Особливості суспільного ладу давньосхідних країн

Загальні закономірності розвитку давньосхідних багатоукладних суспільств не можуть перекреслити конкретні особливості кожного з них. Ці особливості були пов’язані:

— із домінуючим положенням того або іншого укладу і різноманітними формами їх взаємодії;

— з особливостями їх соціальних і політичних інститутів;

— зі специфічними рисами їх культурно-цивілізаційного розвитку: особливостями побуту, світорозуміння людей, засобами релігійної орієнтації.

У Стародавньому Вавилоні, наприклад, значне царсько-храмове господарство співіснувало з дещо відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, які сплачували податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, що знаходилися у тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втрачали свою общинну ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з відносно розвинутим ремеслом, яке широко здійснювало торгові операції за допомогою купців, послабляло податкову експлуатацію общинників-селян.

Деякі особливості виявилися й у соціально-класовій структурі давньовавилонського суспільства. У середовищі вільних людей виділялися дві групи. Перша — авілуми («людина», «син людини»), друга — мушкенуми, особи більш низького соціального статусу («падаючі ниць», тобто такі, які б’ють чолом, звертаються до царя з проханням про прийняття на службу).

До авілумів належали вищі царські службовці, що поряд із великими службовими наділами володіли ще й общинною землею. Мушкенум був царською служивою людиною нижчої категорії. Залежність мушкенумів, напевно, і визначалася тим, що вони не були нащадками «своїх» і не мали коренів в общині. Розходження між цими соціальними групами особливо яскраво проявилися в нормах права, які регулювали різні суспільні відносини: охорони власного життя, здоров’ я, честі і членів їх сімей.

Для торгівлі зерном, придбання відсутніх на їх землях корисних копалин, металу, а також каменю, лісу й інших будівельних матеріалів ще общини Шумеру й Аккаду стали посилати в тривалі подорожі своїх торгових агентів, що одержали згодом назву та- мкар — тобто лихвар, кредитор, торговець, людина, пов’язана із торговою, лихварською діяльністю палацу. Будучи залежними, тамкари тим часом користувалися широкою свободою фінансово-торгової діяльності, укладали значні торгові угоди, об’єднували капітали, створювали торгові організації.

Залежнообов’язковим було і ремісниче виробництво, що розвивалося головним чином у царському господарстві. Царськими доглядачами контролювалося не тільки ремісниче виробництво, але і збут продукції. У Нововавилонському царстві практикувалося навчання рабів кваліфікованому ремеслу. Але представники таких найважливіших ремесел, як ковалі, теслярі, броварники володіли тим або іншим рівнем самостійності, створювали фахові об’єднання та ін.

Ще більшою своєрідністю характеризувалася соціально-класова структура Стародавньої Індії. Процес соціального розшарування давньоіндійського суспільства, що почався в надрах розрізнених племінних общин, призвів, на відміну від інших давньо- східних суспільств, не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих станових груп — варн14, перші згадки про які можна знайти в самому ранньому творі ведичної літератури — Ригведі. Варн було чотири:

1. Брахмани (священнослужителі, жерці). Формуванню варни жрецької верхівки брахманів сприяла монополізація ними на визначеному етапі історичного розвитку відправлення релігійних церемоній, знання ведичних гімнів.

2. Кшатрії (воїни, правителі). Ця особлива військова верхівка, військова аристократія почала складатися в процесі завоювання аріями річкових долин у Північній Індії. До цієї категорії спочатку входили тільки арії, але в ході асиміляції завойованих племен варна кшатріїв поповнювалася і місцевими вождями, главами сильних родових груп, на що, зокрема, вказує існування в Стародавній Індії особливої категорії «вратія- кшатріїв», тобто кшатріїв за обітницею, а не за народженням.

3. Вайш’ї (хлібороби, ремісники). Назва третьої варни походить від слова «виш» — народ, плем’я, поселення. Це основна маса трудового люду, хліборобів і ремісників. Відокремленню кшатріїв від своїх одноплемінників — вайш ’їв — простолюдинів сприяло уявлення, що кшатрії — повновладні розпорядники багатства, яке приносить війна, у тому числі і рабів-військовополонених.

4. Шудри (слуги). Члени цієї варни були представниками скорених аріями племен. Вони займали найнижче становище серед варн. Шудри формально не були рабами, але вони повинні були обслуговувати зі смиренністю вищі, т. зв. «двічінаро- джені» варни.

На найнижчому щаблі серед вільних людей, але таких, що знаходились за межами варн, стояли так звані «недоторкані» — чандали й ін., народжені від змішаних шлюбів.

І на найнижчій ступені цієї складної ієрархічної градації знаходилися власне раби (даси), яких тривалий час ототожнювали із шудрами. Рабська праця в Стародавній Індії не була основою виробництва; рабство тут носило патріархальний характер.

Дещо іншою була соціально-класова структура давньоіндійських республік — ган. У ганах були раби, але основну масу працездатного населення складали хлібороби, селяни. Панівне положення займали кшатрії, їх знать — раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії (Маур’єв. — Л. Б., С. Б.). Відвідуючи гани, брахмани скаржилися, що до них ставляться без належної поваги. Становище громадян республіки залежало від того, чи належить він до кшатріїв. Усі, хто не належали до цієї варни, перебували на нижчих суспільних щаблях. У цьому своєрідність суспільного ладу давньоіндійських республік.

Таким чином, рабовласницькі відносини тут тісно перепліталися із станово- варновими, кастовими. Як в Індії, так і в інших країнах Стародавнього Сходу, рабство мало свої особливості. Це було рабство при ще не зжитих цілком общинних відносинах, при пануванні державної й общинної власності на землю. Крім того, воно ще не втратило деякі властиві патріархальному побуту риси. [14]