Юридичні поняття і терміни на літеру Л

Лава - суд. орган, складова частина магістрату в укр. містах з магдебурзьким правом, на яку покладалося здійснення правосуд­дя. Займалася переважно крим. справами. Розгляд цив. справ було віднесено до компетенції ін.

Лава підсудних - місце для підсудних у залі суд. засідання.

Лавник, лавний суддя, присяжний - член лави, суд. органу в укр. містах з магдебурзьким правом.

Лавра (грец. λαύρα, первісно - вулиця, обгороджена муром; монастир) - назва великих чол. монастирів з особливим статутом і правами. Внутр, управління Л. здійснює настоятель (архіманд­рит або єпископ), підпорядкований правлячому архієрею або безпосередньо першоієрарху церкви (у випадку ставропігії Л.). В давній Александрії (Єгипет.) Л. називали вулицю, на якій був роз­ташований христ. храм. Згодом Л. стали називати великі поселен­ня ченців. Багато Л. виникло у IV-VI стст. у Палестині (Л. св. Са­ви, Л. преподобного Івана Хозевіта, Л. св. Євфимія та ін.), однак більшість з них згодом втратили назву Л., як і Л. святого Панте­леймона на Афоні. Нині провідну роль у сх. церковній традиції відіграють Л. св. Афанасія на Афоні у Греції (X ст.), Києво- Печерська Л. (з 1182) та Успенська Почаївська Л. (1833) - обидві в Україні, Tpoїце-Cepriєва Л.

Лавагет - воєвода («ватажок народу»), друга особа у Мікенській державі після царя - ванаки.

Лаврентіївський літопис - пам’ятка давньорус. л-ри та іс­торіографії XIV ст. Найдавніша із збережених пергаментна руко­писна книга, що вміщує, на думку багатьох дослідників, копію літопис, зводу 1305, в снові якого лежить літопис, звід 1281, до­повнений відомостями, починаючи з 1282. Л. л. створено 1377 групою переписувачів, якою керував чернець Нижегородського Печерського монастиря Лаврентій (звідси і назва пам’ятки) за до­рученням суздальсько-нижегородського кн. Дмитрія Костянтино­вича. Мета літопису - збудити патріотизм руських князів для більш активної б-би з татарами. Осн. частина Л. л. написана са­мим Лаврентієм. Текст Л. л. розпочинається з переписаної «Повісті временних літ». Оповідь доводиться до 1305 за відсутності відо­мостей за 898-922, 1263-1283, 1288-1294. Літопис вміщує, зок­рема, оповіді про південнорус. та суздальські події (1117-1205) з подальшим описом ростовських подій (1206-1305). Л. л. - цінна пам’ятка історії давньоруського сусп. і держ. ладу і права. У ньому висвітлено історію сх. слов’ян, процес виникнення у них державності і д-ви - Київської Русі, становлення княжої влади, утвердження християнства на Русі. Наведено відомості про політ, тенденції у кількох княжих центрах Русі. Вміщено текст «Пов­чання Володимира Мономаха». Л. л. став відомим наук, колам у кін. XVIΠ ст., коли книгу придбав (1792) граф О.І. Мусін-Пушкін і видав за його текстом «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям». Згодом О.І. Мусін-Пушкін підніс пам’ятку імп. Олексан­дру І, який передав її до Публічної б-ки (нині Рос. нац. б-ка, м. Санкт-Петербург), де вона зберігається і тепер. Перше повне видання Л. л. здійснене у «Полном собрании русских летописей» (СПб., 1846, т. 1).

Лазаревський Микола Іванович (1868-24.VIΠ.1921) - віт- чизн. правознавець, професор. Закін. 1892 юрид.

Ламму - головний скарбник Ассірійської держави, друга особа після царя. Призначався на один рік і розпоряджався фі­нансовою системою держави. Найчастіше цю посаду суміщав сам ассірійський цар.

Ландзасс (нім. Landseten, суч. Landsassen) - у середньовіч­ній Німеччині поселенець, який проживав на арендованій ним ді­лянці (див.: Саксонське зерцало).

Ландтаг (від нім. Land - земля та Tag - збори) - 1. За доби середньовіччя - орган станового представництва в німецьких державах (з’являються з ХШ ст.). 2. Виборчий представницький двопалатний орган у державах Германського союзу (XIX - поч. XX стет.). 3. Законодавчі органи ФРН та Австрії. 4. Парламент Ліхтенштейну.

Ласкі Гарольд Джозеф (30.VI.1893-24.IΠ.1950) - брит, вчений-політолог та політ, теоретик, соціолог, економіст, викла­дач, науковий письменник, відомий діяч лейбористської партії Великобританії.

Левелери (англ, levellers, букв. - «урівнювачі») - радикаль­не демократичне угруповання періоду Англійської буржуазної ре­волюції XVII cm. Виникло 1647 з лівого крила партії індепенден- тів. На чолі Л. стояли Дж. Лілберн, Р. Овертон та ін. Л. знайшли найбільшу підтримку у ремісників і селян, висуваючи гасла на­родного суверенітету, загальної рівності; виступали за проголо­шення республіки, ліквідацію палати лордів, встановлення зага­льного виборчого права. У галузі економіки вимагали ліквідації монополій, зниження податків, заборони огороджування. Рішуче виступали за ліквідацію приватної власності та знищення дворян­ського землеволодіння. У 1649 р. підняли солдатські повстання, які були жорстоко придушені урядом О. Кромвеля. Після цього рух Л. пішов на спад.

Левірат (лат. Ievir - дівер) - шлюбний звичай у стародав­ньому праві частини народів, які зобов’язували брата померлого одружуватися на його вдові.

Легалізація (від лат. Iegalis - законний) - 1. Узаконення, надання чинності документові або дії. 2. В міжнародному праві - засвідчення консулом підписів на документах, що призначені дія­ти на території зарубіжної держави, див.: Легітимація.

Легат (від лат. Iegatum - той, кого обрали) - 1. У Стародав­ньому Римі - посол або уповноважений, який призначався сена­том і виконував політичні доручення. За доби пізньої республіки призначав помічників полководців і намісників у провінціях. 2. Титул вищого класу дипломатичних представників Римського Папи; представник римсько-католицької церкви в інших країнах.

Легізм (від лат. Iex - закон) - 1. Вчення китайської школи законників фацзя з питань управління людиною, суспільством і державою, що з’явилося у VI-Ш стст. до н.е. На відміну від кон­фуціанства, що на перше місце ставило моральні якості людей, Л. акцентував увагу на тому, що політика несумісна з мораллю. Легіс- ти надавали великого значення правовим нормам, намагаючись 500

поширити їх дію на всі випадки життя: проповідували рівність усіх перед законом; невідворотність покарання для всіх осіб - по­рушників законів тощо. Один з представників школи легістів Лу Куй уклав «Книгу законів», в якій розглянуті різноманітні злочи­ни і покарання. Прихильниками Л. були відомі китайські громад­ські й державні діячі, а саме: Гуань Чжун, Шан Ян ( див. реформи Шан Яна) та ін. 2. Сучасна теорія, згідно з якою встановлення права передається виключно державі.

Легіон (лат. Iegio (Iegionis) від Iego - збираю, набираю) -

1. Основне організаційне і тактичне загальновійськ. з’єднання в армії Стародавнього Риму (3-10 тис. воїнів). 2. У XVΠ-XX стст. у багатьох країнах світу Л. називали різні військ, формування, здебільшого укомплектовані з добровольців. У більшості євро­пейських країн (Франції, Англії, Німеччині, Іспанії та ін.) це були з’єднання найманців-іноземців; використовувалися переважно для ведення воєнних дій і придушення національно-визвольних рухів в колоніях (див.: Іноземний легіон). 3. Назва деяких реак­ційних організацій фашистського типу (напр., Американськиї легіон у США).

Легісакційний процес (від лат. Iegis actio - дія, встановлена законом) - процесуально-правовий акт найдавнішого римського права, доступний виключно рим.

Легіслатура (франц, legislature від лат. lex (Iegis) - закон і Iator - той, що вносить, пропонує) - 1. Термін повноважень пред­ставницького органу (парламенту) чи виборної посадової особи (напр. президента, мера тощо). 2. Назва законодавчих органів у ряді зарубіжних країн (парламенти штатів у СІНА). 3. У деяких федеративних д-вах назва членів федерації (напр. Л. окремих штатів Індії).

Легісти ( від лат. lex (Iegis) - закон) - 1. Юристи, які займа­лися розробкою та розповсюдженням римського права в країнах Західної Європи за середньовіччя. Були прихильниками централі­зації і зміцнення королівської влади, виступали за обмеження компетенції сеньйоріальних та церковних судів. 2. Китайські мислителі V-IΠ ст. до н.е.

Легітимація (від лат. Iegitimus - законний, правомірний) -

1. Визначення або підтвердження будь-якого права, повноваження.

2. У цивільному праві - документ, що посвідчує це право, повно­важення. 3. В країнах, де немає паспортної системи, форма засвід­чення особи (пред’явлення певного документа).

Легітимізм (від лат. Iegitimus - законний) - політичний принцип, висунутий Ш.М. Талейраном на Віденському конгресі 1814-1815 для захисту територіальних інтересів Франції (збере­ження кордонів, що існували на 01.01.1792) і протидії територіа­льним домаганням Пруссії. Полягає у поверненні «законним» во­лодарям втрачених ними територій і неприпустимості розпоря­джатися ними, якщо легітимний володар формально від них не відмовився. Принцип Л. був відхилений через анексіоністські плани Росії та Пруссії.

Легітимісти - прихильники королівської династії Бурбонів (або т.зв. легітимної монархії - різновиду конституційної монар­хії, яка була встановлена у Франції в 1814 р. та закріплена кон­ституційною Хартією 1814 р., дарованою Людовіком XVIΠ фран­цузькому народові після його вступу на престол). Прибічниками Л. були в основному великі землевласники.

Лейбориста (англ, labourists, від labour - праця) - члени лейбористських (робітничих) партій Великобританії, Австралії, Нової Зеландії, Ірландії, Мальти та деяких інших країн.

Лейбористська партія Великобританії (Labour Party) - ма­сова робітнича партія, що входить до Соціалістичного Інтернаці­оналу. Засн. 1900 як К-т робітн. представництва в парламенті (з 1906 - Лейбористська партія). Л. п. видає газ. «Лейбор уїклі» («Робітничий щотижневик»), ліві лейбористи - журнал «Трібюн» («Трибуна»).

Лей (від нім. Lehn), феод - в середньовічній Німеччині та ін. країнах Зх. Європи земельне володіння (або інше джерело прибут­ку), пожалуване сеньйором своєму васалові (ленникові) на умовах виконання ним військової або адміністративної служби. Найчас­тіше Л. була земля разом з кріпаками, рідше - рухоме майно. Під час ленних пожалувань остаточно сформувалася ієрархічна сис­тема феодального землеволодіння в Німеччині.

Лендлорд (англ, landlord) - великий спадковий землевлас- ник-аристократ у Англії.

Ленне право (нім. Lehnrecht) - сукупність норм права у се­редньовічній Німеччині, якими регулювались відносини між се­ньйором і васалом.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (10.IV.1870-21.1.1924) - рос. політ, діяч, засновник націонал-шовіністичної РСДРП та ра­дянської держави. Ґрунтовно розвивав марксистське вчення про державу і право, диктатуру пролетаріату в працях «Держава і ре­волюція», «Пролетарська революція і ренегат Каутський» та ба­гатьох ін.

Леонтьев Костянтин Миколайович (1831-1891) - рос. фі­лософ, релігійний мислитель, письменник-слов’янофіл, публі­цист, погляди якого сформувалися під істотним впливом

М.Я. Данилевського. Закінчив мед. фак-т Московського ун-ту. Був військовим лікарем у Кримській війні (1853-1856), потім служив у департ. Мініст. закорд. справ. Вийшов у відставку 1887, поселився у Оптиній пустині (монастир, нині Калузька обл. РФ), прийняв постриг. Основні філос. твори Л. об’єднані в двотомно­му збірнику «Схід, Росія і слов’янство» (1885-1886), а також кни­зі «Візантія і слов’янство» (1874). Вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні й правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії він вбачав у ві- зантинізмі - «симфонії церкви і влади». А «візантизм у державі - значить Самодержавство».

Летр де каше - запроваджена у Франції за часів кардинала Ришельє практика застосування документів (чистих бланків) на тюремне ув’язнення за наказом короля, ім’я в які вписувалося тими особами, яким вони видавалися (як правило, фаворитами короля або кардинала).

Липинський Вячеслав (Вацлав) Казимирович (05.IV. 1882- 14.VI. 1931) - укр. мислитель і політ, діяч, історик і публіцист, д. чл. HTIII з 1914, один із основоположників класокр. теорії держа­ви («трудової монархії»), засновник державницької школи та консерват. напряму в укр. політ, думці. Навч. у 1903-1906 (з пе­рервами) в Ягеллонському (Краків) та у 1906-1907 в Женевсько­му ун-тах. Був провідним діячем політ, групи «Вільна Україна» (Львів, 1911), ініціатором створення у 1914 «Союзу визволення України». Делегат І Всеукр. військ, з’їзду, голова військової ради в Полтаві. 1917 взяв участь в організації Укр. дем. хлібороб, пар­тії, написав її програму. За гетьмана П.П. Скоропадського Л. - посол України в Австрії. Від 1919 - в еміграції (Австрія, Німеч­чина). Л. - основоположник теорії еліт в укр. політ, думці. Об­стоював ідею про те, що невід’ємним атрибутом будь-якого сус­пільства є наявність вищого привілейованого прошарку, здатного подолати деструктивні тенденції, створити і захистити нац. д-ву. Найважливіша передумова життєздатності Укр. д-ви - велика політ, (національна) ідея європеїзації козаччини і всієї України. 504

Популярне гасло «Україна для українців», писав JI., укр. держав­ник мусить розуміти так: «Україна для всіх, хто живе на україн­ській землі». Автор праць: «Україна на переломі, 1657-1659» (1920), «Нарис програми Української демократичної хліборобсь­кої партії», «Універсалізм у хліборобській ідеології» (1926), «Листи до братів-хліборобів» та ін.

Лисенківщина - політична кампанія з переслідування і ше­льмування групи генетиків, заперечення генетики (вейсманізму- морганізму) і тимчасової заборони генетичних досліджень в CPCP. Отримала свою популярну назву за прізвищем вченого- кар’єриста Т.Д. Лисенка - рад. агронома укр. походження, діяча мічурінської агробіології, академіка AH УРСР, академіка ВАСГНІЛ, академіка AH CPCP, президента ВАСГНІЛ, депутата Верховної Ради CPCP I-VI скликань, Героя Соціалістичної праці, кавалера восьми орденів Леніна, тричі лауреата Сталінської пре­мії, який став символом кампанії. Кампанія розгорталася у науко­вих біологічних колах приблизно з середини 1930-х до першої половини 1950-х. Її організаторами були партійні і державні дія­чі, а також діячі в галузі біології (помітну роль серед яких, окрім Т.Д. Лисенка, зіграв доктор біолог, наук Ісаак Презент) У 1938 Лисенко став президентом ВАСГНІЛ замість М.І. Вавілова - все- світньовідомого вченого-генетика, пониженого до посади його заступника. Класичну генетику стали публічно іменувати «фашис­тською наукою», розпочалося політичне переслідування вчених- генетиків. Наприкінці 1930-х стали відбуватися арешти і навіть розстріли. Микола Вавилов був заарештований за підозрою в ан- тирадянській діяльності. 6.VΠI.1940, засуджений до страти (піз­ніше замінено на 15 років таборів) і помер у в’язниці в 1943, ба­гато інших вчених також потрапили в табори, а деякі - розстріля­ні (наприклад, С.Г. Левіт, І.И. Атол). Багато вчених під страхом переслідування змінили теми своїх досліджень або приєдналися до кампанії проти перспективної та прогресивної науки. Най­більш масовою формою відступу вчених від моральних норм бу­ла усна або письмова відмова від власних наукових переконань і водночас визнання мічурінських догм, лженауковість яких була

при цьому для них очевидна. Табу на критику на адресу Лисенка зберігалося до початку-середини 1960-х, незважаючи на реабілі­тацію Вавилова (посмертно) та інших генетиків і поступове зрос­тання кількості публікацій, присвячених генетиці. В 1964 було видано книгу В.П. Ефроїмсона (вдруге арештований в 1949 і ви­йшов на свободу після смерті Сталіна) «Вступ до медичної гене­тики». У 1965, після зміни влади і усунення М.С. Хрущова, Лисе­нко був зміщений зі всіх своїх постів, а табу на генетику було ос­таточно знято. Водночас стверджують, що до самої своєї смерті в 1976 Лисенко залишався категоричним противником генетики. У переносному значенні термін «лисенківщина » може використову­ватися для позначення будь-якого адміністративного пересліду­вання вчених за їх «політично некоректні» наукові погляди.

Литовська метрика - див.: Метрика Великого князівства Литовського.

Лі - етико-правові та моральні норми в Стародавньому Ки­таї, які визначали ставлення членів давньокитайского суспільства до правителя та внутрішньосімейні відносини, згодом відібрані конфуціанськими ідеологами в якості зразків поведінки. Головну роль відігравали в шань-іньський та ранньочжоуський період ро­звитку права Стародавнього Китаю. Найбільшим конфуціанським твором давнини (V ст. до н.е.), в якому знайшли відображення норми конфуціанської моралі (лі), вважається «Ліцзі» («Записки про ритуали»). Правовим нормам конфуціанства «фа» відводила­ся другорядна роль порівняно з нормами «лі». Ix застосовували в крайньому випадку, коли норми «лі» не спрацьовували.

Лібелла - договір, за яким італійські дрібні землевласники, втративши свої земельні наділи, отримували землю в користу­вання на умовах сплати чверті врожаю та виконання повинності. Л. існувала паралельно з емфітевзисом та прекарієм.

Ліберали (від лат. Iiberalis - вільний) - ідейно-політичний рух, що виник у процесі буржуазних революцій. Його прихиль­ники відстоюють ідеї «свобод» у всіх сферах суспільного життя. 506

Ідеологами Л. були Д. Локк, ПІ. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель та ін.; члени ліберальних політичних партій у Великобританії, Франції та ін. сучасних державах.

Лібералізм (франц. Iiberalisme, від лат. Iiberalis - вільний) - громад.-політ, та ідеолог, течія, яка об’єднує прихильників пар­ламентаризму, політ, і екон. свобод, ринкового г-ва та вільної конкуренції. Виник у другій пол. XVΠI - на поч. XIX стст. у ряді країн Зх. Європи. Термін «лібералізм» уперше з’явився у 1810-х рр. у Франції. Ідейно-теор. витоки Л. беруть свій початок в епоху кризи феодалізму та перемоги бурж. революцій XVII-XVin стст. Ідеологія раннього Л. втілювала оси. принципи нового сусп. ладу, який ішов на зміну феодалізму. Основоположниками класичного Л. - першого етапу його формування та розвитку - були Вольтер, Д. Дідро, Т. Джеферсон, І. Кант, Дж. Локк, Ш. Монтеск ’є, А. Сміт, Б. Франклін, Д. Юм та ін. Вони обґрунтовували ідею юрид. рівності всіх людей, невідчужуваних природ, прав, абс. цінність люд. особистості, договір, характеру відносин між д-вою та індивідом, захищеності приват, життя людини тощо. Прихиль­ники Л. вимагали запровадження конст. ладу, обмеження прав монарха парламентом, допущення до управління д-вою нових порівняно з феодалізмом груп власників, вихідців з третього ста­ну, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи Л. зробили істотний внесок у реалізацію на практиці ідей парлам. устрою. Згодом переважна більшість ідей, співзвучних з концеп­ціями правової д-ви і громадян, сусп-ва (конст. правління, засно­ване на розподілі влади функціонуванні механізму стримувань і противаг у відносинах між законод., викон. та судовою гілками влади, існування незалежної суд. влади, верховенство закону і па­нування права, формування серед, класу, діяльність інституцій со­ціального спрямування та різних політ, орг-цій, незалежних від д-ви, забезпечення осн. громадян, і політ, прав гр-н та ін.) увійшли до ідейно-політ. надбань Л. З часом зазначені цінності в поєднанні з потужним розвитком вільної конкуренції, приват, власності, як і пром, переворот в ост. третині XIX ст., сприяли еволюції Л. Онов­лений Л. дотримується тези, що сусп-во підпорядковується

законам, які не підвладні людині. Тому об’єктивним принципом поведінки індивіда має бути автономія індивід, волі, здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. У розв’язанні соціа­льних проблем Л. взаємодіє з лейборизмом, соціал-демократією та ін. реформіст, течіями у справі перетворення ліберальної д-ви на соціальну, або «державу соціального добробуту». Післявоєн. розвиток технораціоналізму і економічне зростання, крах лібера­льно-консервативного консенсусу 70-80-х рр., докорінна соціа- льно-екон. зміна зх. сусп-ва на основі здійснення найновітнішого етапу технол. революції, загострення глобальних проблем, виник­нення могутніх соціальних та екон. рухів, падіння тоталітарної системи на Сході Європи, зумовлюють необхідність подальшого оновлення Л. Новітній Л. є різновидом Л. з властивим для нього держ. регулюванням економіки, інституалізацією нових форм втручання д-ви в сусп. сферу. Найважливішими рисами сучас. лі­бералізму є збереження і захист природ, прав людини, договірний характер відносин між окр. людиною і д-вою, пріоритет грома­дян. свобод над політ., юрид. і моральними нормами, його адап­тування до істор., нац. і культурних умов, конст. обмеження впливу д-ви на економіку та її втручання у цю сферу. Йому при­таманні прагматизм, меркантилізм, раціоналізм, пошук і досяг­нення консенсусу, поліпшення соціальних умов реформування, благодійність і доброчинність. Л. втілюється в ідеології і політиці ліберальних партій. Останні 1947 утв. Ліберальний Інтернаціонал і затвердили програму дій - «Маніфест лібералів». Ліберали є впливовою політ, силою сучасності. Сьогодні в Європі діє понад ЗО ліберальних партій. В Європарламенті вони мають п’яту за чи­сельністю фракцію. У ряді країн ін. регіонів вони є правлячими або входять до складу уряд, коаліцій.

Ліберально-демократичні держави - це такі політичні сис­теми, в яких головним зосередженням верховної влади є народ, що здійснює свою верховну владу через виборні і представницькі установи (парламент, національні збори, ради тощо). Для лібера- льно-демокр. д-в характерно гарантоване забезпечення користу­вання громадянськими правами і свободами, які включають 508

також природні (невід’ємні) права людини - право на життя, сво­боду, у тому числі на вільне володіння власністю (див.: Соціаліс­тична держава; перехідна держава).

Ліберум вето (вільне вето) - принцип прийняття рішення представницьким органом лише за умови, коли за нього проголо­сували всі без винятку депутати.

Ліга Арабських держав (ЛАД), Ліга Арабських країн - ре­гіональна міжнародна організація. Засн. 22.03.1945. Членами ЛАД є понад 20 д-в: АНДР, Бахрейн, Джібуті, Ірак, Йорданія, ЙАР, НДРЙ, Катар, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Сомалі, Судан, Туніс та ін. Статут ЛАД проголошує метою орга­нізації екон., політ, та культур, співробітництво араб, держав для зміцнення їхньої незалежності та суверенітету. Найвищий орган ЛАД - Рада, в яку входять представники усіх країн-учасниць (се­сії Ради скликаються 2 рази на рік). Виконавчим органом ЛАД є генеральний секретаріат (місцеперебування - Туніс).

Ліга Націй - міжнар. організація, що існувала в період між Першою і Другою світовими війнами. Створена 28.04.1919 на Паризькій мирній конференції 1919-1920. Уряд УНР висував ка­ндидатуру України на членство в Л.Н., проте її було відхилено Радою Ліги (складалася з 4 постійних членів - Франції, Великоб­ританії, Італії та Японії). Водночас Ліга прийняла до уваги неод­норазові протести президента ЗУНР Є. Петрушевича і 23.П. 1921 офіційно визнала, що Cx. Галичина знаходиться під військ, оку­пацією Польщі. Паризька мирна конференція прийняла виробле­ний спец, комісією Статут Л.Н., включений до Версальського мирного договору 1919 (набув чинності 10.1.1920), що фактично підвів риску під подіями Першої світової війни 1914-1918. Ста­тут Л.Н. підписали 44 д-ви. Головними органами Л.н. були щоріч­на Асамблея, Рада Л.Н. і постійний секретаріат на чолі з Ген. сек­ретарем. Місцем їхнього перебування - Женева. У зв’язку з утво­ренням OOH розпущена 18.04.1946 постановою спеціально скли­каної Асамблеї.

Ліквідація куркульства як класу - один з найжорстокі- ших і найцинічніших злочинів сталінізму проти українського на­роду, здійснених на початку 30-х рр. XX ст. Сталіну (і партійно­му керівництву ВКП(б) в цілому), які будували державу диктату­ри пролетаріату (диктатуру міста над селом), для проведення на­прикінці 20-х - поч. 30-х колективізації на селі потрібна була со­ціальна опора. Вони категорично відкидали фермерський шлях розвитку українського села. Сталін і його оточення розуміли, що найбільшим ворогом їх амбітних планів є клас заможного селян­ства і тому партія взяла курс на його ліквідацію. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Це класична тактика за принципом «поділяй і володарюй» була розрахована на те, щоб протиставити та ізолювати найзаможніших господарів від маси бідних і незаможніх селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, виявилося не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засо­бів виробництва, ніж середняки і використовують вільну найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення, виставляння в друкованих засобах куркулів як «кро- вопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності. Тих, хто чинив найупертіший опір колек­тивізації, розстрілювали або масово вивозили в табори примусо­вої праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до кол­госпів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло сво­го апогею взимку 1929-1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом з сім’ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кіломет­рів на Північ чи Схід, де їх скидали серед арктичної пустелі, не­рідко без їжі і притулку. З понад 1 млн укр. селян, експропрійо­ваних радян. режимом на початок 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ та Схід, де багато з них, особливо малих дітей, загинули. Найстрашнішим засобом боротьби сталінського тоталітарного режиму проти українського селянства став геноцид його голодом (див.: Голодомор 1932-1933років).

Ліктори - службовці вищих магістратів Стародавнього Риму. Пізніше виконували охоронні функції при них. Консула, наприклад, супроводжували та охороняли 12 лікторів, дикта­тора - 24 ліктори.

Лікург, Лікурга реформи - напівлегендарний герой Спарти, якому приписується укладання із спартанською общиною усного договору (уретри»), згідно з яким кожен із 9 000 спартіатів отри­мав окрему ділянку землі (клер), вилучену з цивільного обігу для матеріального забезпечення своєї сім’ї. Ці клери обробляли під­невільні ілоти. Спартіатам заборонялося займатися виробницт­вом і торгівлею (окрім виготовлення зброї), споруджувати розкішні будівлі; їм приписувалося розвивати військову майстерність та бути готовим віддати життя за Батьківщину. Реформи, здійснені Л., були спрямовані на запобігання майновому розшаруванню серед спартіатів та збереження їхнього панування над чисельно переважаючими ілотами та періеками.

Лікурга закони - неписані закони спартанського правителя Лікурга, який жив між IX ст. і першої пол. VΠ ст. до н.е. Дійшли до нас завдяки Плутархові та ін. давнім авторам. За Геродотом, до Лікурга у лакедемонян (спартанців) були найгірші закони по­рівняно з усіма іншими еллінами, до того ж спартанці не спілку­валися між собою і в жодними іноземцями. За легендою, Лікург отримав від дельфійського оракула т. з. ретри - або власне зако­ни, або санкцію на їх складання (Геродот). Втім «батько історії» наводить і іншу версію: Лікург привіз нові закони з Криту. Діяли вони майже п’ять століть. Із 14 царів - від Лікурга до Агіда - жоден не вніс до них будь-яких змін. За Полібієм, Л. з. у царині політ, устрою виявилися такими життєздатними через урівнова­ження в них трьох форм державного правління: монархії, арис­тократії та демократії. Очевидно, ключова роль відводилася створеній Лікургом раді старійшин (герусії). 28 старійшин, зале­жно від ситуації, ставали на бік або народу, або царів, тим самим забезпечуючи певну рівновагу сил. Герусія мала право законод. ініціативи, була вищою суд. інстанцією у крим. справах, визначала

держ. політику. Нар. збори (апела) теоретично мали всю повноту держ. влади, однак реально їхні повноваження були істотно об­межені, оскільки вони могли лише затверджувати чи відкидати закони в цілому, але не допускались до участі в їх обговоренні, не мали права вносити поправки, уточнення тощо. В Л. з. відбилося прагнення законодавця забезпечити рівність гр.-н не лише фор­мальну, а й реальну, навіть у дріб’язкових питаннях повсякдень. Життя і побуту. Для цього Лікург переконав співгромадян відмо­витись від власності на землю на користь д-ви, заново поділити її і всім жити в рівних умовах, щоб жоден не був вищим за інших. Втім рівність була відносною: лаконійські землі (разом з прикрі­пленими до них ілотами - безправним землеробським нас. Cnap- ти) були поділені на 2 групи рівних ділянок: більших - для спар- тіатів (повноправних гр-н Спарти), менших - для періеків (непо­вноправних гр-н, нащадків давніх ахейців). Ці наділи були спад­ковими, але право власності на землю належало лише державі. Для остаточного знищення нерівності Лікург прагнув поділити й рухоме майно. Було вжито низку заходів стимулювання гр.-н до «добровільної» відмови від майна, за винятком предметів першої необхідності. Зокрема, вилучено з обігу золоті та срібні монети (їх замінили на залізні), що максимально ускладнило торг, обіг всередині Спарти і призвело до її автаркії. Щодо стосунків Спар­ти з ін. країнами Лікург заборонив більше одного разу воювати з одним і тим самим ворогом, щоб той не звик чинити опір і не став войовничим. Було ліквідовано «непотрібні», «зайві» ремес­ла, що призвело до граничного обмеження товарного в-ва. Л. з. надавали важливого значення організації публік. обідів: гр-ни мали збиратися за заг. столом і їсти страви, приписані законом, - прості, поживні та невибагливі, що підтверджувало відмову від розкошів та індивідуалізму (саме ці дві якості вважалися в офіц. спартан. ідеології найшкідливішими, проти них було спрямовано і всю систему спартан. виховання). Так само радикальними і па- терналістськими були Л. з. щодо шлюбно-сімейного права. Шлюб усіляко заохочувався як інститут, що сприяє відтворенню насе­лення д-ви. Неодружені піддавалися громад, осуду, оскільки, не вступаючи до шлюбу, вони тим самим не корилися закону. Це 512

тягло і суттєві обмеження їхньої правоздатності. Становище жін­ки у сусп-ві та в сім’ї за Л. з. було кращим від статусу афінянок. Разом з тим дозволялося мати двох дружин чи дружину, спільну для кількох братів або двох друзів. Як зазначав Плутарх, спарта­нці вважали, що вони належать не собі, а батьківщині, їхнє зак- во, зокрема Л. з., цілком відповідало цим уявленням.

Лільберн Джон (біля 1614-1657) - англ, публіцист, керів­ник та ідеолог левеллерів у період англ. бурж. революції XVII ст. Під час громадянської війни служив у парламент, армії. Потім виступив з низкою різких памфлетів, проектів, петицій з викла­дом основних ідей левеллерів. У 1649 р. зазнав судових переслі­дувань та змушений був виїхати до Ірландії. Звідтіля у памфлетах викривав непослідовність політ, дій Кромвеля. Найбільш значни­ми памфлетами Л. та його однодумців є «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного на­роду Англії» (1649), а також «Народна угода» (1647), що став програмою левеллерів.

Лінкольн Авраам (12.П. 1809—15.IV. 1865) - держ. діяч, пре­зидент CIIIA (1861-1865). 1836 склав іспити на звання адвоката. У 1834-1840 був членом законод. зборів шт. Іллінойс. Двічі (1846 і 1854) обирався членом Конгресу СІНА. Один з організаторів Ре­спубліканської партії, яка виступила за скасування рабства. В лист. 1860 обраний 16 президентом США. 1861 очолив боротьбу пн. штатів з сепаратистами Півдня у громадянській війні 1861 — 1865. Домігся прийняття Прокламації про визволення рабів, а по­тім 13-ї поправки до Конституції СІНА, яка остаточно ліквідувала рабство на тер. країни. 1864 знову обраний президентом CIIIA. 14.IV.1865 Л. був смертельно поранений у Вашингтон, театрі Форда.

Літеральні контракти - див.: Групи контрактів за римсь­ким цивільним правом; Контракти.

Літи - 1. Категорія напівзалежного-напіввільного населення Франкського королівства.

Літопис Биховця, «Хроніка Биховця» - пам’ятка історіог­рафії, літ. та культур, спадщини укр., білорус, та лит. народів. Оригінал не зберігся, дійшов у списку кін. XVI ст. Авторство не­відоме. Був власністю урядовця Олександра Биховця (звідси й наз­ва). Л. Б. вміщує редакції рукописних зб. західнорус. літописів, складених у часи перебування укр. і білорус, земель у складі Лит.-Pyc. д-ви. До джерел Л. Б. відносять нар. оповіді, більш ран­ні хроніки, які стверджують про походження лит. народу від По- лємона Римського, держ. записи, волинські відомості з Іпатіївсь- кої хроніки, місц. повідомлення, а також доступні тогочас. історі­ографам київські, подільські, смоленські та московські док-ти. Л. Б. вважають першою спробою написання історії Великого князів­ства Литовського. Він охоплює події від найдавніших часів до поч. XVI ст. У період загострення відносин між Литвою і Поль­щею напередодні Люблінської унії 1569 літописці намагалися до­вести походження династії лит. князів від давніх римлян, зокрема великого кн. Гедиміна від рим. імп. Августа. Докладно описано державотв. діяльність князів Вітовта, Кейстута, Ольгерда, Ягайла. Це дає можливість припустити, що самі оповідачі були очевид­цями подій. В оповіді «Про Подільську землю» описано захоп­лення у серед. XIV ст. Поділля лит. князями - братами Коріято- вичами (Юрієм, Олександром і Константином). «Похвала про Великого князя Вітовта» пройнята ідеями нац.-політ, незалежно­сті та патріотизму. Л. Б. дає моєливість простежити, як зі змінами в правовому, політ, і міжнаціональному становищі Литви відбу­валися відповідні зміни і на укр. землях, які входили до її складу.

Літопис Г. Граб’янки - пам’ятка укр. істор. та політ,- правової думки XVIΠ ст. Складений Г.І. Грабянкою, одним із старшин Гадяцького полку. Прозовий твір з літописними елемен­тами. Викладає події до 1709. У XVIΠ ст. був найпопулярнішим в Україні істор. твором істор. тематики. Оригінал літопису не збе­рігся. Відомий у понад 50 списках. Здебільшого входив до руко­пис. збірників разом із док-тами укр. та зарубіж. походження (переважно з док-тами про відносини Війська Запорізького з Рос. Д-вою та міжнар. договорами). Вперше опублікований 1793, повністю - 1854. А втор літопису виступає як прихильник необ­меженої монархії. Монарх є намісником Бога на землі. У погля­дах на роль монарха у д-ві автору притаманний антропологізм. З ін. боку, автор визнає невідчуджуваність і безумовну цінність прав (власне, станових прав) підданих. На його думку, успіх держ. буд-ва залежить від справедливості, правових основ відно­син монарха з підданими. Ін. суб’єктом у відносинах з монархом виступають «землі» - тер. міжстанові корпорації. «Земля» збері­гає незмінними свої права навіть у випадку завоювання. У разі порушення монархом прав «земель» останні можуть виявляти рі­зні форми протесту, в т. ч. збройний опір центр, владі, та присяг­ти на вірність ін. монархові. Відповідь монарха у таких випадках повинна бути правовою і мати за мету відновлення справедливо­сті. Посередниками у таких конфліктах можуть виступати ін. мо­нархи. Міжнар. політика здійснюється монархами, а союзи між монархом та підданими ін. монарха є протизаконними. Монарх абстрагований від етн., нац. та станової належності, здійснює правосуддя та вирішує конфлікти між підданими, виходячи зі справедливості. Автор неодноразово піддає критиці факти пере­важання станової демократії у Речі Посполитій над владою коро­ля, вважаючи, що такий стан справ у держ. управлінні сприяє ро­звиткові анархій тенденцій та виявам насильства, порушенню прав гр-н, недотриманню міжнар. договорів. Влада монарха, що є інструментом виконання божественної волі, має, на думку літо­писця, не обмежуватись, а швидше коригуватися згідно з порада­ми органів станового представництва. Літопис розвиває популяр­ну в укр. сусп-ві XVΠ-XVΠI стст. категорію «вільний народ». Згідно з автором, це народ, що виробив власні держ. структури, зокрема власну систему адміністрації, збереження якої залиша­ється його привілеєм і не має підлягати скасуванню чи зміні з бо­ку монарха навіть у результаті збройного підкорення цього наро­ду. Такі принципи взаємовідносин фіксуються у привілеях мона­рха. Порушення цих принципів з боку останнього є достатнім для відмови народу (під народом у даному разі слід розуміти тер. міжстанову корпорацію) коритися монархові. Найб. загрозою державотворенню автор вважає зовнішні та громадян, війни. У питаннях укр. державотворення Г. Грабянка займає виразну авто- номістичну позицію. Він засуджує спроби держав (Речі Посполи­тої та Росії) обмежити укр. автономію. Права українців як «віль­ного народу», вважає Г. Грабянка, полягають у цілковитій авто­номії щодо формування та діяльності адміністрацій на чолі з гетьманом, який підпорядковується безпосередньо монархові. Гетьман, що обирається радою старшин, набуває законної влади лише після його затвердження монархом. Автор не схвалює фор­ми прямої демократії у Війську Запорізькому, що, на його думку, призводять до анархії та насильства, скептично оцінює здатність мас приймати політ, рішення. Він - прихильник фактично необ­меженої влади гетьмана та перетворення цієї посади на спадкову. Серед геополіт. ідей у літописі найбільше виокремлена ідея єд­нання христ. держав проти мусульм. загрози. На думку автора, стратегію Крим, ханства було зіштовхування однієї з одною христ. держав та їх послаблення з метою повного або часткового відновлення Золотої Орди. Літописець саме у боротьбі проти іс­ламу вбачає гол. зовнішньополіт. ідею зміцнення козацтва. Осн. причинами переходу українців у рос. підданство автор називає реліг. утиски та неможливість розв’язання соціальної проблеми (визнання прав козац. стану за масами покозачених) у Речі Пос­политій. Задля доведення права українців на збереження авт. сусп.-політ, устрою у Рос. д-ві у літописі обґрунтовується етн. окрем. українців, стародавність козацтва та його державності. Лі­топис став основою пізніших пам’яток укр. істор. та політ.- правової думки («Розмови Великоросії з Малоросією» С. Діво- вича, 1762; «Героїчних віршів» Іоанна, 1784; «Історії Русів» таін.), а також творів франц, і нім. авторів, присвячених У країні, справив значний вплив на розвиток укр. історіографії XIX ст.

Літопис Руський - цикл літописів княжого періоду: «По­вість временних літ», Київський літопис та Галицько-Волинський літопис.

Літопис Самійла Величка - укр. істор.-літ. пам’ятка, ство­рена в 1720-х рр. Його автор - кол. військ, канцелярист С.В. Ве­личко. Складається з двох самост. частин: «Сказаніє о войне козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницького... в осмі літех точившойся» (події 1848-1859) та «Повіствованія літо­писная о малоросійських та іних отчасти поведеніях собранная і зде описана» (події 1660-1700). Отже, літопис охоплює період 1648-1700 в Україні та європ. країнах, проте згадує і давніші та пізніші події (до 1725). Зберігся оригінал та один список літопи­су. Вперше виданий у 4-х томах у 1848-1864. Під час написання твору автор використав значну кількість опублікованих і рукопи­сних док-тів, літ. джерел та ін. С.В. Величко - прихильник мона­рхії, обмеженої станово-представницькими органами. Певним орієнтиром для нього був політ.-правовий устрій Речі Посполи­тої. Монарх, на його думку, є намісником Бога на Землі та має ві­дповідні якості: справеливість і милосердя до підданих. Відноси­ни монарха з підданими, об’єднаними у стани, є договірними. Та­кі договори укладаються під час обрання монарха, вони передба­чають права та обов’язки сторін і затверджуються взаем, прися­гою. Порушення договірних відносин з боку суверена звільняє підданих від присяги і дає їм право на різні форми спротиву, зок­рема на перехід - особистий або (за рішенням станів насамперед дворянства певної території) колективний разом з територією - під протекцію до ін. монарха. Укр. народ для автора - насамперед соціально-політ. організм, який уособлюють шляхта і козацтво. Козацтво через свою військ, службу по охороні Речі Посполитої від зови, ворогів (насамперед Осман, імперії та Крим, ханства) здобуло спадкові станові права, рівні шляхетським. Тому основи, змістом подій 1648-1654 для С.В. Величка є рішення козацтва на чолі з Б. Хмельницьким про вихід з-під протекції польс. короля та прийняття протекції ін. монарха (моск. царя) разом зі своєю тери­торією - Україною. С.В. Величко не вважає, що визв. війнаукр. на­роду середини XVII ст. призвела до зміни соціальної організації укр. сусп-ва. Система адміністрації Війська Запорізького для автора повністю відповідає традиц. козацькому самоврядуванню. Загалом

автор бачить альтернативи перебуванню України під владою того чи ін. монарха - за безумовного збереження прав укр. станів, до яких він включає право на самоврядуваннч та використання по­даткових коштів на місц. потреби. Автор торкається окр. питань Переяславської угоди 1654. Держ.-правові відносини Війська За­порізького з Рос. д-вою в інтерпретації Л.С.В. у цілому відпові­дають конст. моделі тогочас. Речі Посполитої і визначаються як «союз і протекція». Автор засуджує звуження авт. прав Війська Запорізького цар. урядом, проте вважає, що питання їх віднов­лення слід розв’язувати шляхом не повстання, а відповідного ар­гументованого звернення до монарха (царя). Гетьм. титул автор літопису прирівнює до князівського. Він виступає за обмеження повноважень гетьмана, зокрема у фін. сфері, на користь предста- вн. органу - Ген. військ, ради (ген. старшини та полковників). Зо­крема, автор обґрунтовує необхідність виділення «військового» (який належить Війську Запорізькому) та гетьманського скарбів. Вирішення такої ситуації С.В. Величко вбачає у запровадженні посади ген. військового підскарбія, підзвітного Ген. військ, раді. Л.С.В. розмежовує божественне і природне (або натуральне) пра­во, обстоює невід’ємність наданих Богом (природних) і натура­льних (що випливають з природи живої істини) прав людини. Зе­мні закони мають відповідати природ, праву. Саме з погляду пра­гнення укр. козацтва відновити порушені Польщею природні права людини Л.С.В. розглядає визв. війну середини XVΠ ст. Лі­тописець приділяє значну увагу місцю Запорізької Січі в укр. по­літ. процесі. У ньому найповніше розкрита політ.-правова ідеоло­гія Січі поч. XVIΠ ст. Січ виступає як самост. політ, організм, що разом з Військом Запорізьким підпорядковується гетьману. Геть­ман як керівник цих двох авт. утворень має обов’язково викону­вати політ, волю Запоріз. Січі, виразником якої є військова рада та кошовий отаман. Рішення Січі є авторитетнішими, ніж рішен­ня Війська Запорізького, бо вона є давнішим утворенням, що по­клало початок городовому козацтву. Запоріз. Січ у разі незадово­лення гетьманом її потреб або у випадку незгоди з його полі­тикою може визнати над собою владу ін. гетьмана або обрати 518

власного. Для Січі гетьман виступає як посередник у її відноси­нах з монархом. Л. С. В. включає у повному обсязі та докладному переказі загалом понад 210 справжніх та неавтент. док-тів, що да­товані 1638-1700. Більшість з них є важливими джерелами для вивчення історії Укр. д-ви, права та політ-правової думки того часу (див.: Величко Самійло).

Літопис Самовидця, «Літопис Самовидця про війни Б. Хмельницького і про міжусобиці, які сталися в Малій Росії по його смерті» - пам’ятка укр. історіографії XVΠ - поч. XVIΠ стст. Охоплює 1648-1702. Автор - анонімний, протее більшість дос­лідників вважає, що літопис найбільш вірогідно створений козац. сотником, ген. підскарбієм при гетьмані І.М. Брюховецькому, а згодом священником P.O. Ракушкою-Романовським. Причинами нац.-визв. війни у Л. С. називаються гоніння на православ’я, об­тяження козацтва повинностями з боку шляхти. В першій частині у вигляді нарисів оповідається про акт з’єднання України та Росії. Автор виступає як прибічник твердої держ. влади: лише вона мо­же забезпечити лад у країні. Водночас засуджуються чвари стар­шин, партій. У другій частині літопису переважають короткі що­річні повідомлення. Автор висловлює негат. ставлення до Поль­щі, Туреччини, Криму. Критично аналізує діяльність гетьманів І.С. Самойловича, Д.Г. Многогрішного, П.Д. Дорошенка, М.С. Xa- ненка та ін. Схвально оцінює перемогу козаків над військом польс. Короля Яна Казиміра. Серед козац. літописів Л.С. вважа­ється найдо клад нішим.

Літописи - істор. твори у Київській Русі, а згодом - в Украї­ні, Росії та Білорусі, що містили хронологічно послідовний (по роках) запис істор. подій, зроблений їх сучасниками. Свій поча­ток літописання бере з Києва як провідного центру розвитку дав- ньорус. культури часів розквіту Русі (X-XI стст.). Завдяки літо­писанню створено велику КІЛЬКІСТЬ Л. І Т. 3. літописних зводів. Найвідомішим з ранніх літописних зводів, що дійшли до наших днів, є «Повість временних літ», яка охоплює події до поч. ХП ст.

і дає уявлення про історію не якогось окр. руського князівства, а Руської землі в цілому. В період феод, роздробленості був ство­рений Галицько-Волинський літопис. Літописні традиції в укр. землях збереглися і за часів литовського та польс. панування. Підтвердженням цього є укр. Л.: Іпатіївський (поч. XV ст.), Гус- тинський, Львівський, Межигірський, Острозький і частково Ки­ївський (поч. XVI - перша пол. XVII стст.). Окр. группу станов­лять козац.-старшинські Л. XVII - поч. XVΠI стст. Серед них чі­льне місце посідають Літопис Самовидця, Літопис Г. Грабянки та Літопис Самійла Величка. Л. І літописні зводи містять як заг. інформацію, так і відомості з історії д-ви і права. Hanp., тільки в Л. збереглися тексти таких джерел права, договори Київської Русі з Візантією (X ст.), «Руська правда» (коротка редакція) тощо. Л. Мають важливе джерелозн. значення для вивчення питань д-ви і права в їх істор. ретроспектив!. Згідно з указом Президента Укра­їни від 23.ХП. 1997 та відповідною пост. Уряду 1998 рік відзначе­но як рік 1000-ліття літописання і книжкової справи в Україні.

Літописці Волині і України - пам’ятка укр. історіографії, в якій ідеться про походження і становлення Київської Русі, міс­тяться відомості про державотв., діяльність видатних осіб укр. іс­торії, біографії київ, митрополитів тощо. Ств. між 1690 і 1709. Охоплює період з 1241 по 1621. Складається з окр. коротких по­вістей і записів, запозичених з давніх рус. літописів та з творів польс. істориків (О. Гваньїні, МИ. Бєльських та ін.). Завершуєть­ся збірник розповіддю про діяльність гетьмана П.К. Сагайдачно­го. Авторство невідоме, проте в кін. збірника вміщено записи Богдана Балики, батько якого Яцько Балика був київ, війтом. Є версія, що літопис поповнювався настоятелем Межигірського монастиря Іллею Кощаковським. Зберігається у ЛНБ ім. В. Сте- фаника HAH України.

Літочислення - система відліку та обчислення великих проміжків істор. часу. Виникло на ґрунті панівних у сусп-ві пере­казів і міфів про початок і кінець світу та циклічний рух часу, легенд про заснування (засновників) відповідного роду, реліг. 520

уявлень про реальні чи міфічні постаті засновників релігії, віро­вчення, знань про періоди правління монарх, династій та окр. правителів і т. ін. Так, єгиптяни рахували роки за династіями жи­вих богів-фараонів, римляни - від міфічної дати заснування Риму, греки - за роками нібито запроваджених богами олімпіад; в іудаїзмі прийнято рахувати роки від створення світу, у христ. країнах - від року народження Icyca Христа. Давньоруські літописці вели відлік часу «від створення світу». Hanp., смерть великої княгині Ольги сталася 11.VΠ.6477 (969), а смерть великого кн. Володи­мира датовано 15.VΠ.6523 (1015). Таку саму хронологію іноді за­стосовували й козац. літописці XVΠI ст., напр., якщо треба було виділити якусь основоположну або поч. дату. Так, у Літописі Самійла Величка 1648 рік позначений як 7156 рік «від створення усього живого». У руських літописах Л. визначалося також хро- нол. інтервалами правління княжих династій або окр. князів: на­пр., князювання «от первого ль та Ігорева до первого ль та Святьс- лавля». У Середні віки в христ. країнах застосовувалося Л. за 15- річними циклами, так званими індиктами, зокрема в Україні за часів Лит.-Руської д-ви. Поряд із загальноусталеним, традицій­ним Л. велося і допоміжне Л., аби виокремити «еру» за роками правління монарха. Під час Великої франц, революції постано­вою Конвенту від 5.Х. 1793 попереднє христ. Л. було замінено на нове - республіканське, при цьому нову еру було вирішено раху­вати від 22.ІХ.1792, дня, який ішов за днем першого засідання Конвенту і проголошення республіки та збігався з днем осіннього рівнодення. Системи, види, характер Л. або хронол. систем, яких налічується понад 200, вивчає істор. хронологія - наука про вимір часу, за допомогою якої шляхом вивчення і зіставлення писем, джерел визначають точні дати істор. подій і док-тів, переклада­ють на сучасну систему Л. дати інших Л., події давньої історії, ві­домі за джерелами під певними роками правління фараонів (у Єгипті), архонтів (в Афінах), консулів, імператорів (у Римі), пап, патріархів і т. ін. З Л. тісно пов’язане літописання, яке веде хро­нологію істор. подій у порядку літ, прийнятому в Л. Водночас Л. слід відрізняти від календаря, оскільки воно кладеться в основу останнього як точка відліку. Так, Л. за юліанським (від імені

Юлія Цезаря) календарем, що був схвалений пізніше Нікейським собором (325), почалося 1.1.45 до н.е., в Росії - 1.1.1700 (згідно з указом Петра І від 20.ХП.1699), а за григоріанським (від імені рим. папи Григорія ХШ) календарем, затвердженим папською буллою, - 15.Х. 1582, у христ. д-вах - від часу втілення Бога у плотське тіло Icyca Христа - першого дня нашої ери.

Літургія (грец. Ieiturgia, від Ieiturgeo - здійснюю богослу­жіння) - 1. У Стародавніх Афінах особливі «повинності» на ко­ристь держави, що покладалась на багатих громадян. Вони скла­далися з хорегії - створення та утримання святкового хору; гім- насіархії - організації спортивних змагань та трієрархії - осна­щення військового судна (трієрії) за власний рахунок. 2. Бого­служіння в християнській церкві.

Ллевеллін Карл Нікерсон (22.V.1893-13.Π.1962) - амер, теоретик права. Перед Першою світ, війною навч. у Франції (Сор­бонна, Париж). Повернувшись до США в 1915-1918 здобув вищу освіту в Єльській школі права (м. Нью-Гейвен, шт. Конектикуг), де одночасно (1918-1919) був гол. ред. «Єльського правового журналу». В 1918-1920 і 1922-1923 працював у цій школі викла­дачем комерц. права, пом. професора. Протягом 1924-1951 - професор юриспруденції Колумб, школи права (при Колумб ун­ті). Тут написав більшість своїх праць, зокрема «Колючий чагар­ник. Про наше право та його дослідження» (1931; в основу книги лягли лекції, прочитані студентам у 1929-1930 навч. році). 1930 Л. Опублікував відому книгу суд. прецедентів з комерц. права «Справи та матеріали щодо права продажу». На поч. 1950-х рр. брав участь як гол. доповідач у законопроєктн. роботах над «Єдиним комерційним кодексом США». В 1951-1960 був профе­сором комерц. права у Школі права Чиказького ун-ту. Брав акти­вну участь у роботі Амер, союзу громадян, прав, Нац. асоціації підтримки кольорового населення. 1960 вийшло зібрання праць Л. - «Традиція загального права». Вважається прибічником «реа­лістичної» юриспруденції, особливістю якої є крит. сприйняття позитивіст, тлумачення права як сукупності правових норм. 522

Разом з тим близькість ідей Л. до соціол. напряму в теорії права США дає підстави відносити його до представників соціологічної школи права. Правова теорія Л. Викладена у його оси. праці «Юриспруденція реалізму в теорії і практиці» (1962). Особливос­ті цієї теорії, як і її реалізм, полягають у: 1) визнанні пост, мінли­вості, «плинності» права; 2) твердженні про неможливість у силу цього ототожнити право із законом, ін. нормат. юрид. актами і навіть із суд. прецедентом; 3) тезі, що право створюється виклю­чно через практику, діяльність суду та державних службовців. Особливий вплив теорія Л. мала у 20-60-хрр. XX ст.

Лобізм (від англ, lobby - прийомна, вестибюль, кулуари) - система представництв великих монополій та ін. впливових груп при законодавчих та виконавчих органах влади у багатьох краї­нах світу для здійснення прямого тиску на парламентаріїв, мініс­трів, ін. впливових чиновників для прийняття вигідних законів, рішень, ухвал.

Локк Джон (29.VΙΠ.1632-28.X,1704) - англ, мислитель, тео­ретик природного права, політичний мислитель, філософ, один із основоположників лібералізму. Народ, в сім’ї адвоката і нотаріу­са. У період протекторату О. Кромвеля вивчав природничі науки в Оксфордському ун-ті, де одержав ступінь магістра. Викладав в ун-ті, перебував впродовж кількох років на дипломатичній служ­бі, займав високі державні посади, але через переслідування уря­дом Карла П змушений був покинути батьківщину. Багато років провів у Франції та Голландії, де зблизився з Вільгельмом Ш Оранським. Повернувся до Англії після «Славної революції» 1688 р. Займав різні адм. посади, працював викладачем коледжу в Оксфорді, займався науково-дослідницькою діяльністю. Своє по- літико-юридичне вчення виклав у праці «Два трактати про управ­ління», де розвинув ідеї природнього права, суспільного догово­ру, народного суверенітету, невідчуджуваних прав особистості, сбалансованості властей і т. ін.

Лорд (англ, lord, від англосакс, hlaford - охоронець, захис­ник хліба) - 1. У середньовічній Англії - феод, землевласник і се­ньйор своїх васалів. Поступово звання Л. стало титулом англ, ви­щого дворянства, який з XTV ст. діставали пери королівства, що складали верхню палату брит, парламенту. З XIX ст. титул Л. на­дається також представникам великого англ, капіталу. 2. Складо­ва частина офіційного найменування деяких вищих та місцевих службових осіб Великобританії (лорд-канцлер, лорд-мер та ін.). 3. У XV-XVΠ ст. складова частина титулу лорда-протектора в Англії, який присвоювався деяким державним діячам, напр. реген­там при неповнолітніх королях, диктаторам - О. Кромвелю та ін.

Луббутум - різновид військовослужбовців у Стародавньому Вавілоні (див.: Баірум, декум, редум).

Лубенський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Гетьман­щини. Утв. 1648 на землях, що належали кн. Яремі Вишневець- кому. Після Зборівського договору 1649 тер. Л. п. було розділено між Миргородським полком і Кропивнянським полком. Відновле­но 1658. Полкове місто - Лубни, у 1714-1727 - Ромни (обидва - тепер Полт. обл.). Спочатку до складу Л. п. входили такі сотні: Лубенська полкова, Лубенська сільська, Лохвицька, Сенчанська (Синецька), Глинська, Роменська, Костянтинівська, Смілянська. З 1658 сотенними містами стали: Глинськ, Городище, Горошине, Жовнине, Костянтинівка, Курінька, Лохвиця, Лубни, Лукомль, Пирятин, Ромни, Сенча, Сміла, Снітин, Хмелів, Чигирин-Діброва, Чорнухи, Яблунів. У Лохвиці бувало по 3 сотні, у Лубнах, Пиря- тині, Сенчі, Чорнухах - по 2. У 1723 в Л. п. налічувалося 2687 піших і 3968 кінних козаків. За ревізією 1764 кількість населення Л. п. становили 146 931 особу, на його території було 21 містеч­ко, 1609 сіл і хуторів. Полковники: Г. Яськевич (1648-1649), П. Швець-Омелянович (1658-1659), Я. Засядько (1659-1660), С. Шамлицький (1660-1661), А. Пирський (1662-1663), Г. Bep- бицький (1663-1664), Г. Гамалія (1664-1666, 1668-1670, 1687­1688), Б.Щербак (1666-67), П. Плисенко (1669), І. Сербин (1671, 1672-1675), А. Нестеренко (1671-1672), М. Степанів-Кияшко 524

(1672), М. Ілляшенко (1676-1687), Я. Головненко (1688), Л. Свіч­ка (1688-1699), Д. Зеленський (1700-1708), В. Савич (1708-1714), А. Маркович (1714-1727) у 1723-1725 був наказним гетьманом, 1729-1740 - ген. підскарбієм), П. Апостол (1728-1757), LKy- лябка (1757-1771), С. Максимович (1771-1781). У 1781 Л. п. лік­відовано, а більшу частину його території включено до Київсько­го намісництва і частково - до Чернігівського намісництва.

Лугаль (пан, велика людина, господар) - як і енсі (той, що очолює рід, закладає храм), титул правителів, військових вождів ряду стародавніх міст-держав у Месопотамії.

Лугаль-гегемон - це новий вид правителя в Месопотамії, влада якого виходила за межі одного міста і не обмежувалася ор­ганами управління общиною.

Лук’яненко Левко Григорович (24.VΠI.1927-7.VIΠ.2018) - укр. політ, та громад, діяч, письменник, радянський дисидент. Борець за незалежність України у XX ст. Співзасновник Україн­ської Гельсінської групи. Народний депутат України. Герой України. Автор Акту проголошення незалежності України. Лау­реат Національної премії ім. Т. Шевченка 2016. Д-р права Ун-ту Альберти (Канада; 1993). Толова. Асоціації дослідників голодомо­рів в Україні (1994-1996, 1998-2008). Під час Другої світової вій­ни призваний до Червоної армії. Від жовтня 1945 до 1949 служив на території Австрії, 1949-1953 - командиром мотоциклетного взводу в Нахічеванській APCP (Азербайджан). 1953 став членом ВЛКСМ, потім - членом ВКП (б). Цього ж року закінчив вечірню офіцер, школу і поступив на юрид. ф-т Моск, ун-ту. 1958 отримав диплом про вищу юрид. освіту й був направлений на роботу в Зх. Україну. Від вересня 1958 - пропагандист Рахівського (Закарпат. обл.), а згодом Глинянського райкому КПУ Львів, обл. Під впли­вом побаченого (і почутого) в Зх. Україні й критичного його осмислення змінив своє ставлення до політики правлячої в CPCP партії. Від 1959 - адвокат Глинянської юрид. консультації. Цього ж року разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим став

організатором Укр. робітничо-сел. спілки (УРСС), написав її про­граму, обґрунтував у ній необхідність системної боротьби за са­мостійність України мирними засобами на основі Конституції УРСР і CPCP, а також норм чинного міжнар. права. 1960 обраний головою УРСС. У січні 1961 заарештований і у травні засуджений Львів, обласним судом до страти за «зраду Батьківщини». Перебу­вав 72 дні у камері смертників. Після того, як Верховний суд CPCP замінив смертний вирок на 15 років ув’язнення, відбував покарання спочатку в Мордовському концтаборі суворого режи­му, потім - у Владимирській в’язниці, згодом - у ВС-389/36 (с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. РФ). У січні 1976 після звільнення оселився в Чернігові, працював електриком у дитячій лікарні. Восени 1976 став одним із фундаторів Української гро­мадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ). У грудні 1977 заарештований за обвинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді», 20.VI.1978 засуджений до 10 років тюрми і 5 років заслання. Йому інкримінувалась не тільки діяльність в УГГ, а й виготовлення і поширення самвидавівських статей: «Рік свободи» (оприлюднена кількома європ. мовами), «Зупиніть кри- восуддя», «Проблеми інакодумства в СРСР» та ін. Під час слідства оголосив голодування на знак протесту, відмовився давати свід­чення зі справи і склав заяву про відмову від рад. громадянства. Покарання відбував у Мордовії та на Уралі, а заслання - у Томській обл. РРФСР. Там написав історико-філос. брошуру «Що далі?». Перебуваючи на засланні, заочно в березні 1988 обраний головою УГГ, яка влітку 1988 була перейм, в Українську Гельсінкську спі­лку (УГС). 9.XII. 1988 звільнений, у січні 1989 повернувся в Укра­їну. У квітні 1990 на установчому з’їзді Української республікан­ської партії (УРП) обраний головою партії, створеної з УГС. Від березня 1990 - нар. депутат України, член Комісії з питань зако­нодавства і законності, заст. голови блоку опозиційних депутатів «Народна рада», кер. фракції «Незалежність». 1991 був одним з канд. на обрання Президентом України та на посаду голови BP. Співавтор Декларації про державний суверенітет України 16 лип­ня 1990. У травні 1992 - листопаді 1993 - надзвичайний і повно­важний посол України в Канаді. Через незгоду з політикою уряду 526

подав у відставку. Очолив демокр. об’єднання «Україна» на ви­борах 1994. 1994-1997 - президент Української ланки Всесвіт­ньої ліги за свободу і демократію. 2000-2002 - голова УРП, 2002­2005 - голова Ради старійшин УРП «Собор». Нар. депутат Украї­ни 1, 2, 3, 4, та 5 скликань. 27.1.2001 обраний дійсним членом Академії вищої школи України. Від 27.V.2002 - член Нац. спілки письменників України. Нагороджений 1992 Почесною відзнакою Президента України, 2005 Л. присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. 2007 нагороджений орденом кн. Ярослава Мудрого V ст. У 2015 видано повне зібрання творів Л.Г. Лук’яненка «Шлях до відродження»: в 13 т. (К., 2015).

Любекське міське право - норми феод, права, що діяли в ХШ-ХГУ ст. у ганзейських містах, Гольштейні, Макленбурзі, По­меранії, Східній Пруссії, Прибалтиці (міста Мемель - тепер. Клай­педа Латвії; Ревель - тепер. Таллінн Естонії; Нарва та ін.). Склалося у м. Любеку (тепер. Німеччина) з привілеїв, отриманих 1160 від Генріха Лева (герцогаСаксонії з 1142 та Баварії у 1156-1180), 1188 — від Фрідріха І Барбаросси (нім. короля з 1152, імператора Священ­ної Рим. імперії герм, нації з 1155), 1226 - від Фрідріха II Гогенш- тауфена (нім. короля з 1212, імператора Священної Рим. імперії герм, нації з 1220) та постанов любекського судушеффенів (засіда­телів). Поширювалося на колонізовані німцями землі. Л.м.п. ство­рювало для нім. купців і ремісників привілейоване становище (суд. звільнення від військ, служби тощо). Для міст з Л.м.п. любекський суд був вищою апеляц. інстанцією. Наприкінці XVI ст. Л.м.п. зли­лося з близьким до нього гамбурзьким міським правом і в такому вигляді діяло в деяких містах Німеччини аж до XX ст.

Любецький з’їзд князів 1097 - зібрання найвпливовіших давньоруських князів з роду Рюриковичів в м. Любечі (тепер смт. Черніг. обл.) з метою об’єднання військ, сил проти зростаю­чої половецької агресії, а також вироблення рішень, спрямованих на припинення міжусобиць удільних князів, що ослаблювало кра­їну перед зовнішньополітичними загрозами. Л.з.к. 1097 не досяг своєї мети, більше того закріпив два основоположні принципи, що узаконили подальше дроблення України-Руси у ХІІ-ХШ стст.: 1) «хай кожен тримає отчину свою» і 2) «не переступати межі братньої». Віднині землі-князівства з адм. одиниць єдиної Київсь­кої держави перетворюються у практично самостійні державні утворення. Л.з.к. 1097 не гарантував виконання своїх рішень, не усунув з політ, життя суперечностей, що наростали, не започатку­вав прийнятну для всіх земель модель державно-адм. правопоряд­ку. Як наслідок, у 1132 північні та північно-східні землі виходять з політичної системи Південної Русі і вона поступово занепадає.

Люблінська унія 1569 - угода про об’єднання Великого кня­зівства Литовського і Польського королівства у федеративну д-ву - Річ Посполиту. Акт цього об’єднання (унія) був затв. 01.07.1569 в м. Любліні (звідси й назва). Л.у. 1569 завершила про­цес об’єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. Процес був зумовлений ослабленням Вел. князівства Литовського, зростанням антифеодальних виступів, загостренням внутріполіт. і націон.-реліг. суперечок, зови, загрозами з боку Тев­тонського ордену, Моск, князівства, Кримського ханства та ін. Ці обставини вміло використали польські феодали і катол. духівниц­тво, приєднавши на століття лит. та укр. землі до Польщі.

Люди добрі, мужі судні, люди притомні, земські люди доб­рі, сторона людей добрих - свідки у давньорус. суді, суді Вели­кого князівства Литовського (XII-XVI стст.). Л.д. відігравали роль гарантів законності рішення суду (насамперед копного), хранителів звичаєвого і писаного права і загалом народних пред­ставників. Склад і компетенція Л.д. у судовому процесі не були усталеними. Л.д. згадуються у «Руській Правді», Псковській суд­ній грамоті, Литовських статутах.

Люй - сукупність кримінально-правових норм у середньо­вічному Китаї.

Люстрація (лат. Iustratio - очищення шляхом жертвопри­ношення, спокута) - 1. У феод. Польщі XVI-XVIΠ стст. - ревізія- опис корол. маетностей. Започатковані сеймом 1562 і проводили­ся, як правило, один раз на п’ять років. Л. заносилися до суд. книг, на них посилалися як на засіб доказування у суд. справах.

Ί. У деяких сучасних постсоц. країнах - особлива процедура пе­ревірки осіб, які займають відп. держ. посади, а також кандидатів на ці посади на предмет їх співробітництва в минулому зі служ­бами держ. безпеки. З цього приводу у 1990-1993 в Єстонії, Лат­вії, Румунії, Угорщині, Чехії прийняті спец, закони про Л., які за­бороняють відповідним особам займати посади, включені до спец, переліку, а також обиратися в органи представн. влади.

Лютер Мартін (1483-1546) - основоположник та визнач­ний ідеолог реформації, засновник протестантизму (лютеранст­ва), що згуртувало народ Німеччини у боротьбі з католицькою церквою. Навчався в Ерфуртському ун-ті, доктор теології, проф. Віттенберзького ун-ту. У 1517 р. виступив із «95 тезами» проти індульгенцій, вступив в полеміку з папським Римом. Автор чис­ленних публіцистичних, філософських, релігійно-етичних творів. Вихідним пунктом лютерівського була теза про те, що спасіння досягається виключно вірою. Віруючі виправдовуються безпосе­редньо перед Богом, стають ніби священиками самі собі, а тому не потребують більше послуг католицької церкви.