумовлюють відповідну структуру суспільних відносин та цінностей.

Розгляд історії як полілінійного руху передбачає насамперед виділення в якості головних його шляхів східного і західного варіантів розвитку. Їх витоки прослідковуються з часу завершення у Східносередземноморсько-Передньоазійському регіоні неолітичної революції, тобто приблизно з VII ст. до н.е. Зокрема, суспільства західного типу з найдавніших часів антропоцентричні, орієнтовані на цінності приватної власності і громадянських свобод, тобто індивідуалізму. У східних суспільствах провідну роль відіграють державні структури, воля держави, колективізм. Саме тому під час вивчення історії держави і права зарубіжних країн необхідно враховувати особливий цивілізаційний шлях східних суспільств на усіх етапах їх розвитку, включно із сучасністю, що відображається (у більшій чи меншій мірі, залежно від історичних періодів) на правовій свідомості, правотворчості та правозастосуванні, особливостях правових систем цих країн. Особливості цивілізаційного розвитку відрізняють їх, наприклад, від античного рабовласницького суспільства і феодального суспільства Західної Європи. Ці обставини зумовлюють умовність вживання термінів “стародавній час” чи “середновіччя” щодо країн Сходу. Це певною мірою стосується й вивчення держави і права слов'янських країн.

Виділення стадій і основних шляхів розвитку людства саме по собі дає лише загальні контури пізнання цивілізаційного (історичного) процесу.

Найпоширенішим видом періодизації історії держави і права зарубіжних країн у вітчизняній літературі є її поділ на чотири основних періоди:

1) історія держави і права Стародавнього світу (У/ІУ тис. до н.е. - V ст. н.е.);

2) історія держави і права Середньовіччя (кінець V - середина XVII ст.);

3) історія держави і права Нового часу (друга пол. XVII - поч. XX ст. (до 1914 р.);

4) історія держави і права Новітнього часу (поч. XX ст. до сьогодення).

Проте існує альтернативна схема періодизації, запропонована авторами Л. Бостан і С.Бостан, в якій враховано зазначені західні підходи до періодизації історичного процесу^[3]. В її основі поділ історії держави і права на дві епохи: епоха кастово-станового суспільства та епоха громадянського суспільства. При цьому проведено чіткий розподіл хронологічної межі цих періодів окремо для країн східної цивілізації (кінець XIX - поч. XX ст.) та західної цивілізації (середина XVII - XVIII ст.) з відповідними характеристиками.

При підготовці навчального посібника автор намагався поєднати елементи зазначених підходів та схем періодизації історико-правового процесу, акцентуючи увагу не лише на соціально-економічних факторах формування і розвитку державно-правових систем (що є виправдано з огляду на спрямованість матеріалу на підготовку фахівців економіко-правової спеціалізації), але й враховуючи цивілізаційні (соціокультурні), історико-політичні, ідеологічні, релігійні фактори.

Джерела вивчення дисципліни

кторія державності і права різних країн та народів зафіксована у різних формах (письмовій, усній, речовій, художній), відображена в результатах діяльності людини у різних сферах життєдіяльності. Успішному засвоєнню курсу історії держави і права зарубіжних країн сприяє робота з матеріальними носіями історико -правової інформації - текстами історико-правових джерел, що дає можливість відчути “дух епохи”, яка вивчається, отримати цілісну картину про політичні, соціально-економічні, державно- правові особливості життя суспільств конкретного періоду у певній країні світу, а також закріпити отримані теоретичні знання та набути навички роботи з письмовими пам'ятками різного виду і змісту.

Враховуючи різноманіття історико-правових джерел, доцільно виділити їх окремі підгрупи за змістом: 1) зводи законів і кодекси правових норм (наприклад, Закони Xаммурапі, Закони XII таблиць, Кароліна, Цивільний кодекс Наполеона тощо); 2) акти, видані правителями чи іншими органами вищої державної влади (наприклад, капітулярії, едикти і ордонанси французьких королів, жалувані грамоти тощо); 3) законодавчі акти парламентів (наприклад, Вестмінстерські статути та ін.); 4) установчі акти політичних та громадських організацій (статути політичних партій, статути середньовічних цехів та купецьких гільдій тощо); 5) праці мислителів, учених, державних діячів, спогади сучасників. Необхідно врахувати, що більшість (проте не всі) з джерел належать до пам'яток права, тобто таких нормативних актів, які нині втратили чинність.

Допоміжну роль можуть виконувати такі джерела, як політико-правова, наукова, художня література, періодичні видання, фото- й кіноматеріали, електронні ресурси.