§ 6. Зміст і форма держави

Зміст і форма є загальнофілософськими категоріями, що ві­дображають взаємозв’язок двох сторін природної та соціальної реальності: певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, що створюють предмет або явище (тобто зміст), і спосо­бу існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій (тобто форми).

Структура, внутрішня впорядкованість - необхідний елемент змісту. Зі зміною структури, організації істотно змінюються зміст об’єкта, його властивості. Форма, фіксуючи багатоманітні модифікації змісту, способи його існування і прояву, також має певну структуру.

Взаємодії змісту і форми з перебігом розвитку обов’язково включають як вплив окремих складників змісту на форму, так і різних складників форми на зміст з урахуванням об’єктивної субординації змісту і форми. У взаємодії змісту і форми зміст являє провідну, визначальну сторону об’єкта, а форма - ту його сторону, яка модифікується, змінюється залежно від змісту і

конкретних умов його існування. Своєю чергою, форма, якій притаманна відносна самостійність, зворотно активно впливає на зміст: форма, відповідна змісту, прискорює його розвиток, тоді як форма, що перестала відповідати змісту, гальмує його розвиток.

Інакше кажучи, взаємини змісту і форми характеризуються як єдністю, так і суперечностями, конфліктами між ними. При конфліктах між формою і змістом стара форма наповнюється новим змістом, потім у результаті змісту, що оновився, зміню­ється форма того чи іншого явища, яка певний час відповідає змісту, і т. д.

Будь-яка держава є єдність її суті, змісту і форми. Зміст держа­ви є різноманіттям елементів держави, зв’язків різного характе­ру в державі. У кінцевому результаті зміст держави виявляється у всіх здійснюваних нею напрямах діяльності.

Поняття форми держави є однією з найважливіших змістов­них характеристик правознавства. Дослідження форми держави було магістральним напрямом державознавства від самих його азів. Упродовж багатьох сотень років державно-правова наука тримала в центрі своєї уваги два питання: 1) які форми держави знає історія і сучасність; 2) яка з відомих державних форм най­кращим чином підходить для даної держави зараз.

Оскільки поняття форми держави нерозривно пов’язане з її суттю і змістом, форма держави тісно пов’язана з функціями, здійснюваними державою, і її історичним типом. Проте аналіз історичного досвіду розвитку держав не дозволяє зробити ви­сновок про існування жорсткої прямолінійної залежності між цими категоріями. Не завжди кардинальна зміна спрямованості діяльності й типу держави приводила до зміни її форми, з огляду на те, що форма держави залежить від цілої низки конкретно історичних умов і чинників. Форма держави не є раз і назавжди встановленою, даною - вона постійно змінюється і розвивається. Постійно змінювалося і розвивалося також і уявлення про неї. Справедливим є твердження Л. Гумпловича про те, що «вчення про відмінність держав або про державні форми» є «таким же хистким і невстановленим, як і визначення самої держави».

В учбовій літературі з теорії права і держави усталилося розуміння форми держави, як триєдиної категорії, що вклю­

чає взаємозв’язані елементи, що мають вирішальне значення при характеристиці держави, а саме: форму правління, форму державного устрою та державно-політичний режим. Проте в наукових джерелах висловлені найрізноманітніші думки щодо такого розуміння форми держави: від повного схвалення такої теоретичної конструкції до повного її неприйняття.

Так, деякі автори пропонують під формою держави розуміти лише форму правління, оскільки, на їхню думку, саме ця ознака характеризує і вирішально впливає на державність. Інші про­понують під формою держави розуміти тільки форму правлін­ня і форму державного устрою, бо третій елемент - державно- політичний режим - характеризує не стільки форму, скільки суть держави.

До проблеми форми держави активно звертаються не лише представники загальної теорії права і держави, а й представ­ники конституційного права. У деяких сучасних підручниках з конституційного права зарубіжних країн три елементи форми держави розглядаються самостійно в різних темах. За вибору та­кого підходу до дослідження проблеми вказують, що конструкція «форма держави» була вироблена радянською правничою наукою насамперед для того, щоб комплексно продемонструвати засад- ничі відмінності між соціалістичною і буржуазною державою. Тому, на думку прихильників даного підходу, наразі вивчення проблем форми правління, форми державного устрою і політич­ного режиму в рамках форми держави значного пізнавального сенсу не має. Тут бракує нового рівня знань, адже, наприклад, жодних класифікацій держав саме залежно від комплексного критерію - форми держави - не проводять.

Ми все ж вважаємо, що традиційне розуміння форми дер­жави як триєдиного поняття найбільшою мірою дозволяє до­

слідити ту чи іншу державу, виявити її змістовні сторони і сутнісні аспекти.

Під час дослідження форми держави розрізняють її внутріш­ню та зовнішню сторони. При цьому автори, що досліджують цю проблему, також не пришли до єдиного знаменника стосовно того, що слід розуміти під цими термінами. Найбільшого поши­рення набули такі варіанти розуміння внутрішньої та зовнішньої форми держави.

Згідно з одним із них, під зовнішньою формою держави ро­зуміють форму правління і форму державного устрою, оскільки ці елементи форми держави закріплюються в її конституції та інших законах, видні ніби ззовні.

Згідно з іншим поширеним у літературі з теорії права і держа­ви підходом до дослідження внутрішньої та зовнішньої форми держави, під внутрішньою формою держави розуміють організа­ційну будову державного механізму, спосіб зв’язку між окремими її ланками, взаємини між ними, а під зовнішньою формою дер­жави розуміють правове оформлення устрою механізму держави за допомогою конституційних та інших нормативно-правових актів.

Та все ж, як вже наголошувалося вище, традиційним, сталим у теорії права і держави є розуміння форми держави як сукуп­ності її зовнішніх і внутрішніх ознак, що показують порядок утворення й організації найвищих органів держави, її терито­ріальний устрій, характер взаємин з іншими державами і з на­селенням, прийоми і методи здійснення організуючої й управ­лінської діяльності.

Найважливішим елементом, що визначає форму держави, є

форма правління.

Під формою правління розуміють організацію верховної дер­жавної влади, особливо вищих і центральних її органів, структу­

ру, компетенцію, порядок утворення цих органів, їх повноважен­ня, взаємовідношення з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні.

Світовій історії відомі дві форми правління: монархія і рес­публіка. Варто зазначити, що з перебігом історичного розвитку форми правління різних держав зазнають вельми істотних змін, що пов'язано з необхідністю їх вдосконалення стосовно нових історичних обставин.

Монархія (у перекладі з грец. - єдиновладдя, єдинодержав­ність] - це форма правління, за якої верховна державна влада повністю або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави - монарха (царя, короля, шаха, імператора, фараона, султана тощо), який успадковує її як представник правлячої ди­настії і здійснює довічно, виконуючи і функції глави держави, і функції виконавчої влади, контролюючи правосуддя і правління на місцях.

Монархія є найстародавнішою формою правління, що існува­ла впродовж багатьох століть. Тому все різноманіття існуючих монархій неможливо охопити єдиною формулою, загальним ви­значенням. Дане визначення монархії характеризує найзагаль­ніші типові ознаки монархії, що трапляються найчастіше.

Монархії поділяють на абсолютні (необмежені) та обмежені.

Абсолютна монархія - це така монархія, за якої державна влада згідно із законом цілком належить одній особі - цареві, королеві, імператорові тощо: юридичних обмежень повноважень монарха не існує.

Влада в центрі й на місцях за абсолютизму належить чинов­никам, що призначаються і звільняються монархом.

За абсолютної монархії держава утримує постійну армію на чолі з монархом, величезну кількість поліцейських і чинов­ників. Державна скарбниця поповнюється за рахунок системи постійних податків. Ліквідовуються або занепадають станові представницькі установи, утверджується політична і цивільна безправність люду.

Абсолютні монархії найбільш притаманні для традиційних держав із різними авторитарними політичними режимами. Цю форму правління мали східні деспотії, держави на терені Західної Європи доби раннього і пізнього феодалізму. Наразі абсолютна монархія вельми рідкісна форма правління. Практич­

но в чистому вигляді вона існує лише в Омані. Тут немає пред­ставницького органу, король є одночасно верховним суддею. Відсутня конституція, роль основного закону виконує священна книга мусульман - Коран. Королівська (султанська) влада поси­лена теократичною, оскільки монарх є вищою духовною особою країни.

Згідно з конституціями низки країн, вся влада - законодавча, виконавча, судова - виходить від монарха, і його теократичні повноваження вельми значні. Таким чином, деякі держави, по­при проголошення в різному ступені обмежень влади монарха, все-таки зберігають основні риси абсолютної монархії, близькі до неї. Йдеться про Бахрейн, Кувейт, Бруней, Катар, де є консти­туції, даровані монархами. У деяких із перерахованих держав обирають парламенти.

Обмежена (конституційна монархія) - це така форма монар­хії, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом, що закріплюється в конституції, яку затверджує пар­ламент. Монарх же не має права змінити або скасувати консти­туцію. Обмежена монархія була неоднаковою у різних народів і в різні історичні епохи.

Як форма правління обмежена (конституційна) монархія ви­никає за доби становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення у низці країн Європи й Азії до­тепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Японія та ін.).

Обмежена (конституційна) монархія буває двох видів: дуаліс­тична і парламентарна (парламентська).

У дуалістичній монархії збережено спадковий порядок пе­редачі влади монарха і довічне володіння нею. Проте влада мо­нарха обмежена яким-небудь представницьким органом. Так, влада монарха обмежувалася Земським Собором у Росії (серед­ина XVI ст. - кінець XVII ст.), Генеральними штатами у Франції (1302-1789 рр.). Подібна форма правління існувала й у кайзер- ській Німеччині (1871-1918 рр.).

За дуалістичної монархії державна влада має подвійний ха­рактер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, який формує монарх, і парламентом. Монарх при цьому виражає ін­тереси переважно феодалів, а парламент представляє інтер­еси буржуазії та інших верств населення. Монарх у дуалістич­них монархіях вже не має законодавчої влади. Вона перейшла

до парламенту, але монарх зосереджує в своїх руках виконавчу владу. За дуалістичної монархії, як і за абсолютної, в управлінні державою монарх необмежений. Уряд формується монархом незалежно від партійного складу в парламенті та звітує перед монархом, а не парламентом. Наразі дуалістична монархія як форма правління практично зживає себе.

У парламентарній монархії влада монарха є символічною в законодавчій, виконавчій і судовій сферах: монарх лише під­писує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави - виключно з представницьки­ми повноваженнями. Законодавчі акти приймає парламент і формально підписує монарх. Уряд формується з представників певної партії (або партій), що одержали більшість голосів на ви­борах до парламенту. Главою уряду стає лідер партії, що посідає найбільшу кількість депутатських мандатів у парламенті. Уряд, згідно з конституцією, несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Сьогодні в світі налічується 28 монархій, а формально понад 40, позаяк у низці країн співдружності, очолюваної Великою Британією,-Канаді, Новій Зеландії, Барбадосі та інших-главою держави формально-юридично вважається королева Великої Британії. Велика частина держав із такою формою правління - парламентські монархії, де влада монарха обмежена як писа­ним законом, так і активно чинними законодавчими та вико­навчими органами. До них належать Велика Британія, Бельгія, Данія, Швеція, Норвегія, Японія та ін. Донедавна абсолютною монархією була Саудівська Аравія. У 1992 році там прийнята конституція, і з цієї миті правильніше її розглядати як дуаліс­тичну монархію.

За сучасних умов з’явилися нетипові монархії, де посада голо­ви держави не є довічною й успадкованою, а виборною. У Малай­зії та ОАЕ монарха обирають терміном на п’ять років. Це збли­жує монарха з президентом, а форма правління наближається до республіканської.

Республіка (у перекладі з лат. - суспільна справа) - це така форма правління, за якої верховна влада в державі здійсню­ється виборними органами, що обираються на певний термін. Республік, як і монархій, існує величезна кількість. Наразі з

190 держав у світі 150 є республіками. Серед багатьох їх різно­видів можна виділити такі основні та найхарактерніші риси рес­публіканської форми правління. Джерелом влади в республіках є народ, який на певний термін обирає найвищі представницькі органи держави: найвищий законодавчий орган - парламент і в деяких випадках - президента. Ці органи здійснюють держав­ну владу не за власним правом, а за запорукою народу. У цьому виявляється народний суверенітет - одна із фундаментальних засад сучасної демократичної державності. Решта найвищих органів держави формуються зазвичай цими представницькими органами. Рішення верховної державної влади є обов’язковими для всіх інших органів влади. Повноваження найвищих вибор­них органів держави обмежені певним терміном - для запобі­гання можливій узурпації влади. За республіканської форми правління діє конституційна засада розподілу влади, державний механізм функціонує для переважного захисту прав громадян, відносини особи і держави будуються на засаді взаємної відпо­відальності.

За характером взаємин і за розмежуванням компетенції між законодавчою і виконавчою владами розрізняють парламент­ську, президентську та змішану (або напівпрезидентську) респу­бліки. При цьому перші два види республік називають класич­ними, або традиційними.

Президентська республіка. Для цієї форми правління при­таманне те, що обраний всенародними виборами президент по­сідає в державному апараті значне місце. Президентський пост у такій республіці поєднує в собі повноваження глави держави та глави уряду.

У президентській республіці законодавча влада належить найвищому представницькому органу - парламентові, який ви­дає закони, а виконавча-урядові.

Відносини між парламентом і президентом будуються на за­саді системи заборон і противаг. Президент самостійно формує уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парла­ментом. Президент може самостійно змішувати членів уряду. Парламент не може відправити у відставку посадовців виконав­чої влади, якщо депутати не згодні, наприклад, із політикою, яку проводить уряд. Президент не може відправити у відставку

парламент. Президент має право відкладального вето на закони, прийняті парламентом. Вето може бути подолано повторним схваленням законів у парламенті.

У президентській республіці президент має широкі повно­важення в найрізноманітніших царинах державного життя. Звичайно президент має право законодавчої ініціативи, при­значення референдуму, право введення надзвичайного стану, самостійно вирішує окремі найважливіші персональні справи (помилування, нагородження, надання громадянства та ін.), за посадою є головнокомандувачем збройних сил, має право укладати мир, оголошувати війну і т. д. Президент у межах своєї компетенції видає нормативні акти (укази, декрети тощо), які посідають важливе місце в системі законодавства тієї чи іншої держави.

До переваг президентської республіки слід віднести достатньо високий ступінь ефективності державного керівництва суспіль­ством: адже президент, маючи широкі повноваження, багато в чому визначає політику держави. Управлінська дія цілеспря­мованіша, якщо вона виходить із одного центру. Особливо важ­ливе ефективне управління за доби реформ, значних суспільних перетворень, виведення країни з кризи.

Недоліком президентської республіки є те, що вона має тен­денцію до президентського авторитаризму; обширні повнова­ження президента можуть призвести до надмірної централізації влади, до узурпації влади і зловживання нею.

Президентськими республіками є США, багато держав Латин­ської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика та ін.), Африки (Зімбабве, Нігерія та ін.), Азії (Філіппіни та ін.).

Парламентська (парламентарна) республіка- різновид су­часної форми правління, за якої верховна роль в організації дер­жавної влади належить парламентові. У такій республіці міцна законодавча влада, а виконавча підпорядкована ій. Законодавча діяльність здійснюється парламентом, що також формує звіт­ний перед ним уряд. Таким чином, вибори водночас вирішують питання про склад і парламенту, і уряду.

У парламентській республіці може бути передбачена поса­да президента, який не має таких широких повноважень, як у президентській республіці, й у своїй діяльності залежить від

уряду. Президент є главою держави, але не главою уряду, він не відповідає за дії уряду. Звичайно президента у парламент­ській республіці всенародно не обирають, щоб він, користуючись підтримкою народу, не міг протиставити себе парламентові. Об­рання президента здійснюють або парламентом, або спеціально створюваною колегією, що складається з членів парламенту. Президент представляє державу у сфері зовнішньої політики, проте й тут він змушений погоджувати свої дії з урядом. Прези­дент зазвичай не має права на проведення референдуму, на вве­дення надзвичайного стану, на звільнення за власним бажанням глави уряду, звичайно не має права накладати вето на закони, що приймає парламент. Формально президент може бути верхо­вним головнокомандувачем, але фактичне керівництво зброй­ними силами здійснює міністр оборони, який підпорядкований главі уряду.

Значне місце в парламентській республіці посідає глава уря­ду - прем’єр-міністр. Як правило, ним є лідер правлячої партії або партійної коаліції. Уряд формується лідером тієї партії, що перемогла на виборах і перебуває при владі доти, доки користу­ється підтримкою більшості парламентарів. Члени уряду підзвіт­ні перед парламентом щодо своєї діяльності. Парламент може винести вотум недовіри урядові або окремим його членам, і тоді вони йдуть у відставку.

Переваги парламентарної республіки можна угледіти у вели­ких гарантіях реального втілення в державне управління сус­пільством засад демократії, бо серед органів держави відсутній єдиноначальницький орган, наділений широкою компетенцією. Отже, відсутні й об’єктивні передумови встановлення будь-чиєї диктатури. Недолік парламентських республік полягає в тому, що за багатопартійної системи, коли не вдається сформувати парламентську більшість, практично неможливо проводити про­думану цілеспрямовану політику. Країна може бути приречена на численні кризи й відставки уряду. Стала вже класичною згад­ка у зв’язку з цим про післявоєнну Італію, де аж до 1990-х років мало не щорічно уряд відправляли у відставку.

Прикладами парламентських республік є: Австрія, Італія, Німеччина, Індія, Туреччина, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія і деякі інші держави.

У багатьох державах, утому числі й Україні, вдалися до спроби сполучення рис парламентарної та президентської республік для того, щоб зберегти переваги й усунути недоліки, властиві цим формам. Утворені таким чином республіки називають зміша­ними, президентсько-парламентськими або напівпрезидент- ськими республіками. Варіацій змішаних республік, що значно розрізняються між собою або лише в деталях, досить багато.

Найчастіше розподіл компетенції між президентом і парла­ментом у змішаних республіках відбувається таким чином.

Президент, якого обирають всенародним голосуванням, за­звичай є главою виконавчої влади і керує урядом. Але у фор­муванні уряду в обов’язковому порядку бере участь парламент (наприклад, затверджує кандидатури міністрів, поданих прези­дентом). Уряд повинен користуватися довірою більшості в парла­менті, має бути відповідальним і перед парламентом. Формуван­ня, а ще більшою мірою відповідальність уряду - чинник, який правничою наукою визнається стрижневим у розмежуванні різновидів республіканського правління.

У змішаній республіці підвищується самостійність уряду, збільшується важливість поста глави уряду порівняно з пре­зидентською республікою, де такої посади може і не бути, або ж існує так званий адміністративний прем’єр, що лише координує діяльність галузевих органів управління.

Прикладами змішаних республік можуть бути Україна, Поль­ща, Болгарія, Португалія, Ірландія, Фінляндія, Франція та низка інших країн.

Другим елементом форми держави є форма державного устрою.

Під формою державного устрою розуміють адміністративно- територіальну організацію державної влади, характер взаємин між державою і складовими його частинами, між окремими час­тинами держави, між центральними та місцевими органами.

Ця категорія дає відповіді на питання про те, як організова­на територія держави, з яких частин вона складається, який їх правовий стан, на яких засадах будуються взаємини центру і місць.

Форма державного устрою тісно пов’язана не тільки з публіч­ною владою, а й із ще однією істотною властивістю держави - те­

риторіальною організацією населення. За всієї позірної абстрак­тності форма державного устрою найбезпосереднішим чином стосується, а то і безпосередньо визначає обсяг і якість прав і свобод громадян (підданих). Вчасно і правильно вирішені питан­ня державного устрою значною мірою забезпечують стабільність держави, її плідне функціонування; навпаки, неправильно зна­йдені форми державного устрою, що не відповідають її характеру і завданням, можуть стати однією з причин її розпаду.

З погляду державного устрою держави можна поділити на дві групи: прості та складні. До простих держав відносяться унітарні держави (єдині державні утворення.}. До складних держав відносять імперії (насильницьки створювані склад­ні держави), федерації (союзи щодо самостійних у правовому відношенні державних утворень: союзних республік, автоном­них республік, кантонів, штатів, земель і т. д.); конфедерації (державно-правові об’єднання, союзи суверенних держав).

Проста (унітарна держава} - це єдина, централізо­вана держава, що складається з різних адміністративно- територіальних одиниць (округів, дистриктів, областей, країв і т.ін.) і не має в своєму складі інших держав або державних утворень. В унітарній державі можуть бути наявні автономії, тобто самоврядні утворення, що не мають ознак самостійної державності (наприклад. Автономна Республіка Крим в Укра­їні). Автономні утворення мають ширші, порівняно з іншими структурними утвореннями, повноваження у сфері управління своїм тереном (наприклад, можуть мати свою конституцію, уряд, парламент і т. д.), проте у всіх своїх діях повинні керуватися за­гальнодержавною конституцією і законодавством.

Унітарна держава відрізняється повного політичною єдністю, вона неподільна. В унітарній державі існує єдина система най­вищих представницьких, виконавчих, судових і контрольно- наглядових органів. Органи адміністративно-територіальних утворень підконтрольні органам центральної влади. В унітарній державі існує єдина конституція, єдина система права, єдине громадянство, єдина судова система, єдині грошова, податкова і кредитна системи, єдині збройні сили. При цьому структурні під­розділи унітарної держави мають право приймати нормативно- правові акти. Проте вони повинні носити строго підзаконний

характер і не можуть суперечити нормам, прийнятим централь­ними органами влади.

У науковій літературі унітаризм розглядається як нормальна, найпоширеніша і природна форма державної організації. Пере­ваги унітарної держави в тому, що вона проста, має у своєму роз­порядженні всю повноту верховної влади. Для найефективнішої реалізації провідної функції держави - управління суспільством - унітарна форма державного устрою є оптимальна. Невипадко­во багато сучасних держав є унітарними (наприклад, Україна, Фінляндія, Норвегія, Франція, Італія, Китай, Польща, Молдавія, Румунія, Болгарія, Казахстан, країни Балтії та ін.).

Складні-це такі держави, які є союзом держав або склада­ються з відносно самостійних державних утворень.

Імперія - є насильницькії створювана складна держава, центр якої - метрополія - веде загарбницьку політику, здій­снює пригноблення й експлуатацію народів, що проживають у приєднаних державах - колоніях. Звичайно імперії створю­ються шляхом завоювання та підпорядкування своєму впливу слабкіших країн, хоч не виключаються випадки добровільного входження в імперію з метою збереження самого існування від­повідної країни, її народу.

Імперія є об’єднанням під однією короною різних держав, під­порядкованих імператору (який може називатися царем, коро­лем, імператором тощо) і законам імперії. Ступінь залежності колоній від метрополії може бути різним: від повної залежності до збереження суверенітету в тому чи іншому ступені та вста­новлення договірних відносин між метрополією і колоніями. Світовій історії відомі такі приклади імперій: Священна Римська імперія, Російська імперія. Британська імперія і т. д. Перша сві­това війна фактично була війною між світовими метрополіями за переділ колоній, переділ сфер впливу в світі. Наразі в чистому вигляді імперії не існують.

Федеральна держава - складна (союзна) держава, суб'єкти якої, маючи державний суверенітет, об'єдналися в єдину дер­жаву для розв’язання загальних тривалотермінових завдань.

Федерацію відрізняють такі особливості. Це складна дер­жава, яка складається з різних державних утворень (респу­бліки, штати, провінції, землі, кантони та ін.). Ці утворення є

суб’єктами федерації і мають свій власний адміністративно- територіальний поділ. Терен федерації складається з територій її суб’єктів-складників. Громадяни федеральних держав мають подвійне громадянство - громадянство федерації в цілому та громадянство суб’єкта федерації. За федеральної форми дер­жавного устрою існує дві системи найвищих органів державної влади: федеральні органи та відповідні органи суб’єктів федера­цій. Федеральні органи здійснюють свої повноваження і функції на терені всієї країни, органи суб’єктів федерації - на своїй те­риторії. Розмежування предметів ведення і повноважень цен­тру та суб’єктів федерації здійснюється шляхом їх закріплення в конституції або у федеральному договорі. Федерації, в яких суб’єктам притаманні однакові повноваження, називають си­метричними (наприклад, СРСР). У випадках, коли суб’єкти фе­дерації мають різний правовий статус, такі федерації називають асиметричними (наприклад, Російська Федерація).

У федеральній державі існує дві системи найвищих органів державної влади. Рішення загальнофедеральних органів вла­ди (законодавчої, виконавчої та судової) є обов’язковими до ви­конання для суб’єктів федерації. Найвищий представницький орган влади - парламент у федерації - традиційно складається з двох палат. При цьому верхня палата покликана виражати інтереси суб’єктів федерації та формується з їх представників. Від кожного суб’єкта федерації до неї входить рівна кількість депутатів, незалежно від кількості населення: нижня палата оби­рається всім населенням федерації. Разом із найвищими феде­ральними органами влади існують найвищі органи суб’єктів фе­дерації. Окрім цього, суб’єкти федерації мають свою конституцію і систему законодавства, які мають відповідати і не суперечити загальнофедеральному законодавству, можуть мати свою судову систему, як, наприклад, у США. Федеральна держава має єдину грошову систему, єдині збройні сили. У конституціях сучасних федеральних держав не визнається право виходу з федерації за її суб’єктами, що забезпечує цілісність федерації, не допускає розповсюдження сепаратистських тенденцій.

Залежно від засади побудови федерації розрізняють територі­альні, національні та змішані федерації. Територіальним феде­раціям притаманні значні обмеження державних повноважень

суб’єктів федерації. Такими федераціями є США, Німеччина, Бразилія, Мексика. Національним федераціям притаманний складніший державний устрій. Суб’єктами такої федерації є на­ціональні держави, що відрізняються одна від однієї національ­ним складом населення, його особливою культурою, побутом, традиціями, релігією. Прикладом такої федерації може бути Ін­дія. Змішана федерація - це федерація, що поєднує ознаки і на­ціональної, і територіальної. Наприклад, Російська Федерація.

Конфедерація - тимчасовий союз суверенних держав, що створюється на підставі договору для досягнення певних за­вдань (військових, економічних, соціальних, зовнішньополітич­них тощо).

На відміну від федерації конфедерації створюють для до­сягнення певної мети в межах відомого історичного відтинку. В основі створення конфедерації лежить договір між двома і більше повністю суверенними державами. Суб’єкти конфеде­рації зберігають суверенітет практично в повному обсязі. Вони продовжують мати власні державні органи, громадянство, тери­торію, свою конституцію і законодавство, свої джерела доходу; самостійно здійснюють владу на своєму терені, залишаються суб’єктами міжнародно-правового спілкування. Деякі обмежен­ня суверенітету стосуються тільки боків діяльності, пов’язаних із добровільним об’єднанням даних держав.

Для досягнення поставленої мети в конфедерації створюють необхідні органи управління, які виконують координаційні функції та можуть видавати нормативні акти, ухвалювати від­повідні їх повноваженням управлінські рішення. Нормативні акти, видавані органами конфедерації, мають рекомендаційний характер або ж для вступу в юридичну силу повинні бути схва­лені найвищими органами суб’єктів конфедерації. До предмета ведення органів управління конфедерації входить обмежене коло питань. Утворюються тільки ті органи управління, які необхідні для розв’язання завдань, що стоять перед конфедерацією.

Органи конфедерації формують зазвичай найвищими орга­нами держав, що входять до конфедерації. Вони перебувають на терені одного із суб’єктів конфедерації, який забезпечує їх роботу, надає необхідну власність. Фінансові кошти, необхід­ні для розв’язання завдань, що стоять перед конфедерацією, об’єднуються за угодою суб’єктів конфедерації.

Суб’єкти конфедерації мають право сецесії, тобто право віль­ного виходу з конфедерації, а також право нуліфікації, тобто відміни дії актів органів конфедерації на своїй території.

Слід відзначити, що людство завжди прагнуло відшукати най- відповіднішу для певної доби форму держави. Цим пояснюєть­ся та обставина, що ця категорія державознавства і складові її елементи постійно змінюються, удосконалюються, розвивають­ся. Історії відомі найхитромудріші форми державного устрою, найширший обсяг міждержавних об’єднань. Сучасна практика міжнародних відносин і державного будівництва пропонує все нові форми співпраці держав, різновиди державно-правових об’єднань, союзів. Сьогодні навряд чи можна вважати універ­сальними такі ознаки конфедерації, що традиційно виділяють, як відсутність загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, своєї конституції, єдиної системи права, єдиного грома­дянства, єдиної грошової системи, єдиної армії, єдиного бюдже­ту, єдиної податкової системи. За конфедерацію деякі вчені вже сьогодні розглядають Європейський союз, що виник відповідно до Договору про Європейський союз, підписаний у 1992 році в Маастрихті (Нідерланди) главами держав і урядів 12 країн (на­разі до ЄС входять 16 держав) - членів європейського співтова­риства, що набув чинності 1 листопада 1993 року. До ЄС входять такі органи: Європейська рада, Європейський парламент, Рада європейського союзу, Європейська комісія, Європейський суд. У Європейському союзі додатково до національного введене гро­мадянство ЄС, єдина валюта - євро, а найближчим часом плану­ється створення єдиної валютно-фінансової системи, створення загальної оборони.

Як свідчить історія, наявні раніше конфедеративні утворення були не дуже стійкими. Конфедерації створюються для управ­ління справами суспільства, проте дуже обмежені повноваження конфедеративних органів роблять це управління вельми скрут­ним, а в деяких випадках і неможливим. Тому конфедерації вва­жаються тимчасовими союзами держав, які можуть еволюціо­нувати в двох напрямах: вони або розпадаються на самостійні держави (наприклад, Австро-Угорщина, Бенілюкс, Сенегамбія, Об’єднана Арабська Республіка), або перетворюються на феде­ральні держави (наприклад, Канада, США).

У другій половині XX сторіччя форми міждержавних об’єднань стали помітно різноманітніші. Тому конфедерації слід відрізняти від інших форм об’єднань держав, що також створюються для розв’язання різноманітних завдань і досягнення мети, проте не мають усіх ознак конфедерації. З-поміж них можна виділити такі види: співдружність націй (типу Британської співдружнос­ті): універсальні об’єднання держав (типу ООН): інституційні міждержавні об’єднання (типу Міжпарламентського союзу); функціонально-цільові об’єднання держав (типу МОП, ЮНЕС­КО): співдружність незалежних держав (типу СНД) та ін.

Ще одним важливим елементом форми держави є державний режим.

Державний режим - це сукупність прийомів, способів і ме­тодів здійснення державної влади.

Часто в юридичній літературі можна натрапити разом з формулюванням державний режим на такі формулювання, як державно-правовий режим, політичний режим У багатьох ви­падках поняття державного і політичного режимів не розрізня­ють, використовують як синоніми. А іноді їх розрізняють, і в цьо­му контексті під державним режимом розуміють найважливішу складову частину політичного режиму, що існує в суспільстві. А в поняття «політичний режим» вкладають ширший сенс, і під ним розуміють не тільки методи державного владарювання, а й властиві способи діяльності недержавних політичних організа­цій (партій, рухів, клубів, об’єднань, союзів).

Особливість державного режиму полягає в тому, що йому при­таманна відносна самостійність щодо інших елементів форми держави, і безпосередньо від них він не залежить. Так, може іс­нувати один і той самий державний режим у республіках і в су­часних обмежених монархіях. Ще меншою мірою державний ре­жим детермінований тією чи іншою формою державного устрою. Політичний режим може видозмінюватися і пристосовуватися до різних форм правління та форм державного устрою. Тому через політичний режим правлячі сили можуть, не зачіпаючи формальних засад правління й устрою, пристосувати форму держави до мінливої політичної обстановки в країні.

Кожен із державних режимів, що існують у тій чи іншій дер­жаві світу, має певні особливості, певну специфіку, що пов’язано

з величезною кількістю відбитків соціально-економічних, суспільно-політичних, класових, релігійних, етичних та інших чинників, які накладаються на нього. Проте всі державні ре­жими в сукупності властивих їм ознак можна поділити на дві групи: демократичній антидемократичні. Разом з тим слід пам’ятати, що між двома полюсами (демократичним і антидемо­кратичним режимами) в реальному житті можуть бути змішані режими, з елементами і того, й іншого.

Демократичний державний режим - це сукупність спо­собів здійснення державної влади на підставі підпорядкування меншини більшості та поваги до прав і свобод, законних інтер­есів меншини.

Єдиним джерелом влади в державі за демократичного дер­жавного режиму є народ, що обирає на певний термін підзвітні йому найвищі органи державної влади. Державна влада за тако­го режиму поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Держава в конституційному порядку визнає і закріплює основні права і свободи громадян, а також створює такі умови, за яких ці права є реально гарантованими. Сама особа та її права захищені від свавілля і беззаконня, перебувають під постійною охороною держави. Діяльність держави здійснюється на підставі засад гласності та законності. Держава не втручається в при­ватне життя громадян, за допомогою методів демократичного владарювання долає соціальні суперечності, що виникають, за­безпечує компроміс між різними соціальними групами населен­ня, між державними органами та громадянами.

З-поміж основних видів демократичних державних режи­мів розрізняють ліберально-демократичний, консервативно- демократичний і радикально-демократичний.

Антидемократичний державний режим - сукупність способів і прийомів здійснення державної влади на підставі сва­вілля, без урахування якої-небудь думки - як більшості, так і мен­шини. Для антидемократичних державних режимів властива низка таких ознак: брак, обмеження або ліквідація прав і свобод громадян; відсутність, обмеження діяльності або ліквідація пред­ставницьких органів влади; відсутність контролю з боку насе­лення за діями влади, формування її інститутів через закриті канали; зосередження всієї повноти влади в руках однієї людини

(монарха, диктатора), декількох осіб або окремого органу; контр­оль держави над усіма сферами суспільного життя (економікою, політикою, ідеологією, соціальним, культурним і національним будівництвом); примат держави над правом, жорсткі командно- адміністративні методи здійснення державної влади, свавілля, насильство; відсутність, обмеження діяльності або ліквідація прогресивних (як правило, опозиційних) політичних партій і громадських організацій, одержавлення всіх громадських орга­нізацій (профспілок, молодіжних, жіночих і творчих об’єднань, технічних, спортивних та інших суспільств); панування однієї ідеології (релігійної або псевдонаукової), зведеної до рангу дер­жавної; відсутність або обмеження сфери цивільного суспіль­ства, сфери вільного виразу інтересів.

Серед конкретних історичних різновидів антидемокра­тичних режимів виділяють авторитарний, деспотич­ний, тиранічний, фашистський, тоталітарний, військово-диктаторський та ін.