Юридичні поняття і терміни на літеру Б

Бабеф Гракх (Франсуа Ноель) (23.XI.1760-26.V.1797) - ві­домий франц, революціонер, соціаліст-угопіст, керівник руху «рівних», один з найактивніших учасників Великої французької революції 1789-1794 рр.

Бабин Яр - див.: Гітлерівські репресії в Україні.

Базилевс, басилей (грец. basileus) - 1) племінний вождь в гомерівській Греції; 2) другий архонт в Стародавніх Афінах, який займався питаннями релігійного культу та розглядав у суді спра­ви про кримінальні злочини; 3) загально грецьке найменування правителя (царя).

Базиліка (лат. basilica, грец. basilicos - царський, царствен- ний) - 1. Імператорський закон у Візантії; 2. Громадське примі­щення (будівля), що призначалось для суду, торгових операцій; 3. Один з основних типів християнських храмів.

Базиліки, Василіки (від грец. βασιλικός - царський) - «цар­ські закони», видані 60 книгами грец. мовою бл. 888-889 рр. під керівництвом відомого візантійського юриста Сімбація. Покли­кані були замінити собою складні для розуміння (в т.ч. через мов­ний бар’єр) збірники права Юстиніана Великого, написані лати­ною. Б. - єдина законодавча пам’ятка, яка включала 60 книг, по­ділених на титули і фрагменти. Кожний титул Б. розпочинався з фрагменту тексту одного з римських юристів, цитованих в Диге- стах, далі йшли відповідні доповнення із Кодексу, Інституцій та Новел. Юстиніанівське право в Б. використовувалось не безпосе­редньо, а через грецькі переклади і коментарі (схолії, епітоми, парафрази) візантійських юристів VI ст. - Аноніма, Феофіла, До­рофея та ін. Більша частина Б. присвячена питанням приватного права, в т.ч. правовому становищу особи. Значний правовий ма­теріал стосується публічного і церковного права.

Баірум (ак. «ловець») - як і редум (погонич), професійний воїн у Стародавньому Вавилоні, який одержав від правителя за службу земельну ділянку.

Бак - раб у Стародавньому Єгипті.

Бакунін Михайло Олександрович (18.V. 1814-19.VI. 1876) - рос. революціонер, один з ідеологів анархізму. 1840 виїхав за кор­дон, де проживав у Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Франції. Слу­хав лекції у Берлін, ун-ті. В Цюріху зацікавився комуніст, рухом. У Парижі познайомився з П. Прудоном, а згодом з К.Марксом і Ф. Енгельсом. За участь у рев. подіях 1948-1949 був двічі засу­джений до страти (у Празі і Дрездені), помилуваний і виданий Росії. Перебував у казематах Петропавл. і Шліссельб. фортець, зго­дом - на засланні в Сибіру, звідки втік і від 1861 жив за кордоном (Англія, Італія, Швейцарія, Франція та ін.). У 1868 р. організував «Міжнародний альянс (союз) соц. Демократії». Автор праць «Фе­дералізм, соціалізм, антитеологізм» (1868), «Кнуто-німецька ім­перія» (1871), «Державність і анархія» (1873) та ін. Був прибічни­ком насильницької революції. Разом з тим виступав проти марк­систської ідеї диктатури пролетаріату, відкидав необхідність са- мост. «пролетарської партії». Ідеї і погляди Б. справили значний вплив на розвиток і утвердження анархізму як політико-ідеоло­гічної доктрини XIX ст.

Бакуфу (яп. букв, «польова ставка») - режим військового правління у феодальній Японії; військово-польова ставка; уряд трьох династій сьогунів у Японії.

Бальї (фр. bailli) - призначуваний королем чиновник у се­редньовічній Франції, голова бальяжа (округу королівського до­мену із кількох превотств) з фіскальними і судівсько-поліційними функціями.

Бальяжі - адміністративні одиниці середньовічної Франції, на які поділявся королівський домен. На чолі Б. стояли чиновни­ки - бальї, яких призначав король.

Бан (нім. Bann, φp.ban) - 1) (звич.) призов васалів на війсь­кову службу; 2) право глави середньовічної держави здійснювати вищу судову, військову та адміністративну владу.

Баналітет (фр.

Бандера Степан Андрійович (01.01.1909, с. Старий Угри- нів, тепер Калуського р-ну Івано-Франк, обл. - 15.11.1959, Мюн­хен, Німеччина) - великий син укр. народу, патріот, укр. політ, діяч, один із засновників і керівників Організації українських на­ціоналістів (ОУН). Закін. 1927 Стрийську гімназію, навч. 1928— 1933 на агроном, відділенні Вищої політех. школи уЛьвові. Знав кілька європ. мов. З 1931 керував пропаганд, відділом крайової орг-ції ОУН. У 1932-1933 був крайовим провідником ОУН і кра­йовим комендантом Української військової організації (УВО). Спрямовував діяльність крайових ОУН та УВО на боротьбу про­ти польс. окупації західноукр. земель, організовував терорист, акції проти держ. діячів Польщі, а також рад. дип. представників. За участь у замахах та належність до керівництва ОУН 1934 Б. було засуджено до смертної кари, від якої його врятувала амніс­тія політв’язнів. Провів понад 5 років у в’язницях Польщі з ре­жимом суворої ізоляції, був звільнений з тюрми бойовиками ОУН після нападу Німеччини на Польщу 1939. Розбіжності між Б. і головою проводу ОУН А. Мельником, насамперед щодо ролі Німеччини у визволенні України, привели в лютому 1940 до роз­колу ОУН і створення революційного проводу ОУН, який Б. і очолив. Лише спираючись на національно-свідомі патріотично налаштовані сили і підтримку більшості українського народу, вважав Б., можна відродити Українську Державу. З нападом фа­шист. Німеччини на CPCP ЗО червня 1941 у Львові за рішенням проводу ОУН (Б) було проголошено відновлення Української держави. За відмову скасувати цей акт гестапо заарештувало чле­нів новоствореного укр. уряду, в т.ч. Б., і кинуло їх до концтабо­ру. З табірної в’язниці (Заксенгаузен) Б. вийшов у грудні 1944. В 1947 Б. обрано головою ОУН, він організовує збройну боротьбу ОУН-УПА на західноукр. землях проти рад. влади і військ HKBC. 1955 обраний головою проводу Закордонних частин ОУН.

підпіллям в Україні і формуванню нової нелегальної структури ОУН на укр. землях. Ця діяльність Б. занепокоїла керівництво CPCP, і невдовзі (1959) його (за особистою вказівкою М.С. Хру­щова) було вбито у Мюнхені агентом HKBC Б. Сташинським. Б. - автор кількох ідеол. і програмних праць з питань укр. нац.-визв. руху («Перспективи Української революції», 1958 та ін.).

Бао (кит.) - відплата, як правило, за принципом таліона за здійснений злочин у Стародавньому Китаї.

Барак Хусейн Обама (04.VΠI.1961) - американський полі­тик, 44 президент США, колишній сенатор-демократ від штату Іллінойс у конгресі СІНА. У демократичній партії отримав номі­націю на посаду президента і 23.VIΠ.2008 оголосив про вибір кан­дидатури Джо Байдена на посаду віце-президента. За результата­ми виборів 04.ХІ.2008 здобув перемогу над республіканським кандидатом Джоном Маккейном; 20.1.2009 став Президентом США. У листопаді 2012 був обраний на другий термін. Склав пов­новаження 20.1.2017. Після закінчення школи О. два роки навчав­ся в приватному коледжі «Оксіденталь», а потім перевівся до Колумбійського університету, де вивчав політологію і спеціалізу­вався на міжнародних відносинах. У 1983 здобув ступінь бакала­вра, а в 1988 вступає на престижний юрфак Гарвардського уні­верситету. З 1996 робить стрімку політичну кар’єру: двічі підряд обирається до сенату штату Іллінойс, а 04.1.2005 вже складає присягу як сенатор конгресу США. За неповні три роки діяльнос­ті в складі сенату США О. запропонував 152 законодавчі акти і брав активну участь у підготовці інших 427 законе проектів. Над­звичайно плідну і результативну роботу проводив О. також впро­довж двох термінів на посту президента США. Як визнання його заслуг перед народами світу стало рішення Нобелівського комі­тету від 09.Х.2009 - вручити Б. О. Нобелівську премію миру за 2009. Починаючи від самого початку російської агресії проти України президент США Б. О. неодноразово стверджував про принципову підтримку територіальної цілісності та суверенітету України.

посилювати тиск на Росію і одночасно будуть допомагати Києву стабілізувати економіку та проводити необхідні реформи, а 05.VΠL2016 взагалі закликав Росію і бойовиків «скласти зброю і припинити погрожувати Україні». У січні 2017, коли Барак Оба­ма йшов з посади Президента, його рейтинг популярності стано­вив 60 %. Такого рівня підтримки Обама не мав з 2009 року. За рівнем популярності Обама поступався лише Біллу Клінтону, якого в січні 2001 підтримувало 66 % американців та Рональду Рейгану- 64 % в січні 1989.

Баристер, барристер (англ, barrister, від bar - бар’єр у залі суду, за яким знаходяться судді) - у Великобританії адвокат ви­щого рангу (порівняно з солиситором), який має право виступати у всіх судах, включаючи найвищі. Звання Б. присвоюється осо­бам, які мають юрид. освіту і є членами однієї з адвокат, корпор- рацій. Поділяються на юніорів (молодших) та королівських рад­ників або т.зв. «шовкових» (оскільки мають з’являтися у суді в шовкових мантіях і рукавичках). Б. - адвокат, що бере на себе за­хист інтересів клієнта у суді. До цього він не знає ні справи, ні особи, яку захищає. Отримавши матеріали від солиситора, Б. їх вивчає, вносить потрібні доповнення і виступає з аргументованим спростуванням обвинувачення перед присяжними. Б. не має пра­ва відмовити у захисті жодному з клієнтів. З числа Б., як правило, призначається генеральний аторней (близький за функціями до генерального прокурора), а також судді вищих судів, починаючи з окружного.

Барон (від франкськ. Ьаго - вільна людина, воїн) - у Зах. Європі в період феодалізму безпосеред. васал короля, великого феодала, пізніше - дворян, титул. В Англії т.з. вищі Б. поступово виокремелись в особливу соціальну групу, стали спадкоєм. чле­нами палати лордів у парламенті.

Барська конфедерація 1768 - військ.-політ, об’єднання польс. шляхти та катол. духівництва, яке діяло у друг. йол. XVIΠ ст. на підвладних Польщі укр. землях. Утв. 29.П.1768 на з’їзді шлях­ти в подільському м.

меті збереження необмежених прав і привілеїв шляхти і катол. церкви, захист самостійності Польщі. Конфедерати виступали проти посилення корол. влади та дедалі зростаючого втручання Росії у внутр, справи Речі Посполитої. Б. к. 1768 підтримали Авс­трія, Туреччина та Франція. Конфедерація зібрала 10-тис. армію і розпочала збройну боротьбу проти польс. і рос. військ, що підт­римували короля Станіслава Понятовського. Безпосеред. приво­дом до збройного виступу шляхти стало прийняття польс. сеймом закону про зрівняння у правах православних з католиками. Вод­ночас Б. к. 1768 придушувала нац.-визв. рух у Правобереж. Укра­їні. Загони конфедератів чинили жорстокі розправи над населен­ням Волині, Поділля та Київщини. У відповідь на це в Україні спалахнуло велике нар. повстання - Коліївщина. Польс.-рос. вій­ська спільними силами взяли гору над гол. силами конфедератів. Поразка Б.к. 1768 стала однією з передумов першого поділу Польщі 1772.

Бартоло да Сассоферрато, Бартолус (1314- 10.VΠ. 1357) - італ. правознавець. Був проф. ун-ту в Перуджі. Визначний пред­ставник італ. школи постглосаторів (коментаторів) римського права (див. Глосатори), що існувала в XIΠ-XV стст. Належить до попередників Г. Гроція. Правові погляди Б. розвивалися у період, коли Священна Римська імперія зовні ще зберігала риси об’єд­нуючого центру христ. Європи. У цей період відносини із части­нами імперії будувалися на теол. доктринах природного права, де незаперечним авторитетом був Фома Аквінський. Водночас у надрах імперії відбувалися дезінтеграц. процеси, що знайшли ви­яв у праві та політ, ідеології цього періоду. Б. ще визнавав імпе­ратора як повелителя світу, заявляючи, що заперечення цього бу­ло б єретичним. Однак італ. міста він уже розглядав як de facto вільні та незалежні. 1354 Б. написав класичну працю «Трактат про репресалії», в якій підтримав тенденцію італ. статутів і дого­ворів щодо обмеження влади імператора. В ній він також рішуче виступив проти покарань на війні військовополонених-християн та обґрунтував прогресивний на той час погляд на військ, здобич, яка повинна передаватися монархові з наступним її розподілом. Та найвагоміший внесок в історію міжнар. права Б. зробив своїми

коментарями про право omnes populi, що сьогодні відоме як між нар. приватне право. Він чітко поставив питання про «вибір пра­ва», що випливало з угод, які охоплюють дві або більше країн із своїми власними законами. Б. розвинув нову гілку норм, в яких були сформульовані принципи «вибору права». Він поділяв ста­тути на ті, що стосуються особи (statutum personale), і ті, що стсуються власності, насамперед нерухомої (statutum геаіе). У першому випадку повинно застосовуватися право місця прожи­вання особи, а в другому - право місця, де знаходиться власність. До цих двох видів статутів коментатори додали третій вид - «змі­шані статути», обґрунтуванням яких стала досить штучна «теорія статутів», що виходила з форм, авторитету Кодексу Юстиніана - Corpus juris civilis. Велика заслуга Б. полягає у тому, що на основі його теор. висновків були створені засади правового порядку для існування незалежних міст, спроможних встановлювати власне управління і закони, що забезпечували б регулювання торг, та ін­телект. Спілкування між такими містами. Це знаменувало перехід у міжнар. праві від теологічних до юрид. доктрин.

Басилевс, басилей (грец. βασιλεύς) - 1. У Стародавній Гре­ції за мікенської доби (ПІ-П тис. до н.е.) - правитель невеликого поселення. 2. У гомерівському епосі (кінець П-Ітис. до н.е.) - гла­ва племені або союзу племен. 3. Один з титулів царя у Стародав­ній Спарті. 4. У Стародавніх Афінах - спочатку глава племені, союзу племен, пізніше - другий архонт. 5. Титул грец. і макед. правителів в еллініст, д-вах. 6. Титул рим. імператорів, починаючи з Августа (27 до н.е. - 14 н.е.). 7. Титул візантійських імператорів.

Баскак (староузбецьке baskak - збирач данини; пов’язане з тюркським basmak - душити) - чиновник Золотої Орди, який на­глядав за збиранням державних податків - данини на підвладних землях, забезпечував її доставку до хан. двору, здійснював облік та періодичні переписи населення. На Русі (здебільшого на пд,- сх. та пн.-сх. територіях) з’явилися після поневолення її монго­лами - в середині ХШ ст. Б. південних удільних князівств підля­гали головному Б., ставка якого знаходилась у Переяславі на Трубежі (нині - Переяслав-Хмельницький), Б. північно-руських 62

князівств підлягали «великому» або головному Б., який перебу­вав у м. Володимирі на Клязьмі. Вони мали військ, загони, з до­помогою яких придушували виступи населення проти золотоор- дин. іга.

Бастилія - тюрьма в Парижі ХІУ-ХУШ стст., символ коро­лівської тиранії. 14 липня 1789 р. відбулося повстання, що покла­ло початок Великій французькій революції, внаслідок якого Б. була взята повстанцями та зруйнована. День взяття Б. став націо­нальним святом Франції.

Батий (Бату, Саїн-хан; 1208-55) - відомий монг. хан і пол­ководець доби Середньовіччя, онук Чингізхана. Продовжувач за­войовницької політики свого діда. У 1236-1242 очолив похід монг. орди до «останнього моря» - у Cx. і Центр. Європу. 1236 Б. захопив Камську Болгарію, а протягом 1237-1238 підкорив Пн- Cx. Русь. 1239 ординці, розгромивши приазовських половців, по­чали завоювання України-Руси. Спустошивши міста Середнього Придніпров’я, Галичини та Волині, Б. вдерся у Польщу, Закар­паття, Чехію, Угорщину. Зазнавши серйозних втрат, ослаблені героїчним опором європ. народів, монг. полчища змушені були відступити 1242 до Нижнього Поволжя, де Б. заснував свою дер­жаву - Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату. Поширив систему монгольського права та управління як на Південну, так і на Півн. Русь, обклавши місцеві князівства великою даниною і застосува­вши жорстокі міри покарання за непокору.

Баторій Стефан (27.ІХ.1533, м. Сімлеу, тепер Румунія - 12.ХП.1586, м. Гродно, Білорусь) - семиградський (трансільван­ський) князь (1571-1576), польський король з 1576, полководець. Навч. у Падуанському ун-ті (Італія). Одна з яскравих постатей на польс. троні. Прагнув зміцнити королів, владу в боротьбі з магна­тами, спираючись на середнє дворянство. Відмовився від ролі найвищого судді для шляхти на користь виборного шляхетського станового суду. Дозволив українським козакам самим обирати гетьмана. Б. залишив за собою право затверджувати гетьманів після прийняття присяги на вірність королю, наділяти їх прапором, була­вою і печаткою. Б. 1578 збільшив кількість реєстрових козаків до 6 000 чол., надав їм деякі привілеї. Уряд Б. проводив посилену ко­лонізацію Південного Придніпров’я та Лівобережної України.

Батурин - легендарна столиця козацької Гетьманщини (1669-1708; 1750-1764), тепер смт Бахмацького р-ну Черніг. обл. Вперше згадується у документах 1625 у зв’язку із спорудженням фортеці. Був сотенним містечком Чернігівського (з 1649) та Ні­жинського (з 1654) козацьких полків. У Б. підписано т. зв. Бату- ринські статті 1663 між гетьманом І. Брюховецькіш і моск. уря­дом. З 1669 Б. - столиця Гетьманщини, резиденція гетьманів Ліво­бережної України Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи. 02.11.1708 за наказом рос. царя Петра І Б. було знищено російсь­кими військами під командуванням О. Меншикова. Відроджений за часів гетьманування (1750-1764) К. Розумовського. У незалежній Україні у 2005-2010 рр. (за президентства В. Ющенка) в Б. створе­но історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

Батуринські статті 1663 - міждержавна угода, укладена ге­тьманом Лівобереж. України І. Брюховецьким і представниками моск. уряду у м. Батурині в листопаді 1663. Нею уточнювалась та доповнювалась (5 статтями) попередня Батуринська угода від 17.06.1663, в основі якої лежали Березневі статті 1654. У пер­шій статті І. Брюховецький обіцяв виділяти провіант для москов. залог у містах Гетьманщини; у другій - гарантував видачу угіка- чів-злочинців з Моск, д-ви до України; третьою статтею передба­чалось складання реєстру усіх козаків і міщан та опису їхніх до­ходів; четверта стаття містила право Москви втручатися у госп. і торг, справи Гетьманщини; п’ятою статтею суворо заборонялось укр. купцям вивозити з України та вільно продавати у Моск, д-ві укр. горілку і тютюн. Б. с. викликали загальне невдоволення на­селення Лівобережної України зрадницькою політикою гетьман­ського уряду. За Б. с. обмежується політ, автономія Гетьманщи­ни, її торговельно-економічна самостійність. Б. с. діяли недовго, їх було замінено Московськими статтями 1665.

«Батьки-засновники» США - делегати конвенту у Філаде­льфії (травень-вересень 1787), який ухвалив Конституцію СІНА. Найвідоміші з-поміж них - Дж. Вашингтон, А. Гамільтон, Б. Франклін, Дж. Адамс, Т. Джефферсон та ін. їхні ідеї та прак­тичні діяння справили істотний вплив на становлення Сполуче­них Штатів Америки.

«Батько Вітчизни» - почесний титул, яким володів Гай Юлій Цезар.

«Батько новітньої (незалежної) України» - почесний ти­тул першого Президента України (05.XΠ.1991-19.VΠ.1994) Героя України (з 2001) Леоніда Макаровича Кравчука.

Бахчисарайський мирний договір 1681 - договір між Ро­сією, Туреччиною та Кримським ханством про 20-річне пере­мир’я, укладений 13.01.1681 у Бахчисараї. За Б.м.д. припинялася рос.-тур. війна 1677-1681 за Правобережну Україну і встановлю­валися кордони по Дніпру. Туреччина і Крим, ханство визнавали приєднання до Росії Лівобереж. України, Києва, містечок Васи­лькова, Трипілля, Дідівщини, Радомишля, а також верховенство Рос. д-ви над Запоріжжям. Сторони договору зобов’язалися не за­селяти землі між Пд. Бугом і Дніпром. Київщина ж, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини. Татари зберігали право кочувати в степах Пн. Причорномор’я. Росія задля миру мала щорічно сплачувати крим. ханові «казну».

Бачинський Лев Васильович (14.07.1872, с. Стефанці, те­пер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл. - 11.04.1930, Віде­нь; похов. в Івано-Франківську) - відомий укр. державний і політ, діяч, адвокат, публіцист. Навч. з 1891 на юрид. ф-ті Чернів. ун-ту. Займався адвокатською практикою у містах Городенці, Снятині, Калуші, Стрию. Один з керівників Укр. радикальної партії, спів- засновник Укр. спорт.-протипожеж. т-ва «Січ». Двічі (1907, 1911) обирався послом (депутатом) австр. парламенту, був депутатом галиц. сейму. У парламенті та сеймі послідовно обстоював нац.

інтереси укр. населення Галичини. Намагаючись заблокувати прийняття австр. парламентом військ, бюджету на 1912 рік, Б. ви­голосив промову, що тривала 13 год. 8 хв. і увійшла в історію як одна з найдовших. У період ЗУНР - член, згодом віцепрезидент Української Національної Ради. Автор проектів Ко нет. закону від 03.01.1919 про об’єднання ЗУНР та УНР та Закону про зем. ре­форму, прийнятого 14.04.1919. Очолював делегацію Галичини, Буковини та Закарпаття, яка 22.01.1919 взяла участь в урочистій церемонії проголошення Злуки (Возз’єднання) двох Укр. держав на Софійському майдані в Києві. У роки польс. окупації західно- укр. земель наполегливо боровся за відновлення незалежності ЗУНР дипломат, заходами. У 1928-1930 - посол до польс. сейму.

Бачинський Юліан Олександрович (28.03.1870, с. Новосіл- ки, Cx. Галичина - 06.06.1940) - відомий укр. держ. і політ, діяч, публіцист. Юрид. освіту здобув у Львів, та Берл. ун-тах. На фор­мування світоглядної і політ, позиції Б. значний вплив справили М. Драгоманов та І. Франко, ідеї західноєвроп. соціалізму. В 1890— 1897 Б. - член Укр. радикальної партії. Один з організаторів Укр. с.-д. партії Галичини. Після створення ЗУНР - член Укр. Націон. Ради у Львові. У 1919-1921 голова дип. Місії УНР у Вашингтоні. З 1921 - в еміграції (Відень, а з 1923 - Берлін). У лист. 1933 переї­хав до УCPP, де працював наук, співробітником гол. редакції Укр. Рад. Енциклопедії у Харкові. В кін. 1934 був заарештований, без­підставно обвинувачений у контррев. терорист, діяльності і засу­джений у березні 1935 на 10 років випр.-труд. робіт. Відбував ув’язнення у Біломор.-Балт. таборі, де й помер. Автор ряду праць з питань державності України, сусп.-політ, рухів у Галичині тощо. Значний розголос мала книга Б. «Ukraina irredenta» («Україна в неволі», 1895), в якій було здійснено аналіз соціально-екон. ситуа­ції в Україні, прогноз щодо її політ, і екон. розвитку, окреслено перспективи боротьби за політ, самостійність.

Башибузуки - воїни-добровольці турецької армії з немусу- льманського населення, які служили не за платню, а за військову здобич.

Баштина - спадкові землі знаті («властелів») Середньовіч­ної Сербії за Законником Стефана Душана.

Безбородько Олександр Андрійович (14.ІП. 1747- 14.Ш. 1799) - укр. старшина, держ. діяч Росії, дипломат, князь, меценат. Син генерального писаря геть, уряду А.Я. Безбородька. Закін. 1765 Київ, академію. Тоді ж розпочав у Глухові службу бунчуковим товаришем, згодом був призначений управителем канцелярії ген.- губ. Малоросії П. Рум’янцева. Останній високо оцінив здібності і працьовитість молодого канцеляриста. 1767 Б. стає членом Ген. суду. Але через два роки, у зв’язку з початком рос.-тур. війни, був відправлений у діючу армію. Командував ніжин., лубен. і Миргород, козацькими полками, брав участь у багатьох бойових операціях. Виявив неабиякий дип. хист під час підписання Кю- чук-Кайнарджійського мирного договору між Росією і Туреччи­ною. Наст, року був призначений особистим секретарем рос. ім­ператриці Катерини П. На поч. 80-х рр. Б. відігравав провідну роль у департаменті закорд. справ. 1791 Б. підписав вигідний для Росії Ясський мирний договір з Туреччиною. Всі маніфести з 1776 по 1792 були складені особисто Б., ним підписано 387 імен­них указів, через нього протягом 16 років надходили до імперат­риці всі справи зови, політики і багато справ внутр, управління. Після смерті Катерини П новий імператор Росії Павло І призна­чив Б. держ. канцлером і надав йому титул найсвітлішого князя. 1785 Б. було надано титул графа Священної римської імперії ні­мецької нації. Зібрав унікальну колекцію західноєвропейського живопису (понад 300 полотен), які згодом стали надбанням Ермі­тажу. Він підтримував тісні зв’язки з літераторами та ін. вітчиз­няними діячами культури, мав звання почес. аматора Академії мистецтв. Б. надав допомогу В. Рубану у виданні «Короткого лі­топису Малої Росії» (СПб., 1777). На кошти його брата Іллі Анд­рійовича 1820 було відкрито у Ніжині гімназію вищих наук ім. князя О.А. Безбородька, 1832 перетвореної на ліцей.

Бейліф (англ, bailiff) - судовий чиновник, глава сотні і по­мічник шерифа у Середньовічній Англії.

Беккаріа Чезаре Бонесана (15.Ш. 1738-28.XI. 1794) - іт. просвітитель, юрист і публіцист, доктор права, автор широко ві­домої сучасникам праці «Про злочини і покарання» (1764), у якій виявив себе прихильником природної школи права. Народ, в Мі­лані. Навчався на юрид. ф-ті ун-ту в м. Павії, після закінчення якого в 1758 р. одержав ступінь доктора права і повернувся до Мілана. Б. вважав, що у природному стані точиться жорстока бо­ротьба між людьми багатими і бідними, між сильними і слабки­ми. У державі має існувати міцна та авторитетна верхов, влада нації, яка повинна забезпечити переважаючій більшості людей норм, існування під охороною справедливих законів. Оси. вимога Б. - «якомога більше щастя для якомога більшої кількості людей» - означає прагнення до максим, гармонійного поєднання інтересів сусп-ва та особи. Він вважав, що досягти такого сусп. устрою можна через систематичну реформац. діяльність. Однією з важ­ливих умов зміцнення правового порядку в сусп-ві, вважав Б., є якість і простота законів та постійне вдосконалення виховання підростаючого покоління. Ідеї Б. справили значний вплив на фо­рмування концепції правової держави.

Бекон Френсіс (22.01.1561, Лондон - 09.04.1626, там же) - англ, філософ і держ. діяч. Навчався (з 1573) у Трініті-коледжі (Кембрідж). Працював в англ, дипломат, місії у Парижі, з 1579 займався юрид. практикою у Лондоні, водночас поглиблено ви­вчаючи юриспруденцію та філософію. Від 1584 Б. - депутат пар­ламенту, з 1604 - штатний королівський адвокат, з 1613 - генера­льний аторней (вищий юрисконсульт) при дворі Якова І Стюар­та. Від 1617 - лорд-хранитель печатки, у 1618-1621 лорд-канцлер Англії. Останні роки життя присвятив наук, діяльності. Написав ряд фундаментальних праць - «Настанови моральні та політичні» (1597, 1612, 1625), «Новий Органон» (1620), «Нова Атлантида» (1627) та ін. Був прихильником абсолют, монархії англ, типу, проте вважав, що для успішного керівництва д-вою, король повинен спи­ратися на парламент. За Б., закон, а не монарх повинен регулювати відносини між королем і підданими. Учений наголошував, що гол. обов’язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, 68

а найвищим законом для них має бути благо людей. Б. виправдо­вував (морально) збагачення і всіляко пропагував шляхи його до­сягнення (підприємництво, колон, експансію, лихварство, торгів­лю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного накопичення капіталу. Один з небагатьох, хто у свій час наполя­гав на кодифікації англ, права.

Бел (Βήλος) - в грец. міфології один з перших царів Єгипту, син Посейдона і німфи Лівії, брат-близнюк Агенора (батька Європи).

Белл Деніел (10.05.1919,Нью-Йорк- 25.01.2011,Кембрідж)- американський соціолог і публіцист. Один з засновників теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства. Основою пос­тупального розвитку суспільства він вважав зміну технологічних епох, галузевий та професійний розподіл праці.

Бенефіцій (лат. beneficium - благодіяння, дарунок, милість) - 1. Земельне володіння раннього середньовіччя, пожалуване вас­салу в по життєве користування (без права успадкування) на умо­вах несення військової чи адміністративної служби. 2. Церковна посада в римсько-католицькій церкві, пов’язана з певними при­бутками.

Бенілюкс - економічний союз Бельгії, Нідерландів, Люк­сембургу. Заснований відповідно до договору, підписаного 1958 в Гаазі строком на 50 років. Функціонує з 1960. Найвищий орган - Комітет міністрів. Адм. і орг. функції виконує Генеральний сек­ретаріат. З травня 1974 почав діяти Міжнародний суд країн Б. Мі­сцеперебування керівних органів Б. - Брюссель.

Бентам Джеремі (15.02.1748, Лондон - 06.06.1832, там же) - англ, юрист, філософ, соціолог, ідеолог лібералізму, засновник школи утилітаризму і теорії права (від лат. Utilitas - користь). Закінчив 1768 Оксфорд, ун-т. Займався адвокат, і наук, діяль­ністю. 1777 видав свій перший твір - «Фрагмент про уряд». 1785 відвідав Росію. У січні 1786 прибув в Україну і понад рік жив побл. м. Кременчука. Написав тут твір «Захист лихви» і трактат «Паноптикон» про рац. влаштування тюрем. 1787 повернувся на батьківщину, де зайнявся розробкою законопроектів, кілька з яких запропонував урядові революційної Франції. У 1793 за його заслуги Нац. збори Франції надали Б. французьке громадянство. Основні праці: «Вступ до основ моральності і законодавства», «Принципи законодавства», «Деонтологія, або Наука про мо­раль», «Керівні засади конституційного кодексу для всіх держав» та ін. В них Б. виклав свої позиції щодо політ та правових інсти­тутів. Він вважав, що основою діяльності і функціонування сусп. інститутів є загальна користь і щастя людини. Тому законодавець повинен дбати насамперед про запобігання злочинам. «Якомога більша сума щастя для якомога більшої кількості людей» - така кінцева мета д-ви в його «теорії максималізму». Гол. предметом законодавства Б. вважав регулювання та захист приватновласн. відносин. Найдорсконалішою формою д-ви вважав представн. демократію. Ця форма повинна забезпечувати підконтрольність посад, осіб народу через однопалат, парламент. Б. відкидав тео­рію «природ, права», вважаючи, що вона веде до обґрунтування анархії. Зазначав, що реальними є лише ті права, які встановлює держава. У зв’язку з цим він критично оцінював теорію «суспіль­ного договору» Ж.Ж. Руссо, який, на думку вченого, закликав на­род до повстання. Був прихильником спрощених судових проце­дур, демократизації правового життя загалом. Його пенітенціар­ний «Паноптикон» базується на засадах обов’язкової праці ув’яз­нених під суворим наглядом тюрем, адміністрації, з улаштуван­ням необхід. майстерень, шкіл, лікарень для виправлення і пере­виховання в’язнів. Учений засуджував агрес. війни та колон, ре­жими, був прихильником мирного розв’язання конфліктів між д-вами. Ідеї Б. справили вплив на подальший розвиток правової науки, зокрема аналіт. юриспруденції, юрид. позитивізму, соціол. юриспруденції.

Бердяев Микола Олександрович (06.03.1874, Київ - 24.03.1948, м. Кламар, побл. Парижа) - рос. і укр. філософ та мис­литель. Навч. з 1894 на природничому, аз 1895 - на юрид. ф-ті Київ, ун-ту. 1898 був арештований за пропаганду соціаліст, ідей, виключений з ун-ту і засланий до Вологод. Губернії. Набув гли­боких, систематизованих знань шляхом самоосвіти. Пройшов че­рез захоплення марксизмом, революцією. Разом з С. Булгаковим, П. Струве та С. Франком брав участь у створенні трьох маніфес­тів рос. філософів-ідеалістів першої чверті XX ст. - збірників «Проблеми ідеалізму» (1902), «Віхи» (1909), «З глибини» (1918) лібер.-консерват. спрямування. У них знайшли глибоке обґрунту­вання ідеї патріотизму, традиціоналізму й народоправства.Б. - один з авторитетних учасників реліг. відродження в Росії поч. XX ст., ініціатор створення Академії духовної культури (1918— 1922). Після вислання у 1922 більшовицьким урядом з РСФСР, тривалий час жив і творив у Німеччині та Франції. Багато писав та друкувався усіма європейськими мовами. У своїх працях, по­ряд з філософськими, виклав погляди реліг., морально-політ, та державно-правового характеру: «Доля Росії» (1918), «Філософія нерівності» (1923), «Витоки і сенс російського комунізму» (1937), «Про рабство і свободу людини» (1939) та ін. Осн. ідеї, що про­низують праці мислителя: комунізм як викривлена рос. месіансь­ка ідея з тенденціями дегуманізації, заперечення самоцінності особи, звуження людської свідомості; заперечення диктатури пролетаріату як засобу держ. насильства, нав’язування ідеології ненависті; подолання комунізму мирним шляхом, внутр, силами народу за вирішальної ролі інтелігенції як суб’єкта духовного й культурного відродження; розкриття згубної тенденції сучасного світу - домінування матеріального над духовним; досягнення мо­ральними і правовими засобами політ, свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутр, свободи «не лише від панів, а й від рабів».

«Березневі поля» - щорічні весняні збори всіх франкських воїнів та одночасно військові огляди.

Березневі статті 1654 - договірні умови про політико- правовий статус України у складі Російської д-ви після Переяс­лавської ради 1654. В ході переговорів у м. Переяславі було тіль­ки попередньо окреслено цей статус. Рос. посольство на чолі з В. Бутурліним запевнило гетьмана і старшину, що в Україні бу­дуть збережені її права та вольності. Після цього в кін. лютого до Москви відбуло укр. посольство на чолі з ген. суддею С. Богда- новичем-Зарудним та переясл. полковником П. Тетерею для юрид. оформлення укр.-рос. відносин. Протягом 13-27.Ш. 1654 тривали переговори з представниками царського уряду, було ви­роблено кілька офіц. документів. Гетьманський уряд свої умови подав у формі чолобитних до царя. Акти цар. уряду мали форму «пожалувань», «милостей», жалуваних грамот. Уся сукупність документів отримала назву «Березневих статей». Пізніше в офіц. документах цар. уряду Б.с. 1654 називалися «Переяславським до­говором» або «Договором Богдана Хмельницького». До складу Б.с. 1654 увійшли: «Просительні статті» з 23 пунктів, подані укр. посольством 14.Ш.1654, та цар. укази до них; «Статті Богдана Хмельницького» (або «Статті Війська Запорізького») з 11 пунк­тів, подані укр. посольством 21.Ш.1654, та цар. укази до них; цар. жалувані грамоти про вольності Запорізького війська, про права правосл. шляхти тощо. Оригінали цих важливих документів, на жаль, не збереглися. Всі статті разом з цар. грамотами підтвер­джували політ, автономію України у складі Рос. д-ви. Згідно з Б.с. 1654 Україна зберігала власні органи державного управління та 60-тис. збройні сили на чолі з виборним гетьманом. Без обмежень мало діяти місц. право. Разом з тим Б.с. 1654 дещо обмежили по­літ. та екон. права гетьман, правління: воно було повністю підпо­рядковане цар. урядові. Однак за життя Б. Хмельницького ці об­меження не діяли. Договір вважався довічним, але мав перезатве- рджуватися у вигляді т.з. гетьманських статей зі зміною гетьма­нів. Як показали наступні події, нові статті у більшості випадків були спрямовані на обмеження автономії України. За Петра І та Катерини П «автономія» України в складі Рос. імперії була пов­ністю ліквідована.

Берестейська церковна унія 1596 - церк.-істор. подія, вна­слідок якої більшість ієрархів Київської митрополії перейшли з-під юрисдикційного підпорядкування Константинопольському патріархату під верховенство Рим. престолу (Ватикану), зберігаючи візант-слов’ян. обрядовість, власні ієрархічно-адм. стуктури, кано­нічний правопорядок та духовно-культ, спадщину. Гол. причиною унії був глибокий занепад правосл. церк. життя на укр.-білорус, зе­млях у складі катол. Речі Посполитої. Осн. безпосередніми чинни­ками кризи були втрата нац. освіченої еліти та полонізація знаті; залежність ієрархії й духовенства від волі світських патронів, ко- румпованість і деморалізація кліру; занепад заг. освіти і богосл. на­ук, книгодрукування; занехаяння традиційної соборної практики управління, втрата зв’язків з ін. центрами сх. християнства та від­сутність підтримки від Константиноп. церкви, яка під осман, прав­лінням після падіння Константинополя (1453) сама опинилася на межі виживання. 12 черв. 1595 усі єпископи Київ, митрополії при­йняли остаточне рішення про унію та делегували двох своїх пред­ставників - Іпатія Потія та Кирила Терлецького - для її укладання в Римі. Там після докладного перегляду «Артикулів...» і визнання віри, що було складено посланцями від імені всієї ієрархії за фор­мулою, виробленою Тридентським собором, 23 груд. 1595 папа Климент VΠI прийняв рус. владик з їх духовенством і вірними в лоно катол. церкви., про що офіц. оголошувалося у виданій того ж дня апостольській конституції Magnus Dominus et Iaudabilis nimis. Рим гарантував дотримання практично всіх домагань укр. єписко­пату та врегулював юрисдикційний статус Київ, митрополії в бул­лі Deset Romanum Pontificem, а також доклав великих зусиль, щоб забезпечити прийняття унії, звернувшись з листами до короля та провідних світських та церк. діячів Речі Посполитої. Після повер­нення Іпатія і Кирила до Бресту в кафедральній церкві св. Мико- лая 15—19.Х. 1596 під кер-вом митрополита й за участю більшості єпископів, представників папи й короля відбувся черговий собор, на якому було затверджено унійний акт двох рус. представників у Римі. Водночас опозиція під проводом В.-К. Острозького та представника константиноп. патріархату Никифора і двох укр. владик: Г. Балабана й М. Копистенського, які раніше належали до ініціаторів унійних заходів, а протягом останнього року перейшли до табору її супротивників, провела у тому ж місті свій собор, на якому відкинула проголошену унію. Після невдалих спроб досяг­ти порозуміння два собори себе взаємно прокляли, поклавши по­чаток тривалому та болісному поділу Київ, митрополії на унійну і правосл. частини, що спричинило до тривалої реліг. полеміки та міжконфесійного протистояння, яке відобразилося на розбіжності оцінок Б. ц. у. у пізнішій історіографії та болісно позначилося на міжцерк. взаєминах в насильницьким шляхом розшматованій та поневоленій сусідами Україні.

Берлінська (Потсдамська) конференція 1945 - остання конференція глав урядів CPCP, США та Великобританії («велика трійка»), яка відбулася у період Другої світ, війни (17.VII- 2.VIΠ.1945). На ній вирішувалися питання, пов’язані із закінчен­ням війни і повоєнним урегулюванням світопорядку. «Велика трійка» визначила умови та екон. і політ, принципи, за якими Німеччина мала нести відповідальність за вчинені агресивні дії та воєнні злочини. Ця д-ва підлягала докорінній денацифікації, демі­літаризації та повному роззброєнню, а її економіка - децентралі­зації, переведенню виключно на мирні рейки під суворим контро­лем союзників. Німеччина мала компенсувати шляхом репарацій шкоду, яку вона завдала Об’єднаним Націям. Було прийнято принципове рішення про розподіл нім. військ.-мор. і торг, флоту між союзниками. На вимогу CPCP здійснено істотні тер. зміни: Рад. Союз отримав прусське місто Кенігсбнрг (з 1946 - Калінінг- рад, РФ) з регіоном, що прилягає до нього, а до складу Польщі включалися частина тер. Cx. Прусії і м. Данциг (Гданськ). Зх. кор­дон Польщі було проведено по лінії Одер - Зх. Нейсе. Учасники конференції підтвердили свій намір віддати воєнних злочинців до Міжнар. суду. Вони прийняли рішення про переміщення до Німе­ччини німців, що проживали в Польщі, Чехословаччині та Угор­щині. Конференція засн. Раду міністрів закорд. справ у складі представників Великобританії, США, CPCP, Китаю і Франції. Гол. завдання Ради полягало в підготовці мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії і розробці пропозицій щодо врегулювання тер. питань, які постали у зв’язку із закінчен­ням війни в Європі.

Берман Гарольд Джордж (13.∏. 1918-13.ХІ.2007) - амери­канський історик і філософ права. В 1938 отримав ступінь бака­лавра в Дартмутському коледжі, ступінь магістра права в 1942 і доктора права в 1947 в Польському ун-ті. Один з провідних фахів­ців західного світу з історії та філософії, теорії та антропології радянського права. Проф. Б. відвідував CPCP понад 40 разів, був організатором центру американ. права в Москві. Автор 25 моно­графій та понад 400 статей і рецензій. Осн. праці: «Західна тради­ція права: епоха формування», «Право і революція. Формування західної правової традиції» (1983), «Віра і закон: примирення права і релігії» (1993). Створив універсальну концепцію «інтегра­тивної юриспруденції» - філософії, що об’єднує три класичні школи правознавства: юридичний позитивізм, теорія природного права і історична школа права.

Бестужев-Рюмін Михайло Павлович (23.Vl 80 Ι­Ο.VΠ. 1826) - декабрист, один з керівників повстання Чернігівсь­кого полку. Служив у Кавалергардському (з 1818) і лейб-гвардії Семенівському (з 1820) полках; після повстання у Семенівському полку (1820) переведений підпоручиком у Полтав. піхот. полк. З 1823 - член Південного товариства декабристів в Україні, разом з С. Муравйовим-Апостолом очолював Васильківську управу т-ва. Здійснював зв’язок між управою і членами т-ва. 1824 досяг угоди про спільні дії з польс. «Патріотичним товариством». Уліт­ку 1825 після приєднання Товариства об’єднаних слов’ян до Пд. т-ва керував новоутв. Слов ’янською управою. Прихильник рес-ки, встановленої у результаті військ. Перевороту, наполягав на фізич. знищенні імператора та всієї його родини. Під час повстання Чернігівського полку - найближчий помічник С. Муравйова- Апостола. Разом з ним уклав рев. «Прокламацію» та «Катехізис», які читалися перед солдатами і розповсюджувалися серед селян. Після поразки повстання був засуджений до смертної кари, пові­шений разом з чотирма ін. керівниками декабристів.

Битва за Британію (англ. Battle of Britain) - бомбові та ра­кетні удари під час нальотів Люфтваффе на міста Великої Брита­нії та повітряні бої за домінування у повітряному просторі Вели­кої Британії, між Люфтваффе Німеччини і Королівськими Повіт­ряними Силами (КПС) Великої Британії. Назва запозичена з про­мови Вінстона Черчіля 18 червня 1940 року: «Битва за Францію закінчилася. Я очікую, що битва за Британію ось-ось почнеться. Відразу ж після битви і очікуваної легкої перемоги Люфтваффе, Гітлер планував розпочати блискавичну операцію «Морський Лев», в ході якої німецький десант висадився б на територію Ве­ликої Британії. Цими військовими діями німецьке командування хотіло поставити на коліна Британію, змусивши її підписати ми­рний договір, однак у битві за Британію Люфтваффе зазнали ни­щівної поразки та відмовились від десантної операції. Деякі істо­рики вважають, що Гітлер програв битву через те, що відтягнув ескадрильї Люфтваффе на схід для підготовки широкомасштаб­ного вторгнення в CPCP. Інші, такі як Дерек Робінсон, не пого­джуються з тим, що у Битві за Британію у Німеччини був хоч якийсь шанс перемогти; сили КПС Великої Британії значно пере­важали Люфтваффе, тому битва для Німеччини була програна ще до її початку. Британ, історики датують перебіг битви від 10 лип­ня до 31 жовтня 1940, бо саме в цей період відбувалися найжорс- токіші сутички у небі та бомбардування промислової та цивільної інфраструктури. Нім. історики датують подію від середини серп­ня 1940 аж до 31 травня 1941, аргументуючи це тим, що саме в кінці травня основні сили Люфтваффе були перекинуті на схід, для здійснення «Операції Барбаросса».

Битва за Волгу, або Сталінградська битва (17 липня 1942 - 2 лютого 1943) - битва радянських військ проти німецьких, іта­лійських, румунських і угорських військ в ході Великої Вітчиз­няної війни 1941-45. Битва була однією з найважливіших подій Другої світової війни й поряд з битвою на Курсько-Орловській дузі стала переломним моментом у ході воєнних дій, після яких німецькі війська повністю втратили стратегічну ініціативу. Ста­лінградська битва поділяється на два періоди: наступ німецьких 76

військ (з 23 серпня по 18 листопада 1942) і контрнаступ радянсь­ких військ (з 19 листопада 1942 по 2 лютого 1943). Німецькі вій­ська, наступаючи на Сталінград впродовж серпня-листопада, за­знали важких втрат і врешті-решт були зупинені радянськими військами, які, поповнені резервними частинами Ставки, практи­чно без перепочинку перейшли в контрнаступ, реалізувавши бли­скавичну наступальну операцію «Уран» щодо оточення німець­кого угрупування військ в районі Сталінграда. 20 листопада 1942 розпочався наступ радянських військ двома арміями, які зустрі­лися через два дні недалеко від м. Калач, замкнувши кільце на­вколо німецьких військ у Сталінграді. В оточення потрапило від 250 000 до 290 000 солдатів країн Осі, що складали чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одну протиповітряну і дві румунські дивізії та хорватський полк. Через нестачу продо­вольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчува­тися паливо, медикаменти, тисячі військових почали вмирати від голоду, хвороб і замерзання. За цих обставин фельдмаршал Пау­люс віддав наказ військам припинити спротив: південна група німецьких військ здалася 31 січня, північна капітулювала 2 люто­го 1943. 91 000 стомлених, хворих і голодуючих німців були взяті в полон. Серед ув’язнених було 22 генерали. Під час радянського контрнаступу (після 19 листопада 1942 р.) Німеччина втратила близько 2 000 танків та штурмових гармат, близько 3 000 вини­щувачів, бомбардувальників і транспортних літаків і більше ніж 10 000 гармат і мінометів проти 4 341 танку і 2 769 літаків втра­чених радянською стороною. Німецькій військовій промисловос­ті дедалі важче стало відшкодовувати зростаючі втрати. Для CPCP втрата такої кількості техніки не була критичною, для вій­ськової промисловості такої потужної держави відшкодувати втрачене було справою кількох місяців. 22 грудня 1942 Указом Президії Верховної Ради CPCP було введено медаль «За оборону Сталінграда», якою нагороджувалися особи, що безпосередньо брали участь у обороні Сталінграда. 1 травня 1945 Сталінграду було присвоєно звання «Місто-герой», як данину героїзмові його захисників. За приблизними підрахунками, загальні втрати обох

сторін у Сталінградській битві, сягають понад два мільйони чол. На жаль, Сталінградська битва відома масовими стратами радян­ських солдатів радянською владою: тільки за результатами війсь­кового трибуналу було страчено 13 500 солдатів. Мала місце ши­рока участь у цій небаченій бійні багатьох колабораціоністів, зокрема у складі армії Паулюса перебувало близько 52 000 коли­шніх радянських громадян («гіві») - «добровільних помічників Вермахту», яких «добровільно-примусово» набирали з місцевого населення на окупованих територіях. Більшість з цих обездоле- них були потім розстріляні радянською владою. Приводом до цієї небаченої жорстокості до своїх співгромадян значною мірою став наказ № 227 Сталіна, відомий під назвою «Ні кроку назад», вида­ний після здачі Ростова-на-Дону 27 липня 1942. Цей документ за­бороняв самовільний відступ без наказу командування, а також, згідно з ним, були створені спеціальні «загорожувальні загони», що «без суду і слідства» знищували будь-кого, хто відходив під нестерпним обстрілом ворога, навіть тяжко поранених.

Битва за Дніпро 1943 - наступальні операції Червоної ар­мії, здійснені із серп, по груд, силами Центрального фронту, Во­ронезького фронту, Станового фронту, Південно-Західного фрон­ту та Південного фронту (з 20 жовт. 1943 відповідно - Білорусь­кий фронт, Перший Український фронт, Другий Український фронт, Третій Український фронт, Четвертий Український фронт)

1 проведені з метою визволення Лівобережної України, Донбасу, форсування Дніпра та виходу на Правобережну Україну. Загалом війська цих фронтів налічували 2 633 тис. осіб, понад 51 200 гар­мат і мінометів, 2 400 танків і самохідних артилер. установок,

2 850 літаків. Зазнавши поразки у битві під Курськом, коли стра­тегічна ініціатива остаточно перейшла до рук рад. військ, нім. командування вирішило організувати стабільну оборону Подніп­ров’я, аби зберегти за собою найважливіші в екон. відношенні p-ни України. Проте план прискореними методами збудувати по­тужну оборонну лінію («Східний вал»), що була розрекламована міністром освіти і пропаганди нацистської Німеччини И. Геббе­льсом як нездоланний рубіж стратегічної оборони, залишився 78

переважно на папері. А. Гітлер боявся, що його генерали прагну­тимуть відсиджуватися в обороні. Не вживаючи належних захо­дів для спішного буд-ва «Східного валу», він вважав що р. Дніп­ро сама по собі стане нездоланним рубежем для рад. військ, твер­динею захисту «німецької домівки». Та гол. перешкодою в спо­рудженні «Східного валу» став успішний наступ Червоної армії. Рад. військам протистояло нім. угруповання - 1240 тис. солдатів та офіцерів, 12,6 тис. гармат і мінометів, 2,1 тис. танків і штурмо­вих гармат і 2,1 тис. літаків. На першому етапі битви за Дніпро (серп.-верес. 1943) війська Центр, фронту провели успішну Чер- нігово-Прип’ятську наступальну операцію 1943, вийшовши до Дніпра і захопивши плацдарми на його високому правому березі. Тоді ж війська Воронезького фронту, розвиваючи наступ на київ, напрямку, утворили Букринський плацдарм 1943 поблизу с. Ве­ликий Букрин (нині с. Миронівського р-ну Київ. обл.). Війська Степового фронту наприкінці верес. 1943 форсували Дніпро в р- ні м. Кременчук. Водночас війська Пд.-Зх. та Пд. фронтів протя­гом серп.-верес. визволили Донбас і також вийшли до Дніпра. Опинившись перед перспективою гігантського «котла», війська групи армій «Південь», згідно з наказом командування вермахту від 15 верес., відступили на заздалегідь підготовлені позиції на Правобережжі. Згідно з директивою Ставки Верховного Голов­нокомандування від 9 верес. 1943, командування фронтів почало готувати війська до форсування Дніпра на усьому 750-кіломет­ровому фронті, від смт Лоїв (нині мсто Гомельської обл., Біло­русь) до Запоріжжя, причому з ходу, «на плечах» противника, який відступав. Ці завдання наступаючим військам доводилося вирішувати без належної підготовки і до того ж за відсутності необхідної кількості плавзасобів. Переправлялися спочатку без важкої техніки і через погодні умови без прикриття з повітря. Як могло, допомагало населення придніпровських сіл. Партизани, виконуючи завдання командування Червоної армії, захопили, утримали й обладнали 25 переправ через Дніпро та його притоки Десну і Прип’ять. На другому етапі операції (жовт.-груд. 1943) розгорнулася боротьба за плацдарми з одночасною ліквідацією пе­редмостових укріплень противника. Із 23 плацдармів, захоплених

рад. військами на правому березі Дніпра, особливі надії поклада­лися на Букринський плацдарм, з якого намічалося повести на­ступ на Київ. Але від цього наміру довелося відмовитися: надто міцною тут була нім. оборона, що спиралася на високий берег Дніпра. Наступ на Київ було здійснено з Лютізького плацдарму 1943. 6 листоп. війська І Укр. фронту визволили від гітлерівців столицю України. У той час війська II, ІП і IV Укр. фронтів брали участь у битві за Дніпро на пд. У ході тримісячних боїв армії П і ПІ Укр. фронтів, ліквідувавши запорізький опорний пункт проти­вника та визволивши Запоріжжя і Дніпропетровськ, створили на Дніпрі другий великий плацдарм стратегічного значення, з якого було зручно розвивати наступ на Зх. та Пн.-Зх. Майже синхронно білорус, фронт захопив обширний плацдарм на пд. від м. Жлобин (Білорусь). Війська IV Укр. фронту, провівши Мелітопольську наступальну операцію 1943, очистили від гітлерівців пониззя Дніпра. У ході битви за Дніпро рад. війська завдали тяжких пора­зок військам груп армій «Південь» і «Центр», розгромивши 60 д-зій. Було визволено понад 38 тис. населених пунктів, у т.ч. 160 міст. Успішна битва за Дніпро, ставши кульмінацією битви за Україну, відкрила перед Червоною армією нові стратегічні перс­пективи. Було створено умови для визволення Правобережжя та Пд. України. Рад. війська збагатилися цінним досвідом форсу­вання великих водних перепон, який надалі став їм у великій пригоді. За масовий героїзм та відвагу 2 438 солдатів, офіцерів та генералів ЗО національностей усіх родів військ були удостоєні звання Героя Рад. Союзу, десятки тисяч були нагороджені орде­нами та медалями CPCP. Десятки частин і з’єднань отримали по­чесні найменування за назвами тих міст, які вони визволили. Бит­ва за Дніпро стала завершенням корінного перелому в ході Вели­кої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 й усієї Дру­гої світової війни. У битві за Дніпро було задіяно близько чоти­рьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила при­близно 1 400 км. Ця битва була однією з наймасштабніших і най- кривавіших воєнних операцій світової історії. За приблизними підрахунками, загальні втрати обох сторін у битві за Дніпро, як і в Сталінградській битві, сягають понад два мільйони осіб (від 80

1 200 000 до 1 500 000 загиблих, поранених і полонених з радян­ського боку; від 400 000 до 600 000 - з боку противника). Оцінки фахівців щодо загальної кількості загиблих теж суттєво різняться (від 1,7 до 2,7 мли).

Битва на Калці - відбулася 31 травня 1223 між русько- половецькими силами під керівництвом галицького князя Мстис­лава Мстиславича Удатного та київського князя Мстислава Ро­мановича Старого з одного боку і монгольським військом, яке очолювали полководці Джебе-нойон та Субедей-богатур з іншого на р. Калка (сучасна р. Кальміус) на території Донецької області. Закінчилася перемогою монголів, які вщент розгромили русько- половецькі об’єднані сили. У битві загинуло багато князів і родо­витих бояр Південної і Центральної Русі. Бій засвідчив значну перевагу монгольського військового мистецтва над європейським та виявився передтечею монгольського нашестя на Київську Русь, яке станеться через 15 років.

Битва на Каталаунських полях (після 20 червня 451) - бит­ва в Галлії (за 200 км від Орлеана), в якій війська Західної Римсь­кої імперії під керівництвом полководця Аеція в союзі з армією Тулузького королівства вестготів зупинили навалу на Західну Європу коаліції варварських племен гунів і германців під прово­дом Аттили. Битва була найбільшою і однією з останніх в історії Західної Римської імперії перед її остаточним занепадом в 476. В цьому бою ніхто не переміг, але гуни, не досягши поставленої стратегічної мети походу на Галлію та зазнавши величезних втрат в живій силі, змушені були відступити та відмовитись від цілковитого підкорення народів Європи.

Битва на Синіх Водах (Синьоводська битва, вірогідно між 24 вересня - 25 грудня 1362) - битва між литовсько-руським вій­ськом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та військами монголе-татарських правителів Поділля, що відбулася на р. Сині Води (тепер - р. Синюха, доплив Південного Бугу). Найбільш ймовірним місцем битви є район сучасного с. Торговиця

Новоархангельського р-ну Кропивницької обл. Унаслідок здобу­тої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ і захоплене ними у середині ХШ ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на пів­день у напрямку до Чорного моря. Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликовської битви 1380 підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звіль­ненню східнослов’янських народів від монголе-татарського іга.

«Битва народів» при Грюнвальді - битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409-1411 між військами держави Тев­тонського ордену та об’єднаними військами Королівства Польсь­кого і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійсь- кого поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг - нині Стембарк (тери­торія сучасної Польщі) 15 липня 1410. Чисельність військ ордену, згідно з даними британського військового історика Стівена Терн­булла, складала 27 тис., а чисельність польсько-литовсько-руських військ - 39 тисяч. Військо Королівства Польського та Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював ко­роль Ягайло, військо Тевтонського ордену Великий магістр Уль- ріх фон Юнгінген. На боці коаліції також виступали загони крим­ських татар (бл. 300 чол.) на чолі з сином хана Тохтамиша Джелал ад-Діном, а також 2 корогви найманців із Чехії. Битва тривала близько 3 годин, а переслідування розгромленого війська Тевтон­ського ордену - до пізнього вечора. Блискавична перемога союз­ницьких військ у Грюнвальдській битві підірвала могутність Тев­тонського ордену і припинила експансію його лицарів на схід. 1 лютого 1411 було підписано Торунський мир, за яким орден по­вертав Литві загарбану Жемайтію та Добжинську землю на ко­ристь Польщі, а також зобов’язувався сплачувати контрибуцію.

Битва під Дубном - найбільша танкова битва початкового етапу німецько-радянської та одна з найбільших танкових битв Другої світової війни, між І танковою групою групи армій «Пів­день» Вермахту і радянськими механізованими корпусами Пів­денно-Західного фронту, що відбулася 23-29 червня 1941. У бит­ві з обох сторін взяло участь понад 3 200 танків - близько 2 500 радянських і понад 880 німецьких. На 29 червня контрнаступальні 82

можливості радянських військ, які мали на озброєнні танки за­старілих конструкцій, були вичерпані. В умовах відсутності на­дійного зв’язку, розвідки, чіткої організації взаємодії між сусіда­ми, піхотою та авіацією, при постійних змінах наказів, танкова битва в трикутнику Луцьк-Броди-Рівне стала кладовищем радян­ських танкових частин. Незважаючи на більш ніж дворазову пе­ревагу чотирьох механізованих корпусів Південно-Західного фронту в танках (2 350 проти майже 900), зустрічний бій був по­вністю програний. Причинами невдалої, ретельно не підготовле­ної спроби контрнаступу і великих втрат радянських військ (на один підбитий нім. танк припадало 20 радянських) вважаються брак досвіду командирів, відсутність прикриття авіацією (майже всі літаки були знищені у перші ж години війни на аеродромах першої лінії), неналагоджена організація взаємодії танкових сил з іншими родами військ. Бездумна розтрата значних сил та ресур­сів у необгрунтованих контрударах, призвели не тільки до прова­лу плану відсічі гітлерівцям та їх союзникам біля кордону та про­грашу прикордонної битви. Вона стала основною причиною по­разки військ Південно-Західного, а як наслідок, і Південного фронтів на Правобережжі загалом. Разом із тим результатом контрударів стала затримка, як мінімум, на тиждень наступу І танкової групи і зрив планів німецького командування прорва­тися до Києва та оточити 6-ту, 12-ту і 26-ту армії Південно-Захід­ного фронту на Львівському виступі. В перші дні війни безцінно­го досвіду набули штаби фронтів, особливо Ставка Верховного Головнокомандування для більш ретельної підготовки та прове­дення важливих стратег, операцій щодо стримування швидкого просування ворога в глиб країни.

Битва під Жовтими Водами (19 квітня 1648 - 6 травня 1648) - битва між каральними військами Речі Посполитої, з одно­го боку, і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками, з другого, під Жовтими Водами в ході Національно-визвольної війни 1648— 1657. Перемога Хмельницького на Жовтих Водах мала велике політичне і воєнно-стратегічне значення, адже стала першою вели­кою перемогою Війська Запорозького над поляками. Цей успіх породив велике піднесення і надію українського народу щодо ви­ходу України з-під тяжкого ярма Речі Посполитої. Перехід реєст­рових козаків на бік повстанців зробив вагомий внесок у перемогу військ повстанців. Надбанням військового мистецтва Б. Хмель­ницького першого етапу війни стало застосування «летючих» за­гонів, сформованих з татарської кінноти, що не тільки прикрива­ли головні сили козацької армії на флангах, а й громили ворога частинами в тилу противника.

Битва під Зборовом (5 серпня - 6 серпня 1649) - перемож­на битва української армії, яку очолював Б. Хмельницький, над коронним польським військом під командуванням короля Яна П Казимира під Зборовом (тепер Тернопільська обл.). Основні сили українських і польських військ зустрілися під Зборовом на р. Стрипі. Під час переправи через р. Стрипу коронне військо зненацька було атаковане українськими козаками на чолі з Б. Хмельницьким та кримсько-татарською кіннотою хана Іслям- Герая Ш. Армія Яна П Казимира не була готовою до бою і, коли почався наступ, частина шляхти саме обідала. Втративши у бою близько 4 000 вояків, польський король, німецькі найманці та ар­тилерія (близько 15 гармат різного калібру) переправилися через р. Стрипу і розпочали будувати табір. У цей час ситуація в поль­ському таборі стала критичною. Нестача людей та провіанту не давала надії на можливість тривалої оборони табору, не говорячи вже про перемогу. Ян П Казимир розпочав перемовини з ханом. Не зацікавлений у перемозі свого союзника й посиленні Б. Хмель­ницького, кримський хан пішов на переговори і уклав сепаратну угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити ве­лику суму споминків і дозволив брати ясир та грабувати україн­ські ораїнні землі на шляху до Криму. Не маючи можливості од­ночасно воювати проти коронних військ і татар, Б. Хмельницький під тиском хана змушений був розпочати переговори і укласти з королем Речі Посполитої надзвичайно вигідний договір, що отримав назву Зборівського. (Див.: Зборівський договір 1649­1650).

Битва під Конотопом, або Соснівська битва (27 червня - 29 червня 1659 року) - битва між військами гетьмана Івана Bn- говського та його кримсько-татарських і польських союзників, з одного боку, і московським військом, з іншого, біля м. Конотопа сучасної Сумської області. Один із ключових епізодів московсь­ко-української війни 1658-1659. Битва відбулася за доби Руїни - періоду після смерті Б. Хмельницького, часу громадянських воєн, інтервенції сусідніх держав та подальшого знищення надбань ро­ків Визвольної війни. Суперечності з московським урядом через його втручання у внутрішні справи Гетьманщини, територіальні суперечки за завойовані Військом Запорозьким терени південно- східної Білорусі та недотримання царатом Переяславських статей продовжували загострюватися. Велика московська армія перед тим, як просуватися вглиб України, вирішила захопити стратегіч­но важливу фортецю Конотоп. Проте чотирьохтисячний загін Григорія Гуляницького героїчно утримував фортецю проти бага­тотисячного війська Трубецького впродовж 70 днів (облога Ко­нотопа розпочалася 21 квітня 1659 і тривала до 29 червня 1659). Під стінами неприступної фортеці московські війська втратили близько 10 000 чол., що підірвало бойовий дух загарбників. За час облоги Конотопа І. Виговському вдалося за лічені тижні не тільки організувати власну боєздатну козацьку армію, а й заручи­тися серйозною підтримкою союзників: до нього приєдналися польські добровольчі кінні загони Полоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, сербські та молдавські найманці кількістю близько 3 800 чол., а також 30-тисячне військо Кримського Хана Мухамеда-Прея IV. Успіх битви вирішила випробувана у багатьох боях імітація втечі козаків від московського війська. 29 червня 1659 р. невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і піс­ля короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили укріплений табір і почали його переслідувати. Коли московські війська всту­пили в с. Соснівку, козаки трьома пострілами з гармат і трьома вогняними стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всі­єю армією розпочали несподіваний для Пожарського контрна­ступ. Московська армія опинилася в оточенні. Впродовж решти

29 червня було знищено майже все ЗО 000-тис. військо Пожарсь- кого, а сам він був захоплений у полон разом з князем Львовим, Ляпуновим, Бугурліним, Скуратовим, Куракіним та ін. Полоне­них, за звичаєм, віддали татарам, яких майже всіх немилосердно вирізали. Трубецький, почувши про розгром Пожарського, відк­ликав Ромоданівського з облоги Конотопа та пізно ввечері розпо­чав відступ з України. Побачивши сприятливий розвиток подій на полі битви, Григорій Гуляницький з неприступним гарнізоном вийшов з Конотопа і вдарив по деморалізованій армії Трубецько- го, що відступала. Він захопив багато артилерії, частину бойових знамен, скарбницю і майже весь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідува­ти відступаючого ворога ще протягом трьох днів аж до московсь­кого кордону. Наслідки та значення Конотопської перемоги: по- перше, в Конотопській битві Україна вперше відстояла своє пра­во на власний шлях розвитку; по-друге, в Конотопській битві українці зруйнували російський міф про те, що «в історії росіяни ніколи не воювали з українцями»; по-третє, Конотопська битва засвідчила цивілізаційний вибір України та українців 60-х років XVΠ ст. - це Захід.

Битва під Корсунем (15-16 травня 1648) - друга (після Жовтоводського успіху) переможна битва Б. Хмельницького та його кримських союзників під Корсунем (нині Корсунь-Шевчен­ківський що на Черкащині) у ході героїчної Національно-визволь­ної війни українського народу 1648-1657 проти польсько-шля­хетського панування. Битва сталася в урочищі Горохова Діброва (глибока поросла густим лісом балка) поблизу села Виграєва за 8 км від Корсуня. Рухаючись по Богуславському шляху, військо М. Полоцького потрапило в «пастку» заздалегідь підготовлену Корсунським полком на чолі з легендарним М. Кривоносом (пе­рекоп шляху, завали дерев тощо). Битва завершилась прогнозова­но, близько другої години дня, катастрофічною поразкою поля­ків: більшість солдат противника загинула, до полону потрапили 80 великих вельмож, разом із гетьманами Полоцьким і Кали- новським, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів. Козаки захопили обоз, 86

41 гармату, багато вогнепальної і холодної зброї, військові та продовольчі припаси. З усього війська від полону й загибелі вря­тувалося лише 1,5 тисячі чоловік. Внаслідок перемог під Жовти­ми Водами і Корсунем була фактично знищена уся урядова армія Речі Посполитої на землях «українних». За 6 днів до Корсунської битви помер король Владислав IV, патрон козаків і натхненник опору шляхті, яка заважала здійсненню його планів війни з Ос­манською імперією. Держава водночас втратила монарха і конт­роль над Україною. Склалися сприятливі умови для розростання та посилення національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Битва під Лейпцигом (відома також як Битва народів, нім. Volkerschlacht bei Leipzig, 16-19 жовтня 1813) - битва часу Напо­леонівських війн між військами імператора Наполеона і його со­юзників (Польща, Рейнський союз) та союзними арміями Австрії, Прусії, Росії та Швеції. Битва відбулася на території Німеччини, з обох сторін у ній брали участь німецькі війська. Битва під Лейп­цигом вважається найбільшою битвою у світовій історії до поча­тку Першої світової війни. Битва завершилася поразкою Наполе­она, призвела до вторгнення союзників у Францію і до першого зречення Наполеона від престолу у 1814. Під час Битви народів французька армія втратила близько 70 тис. убитими і поранени­ми. Втрати союзників склали 53600 чол. убитими і пораненими. У результаті переможної для коаліції битви було ліквідовано присутність франц, військ на схід від Рейну, розпався Рейнський союз, були звільнені Голландія і ряд дрібних німецьких держав. Наполеон залишився один з Францією проти наступаючої феода­льної Європи, що не бажала буржуазно-демократичних змін.

Битва під Пилявцями - переможна битва української ко­зацької армії, очолюваної Б. Хмельницьким, проти військ Речі Посполитої під Пилявцями (тепер - с. Пилява Старосинявського р-ну Хмельницької обл.). Сталася невдовзі після блискучих пере­мог укр. армії у битвах під Жовтими Водами (29 квітня - 16 тра­вня 1648) і Корсунській битві (25-26 травня 1648), внаслідок чого влітку 1648 Київське, Брацлавське, Чернігівське частково Поділь­ського воєводства були звільнені з-під влади Речі Посполитої. Внаслідок переможної битви Українська армія захопила всю во­рожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз із матеріальни­ми цінностями. Загальна вартість трофеїв, на думку експертів, перевищувала 7 мли злотих. Бездарні польські полководці: князь Домінік Заславський, коронний підчашій Микола Остророг та зо­всім юний коронний хорунжий Александр Конецпольський, яких Хмельницький глумливо називав «латина», «перина» і «дитина», не змогли гідно протистояти союзній козацько-татарській армії, розпочали безладний відступ, що невдовзі перетворився у панів­ну втечу. Шлях на Захід був відкритий.

Битва при Акції - остання велика морська битва античнос­ті. Відбулася поблизу мису Акцій, який виступає в море біля вхо­ду в Амбракійську затоку в північно-західній Греції, де на узбе­режжі Іонійського моря стоїть знаменитий храм Аполлона. Вирі­шальна битва між флотами Марка Антонія й Октавіана заверши­ла громадянські війни у Римі. Військами Октавіана командував Марк Агріппа, спільницею Антонія виступала єгипетська цариця Клеопатра. Флот Марка Антонія і Клеопатри становив близько 360 кораблів; значне місце серед них посідали могутні (проте не- маневрені) кораблі з трьома, чотирма і п’ятьма рядами весел. Ос­нову флоту Октавіана (260 кораблів), яким командував знамени­тий флотоводець Марк Віпсаній Агріппа, складали легкі, манев- рені судна, з одним (рідко - двома) рядами весел. Такі кораблі були найбільш пристосовані для морського грабунку, пересліду­вання морських розбійників. Нові кораблі були небезпечною зброєю, за наявності сміливих і добре навчених екіпажів. До того ж такі кораблі відносно швидко будувалися. На березі затоки, на мисі Акцій, стояло стотисячне військо Антонія. На протилежно­му березі вишикувалося військо Октавіана (75 тис. чол.). На по­чатку битви фланги Антонія відірвалися від головних сил, унас­лідок чого бойовий стрій суден виявився порушеним і утворили­ся широкі розриви, в які почали рішуче прориватися легкі кораблі Агріппи. Саме в цей момент сталося несподіване. Клеопатра, замість того, щоб увести в бій свої 60 легкохідних та маневрених кораблів, повернула на південь і вийшла з бою. Марк Антоній, ді­знавшись про це, перейшов з флагманського корабля на швидко­хідну пентеру, наздогнав царицю, проте не зміг її переконати в необхідності продовження битви. Воїни Антонія не повірили в зраду свого полководця. Сухопутне військо трималося ще сім днів. Все скінчилося лише після того, як військо покинув його командувач Канідій Красс. 1 серпня ЗО до н.е. у гавані Олександ­рії з’явився флот Октавіана. Останні легіони і кораблі Антонія пе­рейшли на сторону «молодого» Цезаря». Антоній через безвихідь заколовся, Клеопатра теж покінчила життя самогубством. Гай Юлій Цезар Октавіан Август стає єдиновладним правителем Рим­ської держави, завершивши десятиліття громадянських воєн. На­ступила епоха Римської імперії (доба принципту з 27 р. до н.е.).

Битва при Гавгамелах (битва при Арбелах, 1 жовтня 331 до н.е.) - вирішальна битва між арміями Александра Маке­донського і перського царя Дарія ПІ, після якої Перська імперія припинила своє існування. Як відомо, македонський цар Алек­сандр Великий вторгся в Азію через протоку Геллеспонт навесні 334 до н.е. Після розгрому перських сатрапів на р. Гранік він ово­лодів всією Малою Азією, а потім (через рік) у битві при Ici за­вдав нищівної поразки війську на чолі з перським царем Дарієм ІП. Дарій врятувався втечею вглиб своєї імперії, і поки він збирав нове військо з підвладних йому народів, Александр захопив Фіні­кію, Сирію та Єгипет. У 331 до н.е. Александр, убезпечивши і зміцнивши свої тили, повів македонську армію в центр Перської імперії. Після форсування Тигра Александр знайшов перське вій­сько на чолі з Дарієм на рівнині за 75 км на північний захід від містечка Арбели (сучасне м. Ербіль в Іракському Курдистані). Коли протиборчі армії зустрілися на відстані близько 6 км, Алек­сандр дав тривалий відпочинок своїм військам в укріпленому та­борі. Перси, побоюючись раптової атаки Александра, в стані на­пруження простояли день і ніч в повному озброєнні в чистому полі, тому до ранкового бою виявилися морально і фізично над­ломлені втомою і страхом перед македонцями. В подальшому ще один епізод суттєво вплинув на результат цієї запеклої битви.

В одній із військових сутичок візничий Дарія був убитий дроти­ком, проте перси сприйняли його смерть за смерть свого царя. Паніка охопила їх ряди. Лівий фланг персів став розвалюватися і відступати. Побачивши це, Дарій почав тікати, після чого побігли і його війська... Після битви при Гавгамелах Александру здався Вавилон та інші великі міста Перської імперії, при цьому перські вельможі присягнули на вірність Александру, новому володарю Азії. З невідомих мотивів цар персів Дарій Ш був убитий власним сатрапом Бессі. Перська держава припинила своє існування.

Битва при Гастінгсі (14 жовтня 1066) - вирішальна битва для норманського завоювання Англії. її головною причиною стала розбірка між Гарольдом Годвінсоном і Вільгельмом, герцогом Норманським, за спадщину Едуарда Сповідника. Гарольд першим заявив про свої права на трон відразу ж після смерті Едуарда Спо­відника в січні 1066. При цьому він заручився підтримкою Вітена- гемота - ради англосаксонської знаті. Водночас стало відомо, що Едуард напередодні усно пообіцяв трон своєму гордому та войов­ничому двоюрідному брату Вільгельму, проте на смертному одрі під тиском рідних та оточення змінив своє рішення на користь Га­рольда. Герцог Нормандський, який впродовж 15 років намагався утвердитися в Англії, сприйняв коронацію Гарольда як бруталь­ний виклик та необхідність оголошення війни. Окрім свого війсь­ка, Вільгельм зібрав вояків із різних країн Європи, пообіцявши їм землі, титули, інші реальні блага. Чисельність війська сягала бли­зько 20 тис. Флот Вільгельма складався з 696 кораблів і значно пе­реважав флотилію Гарольда. 28 вересня 1066 Вільгельм без спро- тиву висадився в Певенсі. Битва відбулася поблизу теперішнього містечка Беттл у Східному Суссексі. Результат битви значною мі­рою вирішив прикрий випадок - одна зі стріл лучника Вільгельма влучила в око Гарольда. Втративши керованість, військо англійців зламалося та почало безладний відступ. Доля битви була вирішена відносно малою кров’ю. Після цих трагічних подій лондонський шериф Ecerap та Едгар Етелінг, якого вибрали королем після сме­рті Гарольда, вийшли з міста і здалися. На Різдво 1066 Вільгельма коронували у Вестмінстерському абатстві, і відтоді він став імену­ватися Вільгельмом І Завойовником.

Битва при Гравеліні 1588, битва за Англію кінця XVI ст. - морська битва між іспанською Непереможною Армадою і англій­ським флотом. Іспанська Армада, або по-іншому Непереможна Армада (ісп. Armada invincible або «велика і славна армада» ісп. Grande у Felicisima Armada) - великий військовий флот, зібраний Філіпом П Іспанським протягом 1586-1588 для розгрому англій­ського флоту і завоювання Англії під час англо-іспанської війни (1587-1604). Флот складався зі 130 кораблів. Відплив з Лісабона в 1588 під командуванням Алонсо Переса де Гусмана, герцога Медіна-Сідоніу. Військові дії проти англ, флоту, що складався зі 197 невеликих легких і маневрених кораблів під керівництвом Говарда Еффінгема й Френсіса Дрейка, почалися у протоці Ла- Манш. У результаті декількох кровопролитних боїв, що тривали більше двох тижнів, іспанський флот зазнав значних втрат, а ге­неральний бій, що відбувся біля Гравеліна, довершив розгром. Несучи важкі втрати, Армада відступила у відкрите море, відмо­вившись від планів вторгнення на Британські о-ви. У результаті зі 130 бойових одиниць іспан. флоту додому повернулося тільки 67 кораблів і всього лиш 25 % особового складу. Перемога над іспанською Армадою була проголошена найбільшим військовим успіхом Англії з часів перемоги над французами у битві під Азенкуром 1415.

Битва при Каннах найбільша битва Другої Пунічної війни, що сталася 2 серпня 216 до н.е. біля м. Канни в Апулії на південно­му сході Італії. Карфагенська армія Ганнібала завдала нищівної по­разки набагато чисельнішій римській армії під командуванням кон­сулів Луція Емілія Павла і Гая Теренція Bappoна. Хоча битва не змогла принести перемогу у війні Карфагену, вона є одним з класич­них прикладів тактичної майстерності в військовій історії. Бій три­вав 12 годин. Приблизно 50 000 римлян (за Тітом Лівієм і Плутар­хом) було убито, 14 тис. полонено (включаючи консула Луція Емі­лія Павла і вісімдесят римських сенаторів), 16 тис. врятувалися втечею. Карфагеняни втратили убитими 6 тис. чоловік. Вважається, що за числом життів, втрачених в один день, Канни потрапляють до тридцяти найкривавіших битв у всій людській історії.

Битва при Фермопілах - героїчна оборона греками у 480 р. до н.е. Фермо нільського гірського проходу від перської армії ца­ря Ксеркса, яка вторглася у Грецію і зайняла Фесалію під час гре- ко-перської війни першої половини V ст. до н.е. Фермопільський прохід обороняли об’єднані війська греків у 500-449 рр. до н.е., а на час битви ними керував талановитий полководець спартансь­кий цар Леонід на чолі ядра з 300 спартанців. Чотири дні Ксеркс вичікував біля самого проходу, а потім розпочав наступ, під час якого постійно змінював (почергово) різнонаціональні і неодна­ково озброєні військові загони. Після двох днів боїв персам не вдалося пройти через прохід, який був захищений муром та армі­єю греків, що налічувала 5 829 воїнів. Війська персів налічували близько 200 тис. воїнів. У битві обидві сторони зазнали великих втрат. Втрати персів у цій нерівній битві склали близько 20 тис. чол., у той час як греки втратили близько 4 тис. воїнів та 400 з них потрапили у полон. Після бою Ксеркс знайшов тіло мужньо­го Леоніда і наказав відрубати йому голову та насадити на кіл. Тіло царя було з почестями перепоховане через 40 років у Спарті, а на його честь через 600 років почали проводити змагання. Імена усіх загиблих воїнів були викарбувані на плиті, а на місці битви було встановлено камінь з проникливою епітафією Сімоніда Keo- ського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лаке­демонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові». Глибоко символічно, що битву при Фермопілах часто порівнюють з боєм під Кругами (чотирьох сотень київських курсантів і козаків «Ві­льного козацтва» з 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом чорносотенця есера Михайла Муравйова) 30 січня 1918. «Українськими Фермопілами» стали звати в наш час героїчну оборону Донецького міжнародного аеропорту украї­нськими кіборгами (бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 до 22 січня 2015 і стали одними з найзапекліших у війні на Сході України. Тривали 142 дні і ночі).

Біблійне право - система юрид. норм і морально-етич. за­сад Біблії. Згідно з нею Бог виявляє свою сутність через послані людям закони, суворе дотримання яких випливає з обов’язку бо- гошанування. За Біблією, постати перед судом означало постати 92

перед Богом. Запровадження перших юрид. норм та морально- етич. заповідей серед євреїв пов’язується з діяльністю пророка Мойсея. За його ініціативи вперше запроваджується суд. адмініс­трація - верховний суд про вбивства, розробляються основні принципи єврейської правової культури. Наприклад, основним принципом Б.п. у покаранні злочинців стає таліон - відплата «око за око», «зуб за зуб» та ін. У Новому завіті норми Б.п. зазнають істотної трансформації під впливом римського права. Див.: Біб­лія; Десять заповідей Мойсея.

Біблія (лат. biblia - книга, з грец. βιβλία - книги, від βίβλος - папірус, за назвою міста Бібл, звідки привозили папірус) - ста- род. пам’ятка писемності, зібрання давніх текстів, канонізованих у межах іудаїзму та християнства; Святе Письмо цих світових релігій. Складається з двох частин: Старого Завіту, визнаного в обох релігіях, та суто християнського Нового Завіту. За тради­ційними уявленнями, Завіт - це угода, союз між Богом та людь­ми: Старий Завіт нібито укладений Богом лише з одним народом (євреями), а Новий - через Icyca Христа - Всевишній уклав з усім людством. Старий Завіт складається з пам’яток давньоєвр. л-ри ХП-ІІ стст. до н.е. (окремі фрагменти сягають XTV ст. до н.е.), написаних давньоєвр. та почасти арамейською мовами. За іудаїст. традицією, поділяється на три структурні цикли: Тора (П’ятикнижжя Мойсея), Пророки (ряд давніх хронік і творів євр. пророків УШ-ІУ стст. до н.е.) та Писання (тексти ліричного, мо- рально-повч. та реліг.-філос. змісту). Різні християнські течії не­однаково сприймають Старий Завіт: православні визнають свя­щенними 50 книг; католики - 45; протестанти - лише 39. З при­воду структури Нового Завіту в більшості християн немає суттє­вих розбіжностей. Туди входять 27 книг, написаних у І-П стст. н.е. гебреїзованим грец. діалектом «койне». Це - 4 Євангелія («добрі звістки» про вчення та спасительну місію Христа), істор. книга Діянь Святих Апостолів, 21 апостольське Послання, що приписуються апостолам Павлу, Петру, Якову, Іоанну та Юді) й апокаліптичного Одкровення Івана Богослова. Б. наповнена текс­тами, в яких відображений кількатисячолітній розвиток правничої

ідеології, а тому вона своїм змістом суттєво вплинула на розвиток церковного і світського права, правничої ідеології та правової куль­тури більшості народів світу. Hanp., ідея Божого закону як джерела права ініціювала еволюцію ідеї «природніх прав» людини, а біблій­ний «Завіт (угода) з Богом» став одним з джерел теорії «суспільного договору». Нині Б. перекладена майже всіма сучасними писемними мовами і є, за статистикою, найпоширенішою книгою світу.

«Біблія англійської конституції», Книга конституційних актів Англії - зб. найдавніших корол. хартій, парлам. актів, пети­цій, біллів, декларацій, ордонансів, ремонстрацій та деяких інших документів ХШ-ХІХ стст., які вважаються формально чинними частинами неписаної Конституції Великобританії. Неодноразово доповнювалася найновішими конст. актами і статутами XX та XXI стст. До найвідоміших конституційних актів Англії, а згодом Великобританії належать: Велика хартія вольностей 1215; Пе­тиція про права 1628; Хабеас корпус акт 1679; Білль про права 1689; Акт про подальше обмеження корони та краще забезпе­чення прав і вольностей підданих (1701); Акт про утворення Сполученого королівства Великобританії у складі Англії та Шо­тландії (1707); Акти про народне представництво 1832, 1867, 1918, 1928, 1948, 1969 та ін. Вони дають змогу краще зрозуміти генезис конституційного ладу Великобританії, сутність неписаної англ, конституції.

Біблум (ак. biblum - принесене) - завдаток у Стародавньому Вавилоні, який сплачувався женихом сім’ї нареченої під час ук­ладання шлюбної угоди.

Бій під Крутами - бій, що відбувся 17 січня 1918 біля заліз­ничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км на північний схід від Києва, 18 км східніше Ніжина. Од­ночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовитське повстан­ня, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, для його придушення. Цей бій тривав понад 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської 94

Червоної армії під проводом Муравйова та Берзіна, що наступали двома колонами зі сходу, та невеликим загоном із київських кур­сантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У бою під Кругами молоді обо­ронці української державності виконали наказ командування і зу­пинили стрімкий наступ ворога. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти архіважливий для України Берес­тейський мирний договір, який врятував молоду українську дер­жавність. 2006 на місці бою під Кругами встановлено пам’ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам’ят­ну монету номіналом 2 гривні.

Бікамералізм (франц, bicameralism від лат. bis - два і camera - кімната), бікамеризм - двопалатна структура найвищого законо­давчого органу в д-ві. За принципом Б. побудовані парламенти більшості країн світу, легіслатури (законод. органи) всіх (за винят­ком одного) штатів США. Здебільшого верхня палата виконує контрольну функцію щодо дій та рішень нижньої палати і уряду, в деяких країнах має право законод. вето. У федерат, д-вах вона здебільшого виконує функцію репрезентації і захисту нтересів суб’єктів федерації. У двопалат. Парламентах нижні палати, як правило, обираються безпосередньо населенням; членами ж вер­хніх палат стають внаслідок заг. виборів (сенат США), через де­легування суб’єктами федерації (бундесрат ФРН), призначення (сенат Канади), спадкоємне наслідування (палата лордів у Вели­кобританії) або ж у результаті складної комбінації процедур ви­борів і призначення (Бельгія).

«Білі комірці» - середні прошарки населення Англії, на які в основному орієнтувалися «нові» лейбористи у своїй політиці.

Білль (англ, bill) - законопроект, що виноситься на розгляд законодавчого органу Великобританії, CIIIA та деяких інших країн, що прийняли англосаксонську систему права.

Білль про опалу (англ, bill of attainder) - законодавчий акт, що оголошував певну особу винною у тяжкому злочині (частіше всього зраді) без судового розслідування чи відповідної процедури (наприклад, імпічменту) і передбачала смертну кару. Якщо акт накладав менш суворе покарання, ніж смертна кара, то він назива­вся «bill of pain and penalties» - білль про покарання і відшко­дування. Обидва законодавчі акти заборонені Конституцією США.

Білль про права 1789 (від англ, bill - закон) - назва перших 10 поправок до Конституції США, прийнятих 1791 р. на вимогу штатів. Ратифіковані Конгресом країни і законод. зборами штатів у 1789-1791. Цей крок був зумовлений необхідністю законодав­чого закріплення декларованих Конституцією США (1787 р.) прав людини. Поправки конституціонували свободу совісті, сво­боду слова, свободу друку, свободу зборів, свободу звернення з петиціями до владних органів, право на зберігання та носіння зброї, недоторканність особи, особистих паперів і майна, непри­пустимість подвійної відповідальності за один і той самий вчи­нок, заборону примусу для свідчень у крим. справах проти самого себе, обов’язковість відшкодування реквізованої приват, власнос­ті, право обвинувачуваного вимагати суду присяжних, очної ста­вки зі свідками, допомоги адвоката, висування свідків зі свого боку, заборону надмірних штрафів та жорстоких покарань. Б. про п. 1789, як і інші амер, біллі, значно збагатив заг. теорію і прак­тику конституціоналізму, справив великий вплив на франц. Декларацію прав людини і громадянина, більшість конституцій XIX-XX стст., Загальну декларацію прав людини 1948 тощо. Див.: Конституція США 1787--1791; Поправки до Конституції США 1791 (XI-XXVII).

Бісмарк Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен (01.IV. 1815— 30.VΠ.1898) - визначний нім. держ. діяч, дипломат, князь. Був депутатом прус, ландтагу, послом у Росії (1859-1862) та Франції (1862). У 1862-1871 Б. - міністр-президент і міністр закорд. справ Пруссії, протягом 1871-1890 - перший рейхсканцлер Німецької імперії. Проводив рішучу й тверду політику, за що сучасники 96

назвали його «залізним канцлером». Здійснив об’єднання Німеч­чини згори, на прус.-мілітаристській основі. За допомогою пере­можних війн - з Данією (1864), Австрією (1866), Францією (1870-71) - захопив першу для Німеччини колонію в Африці. У своїй концепції закорд. політики виходив із геогр. розташування Німеччини в Європі, звідси його «страх перед коаліціями». Роз­глядав Францію як «історичного ворога», Росію - як країну, з якою треба мати мирні відносини, прагнув до союзу з Англією. Укладення нім.-австр. договору 1879 і створенням Троїстого сою­зу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії; 1882) сприяв розколу Європи на два ворожі імперіаліст, табори. Перевагу силі перед правом Б. часто надавав не лише в зовн. політиці, а й у питаннях внутрідержавного життя. Намагаючись перешкодити розгортан­ню роб. руху, пригасити соціальне незадоволення, Б. домігся прийняття надзв. закону проти соціалістів. Провівши комплекс соціальних законів (про забезпечення старості, соціальний захист хворих, інвалідів, скорочення робочого дня), Б. водночас намагався усталити напівфеод. відносини в імперії, здійснював брутальне онімечення польс. населення Познаньщини й Силезії тощо. У творі «Думки і спогади» Б. висловив своє ставлення до монархіч­ного ладу, абсолютизму, вважаючи, що повний абсолютизм менш небезпечний, ніж абсолютизм, який спирається на послужливий парламент, згоду більшості. При цьому він твердив, що в прин­ципі абсолютизм «був би ідеальним устроєм» для європ. держав, коли б королі з чиновництвом не були такими ж звичайними лю­дьми, як і всі, з їх слабостями й недоліками. Навіть ідеальний мо­нарх потребує критики з боку вільної преси і парламенту. Нім. ідея, вважав Б., полягає у прагненні до першості на суші і на морі. Тому він завжди був готовий пожертвувати буквою будь-якої угоди задля блага Нім. імперії. У політ, діяльності, на думку Б., дуже важливим є вміння передбачати, чого можна чекати від ін. політиків за певних конкр. обставин і ситуацій.

«Біхевіоралізм», «Біхевіоралістична революція» (від англ, behaviour - поведінка) - термін, що перейшов у політичну і полі- тико-правову науку з психології у 40-ві роки XX ст.). Спочатку

він набув популярності у США, згодом поширився у наукових працях вчених з країн Західної Європи. В 1945 у США було ство­рено Committee on Political Behaviour, ay 1950 уперше президен­том Американської асоціації політичних наук було обрано при­хильника біхевіоралізму П. Одегарда. У 50-60-ті роки він (біхеві- оралізм) став домінуючим у політ, науці. Його вплив на політоло­гів був настільки значним, що досить часто йшлося про «Біхевіо- ральну (Біхевіоралістичну) революцію» в політичній науці.

Блер Ентоні (06.V.1953) - прем’єр-міністр Великої Британії з 03.V. 1997 до 27.VI.2007. Народився в шотл. місті Единбурзі в сім’ї юриста. Закінчив два коледжі - в Единбурзі (в привілейова­ній приватній середній школі Феттес-коледж) і Оксфорді (Окс­фордський коледж св. Іоанна). Право вивчав в Оксфорді. Уже під час навчання він вступив до лейбористської партії. Блер став лі­дером британської лейбористської партії в липні 1994, після рап­тової смерті його попередника, Джона Сміта. Під його керівницт­вом партія отримала рішучу перемогу на виборах 1997, поклавши кінець 18-річному бездарному правлінню урядів правоцентрист- ської консервативної партії. Цьому сприяла якоюсь мірою ідеоло­гічна платформа лейбористів, що отримала назву «Третій шлях». Завданням «Третього шляху» стало різностороннє осмислення ситуації, яка виникла протягом 80-90-х років, та внесення кон­структивних пропозицій розв’язання проблем як у світі, так і у власному «домі», що накопичились. Блер займав посаду прем’єр- міністра довше за будь-якого іншого представника лейбористсь­кої партії і є єдиною людиною, що привела партію до трьох пос­лідовних перемог на виборах. Лейбористи, йдучи на чергові ви­бори, говорили про конкретні результати свого чотирирічного владного панування - їм вдалося досягти найнижчого рівня безро­біття та інфляції за останні 10-15 років, стабільного економічного зростання, ліквідації великого державного боргу, який залишили консерватори. Уряд Т. Б. проявив рішучість у розв’язанні пробле­ми Ольстеру. 11.П.2000 Т. Б. увів у Північній Ірландії пряме прав­ління (управління Ольстером перейшло до Міністерства у справах Північної Ірландії), що означало фактичну втрату Ольстером 98

автономії. Разом з тим Кабінет міністрів Великобританії не мав наміру приєднуватися до загальноєвропейської валюти, що свід­чило про певне дистанціювання країни від процесів об’єднання у Європі. Ця близькорука (недалекоглядна) політика лейбористів в решті-решт призведе до розриву з ЄС та реваншу консервативної партії на чергових виборах. 27.VI.2007 королева Єлизавета II прийняла відставку Т. Б. з посади прем’єр-міністра та призначила Гордона Брауна, канцлера казначейства, доручивши йому сфор­мувати новий кабінет. Т. Б. склав повноваження прем’єр-мініс­тра, проте залишився таємним радником Її Величності.

Боден Жан (1530-1596) - визначний фр. юрист, історик і політ, мислитель. Одержав блискучу освіту - філософську (на теол. фак-ті Сорбони), юридичну (у Тулузькому ун-ті), а також у галузі стародавніх мов (у Королів, коледжі Парижа). Був королів, прокурором, держ. радником. Гол. твори: «Метод легкого пізнан­ня історії» (1566), «Шість книг про державу» (1572), трактат «Театр природи» (1594). Помер несподівано від епідемії чуми. Державно-правові погляди викладені в його головній праці «Шість книг про республіку» (1576).

Божество договору - див.: Mimpa.

Бокленд (від англосакс. Ьос - грамота та land - земля) - форма земельної власності у англосаксів, земельне володіння, пожалуване королем за службу церковній установі чи представ­никові аристократії в Середньовічній Англії.

Бокхорис (давньоєгипет. Бакенренеф) - фараон Стародав­нього Єгипту із XXIV династії, реформатор і законотворень, який правив, приблизно, в 718-712 рр. до н.е. Б. - син саіського правите­ля Тефнахта. Згідно з Манефоном, єдиний представник XXIV ди­настії. Влада Б. поширювалася лише на північну частину країни. Більшість історичних свідчень про правління цього фараона по­черпнуті із уривків праці єгипетського жреця-історика ПІ ст. до н. е., що збереглися в творах Африкана та Діодора Сіцілійського.

Антична традиція зображала Б. мудрим суддею і законотворцем, який уклав один з найдосконаліших і гуманних кодексів свого ча­су, заборонив продавати в рабство за борги вільних єгиптян. Фа­раон вважав, що кожний єгиптянин є рабом держави, проте в жод­ному разі не іншого єгиптянина. Як вважали греки, саме на нього рівнявся в своїх демократичних перетвореннях афінський архонт з надзвичайними повноваженнями Солон (VI ст. до н.е.). Б. всіляко сприяв та захищав бідняків, наклав обмеження на лихварів і до­зволив приватним особам набувати земельну власність, укладати відповідні акти, чим наніс значні збитки храмам і жерцям, фарао­нам і монархам, які до нього були єдиними земельними власниками. Як свідчать історичні джерела, присуди мудрого судді Б. (схожі до Соломонових) знайшли своє відображення навіть на фресках дав­ньоримського міста Помпеї. Стосовно тривалості правління Б., в джерелах існують значні розбіжності: Секст Африкан, цитуючи Манефона, стверджує, що Б. правив протягом 6 років, а Є. Keca- рійський говорить про 44 роки царювання мудрого правителя.

Болонська школа права - західноєвроп. школа юристів, що виникла в кінці XI ст. у Болонському ун-ті (Італія). Її предста­вники (у ХП-ХШ стст. - Булгар, Вакаріус, Одофредус, Аккурсіус, Porepiyc, Альбарікус, Бассіанус, Пілліус та ін.) осн. увагу приді­ляли тлумаченню (глосам) Кодексу Юстиніана (Corpus juris civilis). Див.: Школа глосаторів; Школа постглосаторів.

«Болото» - назва групи депутатів, які складали більшість в конвенті в період Французької буржуазної революції кінця XVΠI ст. та не приєднувалися до жодного з політичних угруповань крайніх поглядів, що вели між собою боротьбу за лідерство.

Bona fides - термін рим. приватного права, який складається з двох значень: 1. Fides (лат.) - віра, довіра, власна чесність і дові­ра до чесності ін. осіб, дотримання даної обіцянки, слова. Означає також моральний обов’язок усіх людей виконати своє зобов’я­зання, у чому б воно не полягало. Оскільки відносини між рим. гр- нами і перегринами (особами поза статусом рим. гр-нина) не мали IOO

правового значення, то принцип fides за таких обставин набував сили правового, тобто таке зобов’язання ставало ніби правовим. Тому fides з часом стала засадою усіх правовідносин, що склада­лися між рим. гр-нами та перегринами. 2. Слово bona (лат.) - до­бра совість, добросовісний - з’явилося перед терміном fides піз­ніше. Спочатку цей принцип застосовувався до неформ. догово­рів, а потім поширився на всі зобов’язальні відносини, речове право, судочинство та ін. У таких випадках В. f. набувала конкр. значення: напр., possessor bona fides - добросовісний володілець; у спадковому праві fidei Commissum - один з видів заповідальних відказів. В. f. протиставлялася поняттю mala fides - близький до обману, недобросовісний. В. f. застосовується також у сучасному міжнар. праві при тлумаченні і виконанні міжнар. обов’язків у межах, визначених правом. Він означає сумлінність у ставленні до взятих зобов’язань У п. 2 ст. 2 Статуту OOH міститься вимога, щоб члени цієї організації сумлінно виконували взяті на себе зо­бов’язання. Принципу сумлінності надано значення загальної но­рми, яка регулює сукупність міжнар. відносин. Особливо важли­вим він є у праві міжнар. договорів. Принцип сумлінності у вико­нанні своїх обов’язків було підтверджено Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969, ст. 26 якої гласить: «Чинні договори є обов’язковими для сторін і мають виконувати­ся ними сумлінно». Чимало посилань на принцип сумлінності (його виконання або невиконання) зустрічаються у повсякден. практиці міжнар. відносин. Ця норма закріплена у ст. 12 Закону «Про міжнародні договори України» (1993).

Бонапартизм - своєрідний політичний режим, «одягнений в шати конституціоналізму», що межував з диктатурою і прагнув силовими методами змінити «обличчя» феодальної Європи. Впе­рше був встановлений у Франції в період директорії-консульства та одноособової влади Наполеона І Бонапарта (1794-1814). Для Б. характерні скасування більшості демократичних інститутів, по­силення професійної бюрократії, піднесення ролі збройних сил та агресія в зовнішній політиці, лавірування влади між різними со­ціальними та політичними угрупованнями, служіння інтересам великої французької буржуазії.

Боннська конституція 1949 р. - Основний закон ФРН, на­званий Боннським, - від назви першої столиці цієї країни. Офі­ційно обнародувана 23 травня 1949 р., пройшла схвалення у ландтагах усіх земель західних зон окупації. Первісно містила 146 статей (з того часу зазнала багатьох змін і доповнень). Згідно з БК 1949 р. ФРН - республіка. За формою державного устрою - федерація 10 земель. Права земель (кожна з яких має свою власну Конституцію), ландтаг (парламент) і уряд, обмежені федераль­ною конституцією. Законодавча влада належить парламентові, що складається з двох палат: бундестагу (обирається населенням на 4 роки; 498 депутатів) і бундесрату (Союзної ради), який скла­дається із членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Глава держави - президент, який обирається строком на 5 років Федеральними зборами, до складу яких входять усі члени бунде­стагу й така сама кількість виборщиків від депутатів ландтагів. Виконавчу владу здійснює федеральний уряд на чолі з федераль­ним канцлером, який обирається бундестагом. Президент і канц­лер обираються без обговорення. Обраним вважається той, хто зібрав голоси більшості відповідного зібрання. Діє Федеральний конституційний суд, що користується правами конституційного контролю, тлумачення конституції, вирішення спірних питань між федерацією та землями.

Бордарії - категорія феодально залежного селянства в Анг­лії XI-XII стст. В «Книзі страшного суду» вважається однією з основних категорій сільського населення поряд з віланами та коттерами. Належали до кріпаків (див.: Кріпосне право).

Борзнянський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Гетьман­щини. Утв. 1648, пізніше приєднаний до Чернігівського полку, а 1654 - до Ніжинського полку. Полкове місто - Борзна (тепер райцентр Черніг. обл.). З полковників Б. п. найвідоміший П. Забі­ла (1680-1689), який пізніше став генеральним обозним у гетьм. уряді.

Боровець Тарас Дмитрович (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Гонта; 09.III.1908-15.V.1981) - визначний діяч україн. пов­став. руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», від 16.ХІ.1941 - генерал-хорунжий (наказ № 22 ГК «Полі­ська Січ»),

Боротьба зі «шкідництвом» - серія сфабрикованих справ проти науково-технічної інтелігенції кінця 20-х - поч. 30-х років XX ст.:

1) див.: «Шахтинська справа» 1928р.;

2) див.: «Промисловоїпартії» політичний процес 1930р.;

3) Справа Трудової селянської партії, або справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова-Кон- дратьєва» відбулася також у 1930. Обвинуваченим приписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації;

4) Справа Союзного бюро - відкритий процес над колишні­ми меншовиками, що відбувся у березні 1931. Обвинуваченим приписувався саботаж в галузі наукового планування господар­ської діяльності, зв’язок з іноземними спецслужбами;

5) «Пулківська справа» - справа, сфабрикована HKBC на поч. 30-х проти групи рад. вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцькістсько-зінов’євській організації». їм інкримі­нувались спроби терорестичних актів проти партійного та радян­ського керівництва CPCP, а також шкідництво, саботаж астроно­мічних спостережень тощо.

Борстальська система - особливі місця позбавлення волі в Англії, створені у 1910 р. для перевиховання неповнолітніх, які вперше здійснили важкі злочини.

Бразилія, Федеративна Республіка Бразилія, - найб. держа­ва Лат. Америки і п’ята за величиною території країна світу після РФ, КНР, Канади і США. Тер. - 8,5 млн км². Нас. - 178,3 млн чол. (2005). Столиця - м. Бразиліа. Адм.-тер. поділ - 25 штатів, федера­льний (столичний) округ і 3 федеральні території. Державна мова - португальська. Г.о. - крузейро. Нац. свято - День незалежності

(7 вересня). Незалежною від Португалії Б. стала 1822. 1824 при­йнято першу Конституцію Б., яка закріпила монархічну форму держ. правління і унітарну форму держ. устрою. 15.11.1889 в Б. скинуто монархію і проголошено федеративну республіку. Новий держ. лад закріплено конституцією 1891. Протягом XX ст. у Б. було прийнято ще 5 конституцій (1937, 1946, 1967, 1969, 1988), кожна з яких вносила зміни в держ. лад країни. Непорушною за­лишалася федер. форма держ. устрою. З прийняттям 1988 нині чинного осн. закону розпочався період т. зв. Нової Республіки. Б. - презид. республіка. Президент є главою д-ви. Він обирається шляхом заг. і прямих виборів на 5 років. Разом з ним обирається і віцепрезидент. Президент має досить широкі владні повноважен­ня. Зокрема, йому належить право законодавчої ініціативи з ряду найважливіших питань. Парламент може делегувати президенто­ві повноваження на видання актів, що мають силу закону. Прези­дентові делеговано право самостійно оголошувати стан оборони, стан облоги і т.з. стан федерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Законодавча влада належить парламенту - двопа- лат. Національному конгресу. Нижня палата - палата депутатів - обирається у складі 487 членів терміном на 4 роки. Число депута­тів від кожного штату має бути у відповідній пропорції з кількіс­тю його населення, але не менше 6 (шести). Верхня палата - фе­деральний сенат - обирається на 8 років за принципом рівного представництва («по три сенатори від кожного штату і федераль­ного округу»). Склад сенату оновлюється кожних чотири роки, спочатку на третину, а потім - на дві третини. Палати Нац. кон­гресу у законод. процесі в цілому рівноправні. За формою держ. устрою Б. є федеративною д-вою. Всі штати мають свої консти­туції. Законодавчу владу в штатах здійснюють їхні однопалатні законодавчі збори, виконавчу - обрані населенням губернатори. Федеральна конституція встановила принципи розмежування компетенції між федерацією і штатами. В ній визначено три сфе­ри повноважень: сфера компетенції виключно федерації; сфера спільної компетенції федерації і штатів; сфера конкуренції ком- петенцій. В останній федер. органи можуть тільки визначати заг. принципи певних напрямів держ. діяльності, а органи штатів 104

мають їх конкретизувати. Територія штатів поділена на муніци- пії. Населення цих адм.-тер. одиниць обирає (терміном на 4 роки) предствн. органів місц. самоврядування - муніципалітети і на та­кий же термін - префектів, які є відповідними викон. органами. Судова система складається з федеральних судів і судів штатів. Найвищими на федер. рівні є Федеральний верховний суд, який насамперед є органом конст. контролю, і Вищий трибунал право­суддя. Діє також ряд спеціаліз. федеральних судів. Членів обох найвищих федер. судів призначає президент за погодженням з федер. сенатом. Дип. відносини України з Б. встановлено 10.01.1992.

«Братерство тарасівців», «Братство тарасівців», - таємна революц. орг-ція, ств. влітку 1891 Харків, студентами І. Липою, М. Байздренком, М. Базькевичем і студентом Київ, ун-ту В. Боро­виком. Працюючи під час канікул в комісії з перепису нерухомо­го майна Полгав, губ., вони відвідали м. Канів і заснували нац. укр. таємну орг-цію. Залишаючись таємною орг-цією, тарасівці незабаром об’єднали навколо себе гурток студентів з бл. ЗО різ­них Харків, навч. закладів на засадах необхідності широкої праці задля нац. відродження України, який отримав назву «Молода громада». Кер-во здійснювали тарасівці І. Липа та М. Яценко, тіс­но співпрацюючи з просвітницьким гуртком С. Русової й О. Русо­ва. На поч. 1890-х рр. ідеї Харків. «Б. т.» поширилися в ін. містах України. У Києві В. Боровик створив тарасівський гурток у скла­ді Є. Тимченка, М. Махновського, М. Кононенка, О. Черняхівсь- кого, В. Самойленка, в Одесі тарасівські ідеї пропагував A. Cnra- ревич, у Полтаві - М. Шемет і Д. Дробиш, у Чернігові - М. Ко­цюбинський, в м. Олександрія діяв зв’язаний з Харків, тарасів- цями гурток у складі М.Косюри, І.Козубова, О.Нікольського, М. Васька, Г. Мальської, Я. Зерницького та ін. Харків. «Б. т.» ма­ло свій Статут, розроблений його засн. ще 1891. Навесні 1893 він був обговорений на зборах «Молодої громади» і в квіт, того ж року опубл, у львів. ж-лі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців», ставши першою викладеною на папері нац. програмою укр. революц. молоді. Висунуті в ній політ, вимоги - знищення нац. гноблення, єдність галицьких і рос. українців, від­родження укр. нації, автономія всіх націй Російської імперії тощо - згодом досить виразно позначилися в програмах «Загальної без­партійної української організації», Української демократичної партії, Української радикально-демократичної партії й Україн­ської радикальної партії Відчуваючи крайню потребу в політ, літ., «Б. т.» ранньої весни 1893 на зібрані серед студентів кошти з допомогою дружини І. Франка О. Франко придбало в Галичині З пуди ЗО фунтів заборонених в Росії видань і переправило їх до Харкова. Однак поліції вдалося виявити цей транспорт нелегаль­ної літ. і простежити за тим, хто його отримав і почав розповсю­джувати. 01.V.1893 у Харкові були проведені масові обшуки й арешти серед тарасівців і молодогромадівців (див. Громади). До справи було притягнуто 24 особи, у т.ч. подружжя Русових і всіх тарасівців. Майже півтора року тривало слідство, в ході якого за­вдяки мужності заарештованих поліції так і не вдалося виявити в середовищі студентської громади її керівництва. 24.XI. 18 94 за­арештованим було оголошено царський вирок, за яким майже всі вони підлягали різним строкам тюремного ув’язнення і кілька­річному гласному поліцейському наглядові за місцем проживан­ня, але поза межами столиць, губ. та університетських центрів.

Брахмани - одна із вари в Стародавній Індії, до якої входи­ли виключно жерці.

Брахманізм - давньоіндійська релігія, що склалася в перш, половині І тис. до н.е. на ґрунті ведичної релігії Назва походить від зб. ритуальних текстів - Брахман. Серед цих збірників найбі­льшу популярність одержали «Артхашастра» (IV-ΠI стст. до н.е.) і «Настанови Ману про дхарму» - «Закони Ману» (П ст. до н.е.), складені жерцями (брахманами) на основі стародавніх текстів і норм звичаєвого права.

Бреве (лат. breve) - вид нормативного акта Папи Римського.

Бревіарій Аларіха II (інакше - Скорочений Закон) - ком- пендіум законів і доктринальних суджень знаменитих римських юристів (Гай, Павло, Папініан, Модестин, Ульпіан та ін.), укла­дених 506 р. за розпорядженням вестготського короля Аларіха II комісією юристів і затверджених спеціальною асамблеєю єпис­копів та представників провінцій.

Брест-Литовські угоди 1918 - низка документів міжнар.- правового характеру, підписаних Українською Народною Респу­блікою з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Бол­гарією у Брест-Литовську (Бресті).

Брестська церковна унія 1596 - об’єднання укр. правосл. церкви з католицькою на тер. Речі Посполитої, більшій частині України і Білорусі та утворення укр. греко-католицької (уніатсь­кої) церкви. Проголошена в жовтні 1596 на церк. соборі в м. Бре­сті (Бересті). Главою церкви у справах віри, моралі та церк. адмі­ністрації визнавався папа римський, проте зберігалася церк,- культурна автономія.

Брестський мир 1918- угода, підписана 03.Ш. 1918 РРФСР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною - з другого, з додатками, - чотирма дод. договорами Росії з кожною із сторін окремо та двома заключними протокола­ми. Документи було ратифіковано: 15 березня - надзв. IV Bcepoc. з’їздом рад; 26 березня - нім. імператором Вільгельмом П. Відпові­дно до цієї угоди Росія втрачала Литву, Польщу, значну частину Білорусі і Латвії, зобов’язувалася негайно вивести свої збройні си­ли з України, Естонії, Латвії, Фінляндії, Ардагана, Батума, Kapca, повністю демобілізувати армію та флот, визнати чинність Брест- Литовсъких угод 1818 УНР з Четверним союзом, укласти мирний договір з Українською Народною Республікою, чітко визначити кордони між Росією і Україною, надати Німеччині, Австро- Угорщині і Туреччині значні торг.-екон. пільги тощо. Втім поразка Німеччини та її союзників у війні з Антантою дозволила рос. уря­дові 20.ІХ.1918 анулювати договір з Туреччиною, а 13.IX. 1918 - Б. м. у цілому. Німеччина відмовилася від нього 11.XI. 1918.

Брут (Brutus) Марк Юній (84-42 до н.е., Рим) - рим. політ, діяч, полководець, прихильник аристократичної республіки. З 46 р. до н.е. - намісник пров. Цезальпійська Галлія, з 44 до н.е. - претор у Римі. Разом з Л.Г. Кассієм очолив змову проти Юлія Цезаря і був співучасником підступного убивства імператора. Стояв на чолі республіканців у боротьбі проти другого тріумвіра­ту: Гая Октавіана (Августа), Марка Ahtoнія, Марка Лепіда. За­воював Македонію, Грецію, Малу Азію та Сирію. Восени 42 до н.е. Брут після поразки під Філіппами (Македонія), завданої йому Ahtoнієм і Октавіаном, покінчив життя самогубством. Його ім’я і дії знайшли відображення у відомій фразі Цезаря, яка стала афо­ристичною: «Іти, Бруге!» («Ettu, Brute!»).

Будда [(від санскр. Буддха, букв. - просвітлений) Сідхартха Гаутама (623-524 рр. до н.е.)] - індійський принц, засновник од­нієї із світових релігій. Б. звертався до кожної окремої людини, пропагував морально-духовну рівність усіх людей, вказував шля­хи морального самовдосконалення людини, розумної її поведінки і пізнання у відповідності з природнім законом (дхармою).

Буддизм - одна з трьох (поряд з християнством та ісламом) світових релігій, що виникла в Стародавній Індії на рубежі VI- V стст. до н.е. й поширилася у багатьох країнах Центр, та Cx. Азії. E засновником вважається інд. принц Сіддхартха Гаутама (Буд­да), який досяг небачених для свого часу успіхів у самовдоскона­ленні і вказав іншим людям «благородний шлях до духовного спасіння» через «праведні погляди, праведні прагнення, праведну мову, праведні дії, праведне життя, праведні зусилля, праведне споглядання, праведний розум». Б. набув значного поширення у світі (Індія, Китай, Японія, Монголія, Корея та ін. країни Пд.-Сх. Азії; на 2019 у світі налічується бл. 500 млн буддистів).

«Будинок життя» - головний інтелектуальний центр Ста­родавнього Єгипту, в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, видавали так зва­ні магічні книги - збірки з різноманітних галузей знань, магічних ритуалів, експериментально перевірених рецептів лікування різ­номанітних хвороб.

«Будинок Сеті» - поминальний храм Сеті І у м. Курна (роки життя: 1323-1279 до н.е.; роки правління 1294-1279 до н.е.; повне ім’я - Менмаатра Сеті Мернептах) - другий цар 19 династії, син Рамзеса І та цариці Сатра; батько Рамзеса П, дідусь Рамзеса Ш. Ім’я Сеті означає «Що належить (богу) Сету». Відома стародавня назва комплексу - «Чудовий будинок царя Мінептаха - Сеті в місті Амо­на на західній стороні Фів». Храм оздоблений прекрасно викона­ними рельєфами загальною площею 24 282 м². Збереглися імена зодчих, які будували й прикрашали храм - це були Майа, Іула і Хатіаї. Художніми роботами з декорування колон гіпостильної зали керував видатний художник того часу - Дідіа.

Булава - старод. зброя від часів неоліту, а пізніше - символ влади у багатьох народів світу - країнах Закавказзя, Речі Поспо­литій, Туреччині, Україні та ін. В Україні за часів козаччини (ХУ-ХУШ стст.) Б. була символом влади кошових отаманів За­порізької Січі та гетьманів. Кулі таких Б. виготовляли із срібла, золота і прикрашали коштовним камінням. Палиці робили з ме­талу чи дерева, зокрема горіха, дуба. Б. урочисто вручалася кож­ному гетьманові представниками козацької старшини. Разом з Б. новообраному гетьману передавалися рангові маєтності «на бу­лаву» з правом на доходи від них. Укр. гетьмани одержували Б. і в дар від ін. держав як визнання їхньої влади і заслуг. Зокрема, Б. Хмельницькому були подаровані Б. від польс. короля, тур. султа­на, моск. царя. Відповідальність за збереження Б. покладалася на генерального осавула. Останнім гетьманом України «з булавою» був 77. Скоропадський під час визвольних змагань українського народу у 1919 р.

Буле - 1. Рада старійшин (родоплемінної знаті) в гомерівсь­кій Греції; 2. Рада чотирьохсот за Солона; 3. Рада п’тисот за Клі- сфена у Стародавніх Афінах.

Булла (від середньо вічно-лат. bulla - печатка, документ з печаткою, від лат. bulla - шарик) - 1. Нормативний акт (грамота, постанова чи розпорядження) Папи Римського чи німецького

імператора, який скріплювався круглою металевою печаткою (наприклад, «Золота Булла») і містив указ, розпорядження, пос­танову або звернення монарха.

Бундесрат (від нім. Bundesrat - союзна рада; похідне від Bund - союз і Rat - рада) - верхня палата парламенту Німеччини, започаткована вперше Конституцією Німецької імперії 1871 р.; в Австрії функціонувала у 1920-1934 рр. Діє постійно, розглядає питання поточного управління. Має законодавчі функції. Рішення приймає більшістю голосів.

Бундестаг (нім. Bundestag, від Bund - союз і Tag - день) - нижня палата парламенту Німеччини, орган народного представ­ництва (обрання депутатів - таємним голосуванням, на основі за­гальних та прямих виборів на 4 роки).

Бунчук (тур. boncιιl< - різнокольорові кульки, намисто) - військ, регалія, поширена в багатьох народів світу ще до н.е. За Середньовіччя його перейняли правителі Речі Посполитої, Росії, Туреччини та деяких ін. країн. Б. був неодмінною регалією укр. гетьманів. Під час походу, табірного життя чи військових дій Б. вказував місцезнаходження головнокомандувача козацького вій­ська. За збереження Б. відповідали генеральні бунчужні. Б. скла­дався з довгої жердини (до 2,5 м), яка завершувалася мідною ку­лею, вістрям або ін. прикрасою. Гетьм. Б. мали ще червоні хвости з білими та чорними шнурками в наголів’ї.

Бунчукове товариство - вища категорія військ, т-ва в гетьм. Україні XVΠ-XVΠI стст., особиста охорона гетьмана. Бун­чукові товариші були при гетьмані («під гетьманським бунчу­ком»), вартуючи його безпеку. У військ, походах виконували та­кож обов’язки ад’ютантів, ординарців. Призначали їх здебільшо­го з найбільш довірених близьких родичів генеральної старшини, вони підлягали судові самого гетьмана, а пізніше ген. судові. Б. т. скасовано 1764.

ПО

Бург - фортеця в германців, побудована для військової ме­ти, надалі перетворена на торгово-ремісниче поселення. Від Б. похідний термін «буржуа» - тобто міщанин у Середньовічній Франції.

Бургомістр (нім. Biirgermeister - від Biirger - мешканець мі­ста і Meister - майстер, вчитель, хазяїн) - 1. Голова міського са­моврядування середньовіч. міста, що мало магдебурзьке право.

2. У деяких сучас. країнах - голова міського самоврядування.

3. У Німеччині - вища службова особа у міських органах держав­ної влади. 4. Те саме, що й бурмистер. У Рос. д-ві бурмистер з 1699 - виборна особа, яка очолювала орган міськ. самоврядування - бурмистерську (земську) ізбу. Пізніше бурмистрами називали при­значуваних поміщиком старосту й управителя, після 1861 - іноді волосних старшин. В Україні з XTV ст. у містах, що мали магде­бурзьке право, - помічник війта.

Буржуа (фр. bourgeois) - представник середнього стану, мі­щанин у середньовічній Західній Європі; у буржуазній Франції - також великий фабрикант чи фінансист.

Бустаманте (Bustamante) Антоніо, Санчес де Бустаманте-і- Сірвен (13.IV. 1865, Гавана - 24.УШ. 1951, там же) - визначний куб. правознавець, професор міжнар. права, член Європейського (з 1895) та Американського (з 1916) інститутів міжнар. права, Американської і Гаазької академій міжнар. права (з 1923). Закін­чив юрид. ф-т Гаван. ун-ту. Викладав на цьому ф-ті, обирався йо­го почесним деканом. Був представником Куби на другій Гаазь­кій конференції миру (1907), Паризькій мирній конференції (1919), VI Міжнар. конференції амер, держав (1928). Від 1921 до поч. Другої світ, війни працював суддею Постійної палати між­народного правосуддя - судового органу Ліги Націй. Досліджував проблеми міжнар. публічного і приват, права.

Бустаманте кодекс - кодифікований збірник доктрин і ма­теріалів практики міжнар. приват, права, укладений для країн Лат. Америки. Названий іменем свого гол. укладача - куб. право­знавця і дипломата А. Бустаманте. Кодекс прийнятий 28.11.1928 в Гавані на організованій Панамериканським союзом VI Міжнар. конференції амер, держав. Набув чинності 25.XI. 1928. Ратифіко­ваний 15 д-вами Лат. Америки. Б.к. складається із вступу і 4 книг («Міжнар. цивільне право», «Міжнар. торгов, право», «Міжнар. крим. право», «Міжнар. процес»), що містять 437 статей.

Бухарін Микола Іванович (09.Х.1888-15.Ш.1938 розстрі­ляний) - рос. революціонер, радян. політ., держ. і парт, діяч, член політбюро ЦК ВКП (б), а також відомий публіцист і економіст, поділяв і розвивав марксистсько-ленінські погляди на державу і право. Осн. праці: «Світове господарство і імперіалізм», «Від диктатури царизму до диктатури пролетаріату», «Азбука кому­нізму» та ін.

Бучацький мирний договір 1672 - угода між Польщею і Туреччиною, укладена 18(28).X.1672 у м. Бучачі (тепер Терноп. обл.) після невдалого для Речі Посполитої першого періоду польс.-тур. війни 1672-1676. Протягом весни-літа 1672 союзні тур. і укр. козацька армії на чолі з султаном Магометом IV і геть­маном 77. Дорошенком завдали ряд відчутних поразок польс. вій­ськам коронного гетьмана Я. Собеського, здобули Кам’янець- Подільський і рушили на Галичину. На поч. вересня почали обло­гу Львова. Польс. уряд був змушений укласти вкрай тяжкий для себе договір. За його умовами Польща віддавала Туреччині По­ділля, яке ставало турецькою провінцією. Брацлавщина і Пд. Ки­ївщина переходили під владу П. Дорошенка. Польща зобов’язу­валася сплатити Туреччині 80 тис. талерів контрибуції за зняття облоги Львова, а також щорічно платити 22 тис. злотих харачу (данини). Проте під тиском магнатів і шляхти, які втратили маєт­ки на захопленій Туреччиною території, польс. сейм у квітні 1673 відмовився затвердити Б. м. д. 1672. Польс.-тур. війна спалахнула з новою силою і тривала до підписання нового Журавненського мирного договору 1676.

Бюргер (від лат. burgensis - міський житель) - міський жи­тель в європейських країнах у період раннього Середньовіччя; з ХІІ-ХШ стст. - лише повноправні городяни; у XIV-XV стст. - заможні мешканці західноєвропейських міст.

Бюрократія - (франц, bureaucratic, букв. - панування кан­целярії, від bureau бюро, канцелярія і грец. κράτος - влада) приві­лейована, відірвана від народу каста вищих урядовців та управ­лінців, що служить пануючій верхівці.