Форма афінської держави

Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави періоду її розквіту (V—IV ст. до н. е.), ми приходимо до висновку, що вона безумовно була республікою. Про це передусім свідчать засоби формування органів державної влади: заміщення державних посад на основі принципів виборності, терміновості, колегіальності, винагороди, а також підзвітність і відповідальність перед демосом.

За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демократичною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в античній Греції зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голосу). Рівність у політичних правах обумовлювалася особливим статусом громадянина, який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах, певною мірою, гарантіями такого статусу була визнана священна недоторканість житла (кожний суверенний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встановлювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесії, яке передбачало можливість опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це виражалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за життя одного покоління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магістратів.

Але значення афінської демократії не слід перебільшувати.

По-перше, у рабовласницьких державах (і в Афінах також) не було відомих представницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори такими вважати не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне державного апарату.

По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у прибутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов’язковою частиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправдання полісу. В такому розумінні демократії фінал закономірний і відомий.

«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до оформлення державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни являли собою своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіальною організацією. Вся територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав бути приписаний до такого дему із занесенням в списки, з яких починалося право громадянства. Дем мав самоврядування: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у Раду 500 і в архонти. Деми об’єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяльність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).

У середині V ст. до н. е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над іншими державами. У 446—433 рр. до н. е. оформився Афінський морський союз, куди увійшли майже всі держави Греції (окрім Спарти). У союзі зберегли автономію тільки три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної влади, фінансове пограбування сусідів супроводжувало демократію і навіть зміцнювало її владу. Тобто ми маємо підстави визначити форму афінської держави як своєрідну «республіканську імперіальну».

3.2.