Спільне у праві давньосхідних країн

Структура станово-кастових суспільств, яким було і давньосхідне суспільство, прямо і відкрито закріплювалася правом, а держава, що впливала на формування змісту

права, виражала і захищала інтереси привілейованих станів або каст.

По-перше, те що воно було багатоступеневим внаслідок особливої ієрархічної структури, де розрізнювалися вищі, менш високі за соціально-правовим становищем, нижчі, непривілейовані, нарешті, безправні стани, кожен з яких мав особливий правовий статус. Право того часу відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося передусім у приниженому становищі рабів. Незалежно від того, чи міг раб мати сім’ю або володіти в інтересах господаря тим або іншим майном, на Сході він виступав як річ і у такому статусі розглядався чинним правом.

По-друге, основним принципом реалізації давньосхідного права була законопослуш- ність (законопокірність), тобто відповідність поведінки кожного члена суспільства статусу свого стану, дотримання заборон, беззастережне виконання наказів влади. Опорою законопокірності часто були традиції, релігійно-етичні норми, але право станового суспільства завжди було зобов’ язуючим наказом, даним зверху: правителем, його чиновниками, церквою, господарем — тими, хто був наділений владою.

По-третє, право Стародавнього Сходу нерозривно пов ’язано з релігією і релігійною мораллю. Правова норма тут, за рідкісним винятком, мала релігійне обґрунтування. Правопорушення — це одночасне порушення норми релігії і моралі.

По-четверте, основним джерелом права давньосхідних держав протягом віків залишалися звичаї, які, будучи продуктом громадської творчості, протягом тривалого часу не записувалися, а зберігалися в усній традиції і пам’яті одноплемінників. Це знайшло відображення у тому, що майже у всіх пам’ятках давньосхідного права можна знайти посилання на древніх мудреців — священних авторитетів, які охороняли звичаї.

По-п’яте, писане право країн Стародавнього Сходу було ще незавершеним. Перші пам’ ятки права в основному закріплювали найбільш поширені звичаї, сталу судову практику. З цим пов’язані їх неповнота, нерозробленість ряду інститутів і норм, їх казуїстичний характер, бо правова норма фіксувалася не в абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку. У правових системах, що формувалися в давньосхідних суспільствах, які повільно еволюціонували, знайшли відображення норми старого родового ладу, наприклад, передбачення колективної відповідальності членів сім’ ї або навіть усіх членів сусідської общини за вчинки, скоєні одним з них, кровної помсти, самосуду, таліону. Поява майнових, станових, професійних і інших відмінностей призвели до прямого перекручення в нормах давньосхідного права ідеї первіснообщинного ладу про рівність (еквівалентність). Ці норми виходили з того, що ціна крові знатного, багатого вища за ціну крові бідного, незнатного.

По-шосте, спільні традиційні риси давньосхідного права значною мірою визначалися тривалим існуванням у країнах Стародавнього Сходу таких соціальних форм, як община, велика патріархальна сім’я. У всіх нормах давньосхідного шлюбно-сімейного і спадкового права простежуються, наприклад, такі традиційні риси, як кокірливе, принижене становище жінок, дітей в патріархальній сім’ї, нерівність спадкових прав жінок і чоловіків тощо.

По-сьоме, в давньосхідному праві відсутнє ще уявлення про галузі права, про чіткі відмінності злочинів від приватних правопорушень. На перший погляд, правові документи Стародавнього Сходу викладені не тільки безсистемно, але і без будь-якої внутрішньої логіки. Але внутрішня логіка викладу норм у цих правових пам’ятках присутня. Вона визначається або релігійними концепціями про тяжкість, гріховність тієї або іншої поведінки людини в Вавилоні і в Китаї або релігійною концепцією світобудови, станово-варнового розподілу в Індії.

Говорячи про загальні елементи правових систем країн Стародавнього Сходу, не можна не побачити і специфічних рис їх правових принципів, інститутів і норм, пов’язаних з особливостями духовної культури, релігії, тієї або іншої системи цінностей.

Характерною особливістю права Стародавнього Єгипту — країни «поголовного рабства», засилля адміністративно-командного царського апарату, з його доведеними до абсолюту контрольно-регулюючими функціями, є те, що не було створено навіть умов для загальних уявлень про правоздатність, правовий статус особи.

Найважливішою особливістю давньоєгипетського права є обґрунтування його правових норм. Основи права при фараонові, що займав положення богоподібного самодержця, ґрунтувалися на його, фараона, особистій волі. Але в той же час правові норми тієї епохи виправдовувалися тим, що існував загальний принцип: обвинувачення і кон- тробвинувачення мали бути рівноцінними. Тут має місце характерне для багатьох правових систем прагнення мотивувати правові норми відповідно до етичної норми, в основу якої було покладено принцип рівності (т.зв. «принцип еквівалентності»), який виражався у формі вимоги справедливості і законності. У стародавніх єгипетських правових джерелах є чітко виражені формулювання, наприклад, принципу ретельної перевірки відповідності позовів, що взаємно висуваються. Даний принцип був представлений в символічній формі у вигляді двох урівноважених чаш ваги. Таким чином, спочатку типово єгипетський символ пізніше (в античну епоху) сприймався як алегоричне зображення ідеї справедливості. І навіть сьогодні він, як і раніше, продовжує відігравати ту ж роль.

Особливим у праві єгиптян того часу є також те що:

а) їх т.зв. «карне право», в порівнянні з таким у ассирійців і вавілонян, відрізнялося м ’якістю і тільки в обмеженій мірі вираженим принципом помсти — таліону: життя за життя, око за око, зуб за зуб, принципом, який домінує в клинописних текстах сучасного йому близькосхідного права;

б) жінка, в переважній більшості випадків, володіла тими ж правовими можливостями, що і чоловік.

Для Стародавнього Вавилону характерна досить рання поява письмового законодавства, що було обумовлено особливими умовами становлення і розвитку держави; досить раннім розвитком товарно-грошових відносин, внутрішньої і зовнішньої торгівлі; меншою, ніж в інших країнах Стародавнього Сходу, залежністю від релігії.

У Стародавньому Китаї і релігія, і право спочатку відкидали ідею рівності людей, виходили з визнання відмінностей між членами китайського Китайське традиційне право — це передусім карне право, що включало норми шлюбно-сімейного, цивільного права, порушення яких спричиняло кримінальне покарання.

На відміну від Китаю, де теологія як така не відігравала суттєвої ролі, давньоіндійська цивілізація мала яскраво виражений релігійний характер. Всі сторони життя в давньоіндійському суспільстві регулювалися суворо розробленими етико- релігійними нормами. Тому у давньоіндійському суспільстві особливу цінність мав вчений брахман, який виконував функції вихователя людей в дусі неухильного дотримання дхарми (правил поведінки релігійного індуса — Л. Б., С. Б.), варнових норм і ритуалу. Цим багато в чому пояснюється специфіка джерел права в Стародавній Індії, серед яких особливе місце займали брахманські повчальні твори — дхармашастри. В них знайшли відображення особливості традиційного права індусів, що пережило століття.

Особливий вплив на зміст староєврейського права зробили релігійні розпорядження іудаїзму з його прихильністю до ідеї богообраності ізраїльського народу, ідеалам підкорення соціальної поведінки священним заповітам. Орієнтація правозастосування на сімейні, значною мірою, общинні цінності, кінець кінцем зробила староєврейське право вузьконаціональним. Це забезпечило йому тривале життя і використання його в тих країнах, офіційні доктрини яких негативно відносилися до іудаїзму.