Юридичні поняття і терміни на літеру K

Кааба (ар. ka’bah, від ka’b = куб) - мечеть у Мецці, збудова­на у формі чотирикутної будівлі з сірого каменю з плоским да­хом; із давніх часів слугує місцем паломництва мусульман.

Кабала (тур. kabala, від ар. qabala) - 1. Борговий обов’язок у Великому князівстві Литовському та Московській державі (XΓV-XVΠ стст.), що ставив позичальника в особисту залежність від взаємодавця. 2. Повна, досить важка економічна залежність.

Кагал (від давньоєвр. Kahal - зібрання, громада) - назва си­стеми самоврядування євр. населення у Речі Посполитій, Рос. ім­перії, у т.ч. на українських землях; орган, що стояв на чолі окр. євр. громади і виконував посередницькі функції між нею і д-вою.

Каган (давньотюрк. Kagan - найвищий титул правителя, за­лоз. з кит.) - титул глави д-ви у багатьох тюркомовних народів періоду раннього Середньовіччя. Термін К. вперше згадується у кит. літописах 312 як титул володарів надплемінного об’єднання жужжанів. У середині VI ст. його прийняли правителі Тюркської держави {каганату), після чого він перейшов до ін. тюркомовних народів і держав - аварів, хозарів, печенігів та ін. Певний час (згідно із свідчень «Повісті временних літ) сх.-слов’янські племе­на полян та сіверян сплачували Хазарському каганату данину. У 883-885 київ, князь Олег тимчасово визволив ці племена від ха­зарської данницької залежності. Остаточно скинув хозарське іго у 60-х рр. X ст. великий київський князь Святослав Ігорович. Після цього титул К. використовували великі київ, князі Володимир Ве­ликий, Ярослав Мудрий та ін., підкреслюючи незалежність своєї держави від Візантії, Хозарського та Печенізького каганатів.

Каганат - форма організації держ. влади тюркомов. народів на чолі з каганом у IV-X стст. (напр., Тюркський каганат, Авар­ський каганат, Хозарський каганат, Печенізький каганат).

Каді, кадій, казі (араб.) - в мусульманських країнах - суддя, призначений главою держави для розгляду цивільних і криміна­льних справ і винесення рішення на основі норм шаріату і адатів.

Казуальна форма викладу статей - форма, що виросла з судового рішення з конкретної справи; норма права формулюва­лася так само, як і рішення суду у приватному випадку, казусі.

Казуальний виклад законів - як правило, ці закони почи­наються із слова «якщо», після чого йде опис конкретної ситуації (казусу), якої стосувалася конкретна норма цивільного чи кримі­нального права: «якщо людина виб’є зуб рівну собі - слід вибити їй зуб» (Ст. 200 «Законів Хаммурапі»); «якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потерпілим, то нехай і їй самій буде вчинене те ж саме» (Табл. 8 «Законів ХП Таблиць»), Отже, найхарактернішою рисою казуїстичної побудови правил і норм є використання принципу: «якщо - і - то - інакше».

Казуїстика - 1. Застосування чинних норм права до окре­мих випадків (казусів). 2. У стародавній та середньовічній юрис­пруденції і богослов’ї - застосування до окремих випадків зага­льних догматичних положень.

Казус (лат. casus - випадок) - подія, що настає поза вольо­вими діями суб’єкта і тому не може бути передбаченою за певних умов. К. є також випадкова дія особи, що має зовнішні ознаки проступку (злочину), але позбавлена елемента вини і тому не тяг­не юридичної відповідальності. Від К. слід відрізняти поняття не­переборної сили.

Казус беллі (лат. casus belli - привід до війни) - формаль­ний привід до розв’язування війни однією д-вою проти іншої. У класичному міжнар. праві К.б. вважався законною підставою для початку воєн, дій, а також слугував виправданням війни (агресії). Тісно пов’язаний з доктриною справедливої війни (bellum justum), згідно з якою не можна починати війну без справедливої причини (justa causa).

Казус юридичний - див.: Випадок (казус) у праві.

Кайзер (нім. Kaiser, лат. caesar - цезар) - титул глави Німе­цької імперії.

Кальвін Жан (1509-1564) - відомий діяч Реформації, основопо­ложник кальвінізму. Народ, у Франції, юрист за освітою. 1534 р. рішуче порвав з католицизмом. 1536 р. переїхав до Женеви, видав свою гол. працю «Настановлення в християнській вірі». Тут по­чав втілювати своє вчення в життя: намагався втручатися в дії магістрату, обраних общиною пасторів, організував Женевську академію, яка готувала нове протестантське духовенство, сприяв поширенню кальвінізму в Західній Європі.

Кальвінізм - протестантське віровчення, що виникло в процесі Реформації у XVI ст., засновником якого був Ж. Кальвін. В основі вчення лежать ідеї абсолютного приречення та божест­венного невтручання у закономірності розвитку світу.

Камерон Девід (09.Х.1966) - прем’єр-міністр Великої Бри­танії (з 11.V.2010 до 13.VII.2016), лідер консервативної партії у 2005-2010 очолив коаліційний уряд з ліберальними демократами, ставши наймолодшим прем’єр-міністром країни за останні 198 ро­ків. Навч. в Ітонському та Брейсноузькому коледжі Оксфордсько­го ун-ту, який закінчив зі ступенем бакалавра в галузі політології, філософії та економіки. Освіту закінчив 1988 з відзнакою, після чого протягом чотирьох років працював у науково-дослідн. відділі консервативної партії. 2001 потрапив до парламенту і 2003 приз­начений заступником голови консервативної партії. 20.Х.2005 став головою Консервативної партії. Під час парламентських виборів 2010 консерватори, очолювані Камероном, отримали переважаю­чу більшість місць у парламенті (306), однак для оформлення бі­льшості не вистачило 20 голосів і вони вимушені були увійти в коаліцію з ліберальними демократами, сформувати уряд, в якому Девід Камерон став прем’єр-міністром. 25 жовтня 2014 Камерон відмовився збільшувати внесок у бюджет Євросоюзу, який про­сив додатково виділити 2,1 мільярда евро, що призвело до затяж­ного конфлікту між сторонами і врешті-решт до виходу Великої Британії з ЄС. Цинічна і нахабна позиція уряду Великої Британії стосовно надання їй «якогось особливого статусу» підтвердила думку окремих європ.

Кампанелла Томмазо (до постригу 1582 в ченці - Джован- ні Доменік; 05.ΓXλ 15 68—21.V. 163 9) - визначний іт. мислитель і письменник соціалістичного спрямування. У 14 років став чен- цем-домініканцем, звинувачувався в єресі, очолював змову проти іспанського панування в Італії. Був засуджений до смертної кари, провів у тюрмах інквізиції 33 роки, де і написав всесвітньо відо­мий твір «Місто Сонця» (1602, опубл. 1623), в якому яскраво описав життєвий устрій утопічного міста-держави - «Міста май­бутнього».

Канон (грец. kanon - правило, припис) - зведення поло­жень, норм канонічного права догматичного характеру.

Канонікон - подвірний грошовий податок з селян, що ра­зом з сіноною збирався з візантійських селян. К. поширювався й на безземельних селян.

Канонічне право (лат. jus canonicum) - сукупність правових норм, встановлених церк. канонами (правилами). У християнстві канонами вважають символ віри, вчення Icyca Христа та апосто­лів, книги Святого Письма (Старий Завіт і Новий Завіт), сукуп­ність правил богослужіння, постанови вселенських соборів з пи­тань управління справами церкви тощо. К.п. охоплювало також позацерк. правовідносини: шлюбно-сімейні, майнові, криміналь­ні, міжнародні. За доби Середньовіччя зберігали і розвивали установки і схеми християнської схоластики юристи школи К.п., так звані «каноністи». Засновником цієї школи вважається італ. монах Граціані, який 1151 у Болоньї уклав тем. збірник, що оде­ржав назву «Декрет Граціані». В подальшому останній був суттє­во доповнений. Перероблена і видана 1582 зб. Граціані одержала назву «Звід канонічного права» («Corpus juris canonici»).

папських булл та енциклік, ряд положень Біблії, уривки з творів «отців церкви», а також норми звичаєвого і рим. права. У правос­лав’ї К.п називалася сукупність канон, норм, що містяться у рі­шеннях вселенських та деяких ін. соборів (до IX ст.), а також у висловлюваннях «отців церкви» і звичаях, освячених церковною традицією.

Кант Іммануіл (22.ΓV.1724-12.Π.1804) - нім. філософ, чл. Берл., Петерб. І Сієнської академії наук, один з фундаторів нім. класичної філософії і лібералізму, політ, і правової думки, профе­сор Кенігсбергського університету. Оси. пустулати філос.- правового світогляду К. викладено в його працях: «Критика чис­того розуму» (1781), «Пролегомени» (1783), «Відповідь на запи­тання: що таке Просвітительство?» (1784), «Ідеї загальної історії з космополітичного погляду» (1784), «Основи метафізики моралі» (1785), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності до судження» (1790) та багатьох ін. К. одним з перших сформулю­вав концепцію світового союзу незалежних правових держав. Та­кий союз, вважав він, мав би виступати в ролі охоронця свободи і незалежності суверенних держав, гарантом вічного миру.

Канцлер (від лат. cancellarius) - 1) вищі посадові особи або чини в деяких державах; 2) глава уряду в Німеччині.

Каперство (голл. kaper - морський розбійник) - здійснюва­не на основі офіційного дозволу переслідування і захоплення приватними морськими суднами іноземних комерційних суден.

Капетинги (Capetiens) - третя за рахунком династія фран­цузьких королів, представники прямої лінії якої правили королів­ством з 987 до 1328. У 987 Туго Капет, граф Паризький, був об­раний королем Франції (987-996). Його прямі нащадки залиша­лися на престолі весь період зрілого Середньовіччя: Роберт Бла­гочестивий (996-1031), Генріх І (1031-1060), Філій 1(1060-1108), Людовік VI (1108-1137), Людовік VΠ (1137-1180), Філій П Август (1180-1223), Людовік VIΠ (1223-1226), Людовік IX Святий (1226-1270), Філій Ш Відважний (1270-1285), Філій IV Красивий (1285-1314), Людовік X (1314-1316), Іоанн І (1316), Філій V Довгий (1316-1322), Карл IV Красивий (1322-1328).

Капітація - подушний податок у Франції, запроваджений Людовіком XTV (1643-1715 рр.) для покриття військових витрат.

Капітулярії (від лат. capitulum - розділ, стаття закону) - но­рмативні акти (закони та розпорядження) франкських королів ди­настії Каролінгів (VII-IX стст.) з роз’ясненнями варварських правд і викладом питань про порядок управління королівськими землями, фінансами, митною і військовою справою, а також пи­тань феодальної залежності.

Каразін Василь Назарович (30.І.1773-04.ХІ.1842) - визнач­ний укр. вчений, винахідник, освіт, і громад, діяч. Походив з грец. (серб.) роду Караджі, що переселився у XVΠI ст. в Україну. По матер, лінії тісно пов’язаний з провідними укр. старшин, ро­дами Слобожанщини. Перебував на військ, службі, навч. у Гірни­чому корпусі (Санкт-Петербург) - на той час найкращому вищо­му навч. закладі Росії, де здобув глибокі знання з математики, хі­мії, фізики, медицини, оволодів основними європ. мовами. Засно­вник Харків, у-ту (1805), ініціатор створення одного з перших в Європі Міністерства народної освіти в Росії. Багато уваги приді­ляв самоосвіті та самовдосконаленню. Був людиною ініціатив­ною, енергійною та цілеспрямованою. Запропонував цареві Олек­сандру І програму царювання у дусі довіри до громад, думки. Склав ряд лібер. проектів перебудови держ. управління в Росії. За його проектом було реорганізовано, зокрема, мін-во нар. освіти, де він працював керуючим справами гол. управління училищ (до 1804). К. склав «правила народної освіти», проекти університ. і академ, установ, створив друк, орган м-ва «Щомісячні твори про успіхи народної освіти». К. як багатогранний і великий вчений- новатор - автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, орга- ніч. і неорганіч. хімії, агрономії, селекції, запропонував створен­ня мережі метеоролог, станцій по всій державі тощо. З ініціативи. K створено Філотехнічне Т-во (1811-1818) для популяризації та поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості. К. займався народ, школами, жін. освітою, держ. архівами, наук, дослідженнями. Основну увагу у своїй наук, діяльності приділяв сільс. госп.-ву, вважаючи його екон. основою Росії: він вирощу­вав та створював нові сорти хліб, культур, здійснював дослідж. з удобрюв. ґрунтів, вдосконалення т. зв. «китайського молот, стан­ка». Значну увагу вчений приділяв орган, та неорган. хімії: роз­робив простий спосіб виготовлення високоякісного цементу, працював над способами перепалюв. деревини у вугілля та отри­мання з нього таких цінних продуктів як дьоготь, смола, скипи­дар, оцт та ін. В.Н. знайшов спосіб вироби, дешевого господ, ми­ла та рослинних олій, а також присореного вироби, свічок зі стеа­рину, воску, «апасидору» та різних тваринних жирів, які горіли яскравим світлом без кіптяви. Вчений розробив спосіб виготовл. спирту не тільки з зернового хліба, але й з картоплі, здешевивши процес вигону техн, спирту. Зробив багато корисного у сфері консервув. та зберіг, плодів.

Карамзін Микола Миколайович (01.ХП.1766-22.V. 1826) - рос. історик, письменник і публіцист, чл. Рос. академії з 1818, по- чес. чл. Петерб. AH з 1818. Навч. у приват, пансіоні в Москві (до 1783). Відвідував лекції у Моск, ун-ті. Обґрунтовував непоруш­ність російського самодержавства. У 1789-1790 К. подорожував по Європі, зокрема містами революційної Франції. Зустрічався з Гьоте, слухав промови «монтаньярів» - Дантона, Робесп’єра. Враження від поїздки і негативне ставлення до Великої францу­зької революції він виклав у «Листах російського мандрівника» (1791-1792). 1803 одержав офіційне звання придворного історіог­рафа. Чималу роль у відставці та опалі Сперанського зіграла «Записка про давню і нову Росію» (1811) К. У «Записці» критику­валися спроби реформ і пропоновані нововведення з ініціативи Сперанського. Автор 12-томної «Історії держави Російської» (1816-1829).

Кардинал Рішельє - видатний політик-реформатор, якого наблизив до себе після 1610 король Людовік ХШ (Справедли­вий). Під керівництвом Р. переможно завершилася боротьба про­ти бунтівних феодалів та гугенотів, по-новому була використана система інтендантів для нагляду за місцевою владою, збором по­датків та здійснення правосуддя. Важливими етапами реформа­тор. діяльності Р. були едикт проти дуелей (1626), Королівська декларація про знесення замків (1626), едикт, який забороняв су­довим установам втручатися в державні справи та адміністрацію. Дуелі позбавляли життя багатьох представників дворянського стану і, на думку P., порушували Божий закон про заборону убивства. Санкції до дуелянтів були ретельно продумані: 1/3 час­тина майна дуелянтів конфіскувалася, винуватця виганяли на три роки з країни, організаторів у випадку повторності злочину кара­ли смертною карою або позбавленням дворянства їх та нащадків, а також їм категорично заборонялося займати державні посади. Рішельє стояв біля витоків політики меркантилізму. Він заохочу­вав створення королівських мануфактур, заморських кампаній, розвиток торгового флоту, створив Французьку Академію наук (1634). Запроваджується ефективна система управління держа­вою з глибоко продуманою ієрархією посадових осіб: зокрема, при монарху існувала Державна рада (Таємна рада, апарат канце­лярії), Рада департаментів, Рада прийомів, Генеральний контро­лер фінансів, чотири держсекретарі, Мала королівська рада. З XTV запроваджується посада Прокурора Франції. Система судів включала суд архієпископа, королівський суд, суд римської курії. Пильний контроль за місцевими судами здійснювали згадувані вище інтенданти.

Карл Великий (лат. Carolus Magnus, Charlemagne, Charles I Ie Grand; 02.ΓV.742-28.I.814) - король франків з 768, імператор з 800. Від імені К.В. походить назва королів, та імп. династії Kapo- лінгів. За К.В. Франкська д-ва досягла найвищого розквіту - було здійснено майже 50 успішних військ, походів, в наслідок яких те­риторія д-ви збільшилася вдвічі. К.В. провів ряд важливих ре­форм, намагався реалізувати ідею христ. д-ви - «Граду Божого» на землі, започаткував «Каролінгське відродження», здійснював уніфікацію звичаєвого права франків та завойованих народів. Зберіг принцип «множинності права», залишив старі закони, про­те кожен регіон отримав свій доповнений або наново укладений (записаний) кодекс. Кожен житель д-ви повинен був знати основ­ні закони та дотримуватися їх. Систематично видавав загально- держ. укази - капітуляції, які містили статті крим., цив., реліг. зак-ва, каноніч. та моральних настанов. К.В. провів адм. реформу, уніфікувавши систему управління під впливом римської традиції. Утворив два віцекоролівства. Територія д-ви складалася з провін­цій, поділених на графства і сотні. Прикорд. військ, областями (марками) керували маркграфи. Володіння імператора мали окр. статус; центром держ. правління був імперат. двір з пост. адм. апаратом. Двічі на рік К.В. скликав аг. збори феод, аристократії для обговорення держ. справ; остаточне рішення приймав сам К.В. Місц. управління здійснювали графи та єпископи, яких призначав імператор. У графів були заступники - віцеграфи, віконти; їм під­порядковувалися сотники. Великі землевласники отримували іму- нітетні грамоти, у своїх володіннях самі виконували суд. та адм. функції. Кадри для управління готувала придворна академія. К.В. розвинув систему васалітету (приватне зобов’язання), що мала своїми юрид. витоками римську «комендацію» і закони герм. Військ, товариства. Кожен великий чи серед, землевласник дуб­лював держ. службу королю приват, службою ін. людині. За К.В. було проведено суд. реформу. Король скасував обов’язок насе­лення бути присутнім на всіх без виключення суд. зібраннях; до­статньо було з’являтися на такі зібрання тричі на рік. Правосуддя здійснювали трибунали (суди першої інстанції), які складалися з виб. людей (скабінів), які згодом ставали держ. службовцями. Граф головував на щоміс. сесіях і оголошував вирок. Існували

три види судів: королів, суд (суд другої інстанції) на чолі з К.В. або двірцевим графом (розглядав справи за апеляціями на рішен­ня графських судів; інколи вирішувалися справи у першій інстан­ції); Божий суд (апеляційний), який зводився до випробування водою, розпеченим залізом чи суд. поєдинком; суди духівництва, що розглядали справи за ознаками образи Бога. К.В. системно проводив християнізацію д-ви, юридично закріплював закони життя церкви, зверхність корол. влади щодо церковної, призначав на високі церк. посади, уніфікував літургії, здійснював реформу монастирів. Продовжував юридично закріплювати систему феод, відносин. Запровадив систему срібного монометалізму, удоско­налив систему мір. Закріпив за гр-нами д-ви систему обов’язків: складати присягу на вірність королю, добровільно приймати ва­сальну залежність, знати церк. обряди і виконувати їх тощо.

Карл ХП (Karl ХП; 17.VI.1682-30.XI.1718) - король Швеції з 1697,полководець. Під час Північної війни 1700-1721 вів військ, дії проти коаліції Росії, Данії, Пруссії, Саксонії та Польщі. Висад­кою десанту під Копенгагеном К. ХП змусив Данію вийти з війни за Травендальським мирним договором 1700. Того самого року (19.XI) розгромив рос. війська під фортецею Нарва. Протягом 1700-1706 зайняв більшу частину території Речі Посполитої та Саксонії, змусивши капітулювати польс. короля (він же - саксон. курфюрст) Августа П. 1704 Річ Посполита (після обрання королем Станіслава Лещинського) стала союзником Швеції. Влітку 1708 К. ХП розпочав бойові дії проти рос. військ у Білорусі. Його метою були детронізація Петра І і частковий поділ земель Моск, царства, зокрема відторгнення Лівобереж. України. 21.IX. 1708 К. ХП всту­пив на тер. Гетьманщини (біля с. Дрокова на Старо дуб щині). Ще в 1-й йол. 1708 він уклав союзи, договір із гетьманом І.С. Мазе­пою. Після приєднання до І.С. Мазепи та К. ХП військ Запоріз. Січі у с. Великі Будищі 09.IV.1709 було укладено другий укр,- швед. союзниц, договір. 27.VI.1709 відбулася Полт. битва між швед, та рос. військами, в результаті якої армія К. ХП зазнала по­разки. Разом з рештками військ, укр. старшинами та запоріз. за­гоном К. ХП був змушений рятуватися втечею на тур. територію - в м. Бендери (сучасна Молдова). Там 10.V.1710 спец, дипломом 380

підтвердив положення Конституції Пилипа Орлика та обрання П. Орлика новим гетьманом Війська Запорозького. К. ХП прибув до м. Штральзунда (Померанія), де очолив швед, армію. К. ХП надав притулок у Швеції укр. політ, емігрантам (еміграц. уряду П. Орлика) та їх родинам. З 1716 осн. увага К. ХП звернена на за­воювання Норвегії (належала Данії). Того ж року Англія розриває союз зі Швецією через підтримку останньою прихильників реста­врації династії Стюартів. Після укладення Амстердамського до­говору 1717 між Росією, Францією та Пруссією Франція розриває союз із Швецією і K. XII був змушений розпочати мирні перего­вори з Росією. К. ХП загинув під час облоги фортеці Фредрікстад у Норвегії за нез’ясованих обставин.

Карл Мартел - син Піпіна Геристальського і спадкоємець його посади майордома об’єднаного Франкського королівства. Він одноособово управляв державою з 715 до 741, не підпорядко­вуючись номінально царюючим королям із династії Меровінгів, які практично самоусунулися від виконання владних повнова­жень. Коли К. М. прийшов до влади, королівство було на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йому загро­жувало кінне військо арабів, які 711 ввірвалися з Африки в Іспа­нію і захопили більшу частину Піренейського півострова, загро­жуючи Галлії. Війни з арабами, що розпочалися з 720, показали повну недієздатність франкського війська, яке складалося виклю­чно з піхоти. З метою створення кінного рицарського війська, а також зміцнення соціальної бази ранньофеодальної держави К. Мартел передав багато церковних та монастирських земель у вигляді бенефіція представникам франкської знаті, які, в свою чергу, роздавали ці землі якомога більшій кількості осіб за умови відбування кінної військової служби. Залізне спорядження верш­ника коштувало, як для того часу, досить дорого - 45 солідів (приблизно вартість 45 биків) і кожен воїн мав сам його купува­ти. Завдяки цим заходам 732 у битві при Пуатьє араби були роз­биті, а їх рух на схід було зупинено. Отже, бенефіціальна рефор­ма дозволила Карлу за відносно короткий час створити потужну армію і фактично захистити Європу від арабського завоювання.

Після битви при Пуатье Карл одержав почесне прізвисько «Мар­телл» - Молот. Син Карла Мартелла, Піпін Короткий остаточно вигнав арабів із Галлії, продовжив закріплювати успіхи франків за Рейном, завершив підкорення Тюрінгії. За сприяння папи рим­ського цей франкський майордом ув’язнив у монастирі останньо­го короля з династії Меровінгів і 751 сам зайняв трон. Від нього пішла нова династія - Каролінгів.

Карний розшук - комплекс оперативно-розшукових та ін­ших передбачених законодавством заходів з метою виявлення осіб, які переховуються від слідства й суду.

«Кароліна» (1532 р., Німеччина) - загальнонімецьке кримі­нальне і кримінально-процесуальне уложення, назване на честь короля Священної Римської імперії німецької нації Карла V Габ­сбурга (1519-1596), за часів правління якого й було укладене. Прийняття К. було спрямоване на посилення централізації влади. К. зазначалася суворістю покарань, що були встановлені; мала на меті сприяти якнайшвидшому придушенню селянських рухів у період після Селянської війни 1525 р. та зробити місцеві закони більш жорсткими щодо кримінальних покарань. Так, на зміну змагальному процесу приходить інквізиційний. Широко застосо­вуються тортури, оскільки в той час головним доказом вини вва­жалося особисте зізнання звинуваченого у скоєнні злочину; глас­ність (під час розгляду судової справи) поступалася принципу та­ємності. К. стала основним джерелом німецького кримінального права XVI-XIX стст. і діяла як «загальний закон» до прийняття Германського цивільного уложення 1900 р.

Картель (нім. Kartell, фр. cartel, іт. cartello - букв, картка) - форма монополітичної угоди між фірмами для визначення спіль­ної цінової політики, але за збереження їх господарської і фінан­сової самостійності.

Касаційна інстанція - в цивільно-процесуальному, госпо­дарському та кримінально-процесуальному праві судова інстан­ція - це суд, що розглядає справу за касаційною скаргою або ка­саційним поданням прокурора на рішення, вироки, ухвали суду першої інстанції і постанови судді, що набрали законності. К. і. - суд, безпосередньо вищий стосовно суду, який виніс вирок чи ух­валив рішення.

Касаційна скарга - подається учасниками процесу до ка­саційної інстанції на вирок або судове рішення, яке набрало за­конності. К. с. на вирок подається засудженим, його захисником і законним представником, виправданим, потерпілим, його пред­ставником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем та їхні­ми представниками в частині цивільного позову в місячний строк з моменту проголошення вироку або засудженим, який перебуває під вартою, - протягом того ж строку з моменту вручення йому копії вироку.

Касаційне подання - акт прокурорського реагування на не­законні чи необгрунтовані: а) вироки, ухвали і постанови апеля­ційного суду, винесені ним як судом першої інстанції, та б) виро­ки і постанови апеляційного суду, винесені ними в апеляційному порядку. К.п. на судові рішення, зазначені в п. а), має право пода­ти прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинуваль­ний висновок. К. п. на судові рішення, зазначені в п. б), має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом пер­шої чи апеляційної інстанції.

Касація (лат. cassatio - скасування, знищення, від casso - розбиваю, руйную) - 1. Оскарження до вищестоящого суду судо­вих рішень, вироків, що набрали законності (прокурор вносить подання); 2. Перевірка вищим судом законності та обґрунтовано­сті вироків і рішень суду, що набрали законності (за матеріалами, що містяться в справах, і додатково наданими); 3. Перегляд,

скасування судового рішення нижчої інстанції вищою інстанцією з причин порушення нижчою інстанцією законів і недотримання нею норм судочинства.

Касити - один з союзів гірських племен Загросу, що вторг­нувся у Вавилонію 1742 р. до н.е. В період 1595-1155 рр. до н.е. у Вавилоні правила каситська династія. За цієї доби рабовласниць­ка Вавилонська держава переживає кризу та повернення до ідеа­лів родоплемінного ладу.

Каста (лат. castus - чистий, незайманий, бездоганний) - по­рівняно замкнута, спадкова, ендогамна соціальна спільнота в ряді країн Азії, відокремлено існуюча внаслідок виконання специфіч­них професійних функцій.

Катерина П Олексіївна (21.IV.1729-06.XI.1796) - рос. ім­ператриця (з 28.VI.1762). Нар. і виховувалась у збіднілій родині мол. брата - одного з нім. курфюрстів. 1744 прибула до Росії, де 1745 стала дружиною вел. князя Петра Федоровича (майб. імпе­ратора Петра Ш). Внаслідок держ. перевороту 28.VI. 1762 усунула від влади, а згодом організувала вбивство Петра ПІ, що дало їй можливість посісти престол. Коронована восени 1762 в Москві. Не маючи юрид. підстав для отримання титулу імператриці, у маніфестах від 28.VI і 6.VΠ.1762 зафіксувала видимість «народ­ного обрання». Видавала себе за прихильницю розповсюдженого в Європі т. з. освіченого абсолютизму, в 60-х рр. неодноразово висловлювала думки лібер. характеру, підтримувала зв’язки з Вольтером, Д. Дідро та ін. просвітителями. Разом з тим осн. ме­тою своєї внутр, і зови, політики вважала зміцнення самодерж. монархії. За правління К. П законотв. діяльність була спрямована на збереження кріпосного права і підвищення правового статусу дворянства - соціальної бази монархії. Маніфестом імператриці від 19.ІХ.1765 розпочато генеральне межування - точне визна­чення межзем. володінь окремих осіб, селян, громад, міст, церков тощо. Було юридично оформлено право власності поміщиків на землі, зміцнено майнове становище дворянства. Ряд указів 384

закріплював поміщ. владу над селянами. Законод. актами K. II за­провадила кріпосне право в Україні (1763, 1783). Укр. шляхту та козац. старшину включено до рос. дворянства. Щодо України за­конод. діяльність К. П була спрямована на повну ліквідацію її ав­тономії. 1764 остаточно скасовано гетьманство. 04-05.VI.1775 рос. війська зайняли і зруйнували Запоріз. Січ. 03.VIΠ.1775 К. П видала маніфест про ліквідацію Запоріз. Січі, назвавши її авто­номію «політичною потворністю». 1781 в Україні ліквідовано полкову і сотенну адміністрацію, а 1783 - укр. козац. військо. Продворян. курс К. П і посилення кріпаччини стали причинами сел. війни 1773-1775 під проводом О.І. Пугачова. За К. П була створена система адм. управління на місцях, що в осн. рисах збереглася до 1917. К. П провела також суд. реформу, відповідно до якої в основу судоустрою і судочинства було покладено ста­новий принцип. Після ліквідації автономії України 1786 був створений «Екстракт з указів, інструкцій та установлень», що містив норми як укр., так і рос. права. Наслідком про дворян, внутр, політики К. П стала Жалувана грамота дворянству від 21.IV.1785, за якою дворянство різко відмежовувалося від ін. станів, отримувало багато пільг і переваг. 1797 дія Жалуваної грамоти була поширена на укр. дворянство. 21.IV.1785 видано Жалувану грамоту містам, що визначала структуру, порядок створення та компетенцію органів міського самоврядування. Важливим між нар.-правовим актом K. II стала «Декларація про озброєний нейтралітет» (1790), спрямована проти прагнення Ан­глії до гегемонії на морі. Під час Великої французької революції К. П розірвала дипл. стосунки з Францією (1793) та уклала ан- тифранц. угоду з Англією і Пруссією.

Каудилізм - політична система, характерна для латиноаме­риканських держав XIX ст., що будується не на конституційно- правовій основі, а на традиціях і харизматичному авторитеті лі­дера - каудильо. Для цієї системи характерні також застосування сили для вирішення політичних питань. Виник на першому етапі національно-визвольної боротьби народів Центральної і Півден­ної Америки проти іспанських та португальських колонізаторів,

яку очолили креоли - місцеві феодали іспанського походження. Вони створювали загони із залежних селян, що воювали проти іспанських колоніальних військ, утворювали перші латиноамери­канські держави, встановлюючи в окремих з них одноосібні дик­татури і стаючи диктаторами - каудильо.

Каудильйо (ісп. Caudillo - проводир, лідер, ватажок) - 1) у Середні віки в Іспанії - командувач війська; 2) у XIX ст. у країнах Лат. Америки - вождь, впливовий діяч у політ, партії, регіоні, д-ві; 3) у 1939-1975 рр. в Іспанії - офіц. титул глави д-ви Ф. Франко.

Каутський Карл (16.10.1854, Прага - 17.10.1938, Амстер­дам) - один з теоретиків німецької соціал-демократії, ідеолог та лідер центристів у 2-му Інтернаціоналі. Прихильник теорії наси­льства. Пояснював виникнення держави та класів наслідком воєн, насильницького підкорення одного племені іншим. Лише там, де є насильство, - вважав мислитель, - виникає поділ на класи: один з них панує, інший - пригноблюється, експлуатується.

Каффара - релігійне спокутування в шаріаті як міра пока­рання.

Каштеляни - польські королівські чиновники, які займали­ся спочатку наглядом за будівництвом укріплень, а пізніше керу­вали князівським містом.

Квестор (лат. quaestor) - 1. Один з магістратів Стародавнього Риму, який виконував спочатку судові функції, розслідував деякі кримінальні справи, пізніше - відав казною, архівом, виконував функції помічника правителя провінції; 2. Головний юрист у Ві­зантії, голова консисторії, який очолював виконавчу владу спіль­но з магістром; 3. Поліцейський чин в Італії.

Квірин - первісно верховне божество племені сабінян; зго­дом бог народних зборів сабінян («Со-viria» - зібрання мужів), якого останні вшановували на пагорбі Квірінале. З входженням 386

сабінян до складу римського народу Квірин увійшов до римсько­го пантеону, став покровителем усіх римських громадян. Quirinus («списоносний») стає епітетом Ромула - засновника Риму. Існу­вав храм бога Квірина. У пізніші часи К. витіснений культом Юпітера і Марса.

Квірити - самоназва членів первісної римської общини - цивітас, які поклонялися богу Квірину. Первісно Квірин був бо­гом, якого вшановували лише сабіняни на пагорбі Квіринале. Увійшов в римський пантеон після укладання Ромулом миру з царем сабінян Титом Тацієм. В наступний період Квірин стає бо­гом народного зібрання, звідки виникає назва усіх римлян - «римський народ квіритів» або просто «квірити». В епоху Римсь­кої республіки - назва її громадян, що вживалася в офіційних по­відомленнях. Члени курій, сукупність яких склала в процесі фор­мування Римської держави римську громаду (носіїв т.зв. квірит- ського права та квіритської власності).

Квіритське право - складова частина рим. цив. права. Най­давніше суто рим. право, що регулювало майнові відносини між рим. громадянами (квіритами, звідси назва). Зазначалося обтяж­ливим формалізмом, стійким консерватизмом. Осн. джерелом К.п. були Закони XII Таблиць.

КДБ CPCP (Комітет державної безпеки CPCP) - провідна спецслужба Радянського Союзу, що діяла на правах союзно-респ. держ. к-ту в системі органів держ. управління. Наступниця ВЧК - ОДЛУ - НКДБ - МДБ. Засн. 13.03.1954 указом Президії BP CPCP на підставі пост. ЦК КПРС «Про роботу органів державної безпеки» від 12.03.1954. На КДБ покладалося завдання охорони держ. без­пеки Рад. Союзу. Після смерті И.В. Сталіна та арешту Л.П. Берії держ. статус органів держбезпеки був різко понижений: їх виок­ремлено з MBC CPCP, їхня діяльність віднині здійснювалася під керівництвом KM CPCP та жорстко контролювалася ЦК КПРС. Осн. завданнями діяльності КДБ вважалися: виявлення військо­вих загроз для CPCP; добування розвід, інформації про військ.,

екон., н.-τ. потенціал іноз. держав; недопущення підривної діяль­ності іноз. спецслужб, закорд. антирад, центрів і ворожих елеме­нтів всередині країни; охорона держ. кордонів; забезпечення осо­бистої недоторканості та безпеки керівників КПРС та CPCP то­що. Система органів КДБ будувалася з урахуванням нац.-держ. устрою д-ви, тер. поділу CPCP і спец, внутріорг. принципів. Фе­дерат. устрій CPCP визначив утворення союзно-респ. КДБ CPCP, а в союзних і авт. республіках - КДБ цих республік. Система ор­ганів і військ КДБ CPCP припинила своє існування 1991 в зв’язку з розпадом CPCP.

КДБ УРСР (Комітет державної безпеки УРСР) - держ. ор­ган (з 1954 - КДБ при PM УРСР, з 1978 - КДБ УРСР), що входив до союзно-респ. системи органів держ. безпеки кол. CPCP і був ліквідований постановою BP України «Про створення Служби національної безпеки України» від 20.09.1991. (Див.: КДБ CPCP).

Кейнс Джон Мейнард (05.VI.1883-21.ΓV.1946) - визначний англ, економіст, засн. кейнсіанського напряму в екон. теорії, ос­новоположник соціального лібералізму. Вважається одним із за­сновників макроекономіки як самостійної галузі науки. Народив­ся в родині проф. логіки та економіки Д.Н. Кейса. Впродовж 1902-1906 навч. в Королівському коледжі при ун-ті в Кембріджі, виявивши неабиякі здібності до математики та прикладної еко­номіки. Студентом К. слухав лекції А. Маршалла, був одним з найталановитіших його учнів. З 1908 до 1915 на постійній основі читає лекції з економ, теорії та математики для студентів Кемб­риджського ун-ту. Одночасно набуває і суспільного визнання: з 1911 до 1945 понад 30 років обіймає посаду редактора «Economic Journal» - найавторитетнішого наукового екон. видання Європи, офіційного друкованого органу Королівського економічного то­вариства. Автор знаменитої праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936). Написана незабаром після «великої депресії» 1929-1932 рр., вона доводила, напротивагу ленінській теорії «загниваючого капіталізму», що ринкова економіка не втратила здатності до динамічного розвитку. На думку Кейнса, 388

криза, що її охопила, - явище тимчасове, породжене не пороками капіталізму, а вільної конкуренції, біржових спекуляцій і рантьє, не зацікавлених у розширенні виробництва. Що пропонує Кейнс? Щоб держава взяла на себе відповідальність за забезпечення за­йнятості і сприяла зростанню виробництва за допомогою регулю­вання кредитів і грошового обігу, а також організації громадсь­ких робіт за рахунок бюджетного фінансування. Поширення ідей кейнсіанства досягло піку в 60-і роки. Вони одержали свій пода­льший розвиток у концепціях постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрайт), стадій економічного зростання (Р. Ростоу), дер­жави благоденства (Г. Мюрдаль) та ін. Однак нищівна поразка «реального соціалізму» в CPCP (із його плановою економікою) наприкінці 80-х років XX ст. остаточно підірвала довіру до кейсі- анства, стимулювала повернення в теорії до цінностей класично­го лібералізму.

Кельзен Ганс (11.X. 1881—19.IV. 1973) - австр. і амер, юрист, філософ права. Проф. Віден. (1919-1929), Кельн. (1930-1933) та Женев. (1933-1940) ун-тів. 1940 емігрував до США; з 1942 проф. Каліфорн. Ун-ту (м. Берклі). Досліджував аг. теорію права і д-ви, питання міжнар. права (співвідношення держ. суверенітету і між- нар. права, принципи діяльності OOH тощо). У працях «Комуніс­тична теорія права» (1949, 1953) і «Політична теорія більшовиз­му» (1951) виступив з критикою марксистської теорії права. Осн. праця К. - «Чиста теорія права» (1934, друге розширене вид. 1960). Правова теорія, викладена в ній, отримала в науці назву «нормативістської», оскільки право розглядається в ній поза ком­плексом соціальних явищ і зводилося до сукупності норм абстр. зобов’язання. Своє вчення К. називав «чистою» теорією права, тобто очищеною від усього неюридичного, оскільки, на його ду­мку, юрид. наука не повинна зачіпати питання соціології, політи­ки, моралі, історії. Вона покликана займатися тільки нормами на­леж. поведінки (тобто права), що не залежать від світу сущого (дійсності), мають свої лог. зв’язки, систему, правові поняття та ін. Особливістю системи права у К. є вчення про її «багатоступе­невий» (ієрархічний) характер (від «основної норми», з якої

випливає Конституція) до т.з. «індивідуальних правових норм» - судових рішень, угод, актів застосування норм права тощо. Автор багатьох ін. праць: «Проблеми суверенітету і теорія міжнародно­го права» (1920), «Загальне вчення про державу» (1925), «Філо­софські підстави вчення про природне право і правовий пози­тивізм» (1928).

Кенгуру-гільйотина - право спікера палати общин у Анг­лії, надане йому 1909 р., обирати на власний розсуд ті поправки до проектів рішень, які варто обговорити в парламенті, і відкида­ти решту.

Keрл (староангл. сеогі - букв.: людина) - вільний селянин- общинник у англів і саксів.

Києво-Печерський патерик (грец. πατερίκόν, від πατήρ - батько, отець) - збірник легенд про життя святих отців Києво- Печерського монастиря та окр. світських діячів. На ньому позна­чилися впливи поширених у Візантії Синайського (Лимонаря), Єрусалимського, Афонського, Скитського патериків, які викори­стовувалися у богослужб. практиці й були відомі в Русі-Україні не пізніше XI ст. Перші історії, що увійшли до К.-П. п. написані на поч. ХШ ст., але сам він як цілісна праця створився пізніше. Його основу становлять: листування володимирського єпископа Симона і києво-печер. ченця Полікарпа 1223-1233; 9 оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря; послання Полікарпа до печер, ігумена Акиндина з 11 оповіданнями про життя печер, под­вижників. У серед. ХШ ст. К.-П. п. було доповнено «Житієм Фео­досія Печерського», «Житієм Антонія Печерського», розділом з «Повісті временних літ» про печер, чорноризця Hecropa- літописця, «Словом про створення церкви Печорської» Симона та розділами з ін. літопис, пам’яток. 1635 вийшов друком польс. мо­вою, а 1661 виданий церковнослов’янською мовою друкарнею Києво-Печерської лаври. Від своїх іноз. прототипів К.-П. п. відрі­зняється тим, що поряд з традиц. моментами - описанням чудес печер, подвижників - значне місце в ньому посідає висвітлення 390

реальних подій ХІ-ХШ стст. - історія Києва та Печорської лаври, гол. чином її поч. періоду (буд-во Успенського собору, внутр, життя монастиря, його побут і звичаї, відносини між церквою та князів, владою, між монастирем і мирянами тощо). Поряд зі зве­личенням церкви в цілому і Києво-Печерського монастиря, зок­рема, патерик пропагував єднання Русі-України, засуджуючи князів, чвари (міжусобні війни), пробуджував почуття нац. згур­тованості й патріотизму. В роки монг.-татар, навали він нагадував про минувшу могутність Київської Русі, обґрунтовував необхід­ність боротьби укр. народу за свободу і незалежність, за відро­дження власної держави. К.-П. п. є цінним джерелом вивчення іс­торії д-ви та суспільно-політичних відносин часів Русі-України.

Київська Русь, Русь, Давня Русь, Давньоруська держава - східнослов’ян. д-ва IX- 1-ї третини ХШ стст. Назва «Київська Русь» запроваджена дослідниками історії Давньоруської держави, в першоджерелах здебільшого використовувалися поняття Русь, «Руська земля». К. Р. виникла на власній соціально-екон. і куль­тур. основі в процесі тривалої соціально-екон. та політ, консолі­дації східнослов’ян. племен в умовах пост, загрози з боку сусід, кочових племен (гуннів, хозар, авар, мадьяр, печенігів, торків, чорних клобуків, половців та ін.). Початок державотв. процесів в Україні-Русі у літописах пов’язується із заснуванням у Серед­ньому Подніпров’ї града Києва на території слов’ян, племені по­лян, що прийшло сюди із заходу (носії празько-ко рчакської архе­ологічної культури) після вторгнення в Паннонію гуннів на чолі з Атилою. Навколо нього поступово формувалося, зміцнювалося і ставало більшим та міцнішим міжплемінне об’єднання на чолі з місц. князівською династією Києвичів (від Кия до Аскольда і Діра), яке в наук, л-рі традиційно називають Руссю чи «Руською землею». Ін. центром політ, консолідації різноетнічних земель на півночі Європейської рівнини стає Новгород - центр західносло- венського племені - переселенця із Західної Галичини (району м. Хелм). Лідер Новгород, знаті Олег (за легендою родич або воє­вода Рюрика) 882 об’єднав Київ і Новгород під своєю владою, що і прийнято вважати часом утворення К. Р. як ранньофеод. д-ви.

За соціальною структурою і правовим статусом населення К.Р. поділялося на: панівну верству (великі, удільні та місц. князі; верхівка з дружинників і княжих слуг, згодом бояри («кращі лю­ди»); міські багатії; купці - «гості»; вище духівництво); особисто вільну середню верству (вільні общинники - «люди»; ремісники та дрібні торговці; рядове духівництво); феодально залежне насе­лення (смерди, рядовині, закупи, вотчинні ремісники тощо) та не­вільники (холопи, челядь). Окрему групу складали ізгої. Терито­рія К. Р. формувалася поступово. За часів Олега вона простяглася від р. Рось на Півдні до Ладозького та Онезького озер на Півночі і від витоків Прип’яті на Зх. до гирла р. Оки на Cx. Ігор, Ольга та Святослав приєднали землі слов’ян, племен уличів, тиверців, в’ятичів, Саркел (Білу Вежу на Дону) та Тмуторокань (на Кубані) тощо, а Володимир Великий та Ярослав Мудрий - території во- линян, дулібів, білих хорватів, ятвягів, деякі землі Прибалтики тощо. У 2-й пол. X - 1-й йол. XII стст. територія К.Р. розширюва­лася на Пд. Зх. За рахунок витіснення і часткової асиміляції сусід, кочових племен і на Пн.-чі шляхом поступової колонізації земель карелів, черемисів, угрів, фінів та ін. Як наслідок, територія K. P., до складу якої входили і деякі неслов’ян. народи, простяглася від Чорного моря до Фінської зат. Балтійського моря та від Закарпат­тя до серед, течії Волги. З 2-ї пол. XII ст. у період феод, роздроб­леності почався об’єктивний процесе політ, дезінтеграції та вихо­ду окремих князівств з-під влади Києва. Moнг. навала під прово­дом хана Батия у серед. ХІП ст. призвела до втрати держ. незале­жності К. Р. та її остаточ. розпаду. В політ, історії К. Р. можна виділити кілька етапів: консолідації державності, що пов’язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945­964), Святослава (964-972) та Володимира Великого (980-1015); розвитку д-ви, що найбільше виявився за правління Ярослава Мудрого (1016, 1019-1054), а також Володимира П Мономаха (1113-1125) та Мстислава Великого (1125-1132); поступового розпаду державності за номінал, збереження єдності К. Р. та зве­рхності вел. князя київського, коли найсильніші доцентрові тен­денції спостерігалися під час княжіння у Києві Ярополка Воло­димировича (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), Ізяслава Мстиславича (1146-1154) та Ростислава Мстиславича 392

(1158-67); занепаду Києва, який почався з розгрому міста 1169 військами володимиро-суздал. князя Андрія Боголюбського і тривав до ординської навали; останній етап характеризувався за­гостренням міжусоб. боротьби та переміщенням центру політ, життя до Галицько-Волинського князівства і Владимире-Суздал. землі. За формою держ. устрою К. Р. булла ранньофеод. імперією, що періодично набувала ознак міжкнязів. федерації або конфеде­рації під колект. правлінням династії Рюриковичів, а часом пере­творювалася на конгломерат самост. князівств, пов’язаних склад­ними відносинами сюзеренітету-васалітету і міжкнязів. угод та форм, визнанням єдності К. Р. і першості великого князя київсь­кого. За формою правління К. Р. була ранньофеод монархією. Носієм вищої влади у д-ві вважався великий князь київський. У IX-X стст. його повноваження обмежувалися керівництвом військ, походами, організацією охорони кордонів, торг, караванів до Візантії, дип. діяльністю, збиранням данини та здійсненням судочинства. Згодом він став розглядатися як верх, володар і роз­порядник усієї Землі руської, а до його функцій увійшли буд-во та охорона шляхів, сторожових фортець, забезпечення спокою в д-ві, наділення землею і призначення на вищі державні посади, поширення християнства. Пост, дорадчим органом при Великому київському князі була княжа рада з княжих мужів (верхівки дру­жинників, великих бояр, вищих церк. ієрархів тощо), яка пізніше стала називатися боярською думою. До структури центр, органів влади входили князів, з’їзди - снеми, на яких вирішувалися пи­тання війни та миру, держ. устрою тощо. У снемах, крім, власне, князів Рюриковичів, брали участь найавторитетніші бояри, вищі церк. ієрархи та ін. представники феод, верхівки. Значення кня­жих з’їздів особливо різко зростає у період феодальної роздроб­леності. Демокр. елементом у системі органів влади було народне віче. Випадки обрання на віче князів і затвердження «рядів», тоб­то договорів з обраними монархами, можна вважати початками вітчизн. конституціоналізму як держ.-правової практики. Місц. управління здійснювалося через племін. князів, що захищали інте­реси нац. меншин, або князів-намісників із синів або ін. близьких родичів великого князя. На окр. територіях застосовувався десят­ковий лад: літописи згадують десяцьких, соцьких, тисяцьких.

Прибл. з XI ст. почав здійснюватися перехід до двірцево- вотчинної системи управління, яка поєднувала управління через бояр-вотчинників і через службовців княж, двору (конюших, сто­льників тощо), за якими на додаток до осн. функцій закріплюва­лися обов’язки щодо нагляду та управління окр. територіями. В державному апараті певні владні функції у центрі й на місцях ма­ли воєводи, посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вір­ники, ключники, дітські, отроки, ябедники. Княжі урядовці часто­густо не діставали грошового утримання з центру, а використо­вували на свої потреби частину коштів, які збиралися з місц. на­селення (принцип кормління). Органом місц. самоврядування на селі була верв - спершу родова, а згодом тер. сільська громада. Члени верві мали спільну власність на землю та сільськогосп. угіддя, були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відпо­відальність за вчинені злочини та сплату данини. Цементуючим ядром війська були дружини великого князя та дружини його ва­салів. У разі необхідності організовувалися також нар. ополчен­ня, залучалися найманці (торки, берендеї, чорні клобуки та ін.). Судочинство було невіддільне від адм. влади, а суддями були ве­ликий князь, удільні князі, інші князі, посадники у містах, волос­телі або їхні помічники. Церк. люди підлягали церк. суду, де фу­нкції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополити. Найважливішими правовими джерелами К. Р. вва­жаються звичаєве право, договори Київської Русі з Візантією та Хазарією X ст., «Руська правда» та ін. акти князів.-го зак-ва (устави, уроки, уставні грамоти тощо). Істотну роль відігравали джерела церк. права, насамперед Церковні статути Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а також джерела іноземного, пе­реважно візант. походження: Номоканони (відомі на Русі як кор- мчі книги), Еклога, Прохірон, болгар. «Закон судний людям» то­що. Дискусійним є питання про використання у К. Р. окр. поло­жень рим., сканд (варязького) та іуд. (хозарського) права. Занепад К. Р. пояснюється багатьма причинами. Серед них дослідники на­зивають: геополітичне розташування України-Pycn на південно­му сході Європи - на межі зі степом (відсутність захищених при­род кордонів), часті напади половців та ін. кочовиків (з 1061 до 1210 половці вчинили 46 набігів на K. P.); монг. навалу; княжі 394

чвари та міжусобиці; ворожі дії володимиро-суздал. князів; не­спроможність замирення з Польщею, Угорщиною і Литвою; сла­бкість держ. устрою, брак ідеї укр. корони; денаціоналізацію та деідеологізацію правлячої верстви, немічність боярства, духівни­цтва і міщанства, брак патріотизму і войовничого темпераменту русів; «демократичний хаос»; надзвичайну родючість українсь­ких чорноземів, що притягували звідусіль завойовників, тощо. Досвід К. Р. є важливою складовою загальнолюдської та світової політико-правової та історико-культурної спадщини.

Київське воєводство - адм.-тер. одиниця в Україні в XV- XVIΠ стст. Адм. центр - Київ, з 1667 - Житомир. Тер. основою для К. в. стала Київська земля, яка почала складатися ще у Дав- ньорус. д-ві. Воєводство утв. 1471 у складі Великого князівства Литовського після ліквідації Київського князівства. Складалося з повітів: Київського, Овруцького, Мозирського, Житомирського, Черкаського, Чернігівського, Новгород-Сіверського та Путивль­ського (невдовзі останні три приєднало Моск, князівство). За умовами Люблінської унії 1569, воєводство відійшло до Польщі у складі Речі Посполитої На тер. К. в. діяли Литовські статути. На час утворення до воєводства ввійшли землі переважно на захід від Дніпра і лише порівняно невелика частина Лівобережжя. Пра­вобережна частина воєводства поділялася на Київ., Житом, і Ов- руц. повіти. Ймовірно, на самому Люблін, сеймі або невдовзі піс­ля нього від К. в. було відокремлено Мозир. повіт і передано у склад Мінського воєводства. За період від Люблін, унії і до Нац- визв. війни укр. народу середини XVΠ ст. межі К. в. просунулися далеко на схід. Згідно зі Зборівським договором 1649 у К. в. обме­жувалася влада польс. шляхти; Овруц., Житом, і Київ, повіти було підпорядковано гетьм. управлінню. За умовами Андрусівського перемир ’я 1667, у складі К. в. Речі Посполитої залишилися тільки правобережні землі за винятком Києва з прилеглою територією радіусом в 1 милю; останні відходили до Моск, д-ви на 2 роки, після чого вона мала повернути їх Польщі. Проте останній так і не вдалося одержати ці землі; навпаки, Росія навіть дещо розши­рила прилеглу до Києва територію. Лівобережна частина К. в. з 2-ї пол. XVII ст. входила до складу Гетьманщини', у 1667-1781 воєводство межувало на сході з Миргородським, Лубенським, Переяславським, Київським і Чернігівськими полками, а після лі­квідації 1781 полково-сотенного устрою тут було утворено Київ­ське намісництво у складі Росії, з яким і межувало К. в. Польщі. Загалом ареал К. в. накладається на тер. ряду тепер, областей України (більшої частини Київ., Черкас., Рівн. і Житомирської, ча­стини Хмельн., Війн., Кіровоградської), а також частини Гомель­ської обл. Білорусі. На чолі К. в. стояв воєвода - головний керів­ник адм. влади; він мав також певні суд. функції. Його призначав король. Другою особою у воєводстві був каштелян. К. в. мало свій сеймик і посилало депутатів до Варшави на сейм. Повіти були військ, і суд.-адм. округами. Шляхта кожного повіту становила окр. військ, відділ, що їх у межах воєводства об’єднував під своєю командою воєвода. На тер. воєводства діяли гродські суди, земські суди і підкоморські суди', у період без королів’я - каптуровий суд. Апеляц. установою для шляхти К. в. (як і для Брацлавського та Волинського воєводства) спочатку був Луц ькиїї трибунал, аз 1589 - Головний люблінський трибунал, до якого обирали по 4-5 депута­тів від кожного воєводства. Після другого поділу Речі Посполитої (1793) тер. К.в. відійшла до Рос. імперії: спочатку вона частинами увійшла до Ізяславського, Брацлавського і Мінського намісництв, 1795 - до реорганізованих Брацлав. і Мінського намісництв та утворених Волинського і Вознесенського намісництв; ще частину його території було приєднано до Київ, і Чернігів, намісництв, що існували з 1781. З 1797 більша частина території колишнього К. в. на багато десятиліть увійшла до складу Київської губернії, а та­кож до Волинської, Подільської і Мінської губерній Рос. імперії.

Київське князівство - одне з давньоруських князівств, що виникло у 2-й пол. ХП ст. внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі. Його територія (кол. землі полян і древлян) лока­лізувалися з правого боку Дніпра (за винятком невел. прилеглої до Труханового о-ва смуги на Лівобережжі), у ХП-ХШ стст. про­стягалася на захід до річок Случ і Горинь, на північ - до р. Прип’яті, на південь - до р. Росі. З 2-ї пол. ХП ст. К. к. перебува­ло під владою Владимире-суздальських, чернігівських, смоленсь­ких та галицько-волинських князів. 1240 його захопили монг. війська Батия. З 1243 перебувало під зверхністю Владимире - суздальських князів. З 1362 після входження до складу Великого князівства Литовського набуло статусу удільного князівства з власною князів, династією з роду Гедиміновичів. Після позбав­лення 1394 Володимира Ольгердовича влади до Києва було приз­начено намісника. 1442 К. к. відновлено. 1471 перетв. на Київське воєводство Вел. князівства Литовського.

Київське намісництво - адм.-тер. одиниця Лівобережної України у складі Рос. імперії у 80-90-х рр. ХУШ ст. Адм. центр - Київ. Підготовка до утворення у межах Лівобереж. України 3 на- місництв - Київ., Черніг. і Новгород-Сіверського - почалася ще 1779 з метою ліквідації автономії України та її полково-сотенного адм.-політ, і військ, устрою та уніфікації всієї системи адм. і суд. органів у Росії. К. н. утворено згідно з указом цар. уряду від 16.ІХ.1781. Фактично існувало у 1782-1796. За даними ревізії 1782, у К. н. було 11 міст, 43 містечка, 3 857 сіл, хуторів, слобід з нас. 389 610 осіб чол. статі (крім дворян). Його очолював наміс­ник, що мав надзв. повноваження від царя. До складу К. н. увій­шла значна частина території колишніх Київ., Переясл., Лубен, та Миргород, полків, а також невеликі тер. Гадяцького, Ніжинсько­го і Прилуцького полків. Намісництво поділялося спочатку на 11 повітів: Київський, Голтвянський, Городиський, (з 1789 - Гра- дизький), Золотоніський, Козелецький, Лубенський, Миргородсь­кий, Остерський, Переяславський, Пирятинський, Хорольський. 1791 до К. н. було приєднано Зіньківський, Гадяцький і частину Лохвицького пов. з Черніг. намісництва. Після третього поділу Польщі (1795) до К. н. 1796 було включено Димерський, Канівсь­кий, Корсунський, Богуславський і Васильківський повіти Київ­ського воєводства. Після ліквідації К. н. указом рос. імператора Павла І від 12.ХП.1796 територія К. н. в основному увійшла до складу Київської губернії та Малоросійської губернії.

Київський літопис - одна з найдавніших істор. і літ. пам’я­ток Київської Русі. Охоплює події 1118-1200. Складений у Виду- бицькому монастирі (Київ) на основі ін. літописних зводів (черні­гівського, галицького та ін.), які не збереглися. Є продовженням

«Повісті временних літ», складовою частиною Іпатіївського літо­пису. Авторство К. л. точно не встановлено. Існує припущення про те, що його створив ігумен Видубицького монастиря Мойсей. М.І. Костомаров, однак, доречно зазначав, що літопис охоплює період, значно більший за тривалість життя однієї людини, а от­же, не може бути складений однією людиною. До записів за ро­ками у К. л. включено оповідання, об’єднані в цикли: напр., про князя Ізяслава Мстиславича (вел. князь київський у 1146-1149, 1151-1154), про Мстислва Ростиславича Хороброго і вел. князя київського Мстислава Ізяславича. Крім таких циклів, у К. л. є по­вісті: про вбивство киянами князя Ігоря Чернігівського (1147), звіт київ, посла Петра Бориславича князю Володимиру Галиць­кому (1152), про вбивство князя Андрія Боголюбського (1174) та ін. Починаючи з 1070, автор повідомляє про половец, напади і походи руських князів проти половців. У К. л. багато відомостей і про галиц. справи: перебування візант. царевича Андроніка при дворі галиц. князя Ярослава Осмомисла, конфлікт князя із сином Володимиром, боротьба за галиц. стіл після смерті Ярослава і утвердження в Галичі Володимира Ярославича. В пам’ятці впер­ше зустрічається слово «Україна» - в зв’язку з подіями в Переяс­лавській землі 1187, зокрема неочікуваною смертю в поході про­ти половців (від тяжкої недуги) мужнього рицаря «Руської землі» переяславського князя Володимира Глібовича, за яким «Україна багато потужила...».

Київський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Гетьманщи- ни.Угв. 1648, існував до 1782. Полкове місто - Київ, з 1708 - м. Козелець (тепер Черніг. обл.). Згідно з реєстром, складеним після Зборівського договору 1649, полк налічував 1792 козаки, складав­ся з 17 сотень, в т. ч. 4 у Києві. Сотенними центрами були Васи­льків, Білогородка, Ходосівка, Трипілля, Обухів, Бровари, Госто- мель, Ясногородка, Макарів, Превари, Мотовилівка (2 сотні), Ворсівка, Овруч. У 1654 К. п. мав 22 сотні (у Києві, Василькові, Білогородці, Трипіллі, Обухові, Мотовилівці, Макарові, Бородян- ці, Гостомелі, Вишгороді, Димері, Ходосівці, Лісниках, Преварах, Рошівці, Чорнобилі, Карпилівці, Броварах, Острі, Козельці, 398

Бобровиці і Заворичах). Після Андрусівського перемир’я 1667 було два К. п. - лівобережний, а також правобережний (1667— 1672), підпорядкований гетьманові П.Д. Дорошенку). 1669 до лі­вобережного К. п. приєднано частину Переяславського полку і Ніжинського полку. За ревізією 1764 вії сотнях K. п., розміще­них на Лівобережжі (Бобровицькій, Бориспільській, Гоголівській, Київській, Кобижчанській, Козелецькій, Мринській, Морівській, Олишівській, Остерській і Носівській), налічувалося 3 міста, 14 містечок і 448 сіл. Припинив існування у зв’язку з ліквідацією російським урядом полково-сотенного устрою в Україні 1782. Полковники: О. Теплуцький (1648), М.-С. Кричевський(1648-1649), А. Жданович (1649-1653; 1656-1657), Є Пішко (1653-1654), П. Яценко-Хмельницький (1654-1656, 1657-1659), В. Дворецький (1659-1660; 1662; 1663-1668), І. Якименко (1659-1660), С. Тре­тяк (1662-1663), Г. Карпович (Коровка-Вольський, 1682-1687), К. Мокієвський (1691-1708), Ф. Коровка-Вольський (1708-1712), А. Танський (1712-1731), М.А. Танський (1732-1747), М.М. Тансь- кий (1747-1751), Ю. Дараган (1751-1766), О. Безбородько (1774-1775; у 1797-1799 - канцлер Рос. імперії), Л. Лукашевич (1779-1782).

Київський синопсис, «Синопсис, или Краткое собрание от различных летописцев...» - перший короткий нарис історії Украї­ни, виданий друков. Способом у Києві 1674. Автором К. с. вважа­ється архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Де­які сучасні дослідники приписують авторство синопсиса відомо­му церк. та культур, діячеві XVΠ ст. П. Кохановському - авторові «Обширного синопсису руського». У К. с. описуються події від найдавніших часів до серед. XVΠ ст. Подано відомості про похо­дження слов’ян, хрещення киян на березі Почайни за часів кня­зювання Володимира Великого, боротьбу проти турків і татар тощо. Викладено історію Києво-Печерської лаври; у додатку вміщено перелік руських князів та польс. воєвод в Україні, укр. гетьманів і київ, митрополитів. Друга (1678) і третя (1680) редак­ції вже містять оповідання про Чигиринські походи кін. 70-х рр. XVII ст. Використовувався як підручник з історії до серед. XIX ст.

Перевидавався майже ЗО разів. Поява К. с. була важливим етапом у розвитку укр. сусп-політ. думки, зокрема конкретно-історично засвідчує витоки формування в укр. еліти XVΠ ст. національної самосвідомості.

Київської Русі правова і політична думка - усні та писем­ні пам’ятки ІХ-ХШ ст., в яких відображаються погляди прямих пращурів сучас. українства на право, д-ву, сусп-во і людину. Гол. джерелом вітчизн. політ.-правової ідеології того часу була своє­рідна неписана «народна конституція», яка сама базувалася на безпосередній та найчистішій основі у вигляді звичаїв і традицій народу, виростала з повнокровних, незайманих зерен всенар. твор­чості корінних жителів східнослов’ян. князівств, відображала їх первісну морально-правову культуру, почуття, прагнення, здоро­вий глузд, сам дух епохи. Іменувалася така конституція «прав­дою», «стариною», «благодаттю» тощо. Правові і політ, погляди у давні часи формувалися і передавалися від покоління до поко­ління не в якихось суто юрид. текстах, а у заповітах, казках, пе­реказах, оповідях, словах, сказаннях, повчаннях, билинах, леген­дах, піснях, обрядових приписах тощо. Разом узяті вони мали найпоширенішу узагальнену назву - «правди батьків», основою якої ставали стрімко еволюціонізуючі реліг.-міфол. уявлення і вірування давніх сх. слов’ян. Важливим зовн. джерелом К. Р. п. і п. д., особливо після хрещення Русі 988, стали Біблія, повчання і проповіді Василя Великого (329-379), Григорія Богослова (328-390), Іоанна Златоуста (354-407), а також візант. богословів Іоанна Дамаскина (675-719), Фотія (820-891) та ін. У цих творах містилися не тільки реліг. постулати, а й основи христ. світоро­зуміння, правові та політ, погляди Платона, Арістотеля, ін. антич. авторів. Поряд з каноніз. текстами розповсюджувалася певною мірою вільна від церк. догм думка про д-ву і право, висловлена в апокрифіч. творах, у перекладах праць Иосифа Флавія (I cτ.), Ko- зьми Індикоплова (VI ст.), у хроніках Іоанна Малали (VI ст.), Ге­оргія Амартола (IX ст.), житіях і житійних легендах. Відчутного імпульсу власне правовій думці, крім бібл. Кодексу Мойсея (див. Іудейське право), надали кілька варіантів Номоканону (VI-VΠ ст.), 400

Еклога (УШ ст.) і Прохірон - візант. Зведення законів (IX ст.), «Закон судний людям» - південнослов’ян. переробка Еклоги. Найвизначнішим внутр, джерелом узагальнення, поширення і збагачення політ.-правової ідеології Київ. Русі стали ориг. віт- чизн. твори - літописи священнослужителів, монахів, завдяки яким до нас дійшли і давньорус. правова та політ, міфологія, і ві­домості про державотв. процеси та осн. політ, настрої сх. слов’ян, тексти багатьох правових док-тів світського характеру тощо. В «Повісті временних літ» та ін. схід послов’ян. літопис, зведеннях не тільки описувалися події, а й висловлювалися судження про категорії добра та зла, справедливості та кривди, д-ви та особи, божественного закону (благодаті) й настанов світського характе­ру (правди, уроків, повчань тощо), нар. вірувань і християнства, свободи та ін. У літописах Бог ставився над людиною, д-вою та ін. земними утвореннями, а колективізм, соборність - над особи­стістю; оспівувалася справедливість як основа люд. бутя, пріори­тет віддавався божественному закону й христ. моралі, пропагува­лася ідея величі та єднання Київ. Русі, патріотизму. Значний вне­сок у розвиток К. Р. п. і п. д. зробили засновники чернецтва в Ки­їв. Русі - Антоній Печерський (983-1073) і Феодосій Печерський (бл. 1036-1074). Антоній рішуче виступав проти підпорядкування візант. церкви папі римському. Він розглядав людину як вінець творіння Бога - рівну, вільну, але гріховну; князя - як богоугодного володаря. Сенс життя він вбачав у молитві, пості та праці. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський жив і творив поруч з Антонієм. У своїх повчаннях про терпіння, любов, піст, милостиню, покору, ходіння до церкви та ін., написаних дохідли­во, у вигляді практ. порад і вміщених у зб. «Ізмарагд», Феодосій рішуче засуджував користолюбство, зажерливість, різко критику­вав князя Ізяслава за відхід від державниц. нтересів Київ. Русі, проклинав братовбивчу війну між ним і Святославом, обстоював непохитність божеств, законів, відданість православ’ю і водночас проповідував повагу до прав «кривовірів», «чужовірів», рівноп­равність інших народів, відстоював права «нагих і голодних», за­кликав можновладців «творити добрі діла і бути милосердними» як до руських людей, так і до чужинців. Феодосія можна вважати

одним із творців церк.-правової доктрини встановленого Богом династ. князювання на Русі, повне обґрунтування якої через півс­толіття здійснив у «ПВЛ» диякон Нестор. Феодосій Печерський разом зі своїм сучасником - першим київ, митрополитом з русь­ких Іларіоном були засновниками вітчизн. проповідн. школи, яка охоплювала майже все світоглядне вчення, у т.ч. тогочасну пра­вову та політ, думку. Серед представників цієї школи - туровсь- кий єпископ Кирило (між 1130 і 1134 - бл. 1182); київ. Митропо­лит Клим (Климент) Смолятич (1147-1154), який боровся за не­залежність руської правосл. церкви від Візантії; перший новго­родський єпископ з руських Лука (1036-1060); чернець Зарубсь- кого монастиря Георгій та ін. У 1073 та 1076 для київ, князя Свя­тослава Ярославича «з багатьох книг великих» було складено два «Ізборники Святослава». З одного боку, вони значно прискорили процес проникнення у давньорус. політ.-правову думку інтерпре­тованих ідей давньогрец. мислителів, а з іншого - вміщені тут ви­слови та афоризми морально-етич. характеру справили безпосе- ред. вплив на зміст вітчизн. правових настанов. Те ж саме можна сказати й про антологію афоризмів різних народів і різних епох під назвою «Пчела» (XI cτ.). Вимоги поваги до закону як до Бога, твердження про його виняткову важливіфсть в організації держ. життя, про необхідність неухильного виконання закону, про неві­дворотну відповідальність його порушників перед Божим судом містяться у посланні Якова Чорноризця (XI ст.). Прагненням до поліпшення правового становища бідних, пом’якшення наслідків соціально-екон. нерівності людей, зменшення насильства над осо­бою пройняте «Повчання» Володимира Мономаха (1117) своїм дітям. «Убогих не забувайте, - наказував великий князь своїм спадкоємцям, - а скільки можете годуйте і подайте сироті, і вдо­вицю оправдуйте самі, а не дайте сильним погубити людину». Князь також навчав синів бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати гідність д-ви, любити освіту. Таким чином у по­літ.-правовій думці Київ. Русі утверджувалася ідеологія сусп. примирення, нейтралізації руйнівних процесів у д-ві шляхом за­конослухняності, уповання на Бога, терпіння, смирення, задово­лення своєю долею. Зразком у цій справі, як учив Володимир 402

Мономах, повинні бути праведники. У «Повчанні» простежується прагнення ствердити феод, правовідносини на основі досягнення «ідеального правління», домогтися єдності Київ. Русі, поставити держ. інтереси над особистими образами, поєднати христ. мораль з політикою д-ви, запобігти чварам, підкорити силу праву і чес­нотам. Проблеми мистецтва держ. управління і політ.-правової моралі порушувалися у посланнях митрополита Никифора - Во­лодимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича - пресвітеру Фомі (1149), «Словах» Кирила Туровського (др. йол. XII ст.) та ін. Ці проблеми розглядалися крізь призму несплато- ніст. розуміння релігії, права, д-ви і людини, христ.-держави, ідей. Невід, автор «Слова о полку Ігоревім» (1187) підніс на най­вищий рівень ідеологію патріотизму, відданості рідній землі, рі­шуче засудив князів, чвари, першим на Русі висловив думку про виникнення д-ви на грунті сусп. договору між князем і народом. Високими ідеалами гуманізму сповнений Києво-Печерський патерик. Ставитися до людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, спираючись на «дум­ців», закликало князя «Моління» Данила Заточника (кін. ХП - поч. ХІП ст.). Поряд з вихвалянням сильної князів, влади воно викривало зловживання князів, тіунів, висміювало боярство і на­віть монастирське духівництво. Низку проблем запровадження високоморальної політики порушено у повчаннях архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона Володимирського (1275). Патріотичним прагненням до політ, єднання рус. земель навколо Києва, до сильної, централіз. політ, влади князів пройнятий Га­лицько-Волинський літопис. Знайшовши практ. реалізацію у державотв. процесах, діяльності центр, і місц. органів влади, у договорах Русі з Візантією, у довготривалому творенні «Руської Правди» (ХІ-ХП ст.) та ін. нормат. актів, К. Р. п. і п. д. справила згодом значний вплив на формування політ.-правової думки у Московському великому князівстві, Великому князівстві Литовсь­кому, Рос. централіз. д-ві, Речі Посполитій, яскраво відобразилось у право- і державотв. практиці укр. народу доби Гетьманщини.

Кирило і Мефодій - слов’ян, просвітителі, проповідники християнства, творці слов’ян, азбуки (глаголиці), перші перек­ладачі богослужб. Книг на слов’ян, мову, братії: молодший - Ки­рило (до прийняття чернецтва у 869 - Костянтин; 827-14.П.869); старший - Мефодій (815-6.IV.885). Займали різні високі посади у Візантійській імперії, а з 863 жили в Моравії та Паннонії, займа­лися проповідн. і просвіти, діяльністю, боролися із засиллям ла- тиномов. нім. місіонерів. Переклали з грец. на слов’ян, мову осн. Богословські книги, зокрема Номоканон. Спряли прилученню слов’янства до універсальної греко-рим. юрид. системи. Каноні­зовані правосл. церквою як святі. Іменами цих рівноапостольних слов’ян, учителів було назване таємне т-во - Кирило-Мефодіївське братство, що діяло в Києві в серед. XIX ст. У Болгарії засновано орден «Кирило і Мефодій» та Міжнар. премія ім. Братів К. і М. Болг. Правосл. церква встановила День пам’яті К. і М. (24 трав­ня), який з часом став святом нац. освіти й культури.

Кирило-Мефодіївське братство - таємна політ, орг-ція, утв. у грудні 1845 - січні 1846 в Києві. Існувало до березня 1847. Братство (в деяких ін. джерелах - товариство) виникло в середо­вищі різночинної інтелігенції, яка гуртувалася навколо Харків, та Київського ун-тів. Засновниками його були М.І. Гулак, М.І. Кос­томаров, В.М. Білозерський, до яких з часом приєдналися О.В. Маркович, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда та ін. У квітні 1846 до К.-М. б. вступив Т.Г. Шевченко. Восени 1846 братство нара­ховувало 12 осіб. К.-М. б. утворилося як слов’янське, до нього могли бути залучені діячі визв. руху не лише України, Білорусі, Росії, а й Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії, Хорватії. Понад IOO осіб із цих країн підтримували зв’язок з К.-М. б. У його Статуті і про­грамі передбачалося визволення усіх слов’ян, народів від гніту деспотизму та здійснення корін. соціально-політ, перетворень у слов’ян, країнах. Політ, програму викладено у «Книзі бугя украї­нського народу», «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», працях В.М. Білозерського (зокрема в його поясненні до статуту і записці про нар. освіту), М.І. Костомарова (запис­ках про панславізм), М.І. Савича (про емансипацію жінок), Г.Л. Андрузького (конст. проект «Досягнення можливого ступеня 404

рівності і свободи переважно в слов’янських землях» та «Ідеал держави») та ін. Осн. завданнями К.-М. б. вважало знищення са­модержавства, скасування станів, ліквідацію кріпосного права, визволення і об’єднання слов’ян, народів у федерат, республіку з парлам. ладом, з наданням кожному народові національно-куль­турної автономії, запровадження загальної освіти тощо. Серед членів братства не було єдиної точки зору на шляхи здійснення цих програм, завдань. Творчість Т.Г. Шевченка значною мірою згуртувала прихильників рев.-дем. поглядів, які стояли на більш радикальних позиціях (М.І. Гулак, О.О. Навроцький та ін.). При­хильники лібер. поглядів (М.І. Костомаров, П.О. Куліш та ін.) вважали за можливе здійснення програми шляхом просвітництва і реформ. Ці пропозиції були своєрідним виявом двох тенденцій у нац.-визв. русі - рев.-дем. і лібер.-буржуазної. Своєю активною пропагандою ідей слов’ян, єдності та прагненням до створення загальнослов’ян. демокр. федерації кирило-мефодіївці сприяли утвердженню патріот, свідомості слов’ян, народів. Рос. уряд виз­нав К.-М. б., попри його невеликий кількісний склад, небезпеч­ним для існуючого монархічного ладу. За доносом провокатора О.М. Петрова К.-М. б. було викрито і розгромлено.

Китайська Народна Республіка, Китай - д-ва у Cx. і Центр. Азії. Тер. - 9,6 млн км². Нас. - 1320 млн осіб (2017): переважно китайці (92 %). Адм.-тер. поділ - 22 провінції, 5 авт. районів і 4 міста центр, підпорядкування. Держ. мова - китайська. Грошова одиниця - юань. Нац. свято - День проголошення республіки (1 жовтня). Історія держ. утворень на тер. К. налічує майже 4000 років (див.: Періодизація історії держави і права Стародавнього Китаю). Сучасна кит. державність сформувалася на поч. XX ст., коли в ході Сіньхайської революції 1911 китайським народом було скинуто ненависну маріонеткову маньжурську династію Цінь і проголошено Китайську Республіку. Державний устрій Республіки, що стала на шлях буржуазно-демократичних перетворень, було за­кріплено Конституцією Китайської Республіки 1912. 1.10.1949 про­голошено Китайську Народну Республіку (далі - КНР). Перша конституція KHP ухвалена 1954 Всекитайськими зборами народ­них представників (далі - ВЗНП). Під час так званої «культурної 405

революції» політ, система К. була суттєво змінена, що знайшло своє відображення в К. 1975 р. Конституція 1978, що прийшла їй на зміну, кардинально не змінила концепцію побудови державно­го механізму та не накреслила чіткі плани виведення країни із за­тяжної суспільно-політичної кризи. Це здійснила чинна Консти­туція КНР, ухвалена після всенар. обговорення Всекит. зборами народних представників 4.12.1982. Згідно зі ст. 1 Конституції KHP - «соціалістична держава демократичної диктатури народу, керо­вана робітничим класом і заснована на союзі робітників та се­лян». Соціалізм визнано «основним ладом Китайської Народної Республіки». За наполяганням Ден Сяопіна з 1982 в країні розпо­чинається активна модернізація усіх сфер народного господарст­ва, що принесло KHP довгоочікувані зрушення в економіці, под­воєння валового національного продукту, вирішення проблеми забезпечення населення країни продовольством та одягом, пред­метами першої необхідності. Одним з ключових моментів вступу на шлях реформ стало повернення до традиційної багатоукладної економіки: відбулося реальне заохочення індивідуальних, коопе­ративних та приватних господарств. При цьому в багатолюдній країні домінує державна власність, як основна ланка соціалістич­ного суспільства. Офіційна лінія відводить для недержавних сек­торів іноземного й змішаного капіталу в економіці KHP допоміжну роль. Наслідком далекоглядних, логічно продуманих та зважених реформ у KHP є їхні вражаючі результати: дохід на душу населення (8481 дол.) за останні 40 років зріс у 22 рази; країна впевнено за­ймає друге місце за обсягом ВВП (13,4 трлн, міжнар. дол., проти 20,5 у СІНА); у 2018 р. зростання ВВП становило: 6,3 %; інфляція - 1,4 %; експорт (2018 р.) - 2,3 трлн; імпорт (2018 р.) - 1,6 трлн.

Кійяс, кіяс - у мусульманському праві принцип вирішення справи в суді за аналогією права, тобто застосування норм Кора­ну, Сунни або іджми спорадично, прямо не передбаченому дани­ми джерелами.

Kicac (араб, «відплата», «помста») - покарання за принци­пом таліону за вбивство і нанесення тілесних пошкоджень.

Кістяківський Богдан Олександрович (04.11.1868, Київ - 29.04.1920, м. Катеринодар, тепер Краснодар) - укр. правозна­вець, філософ, історик, доктор права, проф. Київського ун-ту (з 1917), академік УАН (з 1919). Син відомого київського професо­ра (1833-1885), теоретика крим. права О.Ф. Кістяківського, брат І.О. Кістяківського (1876-1941). 1888 К. вступив на істор.-філол. ф- т Київ, ун-ту. Вже у студент, роки перебував під сильним впливом політико-правових ідей М.П. Драгоманова, І.Я. Франка та М.І. Павлика, поділяв прагнення демокр. сил Росії перетворити Рос. імперію у федерат, республіку рівноправ. народів. За це К. виключили спочатку з Київ, ун-ту, а потім з Харків, і Юр’ївсь- кого (м. Дерпт, тепер Тарту, Естонія) ун-тів. 1895 виїхав за кор­дон для завершення освіти. Навч. на філос. ф-ті Берлін, ун-ту, у Страс. і Гейдельб. ун-тах. 1899 в Берліні захистив доктор, дис. з філософії. На поч. наук, діяльності захоплювався марксизмом, проте надалі дотримувався неокантіанських поглядів. Автор тео­рії правової соціальної держави. К. розвивав концепцію плюралі­зму методів дослідження соціальних явищ. Він намагався обгрун­тувати синтетичний підхід до розуміння права, що поєднував би в собі методи догм, юриспруденції з методами соціол. і психол. шкіл права. Вчений схилявся до думки про неможливість єдиного визначення права. Оскільки існує чотири підходи у визначенні права, остільки можливі й чотири визначення права: соціологіч­не, психологічне, державно-організаційне і нормативне. Вчений був прихильником теорії правового самовизначення д-ви. Право перебудовує д-ву і обертає її на правове явище, або творіння пра­ва. К. ототожнював правову і конст. д-ву, вважав, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична д-ва. Розвиваючи класичну ідею солідаризму, К. вважав завданням д-ви досягнення загального блага і справедливості. Відповідно до ідеї справедли­вості кожній людині повинно бути гарантовано право на гідне іс­нування. Осн. праці: «На захист права» (1909), «Право як соціа­льне явище» (1911), «Проблема і завдання соціально-наукового пізнання» (1912), «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права» (1916) таін.

Кістяківський Ігор Олександрович (1876-1941) - укр. юрист і державний діяч. Син О.Ф. Кістяківського, брат Б.О. Кістя- ківського. Закін. 1897 юрид. ф-т Київ, ун-ту із золотою медаллю за працю з історії рим. права. Потім виїхав до Німеччини, де про­тягом трьох років вивчав у місц. ун-тах рим. і цив. право. З 1900 - приват-доцент Київ, ун-ту (кафедра рим. права), стипендіант для підготовки професор, звання. 1903 переїхав до Москви, де викла­дав цив. процес у Моск, ун-ті. Був пом. голови 1-ї Держ. думи Ро­сії. У травні 1918 призначений держ секретарем, а в липні-листо­паді 1918 був міністром внутр, справ в урядах Ф.А. Лизогуба та С.М. Гербеля. Очолював Держ. генеральну канцелярію, керував справами Ради міністрів за гетьмана П.П. Скоропадського. Був генер. суддею у складі Генерального суду, а від 3.УШ. 1918 - се­натором Заг. зібрання Держ. сенату Укр. Д-ви (запровадженого засмість Ген. суду). Після падіння гетьман д-ви К. емігрував до Стамбула, а згодом - Парижа. Автор праць з рим. і цив. права: «Боргова відповідальність спадкоємця в рим. праві» (1900), «По­няття суб’єкта права» (1903) та ін.

Кістяківський Олександр Федорович (14.Ш.1833- 13.1.1885) - укр. правознавець, історик, археограф і громад, діяч, доктор крим. права з 1868, професор з 1869. Закін. 1857 юрид. ф-т Київ, ун-ту. У серпні 1858 переїхав до Петербурга, де служив в Урядовому Сенаті та М-ві нар. освіти. У 1861-1862 - пом. редак­тора журн. «Основа», де 1862 була опубл, його праця «Характе­ристика російського і польського законодавства про кріпосне право щодо Малоросії», якою він привернув до себе увагу наук, кіл як талановитий дослідник. 1867 захищає канд., а 1868 докт. дисертацію. Осн. праці: «Про недопущення обвинуваченому спо­собів ухилення від слідства і суду» (1868), «Вплив Беккаріа на російське кримінальне право» (1875), «Нариси волосного суду і народних юридичних звичаїв» (1872), «Найголовніші моменти розвитку науки кримінального права» (1876), «Розробка питання про пред’явлення цивільним судом питань цивільного права, які виникають при провадженні кримінального суду» (1877), а також «Елементарного підручника загального кримінального права» (1875), доп. і перевид. 1882. Його праця «Молоді злочинці та 408

установи для їх виправлення» (1878) не втратила актуальності і те­пер. У кожному правопорушнику К. бачив насамперед молоду лю­дину, яку треба виправляти вживанням доцільних заходів, бо «і найбільший злочинець здатний до виправлення». Він застерігав, що три чверті злочинців - це жертви неправедного сусп. життя. К. впе­рше зібрав, систематизував та опублікував зі своєю передмовою видатну пам’ятку українського народу - «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1879), а також уклав «Програму для зби­рання юридичних звичаїв та народних поглядів у галузі криміналь­ного права» (1878).

Клан - проміжна соціальна ланка між родом і племенем. Складалася з 50-90 великих сімей-родів.

Клейноди козацькі - відзнаки, атрибути та символи військ, й цивільної влади в Запорізькій Січі та Гетьманщині в XV-XVIII ст. Клейноди були військові (держ.), січові, полкові, паланкові, сотен­ні, курінні та ін. Військові (держ.) К. належали всьому війську (державі) і вручалися особі, обраній на відповідну старшинську по­саду. Після закінчення терміну К. передавалися новообраній особі. До головних К. відносилися булава і бунчук -відзнаки гетьманської влади та кошокого отамана, корогва - військова відзнака та від­знака окремого підрозділу, сурми, литаври, каламар та ін.

Клери - або «жереби» - земельні наділи, які були в Греції гомерівського періоду власністю общини і час від часу переходи­ли з рук одних користувачів - повноправних членів общини - до інших. Перерозподіл К. відбувався шляхом жеребкування. Ті об­щинники, які мали кілька наділів, називалися «поліклерою», ті ж, хто втратив свій наділ, - «аклерою».

Клерухія (грец. Heruehiai, від Heros - земельний наділ + echo - володію) - військове поселення афінян у союзному полісі.

Клієнти (від лат. clientis - слухняний) - збіднілі родичі, безправні, завойовані чи прийшлі жителі, особисто вільні, але обмежені в правах, знаходилися під покровительством патронів із 409 числа римських патриціїв, одержували від них земельні наділи, а також їх родове ім’я, за що мали нести на їхню користь різнома­нітні повинності (перш за все військову), збагачуючи та захища­ючи патрона.

Кмети - напівзакріпачені селяни в середньовічній Польщі (за Ельблонзькою книгою). Під час сільськогосподарських робіт вони три дні на тиждень повинні були працювати на поміщика.

Кнехт (нім. Knecht) - найманий працівник чи простолюдин взагалі у середньовічній Німеччині.

Кнут - партійний організатор у Палаті общин сучасної Анг­лії, який контролює дотримання дисципліни голосування члена­ми своєї фракції.

Ковалевський Максим Максимович (27.VΠI.1851- 23.Ш. 1916) - укр. і рос. правознавець, історик, етнограф, профе­сор Московського ун-ту, академік Петерб. AH з 1914. Закін. 1872 юрид. ф-т Харків, ун-ту. Освіту продовжив у Берліні, Парижі, Лондоні. Протягом 1877-1887 - професор держ. права і порівн. історії юрид. ф-ту Моск, ун-ту. Був широко відомим своїми по­рівняльно-правовими дослідженнями, працями з соціології і етнографії. Після усунення з посади професора кафедри (через опозиц. ставлення до самодержавства) читав лекції у Стокгольмі та Оксфорді, згодом - у Брюсселі, Чикаго та Сан-Франциско. В 1905-1916 викладав у Петерб. ун-ті. 1906 заснував партію дем. реформ. Того ж року був обраний до Держ. думи, а 1907 - Держ. ради. 1909 придбав журн. «Вестник Европы» і став його видав­цем. Був головою Т-ва ім. Шевченка в Петербурзі, очолював ен- циклопед. видання «Украинский народ в его прошлом и настоя­щем». Обстоював концепцію Всесвіт, федерації як єдиного між- нар. союзу самост. держав. Проблеми констит. держави, досвід держ. будівництва європейських країн досліджені в працях: «Державне право європейських держав», «Від прямого народоп­равства до представницького правління» (т. 1-3), «Походження 410

сучасної демократії» (т. 1-4). Різносторонньо вивчав звичаєве право народів світу: див. «Закон і звичай на Кавказі», «Сучасний звичай і давній закон» (обидві - 1886), «Родовий побут сьогодні та в недавньому і віддаленому минулому» (в. 1—2, 1905), «Похо­дження старозаїмкового землеволодіння в Слобідській Україні» та «Общинне землеволодіння в Малоросії у ХУШ ст.» та ін.

Когнати - кровні родичі по жіночій лінії у Стародавньому Римі.

Кодекс (лат. codex, спочатку - стовбур, колода, пізніше - навощені дощечки для письма, книга) - 1. Сукупність етичних норм, правил поведінки. 2. Єдиний законодавчий акт, в якому сис­тематизовано норми права, що належать до певної галузі права (напр., Цивільний к., Кримінальний к.). Видання К. здійснюється внаслідок кодифікації. Норми, вміщені в K., подано за певною системою з поділом на загальну і особливу частини.

Кодекс законів Умму-хана Аварського (Справедливого) - зб. звичаєвого права (адату), що діяв в Аварському ханстві впро­довж XVI-XIX ст. Укладений Умму-Ханом Аварським (Справед­ливим), роки життя - кінець XVI - 1634. Зб. знайдено у Дагестані 1946. В основі кодексу - давнє звичаєве право горців Дагестану, яке діяло до прийняття ісламу. Характерні риси кодексу: визнан­ня кровної помсти; відсутність поділу на матеріальне і процес, право; переважання норм крим. права; панування звинувачуваль­но-змагального процесу та його публічність; широке застосуван­ня присяги як доказу; застосування як міри покарання вигнання з аулу; застосування кругової поруки при стягуванні штрафів і від­шкодуванні матеріальних збитків.

Кодекс Наполеона (Code civil de France, 1804 p., Франція) - Цивільний кодекс Франції, французький цивільний кодекс, який був розроблений комісією (створена 13.VΠ.1800) у складі визнач­них юристів Франції - Tpoнше, Порталіса, Малльвіля та Біго- Преамке) і прийнятий (21 березня 1804 р.) за участі Наполеона Бонапарта. Складався з трьох частин або книг («Про особи», «Про майно і різноманітні видозміни власності», «Про різні спо­соби, якими набувається власність»), регулював увесь комплекс майнових відносин Франції. Джерелами KH слугували римське право, революційне буржуазне законодавство, кутюми, канонічне право, праці юристів. В основу кодифікації покладено священний принцип захисту приватної власності та принцип рівності прав усіх французів. KH проголошував юридичну рівність учасників правовідносин, виключав усі можливі форми феодальної залеж­ності, встановлював право на громадянський шлюб та право на розлучення, а також відокремив церкву від цивільно-правових від­носин. Був поширений у багатьох країнах Європи і світу як зразок та джерело права (Бельгія, Баварія, Вестфалія, Голландія, Сици- лія, Польща та ін.). У Франції норми KH діють до сьогодні, хоча до нього в XX ст. внесено ряд суттєвих змін і доповнень.

Кодекс правових норм («Маджаллат ал-Ахкам ал-Адлійя» - 1869-1876 рр., Османська імперія) - збірка норм цивільного та судового права, що закріплює 99 загальних принципів мусуль­манського права (основні критерії й вимоги, яким має відповідати будь-яка правова оцінка), а саме: принцип оцінювання діянь за цілями, які вони переслідують; принцип безстроковості переслі­дування за нанесені збитки та ін. Важливість закріплення таких принципів зумовлюється тим, що в шаріаті відносно небагато точних та однозначних норм, що пояснюють значення тлумачень Корану та Сунни.

Кодекс святості в П’ятикнижжі Мойсея - 3-тя книга (Ле­віт) П’ятикнижжя Мойсея, яка містить зібрання загально­обов’язкових норм для священнослужителів із коліна Левіна.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП України) - кодифікований законод. акт, в якому система­тизовано норми матеріального і процес, права про адм. відпові­дальність. Прийнятий 7.ХП.1984. Складається із Загальної та Особливої частин, 5 розділів і 33 глав.

Кодекс Юріс Каноніці (лат. Codecs juris canonici) - осн. збір­ник канонів, які визначають зміст канонічного права. Названий так на відміну від оси. зводу законів римського права - Корпус юріс ци- віліс. Історико-правовий матеріал К.ю.к. формувався поступово з ухвал вселенських соборів, папських декретів та ін. церк. док-тів. Першу зб. канонів вселен, соборів і приписів римських пап упоряд­кував Діонісій Малий (VI ст.). Вперше зібрання канонів на офіцій­ному (державному) рівні у 802 (за поданням папи Андріана 1-го) за­твердив імператор Франкської д-ви Карл Великий. В середині ХП ст. професор права Граціані уклав зб. папських декреталій, названий згодом його ім’ям- «Декрет Граціані». К.ю.к. первісно склали кон­ституції, які не увійшли в «Декрет Граціані»: «Секста» (1298), опуб­ліковані за папи Климента V «Климентини» (1313) та ін. Вони сис­тематизовані у 1499—1509 і 1582 комісією Тридентського собору. На поч. XX ст. за ініціативою папи Пія X було створено новий К.ю.к., що набув чинності у 1918. У зв’язку з оновленням катол. теології П Ватиканський собор вказав на необхідність перегляду діючого К.ю.к. Затверджений папою Іоанном Павлом П у 1983, новий кодекс зберігаєосн. зміст попереднього. Водночас у ньому значно скороче­но кількість статей, зменшено кількість причин для відлучення від церкви (з 37 до 7). Зберігається заборона священикам займати політ, посади; для жінок залишається закритим доступ до сану священика; санкціонована кремація як форма поховання; заборонено новий шлюб після оформлення розлучення у цив. установах.

Кодекс Юстиніана (Codex Justinianus) - складова частина кодифікації візантійського права, здійснена за наказом імперато­ра Юстиніана. Включає понад 4600 розпоряджень (конституцій), виданих за час від імп. Адріана (П ст. н.е.) і до імп. Юстиніана. Відомі дві редакції К.Ю.: 1-ша - 529 р. (до нас не дійшла) і 2-а - 534 р. Складається з 12 книг. 1-ша книга містить конституції що­до норм церковного права, джерел права і обов’язків чиновників. Книга 2-8 присвячені цивільному праву, кн. 9-та - кримінально­му праву, книги 10-12 - положенням про державне управління. В К.Ю. відображено процес розкладу римського рабовласницького суспільства і виникнення в ньому феод, відносин. Він повністю увійшов до Корпусу юріс цівіліс як його складова частина.

Кодекси чесної конкуренції - назва домовленостей між асо­ціаціями підприємців у CIIIA XIX-XX cτ., за участі профспілок, які фіксували певні норми виробництва та збуту продукції, встановлю­вали рівень товарних цін, умови комерційного кредиту та ін.; після затвердження президентом «кодекси» набрали чинності.

Кодифікація (від кодекс і лат. facio - роблю) - один із спо­собів систематизації чинного законодавства. Здійснюється ком­петентними органами д-ви з метою упорядкування діючих нор­мативних актів і зручності користування ними. На відміну від ін­корпорації при К. не обмежуються лише зови, обробкою наявного нормативного матеріалу, його розміщенням у певному порядку, а переглядають заново всі існуючі у відповідних галузях права нор­ми, скасовують застарілі, виробляють нові, заповнюють прогали­ни (повну або часткову відсутність правового врегулювання пев­них сусп. відносин) у законодавстві, усувають розбіжності і су­перечності між окремими нормами. Внаслідок К. видається новий систематизований законодавчий акт, найчастіше кодекс.

Козачинський Михайло (Мануйло, Мануїл) (1699— 15.08.1755) - укр. філософ, письменник, педагог і церков, діяч, який плідно розробляв філософію права того часу; представник раннього Просвітництва в Україні. Після закінч. Київ, академії у 1733 виїхав учителювати до Сербії. Впродовж 1733-1738 рр. - префект, викл. поетики і риторики славено-лат. школи в м. Kap- ловці (нині м. Сремські-Карловиці, Сербія). 1738 р. повернувся до м. Київ. 1739-1746 - професор філософії та префект Київської академії. Автор трактатів «Суспільна політика», а також курсу лекцій «Філософія Арістотеліанства», низки ін. філос. творів, па­негіриків на честь укр. та рос. знаті, а також драмат. творів тощо.

Козельський Яків Павлович (1726-1795) - укр. і рос. фі­лософ, просвітитель, правознавець, політ, мислитель та громад.- політ, діяч. Випускник Києво-Могил. академії (1750) та Академ, ун-т при Петерб. AH. Служив в Сенаті, Малоросійській колегії в Глухові, перекладав на рос. і укр. мови праць фр. просвітителів. 414

Свої осн. правові й політ, ідеї К. виклав у працях періоду 1768 — 1793: «Філософські пропозиції» (1768), «Передмова до перекладу «Історії датської Голберга», з приміток до перекладу «Історії дат­ської Голберга», «Передмова до перекладу книги Мозера «Госу­дар і міністр» та ін. К. - послідовник франц, сенсуалізму, прихи­льник відроджених Г. Гроцієм і Т. Гоббсом ідей школи природ, права і теорії сусп. договору. Його політ, ідеалом було дем. сусп.- во, засноване на приват, власності, здобутій особистою працею. К. виступав за обмежену монархію, проти екон. нерівності лю­дей, самодержавства, кріпацтва як грубого порушення природ, прав індивіда. Він протиставляв природне право людей абсолют, монархії, діючим у Рос. імперії «неправедним» законам, визнавав природне право на самозахист з боку пригноблених і вважав «праведним» повстання проти експлуататорів.

Кок Едвард (1.ІІ.1552-З.Ш.1634) - англ, політик і відомий юрист епохи правління королеви Єлизавети І та Якова І, лорд, ві­домий адвокат, спікер Палати громад, головний суддя Англії та Уельсу (1613-1616). Внаслідок інтриг Френсіса Бекона був позбавлений королем Яковом І усіх займаних посад. Проте у 1620 знову обирається членом англ, парламенту, де прославився енер­гійною участю у боротьбі проти свавілля у сфері особистої сво­боди та податкової політики уряду, боротьби, що привела до ви­дання у 1628 знаменитої «Петиції про права» - однієї з основопо­ложних теоретичних підоснов майбутньої англійської конститу­ції. Автор ін. значних праць з теорії англосаксонського права, які впродовж 300 років становитимуть теоретичне підґрунтя англій­ської правової системи; К. фактичний творець системи загально­го права Англії. У 1628 завершив свою політ, кар’єру, і останні роки життя присвятив перегляду та теоретичному і методологіч­ному вдосконаленню своїх юридичних трактатів.

Кокус - 1. Зібрання фракції конгресу CIIIA на рубежі XVIΠ-XIX ст. 2. Постійна виборча організація англійських партій торі і вігів у 1830-1880-хрр., попередниця політичної партії.

Колакрети - після реформ Солона - посадові особи, які слідкували за фінансовим забезпеченням жертвоприношень. За­провадження цієї посади було необхідно з огляду на те, що Солон забороняв надмірні невиробничі витрати (у тому числі на жерт­воприношення та пишні поховання) з метою спрямування коштів у сферу виробництва й торгівлі.

Колегіальність - принцип управління, за яким керівництво здійснюється групою уповноважених осіб (колегією), кожна з яких несе персональну відповідальність за певну сферу діяльності.

Колегія 9 архонтів - у Стародавніх Афінах - вища магіст­ратура, один з найдавніших органів держави. Початок своєї істо­рії веде з VΠI ст. до н.е. Складалася з 9 архонтів - вищих посадо­вих осіб. До компетенції архонтів належали: вирішення військо­вих справ, організація релігійних церемоній та свят, встановлення порядку судочинства. Крім цього, 1-й епонім - мав судові функції по сімейних справах та про спадок; 2-й базилевс - вирішував пи­тання релігійного культу та розглядав справи про кримінальні злочини; 3-й полемарх - розглядав справи, пов’язані з метеками та іншими іноземцями (ксенами); 4-9-й фесмофети - керували правосуддям у судах. За ім’ям першого архонта називали рік в Афінах. Спеціальні посадові особи, підпорядковані Колегії 9 ар­хонтів, управляли державним майном, відали скарбницею, наглядали за порядком на вулицях та мораллю, за торгівлею на ринку, вихованням та освітою молоді.

Колегія 10 агараномів - в Афінах - вища магістратура, посадові особи якої наглядали за порядком на торговельних пло­щах міста.

Колегія 10 астіономів - в Афінах - урядова колегія, що стежила за санітарним станом міста.

Колегія ефорів (наглядачів) - у Стародавній Спарті - один з вищих державних органів, що обирався із складу спартіатів апел- лою терміном на один рік. Колегія складалася з п’яти ефорів, мала 416

дуже широку компетенцію. К. е. була незалежною від апелли та ге- русії (проте саме геронти приймали звіт у ефорів після закінчення строку їхніх повноважень), відповідала за стабільність і виконання спартанського законодавства та здійснювала нагляд за чиновницт­вом, раз на місяць приймала клятву царів виконувати закони Cnap- ти. Одним із важливих завдань ефорів було здійснення нагляду за царською владою та запобігання її посиленню, а також організація і проведення криптій. За ім’ям першого ефора називався рік у Спарті.

Колегія 10 метрономів - в Афінах - вища магістратура, що контролювала точність мір.

Колегія 10 ситофілаків - в Афінах - урядова колегія, поса­дові особи якої займалися цінами на хліб.

Колегія 10 стратегів - найбільш авторитетна урядова коле­гія в Афінах, яка обиралася народними зборами з жонатих та тих громадян, які мали нерухомість. Компетенція: розпоряджалася коштами, які відпускалися на утримання армії та флоту; органі­зовувала збір надзвичайних військових податків; керувала доста­вкою продуктів харчування до Афін; приймала капітуляцію су­противника; розподіляла військову здобич; укладала перемир’я; стратеги вели слідство та головували в судах по справах про вій­ськові злочини; скликали надзвичайні Народні збори та збори Ра­ди п’ятисот.

Колегія одинадцяти - суд у Стародавніх Афінах, який роз­глядав справи про розбій, крадіжки та інші майнові злочини.

Колегія сорока - третейські судді у Стародавніх Афінах, які розглядали дрібні майнові спори.

Колізійне право - сукупність норм, що вирішують колізії між законами різних держав. К. п. є складовою міжнародного приватного права.

Коліївщина - соціальний та нац.-визвол. рух 1768-1769 в Правобережній Україні. Був продовженням попередніх нар. Вис­тупів - повстань другої пол. XVΠ ст., гайдамацького руху тощо. Спричинений низкою факторів екон., соціального, політ., геопо- літ. та реліг. характеру. Порівняно з попередніми виступами гай­дамаків мав ширшу соціальну базу, вищий рівень організації (на­явність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підроз­діли тощо) та ідеологічну спрямованість. Безпосереднім по­штовхом до його початку стало створення Барської конфедерації 1768, що зумовило різке загострення політ, та соціал. ситуації в країні. Введення рос. військ на тер. Правобережжя і початок військ, дій проти барських конфедератів породили в частини пра- восл. нас. ілюзію щодо можливості підтримки їхніх вимог з боку рос. уряду. Ініціаторами виступу стали запоріз. козаки та частина люмпенізованих елементів. З часом соціальний склад повстансь­ких загонів зазнав істотних змін. Дедалі більшу роль у розвитку руху почало відігравати місц. населення. Подіям 1768 особливої масштабності й драматизму надала масова участь у них селянст­ва, що дало підстави деяким дослідникам кваліфікувати рух як сел. війну. Підготовка до повстання і похід козац. загону М. Залізняка розпочалися в Мотронинському Свято-Троїцькому монастирі, настоятелем якого був управитель правосл. монасти­рів і церков на Правобереж. Україні ігумен Мельхіседек (Значко- Яворський, якому історіографічна традиція приписує роль ідей­ного натхненника руху). Саме під час таємних нарад у монастир­ських келіях групою запоріз. козаків було вироблено план дій по­встанців. Залишивши 6 лип. Холодний Яр, вони оволоділи Жабо- тином (нині село Кам’янського р-ну Черкас, обл.), Смілою, Чер­касами, Корсунем (нині м. Корсунь-Шевченківський), Богусла- вом і кількома меншими містечками і селами. В ніч з 20 на 21 червня об’єднане повстанське військо під кер-вом М. Залізня­ка й І. Гонти штурмом взяло м. Умань. Підтримані місц. нас., по­встанці за незначний проміжок часу зайняли значну тер. Право­береж. України. М. Залізняк та його сподвижники здійснили в країні низку соціальних акцій, взялися за налагодження госп. життя, зробили кроки до утвердження козац. органів влади, як могли намагалися зберегти громадян, мир. Разом з тим дії повс­танців не були позбавлені виявів жорстокості, що виникала (у традиціях епохи) на міжетнічному та реліг. ґрунті. Розмах руху влітку 1768 та радикальність дій повстанців викликали занепоко­єння властей Російської імперії (оси. принципи, якими мав керу­ватися рос. уряд щодо подій на Правобережжі, задекларував ма­ніфест імп. Катерини П від 20 лип. 1768). Командування рос. екс­педиційного корпусу, очолюваного ген.-майором М. Кречетнико- вим, вжило заходи для придушення руху. 7 лип. було заарешто­вано його керівників М. Залізняка та І. Гонту. Репресій зазнали сотні повстанців. До кінця лип. осн. осередки руху були приду­шені. Однак виступи дрібних загонів тривали ще протягом другої йол. 1768 - першої йол. 1769. Рух мав значний міжнарод. резо­нанс. Фактично завершивши епоху великомасштабних повстань в Україні, він спричинив хвилю нар. виступів в ін. землях Польщі та сусідніх країнах, висвітлив глибоку кризу політ, системи Речі Посполитої, призвів (через організацію нападу загону повстанців на м. Балта, що підпорядковувалося турецькому каймакану) до серйозного загострення рос.-турец. відносин, вплинув на розста­новку геополіт, сил у Центр, та Cx. Європі. Рух справив також значний вплив на формування соціальної та національної свідо­мості, розвиток сусп.-політ, думки України. Відгомін подій 1768— 1769 простежується у нац.-визвол. змаганнях європ. народів у XIX ст., у виступах укр. селян європ. губерній Рос. імперії, зок­рема в акції 1855, відомій під назвою «Київська козаччина» 1855. Пам’ять про К. та її героїв збереглася в нар. епосі, істор. піснях, худож. творах.

«Колодязьні поля» (система цзинтянь) - певна внутрішня організація давньокитайської общини, пов’язана з системою зем­лекористування, за якої вся земля общини поділялась на дві час­тини: приватні поля і громадське (общинне) поле, що займало се­рединне положення. Врожай зі «спільного поля» йшов вану, а з індивідуального поля - общиннику; ліквідована в ході реформ Шан Яна в 350 р. до н.е.

Колон (лат. colonus - землероб, селянин) - первісно вільний орендар, з IV ст. прикріплений до землі селянин, якому було за­боронено залишати своє поселення.

Колон приписний - див.: Адскриптиціїї.

Колонат - форма залежності сільського населення від вели­ких землевласників, які здавали свої землі орендарям (колонам), за що ті повинні були відбувати повинності на користь власника землі. На його основі формувалися феодальні відносини в Римсь­кій імперії в період раннього середньовіччя. До І ст. н.е. К. - коло- ніст-землероб, після - дрібний орендар, який обробляв чужу зем­лю на договірних засадах. У IV-V стст. колони поділялися на ві­льних (лідері, елевтери), придбання яких вважалися їхньою влас­ністю, та приписних (адскрипції, енапографи), які були, фактично, «рабами землі», хоча й не були власністю її господаря. Саме коло­ни стали основою для закріпачення (див. Кріпосне право).

Колонія - країна, політично залежна від іншої держави. Та­ка залежність може носити повний або обмежений характер. Ко­лоніальний розподіл світу завершився наприкінці XIX ст. Розпа­лася колоніальна система після Другої світової війни. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея OOH прийняла «Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам».

Колумб Христофор (італ. Cristoforo Colombo; 30.Х.1451- 20.V. 1506) - визначний генуезький мореплавець на службі іспансь­кої Корони, першовідкривач Америки (Багамських та Антильських островів, узбережжя Центральної та Південної Америки, 1498— 1504), національний герой Іспанії. Здійснив чотири морські подо­рожі до «Нового світу»: 1492-1493; 1493-1496;1498-1500 і 1502— 1504. Похований у Кафедральному соборі в каплиці JIyica де Серда міста Севілья (Іспанія). На його честь названа країна Колумбія, що розташована на материку Південна Америка; Федеральний округ Колумбія з адміністративним центром Вашингтон та Площа Хрис­тофора Колумба у Нью-Йорку в США, а також провінція Британ­ська Колумбія в Канаді та багато інших топонімів по всій планеті.

Кольбер Жан Батіст (1619-1683) - головний міністр фінан­сів Франції, натхненник політики меркантелізму (захисту і стиму­лювання місцевої промисловості і торгівлі для поповнення казни) з одночасним активним втручанням адміністративної влади у всі справи. К. став реформатором промисловості, фінансів, юстиції, морської справи (з навчанням морському ремеслу і створенням каси страхування на випадок інвалідності, загибелі і т.ін.) Він став натхненником кодифікаційної роботи, яка втілилась у шість ордо- нансів - про цивільне судочинство (1667 р.); про слідство з кримі­нальних справ (1670); про торгівлю (1673); про водні шляхи та лі­си (1674); про мореплавство (1683); про використання праці рабів в колоніях, так званий «Чорний кодекс» (1686). Ці шість ордонан- сів рівноцінні за значенням з п’ятьма кодексами Наполеона (1804— 1811 pp.). Кольбер був членом Французької академії, йому нале­жить заслуга у створенні Академії наук і обсерваторії (1667).

Кольбера реформи - див. Кольбер Жан Батіст.

Комендація - в Давньому Римі - право рекомендувати се­нату своїх кандидатів на посади, що було у Юлія Цезаря й Авгус­та; в Західній Європі в період раннього середньовіччя - договір, що закріплював акт самопередачі особи під захист іншої («пат­рона»), К. юридично оформлювала патронат-клієнтелу.

Комісія для складання проекту Нового Уложення (Кате- рининська комісія) - дорадче зібрання, скликане для створення нового зводу законів - Нового Уложення замість застарілого Со­борного Уложення 1649. 14 (25).12.1766 Катерина П видала ма­ніфест, яким проголошувалося утворення названої комісії. Мета - зміцнення самодержавства та дворян, диктатури. До складу Комі­сії було обрано представників дворян, найманих солдатів, козацт­ва, держ. селян, осілих народів (за винятком духівництва і кріпа­ків). Всього до Комісії було обрано 564 депутати. Структурно во­на складалася з т.з. Великої комісії та 19 приватних комісій. Дія­льність Комісії розпочалася у Москві 30.07.1767, але в лютому 1768 її перевели до Санкт-Петербурга. Катерина П видала спец. «Наказ» - сукупність правил, які визначали порядок роботи та ведення діловодства дорадчою комісією, тобто Статут Комісії. Депутатам надавалися пільги: призначалася платня, вони звіль­нялися від смертної кари, тортур, конфіскації майна тощо. Коди­фікаційні роботи розпочалися з розгляду «наказів» селян та коза­ків. Протягом 14 засідань було прочитано та обговорено 12 нака­зів від селян. Наступними були: законопроекти про права дворян­ства (11 засідань), купецтва (46 засідань), про ліфляндські та ест- ляндські привілеї (10 засідань), про юстицію (70 засідань) та ін. Катерина П припинила діяльність Комісії 8 (19).12.1768 під про­водом початку війни з Туреччиною. Після закінчення війни (1774) Комісія не скликалася, хоча офіційно продовжувала існу­вати до 90-х років ХУШ ст. Так сталося, що Комісія не розробила до кінця жодної пропозиції і не ухвалила жодного закону. Її дія­льність була першою спробою в історії Росії на офіційному рівні підняти та глибоко проаналізувати потреби всіх верств населення з погляду надання їм певних прав і свобод. Комісія залишила ве­ликий законод. матеріал, який було використано в пізнішій зако­не д. діяльності (при підготовці Жалуваної грамоти дворянству, Жалуваної грамоти містам, Установлення про губернії тощо).

Комісія з питань кордонів континентального шельфу (Commission on the Limits of the Continental Shelf) - допоміж. орган ООН. Утв. 1997 державами-учасницями Конвенції ООН по морському праву 1982 відповідно до установчих положень До­датка П до цього документа. Покликана сприяти реалізації поло­жень Конвенції 1982 щодо встановлення зовн. кордонів конти­нентального шельфу за межами 200 мор. миль, що відлічуються від вихідних ліній територіального моря. Складається з 21 члена, які є експертами в галузі геології, геофізики або гідрографії й обираються нарадою держав-учасниць Конвенції за геогр. прин­ципом представництва строком на 5 років. Сесії Комісії прово­дяться двічі на рік. Місцеперебування - м. Нью-Йорк (СІНА).

Комісія міжнародного права OOH (International Law Commission), КМП (ILC) - допоміжний орган Організації Об ’єд­наних Націй. Утв. 21.ХІ.1947 ГА OOH для здійснення кодифікації міжнародного права, забезпечення його прогресивного розвитку. Згідно з Положенням про Комісію міжнародного права вона за­ймається переважно питаннями міжнародного публічного права, але може розглядати також питання міжнародного приватного права. КМП складається з 34 членів - юристів-міжнародників із загальновизнаним авторитетом у галузі міжнар. права, які обира­ються ГА як незалежні експерти на 5 років з можливістю переоб­рання. Склад комісії формується так, щоб було забезпечено пред­ставництво оси. форм цивілізації та правових систем світу. Уряди пропонують кандидатів від своїх країн. Ген. Секретар OOH скла­дає список прізвищ кандидатів за абеткою і подає його для голо­сування Ген. Асамблеї. Кожна держава - член OOH виставляє не більше 4 кандидатів, два з яких можуть бути гр-нами цієї д-ви, а два - гр-нами ін. держав. У складі комісії не повинно бути двох гр- н однієї д-ви. Свого часу членом КМП був видатний укр. юрист - міжнародник, академік В.М. Корець кий. Комісія проводить свої сесії щорічно. Місцеперебування КМП - м. Женева (Швейцарія).

Комісія OOH з наркотичних засобів (United Nations Commission on Narcotic Drugs) - орган Організації Об ’єднаних Націй (ООН), утворений за резолюцією Економічної і соціальної Ради OOH (EKOCOP) 16.П.1946. До комісії входять держави- члени ООН, які представляють різні геогр. регіони та основні правові системи світу. Україна - член Комісії з 1994. Як спостері­гачі у роботі Комісії беруть участь держави-не члени ООН (Ва­тикан та Швейцарія), а також спостерігачі від Палестини. Повно­важення Комісії визначені у Статуті ООН, ст. 5 і 8 Єдиної конвен­ції про наркотичні засоби 1961 та в ст. 17 Конвенції про психот­ропні речовини 1971. Так, відповідно до ст. 8 Єдиної конвенцій 1961 Комісія має право: а) вносити зміни до всіх списків наркот. засобів; б) звертати увагу Міжнар. к-ту по контролю над наркоти­ками на обставини, що можуть мати відношення до його компете­нції; в) давати рекомендації щодо реалізації цілей і постанов Єдиної конвенції 1961, включаючи програми наук, досліджень та обмін н.-т. інформацією; г) звертати увагу держав, які не є учас­никами Єдиної конвенції 1961, на постанови та рекомендації, які приймає Комісія на підставі даної конвенції, з тим, щоб вони роз­глянули питання про вжиття відповід. заходів. Комісія проводить свої щорічні сесії у Віденському міжнар. центрі. Місцеперебу­вання - м. Відень (Австрія).

Комісія OOH з прав людини (Commission on Human Rights) - функц. орган Економічної і соціальної ради OOH (EKOCOP). Утв. 16.П.1946 для надання допомоги Раді у здійс­ненні покладених на неї Статутом OOH завдань щодо захисту прав людини. До Комісії входять представники 53 держав-членів ООН, які обираються EKOCOP строком на 3 роки. Україна була членом Комісії у 1996-1998. Комісія подає EKOCOP пропозиції, рекомендації та доповіді щодо: міжнар. хартії прав людини і гр,- нина; міжнар. декларацій або конвенцій про громадян, свободи, права жінок, свободу інформації та ін.; захисту нац. меншин; за­побігання дискримінації за ознакою раси, статі, мови та релігії; ін. питань, які стосуються прав людини. Рішення приймаються простою більшістю голосів членів Комісії, які беруть участь у го­лосуванні. Сесії K. OOH з п. л. проводяться раз на рік у м. Женеві (Швейцарія).

Комісія OOH з права міжнародної торгівлі - допоміж. ор­ган ГА ООН, утв. 17.ХП.1966 з метою сприяння прогресив. узго­дженню та уніфікації права міжнар. торгівлі. Комісія розпочала свою роботу 1968. Складається з 36 держав-членів, які представ­ляють різні геогр. регіони та осн. правові системи світу. Членів Комісії обирає ГА OOH на 6-річний строк. Завдання органу - ко­ординація роботи міжнарод. організацій, що займаються питан­нями міжнар. торгівлі, сприяння ширшій участі держав у чинних міжнар. конвенціях і розробка нових конвенцій та ін. док-тів з питань права міжнар. торгівлі. До функцій Комісії належать та­кож підготовка кадрів, надання допомоги в галузі права міжнар. торгівлі з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються. ЮНСГГРАЛ проводить свої щорічні сесії почергово в м. Нью- Йорку (CIIIA) та м. Женеві (Швейцарія).

Комісія по внутрішній безпеці - засн. 1934 (як Комісія по розслідуванню антиамер. діяльності), з 1938 - тимчасова, з 1946 - постійна комісія палати представників Конгресу США; з 1969 - сучасна назва. Офіційна мета - боротьба проти «підривної й антиамер. пропаганди».

Комітет громадського порятунку - орган Конвенту в роки Великої французької революції. Створений 06.04.1793; наглядав за діяльністю міністрів, мав надзвичайні повноваження. Спочатку к-т очолювавЖ.Ж. Дантон, згодом(після 10.07.1793)його лідером став М.М.І. Робесп’єр. Восени 1793 к-т був головним органом якобінської диктатури (фактично виконував функції революцій­ного уряду). Після термідоріанського перевороту (27.07.1794) к-т втратив своє значення. Скасований 26.10.1795 Конституцією 3-го року Республіки.

Комітет громадської безпеки - орган Конвенту в роки Великої французької революції. Створений 2.10.1792. Головним завданням к-ту була боротьба проти внутр, контрреволюції. На­був значного впливу в період якобінської диктатури. К-т поси­лав надзвичайних комісарів в армію та департаменти. У вересні 1793 - червні 1794 діяв під керівництвом Комітету громадського порятунку. У 1794 до к-ту ввійшли контрреволюц. Елементи, які здійснили термідоріанський переворот. Скасований 26.10.1795 Конституцією 3-го року Республіки.

Комітет Міністрів Ради Європи (далі - KM РЄ) - один з гол. органів Ради Європи. Складається з міністрів закорд. справ держав-членів PC. В KM РЄ по черзі (через кожні 6 місяців) го­ловують всі країни-учасниці. Кожна д-ва наділена одним голо­сом. KM РЄ проводить свої чергові сесії перед відкриттям та на поч. кожної сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (двічі на рік; у квітні або травні та в листопаді); за потреби скликаються спец, та позачергові сесії. Згідно зі Статутом PC Комітет є орга­ном, що діє від імені Організації. Він розробляє і затверджує про­грами діяльності РЄ, її бюджет, приймає остаточні рішення з пропозицій Парлам. Асамблеї. До виключної компетенції Коміте­ту належить вирішення питань членства (прийому до Організації нових держав, їх виключення). Розробляє та приймає загальноєв- роп. Конвенції з питань співробітництва відповідно до компетен­ції РЄ. На форумах KM РЄ обговорюються політ, аспекти європ. співробітництва. Рішення приймаються у формі рекомендацій для урядів держав-членів РЄ, яким К-т міністрів пропонує інформу­вати Раду Європи про заходи щодо виконання цих рекомендацій. Такі рішення потребують одностайного схвалення представника­ми держав-членів, які беруть участь у голосуванні, за умови, що їх голоси становлять більшість від заг. кількості голосів предста­вників, які мають право засідати в KM РЄ. Рішення з внугріорг. питань є обов’язковими і приймаються простою більшістю пред­ставників у К-ті міністрів. Місцезнаходження - м. Страсбург (Франція).

Комітети громадської безпеки - контрреволюційні орг-ції, створені в Росії, в т.ч. на Україні, інших регіонах, у жовтні- листопаді 1917 російськими великодержавними шовіністичними буржуазними і дрібнобуржуазними партіями для боротьби проти соціалістичної та національно-визвольних революцій на місцях. К.г.б. організовували заколоти, провокації, саботаж, убивства на­ціональних лідерів тощо.

Комітет державної безпеки CPCP - див.: КДБ CPCP.

Комітет державної безпеки УРСР - див.: КДБ УРСР.

Коміції (лат. comitia - сходка, зібрання) - народні зібрання у Стародавньому Римі, а також місце на форумі, де скликалися народні збори, здійснювалося правосуддя, виконувалися вироки тощо. К. були куріатними (для розгляду культових, судових та сімейних справ); ^прибутними чи територіальними (де розгляда­лися закони), рішення яких називали плебісцитами та центуріа- тними, що мали найширшу компетенцію (вирішували питання війни, миру тощо).

Коменда (лат. commenda) - інститут спільного підприємст­ва (ділової асоціації) у середньовічному торговельному праві, різ­новид акціонерної компанії, в якій відповідальність обмежена розміром внеску.

Комендація (лат. Commendare - ввіряти, передавати) - у се­редньовічній Європі «вручення себе» владі і покровительству си­льного на основі договору, що об’єктивно тягло за собою виник­нення особистої залежності комендувавшої особи.

Комутація (лат. Commutatio - зміна, переміна) - у середньо­вічній Європі заміна натурального оброку грошовим.

Компанейська спілка - профспілка, що фінансувалась і кон­тролювалась підприємцем у США (до Закона Вагнера 1935 p.).

Компаративізм, компоратизм - порівняльний, порівняль­но-історичний методи, які застосовуються при вивченні спорідне­них предметів і явищ (наприклад, мов - у літературознавчій теорії і практиці), а також у правознавстві (порівняльне правознавство - метод дослідження в юридичних науках, об’єктом вивчення яких є держава і право. Полягає в зіставленні різних правових систем, їх­ніх структурних елементів з метою виявлення подібності чи від­мінності в юридичних формах, державних механізмах, у суспіль­них відносинах та ефективності регулюючої дії права, що в цілому розкриває спосіб вирішення схожих правових проблем).

Компендій, компендіум (від лат. compendium - скорочен­ня) стислий виклад основних положень якоїсь науки, досліджен­ня законів (правової культури) окремої країни тощо.

Композиція (від лат. Compositio - примирення) - відшкоду­вання заподіяних збитків. Існувала з часів первіснообщинного ладу, коли кровна помста була замінена спочатку таліоном, а надалі - штрафом на користь потерпілого або його родичів (у ви­падку вбивства). Відшкодувати збитки мала винна особа або її родичі. У випадку вбивства сплачувався вергельд.

Компургація - у середньовічному праві традиційний інсти­тут «допомоги в клятві», своєрідне судове поручительство на ко­ристь звинувачуваного, що супроводжувалось принесенням клят­ви і тісно пов’язане з співприсяжництвом.

Комуни (від лат. communis - спільний) - 1. У середньовіч­ній Франції - органи міського самоуправління. Мали право вида­вати розпорядження, обов’язкові для всіх міських жителів. 2. Срібна адміністративно-територіальна ланка деяких сучасних держав. 3. Паризька К. - орган паризького місцевого самоуправ­ління в період Великої французької революції і назва революцій­ного уряду (1871 р.).

Комуністична партія Західної України (далі - КПЗУ) - ви­никла на своєму 1-му з’їзді в лютому 1919 як Компартія Східної Галичини. З 1921 входила до складу Компартії Польщі (КПП), а з 1923 взяла назву КПЗУ. Члени її не раз зазнавали репресій від польського санаційного режиму. Особлива позиція керівництва КПЗУ щодо деяких подій, які відбувалися в Радянській Україні і КП(б)У, призводила до конфліктів з керівництвом останньої і Ко­мінтерну. 1938 виконком Комінтерну прийняв постанову про роз­пуск КПЗУ як «націоналістичної агентури». До багатьох членів партії, що перебували в польських в’язницях, додалися сотні і со­тні західноукраїнських комуністів, які були репресовані сталінсь­ким тоталітарним режимом у 30-х роках в Східній Україні.

Конвент - законодавчі збори: 1) штатів (США); 2) у період Великої французької буржуазної революції (1789-1794 рр.); 3) Європейський Конвент, який консенсусом ухвалив у 2003 р. проект «Договору про запровадження Конституції для Європи».

Конвергенції теорія (від лат. converge - зближуватися) - одна з доволі поширених у 1950-1960-х рр. оптимістичних кон­цепцій конструктивного розвитку людства після його поділу на капіталістичну та соціалістичну системи. Згідно з нею за умов поступу науково-технічної революції неминучим є стирання еко­номічних, соціальних, політичних та ідеологічних розбіжностей між цими системами і творення в майбутньому «змішаного сус­пільства», в якому будуть поєднані (синтезовані) всі кращі якості цих двох систем. Висунута П. Сорокіним, Дж. Гелбрайтом, У. Po- стоу (США), X. Шельським та О. Флейтхеймом (ФРН), Я. Тінбе- ргеном (Нідерланди). Досвід постіндустріальних країн Заходу і Далекого Сходу, а також стрімкий розвиток Китаю упродовж двох останніх десятиліть доводять продуктивність синтезу пла­нових і ринкових регуляторів економіки, що долає обмеженості й вади кожного з них.

Конгрес СІЛА - за «Статтями Конфедерації» - однопалат­ний представницький орган США, до якого мали обиратися деле­гати від штатів. К. створювався для управління справами Сполу­чених Штатів і не був парламентом, маючи обмежену компетен­цію під час вирішення внутрішніх справ. Його рішення з найваж­ливіших питань повинні були обов’язково затверджуватися 9 штатами із 13. В сучасний період K. CIIIA - двопалатний ви­щий загальнофедеральний законодавчий орган (див.: Конгрес США за Конституцією США 1787).

Конгрес США - за Конституцією США (1787 р.) - вищий загальнофедеральний законодавчий орган країни. К. складається з двох палат - палати представників, до якої обираються прямим голосуванням громадяни CIIIA віком не молодші 25 років, та Се­нату, до якого законодавчими зборами штатів обираються по двоє громадян від кожного штату віком з ЗО років на період 6 ро­ків. 1/3 сенаторів переобираються через кожні 2 роки (принцип ротації). З 1913 р., згідно з 17-ю поправкою до Конституції США, сенаторів обирають прямим голосуванням. Двопалатна структура парламенту відображає федеративний устрій держави. Згідно з К. сенат має право контролювати дії федеральних посадових осіб, притягувати їх до відповідальності, в тому числі й президента (в порядку імпічменту).

Кондомініум (лат. condominium - співволодіння, від соп... - префікс, що означає спільність, сумісність, і dominium - володін­ня, володарювання) - спільне володіння; у міжнародному праві - спільне здійснення юрисдикції над однією територією двома чи кількома д-вами. Необхідність встановлення К. може бути пов’я­зано з істор. та геополітичними особливостями певної території. Звичайно, К. встановлювався з метою усунення нерозв’язаних ін. шляхом суперечностей між двома чи кількома д-вами з приводу юрисдикції над однією і тією самою територією. В історії міжна­родних відносин відомо кілька випадків К. Так, К. у комуні Мо­рене на прус.-белы, кордоні виник через те, що Пруссія і Нідер­ландське королівство не змогли домовитися про проходження кордону в цьому районі на підставі акта Віденського конгресу 1814-1815. Цей К. проіснував до Версальського мирного догово­ру 1919. З 1889 по 1899 існував К. США, Великобританії та Ні­меччини над о-вами Самоа. З 1898 до 1953 під К. Великобританії та Єгипту перебував Судан з метою захисту витоків ріки Ніл. Ве­ликобританія та Франція здійснювали К. над о-вами Нові Гебріди з 1887 до отримання ними незалежності в 1980 (нині - Республіка Вануату). Під спільною юрисдикцією Австралії та Нової Зеландії перебували копальні на о-вах Різдва. К. міг встановлюватися та­кож над вод. просторами (напр., К. Сальвадору і Гондурасу над затокою Фонсека). У наш час К. має більше історичне, ніж прак­тичне значення, крім Андорри та о-ва Фазанів, що є іспано- французькими К.

Кондорсе, Каріта де Кондорсе Марі Жан Антуан Нікола (17.ІХ.1743-29.Ш.1794) - визн. франц, філософ-просвітитель, ен­циклопедист, математик і соціолог., діяч Вел. Франц, революції, член Франц, академії з 1782, іноз. почесний чл. Петерб. AH (1776-1792), ін. зарубіж. академій, маркіз. Навч. 1754-1757 в єзу­їт. колежі (м. Реймс), 1758-1760 - у Колежі Наварри (Париж). Як математик опублікував дослідження «Нарис інтегрального чис­лення» (1765), «Про проблему трьох речовин» (1767) та ін., за що 1769 був обраний до Академії наук (Париж). З 1773 працював у ній асистентом секретаря, з 1776 - неодмінним секретарем. У 1775-1777, 1784-1790 був інспектором монет, двору. У 1776— 1777 співробітничав з Ж.Д’Аламбером у матем. частині «Додат­ка» до «Енциклопедії», з 1781 брав участь у підготовці «Методи­чної енциклопедії». Від 18.ІХ.1789 К. - член муніципалітету Па­рижа, з 8.IV. 1791 - адміністратор держ. скарбниці, 26.ІХ.1791 об­раний до Законод. зборів (з 7.П.1792 - їх голова), а 10.ІХ.1792 - до Нац. конвенту (з 21.IX - його віце-президент). 15.П.1793 ви­ступив перед Конвентом з проектом конституції, найдемо критич­нішої для свого часу і найбільшої за обсягом з усіх франц, кон­ституцій (370 статей). Крім прав людини, зафіксованих у Декла­рації прав людини і гр-нина 1789, проект включав положення про рівність, право на освіту та соціальну допомогу. У ньому декла­рувалися: надання виб. права всім гр-нам від 21-річного віку та іноземцям, що проживали понад рік у Франції; прогрес. Податок, свобода комерції та індустрії. За проектом конституції К. усі ор­гани влади повинні обиратися: керівництво муніципалітетів, суд­ді, міністри. Смертна кара передбачалася лише за злочини проти д-ви. Проект К. був відхилений якобінцями, а 8. VΠ.1793 Конвент прийняв декрет про арешт К. Будучи заочно засудженим до смер­тної кари і переховуючись, він написав свій гол. твір - «Ескіз іс­торичної картини прогресу людського розуму» (1794). 27.Ш.1794 був арештований, помер у в’язниці. К. - останній з великих франц, енциклопедистів. Високоосвічений гуманіст, який захи­щав респ. ідеї і права людини, він відстоював думку, що не мож­на відділити розум від правосуддя, роз’єднати науку і політику. У праці «Спроба використання аналізу імовірностей прийнятих рі­шень до більшості голосів» (1785) К. вперше запропонував вико­ристання методів обчислення до юрид., політ, і соціальних пи­тань. Виступав проти рабства, насилля, за права людини (праці «Про вплив американської революції на Європу», 1786; «Думки про деспотизм», 1788; «Декларація прав», 1789 та ін.), за найши- рший доступ до освіти («Звіт і проект декрету про загальну орга­нізацію народної освіти», 1792; його основні положення - універ­сальність, рівність, безоплатність освіти, нейтралітет, світськість та об’єктивність школи). Першим підняв голос на абс. рівності жінок з чоловіками, за надання їм виборчих прав («Листи буржуа з Нью-Гейвена до громадянина Вірджінії», 1787; «Про допущення жінок до виборчого права», 1790). К. писав про необхідність створення респ. Конституції («Життя пана Тюрго», 1786; «Розду­ми про революцію 1688 та 10 серпня 1792», 1792; «Про необхід­ність запровадити у Франції нову конституцію», 1793 та ін.). В «Ескізі історичної картини прогресу людського розуму» К. нама­гався з’ясувати закономірності, осн. етапи історії, її рушійні сили. Виступив речником ідеї істор. прогресу, поступальний рух історії пояснював безмежними можливостями розвитку люд. розуму, як її деміурга. Поділяв цей розвиток на етапи, десятий з яких («кар­тина наших надій») є своєрідним політ, заповітом віку Просвіти­тельства: «Наших надій на прийдешній стан людства - три: зни­щення нерівності між націями; прогрес рівності в самому народі; нарешті, дійсне удосконалення людини». К. був прихильником теорії природ, права, використовував її для заперечення правомі­рності феод, устрою, утвердження справедливого правопорядку. Висловлювався за реформу кримінальної юстиції - скасування смертної кари, тортур, публічність процесу і захист обвинуваче­ного. Засуджував колоніальну експансію європ. держав, війну вважав «найбільшим лихом і злочином» проти людства.

Кониський Олександр Якович (псевдоніми - О. Верниво- ля, Ф. Горовенко, О. Кошовий, О. Перебендя та ін.; 6.VIΠ.1836- 29.ХІ.1900) - укр. правознавець, письменник, публіцист, педагог, громад, і культур, діяч. Після невдалої спроби здобути вищу осві­ту у Ніжинському юрид. ліцеї багато і настирливо займався само­освітою, служив (з 1854) у крим. палаті в Полтаві. Склав екстер­ном іспити на кандидата права, а після сел. реформи 1861 зайняв­ся адвокат, практикою, виступав з першими публікаціями на юрид. теми (ст. «Судові слідчі в Полтав. губернії», 1861 та ін.). З 1858 вів активну літ. і громадську діяльність, був членом полт. і київ, громад., займався організацією недільних і веч. шкіл, гро­мад. бібліотек. Створені підручники «Українські прописі» (1862), «Арихметика, або Щотниця» (1863), «Перша граматика, або Чи­тання» (1882). Підготував також «Підручник про закони, потрібні селянам», який не був дозволений до друку цензурою. У січні 1863 за підозрою в належності до антиуряд. політ, орг.-ції К. заарештовано і в позасуд. порядку вислано до Вологди, потім - до Тотьми. 1865 дістав дозвіл виїхати за кордон для лікування. 1866 повернувся в Україну, жив у Єлизаветграді (нині Кропивни­ць кий), Бобринці на Єлизаветградщині, Катеринославі (тепер Дніпро), перебуваючи під гласним поліц. наглядом і займаючись адвокат, та літ. працею. 1872 після зняття нагляду К. переселився до Києва. У 80-х рр. обирався гласним Київ, міської думи. Впро­довж 1869-1873 опублікував ряд статей з цив. процесу у журн. «Судебный вестник». У центрі уваги К. були проблеми, пов’язані з процедурою висунення позову щодо образи гідності та його за­безпечення суд. розглядом. Зайнявшись проблематикою звичає­вого права, написав і видрукував у виданні полт. губ. земства «Земский обзор» ст. «Мировий суд і народні звичаї» (1883) про нехтування мировими суддями звичаєвого права та «Листи з Пів­денно-Західного краю (1884) про правовий режим чиншового во­лодіння. Вів активну публіцист, діяльність. Тривалий час матері­ально та інтелектуально підтримував літ.-наук, і політ, журн. «Правда» в Галичині, який відіграв визначну роль у формуванні укр. нац. свідомості. У цьому виданні К. вмістив ряд оглядів держ. устрою європ. країн, проблемні статті про зем. власність і правовий статус укр. селянства, переклад укр. мовою ст. «Права людини в імперії Російській» рос. адвоката і громад, діяча В.І. Танеева (1890). Один з ініціаторів заснування 1873 у Львові Т-ва ім. Шевченка. Автор 2-томної біографії Т.Г. Шевченка, числен­них поезій і прозових творів. Чимало літ. творів К. побудовані на юрид. сюжетах, викривають негат. явища в діяльності цар. адмі­ністрації і суду, здирництво тогочасного суду та адвокатури: «Суддя Гарбуз» (1875), «Антін Калина» (1881-1882). К. належить і окр. цикл оповідань з кримін. тематики: «Каторжний», «Тюрма за волю» (обидва - 1881), «Драма в тюрмі», «Чи злочинець, чи не- нужний» (обидва - 1885), «Конокрад Іван Дранка» (1887). Теми тюрми, заслання і каторги присвячено низку поезій К. Опубліку­вав він і казку-пародію на цар. суд «Собача правда» (1894). Уклав «Російсько-український словник» (вид. 1918), займався перекла­дами з іноз. мов та ін. Автор слів безсмертного нац. гімну «Боже великий єдиний, нам Україну храни».

Конклав (від лат. conclave - закрита кімната) - зібрання кардиналів, що обирають Папу Римського. З кінця XI ст. відбува­ється за певним порядком, при якому колегія кардиналів зачиня­ється (повністю ізолюється від зовнішнього світу) до прийняття остаточного рішення.

Конкордат (від лат. Concordate - погоджуватись) - угода між державою та римсько-католицькою церквою в особі Папи, як її глави, згідно з якою будувалися взаємовідносини між церквою і державою в цій країні.

Конетабль (фр. Connetable) - 1. Командувач усіма збройни­ми силами у Франції. 2. Посадова особа з правом воєнної юрис­дикції в Англії.

Коновалець Євген (псевдоніми - Віра, Валентин, Вірленко, Вірський, Дід, Дітько, Дядько, Мудрий, Святослав; 14.VI.1891- 23.V. 1938) - військ, і політ, діяч, полковник Армії Української Народної Республіки, комендант Української військової органі­зації, голова Проводу укр. націоналістів (з 1927), голова Органі­зації укр. націоналістів (з 1929). Н. в с. Зашків (нині с. Жовківсь- кого р-ну Львів, обл.) у сім’ї Михайла Коновальця і Марії Вегжи- новської, мав двох братів - Мирона і Степана. Початкову освіту здобув у Зашківській нар. школі (директором і одним з виклада­чів в якій був його батько). 1901-1909 вчився в Академічній гім­назії в Львові. 1909 вступив на юрид. ф-т Львів, ун-ту. Цього ж року брав участь у І Всеукр. студент, з’їзді. 1913 був обраний членом правління Укр. студент, союзу і брав участь у П Всеукр. студент, з’їзді, на якому познайомився з Д. Донцовим. Цього ж року став членом Укр. нац.-демократ, партії, входив до її «Тісні­шого народного комітету» і очолював її 4-ту секцію. Був одним з активістів, які боролися за створення у Львові укр. ун-ту. З почат­ком Першої світової війни мобілізований до 19-го полку 9-го ко­рпусу Крайової оборони Львова («ландвер»), до якого був припи­саний, і отримав звання кадет-аспірант (це звання було наступ­ним після звання заст. офіцера та передувало званню фенріха (хорунжого). У черв. 1915 під час боїв на г. Маківка потрапив у 434

рос. полон і був етапований до табору військовополонених спо­чатку у Чорному Яру біля Царина (нині м. Волгоград, РФ), потім у самому Царицині. Разом з ін. укр. старшинами налагодив там пропагандистську діяльність серед полонених. У ході розвитку революц. подій у Російській імперії у верес. 1917 покинув табір і прибув до Києва. У жовт.-листоп. цього ж року разом з Р. Даш­кевичем та однодумцями сформував у Києві Галицько-Буко­винський курінь січових стрільців. У січ. 1918 обраний команди­ром реорганізованого Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Курінь ніс охоронну службу Української Центральної Ради, а в січ.-лют. 1918 брав участь у придушенні більшовицько­го Київського (січневого) збройного повстання 1918. На поч. бе­рез. цього ж року січові стрільці під його командуванням спільно із Запорізьким корпусом Армії УНР та Гайдамацьким кошем Слобідської України разом з нім. армією звільнили Київ від бі­льшовицьких військ. Після гетьманського перевороту 1918 полк січових стрільців було роззброєно і розформовано. Наприкінці серп. 1918 з дозволу гетьмана П. Скоропадського К. розпочав фор­мування у Білій Церкві Окремого загону січових стрільців. У лис- топ. 1918 брав участь в протигетьманському повстанні. Очолю­вані ним січовики розгромили гетьман, війська під Мотов плів­кою. Сам К. відмовився увійти шостим членом до складу Дирек­торії УНР і отримати ранг «отамана» (відповідав званню генера­ла). 1918-1919 командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час бойових операцій проти рос. більшовицьких та денікінських військ. Після прийняття урядом УНР 6 груд. 1919 рішення про розпуск регулярного війська і налагодження парти­зан. боротьби видав наказ про розпуск підрозділів січових стріль­ців. Спочатку деякий час разом із стрільцями перебував у польс. таборі для військовополонених у Луцьку, а весною 1920 перебра­вся до Чехословаччини. Цього ж року взяв участь у створенні з окремих груп ко лиш. січових стрільців Української військової організації (УВО), повернувся до Львова і як комендант очолив Начальну команду УВО. 1922 одружився з Ольгою Федак, донь­кою відомого Львів, адвоката Степана Федака. Того ж року під загрозою арешту польс. властями виїхав за кордон, жив у Чехос- ловаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. Брав активну участь у

підготовці конференцій укр. націоналістів. Після проведення першої такої конференції, що відбулася в листоп. 1927, очолив створений на ній Провід укр. націоналістів, 1928 - провід ОУН. Головним завданням ОУН було визначено боротьбу за відро­дження держ. незалежності України. Передбачалося, що діяль­ність ОУН розвиватиметься легально і нелегально. Великого зна­чення надавалося розширенню мережі ОУН в Україні та в д-вах, де мешкали укр. емігранти. За його ініціативою та безпосередньою участю була заснована Українська стрілецька громада, що поклала початок Організації державного відродження України (ОДВУ) в США і Укр. нац. об’єднання (УНО) в Канаді, було сформовано військ, штаб та започатковано школи з підготовки військ, кадрів. Водночас з практичною орг. роботою опікувався розвитком ідео­логії націоналізму, публікував власні теор. статті в націоналіст, пресі («Сурма», «Український націоналіст» та ін.). Намагався по­ширювати вплив ОУН на легальне укр. життя, вживав заходи для винесення на форум Ліги Націй укр. питання, зокрема про голо­домор 1932-1933 років в УСРР, про нац. утиски в Галичині, Буко­вині та на Волині. Діяльність ОУН стурбувала Москву і там було прийнято рішення про ліквідацію її лідера. Проти нього в Роттер­дамі (Нідерланди) співробітником рад. спецслужб було вчинено терорист, акт, унаслідок якого К. загинув. Похований на кладови­щі Кросвік у Роттердамі. Надгробок виконаний митцем Р. Лісов- ським. На батьківщині в с. Зашків 1990 відкрито музей-садибу Є. Коновальця, встановлено пам’ятник.

Консенсуальні контракти - див.: Групи контрактів за римським цивільним правом; Контракти.

Консерватизм ( франц. Conservatisme, від лат. Conservare - зберігати, охороняти) - соціально-політ. течія, спрямована на збереження істор. традицій, форм і принципів сусп. та політ, уст­рою, а також на протидію неконструктивним інноваціям і перет­воренням у сусп-ві та д-ві. К. представлений політ, партіями, рухами, течіями тощо. Класичний К. виник як реакція на перет­ворення Великої франц, революції 1789--1794. Термін «консерва­тизм» увів у наук, обіг 1815 франц, політ, діяч і письменник 436

Ф.Р. де Шатобріан, засновник ж-лу «Консерватор». Осн. поло­ження К. сформульовані у працях Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда. Відправним пунктом народження К. вважається вихід друком 1790 праці Е. Берка «Роздуми про революцію у Франції». Світогляд К. ґрунтується на переконанні у слабкості й вразливості людини, її гріховній сутності, обмеженості розуму. Будь-які перет­ворення - це насильство над природ, законами розвитку сусп-ва. Оскільки людина ризикує зруйнувати духовні засади світоустрою, вона не має права братися за перетворення світу. Ідеологія К. спрямована на приведення індивідуаліст.-свавільних інтересів особи відповідно до потреб спільноти, членом якої вона є. Політ, принципи слід пристосовувати до звичаїв, нац. традицій та уста­лених форм сусп.-політ, інститутів. Будь-яка сусп. традиція має перевагу над теор. схемою, якою б досконалою вона не видавала­ся. К. орієнтує на збереження традиц. правових норм, ієрархії влади, соціальних і політ, структур та інститутів. У дусі гегелів­ської формули «все дійсне розумне, все розумне дійсне» К. розг­лядає існуючий соціальний устрій як найкращий з усіх можливих. Однією з засад К. є обстоювання сусп. рівноваги, що зумовлює його надкласовий потенціал і значні стабілізац. можливості. Для укр. консервативної думки XIX ст. є характерною романт. аполо­гетика минувшини, поєднана з категоричним неприйняттям сусп.-політ. дійсності (П.О. Куліш, І.М. Вагилевич, Я.Ф. Голо- вацький). У XX ст. концептуальної виразності укр. К. набув у працях В.К. Липинського, С. Томашівського, В.В. Кучабського, О.Т. Назарука, Д.І. Дорошенка, Андрея Шептицького. Неоконсер­ватизм, який виник у другій пол. XX ст. відмовився від багатьох крайнощів традиційного К. і увібрав ряд ідей лібералізму та нео­лібералізму, завдяки чому набув поширення у ряді розвинених країн світу (Великобританії, Німеччині, США, Франції та ін.). Для сучасного К. характерні: поєднання традиції та новаторства відмова від соціальних потрясінь, орієнтація на еволюційні, пос­тупові і поважні соціальні зміни; збереження традиц. людських цінностей і норм життя; заперечення провідної ролі д-ви у розвитку сусп.-ва; органічне поєднання поваги до свободи кожного індиві­да і захисту таких традиц. цінностей, як релігія, сім’я, закон, порядок.

Консерватори (від лат. conserve - охороняю) - прихильни­ки традиційного розвитку суспільства та традиційних цінностей; члени політичної партії консервативного спрямування. Поняття «консерватизм» виникло в період буржуазних революцій (автор - французький письменник Ф. Шатобріан) і означало ідеологію феодальної аристократії.

Консехо - сільська община в країнах Піренейського півост­рова (Кастілія, Португалія, Стара Каталонія та Арагон), яка конт­ролювала усі земельні угіддя. К. також відповідала перед вотчин­никами або короною за виконання селянами повинностей.

Консисторія, консисторіум (лат. Consistorium - місце зіб­рання) - 1. Державна рада при римському імператорі в період домінату. 2. Урядовий орган у Візантії. 3. Орган духовного або світського управління в багатьох державах середньовічної, нової та новітньої Європи.

Консолідація права - одна з форм систематизації права у вигляді об’єднання без зміни змісту норм права, регулюючих певну сферу суспільних відносин.

Констан де Ребек Бенжамен Анрі (25.X. 1767-8.XII. 1830) - франц, теоретик новітнього конституціоналізму, політ, діяч, пи­сьменник і публіцист, ідеолог фр. лібералізму, а в літературі - один із основоположників лібер. романтизму. Навч. в ун-тах м. Ерланген (Німеччина, 1782) і м. Единбург (Шотландія, 1783 — 1785). Впродовж 1799-1802 рр. був членом законод. Трибунату. За виступи проти свавілля Наполеона І у 1802 був виключений з Трибунату і висланий з Парижа. Під час стоденного владарюван­ня Наполеона I (20.ΠI-22.VI.1815) став його прибічником і підго­тував на прохання імператора Додатковий акт до Конституції ім­перії - власне нову наполеонівську конституцію лібер. спряму­вання. Після остаточної поразки Наполеона І під Ватерлоо виїхав у жовтні до Бельгії, а згодом перебрався до Англії. Після повер­нення до Парижу у 1819 обирається депутатом парламенту. 27.VIII. 1830 K. призначено головою Держ. ради Франції. К. на­лежать праці з питань конституціоналізму та лібералізму: «Про політичні реакції», «Про наслідки терору» (обидві - 1797), «Про дух завоювання і узурпацію в стосунках з європейською цивілі­зацією», «Роздуми про конституції, їх поширення та гарантії в конституційній монархії» (обидві - 1814), «Принципи політики, застосовні в усіх представницьких урядах і, зокрема, в сучасній конституції Франції» (1815), «Курс конституційної політики» (т. 1-4, 1818-1820) та ін. Йому належать також книги «Спомини про Сто днів, у вигляді листів» (ч. 1-2, 1820-1822) та ін. Ідеї К. вважалися справжнім «посібником свободи». Метою держави, тве­рдив K., є свобода особи, яка стоїть вище д-ви, авторитетів, мас. Осн. засіб досягнення мети природної, невідчужуваної індивід, свободи - встановлення конст. гарантій свободи друку, зібрань, пе­тицій, відповідальність міністрів і «молодших чиновників» за по­рушення таких свобод, а також обрання «багатолюдного і незалеж­ного» нар. представництва - парламенту. Ідеалом нац.-держ. уст­рою для свого часу вважав конституційну монархію англ, зразка. Незалежність особи від держ. влади, на думку K., забезпечується конституційною монархією, тобто закріпленим у конституції д-ви поділом влади на шість гілок: 1) влада королівська; 2) влада пред­ставницька (верхня палата парламенту); 3) влада громадської дум­ки (нижня палата парламенту); 4) влада виконавча (міністри); 5) влада судова; 6) влада муніципальна. Але сам по собі поділ вла­ди, вважав K., не є повною гарантією індивід, громадян, свобод. Він стає таким лише за умови наявності у конституції механізму рівно­ваги названих владних гілок. Таким чином популярна доктрина нар. суверенітету в К. поступається теорії суверенітету особи, який забезпечується незалежністю індивіда від будь-якої влади, йо­го звільненням від «рабства у вирішенні власних справ». Право на власніть у K., на відміну від ін. особистих прав і свобод індивіда, не є природженим. Власність священна і недоторканна, але право на неї набувається, оскільки власність створюється у сусп.-ві, а не пе­редує йому. Космополітичні змістом, англофільські формою лібер. конституціоналістські ідеї К. справили істотний вплив на розвиток світ політ.-прав, думки і практики державотворення.

Конституанта (франц. Constituante, букв, установча - скла­дова назви Assembee nationale Constituante - Національні установ­чі збори) - загальнонац. колегіальний представн. орган д-ви, спе­ціально утворюваний для розробки і прийняття конституції. У різних країнах К. має різні назви - власне Установчі збори, Кон­ституційні збори (асамблея, конгрес, конвент) Великі народні збори тощо.

Конституційна монархія, обмежена монархія - форма державного правління, при якій влада глави держави (монарха) здійснюється у межах встановлених конституцією, і обмежена парламентом. К.м. поділяються на представницькі, або дуалісти­чні і парламентарні. В перших є два центри реальної влади; за монархом, як правило, залишається викон. влада: він має право відхиляти закони, видавати надзвич. укази, що мають силу зако­нів тощо. В дуалістичних монархіях осн. законами передбачена відповідальність уряду як перед парламентом, так і перед монар­хом, який наділений майже виключним правом розпускати зако­не д. органи влади. Дуалістична монархія вважається перех. фор­мою від абсолютної до парламентарної монархії. В останній мо­нарх здійснює владу через міністрів, відповідальних перед пар­ламентом (класична формула: монарх царює, але не управляє). В сучасн. світі існують абс. монархії в таких країнах, як Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія в Азії та Ватикан в Європі. При цьому Ватикан і Сауд. Аравія є теократичними монархіями, тобто такими, де в руках духівництва зосереджена водночас духовна і світська влада. Серед предст. монархій - Бахрейн, Бутан, Йорда­нія, Кувейт, Малайзія та Непал в Азії, Лесото, Мароко і Свазіленд в Африці й Тонга в Океанії. В Європі переважають парламентарні монархії: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. До цього виду монархій належать також Японія і Таїланд в Азії.

Конституційна поправка - форма внесення змін і допов­нень до тексту конституції. Вперше термін з’явився в CIIIA у 1787, коли на Конституційному конвенті в ст. 5 Конституції CIIIA було закріплено порядок внесення К.п. Найпоширенішими способами внесення К.п. є: затвердження поправок на референ­думі; затвердження їх більшістю суб’єктів федерації; прийняття К.п. кваліфікованою більшістю від конст. складу парламенту; прийняття поправок обома палатами парламенту; повторне прий­няття К.п. парламентом наступного скликання. К.п. має таку саму юрид. силу, як і осн. текст конституції.

Конституційна хартія 1814 - откройований (дарований) французькому народу конституційний акт Людовіком XVIΠ після реставрації Бурбонів у постнаполеонівській Франції.

Конституційна юстиція (від лат. justitia, букв. - справедли­вість, правосуддя) - поняття, яке іноді вживається для позначення судів спец, (конституційної) юрисдикції або судів заг. юрисдикції та їхніх функцій щодо вирішення питання відповідності різних нормат.-правових актів або тільки законод. актів конституції. Найчастіше йдеться саме про відповідні суди спец, юрисдикції та їхні зазначені функції. У Конституції України 1996 е спец, розділ - «Конституційний Суд України». KC визначено єдиним органом конст. юрисдикції в Україні.

Конституційне право - провідна галузь права, сукупність правових норм, якими регулюються відносини за змістом засад політ, організації суспільства, пов’язаних з організацією і функ­ціонуванням держ механізму. Ним, зокрема, закріплюються ос­нови побудови держ. механізму, порядок формування, організа­ція і компетенція вищих органів д-ви, тер. організація публ. вла­ди, основи взаємовідносин фіз. особи і д-ви тощо.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України - політико-правова угода між Верховною Радою України і Прези­дентом України Л.Д. Кучмою, прийнята в умовах загострення конституційної кризи 8.VI. 1995. Конституційний договір утратив чинність з прийняттям Конституції України 28.VI.1996.

Конституція (від лат. Constitutio - устрій) - 1. К. римських імператорів - декрети, едикти, мандати, рескрипти. Ί. Основ­ний закон держави, в якому закріплюються її форма, основні пра­ва та обов’язки громадян, символіка тощо. Приймається особли­вим шляхом (законодавчим органом у встановленому порядку або особливим законодавчим органом, або шляхом референдуму. Також відомі октройовані [«жалувані», від фр. octroi - пожалу- вання] K.). Може існувати в формі єдиного документа або сукуп­ності конституційних законів та інших актів (напр., у Великобри­танії - сукупність законодавчих актів, початок яким було покла­дено Великою хартією вольностей 1215 р. тощо). Наявність К. - одна з ознак суверенності держави.

Конституція Великобританії - сукупність нормат. актів, з яких лише частина визнається правовими. К. В. є феноменом, що не має аналогів у світі. Особливості ко нет. розвитку Великобри­танії (Англії) історично зумовлені принципом верховенства пар­ламенту або суверенітету парламенту. За цим принципом парла­мент не може приймати закони, які обмежували б його на наст, скликанні, сесії або навіть засіданні. Тому є неможливим прий­няття основного (за брит, термінологією - фундаментального) за­кону, який би мав найвищу юридичну силу і характеризувався порівняно ускладненим порядком прийняття і внесення до нього змін. К. В. часто визначають як неписану. Проте точніше буде класифікувати її як несистематизовану, адже значна частина нор- мат.-правових форм (актів), що є її складовими, мають писану природу. До таких форм насамперед віднесені численні закони (статути), які регулюють відносини у сфері держ. владарювання. Особливе місце в системі правових актів, що становлять K. В., займають т. з. історичні документи: Велика хартія вольностей 1215, Петиція про права 1628, Білль про права 1689 і Акт про пре- столонаслідування (Акт про подальше обмеження корони та краще забезпечення прав і вільностей підданого) 1701. Іноді їх сукупно англійці називають «Біблією англійської конституції». Проте сього­дні лише окремі з їх положень зберігають реальну юрид. силу. Пев­ну роль як складової К. В. відіграють окр. акти т. з. делегованого законодавства (фактично акти уряд, правотворчості). З-поміж відповідних писаних нормат. форм - «закони і звичаї парламенту», якими насамперед є регламенти палат. Гол обсяг неписаного «фрагмента» К. В. становлять конст. угоди. Зокрема, на основі конст. угод відбувається формування уряду і регламентуються найважливіші питання його діяльності. Конст. угоди мають звичаєвий характер і формуються у процесі розвитку держ.-політ, практики. З позицій прийнятої у Великобританії ідеології юрид. позитивізму, норми, що становлять зміст, конст. угод, не є нор­мами права. Юрид. природа визнається лише за тими нормами, які можуть бути застосовані судами під час прийняття рішень. І хоча конст. угоди не вважаються юридично обов’язковими, проб­лем з реалізацією звичайно не виникає, насамперед через значу­щість об’єктів відповідного регулювання, високий авторитет са­мих угод та існування політ, традиції додержання їх вимог.

Конституція Європейського Союзу (Договір, що встанов­лює Конституцію для Європи) - міжнар.-правовий док-т, прийня­тий на саміті глав держав і урядів країн - членів Європейського Союзу у м. Брюсселі (Бельгія) 17-18.VI.2004. Складається з 465 статей об’єднаних у 4 частини. У першій частині визначено цілі, компетенцію та інституц. структуру ЄЄ; друга - містить текст Хартії основних прав Європейського Союзу, яка є найважливішим док-том, що регулює питання прав людини у праві Європейського Союзу, в третій - регулюються питання, пов’язані зі здійсненням політики ЄЄ у різних галузях; у четвертій частині містяться зага­льні та перехідні положення, які визначають, зокрема, порядок на­буття чинності К. Є. Є. Конституція істотно змінює інституц. структуру і механізм прийняття рішень у ЄЄ. Зокрема, передбаче­но збільшення повноважень Європейського парламенту, запрова­дження посади президента Європейської Ради з обмеженими пов­новаженнями, який обиратиметься строком на 2,5 роки, а також міністра закорд. справ ЄЄ, який відповідатиме за представництво ЄЄ на зови, арені. Питання про представництво держав-членів у Європейській комісії вирішене так: до 2014 кожна д-ва матиме свого комісара, а потім кількість членів Європ. комісії становити­ме 2/3 від кількості держав-членів ЄЄ. Конституція передбачає прийняття рішень кваліфік. більшістю голосів в Європ. Раді: рі­шення вважатиметься прийнятим тоді, коли за нього проголосує 55 % держав-членів, що представляють 65 % населення ЄС. З ра­тифікацією всіма державами-членами ЄС Конституція має заміни­ти всю систему договорів (Римський, Маастрихтський, Амстер­дамський та Ніццький), що покладені в основу ЄС.

Конституція Ісламської Республіки Іран 1879 - основний закон Ірану. Набрав чинності 03.XII. 1879 після схвалення його на референдумі 99,5 % людей, що брали участь у голосуванні, та за­твердження її Вищим керівником іранської революції Аятолою Хомейні (24.IX.1902-3.VI.1989). Складається з преамбули та 14 глав. У преамбулі описується шлях Ірану до Ісламської рево­люції, зазначається, що «Конституція створює умови для продов­ження революції в країні і далеко за її межами та намагається шляхом розвитку взаємовигідних відносин з іншими ісламськими та народними рухами знайти шлях до утворення єдиної світової мусульманської громади («умми»). За Конституцією, «формою державного ладу Ірану є ісламська республіка » (ст. 1). У статті 4 записано, що «всі закони та інші правові акти мають відповідати принципам ісламу». Контроль за виконанням цього констит. при­пису було покладено на факірів - членів так званої спостережної ради. До її складу входять шість авторитетів у сфері мусульман­ського права, призначуваних верховним лідером, і шість правоз­навців, обраних парламентом за поданням Вищого Суду Ірану. Пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посади Вищого керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Президент забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр- міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Кон­ституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути ретельно перевірені Верховним Судом до і після за­йняття поста або посади на предмет їх майнового стану з метою за­побігання зловживання владою. Зміст Конституції Ірану: Глава І.

Основні принципи; Глава П. Мова, алфавіт, історія та державний прапор країни; Глава ПІ. Права народу; Глава IV. Економіка та фінанси; Глава V. Суверенітет народу й органи влади, засновані на ньому; Глава VI. Законодавча влада; Глава VΠ. Ради; Глава VIΠ. Лідер країни або рада з керівництва країною; Глава IX. Ви­конавча влада; Глава X. Зовнішня політика; Глава XI. Судова влада; Глава ХП. Телерадіомовлення; Глава ХШ. Вища рада наці­ональної безпеки; Глава XIV. Перегляд Конституції. У 1989 у зв’язку зі смертю Верховного лідера Ірану з 1979 по 1989 Рухолла Мусаві Хомейні до Конституції були внесені серйозні поправки.

Конституція Пилипа Орлика 1710 - пам’ятка укр. політ.- правової думки XVΠI ст., акт, що мав регламентувати осн. пи­тання держ. будівництва в Україні після її унезалежнення внаслі­док війни коаліції держав проти Росії. Була ухвалена емігрантсь­кою козац. радою у м. Бендери (тепер Республіка Молдова) 5(16) ΓV. 1710 під час обрання нового гетьмана після смерті І.С. Мазе­пи. За місцем ухвалення її іноді іменують «Бендерською». Повна назва - «Пакти та конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким». К. П. О. відома в лат. та укр. (дещо скороченому) варіантах. Осн. автором конституції був П. Орлик. К. П. О. скла­дається з преамбули та 16 статей. У ній вживаються три назви Укр. д-ви - Україна, Мала Русь та Військо Запорізьке. Серед пріоритетів зови, політики визначені: необхідність швед, протек­ції з гарантією незалежності й тер. цілісності України (ст. 2), встановлення міцного миру та військ, союзу з Кримським ханст­вом (ст. 3). Законод. владу мав представляти парламент - Генера­льна Рада, що складалася б з ген. старшини, цив. полковників, ген. радників (делегатів від полків), полк, старшини, сотників та представників від Запорізької Січі. Передбачалося, що Ген. Рада збиратиметься тричі на рік - в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) та жовтні (на Покрову). Вона мала заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, обирати ген. стар­шину за поданням гетьмана. Таким чином створювалася форма

парламенту, відмінна від традиційних для Гетьманщини чорних (загальних військових) та дорадчих старшинських рад, що мала на меті суворо контролювати діяльність викон. влади. Вперше передбачалося введення до парламенту виб. представників від полків (як тер. одиниць) та Запоріз. Січі. Норми їх представницт­ва не встановлені. У виборності ген. старшини, полковників, зві­тності гетьмана, регулярності сесійної роботи Ген. Ради К. П. О. наслідує звичаєву політ, практику Запоріз. Січі. Між сесіями пар­ламенту його повноваження виконував гетьман разом з Радою ген. старшини. Вони уособлювали найвищу викон. владу. Через виборність генеральна та ін. старшина мала набути більш неза­лежне щодо гетьмана становище. Гетьман позбавлявся права роз­поряджатися держ. скарбом та землями, карати винних, вести сам ост. зовнішню політику. Так само він не міг проводити власної кадрової політики та створювати особисто йому підпорядковану адміністрацію. На термін виконання служби йому мали надавати­ся рангові маєтності з чітко визначеними прибутками. Отже, вла­да гетьмана суттєво обмежувалася та звужувалася (ст. 6, 7, 8). Місцева адміністрація була представлена виб. цивільними полко­вниками та полковою старшиною, сотниками, сотенною старши­ною. Вибори полковника узгоджувалися з гетьманом, він мав за­тверджувати новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг самих виборів, здійснюваних усім полком (ст. *). Запро­вадження посад цив. полковників, вживання у тексті К. П. О. сло­ва «повіт» замість слова «полк» вказують на намір авторів ство­рити поряд з мобілізаційним цивільний тер. устрій та відділити військ, посади від цивільних (ст. 10). Положення про те, що пол­кових підскарбіїв (ново запроваджених полкових старшин) оби­рають два стани - козаки й «простий люд» (селяни та міщани), є важливим кроком до впровадження заг. виб. права (виключно для чоловіків). К. П. О. приділяє увагу також судовій справі (ст. 7), фактично передбачає відокремлення Генерального суду від Геть­манської влади. Отже, К. П. О. була певним кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Окремо виділено пи­тання, пов’язані із Запорізькою Січчю (ст. 4, 5). Зокрема, перед­бачалося її територіальна недоторканність, що засвідчувало намір 446

конституювати автономію Січі в межах Укр. коз. держави. Укр. церква мала вийти з підпорядкування Моск, патріарху і підлягати патріарху Константинопольському. Містилося положення про не­допустимість поширення у д-ві неправосл. віросповідань (ст. 1). Велика увага приділена соціально-економічним (ст. 9-12, 14-16) та культурно-освітнім (ст. 1) питанням, європ. магдеб. праву (ст. 13). К.П.О. не була втілена в практику сусп.-політ, життя України, бо в д-ві, формально утвореній за Прутським (1711) та турецько-українським (1711-1712) договорами й яка проіснувала до 1714, присутність козацтва була фрагментарною і лише у формі військ, експедицій. Проте деякі вчені дотримуються думки про чинність К. П. О. на Правобереж. Україні в 1711-1714. Значення унікальної К. П. О. полягає насамперед в її змістовній особливості та неповторності як документа створеного на зламі середньовічної та нової форм конст. творчості (з однієї сторони - констит. акт «Знаряддя управління» (1653) О.Кромвеля, «Білль про права» (1689) і «Акт про обмеження повноважень короля» (1701), Зборів- ський (1649-1650) та Московський (1654) договори Б. Хмель­ницького, Гадяцький трактат (1658) І. Виговського, а з іншої - но­вітні «Статті Конфедерації» (1781), Конституція 1787 США, 1791 - Франції та Польщі). Отже, завдяки глибокій освіченості та інфор- мованості П. Орлика його Конституція увібрала в себе не тільки надбання європ. політ.-правової думки та укр. демокр. правові традиції XVΠ ст., але й нові буржуазно-демократичні віяння грізної для феодальних порядків епохи другої половини ХУШ ст.

Конституція Російської Федерації 1993 - осн. закон д-ви, прийнятий всеросійським референдумом 12.XII. 1993. Складаєть­ся з преамбули і двох розділів: «Основи конституційного ладу» (9 глав, 137 статей) і «Заключні та перехідні положення» (9 пунк­тів). Гл. 1 розд. 1-го конституює федерат, устрій Російської Феде­рації, що складається з рівноправних суб’єктів - республік, країв, областей, міст федерат, значення, авт. областей і авт. округів (ст. 5). Особливості федерат, устрою визначаються у гл. 3. Кон­ституція (гл. 2) закріплює основні громадян., політ., екон., соціа­льні та культурні права і свободи особи та гр-нина, встановлює

такі обов’язки: сплата податків і зборів (ст. 57), охорона природи і довкілля (ст. 58), захист вітчизни (ст. 59). Відповідно до ст. 94 представн. і законод. органом РФ є Федеральні збори, що скла­даються з двох палат. До верхньої палати - Ради Федерації вхо­дять по два представники від кожного суб’єкта РФ: по одному від представницького і виконавчого органів держ. влади. Нижня па­лата - Державна дума складається з 450 депутатів, що обирають­ся заг. прямими виборами за змішаною системою. Визначено по­рядок роботи парламенту, його повноваження та конят.-правовий статус парламентаріїв. Глава д-ви - президент РФ, який є гаран­том конституції, прав і свобод особи та гр-нина (ст. 80). Оси. за­кон встановлює порядок обрання президента, його повноваження. Виконавчу владу, згідно з гл. 6 «Уряд Російської Федерації», здійснює уряд у складі прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів і федерат, міністрів (ст. 110). Ст. 114 визначає осн. повноваження уряду РФ. Положення про суд. устрій містяться у гл. 7 «Судова влада». Суд. влада здійснюється через конят., цив., адм., і крим. су­дочинство. При цьому забороняється утворення надзв. судів (ст. 118). Ст. 125 окреслює статус Конституційного суду РФ. У цій же главі також визначаються положення про Прокуратуру РФ (ст. 129). Гл. 8 присвячена конят.-правовим основам місц. самоуп­равління. У ній, зокрема, зазначається, що місц. самоуправління здійснюється у міських, сільс. поселеннях та на ін. територіях з урахуванням істор. та ін. місц. традицій (ст. 131). Порядок внесення конст. поправок і перегляду конституції передбачено в гл. 9. Суб’єктами пропозицій про поправки і перегляд положень консти­туції визначаються президент, Рада Федерації, Державна дума, уряд, законод. (представницькі) органи суб’єктів РФ, а також група чисельністю не менше 1/5 членів Ради Федерації чи депутатів Дер­жавної думи. Ця глава допускає диференційований підхід при пере­гляді конят, положень. Зокрема, перегляд положень глав 1, 2 і 9 відбувається за складною процедурою: пропозиція про перегляд ві­дповідних положень має бути підтримана 3/5 конст. складу Ради Федерації і Державної думи, після чого скликаються Конституційні збори, які або підтверджують незмінність конституції, або розроб­ляють проект нового осн. закону. Проект нової конституції прий­мається Конст. зборами (2/3 голосів заг. кількості їх членів) чи 448

виноситься на всенародне голосування. Поправки до глав 3-8 приймаються у порядку, передбаченому для прийняття федер. ко­нят. закону, і набувають чинності після їх ухвалення органами за- конод. влади не менш як 2/3 суб’єктів РФ. Розд. П визначає порядок набуття чинності К. РФ 1993, регламентує строки повноважень президента д-ви, її уряду і судів, обох палат Федеральних зборів.

Конституція США 1787-1791 - осн. закон Сполучених Штатів Америки, який визначає засади сусп. та екон. ладу країни, норми правління і держ. устрою, порядок організації і компетен­цію федер. і місцевих органів влади, організацію та осн. принци­пи виб. системи і правосуддя, правове становище особистості. К. США має найвищу юрид. силу щодо ін. нормат. актів, що станов­лять правову систему країни. Історично першою K. CIIIA стали запропоновані 1776 на другому конт. конгресі (м. Філадельфія) статті Конфедерації, які до 1781 були ратифіковані всіма 13 шта­тами. Проте Конфедерація штатів, проголошена статтями, досить критично сприймалися на місцях як недосконале держ. утворен­ня. Зокрема, центр, уряд мав широкі повноваження у військ, та закорд. справах, але у сфері регулювання внутр, відносин (за ви­нятком карбування грошей та регулювання грош. обігу) владні повноваження були делеговані штатам. Не існувало Федерально­го суду, Конгрес не мав права ініціювати збирання податків для покриття федер. витрат. Отже, уряд CIIIA при розв’язанні внутрі- політ. та екон. проблем був повністю залежним від місц. органів влади. 17.IX. 1787 делегати від штатів, маючи повноваження лише внести поправки до статей Конфедерації, представили народу США цілком нову конституцію. Вона була підписана першим президентом США Дж. Вашингтоном та 39 представниками 12 штатів. 4.ІП.1789 конституція набула чинності після її ратифі­кації законод. зборами 9 штатів (норма обумовлена ст. VΠ кон­ституції. К. США складається з 7 статей і 27 поправок, які визна­чають сутнісні особливості формування федер. та місц. владних структур, межі їх повноважень, порядок взаємодії, окреслюють права, свободи та обов’язки гр-н. Ст. 1 закріплює законод. владу центр, підпорядкування за Конгресом США, який має двопалатну структуру (сенат і палата представників). До сенату входять по

2 сенатори від кожного штату, обрані законод. Органами даного штату строком на 6 років. Кількісний склад палати представників визначається кількістю населення окр. штатів. Встановлено поря­док обрання сенаторів і представників, повноваження Конгресу, обмеження діяльності Конгресу і штатів. Федеральну викон. вла­ду здійснює президент США (ст. П), який обирається на 4 роки і (згідно з поправкою XXII від 1951) не більше ніж два строки. Президентом може бути тільки гр-нин Сполучених Штатів. На цю посаду «не може бути обраний той, хто не досяг віку 35 років та не проживав протягом 14 років у Сполучених Штатах» Прези­дент і віце-президент обираються не прямим голосуванням, а ви­борцями з усіх штатів, які обирають ті, хто має право голосу. Вка­зана стаття визначає повноваження президента, а також передба­чає можливість усунення з посади президента, віце-президента, цив. урядовців, якщо при обговоренні шляхом імпічменту вони будуть визнані винними у держ. зраді, хабарництві чи ін. тяжких злочинах і провинах. Стаття 3 надає федер. судову владу Верхов­ному суду США, підпорядковуючи йому всі нижчі суд. органи: від 1789 - федер. суди першої інстанції (окружні суди) у кожному штаті, а від 1891 - проміжні апеляційні суди. Визначаються сежі поширення суд. влади, зміст поняття держ. зради. Конституція встановлює правові аспекти взаємодії Конгресу зі штатами, а та­кож штатів між собою (ст. 4), що має на меті гармонізацію їх взає­мовідносин, удосконалення правосуддя, посилення юрид. відпові­дальності гр-н, а також передбачає можливість прийняття до CIIIA нових штатів. Конгрес CIIIA 25.ІХ.1789 одним з перших своїх ак­тів запропонував для ратифікації в штатах 12 поправок до Консти­туції, 10 з яких були ратифіковані 11 штатами протягом двох років і склали Білль про права 1789 (набрав чинності 15.ХІІ.1791). При­йняття цього док-та зумовлене необхідністю створення дод. гаран­тій проти зловживання владою, федер. урядом, легіслатурами та органами викон. влади штатів. K. CIIIA складалася під впливом ідей природ, прав людини та обмеженого урядування. На її зміст значною мірою вплинули ідеї англ, юристів Е. Кока (1552-1634), філософа Дж. Локка (1632-1704), правознавця В. Блекстона (1723-1780), франц, філософа Ш. Монтеск’є (1689-1755) та ін.

Конституція Турецької Республіки 1982 - вищий норма­тивно-правовий акт Туреччини, прийнятий 7.ХІ.1982 на націона­льному референдумі, і яка є чинною й сьогодні. До неї країна ма­ла п’ять конституцій (розроблену за активної участі Мидхат-паші від 23.ХП. 1876; відновлену султаном Абдул-Хамідом конститу­цію від 24.VΠ.1908; кемалістську конституцію Турецької Респуб­ліки 1924; конституцію 1945, яка в основному закріпила систему органів державної влади і управління зразка 1924, а також (під тиском патріотичних сил) перенесла тюркізацію тексту, звільнила його від арабських термінів та деяких застарілих положень; кон­ституцію, схвалену народом 9.VΠ.1961). К. 1982 визначає форму та сутність сучасної тур. д-ви. Так, за формою правління Туреч­чина визначається як парламентська республіка. На це вказує те, що главою держави є Президент, котрого обирають на спеціаль­ному засіданні Великих національних зборів (далі - ВНЗ) з членів самого парламенту терміном на 7 років без права на переобрання. Особливістю парламент, республіки в Туреччині є те, що Прези­дент наділений більш широкими владними повноваженнями, ніж глави ін. парламент, республік. Серед конкретних повноважень Президента слід виділити його право скликати парламент у будь- який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на по­вторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум по­правки до K. Т. Р. Президент очолює Раду націон. безпеки. Ця ра­да, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, дає рекомендації, які уряд по­винен розглянути у пріоритетному порядку. За безпосередньою участю Президента формується і Уряд Туреччини - Рада Мініст­рів. Він призначає прем’єр-міністра з числа членів ВНЗ для за­твердження, а також за поданням прем’єр-міністра - інших чле­нів уряду. Сформований у такий спосіб уряд постає зі своєю про­грамою перед ВНЗ для затвердження (процедура інвеститури). Уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед па­рламентом. Органом законод. влади є парламент - ВНЗ, - до складу якого входить 450 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Термін повноважень парламенту - 5 років.

Вибори до ВНЗ проводяться за пропорційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права становить відпо­відно 20 і ЗО років. За рішенням парламенту, депутат, котрий піс­ля виборів перейшов з лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений мандата. У разі вчинення Президентом дій, що визначаються як державна зрада, парламент може усунути його з поста. За формою державно-територіального устрою Туреччина є унітарною державою.

Конституція України 1996 - Осн. Закон Укр. д-ви, який зак­ріплює сусп.-політ, і держ. устрій, права, свободи та обов’язки гр-н України. Прийнята BP України 28.VI.1996. Складається з преамбули і 15 розділів: І - Загальні засади; П - Права, свободи та обов’язки людини і громадянина; Ш - Вибори. Референдум; IV - Верховна Рада України; V - Президент; VI - Кабінет Мініст­рів України; інші органи виконавчої влади; VΠ - Прокуратура; VΠI - Правосуддя; IX - Територіальний устрій України; X - Ав­тономна Республіка Крим; XI - Місцеве самоврядування; ХП - Конституційний Суд України; ХШ - Внесення змін до Конститу­ції України; XIV - Прикінцеві положення; XV - Перехідні поло­ження. За К. У. 1996 Україна є суверенною і незалежною, унітар­ною, демократичною, соціальною, правовою д-вою у формі рес­публіки. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо або через органи держ. влади та місц. само­врядування. Держ. влада в Україні здійснюється на засадах її по­ділу на законодавчу, виконавчу та судову. Сусп. життя в Україні ґрунтується на засадах політ., екон. та ідеол. багатоманітності. При цьому д-ва гарантує свободу політ, діяльності, не забороне­ної Конституцією і законами України. У визначенні прав і свобод гр.-н К. У. 1996 виходить з того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціаль­ною цінністю. Конституйовані політ, права гр-н на свободу дум­ки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); свободу об’єднання у політ, партії і громад, організації (ст. 36); участь в управлінні держ. справами, у всеукр. та місц. референ­думах (ст. 38) тощо. К. У. 1996 визначає правовий статус та 452

повноваження BP України, Президента України і KM України, а також суд. і прокурорських органів. На ко нет. рівні закріплено тер. устрій України і правовий статус AP Крим як невід’ємної складової частини України. Передбачено й принципові засади ор­ганізації місц. самоврядування в країні. З метою забезпечення стабільності Конституції в ній передбачена жорстка процедура внесення до неї змін до різних розділів Осн. Закону вимагається від 2/3 до 3/4 голосів ко нет. складу BP України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права та свободи людини й гр-нина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення тер. цілісності України, то Конституція взагалі не може бути змінена (ст.157). К. У. 1996 закінчується «Перехідними положеннями». Вони стосуються діяльності державних органів у перехідний пе­ріод і встановлюють, що закони та ін. нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, діють у частині, що не суперечать К. У. 1996.

Конституція УНР 1918 - осн. закон Української Народної Республіки. Затверджена в ост. день існування Української Цент­ральної Ради (29.IV.1918) у формі Статуту про державний устрій, права і вольності УНР. Складається з 83 статей і 8 розділів. К. УНР утверджувала принцип верховенства парламенту, тобто парлам. республіку, проте не розкривала питань власності, кор­донів, мови, держ. символіки.

Конституція УРСР 1937 - осн. закон Української Радянсь­кої Соціалістичної Республіки, затв. XIV надзвичайним Всеукр. з’їздом рад 30.1.1937. Базується на Конституції CPCP 1936. Скла­дається з преамбули і 13 розділів. К. УРСР 1937 закріпила осн. соціально-екон. права гр-н: на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення за старістю, у разі хвороби чи втрати працездатнос­ті, на освіту, рівноправність жінки і чоловіка, рівноправність гр-н незалежно від їх національності і раси, держ. охорону інтересів матері й дитини та ін. дем. свободи (слова, друку, зібрань, мітин­гів, походів, демонстрацій, совісті, об’єднання у громад, орг-ції) декларувалися, але фактично не забезпечувалися. Вперше на

конст. рівні КП (б)У надавався статус «керівного ядра» всіх орга­нізацій трудящих як громадських, так і державних. К. 1937 втра­тила чинність з прийняттям Конституції УРСР 1978.

Конституція УСРР 1919 - осн. закон Укр. Соц. Рад. Респуб­ліки, затв. ПІ Всеукраїнським з’їздом рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 10.Ш.1919 і прийнятий в остаточ­ній ред. ВЦВК 14.Ш.1919. УСРР було визначено як організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбі- днішого селянства над їхніми споконвіч. експлуататорами - капі­талістами і поміщиками. Диктатура мала забезпечити перехід від бурж. ладу до соціалізму, після чого вона, а з нею і д-ва мали зникнути, поступившись місцем вільним формам співжиття. Про­голошувалися скасування приват, власності, влада роб. класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для труд, народу. Збройний захист завоювань соц. революції теж було покладено на трудя­щих країни. Рад. Україна заявляла про братерську солідарність з усіма рад. республіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки. За К. 1919 влада трудящих здійснювалася радами роб., сел. та червоно- армійських депутатів. її центр, органами були Всеукр. з’їзд рад, ВУЦВК та PHK. У їхній компетенції були всі питання загально- держ. значення, тобто затвердження, зміни й доповнення до Кон­ституції, встановлення і зміна кордонів, зносини з іноз. д-вами, оголошення війни та укладення миру, вироблення основ органі­зації ЗС, внутр, політики, цив., крим. і процесуальне зак-во, вироб­лення основ соц. будівництва у галузі нар. г-ва, відання грош. сис­темою і організація фін. г-ва республіки. З’їзди мали скликатися не рідше як двічі на рік. До виключної компетенції ВУЦВК було віднесено формування PHK, питання про кордони, зови, відноси­ни, ЗС, визначення напрямків розвитку нар. г-ва та ін. PHK мала складатися з голови і нар. комісарів - завідувачів особливими відділами ВУЦВК і діяти за повноваженнями, наданими їй ВУЦВК. На місцях органами рад. влади вважалися з’їзди губ., пов. та волосних рад, міські й сільс. ради та створені ними викон­коми. Право обирати і бути обраними до рад мали незалежно від 454

віросповідання, національності і статі гр-ни УCPP, яким випов­нилося 18 років (робітники, селяни, домогосподарки, солдати, матроси, непрацездатні). Позбавлялися цього права ті, що вико­ристовували найману працю, жили на нетруд. доходи, приватні торговці, торг, та комерц. посередники, ченці й служителі церкви та реліг. культів, кол. поліцейські й жандарми, а також засуджені, душевнохворі й божевільні. До К. окр. розділом увійшов присто­сований до УCPP текст Декларації прав трудящого та експлуа­тованого народу 1918. Вона закріплювала принципи повновладдя трудящих, скасовувала приватну власність і експлуатацію люди­ни людиною, запроваджувала роб. контроль, націоналізацію пром-сті, транс-ту, банків, труд, повинність, федерат, устрій рад. д-ви на принципах вільного самовизначення націй. Згодом до К. УCPP 1919 було внесено значні зміни, особливо після утворення CPCP, a 15.V.1929 її замінила нова Конституція УСРР.

Конституція УСРР 1929 - осн. закон Укр. Соц. Рад. Респуб­ліки, затв. XI Всеукраїнським з’їздом рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів 15.V.1929. Складалася з 82 статей і 5 розділів. Конституція декларувала мету держави - «остаточно подолати буржуазію, знищити експлуатацію людини людиною та здійснити (побудувати) комунізм, коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади». Конституція традиційно проголошувала політ, права і свободи для трудящих (свободи слова, друку, зібрань, мітингів, демонстрацій, спілок, віроспові­дань тощо), право націй на самовизначення, на створення нац., адм.-тер. одиниць, рівність нац. меншин та ін. Мови всіх націона­льностей проголошувалися рівноправними, і кожному гр-нину гарантувалася можливість вживання рідної мови. Із соціально- екон. прав К. УСРР 1929 гарантувала повну, всебічну та безплат­ну освіту, право на розвиток «пролетарськими шляхами українсь­кої національної культури й культури національних меншостей». Праця визнавалася обов’язком, а військ, повинність - почес. обов’язком. Про права на відпочинок, охорону здоров’я, матеріа­льне забезпечення старих і непрацездатних та ін. соціально-екон. права, як і про особисті права (недоторканність особи, житла,

листування тощо), Конституція 1929 не згадувала. Конституція визначила також герб, прапор і столицю республіки (м. Харків). З 1925 в складі YCPP була утворена Автономна Молдавська Соціа­лістична Радянська Республіка, що функціонувала до 1940. Після приєднання 1940 до CPCP Бессарабії, була утворена окрема союз­на Молдавська PCP. K. YCPP 1929 втратила чинність 30.1.1937 у зв’язку з затвердженням нового осн. закону YPCP.

Конституція Франції 1791 - прийнята установчими збора­ми революційної Франції 3.IX. 1791. Король майже два роки затя­гував її затвердження, оскільки вважав конституцію занадто ра­дикальною, але згодом змушений був підписати Основний Закон країни. Преамбулою до Конституції стала «Декларація прав лю­дини і громадянина», згідно з якою усі громадяни Франції ого­лошувалися рівними у правах. Конституція 1791 закріплювала конституційну монархію як форму державного правління. Вища законодавча влада надавалася парламенту - однопалатним зако­нодавчим зборам, що обиралися шляхом двоступеневого голосу­вання терміном на два роки. Його депутати обиралися «активни­ми громадянами» (чоловіками у віці від 25 років) відповідно до майнового цензу. Національним девізом, закріпленим в Консти­туції, стала фраза: «Нація. Закон. Король». Виконавча влада пе­редавалася королю й міністрам, які призначалися королем і звіту­вали тільки перед ним. Король не міг розпускати Законодавчі збори, але одержував право тимчасового вето (заборони) на рі­шення парламенту. У Конституції Франції були закріплені зако­ни, прийняті Установчими зборами у 1789-1791, зокрема: «Про скасування феодальних повинностей» від 4.VIΠ.1789; «Про на­родний суверенітет» від 11.VIΠ.1789; «Про ліквідацію привілеїв духовенства і дворянства» та ін.

Конституція Франції 1793 (Конституція 1-го року) - прий­нята Національним конвентом 24.VI.1793. Порівняно з конститу­цією 1791, якобінська конституція з більшою силою наполягає на верховенстві нації та на праві опору і непокори, в разі порушення урядом прав громадян, і, подібно до жирондистського проекту, 456

містить у собі постанови про суспільну допомогу, громадську освіту. Соціального ладу, встановленого Конституцією 1791, якобінська конституція жодним чином не змінювала. Проте в по­літичному відношенні вона суттєво відрізняється від першої бі­льшим демократизмом: вибори стали прямими, ценз скасовано, вік виборців з 25 років знижено до 21 року. Законодавчі збори передбачалося обирати лише на рік, з правом видавати декрети і пропонувати закони: якщо протягом 40 днів з часу їхнього опри­люднення одна десята частина первинних зборів від половини за­гального числа департаментів плюс один не опротестує прийня­того законодавчими зборами проекту закону, то останній стає за­коном; в іншому випадку збираються первинні збори, на яких на­род може тільки вотувати «так» чи «ні». Виконавча влада вруча­лася комітету з 24 осіб, які призначалися законодавчим корпусом з-поміж кандидатів, представлених департаментськими зборами. Для перегляду Конституції було необхідно тільки бажання однієї десятої частини первинних зборів від половини загального числа департаментів плюс один.

Конституція Франції 1795 (інакше - Конституція ІП року) - французька конституція, ухвалена Конвентом 22.VIΠ.1795 (5 фрюктидора ПІ року за франц, рев. календарем) внаслідок Тер­мідоріанського перевороту. Попередня конституція, прийнята на­родом, не виконувалася належним чином. Перш ніж розійтися, конвент прийняв нову конституцію, що отримала назву Консти­туції Ш року. На нову конституцію суттєво вплинули попередні події, які змусили конвент виключити з «Декларації прав» право опору і доповнити її декількома параграфами про обов’язки гро­мадян, переважно морального характеру. Хоча в принципі Кон­ституція ІП року і висловилася за загальну подачу голосів, вона повертається до подвійної системи виборів 1791. Бажаючи уник­нути повторення тиранії з боку національного представництва, що мало місце при якобінцях, укладачі Конституції Ш року роз­ділили його на 2 палати - Раду п’ятисот і Раду старійшин з 250 членів: перша розробляла закони, друга їх затверджувала. Парламент обирався на три роки. Членом Ради старійшин могли

стати чоловіки від 40 років, які прожили у Франції не менше 15 років, а членом ради 500 могли стати чоловіки від ЗО років з цензом осілості 10 років. Виконавча влада доручалася Директорії, яка намагалася проводити середню лінію між роялістами і якобінцями. Складалась вона з п’яти членів; вакансія, яка щоріч­но відкривалася внаслідок виходу одного з членів (за жеребом), заміщалася радою старійшин, з числа 10 кандидатів, представле­них радою п’ятисот. Директорія мала право тимчасово звільняти з посади або зміщувати виборні місцеві влади і призначати поряд з ними, для контролю, спеціальних комісарів. Депутати не могли бути міністрами. Директорія не мала жодного впливу на законо­давство і не могла розпускати або відтерміновувати засідання па­лат, так само як і останні не мали права скидати директорів.

Конституція Франції 1799 [(інакше - Конституція VΠI ро­ку (25.XII. 1799)] - прийнята в умовах категоричної вимоги прав­лячих кіл поставити на чолі держави «сильну особистість» здатну захистити інтереси великих підприємців як від правих, так і лівих з допомогою навіть зброї. 9-10 листопада або 18-19 брюмера за республіканським календарем 1799 Наполеон Бонапарт за допо­могою військ розігнав Законодавчий корпус, скасувавши Дирек­торію та замінивши Конституцію 1795 Конституцією 1799. Нова Конституція заклала принципи нової влади: верховенство уряду й представництво за плебісцитом, а також визначила її формальні атрибути. Останнє було зроблено з врахуванням досвіду римсь­ких часів: їх категоричним прихильником був Наполеон Бона­парт. Згідно з Конституцією уряд складався з 3-х консулів, обра­них терміном на 10 років. Перший консул наділявся особливими повноваженнями: він здійснював виконавчу владу, призначав і зміщав на власний розсуд міністрів, членів Державної ради, пос­лів, генералів, вищих чиновників місцевого управління, суддів. Йому належало право законодавчої ініціативи. Другий і третій консули мали дорадчі повноваження. Конституція призначила першим консулом Наполеона Бонапарта. Як органи законодавчої влади засновувалися: Державна рада, Трибунат, Законодавчий корпус та Охоронний сенат. Законопроекти могли пропонуватися 458

тільки урядом, тобто першим консулом. Державна рада здійсню­вала редагування цих законопроектів. Трибунат їх обговорював. Законодавчий корпус приймав або відкидав їх цілком без диску­сій. Охоронний сенат їх затверджував. Змушені розглядати тільки те, що пропонувалося урядом, ці органи (жоден з них не мав са­мостійного значення) лише маскували єдиновладдя першого кон­сула. Процедура їх формування ще більше підсилювала їх залеж­ність від виконавчої гілки влади. Члени Державної ради призна­чалися першим консулом. Охоронний сенат складався із довічно призначуваних членів (надалі вони обиралися самим Сенатом із кандидатів, висунутих першим консулом, Законодавчим корпу­сом і Трибунатом). Члени Законодавчого корпусу і Трибунату призначалися Сенатом. Через рік Наполеоном було скасоване ви­борне місцеве самоврядування: встановлювалася ієрархічна під­порядкованість усіх посадових осіб першому консулові. Процес централізації та бюрократизації державного апарату досяг свого логічного завершення. Конституція 1799 була схвалена народом на плебісциті (близько 3 млн голосів «за», проти 1,5 тис.) у 1800. Невдовзі, 02.ХП.1804 Наполеон І проголосив себе імператором Франції.

Конституція Франції 1875: її складали три окремі закони - Закон про організацію Сенату від 24.IX. 1875; Закон про організа­цію державної влади від 23.П. 1875 та Закон про взаємини між гіл­ками державної влади від 16.VΠ.1875. У всіх трьох законах разом налічувалося усього лише 34 статті, а тому багато питань консти­туційного устрою країни регулювалися поточним законодавст­вом. Основні положення Конституції Третьої Республіки: 1) за­конодавча влада належить двопалатним Національним зборам (Палата депутатів і Сенат). Парламент приймав не лише закони, але й обирав Президента Франції та контролював діяльність уря­ду; 2) Палата депутатів обиралася на чотири роки. Із 300 депута­тів сенату 225 обиралися на дев’ять років, а решта 75 признача­лися пожиттєво Національними зборами; 3) виборче право нада­валося лише чоловікам; вибори були прямими. Були позбавлені виборчих прав жінки, війсьвослужбовці, особи без цензу осілості

(шість місяців), населення французьких колоній; 4) у випадку по­треби Сенат міг бути перетворений на суд над президентом за звинуваченням у посяганні на державну безпеку; 5) закони прий­мали шляхом передачі від нижньої палати до верхньої та навпаки аж до повного узгодження тексту державного документа між обома палатами; 6) Президент Франції обирався Національними зборами, наділявся широкими повноваженнями, наприклад, мав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право на ук­ладання договорів з іноземними державами, право призначати та зміщати міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція; президент здійснював помилування та амністію. Але діяв принцип конрасигнатури, за яким акти президента потребували підпису відповідного (профі­льного) міністра. Без згоди парламенту глава держави не мав права оголошувати війну. На основі нової Конституції Франції 1875 були проведені парламентські вибори, на яких перемогли республіканці. Усупереч волі президента-монархіста Мак-Магона був сформований республіканський уряд.

Конституція Франції 1946 - прийнята в післявоєнний період в умовах наступу лівих сил. Вибори до парламенту 1946 принес­ли комуністам 5 млн голосів і найбільшу кількість депутатських мандатів - 151. Народно-республіканський рух та соціалісти зіб­рали по 4,5 млн. У результаті компромісу цих трьох політичних сил був підготовлений остаточний проект Конституції Франції, який затвердили на загальнонаціональному референдумі 13.Х. 1946. Ця дата вважається часом народження Четвертої рес­публіки (1946-1958). Основні положення Конституції Франції 1946: 1) її складовою є «Декларація прав людини і громадянина»; 2) зафіксовано право на організацію профспілок і проведення страйків, право на працю, принцип рівності чоловіків і жінок, бе­зоплатна освіта, державне регулювання економіки, заборона дис­кримінації за будь-якими ознаками; 3) проголошено відмову від наступальної війни, допустимість націоналізації підприємств; 4) запроваджено пропорційну виборчу систему на парламентсь­ких виборах; 5) парламент - двопалатний за структурою. Верхня 460

палата - Рада республіки, нижня - Національні збори; 6) до ком­петенції нижньої палати парламенту належить прийняття попра­вок до Конституції та законів Франції, затвердження бюджету, ого­лошення стану війни, ратифікація найважливіших міжнародних до­говорів; 7) уряд відповідальний лише перед Національними збо­рами; 8) глава держави - президент, якого обирали на 7 років. Його влада обмежувалася контрасигнатурою прем’єра чи відпо­відного профільного міністра. У 1951 була змінена пропорційна виборча система на мажоритарну, що призвело до значної втрати місць у парламенті комуністами. Натомість, партія, очолювана ПІ. де Голлем, опинилася у значному виграші. ПІ. де Голль (з червня 1958 - прем’єр, з січня 1959 - Президент Франції) провів невідкладну модернізацію економіки країни, що дала можливість підняти життєвий рівень французів за десятиліття (1958-1968) на 38 %. Де Голль змінив зовнішньополітичний курс країни. Вивів війська з Алжиру, заморським територіям і колоніям було дозво­лено самостійно вирішувати питання свого державного статусу. Авторитарний стиль керівництва країною в подальшому завадив Ш. де Голлю утриматися при владі. Непоступливість студентам у питанні підвищення стипендії, проведення зовнішньополітичного курсу в розріз із СІЛА та його союзниками по НАТО призвели в кінцевому результаті до відставки амбітного французького президента.

Конституція Франції 1958 - осн. закон Французької Респуб­ліки, прийнятий 4.Х. 1958. Відповідно до Конституції Франції є неподільною, світською, соціальною, демократичною республі­кою з презид.-парлам. формою правління. У преамбулі підтвер­джено прихильність франц, народу до прав людини і принципів нац. суверенітету, закріплених у Декларації прав людини і грома­дянина 1789. З урахуванням наст, змін сучас. текст К. Ф. містить 15 розділів: «Про суверенітет», «Президент Республіки», «Уряд», «Парламент», «Про відносини між парламентом і урядом», «Про міжнародні договори та угоди», «Конституційна Рада», «Про су­дову владу», «Висока палата правосуддя», «Про кримінальну від­повідальність членів уряду», «Економічна і соціальна рада»,

«Про місцеві колективи», «Угоди про об’єднання», «Про євро­пейські співтовариства та Європейський Союз», «Про перегляд Конституції». Чинний оси. закон не містить розділу про права і свободи гр.-н. К. Ф. 1958 підвищила роль президента в д-ві, особливо після прийняття 1962 закону про вибори президента заг. голосуванням (і внесення відповідної зміни в конституцію) замість виборів колегією виборщиків, як було раніше. Він володіє широ­кими повноваженнями як глава д-ви і викон. влади. Водночас Конституція закріплює відповідальність уряду перед парламен­том. Конституція значно зменшила вплив парламенту на сусп. і політ, життя. Проте парлам. традиції у Франції залишилися досить сильними й парламент є одним із центр, органів кон. системи Франції. К. Ф. запровадила таку авторитарну інституцію, як Кон­ституційна рада. Вона має повноваження поперед, контролю щодо законопроектів, розглядає звернення з питань конституційності за­конів, прийнятих парламентом, але які ще не набули закон, сили. Рада приймає до розгляду також спори за результатами парлам. ви­борів в округах і спостерігає за проведенням презид. виборів та за- гальнонац. референдумів. Конституція підтвердила важливу роль у системі найвищих держ. органів республіки Державної ради. їй для підготовки відповідних висновків передається більшість законоп­роектів і регламентних актів. Висновки ради не є обов’язковими для органів, що готують проекти, і мають консультант, характер. Держ. рада є ще й суд. інстанцією, яка очолює систему органів адм. юстиції, спец, судів, що розглядають позови гр-н у випадках пору­шення їхніх прав діями посад, осіб. Конституцією передбачено дія­льність Високої палати правосуддя. Це спец. Парламентський суд. Орган, що утворюється для розгляду справ по звинуваченню Президента у держ. зраді та урядових чиновників по звинувачен­ню у змові проти безпеки д-ви і скоєнні крим. злочинів.

Конституція Чехословаччини 1920 - прийнята у лютому 1920. Визнана найдемократичнішою у тогочасній Європі. Основ­ні норми Конституції Чехословаччини: 1) Чехословаччина - де­мократична республіка; 2) законодавча влада належить Націона­льним зборам, депутати яких обиралися на основі загального 462

виборчого права при таємному голосуванні. Національні збори складалися з двох палат - Палати представників і Сенату. Право обирати Палату представників мали громадяни від 21 року, а право обирати Сенат - від 26 років. Палата представників обира­лася на 6 років, а Сенат - на 8 років. Парламент обирався за про­порційною виборчою системою; 3) Главою держави був прези­дент, який обирався на 7 років кваліфікованою більшістю голосів депутатів парламенту. Він мав право укладати міжнародні дого­вори, вводити військовий стан, скликати і розпускати Парламент, повертати на доопрацювання законопроекти, призначати і звіль­няти міністрів, здійснювати верховне командування армією; 4) передбачалася велика кількість прав і свобод громадян.

Конституція Японії 1889 - див.: Японська конституція 1889.

Конституція Японії 1946 - див.: Японська конституція 1946.

Консул - 1. Одна з найвищих римських магістратур. Двоє консулів обиралися на один рік у центуріатних коміціях і були наділені вищою цивільною та військовою владою (набирали вій­сько, скликали сенат і комісії, головували в них, виносили смер­тні вироки тощо). 2. У містах середньовічної Франції - виборні особи з числа дворянства й духовенства, а також представників ремісничої верхівки, які здійснювали управління міськими спра­вами. 3. Титул кожної з трьох осіб, наділених необмеженою ви­конавчою владою у Франції часів перевороту Наполеона Бонапа­рта (9.ХІ.1799) до оголошення його імператором Франції (1804). 4. У сучасний період - посадова особа, що призначається як пос­тійний представник іноземної держави в певному місті іншої держави для захисту юридичних або економічних інтересів своєї держави та її громадян.

Конт Огюст (19.1.1798-05.XI. 1857) - фр. мислитель, засно­вник філософії позитивізму і соціології. Навчався у Вищій полі- техн. школі м. Парижа. З 1818 по 1824 був секретарем Сен- Сімона, який справив на погляди Конта надзвичайно великий влив. Автор праць «Курс позитивної філософії» (6 т, 1830-1842), «Система позитивної політики, або трактат по соціології» (4 т. 1851-1854). За К. позит. паукові знання здатні привести до ново­го позитивного ладу. Оси. завданням своєї філософії вважав пе­ребудову суспільства на основі позитивізму, заміну «ретроград­ної аристократії» і «анархічної республіки» новим, позитивним ладом - «соціократією» (промисловим суспільством) як більш досконалою державою, яка слугує інтересам усього суспільства. E обґрунтування він шукав в історії, природі держави і політич­ної влади. О. Конту належить також проект нової всесвітньої по­зитивної релігії, заснованої на визнанні зовнішньої єдності люд­ства й підпорядкування світовому порядку. «Жерцями» позитив­ної релігії стануть не нова теократія, а вчені й артисти (співробіт­ництво розуму і почуття).

Континентальна система права - система права, що виник­ла завдяки поширенню французьких (і частково, в більш пізній період - німецьких) правових пам’яток у період після французь­кої буржуазної революції (зокрема, поширенню в країнах Європи та Латинської Америки французького цивільного права (Кодекс Наполеона) і базується на основах римського цивільного права, її нормативні джерела побудовані на системі кодексів, уся система права поділена на приватне та публічне право, чітко відмежову­ються норми матеріального й процесуального права. Суддя в К.с.п. - чиновник, зобов’язаний чітко застосувати Закон до конк­ретного юридичного казусу.

Контракт за римським правом (від лат. contractus - угода) - термін, яким римляни називали договори, письмові угоди сторін. К. - це домовленість двох або більше сторін, згідно з якою одна (чи більше) особа мала право вимагати від іншої (інших) здійс­нення (нездійснення) певних дій. Римські юристи виділили 464

чотири групи контрактів: вербальні, літеральні, реальні і консен- суальні. Вони відрізнялися за умовами і формою укладення. 1. Вербальні (verbis - слова) контракти набували юридичної сили внаслідок виголошення певної простої словесної формули. 2. Лі­теральні (Iitterae - буква) контракти - це угоди, укладені у певній письмовій формі, напр. хірографи - розписка боржника про його борг; синграфи - документ, складений від імені обох сторін про взаємні зобов’язання за їхніми підписами. 3. Реальні (res - річ) контракти - їх юридична сила ґрунтувалася на фактичній переда­чі речі, яка була предметом угоди; саме з цього моменту, а не піс­ля досягнення згоди, реальний контракт вважався дійсним. До реальних відносилися такі контракти: позика - неформальна пе­редача однією стороною іншій стороні грошей або інших речей, які друга сторона зобов’язана повернути у певний строк; позичка - передача однією стороною іншій якоїсь речі у тимчасове безо­платне користування за умови повернення цієї ж речі у цілісності та тієї ж якості; зберігання або поклажа - договір, згідно з яким одна сторона віддає іншій на безоплатне зберігання якусь річ з обов’язком другої сторони повернути цю річ за першою ж вимо­гою її власника; застава - передача однією стороною іншій якоїсь речі для забезпечення боргу з умовою, що річ буде повер­нена в момент сплати боргу чи припинення застави. 4. Консен- суальні (consensus - домовленість) контракти передбачають на­стання юридичних наслідків з моменту досягнення згоди і офор­млення угоди, а не передачі речі. До консенсуальних контрактів належать: купівля-продаж - двостороння угода, де одна сторона зобов’язується передати іншій стороні у власність якусь річ і оде­ржати за це винагороду, а інша - одержати річ і заплатити за неї домовлену ціну; наймання - договір, за яким одна особа зо­бов’язується за певну плату дати іншій особі в користування якусь річ або використати працю вільної людини; товариства - угода декількох людей, які об’єднали своє майно і зусилля для досягнення певної мети; доручення - особиста угода, за якою од­на особа зобов’язувалася безоплатно виконати якісь дії за дору­ченням іншої.

Контрасигнатура (від лат. contra - проти та signare - підпи­сувати) - правило, згідно з яким акт глави держави чи глави уря­ду для набуття чинності потребує підпису відповідного міністра, який цим самим брав на себе відповідальність за даний документ.

Конунг (konung, від індоєвропейського кепі - рід) - 1. Вождь у германців у період, перехідний від родового до дер­жавного ладу. За даними Тацита, влад. К. була обмеженою, роз­повсюджувалася лише на військове управління. К. також пред­ставляв плем’я в міжнародних відносинах. Однак К. не був ані суддею, ані розпорядником племені. 2. Скандинавські королі пе­ріоду раннього Середньовіччя.

Конфедерація (пізньолат. Confoederatio - союз, спілка, об’єднання) - 1. Союз суверен, д-в, утворений для досягнення пев­них цілей. 2. Спілка, товариство, об’єднання громадських орг-цій. 3. У Польщі в ХШ-ХУПІ стст. - тимчасові союзи шляхти (див. Конфедерації польської шляхти). К. здебільшого мають нестій­кий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перерос­тають у федерацію.

Конфедерація американська - об’єднання (з 1776 по 1787) у конфедеративний союз 13 штатів Пн. Америки для боротьби з Великобританією за свою незалежність. Офіційно союз штатів був затверджений 1781 конгресом (з представників штатів) у фор­мі конституційного документа - «Статтей конфедерації». Штати вступали у «вічний союз» - конфедерацію, названу (ст. 1) «Спо­лученими Штатами Америки». Для ведення спільних справ США запроваджувався Конгрес, який формувався із делегатів, які що­річно обиралися в кожному штаті кількістю 2-7 осіб. У період між сесіями Конгресу, які не могли перевищувати 6-ти місяців, виконання більшості його повноважень покладалися на Комітет штатів, сформований з делегатів - по одному від кожного штату. У подальшому ця форма державного устрою стала етапом на шляху створення 1787 федеративної держави - СІНА.

Конференція ООН з торгівлі й розвитку - пост, допоміж­ний орган Генеральної Асамблеї ООН, утворений після проведен­ня першої конференції OOH з торгівлі й розвитку в 1964. Члена­ми ЮНКТАД є 188 держав. Мета органу - сприяння міжнар. тор­гівлі для прискорення екон. розвитку, особливо в країнах, що роз­виваються. Вона реалізується через здійснення функцій: політ, аналізу та обговорення на міждерж. рівні питань торгівлі й розвит­ку; проведення переговорів і досягнення консенсусу, виконання рішень і проведення відповідних заходів; тех. співробітництва тощо.

Конфуціанство - етико-релігійне вчення (поряд з іншими світовими вченнями - даосизмом та буддизмом), що відіграло ве­лику роль у формуванні Китайської держави. Виникло в Китаї на межі VI-V стст. до н.е., назва походить від імені його основопо­ложника - Конфуція. За Конфуцієм, ідеалом держави є така дер­жава, в якій поряд з правителем, що обожнюється (але не має ре­альної влади), існує «жу» - група вчених, які здійснюють реальне управління країною.

Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) - давньокитайський мисли­тель, засновник конфуціанства. Розвивав патріархально-патерна- лістську концепцію держави. Державно-правові і етичні погляди викладені в книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»).

Концепція (лат. Conceptio - сприйняття) - 1. Система пог­лядів на які-н. явища, спосіб розуміння яких-н. явищ (напр. к. ученого). 2. Основна думка чого-н. (напр. к. твору).

Концерн (нім. κonzem, англ, concern, лат. concemere - змі­шувати) - одна зі складних форм монополістичних об’єднань, що включає підприємства промисловості, транспорту, торгівлі та банківської сфери і характеризується високим рівнем концентра­ції та централізації капіталів і виробництва.

Копігольд (англ, copyhold) - залежне держання у середньо­вічній Англії, пов’язане з особистими і поземельними повиннос­тями селянина (вілана) на користь лорда, які фіксувалися у копіях рішень міноріальних судів', згодом перетворилось у спадкове пра­во феодальної аренди.

Копігольдери - потомки віланів (після отримання ними особистої незалежності) в середньовічній Англії. За земельний наділ К. сплачував лорду невелику суму та несли повинності, од­нак їхні права на земельні наділи не охоронялися королівським судом.

Копні суди - різновид громадських судів XV-ХУШ стст., які існували в країнах Східної Європи і територіально об’єднували кі­лька сіл (копу). Копний суд вершили (здійснювали) обрані насе­ленням сіл судді - «копні мужі» (10-20 осіб). У суд. засіданні, як правило, брав участь представник держ. управління - возний, який складав протокол і донесення до міського суду для занесення (за­пису) рішення К.с. у міські актові книги. До компетенції К.с. вхо­дили питання зем. меж, розгляд скарг про заподіяння шкоди польовим і лісовим угіддям власників, карні справи та ін. Копне судочинство розпочиналося, звичайно, слідчою групою («гарячою копою») на місці злочину. Далі справа розглядалася «головною копою» і завершувала слухання генеральна (остаточна, завита, присяжна) копа. Копний суд присуджував винних у скоєнні зло­чину чи проступку до сплати штрафів, відшкодування збитків, до тілесних покарань, смертної кари чи умовного засудження.

Корабельне товариство - у давньогрецькому праві договір­не об’єднання кількох фізичних осіб на термін не більше одного року з елементами страхування власника корабля {арматора).

Коран (від арабськ. «читати вголос») - священна книга му­сульман, основне джерело ісламу. Вважається одкровенням, яке бог надіслав Мухаммедові через святого духа. За життя Мухаммеда К. поширювався лише в усній формі. Канонічний список K., до якого увійшли 114 глав (сур), було записано запасів правління перших халіфів Абу-Бакра і Османа (близько 651 р.).

Коркунов Микола Михайлович (14.IV.1853-27.XI.1904) - рос. правознавець, доктор держ. права і професор з 1894. Закін. 1874 юрид. ф-т Петерб. ун-ту, був залишений при ньому стипен­діатом для підготовки до проф. звання. 1876 склав магістер. екза­мен і перейшов на службу до Олекандрів. ліцею (Петербург), де викладав енциклопедію права, поліц. право, рос. держ. право і держ. право європ. країн. Водночас викладав у Військ.-юрид. ака­демії. Від 1878 читав лекції у Петерб. ун-ті, де 1893 його було за­тверджено в.о. екстраординарного професора. 1894 юрид. ф-т ун­ту присвоїв К. ступінь доктора держ. права за працю «Указ і за­кон». У лютому 1894 К. призначено ординар, професором кафедри держ. права. Був одним із засновників психол. теорії права в Росії. Стояв на позиціях суб’єктивного ідеалізму. Вважав, що суб’єктив­ні права створюються раніше за правові норми. Розглядав теорію права як таку, що заснована не на юрид., а на соціол. позитивізмі. Був прихильником юриспруденції інтересів, заснованої Р. Ієрін- гом. Осн. праці K.: «Державне право (теорія)» (1877) «Порівняль­ний нарис державного права іноземних держав. Ч.І. Держава та її елементи» (1890), «Суспільне значення права» (1892). «Російське державне право» (т.1-2, 1893-94), «Історія філософії права. Посіб­ник до лекцій» (1896), «Лекції із загальної теорії права» (1904).

Кормління - частина зборів, що залишалися у давньорусь­ких чиновників, які за призначенням великого київського князя протягом невизначеного строку виконували роль намісника во­лості або повіту.

Корогва (хорогва) - 1. Один з клейнодів українського коза­цтва, бойовий прапор у козацьких військових підрозділах. 2. Військовий підрозділ кінноти (50-120) у польс. армії XVI­XVII стст. 3. Церковне знамено, що використовується у релігій­них процесіях.

Королівство - д-ва з монархічною формою правління, гла­вою якої є король. Перші К. в Європі сформувалися на основі со­юзів варварських племен у другій пол. першого тис. н.е. (герман­ські - Франкське, Вестготське, Остготське, англосаксонські - Уессакс, Сессакс, Кент, Мерсія та ін.). Сучасні К. - Великобрита­нія, Данія, Йорданія, Іспанія, Норвегія, Саудівська Аравія, Шве­ція тощо.

Коронер (англ, coroner) - чиновник в Англії для розсліду­вання випадків насильницької (або за невідомих обставин) смер­ті, який обирався місцевим населенням.

Корпус юріс цівіліс (лат. Corpus juris civilis - Звід цивіль­ного права) - збірник норм римського права. Кодифікований за імператора Юстиніана у Візантії 529-534 комісією на чолі з юрис­том Трібоніаном з метою закріплення фактично необмеженої ім­ператорської влади та збереження рабовласницького ладу. Скла­дається з 4 книг: Кодексу Юстиніана, інституцій, дигест (пан- дект), а також новел (розпорядження Юстиніана, видані під час створення ін. трьох частин збірника). Перша книга включала ім­ператорські конституції Π-VI стст. (див.: Кодекс Юстиніана). Друга книга, під назвою Дигестіє (або Пандектіе), складалася з двох тисяч фрагментів творів 39 найвидатніших римських юрис­тів. Третю книгу складали Інституції Юстиніана - перероблені та доповнені Інституції Гая. Четверта книга Зводу включала ім­ператорські конституції (всіх 168), прийняті після завершення роботи комісії Трибоніана (Новели). В К. ю. ц. знайшли відобра­ження політ, устрій, бюрократична система, безправ’я нар. мас, реліг. переслідування тощо. К. ю. ц. діяв протягом усього існу­вання Візантії. Відіграв велику роль у поширенні рим. права в країнах Європи наступної доби.

Корсари (італ. corsaro - пірат; той, що курсує по морю, від лат. cursus - біг, мандрівка) - морські розбійники, які грабували переважно торг, судна. Назва «корсари» увійшла у вжиток у XIV ст.

Корсунська рада 1657 - козац. рада, яка відбулася 26.Х.1657 у м. Корсуні і в якій взяли участь ген. старшина, деле­гати від рядового козацтва і духівництва. На К. р. 1657 були при­сутні також посли Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримсь­кого ханства, Семигорода, Молдови. К. р. 1657 підтвердила рі­шення попередніх козац. рад про обрання гетьманом України І.В. Виговського. Під час ради було ратифіковано укр.-швед. військ.-політ, союз, за умовами якого швед, король Карл X Густав зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалеж­ності України. Західноукр. Землі та Берестейське і Полоцьке воє­водства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу України - Гетьманщини. На К. р. 1657 ухвалено поно­вити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти перемир’я з Річчю Посполитою. К. р. 1657 остаточно ви­рішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу укр. д-ви шляхом припинення союзницьких відносин з Моск, д-вою і укладання воєнно-політ. угод з ін. д-вами. Але складна внутріш­ньо політ, і зовнішня ситуація не дала змоги реалізувати умови К. р. 1657 та зумовила підписання І. Виговським Гадяцького договору 1658.

Корсунський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Гетьман­щини. Утв. 1648 з центром у м. Корсуні (тепер м. Корсунь- Шевченківський Черкас, обл.). Попередником К. п. був полк ре­єстрових козаків (городових), заснований у 30-х рр. XVΠ ст. За реєстром, складеним після Зборівського договору 1649, К. п. на­лічував 3 333 козаки, поділявся на 19 сотень (11 - у Корсуні, 3-у Млієві, 3 - в Лисиці та по 1 - у Вільшані й Ситниках). 1654 скла­дався з 18 сотень з центрами у Корсуні, Стеблеві, Богуславі, Ві­льшані, Звенигородці, Капустяній Долині, Тарасівці, В’язівці, Новому Млієві, Старому Млієві, Дерев’янківці, Сахнівці та ін. До складу К. п. входив також Лисянський полк, організований у сх. частині його території. За деякими джерелами, 1675 К. п. (не тільки козаки, а й посполиті) переселився на Лівобережну Украї­ну. 1704 K. п., як і інші правобережні полки, перейшов під владу Росії. Полковники: С. Морозенко (1645-1649, з перервами),

М. Нестеренко (1648, 1653, 1655, 1656), І. Шингирей (1648), Л. Мозиря (Мазуренко; 1649-1652), І. Гуляницький (1653-1656), Я. Улеско (1660-1664), І. Уляновський (1666-1667), С. Бут (1667), Ф.Кандиба (1669-1672, 1674-1675), М. Соловей (1672­1674), З.Іскра (1684-1708), А.-А. Кандиба (1708-1710) та ін. Піс­ля Прутського мирного договору 1711 полк припинив існування.

Корупція (лат. corruption - псування, розбещування, підкуп) - діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій д-ви, спрямована на протиправне використання наданих їм повнова­жень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або ін. пе­реваг над іншими групами населення. Згідно із Законом України «Про боротьбу з корупцією» (1995), відповідальність настає не за К. взагалі, а за конкретні, передбачені зак-ном, корупційні діяння та ін., пов’язані з К. правопорушеннями. К. становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єди­них своєю суттю корупційних діянь (крим., адм., цив.-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. Корупційні правопору­шення можуть мати такі форми (види): зловживання владою або посад, становищем, перевищення влади або повноважень та ін. посад, злочини, що вчиняються для задоволення корисливих чи ін. особистих інтересів або інтересів ін. осіб; розкрадання держ., колект., або приват, майна з використанням посад, становища; незаконне одержання матеріальних благ, пільг та ін. переваг; одержання кредитів, позичок, допомоги, придбання цінних папе­рів, нерухомості або ін. майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених зак-вом або на які особа не має права; здійснен­ня самостійно, через представника або підставних осіб підприєм. Діяльності з використанням влади чи посад, повноважень, а та­кож пов’язаних з ними можливостей; хабарництво', сприяння з використанням посад, становища фіз. і юрид. особам у здійсненні ними підприєм. та ін. діяльності з метою не закон, одержання за це матеріальних або ін. благ, пільг та ін. переваг; неправомірне втручання з використанням посад, становища у діяльність ін. держ. органів чи посад, осіб з метою перешкодити виконанню 472

ними своїх повноважень чи домогтися прийняття неправомірного рішення; використання інформації, одержаної під час виконання посад, обов’язків, у корисливих чи ін. особистих інтересах; необ­грунтована відмова у наданні відповідної інформації або несвоє­часне її надання, або надання недостовірної чи неповної служб, інформації; надання необгрунтованих переваг фіз. або юрид. осо­бам шляхом підготовки і прийняття нормат-правових актів чи управлінь, рішень; протегування з корисливих або ін. особистих інтересів у призначення на посаду особи, яка за діловими і про- фес. якостями не має переваг перед ін. кандидатами. К. може ви­являтися також в ін. формах, у т. ч. не передбачених законом. Найнебезпечнішу групу корупц. правопорушень утворюють ді­яння, які закон визнає злочинними (кримінальна K.). Корупцій- ним може бути визнано будь-який умисний злочин, який скою­ється особою з використанням влади або свого посад, становища з корисливих мотивів чи ін. особистої зацікавленості (таких зло­чинів у Кримінальному кодексі України понад ЗО). Найнебезпеч- нішим і типовим злочинним виявом К. є одержання хабара. Менш небезпечними є корупційні правопорушення, за які зако­ном встановлена адм. відповідальність. До таких слід віднести правопорушення, передбачені Законом «Про боротьбу з коруп­цією»: корупц. діяння, якщо вони не містять складу злочину (ст. 7); порушення спец, обмежень, встановлених для осіб, упов­новажених на виконання функцій д-ви (ст. 8); порушення вимог фін. контролю (ст. 9); невжиття керівником заходів щодо б-би з К. (ст. 10); умисне невиконання своїх обов’язків по б-бі з К. (ст. 11), а також правопорушення, що вчиняються з використан­ням можливостей по службі, за які відповідальність передбачено Кодексом України про адміністративні правопорушення (зокре­ма, використання посад, особою в особистих чи ін. не служб, цілях держ. коштів, наданих їй у службове користування примі­щень, засобів тр-ту чи зв’язку, техніки або ін. держ. майна, якщо це завдало д-ві школу на суму, що не перевищує 5 неоподаткова­них мінімумів доходів гр-н (ст. 184¹). К. тісно пов’язана з органі­зованою злочинністю', вона живить її, є формою прикриття діяль­ності злочин, угруповань, забезпечує ухилення лідерів та членів

угруповань від крим. відповідальності. УШ Конгрес OOH (1990) протидію К. визнав одним із стратегій, напрямів запобігання ор­ганізованій злочинності. Міжнар. співтовариство вважає К. одні­єю з оси. політ, проблем сучас. сусп-ва. У нашій д-ві К. на політ, і законод. рівнях визнана чинником, що реально загрожує нац. безпеці і сусп. ладу України. Протидія К. потребує систем, підхо­ду та застосування комплексу науково обґрунтованих заходів. Боротьба з виявами К. має ґрунтуватися на поєднанні профілакт., правоохор. і репресивних заходів. При цьому пріоритет повинен надаватися профілакт. заходам загальносоціального і спец, кри- мінол. спрямування. До осн. напрямів протидії К. слід віднести: формування громадян, сусп-ва, зміцнення дем. засад управління сусп-вом, забезпечення відкритості влади, звуження меж держ. регулювання економіки, формування негат. ставлення сусп-ва до корупціонерів, забезпечення реалізації принципу верховенства права, визначення і реалізацію системи цінностей держ. служби, вдосконалення нормат.-правового регулювання держ. служби, вдосконалення антикорупц. зак-ва. Заг. стратегія протидії К. в су­часній Україні визначена Концепцією боротьби з корупцією на 2014-2019 і наступні роки. Її реалізація покладена насамперед на правоохоронні органи, Національне агентство з розшуку та мене­джменту активів (HAPMA), Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Вищий антикорупційний суд України (ВАСУ).

Костомаров Микола Іванович (04.V.1817-07.ΓV.1885) - укр. і рос. історик, письменник, публіцист, перекладач, критик, етнограф та фольклорист, політ, мислитель, чл.-кор. Петерб. AH з 1876, почес. чл. Югослов’янської академії наук і мистецтв. Закін. 1837 істор.-філол. ф-т Харків, ун-ту. 1844 захистив магіст. дис.; з 1846 - ад’юнкт-професор, а згодом проф. Київ, ун-ту. Один з ор­ганізаторів та ідейних натхненників Кирило-Мефодіївсь кого братства. Пропагував ідею славянської федерації. За участь у дія­льності братства 1847 К. засуджено до одноріч. ув’язнення, після відбуття якого засланий до Саратова. З 1858 жив у Петербурзі. З 1859 К. - екстраординарний професор кафедри рос. історії Петерб. ун-ту. Один із засновників журналів «Основа», «Вестник 474

Европы», співробітничав у журналах «Современник», «Отечест­венные записки», «Киевская старина» тощо. На поч. 1862 зали­шає проф. кафедру і повністю зосереджується на наук, роботі. Того ж року стає членом Київ, археогр. комісії і редактором зб. «Акты Южной и Западной России» (за його ред. у 1860-1884 вийшло 12 томів унікального видання). Осн. політ.-правові ідеї К. викладені у працях «Думки про історію Малоросії», «Книга буття українського народу» (обидві - 1846), «Україна» (1860), «Риси народної південноросійської історії», «Південна Русь наприкінці XVI ст.», «Думки про федеративне начало у Давній Русі», «Дві руські народності» (всі - 1861), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа і мазепинці» (1882-1884) та ін. У своїх творах К. обстоював ідеї безкласовості укр. нації, окремішності укр. політ, історії. Політ, ідеал К. - федеративна парламентська демократична слов’янська республіка.

Котермак Юрій Михайлович (приб. 1450-04.П. 1494) - рі- зносторонній вчений, освітній діяч, поет, перший український ав­тор друкованої книжки. Навч. у Краківському ун-ті (1469-1470), де здобув науковий ступінь бакалавра, а з 1473 - магістра. їде продовжувати навчання до одного з кращих європ. ун-тів - Болонського, який мав славу «матері наук». Тут 1478 К. стає док­тором філософії, а 1480 - медицини. Впродовж п’яти років (з 1478 по 1482) студенти Болон. ун-ту слухали його лекції з меди­цини та астрології, теорії геліоцентризму нашої планетної систе­ми, головним провідником якої у Європі першої половини XV ст. був Микола Кузанус. На 1481-1482 навч. рік нашого земляка бу­ло обрано ректором цього авторитетного ун-ту. В цей період він вже відомий між фахівцями своїми рукописними і друкованими творами. Час зберіг у паризьких бібліотеках копії двох його аст­рологічних трактатів, а у Баварській державній бібліотеці (м. Мюнхен) - прогноз на 1478, переписаний нім. гуманістом Г. Шеделем. У тих працях проявилася ґрунтовна обізнаність К. з античною та середньовічною фаховою літературою. 07.П. 1483 у Римі з’являється друком перша книжка укр. автора «Прогностич­на оцінка поточного 1483 магістра магістра Георгія Дрогобича з Руси, доктора філософії і медицини Болонського ун-ту». К., без сумніву, є предтечею слов’янської вчено латинської поезії, пізні­шими представниками якої були Павло Русин з Кросна та Станіс­лав Оріховський з с. Оріхівка Руського (нині Пшемисльського) воєводства. В останні роки королювання Казімеж Ягелончик (1492) призначив К. своїм лейб-медиком. Ним він лишається пев­ний час й при дворі короля Яна Ольбрахта. Разом з тим королів­ський лікар читає захоплюючі лекції студентам Ягелонського ун­ту з астрології та медицини. 1492 К. обрано деканом медич. ф-ту цього ун-ту. На рік раніше на ф-ті мистецтв розпочав навчання вісімнадцятирічний Микола Коперник. Можливо саме К. в душу юного торунця, майбутнього автора трактату «Про обертання не­бесних сфер», було кинуто перше зерня ідеї геліоцентричної по­будови планетної системи, до якої належить і наша Земля. Похо­ваний у Кракові, де розпочав свою наукову діяльність.

Котляревський Сергій Андрійович (1873-1940) - рос. правознавець, історик і громад, діяч, доктор заг. історії з 1904, доктор держ. права з 1909. Народ, на Ставропольщині в укр. сім’ї. Закін. 1896 істор.-філол. ф-т Моск, ун-ту. Проф. Московського та Петрогр. ун-тів. Один з засновників партії конституційних демок­ратів, член І Держ думи, комісар Тимчасового уряду в 1917 р. Розробляв теорію правової держави у працях «Влада і право. Проблема правової держави», «Конституційна держава. Досвід політико-морфологічного огляду», «Правова держава і зовнішня політика», «Війна і демократія» та ін.

Коттарій - безземельний селянин в нормандській Англії.

Коттери - феодально залежні селяни в Англії, земельні наділи яких були найдрібнішими.

Коцюбинський Юрій Михайлович (25.ХІ.1896-8.ІП.1937) - укр. держ., парт, і військ, діяч. Син видатного укр. письменника М.М. Коцюбинського. Закін. 1917 Одеську військову школу пра­порщиків. Був членом РСДРП. Активний учасник рев. подій 1917 в Петрограді. Делегат І і II Bcepoc. з’їздів рад. У грудні 1917 увійшов до складу першого рад. уряду: заступник, а згодом - нар. секретар у військ, справах. У січні 1918 - головнокомандувач військами Укр. соц. рад. республіки. З 25 березня по 18 квітня 1918 - нар. секретар внутр, справ, член Всеукр. центр, військ.- рев. к-ту, а з кін. листопада - член Тимчас. роб.-сел. уряду Украї­ни. У 1919-1920 - голова Черніг. губвиконкому, зав. відділу Полт. губкому. З 1920 - на дип. роботі, а з 1933 - голова Держ- плану і заст. голови PHK УСРР, член ВУЦВК. У лютому 1935 арештований і засуджений спочатку рішенням Особливої наради при HKBC CPCP до 6 років заслання, а в березні 1937 - колегією до розстрілу за організацію і керівництво т. з. українським троць- кістським центром. Реабіліт. у грудні 1955.

Кочубеї - укр. козац.-старшинський і дворян, рід XVII­XIX стст. Його засновник - Кучук-бей, нащадок кримських кня­зів, в кінці XVI ст. переїхав з Кримського ханства на пост, меш­кання в Лівобережну Україну. Прийнявши христ. (православну) віру, він під іменем Андрія Кочубея служив старшиною у козац. реєстровому війську. Його син - Леонтій Андрійович - закін. службу в чині значкового військ, товариша. Найвідомішим з роду К. є син Леонтія - Василь K., який тривалий час був одним з кері­вників геть, адміністрації в уряді LC. Мазепи. Страчений влітку 1708 за наказом царя Петра І за політ, донос, в якому гетьман І. Мазепа звинувачувався у держ. зраді. Його син - Василь Васи­льович К. (бл. 1680-1743) - був полковником Полтавського пол­ку (1727-1743); онук - Семен Васильович К. (1725-1779) - ген. обозним (1751-1764), членом другої Малоросійської колегії, ге­нерал-майором рос. армії (з 1764). Семен К. (онук Семена Васи­льовича; бл. 1778-1835) - губ. предводитель полт. дворянства, входив до укр. масон, ложі «Любов до істини» в Полтаві. Віктор Павлович К. (1768-1834; нар. і виріс в Україні) - рос. держ. діяч, дипломат, міністр внутр, справ (1802-1807 і 1819-1823), голова Державної ради і Комітету міністрів Росії (з 1827), граф (з 1799), князь Рос. імперії (з 1831).

Кочубей Василь Леонтійович (1640-14.VΠ.1708) - укр. держ. і політ, діяч. Розпочав військ, службу в козац. війську геть­мана П.Д. Дорошенка, був ст. канцеляристом (реєнтом) Генера­льної військової канцелярії і ген. писарем за гетьмана І. Самой­ловича. 1687 К. брав активну участь у старшин, змові проти І. Самойловича та обранні гетьманом України І.С. Мазепи, за що був винагороджений великими маетностями (в т.ч. с. Диканькою на Полтавщині). 1687-1699 - ген. писар, з 1700 - ген. суддя. К. - учасник багатьох військ, походів укр. козац. війська. У 1706-1708 призначався наказним гетьманом. У 90-х рр. XVΠ ст. разом зі своїм родичем полт. полковником І. Іскрою очолював старшин, угруповання, що виступало проти участі України-Гетьманщини в анти тур. коаліції європ. держав і, всупереч тодішній позиції І. Мазепи, схилялося до союзу Росії й України з Кримським ханс­твом. Цілком імовірно, що К. та його однодумці могли в цей час підтримувати таємні зв’язки з козацьким гетьманом Петром Іва- ненком (Петриком), який виступав проти рос. колоніального гні­ту в Україні. Політ, й особиста амбітність К. призвела до погір­шення його стосунків з І. Мазепою, а з 1704, у зв’язку з романом гетьмана з дочкою К. Мотрею, їхні відносини набули ще й харак­теру гострого сімейного конфлікту. Восени 1707 і на поч. 1708 К. через довірених осіб передав рос. боярину І.О. Мусіну-Пушкіну, царевичу Олексію Петровичу, а також охтирському полковникові Ф. Осипову доноси, в яких йшлося про те, що І. Мазепа хоче зра­дити рос. царя і веде таємні переговори з прихильником Швеції польс. королем С. Лещинським, готує замах на Петра І і підбурює проти Росії запоріз. козаків. Дізнавшись, що цим звинуваченням не повірили ні цар, ні його міністри, і побоюючись переслідувань з боку гетьмана, K разом зі своїм однодумцем полковником І. Іскрою у квітні 1708 прибув до м. Вітебська (Білорусь), де зна­ходилася штаб-квартира Петра І, і передав особисто цареві письм. донос з 33 пунктів. Повторивши всі попередні звинува­чення на адресу І. Мазепи, К. додав вже й про прямі наміри укр. гетьмана з’єднатися з арміями С. Лещинського й швед, короля Карла XII. Під час слідства К. під тортурами зрікся своїх звину­вачень проти І. Мазепи і був засуджений разом з І. Іскрою до 478

страти, яка після затвердження вироку царем Петром І відбулася в с. Борщагівці на Білоцерківщині (тепер Погребищенського р-ну Війн, обл.) у липні 1708 в присутності І Мазепи, великої кількості козац. війська і місц. люда. Після переходу частини казац. війська на чолі з І. Мазепою на бік Карла XII тіла К. та І. Іскри були пе- репоховані на тер. Києво-Печерської лаври.

Кочубей Віктор Павлович (11.XI.1768-03.VI.1834) - рос. держ. діяч, дипломат, граф з 1799, князь з 1831. З відомого укр. козац.-старшин. і дворян, роду XVΠ-XIX стст. У 7-річному віці був зарахований на військ, службу до лейб-гвард. Преображенсь- кого полку (Петербург), де протягом 10 років дослужився до під- поручника. За сприяння свого дядька, О.А. Безбородька, почина­ючи з 1784 залучався до дип. роботи - спочатку в складі рос. місії у Швеції, потім в Англії. 1792 К. у ранзі надзвичайного і повно­важного посла (міністра) прибув до Оттоманської Порти, де пра­цював до 1796. Відкликаний у Росію імп. Павлом І, він упродовж кількох років перебував на державній службі: член Колегії закор­донних справ, пізніше (1798-1801) К. - віце-канцлер рос. уряду. З початком правління імп. Олександра І (1801) К. входив до т. з. комітету чотирьох, що складався з особистих друзів царя і при­хильників його реформ. Саме під впливом цього «комітету» Оле­ксандр І відновив підупале за роки правління Катерини П значен­ня Сенату як вищої адм. і суд. установи в Рос. імперії, а замість застарілих колегій створив міністерства (1802). К. став першим міністром внутр, справ Росії (1802-1812, 1819-1821), водночас він входив до складу ін. вищих держ. органів - Сенату, Комітету міністрів, Державної ради. Очолював департамент законів (1812— 1816) та деп. цив. і духовних справ (1816-1819). Був головою Держ. ради і К-ту міністрів (1827). Під час війни 1812 К. супро­воджував імп. Олександра І у його поїздках за кордон, очолював Раду, створену для організації спільних військ, і дипломатичних дій союзників Росії проти наполеонівської Франції. К. був влас­ником великих маєтків, в яких тільки в Україні мешкало понад 22 тис. кріпосних селян. Певний час захоплювався ідеєю звіль­нення селян від кріпацтва, виступав одним з ініціаторів створення і видання відомого закону про «вільних хліборобів» (1803), який надавав право поміщикам звільняти своїх кріпаків і забезпечувати їх власною землею на умовах, що затверджувалися урядом; актив­но займався питаннями освіти та попечительською діяльністю.

Кравчук Леонід Макарович (10.1.1934) - укр. держ. і по­літ. діяч, канд. екон. наук з 1970, почес. доктор, професор бага­тьох вітчизн. і зарубіж. ун-тів. Закін. 1953 Рівн. кооп, технікум, 1958 - екон. ф-т Київ, ун-ту. В 1958-1960 - викл. політекономії Чернів. фін. технікуму. З 1960 - на парт, роботі у Чернів. обкомі КПУ. В 1967-1970 навч. в аспірантурі Академії сусп. наук (Моск­ва). З 1970 - в апараті ЦК КПУ, де пройшов шлях від завсектора до другого секретаря ЦК, члена політбюро ЦК КПУ. У 1989—1990— секретар ЦК КПУ з ідеол. роботи. Одночасно (з липня 1990) - член КПРС. 19.VIΠ.1991 вийшов з лав КПРС. Депутат BP УРСР 10-11 скликань, нар. депутат України 12-14 скликань. З 23.VΠ.1990 по 05.ХП. 1991 - Голова BP УРСР/України. Був чле­ном Ради Федерації CPCP і членом Держ. Ради CPCP. Як Голова BP УРСР підписав Постанову BP УРСР «Про проголошення не­залежності України» (24.Vm.1991) і Указ Президії BP України «Про заборону діяльності Компартії України» (30.VΠI.1991), Зая­ву BP України «Про без’ядерний статус України» (24.Х.1991). З 5.ХП.1991 по 19.VII.1994) - Президент України. Одночасно (з 25 лютого по жовтень 1992) - голова Держ. думи України. К. під­писав у м. Мінськ (Білорусь) Угоду про Співдружність Незалеж­них Держав (8.ХП.1991). Під час перебування К. на посаді Прези­дента України наша держава стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1992), була прийнята до Північно­атлантичної ради співробітництва (10.ПІ.1992), приєдналася до Програми НАТО «Партнерство заради миру» (8.П. 1994), встано­вила партнерські та взаємовигідні міжнар. відносини з багатьма країнами світу. Має низку друкованих праць: «Оплата праці і ма­теріальне стимулювання» (1972), «Є така держава - Україна» (1992); «Останні дні імперії... Перші кроки надії» (1994); «Дер­жава і влада: досвід адміністративної реформи в Україні» (2001); «Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми» (2002) та ін.

Кревська унія 1385 - держ-політ. союз, укладений між Польщею та Великим князівством Литовським 14.VΠI.1385 у м. Крево (тепер Білорусь). Передбачала об’єднання Польщі та Литви в єдину д-ву внаслідок шлюбу польс. королеви Лдвіги і ве­ликого князя литовського Ягайла. Унія була зумовлена необхід­ністю спільної б-би суб’єктів договору проти Лівонського ордену і водночас Московського князівства, а також намаганням лит. фе­одалів за допомогою Польщі зміцнити своє панування у Велико­му князівстві Литовському. За умовою К. у. 1385 Ягайло ставав польс. королем під ім’ям Владислава П, водночас залишаючись вел. князем литовським. За руку Ядвіги і польс. корону Ягайло зобов’язувався прийняти разом з нас. Литви хрещення за катол. обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську скарбницю, заплатити 200 тис. флоринів імп. Вільгельму Авст­рійському за відмову від шлюбу з Ядвігою, повернути до польс. корони всі відторгнені від неї території та приєднати до Польщі лит. і укр. землі. Разом з лит. князями присяжні грамоти на вір­ність польс. королю підписали київський, волинський та новго- род-сіверський князі, що означало перехід їхніх князівств з усім населенням у підданство польс. короні. К. у. 1385 викликала си­льну протидію, оскільки вела до ліквідації держ. суверенітету Литви і перетворення залежних від неї укр. земель на об’єкт ко­лонізації польс. феодалами. Незадоволення лит. знаті, підтриму­ваної частиною знаті руської, використав двоюрідній брат Ягайла Bimoem, який домагався великокнязівського столу. Ця б-ба за рівноправність із польс. стороною завершилася компромісом, оформленим Остроеською угодою 1392. За нею Вітовт визнавав­ся пожиттєвим правителем Вел. князівства Литовського на основі васальної залежності від Польщі. К. у. 1385 мала характер особис­тої (персональної) унії, де кожна зі сторін переслідувала свої власні вузьконаціональні інтереси.

Кременчуцький полк - адм.-тер. і військ, одиниця в Ліво- береж. Україні з центром у м. Кременчуці (тепер Полт. обл.). Утв. 1661 з частин Чигиринського полку, Полтавського полку, Мирго­родського полку і Лубенського полку. Сотенні центри: Багачка

(тепер смт. Велика Багачка), Балаклія, Білоцерківка, Бірки (ймовір­но, 1661-1662), Вереміївка, Говтва, Городище, Жовнине, Кише­ньки, Кобеляки, Лукім’я (давньорус. Лукомль), Максимівка, Ma- нжелія, Нові Санжари, Омельник, Остап’є, Переволочна, Потоки, Устивиця, Чигирин-Діброва. Полковники: К. Андріїв (1661), Г. Дубовик (1661-1662) і К. Гавриленко (1662-1663). Ліквідова­ний 1663 після страти наказного гетьмана Я. Сомка, ініціатора утворення К. п. Територію К. п. поділили між полками, з частин яких його було утворено.

Кримінальне право - 1. Галузь права, що являє собою су­купність юридичних норм, які визначають злочинність і криміна­льну караність тих або інших діянь, які становлять загрозу для системи суспільних відносин (суспільну небезпеку), що склалися в даній соціальній структурі. 2. Наукова дисципліна і навчальний курс, що викладається у вищих юридичних закладах освіти.

Кримінальний кодекс Франції 1810 - складається із Зага­льної та Особливої частини. Загальну частину кодексу утворю­ють перші дві книги, присвячені загальним питанням покарань, їх різновидам, кримінальній відповідальності. Особливу частину складають третя і четверта книги, в яких міститься перелік зло­чинних діянь. Перша книга кодексу присвячена покаранням кри­мінальним (мученицьким і ганебним) і виправним. Кодекс дета­льно описує порядок застосування кожного покарання. Мучени­цькими покараннями у Франції поч. XIX ст. були: смерть, катор­жні роботи, депортація, гамівний дім. У деяких випадках одночас­но з застосуванням одного з вказаних покарань, допускалося тав­рування правопорушника. До ганебних покарань відносились: ви­ставляння біля ганебного стовпа в нашийнику, вигнання, позбав­лення виборчих прав і заборона займати державні посади. Серед виправних покарань кодекс називає тюремне ув’язнення у випра­вному закладі, тимчасове позбавлення політичних, цивільних і сімейних прав, штраф. Друга книга кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності. До останніх відносять безумство і примус до здійснення злочинів 482

силою. Детально описуються різноманітні форми співучасті: під­бурювання, підмовляння, підсобництво у скоєнні злочину. Ко­декс не встановлював мінімального віку кримінальної відповіда­льності. Однак до осіб, які не д осяг ли 16 років, застосовувалися більш м’які форми покарання, ніж до осіб, які досягли цього віку. Третя книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які поді­лялися на два різновиди: 1) публічні правопорушення, до яких ві­днесені дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою; 2) приватні правопо­рушення, тобто правопорушення, спрямовані проти приватних осіб, які мають об’єктом посягання або особистість, або влас­ність. Більше половини статей КПК 1808 присвячені охороні влас­ності. Четверта книга кодексу присвячена поліцейським право­порушенням і покаранням, які накладалися за незначні правопо­рушення не судовим а судово-поліцейським порядком.

Кримінальний процес - вживається в чотирьох значеннях: 1) діяльність певних органів та осіб; 2) галузь права; 3) правова наука; 4) навчальна дисципліна. К.п. - регламентована законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (за участі державних, громадських організацій, посадових осіб і громадян), змістом якої є порушення розслідування, судовий розгляд кримінальних справ, перегляд і виконання судових рі­шень. К.п. складається з 8-ми стадій: порушення кримінальної справи, досудове розслідування, попередній розгляд справи суд­дею, судовий розгляд, апеляційне провадження, касаційне прова­дження, виконання вироку, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. К.п. у широкому аспекті тотожний по­няттю кримінального судочинства. Завдання К.п.: забезпечення захисту прав і свобод осіб, які беруть участь у справі, швидке й повне розкриття злочинів, одержання доказів з метою з’ясування істини і правильного застосування закону, призначення справед­ливого покарання винним, відвернення незаконного притягнення осіб до кримінальної відповідальності та засудження невинних.

Кримінально-виконавче право, виправно-трудове право - 1. Галузь права, що становить собою сукупність юридичних норм, які регулюють порядок виконання (відбуття) кримінально­го покарання. Предметом К.-в. п. є: засоби виправлення засудже­них, захист їхніх прав і законних інтересів, надання їм допомоги в соціальній реабілітації. Згідно з доктриною К.-в. п. головною ме­тою покарання є не тільки кара або відплата за скоєне, а виправ­лення і перевиховання засуджених. Виконання покарання не має на меті вчинення фізичних страждань або приниження людської гідності. Єдиною підставою для відбуття засудження покарання є тільки вирок суду, який набрав чинності. 2. Наукова дисципліна і навчальний курс, що викладається у вищих юридичних закладах освіти.

Кримінально-процесуальне право - одна з основних са­мостійних галузей права. Сукупність юридичних норм, які визна­чають завдання, принципи, коло учасників кримінального проце­су, їхні права та обов’язки, а також інші положення судочинства. Регламентує порядок досудового розслідування, судового розгля­ду кримінальних справ, перегляду та виконання судових вироків, ухвал і постанов. Юридичною базою кримінально-процесуаль­ного законодавства є конституція тієї чи іншої країни, яка закріп­лює принципи кримінального процесу. Кримінально-процесуаль­ний кодекс містить норми К.-п. п., регламентує порядок прова­дження у кримінальних справах.

Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1808 - був першим сугубо процесуальним кодексом в історії судочинства Франції. Він закріпив принцип призначення суддів урядом і за­твердив триступеневу систему суду, відповідну поділу на три ви­ди правопорушень, встановленому Кримінальним кодексом Фран­ції 1810. Першою інстанцією, хто здійснював функції суду з кри­мінальних справ, був мировий суддя. Друга інстанція була пред­ставлена судом виправної поліції. Це був колегіальний суд, але він діяв без присяжних засідателів. Третьою інстанцією став апеля­ційний суд, що був і колегіальним, і з присяжними засідателями, і 484

складався з двох відділень: з кримінальних і з цивільних справ. Судову систему Франції очолював касаційний суд. При суді була прокуратура, яка підтримувала звинувачення і здійснювала наг­ляд за законністю дій посадових осіб судового апарату. КПК 1808 встановлював змішану, змагально-розшукову форму процесу, що мав дві стадії: перша стадія - попереднє розслідування, містив усі риси розшукового процесу, ставлячи звинуваченого у повну залежність від судового чиновника; на другій стадії судового слідства домінувала змагальна форма процесу, що надавала зви­нуваченому право активного учасника процесу. Цій стадії була притаманна гласність та усність.

Кримінологія (лат. crimen - злочин і гр. logos - слово, вчення) - наука про злочинність, її причини, шляхи та методи її попередження, особу злочинця.

Кримська Соціалістична Радянська Республіка (далі - KCPP) - держ. утворення на Кримському п-ві, проголошене в кві­тні 1919 після визволення Криму від іноз. інтервентів. Рішення про у творення KCPP було прийнято політбюро ЦК РКП (б) 22.ΓV.1919. Входила до складу РСФРР. У пост. ЦК РКП (б) про статус кримського уряду зазначалося, що він діє на правах губви- конкому, підпорядковуючись ЦВК РСФРР та відповідним нарко­матам, тобто KCPP була не національним, а тер. утворенням. 28-29.ΓV.1919 крим. обл. партконференція сформувала склад тимчасового робітничо-селянського уряду KCPP. У травні 1919 були проведені вибори до місц. рад, націоналізовані підприємст­ва, банки, поміщицькі і церковні землі, вжито заходів щодо збе­реження курортів тощо. Проте захоплення Донбасу денікінцями в травні 1919 і наступ білогвардійців у районі Феодосії створили загрозу оточення та ліквідації республіки насильницьким шля­хом. За цих обставин уряд KCPP і Кримський обком РКП (б) у червні 1919 здійснили евакуацію парт, і рад. установ у м. Ніко­поль. KCPP припинила своє існування.

Кримська (Ялтинська) конференція 1945, Кримська кон­ференція 1945, Ялтинська конференція 1945 - конференція ліде­рів трьох держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Вели­кобританії) за участі керівників зовнішньополіт. і військ, відомств цих країн у Криму (м. Ялта) 4-11.П. 1945. Була присвячена вирі­шенню низки важливих питань повоєн. облаштування світу, а та­кож проблем, які виникли під час ост. заверш. фази Другої світо­вої війни 1939-1945. В Ялті розглядалися пропозиції щодо утво­рення Організації Об ’єднаних Націй (ООН), розроблені на конфе­ренціях у м. Думбартоні-Оксі (СІНА; вересень-жовтень 1944). Було вирішено, що крім CPCP, повноправними членами OOH та її засновниками будуть УРСР і БРСР. Конференція також прийн­яла рішення про порядок голосування у Раді Безпеки (РБ) майбу­тньої ООН. Пост, члени цього органу наділялися правом вето під час голосування з усіх питань, крім процедурних. Було вирішено скликати 25.IV. 1945 у м. Сан-Франциско (США) Конференцію Об’єднаних Націй з метою розробки і прийняття Статуту ООН. Обговорювалося питання порядку та умов окупації Німеччини після її безумовної капітуляції. ЗС трьох країн мали нести відпо­відальність у своїх зонах окупації щодо денацифікації, деміліта­ризації, встановлення дем. порядку. Окр. рішенням до цього про­цесу залучалася Франція, котрій були запропоновані її зона оку­пації, а також участь у Міжнар. контрольній комісії - органі адміністрації союзників з перебуванням у Берліні. Конференція визнала, що Німеччина зобов’язана відшкодувати союзним д-вам збитки, яких вони зазнали від агресії, у натурі і максимально мо­жливою мірою. На конференції значну увагу було приділено про­блемі закінчення війни з Японією. CPCP погодився вступити у війну з Японією через 2-3 місяці після закінчення війни в Європі. При цьому Монголія зберігала статус-кво, до CPCP поверталася пд. частина о. Сахалін, він також отримав право анексувати Ky- рильські о-ви. Торг, порт Дайрен мав бути інтернаціоналізова­ним, а військ.-мор. база Порт-Артур віддавалася Рад. Союзу. Ки­тайські Східна і Південна залізниці передавалися в управління змішаної кит.-рад. компанії. Було також вирішено, що Японія втрачає острови і архіпелаги в Тихому ок., якими вона управляла 486

на основі мандата Ліги Націй. США і CPCP домовилися визволи­ти Корею від япон. панування і розділити її на дві зони окупації - пн. (радянську) та пд. (американську). Серед рішень щодо Європи найважливішими були визначення кордонів Польщі й реорганіза­ція її уряду. Союзики дійшли згоди в тому, що сх. кордон цієї д- ви пройде по т. з. «лінії Керзона» (1919) з незначними змінами на користь Польщі. Остання мала отримати значну тер. компенсацію на Зх. і Пн. за рахунок території Німеччини. Стосовно польс. уряду союзники вирішили, що він потребує розширення на дем. засадах і за участі представників польс. еміграції. Конференція прийняла низку принципових істор. рішень, які сприяли дем. від­будові Європи і світу в цілому. Так, у Декларації про визволену Європу було заявлено про намір союзників сприяти створенню у цих країнах дем. урядів шляхом вільних виборів. Не всі наміри було здійснено, особливо в умовах «холодної війни», яка розпоча­лася невдовзі після закінчення Другої світової війни. Крім того, певна частина рішень конференції свідчила про поділ світу на зо­ни впливу між країнами «великої трійки».

Криптії (грец. krypteia) - у Спарті - обряд масових вбивств ілотів, санкціонований державою (ілота мав убити кожний юнак, який переходив до розряду повнолітніх спартіатів) з метою стримування руху ілотів за свої громадянські права. К. проводи­лися щорічно під керівництвом ефорів й після символічного про­голошення війни Мессенії.

Крито-Мікенська цивілізація - протодержави (Кноське, Мікенське царства та ін.), створені у XXVI-XΠ стст. до н.е. ахей­ськими племенами, які підкорили пелазгів та мінойців. Характер­ною рисою культури цих держав, що то підносилися, то занепа­дали, були палацові комплекси, сліди торговельно-ремісничої ді­яльності та наявність писемності. Охоплювала острови Егейсько- го та Середземного морів. Однозначно належить давньогрецьким племенам. Найвизначнішими дослідниками К.-М. ц. були Генріх Шліман, Артур Еване, Майкл Вентріс, Дж. Чадвік та ін.

Критські закони - закони могутньої морської держави, якою вважався Крит у XXVI-XΠ стст. до н.е. зі столицею у м. Кносс. Згадуються старогрецькими істориками, вченими. За легендою їх уклали два брати-співправителі Мінос і Радомант. Закони були викарбувані на мідних пластинах і виставлені для всенародного ознайомлення та виконання на центральній площі столиці. Про це пишуть Аристотель, Плутарх та інші автори V- IV ст. до н.е. Закони Криту вважалися зразком правосуддя і спра­ведливості, їх вивчали і запозичували в наступний період пред­ставники інших міст-держав Середземномор’я - Зелевк (VII ст. до н.е.) з Південної Італії, спартанський реформатор Лікург (VΠ ст. до н.е.) та ін.

Кріпак (найменування походить від кріпості документа, що з кін. XV ст. фіксував «прикріплення» селян до землі) - наймену­вання селянина в Україні за доби феодалізму, прикріпленого до зем. наділу й особисто залежного від феодала-землевласника.

Кріпосні селяни в Європі - особисто залежні держателі землі з переважанням панщини у складі ренти. У Європі вони іменувалися сервами і вілланами, у Візантії - «приписними» колонами та паріками, в Річі Посполитій та Росії - холопами.

Кріпосне право (від «кріпость» - документ, за яким селяни в Росії прикріплювалися до землі, пізніше назва стала використо­вуватися у більш широкому контексті щодо європейських країн) - феодальне право, що регламентувало вид особистої залежності селян у феодальному суспільстві від господарів землі, на якій во­ни працювали. В період найбільшого розквіту К.п. селяни не ма­ли права переходу від одного пана до іншого, були позбавлені особистих прав та сплачували хазяїну землі данину (натуральну ренту та грошовий чинш) та відробляли панщину за право корис­тування землею. Феодали, в свою чергу, мали право власності на результати праці, майно селянина-кріпака, а також право продажу його як із землею, так і без неї (причому, юридична відповідаль­ність передбачалася лише за вбивство кріпаків). В європейських країнах К.п. формувалося та вдосконалювалося протягом ХІ-ХУШ стст. Основними категоріями кріпосних селян були державні селяни, які сплачували державні податки та відробляли повинність на користь держави, та поміщицькі селяни, що стано­вили переважну більшість кріпосних селян, перебували в повній залежності від феодалів. Виконуючи ті ж повинності, що й дер­жавні селяни, вони відробляли феодальну ренту на користь по­міщика. Проміжне становище за своїм правовим статусом посіда­ли т.зв. удільні селяни, що належали імператорській сім’ї.

Крозьє Мішель (06.XI.1922-24.V.2013) - фр. соціолог, пи­сьменник, прибічник поміркованого функціоналізму. Закінчив філолого-юридичний ф-т в Парижі. Отримав великий досвід соці­ального аналізу, завдячуючи американській стипендії, яку він з великою користю для себе використав вивчаючи робітничий рух у СІНА. Він провів чотирнадцять місяців подорожуючи по США, спілкуючись з членами профспілок та чиновниками, різносторон- ньо вивчаючи робітничий рух і американське суспільство зага­лом. Повернувшись до Франції, К. опублікував книгу про це ці­каве дослідження, що прибавило йому авторитету. У 1953 він провів свої перші дослідження «білих комірців» у Французькому поштовому банку. Публікація результатів цього дослідження («Маленькі чиновники») створила йому репутацію соціолога «бі­лих комірців» і стимулювала цілий ряд нових «польових дослі­джень» у страхових кампаніях, великих національних банках, приватних фірмах. В 1959 він був запрошений в Центр перспек­тивних досліджень в сфері наук з поводження в Пало-Альто. Там він розпочав розробку і написання того, що в кінцевому резуль­таті стало книгою-бестселером «Феномен бюрократії», вперше надрукованій в Англії, а згодом і у Франції в 1964. Засновник і директор Центру соціології організацій в Парижі, який з 1976 ві­домий як Національний центр наукових досліджень, а також пре­зидент Французького соціологічного товариства. Був консультан­том фр. уряду, читав лекції в ряді університетів: Стенфорді, Ка­ліфорнії. Автор праць «Феномен бюрократії» (1964), «Криза де­мократії» (1995) та ін. У двотисячних К. написав автобіографію у двох томах «Моя чудова епоха» (2002) та «Проти течії» (2004).

Кромвель Олівер (25.ΓV.1599-03.IX.1658) - юрист, англ, військ, і політ, діяч, лідер індепендентів. 1616 вступив до коле­джу в Кембріджі. З 1619 займався вивченням права у Лондоні. 1628 обраний до палати громад, а 1640 - до Короткого і Довгого парламентів. Обстоюючи інтереси молодої англ, буржуазії та но­вого дворянства, К. здобув авторитет серед опозиції Довгого пар­ламенту. З поч. громадян, війни (1642) К. у званні капітана на чо­лі кінного загону добровольців став на бік парламенту. Був ініці­атором та гол. організатором парл. армії, сприяв її перетворенню в регулярну армію. К. рішуче виступав за демократизацію армії, залучення до її лав селян (йоменів), вороже налаштованих щодо феод, порядків. У реорганізованій 1645 парлам. армії К. отримав звання генерал-лейтенанта і посаду заст. головнокомандувача. Талант К. як полководця виявився у вирішальних битвах Першої громадян, війни (1642-1646) при Маретон-Мурі (1644) і при Ней- збі (1645). К. продемонстрував уміння розуміти інтереси різних верств населення, йти на компроміси, використовуючи різнома­нітну тактику політ, боротьби. Політ, гнучкість К. уживалися з лицемірством і навіть підступністю: спираючись на армію, він водночас придушував солд. повстання; воюючи проти короля, вів з ним переговори; неодноразово вступаючи в союз з левелерами, придушував їхні повстання; розправлявся з рухом дигерів, що не заважало йому так само придушувати виступи роялістів. Викорис­товуючи рев. армію, К. здійснив «прайдову чистку» парламенту 1648, вигнавши своїх опонентів і забезпечивши індепендентам більшість у палаті представників. Під час Другої громадян, війни (1648) К. під тиском нар. низів санкціонував суд і страту короля Англії Карла І, вина якого була доведена шляхом використання доктрини природних прав народу та сусп. договору. К. ліквідував монархію, палату лордів і у травні 1649 проголосив Англію рес­публікою. У 1650 К. став лордом-генералом - головнокомандува­чем усіма збройними силами республіки. Листувався з гетьманом Б. Хмельницьким - «викорінювачем польської магнатерії» в Україні, підтримуючи нац.-визв. боротьбу укр. народу проти сво­їх поневолювачів. 1653 K., користуючись майже необмеженою владою, знову розігнав опозиційний парламент і «призначив» 490

себе «лордом-протектором» Англії, Ірландії та Шотландії, легі­тимувавши цей акт у проголошеній того ж року новій конституції «Знаряддя управління». Правління К. на цьому етапі набуло ознак військ, диктатури. Помер 3.IX. 1658 і був похований у ста­ровинній усипальниці англ, королів - Вестмінстерському абатст­ві. З реставрацією монархії 1661 останки «узурпатора» було від­дано на глум.

Кропивнянський полк - адм.-тер. і військ, одиниця на JIi- вобереж. Україні з центром у м. Kpoпивна (тепер село Золотоні­ського р-ну Черкас, обл.). Утв. 1648 з частин Іркліївського полку та Лубенського полку. За реєстром, складеним після Зборівського договору 1649, К. п. включав 14 сотень і налічував понад 2000 ре­єстрових козаків. Сотенні центри: Городище, Деньги, Журавка, Іркліїв (3 сотні), Кропивна, Курінька, Оржиця, Пирятин (2 сотні), Чорнухи (2 сотні), Яблунів. Полковники: М. Телюченко (1648), Ф. Джалалій (1649-1658)-сподвижник Б. Хмельницького, в 1651 — наказний гетьман під час битви під Берестечком за відсутності Хмельницького. К. п. ліквідовано 1658, його територію поділено між полками, з частин якого його було утворено.

Кропоткін Петро Олексійович (27.ХІ.1842-8.ІІ.1921) - рос. політ, діяч, теоретик анархізму, князь. Закін. 1862 Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі. Перебував на військ, службі, вийшов у відставку 1867. У 1871-1872 був за кордоном, де приєднався до бакуністів. З 1872 включився в політ, рух. 1874 заарештований. 1876 втік з Петропавлів. фортеці-в’язниці, нелегально виїхав з Росії. Жив у Франції, Швейцарії, Англії, де займався рев. та наук, діяльністю. З еміграції повернувся 1917, але активної участі в сусп.-політ, житті рад. Росії не брав. На соціально-політ, та дер- жавозн. погляди К. великий вплив мали теорії М.О. Бакуніна, Г. Спенсера, К.Ф. Кесслера. У свою чергу, на базі вчення К. сфор­мувався специфічний політ, напрям - анархо-комунізм. Ідеї К. вплинули на формування соціобіол. теорії, теорії і практики «нових лівих» та ін. ліворадикальних течій XX ст. Осн. сусп.- політ. праці K.: «Промови бунтаря» (1885), «Хліб і воля» (1892), «Взаємодопомога як чинник еволюції» (1902), «Велика францу­зька революція 1789-1793» (1909), «Сучасна наука і анархія» (1913), «Етика» (1922).

Кубанське козацьке військо - останнє з 12 козац. військ Рос. імперії, яке існувало в Кубанській обл. (центр - Катерино- дар) з 1860 по 1920 і найдовше зберігало правові традиції запо­рожців та залишки козац. самоврядування. Сформувалося у скла­ді 22 (згодом - 27) кінних полків, 3 ескадронів, 13 пластунських батальйонів і 5 батарей Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного війська. Найвищою посад, особою у К. к. в. вважався наказний отаман, який зосереджував у своїх руках і цив. владу. Область К. к. в., на відміну від рос. губерній, поділялася не на повіти, а на 7 відділів. На чолі кожного з них стояв відділовий наказний отаман. У станицях діяли станичні ко­зац. збори, правління і отамани, а на хуторах - хутірські козац. зібання і отамани. 28.1.1918 Законод. рада Кубані спочатку заяви­ла про утворення Кубанської Народної Республіки (далі - КНР) як авт. частини РФ, а через кілька днів - про її повну незалеж­ність. Це був «кубанський варіант» П і IV універсалів Укр. Центр. Ради. KHP через кілька тижнів після проголошення самостійності була захоплена більшовиками. На її території було утворено Ky- бано-Чорноморську рад. республіку, яка увійшла до складу Пн- Кавказької рад. республіки.

Кудурру - «прикордонний камінь» чи кам’яний монумент (стелла), який ставився у Стародавньому Вавилоні на землях зем­левласника (храму) та містив текст привілеїв, які надавалися да­ному землевласнику, вождю племені чи храму.

Ку-клус-клан - таємна расистська терористична організація в СІНА. Була створена 1865 у місті Пуласкі та об’єднала усі теро­ристичні організації плантаторів Півдня США, які тероризували негритянське населення, фізично знищуючи невдоволених й бор­ців за громадянські права.

Кулачне право - у середньовічній Європі феодальне сва­вілля (право сильного) щодо розв’язання особистих і соціальних конфліктів (феодальні приватні війни).

Курбський Андрій Михайлович (1528-1583) - рос. політ діяч і воєначальник, князь, публіцист. Нащадок давнього укр. ро­ду. Отримав європ. освіту. З 20-річного віку - на військ, службі у Івана IV Васильовича (Грозного): стольник, осавул, воєвода, член неофіт. Моск, уряду - Добірної ради, один з провідних воєначаль­ників у Лівонській війні 1558-1883, воєвода у м. Дерпті (тепер - Тарту). 1564 перейшов на бік Литви і певний час жив на Волині. Свої політ.-правові погляди виклав у публіцист, праці «Історія князя великого Московського про справи, про які я чув від дос­тойних мужів і бачив на власні очі», у чотирьох посланнях до Івана Грозного і 20 листах до різних осіб, «Передмові до «Нового Маргариту» Златоуста», «Передмові до книги Дамаскіна «Небе­са», «Примітках до перекладів Златоуста і Дамаскіна» тощо. К. відкидав ідеї Грозного щодо неподільності, повноти і боговста- новленості самодерж. цар. влади, не сприймав його звинувачень на свою адресу у вчиненні зради Вітчизні й святотатстві. К. іме­нував Грозного «великим князем московським», не визнаючи йо­го цар. титулу. Джерелом влади у д-ві він вважав божественну волю, а мету верховенства управління вбачав у «справедливості, милостивості й праведності». Опричнина, на думку K., була ви­явом безбожності і беззаконня, «великим полком сатанинським». К. піддавав критиці рос. зак-во, суд і судочинство. Доводив, що тільки справедливість можна вважати правом. На цьому тлі засу­джував терор проти бояр як «кровопролиття невинних». Ідеал К. - монархія, обмежена виборним станово-представи, органом у ви­гляді Ради всенародних людей, яка разом з урядом безпосередньо дбає про дотримання законності в країні.

Куріатні зібрання - різновид народних зборів у Стародав­ньому Римі. Формально вводили на посаду осіб, обраних центурі- атними і трибугними зборами. Згодом були замінені зібранням лікторів - найвпливовіших представників курії.

Курія (лат. curia) - 1. У Стародавньому додержавному Римі - племінні союзи, надалі - адміністративно-територіальні одиниці Римської держави. До реформ Сервія Туллія римська община- цивітас об’єднувала три триби (племені), кожна з яких поділялася на 10 курій. Кожна курія складалася з 10 родів, а кожний рід - з 10 сімей. За К. проводилися народні збори, в яких кожна К. мала один голос. 2. Орган муніципального управління у провінційних містах (міський сенат) у пізній Римській імперії. 3. За доби сере­дньовіччя - рада і суд при сеньйорі, що складалися із його васа­лів. 4. Група виборців під час виборів у представницькі установи деяких країн. 5. Папська К. - центральний адміністративний апа­рат римсько-католицької церкви, очолюваний Папою; 6. Королів­ська К. - орган найвищої влади в деяких країнах середньовічної Європи, до складу якого входили король та наближені до нього особи.

Курфюрст (нім. Kurfurst) - один із семи (трьох духовних і чотирьох світських) великих феодалів Німеччини, які обирали імператора Священної римської імперії німецької нації. Згідно з «Золотою буллою» 1356 р. К. були архієпископи Майнцський, Трірський та Кельнський, король Богемії (Чехії), герцог Саксон­ський, маркграф Бранденбургський та пфальцграф Рейнський.

Кутюми (фр. Coutume - звичай) - у середньовічній ранньо­феодальній Франції територіальні правові звичаї (usages) окремих регіонів, сеньйорій, общин, міст тощо.

Кутюми Бовезі - перша збірка, до якої увійшло звичаєве право Північно-Східної Франції (графства Бове). Були записані та прокоментовані наприкінці бл. 1282 одним із найавторитетніших середньовічних юристів, суддів та сенешалів - Філіппом де Бо- мануаром (1247-1295) та отримала назву «Кутюми Бовезі». За під­готовку «Кутюмів Бовезі», виданих у двох томах, автор заслужив шанобливе звернення «світоч свого часу». Праця Бомануара міс­тить найважливіші свідчення про феодальне право Франції як пи­сане, так і звичаєве. Надруковані «Кутюми Бовезі» були аж у 494

1690. У цьому творі дається широка характеристика міських ко­мун, основних варіацій фіксації кріпосної залежності та майнових прав, юрисдикції судів, положення про обв’язки балії, адвоката, судді та інших учасників розв’язання різноманітних правових конфліктів.

Кучма Леонід Данилович (9.VIΠ.1938) - укр. держ. і політ, діяч, канд. тех. наук з 1990, професор з 1992, чл. Інженерної ака­демії України, почес. доктор багатьох вищих навч. закладів, д. чл. ряду акад, наук заруб, країн. Нар. у сел. сім’ї. Закін. 1960 фіз.-тех. ф-т Дніпропетровського ун-ту, за фахом інженер-механік у галузі ракетної техніки. З 1960 працював у конструкторському бюро (КБ) «Південне» (м. Дніпропетровськ); інженер (1960-1964), ст. інженер (1964-1966), провідний конструктор (1966-1972). Був тех. керівником випробувань ракетних комплексів на космодромі «Байконур», пом. головного конструктора (1972-1975), секрета­рем парт, комітету КБ «Південне» (1975-1980) та BO «Південний машинобудівний завод» (1980-1982). Від 1982 - перший заст. на­чальника і генерального конструктора КБ. У 1986-1992 працював генеральним директором BO «Південний машинобудівний за­вод». У 1990-1994 - нар. депутат України ХП-ХШ скликань, чл. Комісії BP України з питань оборони і держ. безпеки (1990— 1992), член Ради нац. безпеки (1992-1993). Був президентом Укр. союзу промисловців і підприємців (1993-1994). Від 13.Х.1992 по 21.ІХ.1993 - Прем’єр-міністр України. 10.VII.1994 обраний Пре­зидентом України. Запровадив Програму радикальних екон. пе­ретворень в Україні. Співголова Конст. комісії (1994-1996). Ак­тивно сприяв прийняттю Конституції України 1996. Як глава д-ви К. підписав Меморандум про надання гарантій Україні з боку ядерних держав - США, Великобританії та Росії 1994, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між У країною і Росій­ською Федерацією 1997, Хартію про особливе партнерство НАТО і України 1997, видав Указ про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998). За президентства К. Україна стала повноправним членом міжнародного співтоварист­ва, членом Ради Європи, вперше у своїй історії урегулювала відносини з усіма сусідніми д-вами, створивши навколо себе пояс добросусідства й безпеки. 14.XI. 1999 К. вдруге обраний Президе­нтом України. Запропонував стратегію екон. та соціальної полі­тики на 2000-2004 роки «Україна: поступ у XXI століття». Як глава д-ви К. - Верх. Головнокомандувач ЗС України, Голова Ра­ди нац. безпеки і оборони. За участь у створенні унікальних косм. технологій К. удостоєний Ленін, премії у галузі науки і техніки (1981). Лауреат Держ. премії України у галузі науки і техніки (1993). Автор ряду наук, праць, книг «Про найголовніше» (1999), «Вірю в український народ» (2000), «Україна не Росія» (2004) та ін.

Кшатрії - одна із двох вищих варн в Стародавній Індії, що формувалася переважно з родовитої військово-племінної аристо­кратії. З неї рекрутувалися царі та вищі посадові особи держави.