Юридичні поняття і терміни на літеру А

AAA [англ. Agricultural Adjusment Act - Закон про регу­лювання сільського господарства (травень 1933)] - абревіатура назви одного з найбільш значним законів, що закріпив «Новий курс Ф.

Абатство [лат. abbas (abbatis) - абат, від грец. άββας - батько] - володіння католицьких монастирів, очолюваних насто- ятелями-бенедиктинцями (абатами), а згодом настоятелями ін. чернечих округів. Існували впродовж V-XVI стст. у Зах. Європі як могутні центри реліг. та інтелектуального життя. Відіграли помітну роль у сусп.-політ, та екон. житті Середньовіччя.

Абвер (нім. Abwer - захист) - назва спецслужби військового відомства (рейхсверу) часів Веймарської республіки та військової розвідки вермахту гітлерівської Німеччини (1938-1944 рр.).

Абе Сіндзо, або Абе Шіндзо (21.IX. 1954), - японський полі­тик, прем’єр-міністр Японії, голова ліберально-демократичної партії Японії (ЛДП) з 26.ХП.2012. Наймолодший прем’єр в історії країни; перший, який народився після Другої світової війни. Представник роду Абе з Нагато. Народився в Токіо. Син міністра іноземних справ Абе Шінтаро (1924-1991). Випускник юридич­ного факультету університету Сейкей (1977). Стажувався в СІНА. Працював секретарем батька-міністра. Депутат Палати представ­ників від ЛДП (з 1993).

Аболіціонізм с англ, abolitionism, від лат. abolitio (afolstsonis) - скасування, знищення) - рух за скасування рабства негрів у кінці XVIΠ ст. у США, Англії та Франції. Був важливим ідейним чин­ником Громадянської війни 1861-1865 рр. у США. Увінчався скасуванням рабства (ХШ поправка до Конституції США (1865).

Аболіція (від лат. abolitio - скасування, знищення) - 1. Скасу­вання закону, рішення. 2. Ліквідація посади або відмова від неї. 3. Закриття (припинення) кримінальної справи на стадії, коли винність (провина) ще юридично не встановлена. 4. Відновлення честі (abolitio infamiae) - офіц. спростування наклепу.

Аборигени (лат. aborigines, від ab origine - від початку) - корінні жителі країни чи місцевості (території).

Абсентеїзм [від лат. absens (absentis) - відсутній] - відмова виборців від участі у виборах представницьких органів, глави д-ви, посадових осіб; вияв соціально-політ, апатії, байдуже став­лення людей до реалізації своїх політ, прав, ухилення від вико­нання громадян, обов’язків тощо.

Абсолютизм (від лат. absolutus - необмежений), самодержав­ство, абсолютна монархія - форма держ. правління, при якій верхо­вна влада повністю належить монархові (імператорові, царю, коро­лю). А. виник у період розкладу феод, суспільства і зародження ка­піталістичних відносин. Соціальну опору А. становило дворянство. Ліквідований у більшості країн внаслідок бурж. революцій.

Абсолютні права - права суб’єкта, відносно яких будь-яка інша особа завжди зобов’язана утримуватися від дій, що ущем­ляють ці права. Вони є принципово непорушними. Закон захищає А.п. проти невизначеного кола осіб. До А.п. належить право вла­сності, право на честь і гідність, право на життя і здоров ’я, на освіту, на недоторканність особи тощо.

Аварський каганат - державне об’єднання аварів у басейні р. Дунай з центром у Нижній Паннонії. На Сході кордони А.к. ся­гали Нижнього Дніпра та Приазов’я. Створений ханом Баяном у 567 внаслідок розгрому герм, племен гепідів та захоплення їхніх земель, а також земель савірів, дулібів та антів. У 626 авари за­знали нищівної поразки під Константинополем і в середині VΠ ст. витіснені з Причорномор’я. З утворенням в 680 Болгарського царства влада А.к. в Подунав’ї поступово слабшає. У кінці УШ - на поч. IX стст. А.к. розгромлений королем франків Карлом Ве­ликим, який діяв в союзі зі слов’янами. На поч. X ст. підкорені угорцями. Переважна частина авар була витіснена з Паннонії чи асимільована місцевим населенням. Незначна частина аварів (аварців) повернулася на свою прабатьківщину - Північний Кав­каз, де взяли участь у творенні Аварського ханства.

Аварське ханство - державне утворення в центр, частині Дагестана наприкінці XII-XIX стст. З XVI ст. неодноразово прий­мало протекторат Росії.

Авгури - жерці в царському Римі, які гадали на внутрішніх органах птахів і тварин, віщуючи волю богів; вони ж тлумачили ауспіції («спостереження») - політ і крики птахів, небесні явища тощо.

Август Гай Юлій Цезар Октавіан (Augustus; до 44 до н.е. - Гай Октавій, з 44 до н.е. - Гай Юлій Цезар Октавіан, з 27 до н.е. - Гай Юлій Цезар Октавіан Август; 23.ІХ.63 до н.е. - 19.VIΠ.14 н.е.) - рим. імператор. Племінник Юлія Цезаря, який усиновив його й оголосив своїм наступником. А. був у складі другого тріумвірату (разом з Марком Антонієм і Марком Лепідом), який прийшов до влади після смерті Цезаря. Від 31 до н.е. - фактично одноособ, володар Риму. В січні 27 до н.е. сенат передав йому проконсуль­ську владу в усіх провінціях, що потребували військового захис­ту, а також нарік почесним титулом Августа («Возвеличений»), У липні того ж року сенат визнав за А. довічну владу трибуна і по­ширив його проконс. повноваження на Рим. А. запровадив прин­ципат - політ, режим, коли форм, влада належала сенатові як респ. органу, а реальна була зосереджена в руках принцепса (А., а пізніше - його наступників). А. здійснив ряд реформ у сфері держ. управління; оновив склад сенату, скоротивши кількість йо­го членів до 600; запровадив ценз для сенатор, стану - 1 млн сес­терцій; створив оплачуваний адм.-управлін. апарат. За його прав­ління було організовано регулярне військо, значна увага приділя­лася будівництву, розвитку протипож. служби, поліції, системи постачання зерна тощо. Своєю соціальною опорою А. прагнув зробити вершників (ценз - 400 тис. сестерцій). Саме з їхнього се­редовища призначалося багато воєначальників і прокураторів провінцій, які мали право «за відкупом», збирати податки з провінцій. Для плебсу провадилася роздача хліба і грош. подарун­ків, організовувалися масові гладіат.

Августин Аврелій, прозваний католицькими богословами «Блаженним» (13.11.354, Тагаст, Пн. Афр. - 28.08.430, Гіппон, Пн. Афр.) - христ. богослов, філософ, представник західної пат­ристики; його погляди лягли в основу ранньої схоластики, позна­чилися на ідейних переконаннях протестантських реформаторів - М. Лютера, Ж. Кальвіна, правовій культурі середньовічної Євро­пи. Автор праць «Про град Божий», «Сповідь», «Про вільну волю» та ін. Теолог вбачав в державі уособлення зла, проте ви­правдовував її існування як кару за гріховну природу людини.

Авеста (від перс, апастак - основний текст) - пам’ятка дав- ньоіран. культури, збірка священних книг зороастрійської (дав­ньоіранської) релігії - зороастризму. Автором її найдавнішої ча­стини є знаменитий мислитель і пророк Заратуштра (грец. Зоро­астр), який жив у другій пол. VΠ - першій пол. VI стст. до н.е. А. неодноразово редагувалася та доповнювалася протягом багатьох століть. Пам’ятка - цінне джерело знань, зокрема правової і політ, думки Стародавнього Ірану.

Авілуми (ак. awilum - «муж», «мужчина», «людина», «син людини») - привілейована категорія вільних жителів Вавилону, повноправні общинники, які мали право власності на землю й несли майнові та особисті повинності на користь держави.

Австрійське загальне цивільне уложення 1811 - кодекс, що з 01.01.1812 діяв в Австр. імперії, у т.ч. в Галичині і на Буко­вині. Складається із вступу і трьох частин. У вступі (стст. 1-14) викладено заг. положення про цив. закон. Перша частина (стст. 15-284) присвячена особистим правам, друга (стст. 285­1341) - майновим. У третій частині (стст. 1342-1502) даються но­рми, що стосуються особистих і майнових прав. Як доведено на­уковцями, джерелами уложення є пандектне право (рециповане і пристосоване до нових відносин римське право), Пруське земське уложення 1794 і провінційне право деяких країв Австр. імперії. А. з. ц. у. 1811 р. діяло в Галичині аж до 1933, а в Австії - зі змі­нами і доповненнями - чинне і досі.

Автаркія (від гр. autarkeia - самовдоволення) - політика економічного відокремлення країни або окремих її регіонів від економіки інших держав або інших регіонів з метою створення замкнутого самодостатнього господарства.

Автократія (від грец. αύτοκράτεια - самовладдя) - у давньо- східних суспільствах форма держ. правління, що являла собою необмежене і безконтрольне повновладдя однієї особи. А. харак­терна для давньосхідних деспотичних монархій, тиранічних ре­жимів часів Римської імперії тощо. А. є також політ, режими в країнах, де верховна влада «лідера нації» не контролюється пред­ставницькими органами. (Див.: Авторитаризм, Тоталітаризм, Фашизм).

Автономія (грец. αύτονομία - незалежність, від αύτοός - сам, νόμος - закон) - відносно самостійні в здійсненні держ. вла­ди або місц. самоврядування тер. утворення у межах певної д-ви.

Автономія України XVΠ-XVΠI стст. - форма укр. держа­вності у складі Речі Посполитої та Моск, царства (згодом - Рос. імперії). Нац.-визв. війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, що розпочалася у 1948, вже 08.VΠI.1649 увін­чалася небаченим успіхом - укладанням Зборівського договору між українським гетьманом і польським урядом. Уперше в історії укр.-польс. відносин XVI-XVΠ стст. польський уряд визнав ста­тус «автономії» частини укр. земель в межах Київського, Брац- лавського та Чернігівського воєводства (див.: Зборівський дого­вор 1649-165(У). Через історичні та геополітичні обставини Укра­їна не звільнилася від польсько-шляхетського панування, а після Переяславської ради 1654 потрапила під зверхність царської Росії і майже півтора століття зберігала певну самобутність державно­правового укладу. В літературі юридичний статус України - Гетьманщини після 1654 визначали по-різному: як звичайної ін­корпорованої провінції (І. Розенфельд); як авт. території у складі Росії (Б. Нольде); як території, об’єднаної з Росією під владою моск. царя шляхом персональної (Р. Лащенко, В. Сергеевич) або реальної (М. Дьяконов, О. Попов) унії; як васальної д-ви під сю­зеренітетом (протекторатом) моск. царя (М. Грушевський, М. Кор­кунов, В. М’якотін, В. Пічета, М. Слабченко, С. Юшков); як неза­лежної д-ви, що лише уклала військ, союз з Москвою (В. Липин- ський); як васальної д-ви де-юре і незалежної де-факто (А. Яков- лів). Сучасні дослідники здебільшого схиляються до визначення статусу України того часу лише як сюзеренітету (протекторату) моск. царя над Україною, часто вживають терміни «козацька держава», «козацька республіка» тощо. Слушною є думка про те, що укр. державність у роки Нац.-визв. війни тільки формувалася і не мала завершеного вигляду, а згодом дедалі більше обмежува­лася рос. царатом, і тому можна говорити не про самостійну укр. державність, а лише про широке самоврядування укр. земель. Україна була історично першою державно-етнічною територією,

що увійшла до складу Рос. д-ви не як безправна завойована зем­ля, а на певних умовах, із забезпеченням істотних прав і привіле­їв. Самоврядування (автономія) України ґрунтувалося на юриди­чних умовах, які було закріплено у «Березневих статтях» Б. Хмель­ницького, затверд, і уточнених трьома цар. грамотами від 27.Ш. 1654: «Про прийняття України до складу Російської держа­ви», «Гетьману і всьому Війську Запорізькому про збереження їхніх прав і вольностей», «Б. Хмельницькому про передачу Чиги­ринського староства на гетьманську булаву». В цих актах одноз­начно стверджується, що «під рукою» рос. царя Україна зберігає низку досить вагомих прав: право Війська запорізького самостій­но обирати гетьмана і козац. старшину, влада яких мала поширю­ватися на всю Гетьманщину, право геть, уряду безпосередньо зноситися з іноз. д-вами (окрім Польщі й Туреччини); право на власну систему військ.-адм. управління, яке водночас виконувало функції місц. влади; право «судитися від своїх старших за своїми правами», тобто мати незалежні від цар. чиновників судові орга­ни відповідно до тих традицій, що склалися в Україні; право ко­ристуватися не рос. законодавством, а тими нормами, що діяли в Україні до возз’єднання; право самоврядування міськ. населення (магдебурзьке право). Ці права не мали абс. характеру - рос. цар затверджував обраного гетьмана, контролював прибутки і видат­ки геть, казни, дип. зносини тощо. За несприятливих політ, об­ставин прерогативи геть, уряду ще більше обмежувалися на ко­ристь самодержавства. Так, 1660 було скасовано право на сам ост. зовнішньополіт. зносини, а з 1687 гетьман уже не міг зміщу­вати ген. старшину без санкції цар. влади. З ін. боку, всупереч умовам угоди Україна тривалий час не сплачувала податків до цар. казни, не отримуючи натомість платні для козаків, тобто ма­ла фактично власний бюджет - «військовий скарб», самост. пода­ткову систему і навіть митну територію. Abtohom. Права стосу­валися у повному обсязі тільки Лівобережної України. Слобідсь­ка Україна, хоч і підпорядковувалася гетьманові, однак фактично цар безпосередньо зносився зі слобод, полковниками; право і су­доустрій тут майже не відрізнялися від російських. Запоріз. Січ з часом набула подвійної автономії: і від царя, і від гетьмана, жила 20

за власними січовими звичаями. Ідея самоврядування (автономії) була провідною у політ, теорії і практиці України XVII- XVIΠ стст. Непорушність «малоросійських прав» підтверджува­лася при обранні гетьманами Ю. Хмельницького (1659), І. Брю- ховецького (1665), практично в усіх договірних статтях та ін. аналогіч. актах 2-ї йол. 17 ст. і 1-ї йол. 18 ст. Подібні норми міс­тили навіть укази Петра І, спрямовані на обмеження самовряду­вання України. З ін. боку, в цей період було чимало спроб розір­вати васальні зв’язки України з Росією (Гадяцький договір 1658 І. Виговського з Польщею, Слободищенський трактат 1660 Ю. Хмельницького з Польщею, Бучацький мирний договір 1672 П. Дорошенка з Туреччиною, угода П. Іваненка (Петрика) з Кри­мом 1691 тощо). Однак в усіх зазначених випадках ішлося про ту саму автономію, тільки «під рукою» ін. володаря. Вийти у своїх домаганнях за межі самоврядування України спромігся лише І. Мазепа. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що забезпечували їй особливий політ.-правовий статус. Наступ рос. самодержавства насамперед був спрямований проти самостійнос­ті гетьм. влади. Крах державницьких намірів і дій І. Мазепи став приводом для цар. адміністрації, щоб поставити геть, уряд у ціл­ковиту залежність від Москви. З 1708 обрання та усунення геть­мана могли здійснювати лише за згодою царя, аз 1709 при геть­мані постійно перебував цар. резидент, який контролював діяль­ність укр. влади. У 1722 після смерті І. Скоропадського цар. уряд заборонив вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом призначе­но 77. Полуботка, а для контролю за ним було спеціально утворено Малоросійську колегію. Без її санкції гетьман не міг видати жодно­го універсалу або розпорядження. 1727 під час загострення рос.- тур. відносин, аби поліпшити стосунки з козац. старшиною, Мало­рос. колегію було скасовано, а гетьманом обрано Д. Апостола. Проте його влада була істотно обмежена, цар. чиновники суворо контролювали дії геть, адміністрації. По смерті Д. Апостола (1734) нові вибори гетьмана не проводилися, а було утворено т. з. «Прав­ління гетьманського уряду», до якого входили рос. чиновники й представники козац. старшини. Воно проіснувало до 1750, коли гетьманом, з дозволу цар. уряду було обрано К. Розумовського.

Остаточно гетьманство скасовано 1764. Відтоді ліквідацією за­лишків самоврядування в Україні зайнялася відновлена Малорос, колегія. До неї входили 4 представники рос. армії та 4 представ­ники козац. старшини. Президентом колегії було призначено військ, діяча П. Рум’янцева. Малорос, колегію ліквідували 1786, коли на Україну було повністю поширено систему адм. управлін­ня Рос. імперії. Долю гетьманства розділив і військ.-адм. устрій України. Полки, сотні і курені як адмін. одиниці існували в Сло­бід. Україні до 1765, а в Лівобережній - до 1781. Замість них було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі - на губернії і по­віти, які мали всі типові для Росії органи місц. управління та са­моврядування. З 1754 бюджет Гетьманщини контролювався цар. урядом, митні кордони Росії з боку України було перенесено до тур. і польс. кордонів, а внутр, мито взаємно скасовано. Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Реформування його на рос. кшталт почалося після поширення 1781 на тер. Укра­їни «Установлення про управління губерніями» 1775. Проте 1796 було видано цар. указ «Про відновлення в Малоросії правління і судопровадження відповідно до місцевих прав і давніх обрядів». Відмінності в судоустрої України в основному були ліквідовані у 30-х рр. XIX ст., хоча деякі незначні особливості залишилися і пі­сля цього. Ще довше залишалися чинними давні джерела права України: Литовський статут 1588, численні збірки магдеб. права, акти геть, влади тощо. Відносна автономія правного укладу відо­бражена у ряді спроб кодифікувати законодавство України, ре­зультатом чого стало створення відомих правових пам’яток: «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750), «Екстракт малоросійсь­ких прав» (1767), «Екстракт з указів, інструкцій і установ» (1786), «Збірник малоросійських прав» (1807) та ін. Лише 1831 указом Миколи І було скасовано магдеб. право по всій Україні, крім Києва, де воно зберігалося до 1835. Після створення «Зводу законів Росій­ської імперії» в Україні в 1840-1842 було скасовано дію Литовсь­кого статуту і поетапно запроваджено загальноімп. зак-во, в якому на згадку про колишню автономію збереглися деякі спец, правові норми для Чернігів, і полтав. Губерній. Ліквідацією ост. атрибутів 22

самоврядування України стало перетворення козац. полків Сло­бідської (1765) і Лівобережної (1783) України на регулярні час­тини рос. армії. 1775 було знищено Запоріз. Січ. 1783 в Україні, де в результаті визв. змагань народу феод.-кріпосн. система була значно ослаблена, остаточно оформилося кріпосне право за рос. зразком, а 1785 укр. шляхта дістала права рос. дворянства. Досвід ХУІІ-ХУШ стст. став цінним джерелом для розвитку автономіст. Концепцій, сприяв утвердженню ідеї держ. незалежності України.

Авторитаризм (від лат. auctoritas - влада, вплив) - система організації політичної влади, притаманна окремим державам сві­ту. Характеризується відсутністю або фіктивністю демократич­них інституцій, зосередженням у руках однієї особи або невели­кої групи осіб необмеженої влади, що спирається на військ.- каральний апарат тощо. Ознаками А. є видання надзвичайних за­конів, терористичні методи розправи з опозицією. Див. також: Автократія, Нацизм, Фашизм.

Агама - в дхармашастрах Стародавньої Індії титул власно­сті, що піддається виміруванню і вичисленню, а також тріада до­казів приватновласницьких прав: документ; свідчення очевидців; користування річчю (те ж, що і «свакарана» в артхашастрах').

Агнат (лат. agnatus - родич з боку батька) - член агнатської сім’ї - найдавнішої сім’ї Риму. Агнатська сім’я ґрунтувалася на повному підпорядкуванні домовладиці. Всі, хто підлягав його владі, були А. і вважалися родичами. Кровний зв’язок у ті часи ще не мав правового значення. Дівчина, яка виходила заміж і йшла жити до родини свого чоловіка, переставала бути А. (родич­кою) своїх батьків, братів і сестер. Зате в родині свого чоловіка вона підпадала під владу домовладики нової родини, ставала до­нькою батька і матері свого чоловіка, сестрою братів і сестер сво­го чоловіка. Такий родинний зв’язок позбавляв молоду жінку прав на спадщину після смерті своїх кровних батьків, оскільки вона не була їхньою родичкою. Вона втрачала всі інші права, що випливали з родинного зв ’язку.

Адад (араб, «звичай») - неписані закони, правові звичаї в неарабських мусульманських країнах, визнані шаріатом.

Адамс Джон (19.X.1735-04.VII.1826) - амер, політ, і держ. діяч. Закін. Гарвардський коледж, був юристом-практиком. У пері­од війни за незалежність у Пн. Америці (1775-1783) - член І і II Континент, конгресів. Учасник переговорів США й Англії, що за­кінчилися підписанням Версальського мирного договору 1783. У 1785-1788 був першим послом США в Англії. Пізніше став одним з лідерів партії федералістів. У 1789-1797- віце-президент, у 1797— 1801 - президент США. В дисертації «Про канонічне та феодальне право» обґрунтовував «месіанське» покликання Америки.

Адвокат (від лат. advocates - «обізнаний юрист, судовий за­хисник, адвокат», букв. - закликаний на допомогу, запрошений для ведення судової справи) - особа, яка надає юридичну допо­могу громадянам, установам, фірмам, підприємствам і організаці­ям порадами, складанням різних юридичних документів і головне захистом їхніх інтересів в суді.

Адвокатура, організація адвокатів - в багатьох країнах асоці­ація адвокатів, яка здійснює свої функції через юридичні консуль­тації шляхом надання порад, консультацій, виконання доручень громадян, підприємств, організацій та установ за договорами, ви­користовує всі засоби захисту їхніх прав і законних інтересів.

Адвокатура в Україні, організація адвокатів України - до­бровільне профес. громад, об’єднання. Діяльність А. регулюється Конституцією д-ви, Законом «Про адвокатуру» (1992), ін. зако­не д. актами і статутами адвокатських об’єднань. Opr. формами діяльності А. в Україні є адвокат, об’єднання (колегії, адвокат, фірми, контори тощо) та індивід, адвокат, діяльність.

Адейя - процесуальна норма в праві Стародавніх Афін, сукупність релігійних обрядів, необхідних для зміни закону.

Аденауер Конрад (1876-1967) - німецький політик, лідер Християнсько-демократичного союзу, Федеральний канцлер (1949-1961). Разом із Л. Ерхардом здійснили найуспішніші нео­ліберальні реформи в Європі, блискучі результати яких іменують в історії як «німецьке економічне диво».

Адміністративна відповідальність - різновид юрид. від­повідальності гр-н і служб, осіб за скоєні ними адміністративні правопорушення. В Україні порядок застосування А.в. регулюєть­ся Кодексом України про адміністративні правопорушення та ін. законод. актами, які передбачають А.в. Метою А.в. є виховання особи, яка вчинила адм. правопорушення, в дусі дотримання за­конів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим порушником, так і ін. особами.

Адміністративна санкція - структурний елемент адм- правової норми, який передбачає заходи держ. впливу до поруш­ників приписів відповідної норми. До А.с. належать насамперед матеріально-фін. санкції та санкції реального виконання. За до­помогою матеріально-фін. санкцій відновлюється порушений по­рядок, відшкодовуються збитки, завдані правопорушенням. Мета санкцій реального виконання - примусити порушників виконати свої обов’язки у сфері управління. За чинним адм. законодавст­вом до цих санкцій належать: вилучення майна і документів, адм. виселення, знесення самовільних забудов, зупинення робіт або тимчасова заборона експлуатації об’єктів і механізмів, здійснення примус, експертизи, примус, лікування, огляд та обшук.

Адміністративна юрисдикція - правоохоронна діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, уповноважених законодавством розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Адм.-юрисдикц. повнова­ження вказаних органів та їхніх посад, осіб визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення, іншими законами і нормат. актами. До органів А.ю. належать: органи внутр, справ, транспорту, рибоохорони, ліс. г-ва та ін., адм. комісії місц. держ. адміністрацій і викон. органів місц. самоврядування, виконкоми селищ, і сільс. рад; судді районних (міських) судів тощо.

Адміністративна юстиція - особливий порядок вирішення адм.-правових спорів судами та ін. уповноваженими на те держ. органами. А.ю. сформувалася на Заході в др. пол. XIX ст. і зайня­ла автономне місце у традиційній системі судочинства. Це обу­мовлено рядом особливостей, які відрізняють її від цив. та крим. судочинства. В порядку А.ю., зокрема, розглядаються і вирішу­ються адм.-правові спори між сторонами, які перебувають у від­носинах влади і підпорядкування. Правовий наслідок вирішення конфлікту у сфері держ. управління органом А.ю. - визнання не­дійсності та скасування неправомірного адм. акта. На сьогодні в одних державах (Великобританія, СІНА, Австралія, Нова Зелан­дія, Ізраїль) функції А.ю. здійснюють звичайні суди, в інших кра­їнах (Австрія, Бельгія, Італія, Німеччина, Франція) - спеціальні адміністративні суди або трибунали. Відповідно до Концепції су­дово-правової реформи в Україні (1992) передбачено утворення системи адміністративних судів.

Адміністративне право - галузь права, якою регулюються сусп. відносини, що виникають у сфері функціонування викон. влади. Нормат. базою А.п. в Україні є адм. законодавство. Гол. джерела А.п. - Конституція України, відповідні закони України, укази Президента України, постанови KM України, акти мініс­терств, ін. центр, органів викон. влади, Кодекс України про адмі­ністративні правопорушення.

Адміністративне правопорушення, адміністративний про­ступок - протиправна, провинна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. До А.п. належить порушення громадського по­рядку, правил дорожнього руху, санітарних, протипожежних, ми­тних правил, правил використання засобів вимірювання, укладен­ня неправомірних угод між підприємцями тощо. А.п. тягнуть ад­міністративну відповідальність у вигляді: попередження, штрафу, виправних робіт, адміністративного арешту тощо.

Адміністративний суд - див.: Суд адміністративний.

Адсідун - представник заможньої частини римлян, який відносився до перших чотирьох майнових розрядів за реформою Сервія Туллія.

Адскриптицій - приписний колон, який не мав права лиша­ти землю, до якої був прикріплений.

Адюльтер (фр. adultere) - зрада одного з членів подружжя як підстава для розірвання цивільного шлюбу через суд.

Аккад, Агаде (сучас. Абу-Хабба на тер. Іраку) - стародавнє семітське місто-держава на півночі Південного Дворіччя (ст. гр. - Месопотамія). Бл. 2300 до н.е. став столицею могутньої Шумеро- Аккадської д-ви у Середній Месопотамії, створеної Саргоном Великим (Древнім, Аккадським). Пізніше назва міста-держави А. поширилася на всю область Пд. Дворіччя. Проте Аккадське цар­ство проіснувало недовго (біля 100 років). Бл. 2200 до н.е. А. роз­громили племена гутіїв (кутіїв) і воно втрачає значення політ., екон. і культ, центру Месопотамії. Кутії порядкували у Месопо­тамії упродовж 125 років, до визвольної війни шумерських міст на чолі з царями Ура, які створюють нову державу - Царство Шумеру і Аккаду (бл. XXII ст. до н.е.).

Аккад ці - семітська племінна група, що разом з шумерами складали основу населення Дворіччя (Месопотамії).

Акт (лат. actus - дія, actum - документ) - 1. Офіційний до­кумент, запис, протокол. Див.: Акт юридичний. 2. Вчинок, дія. 3. Частина драматичного твору, спектаклю. 4. Застаріла назва урочистих зборів у наукових і навчальних закладах. 5. У мистец­тві - зображення оголеного тіла людини.

Акт злуки УНР і ЗУНР - возз’єднання західно- та східно­українських земель в єдину державу 22 січня 1919. Проголошен­ня Акта злуки було призначено на 12 годину 22.1.1919, тобто пе­ршу річницю проголошення Четвертого універсалу про повну не­залежність України Центральною Радою. Цей день було оголо­шено державним святом. День видався погідний та гарний, з лег­ким морозом. Київ був прикрашений синьо-жовтими прапорами. O 9 год. ранку у всіх храмах Києва відправляли богослужіння. Головні урочистості проходили на Софійському майдані. При вході на площу з вул. Володимирської було зведено Тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12 розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол ЗУНР Лонгин Цегельський зачитав та передав грамоту На­ціональної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії В. Винниченку. Член Директорії Ф. Швець урочисто зачитав Уні­версал Директорії: «... Віднині воєдино зливаються століттями ві­дірвані одна від одної частини єдиної України - Галичина, Буко­вина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Від­нині є тільки незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення не­роздільної, незалежної української держави, на добро і щастя укра­їнського народу». Після урочистого проголошення злуки на Софій­ській площі відбувся молебень, а потім - військовий парад під ке­рівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

Акт проголошення незалежності України 1991 - доку­мент Верховної Ради України, яким було визначено новий політ.- правовий статус країни. Схвалений 24.VIΠ.1991. У вікопомному для України історичному акті зазначено: «Продовжуючи тисячо­літню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими між­народно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української 28

Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує неза­лежність України та створення самостійної Української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканою». Вказувалося також, що з проголошенням незалежності на тер. України мають чинність виключно Конституція і закони України. Акт започаткував новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави. 24 серпня оголошено національним святом - Днем незалежності України.

Акт юридичний - офіційний документ, що його видає дер­жавний орган, службова особа або (за дорученням держави) гро­мадська організація в межах їхньої компетенції. А.ю. поділяють на нормативні акти (встановлюють заг. правила поведінки - но­рми права), індивідуальні (стосуються конкретного випадку, на- пр., акти про нагородження, судові рішення) та інтерпретативні (акти офіційного тлумачення законів).

Акт про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув’язнень за морями (Habeas Corpus Amendment Act - 1679 p., Англія) - законодавчий акт Англії, прийнятий в пе­ріод посилення опозиції королівській владі та остаточного утвер­дження конституційної монархії. Habeas Corpus Act став продов­женням ідей Великої Хартії вольностей 1215 р. та став одним з основних англійських конституційних законів. У законі закріпле­но порядок арешту - будь-хто, затриманий за скоєння злочину (окрім осіб, які звинувачувалися в державній зраді або в тяжкому злочині), мав право звернутися до суду (самостійно або через представників) з письмовим проханням видати стосовно нього «habeas corpus» - наказ про передачу справи на розгляд судді. Якщо суддя вважав, що арешт проведено без потрібних на те причин, звинувачуваного відпускали, в інших випадках його мог­ли звільнити під грошову заставу до суду. При цьому випущену в такому порядку особу заборонялося вдруге арештовувати за зви­нувачення в скоєнні того ж самого злочину. Заборонялося також проводити арештованого з однієї в’язниці до іншої. Закон мав пе­решкоджати розправі короля над політичною опозицією після ре­ставрації монархії.

Акти гродські та земські - документи, пов’язані з діяльні­стю гродських судів та земських судів у феод. Литві і Польщі XV-XVΠI стст. Функціонально акти поділяються на дві категорії: нотаріальні та процесуальні. До першої належать, зокрема, май­нові угоди, які вписувалися до актових книг і набували у такий спосіб юрид. сили. До другої - процес, документи (позови, виро­ки, або рішення судів, записи допитів свідків тощо).

Акти Західної Росії - збірник документів з сусп.-політ, та держ.-правової історії України, Білорусі, Литви і Росії з 1340 по 1699, виданий 1846-1853 у 5 томах. Містить матеріали бібліотек Київ, духовної академії, Черніг., Поділ., Харків, губернських кан­целярій, повіт, судів тощо. В А.З.Р. зосереджено також понад 2000 документів (документи з історії Брестської церковної унії 1596, Віслицький, Краківський, Вартовський статути, Судебник Казимира IV Ягелончика, матеріали про Нац.-визв. війну укр. на­роду 1648-1657, боротьбу козаків проти крим. татар 1663-1699 тощо). Кожен том супроводжується примітками з генеал. та ро­довідними таблицями.

«Акты, издаваемые Виленского комиссией) для разбора и издания древних актов» - багатотомне видання документів із соціально-екон., політ, історії та історії права Великого князівст­ва Литовського і Речі Посполитої (т. 1-39, Вільна, 1865-1915). Публікацію підготовлено Віленською археографічною комісією (Віленською комісією для розгляду і видання давніх актів), яка розпочала працювати 1864 і припинила свою діяльність у роки Першої світ, війни. Видання здійснене переважно на основі акто­вих джерел (див. Актові книги).

Акти Литовської метрики - див. Литовська метрика.

«Акты Литовско-Русского государства» - зб. док. з соціа­льно-екон. життя Великого князівства Литовського, виданий 1897-1899 у 2-х томах. Містить офіц. акти Литовської метрики щодо торгівлі, ремісництва, митних зборів, грамоти на дарування ЗО

землі і надання містам магдебурзького права, книги записів дохо­дів і видатків князівства тощо. Видання - цінне джерело з історії України та Білорусі у складі Лит.-Руської д-ви.

Акти про народне представництво - правові документи про реформування виборів до англ, парламенту, прийняті 1832, 1867, 1918, 1928, 1948, 1969. Наприклад, за виб. реформою 1832 року 56 «гнилих містечок» було позбавлено права представницт­ва у парламенті. ЗО таких містечок могли надалі посилати до за- конод. органу лише одного замість двох депутатів. Великі ж пром, міста отримали право широкого парл. представництва. За­кон надав виборче право особам чол. статі, які досягли 21 року, сплачували податок на користь бідних і володіли нерухомістю. Право голосу дістали земельні орендарі з річною рентою не менш як 50 фунтів стерлінгів. Кількість виборців збільшено до 652 тис. чол. Реформа забезпечила буржуазії вагоме представництво у па­рламенті. Документ став результатом компромісу між зем. арис­тократією та великою пром, буржуазією. Ця і наступні реформи підірвали феод, традиції представництва і сприяли перетворенню палати громад на справжній бурж. парламент. Важливим підсум­ком реформи 1832 були перетворення у політ, партіях. Партія бі­гів почала іменуватися ліберальною, торі - консервативною.

Актові книги - збірники документів, що складалися у ре­зультаті діяльності різних судів у Великому князівстві Литовсь­кому, згодом у Речі Посполитій, у т.ч. на укр. землях (Галичина, Київщина, Поділля та Волинь) протягом XV-XVΠI стст. А.к. бу­ли формою діловодства у гродських судах, земських судах і під- коморських судах, а також апеляц. інстанціях, зокрема у Головно­му люблінському трибуналі. Велись і в усіх ін. установах із суд. функціями: магістратах і ратушах, каптурових судах, судах конфедерацій, прикорд. комісіях тощо. А.к. мали і церк. суди. Спочатку всі документи записувалися в одну А.к. у хронолог. Послідовності впродовж року. Такі записи наз. актикацією. Із се­редини XVI ст. почали вести 3 види А.к.: декретові, записові та поточні. Декретові книги призначалися для запису суд. рішень (декретів); записові мали нотаріальний характер, до них вносилися документи громад, і приват змісту, які в такий спосіб набували юрид. сили; до поточних книг записувалися скарги, показання свід­ків, свідчення возних, заяви, протести, повідомлення тощо. До А.к. вносилися інвентарі, реєстри тощо. Вписані до А.к., ці документи набували юрид. сили. Силу ориг. Акта мали і виписи з А.к.

Акція «Вісла» (28.04-29.07.1947) - військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у примусовій депортації всього укра­їнського населення південно-східних районів Польщі (Лемківщи- на, Холмщина, Надсяння, Підляшшя) до її південно-західних зе­мель з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. 23.IV. 1947 політбюро ЦК ПРП, запозичуючи досвід «старшого московського брата», прийняла рішення про створення спеціаль­ного концтабору для українців у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 у цьому таборі перебувало біля 4 тис. українців, з яких загинуло біля 200 осіб. Акція «Вісла» є прикладом геноциду польської влади щодо українського населення, відголоски якого проявляються в Польщі і нині.

Аларіх I (Alarich; бл. 370 - кінець 410) - король вестготів з 395. Під натиском гунів вестготи на чолі з А. І вдерлися у Фра­кію, потім захопили Афіни, спустошили Корінф, Аргос, Спарту. В 396 імператор Cx. Римської імперії Аркадій уклав з А. І мир та розселив вестготів як федератів (союзників) імперії на території пров. Іллірії (Ватіканський п-ів). У 410 війська А. І захопили й пограбували Рим. Це стало початком остаточного загарбання варварами (насамперед германцями) Зх. Римської імперії.

Аларіх II (помер 507) - король вестготів, ініціатор укладан­ня 506 р. компендіуму законів і доктринальних суджень знамени­тих римських юристів. Див.: Бревіарій Anapixa IL

Александр Македонський (21.VΠ.356 до н.е., Пелла - 13.VI.323 до н.е., Вавилон) - цар Македонії з 336 до н.е., один з найвидатніших полководців і держ. діячів стародавнього світу. Син македонського царя Філіпа П. Отримав блискучу світську та війсь­кову освіту. У його вихованні брав участь Арістотель. А.М. підко­рив д-ви Малої Азії, Єгипет, Вавилон, Месопотамію, Парфію, Пер­сію, Бактрію, Зх. Індію та ін. країни, створив найбільшу в старод. світі імперію (від Дунаю до Інду) зі столицею у Вавилоні. Походи А.М. поклали початок новому історичному періоду - еллінізмові. А.М. заснував понад З 0 міст, зокрема Александрію Єгипетську.

Алібі (лат. alibi - в іншому місці) - встановлений доказами факт знаходження обвинуваченого (підозрюваного) поза місцем ско­єння злочину у момент чи період, який вважається часом злочину.

Аллод (нім. Allod, від давньо-нім. аі - цілий, повний + od - володіння) - 1. Земельний наділ вільного франка, який передаєть­ся у спадок по чоловічій лінії. 2. Вільно відчужуване землеволо­діння, індивідуально-сімейна власність у середньовічній Західній Європі.

Амеріго Веспуччі (італ. Amerigo Vespucci; 09.ПІ. 1451— 22.П.1512) - знаменитий флорентійський мореплавець епохи ве­ликих географічних відкриттів, який відкрив для європейців аме­риканський континент. Тривалий час європейці застосовували щодо нього різноманітні назви - «Вест-Індія», «Нова Іспанія», «Нова Англія», «Нова Мексика», «Новий світ» тощо. Утверджен­ню в світі існуючої назви континенту американці завдячують ло- тарінгському картографу М. Вальдземюллеру, який у своєму історико-географічному трактаті «Вступ до космографії» (1507) дав новому материкові назву «Америка». М. Вальдземюллер вважав, що цей континент відкрив не Христофор Колумб 1492, а Амеріго Веспуччі, який у 1499-1504 брав участь у експедиціях до берегів Нового світу. Свої подорожі та відкриття він описав у знаменитих листах. Спираючись на ці листи, лотарінгський кар­тограф аргументував першовідкриття континенту на користь

Амеріго. Вальдземюллер вважав, що Колумб відкрив Багамські, Великі і Малі Антільські та Вірджінські о-ви, а не безпосередньо континент. Проблема настільки спірна, що дискусії навколо неї тривають понад пів тисячоліття.

Амністія (від гр. amnestia - забування, прощення) - повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності або кримінального покарання певної категорії осіб, винних у вчинен­ні злочинів. Акт А., як правило, стосується персонально невизна- ченого кола осіб. Він може повністю звільняти від покарання, за­мінювати покарання більш м’яким, скорочувати строк покарання.

Amoh - первісно покровитель міста Фів, бог повітря та вро­жаю, творець світу; часто-густо зображувався у вигляді людини зі скіпетром та в короні, з двома пір’їнами і сонячним диском.

Амон-Ра - загальноєгипетський бог, божественний батько та покровитель фараонів періоду Нового царства (1580-1085 рр. до н.е.) до його розпаду наприкінці П тис. до н.е. на дві незалежні держави; сполучення фіванського бога Амона з геліопольським богом сонця Pa.

Аналітична юриспруденція - наук, течія у правознавстві, яка вбачає гол. завдання останнього в аналізі правових норм з ме­тою з’ясування змісту проблем, що традиційно вважаються юри­дичними. Виникла в серед. XIX ст. і пов’язана з творчістю англ, правознавця Д. Остіна, який розвивав тезу свого співвітчизника І. Бентама про те, що право - це «веління суверена», і відкидав погляди прихильників природно-правової школи про договірне походження права. Як і Д. Остін, представникам А.ю. різних ча­сів властиве негативне ставлення до положень, які вбачають дже­рела права в соціально-екон., культур, середовищі. Пов’язуючи природу права з наказом (волею) суверена, окремих сусп. груп чи одного правителя, прихильники А.ю. тим самим легітимізують правотворчість будь-якої влади. А.ю. розглядає право як простий результат вільної діяльності законодавця, суверена, заперечуючи 34

його соціально-екон., моральну та істор. оцінки. Осн. недоліком такого підходу вважається абсолютизація логіко-лінгв. методів там, де потрібен глибокий, всебічний аналіз суспільної і держ,- правової практики, конфліктно-консенсусних відносин. Зафіксо­вано, що у XX ст. підхід, властивий А.ю., використовувався здебі­льшого недемократичними, антиправовими політ, режимами. За сучас. умов А.ю. зазнає деякої модифікації. Англ, правознавець Г. Xapm - представник «нової аналітичної школи права» - висунув конструкцію т.з. первинних і вторинних норм. «Первинні» норми (primari rules) - ті, що надані суверенам і внаслідок яких виника­ють певні обов’язки та правомочність. «Вторинні» норми (secondary rules) - норми визнання (конституції), норми змін (за­повіт, договір), норми-санкції. Право, на думку вченого, - це по­єднання «первинних» і «вторинних» норм. За такого підходу, бли­зького до теорії « ступінчатого права» Г. Кельзена та А Меркля, «вторинне» право констатується не державою, а само собою.

Анархізм (від грец. Αναρχία - безвладдя) - ідейно-теор. та сусп.-політ, течія, в основі якої - заперечення інституціонально­го, передусім державного управління сусп-вом. А. виник і розви­вається як антитеза авторитарист, тенденціям державності. Ще у VI-V стст. до н.е. давньогрец. філософ Зенон заперечував будь- яку форму держ. ладу на користь вільної солідарності громадян. Основоположником А. дехто (зокрема, П.Кропоткин) вважає У. Годвіна. Проте останній пропонував не негайне знищення д-ви, що є наріжним постулатом А., а мінімізацію її функцій з можли­вою наступною ліквідацією. Засадничі положення цієї сусп.- політ. течії сформульовані в 40-х рр. XIX ст. П.Ж. Прудоном, який запровадив термін «анархія», та М. Штірнером. Політ, док­трину А. розробили М. Бакунін і П. Кропоткин. До відомих теоре­тиків течії належать також Дж. Белделлі, Е. Реклю, Б. Такер, Д. Уоррен, K. Xecc та ін. Спільним для ідеологів А. є критика ка­піталізму і проголошення необхідності його заміни ін. ладом за умови ліквідації д-ви. Прудон, зокрема, заперечуючи політ, боро­тьбу та робіт, спілки (асоціації), пропонував реформи, які б лікві­дували державу і велику приват, власність. За цих умов у сусп-ві

панувала б анархія («відсутність пана та суверена»), дрібне виро­бництво розвивалося б за допомогою реформованої кред. систе­ми, а дрібні власники регулювали б свої відносини на засадах «солідарності». М. Штірнер проголошував необхідність бунту невдоволеної особистості. Крайній і відвертий індивідуаліст, він оголосив війну д-ві взагалі, прагнув створити в сусп-ві «союз его­їстів», члени якого мали б практично необмежену власність («усе належить мені») і владу над людьми. М. Бакунін та П. Кропоткін наполягали на ліквідації приват, власності і д-ви, всіх її інститу­цій, тобто обстоювали «рівність і безвладдя» і необхідність рево­люції. Остання, як вони вважали, переростатиме у світову. М. Ба­кунін називав її «анархічною соціальною революцією», а П. Кро­поткін - «комуністичною», що може бути і мирною, і «крива­вою». У бакунін. концепції революції, яку він ототожнював з бун­том, переважали руйнівні аспекти. П. Кропоткін більшу увагу приділяв творчим завданням революції, після перемоги якої пе­редбачав негайне запровадження ком. порядків, зокрема розподіл благ за потребами (звідси і назва напряму - «анархо-комунізм»). Анархісти здебільшого вимагали невідкладної ліквідації д-ви, яку вважали другою (після церкви) осн. помилкою людей, тотального знищення усіх її інститутів, починаючи з уряду («комунізм без уряду»). Будь-яка концентрація, централізація влади проголошу­валася несумісною зі свободою. Висловлювалися застереження і щодо переродження соц. д-ви, в якій нар. обранці та чиновники можуть зловживати служб, становищем, посилаючись на «держа­вний інтерес». Але безвладдя для А. не тотожне безладу, безлад­дю. Передбачалося формування (неодмінно «знизу догори») сис­теми профес., вироб. осередків, територіальних (сільс. та міських) громад, асоціацій за федераліст, принципом. У громадах допус­калося існування суд. та законод. влади, яка діяла б на засадах звичаєвого права. Не виключалася можливість скоєння у такому сусп.-ві злочинів, але, як вважали прихильники А., не на соціаль­ному ґрунті, і до винних мали б застосовуватися не суд.-адміністра­тивні, а лік.-мед. заходи. В кін. XIX - на поч. XX стст. А. набув певного поширення і в Україні. Один з київ, анарх. гуртків, зокре­ма, намагався у 1876 організувати повстання у Чигиринському 36

повіті, член цього гуртка Г. Макаревич виїздила за кордон для зу­стрічі з М. Бакуніним. Гуртки анарх. спрямування діяли також у Харкові, Одесі, Катеринославі Житомирі, Ніжині, Гуляйполі (до тутешнього осередку входив Н. Махно). А. - антипод законності і правопорядку. Засуджуючи д-ву та владу як уособлення насильс­тва, анархісти самі охоче вдавалися до протизаконних насильни­цьких дій, зокрема індивід, терору, а в регіонах, що на деякий час опинялися під їхнім контролем, панували свавілля та репресії, створювалися спец, каральні структури (напр., «Комісія» у Гуляй- пільській республіці Н. Махна, «Консехерія по розслідуванню» у контрольованих анархістами регіонах Арагону та Наварри в Іспа­нії під час громадян, війни в цій країні в 40-х рр. XX ст. та ін.). Періоди пожвавлення А. в різних країнах, як правило, не були тривалими, супроводжувалися дезорганізацією сусп. життя. Вияви А. мають місце і в наш час. У 90-х рр. XX ст., напр., окр. анарх. орг.-ції відродилися у Росії, Україні, деяких ін. країнах СНД, але вони не є масовими і не користуються підтримкою населення.

Ангела Доротея Меркель (17.VΠ.1954) - відомий німець­кий політик, лідер ХДС (2000-2018), Федеральний канцлер Німеч­чини (з 2005 року). Перша жінка Федеральний канцлер Німеччи­ни. Людина року журналу «Тайм» (2015), найвпливовіша жінка планети за версією журналу «Форбс». 15.ХІ.2016 оголосила, що учетверте висуватиметься у канцлери. 07.ХІІ.2016 була знову, вчетверте, обрана лідером ХДС, з метою подальшого балотуван­ня на пост канцлера. За її кандидатуру проголосували 89,5 % уча­сників партійного з’їзду в Ессені. А. М. закінчила фізичний фак-т Лейпцизького університету, 1986-го захистила дисертацію. З 1978 до 1990 працювала в Центр, інституті фізич. хімії AH НДР. Після об’єднання Німеччини в 1990 вступила в Християнсько- демокр. союз (ХДС), який був тоді при владі. У грудні того ж ро­ку її обрали депутатом Бундестагу. Після ініціативи Г. Шрьодера про дострокові вибори у 2005, А. М. була обрана ХДС/ХСС кан­дидатом на посаду Федерального канцлера Німеччини. На пере­говорах про формування «Великої коаліції», які проводили А. Меркель, Г. Шредер і голова СДП Франц Мюнтеферінг, було вирішено, що А. М. стане новим канцлером Німеччини. Прово­дить зважену та далекоглядну внутрішню політику. В зови, полі­тиці А. М. відома своєю беззастережною підтримкою американ­ського курсу, виступаючи за зближення та тісну співпрацю зі СІНА, проте після того, як на презид. виборах 2016 переміг Д.Т. відносини між двома країнами суттєво погіршились. Трамп різко критикує Німеччину за малі витрати на оборону в рамках НАТО - 1,23 % від свого ВВП, тоді як CIIIA - 3.39 %, а також за будівни­цтво газопроводу «Північний потік-2» та за закупівлі великих об­сягів рос. газу, погрожуючи запровадити санкції CIIIA проти газ. проекту «Північний потік-2». На думку Трампа, «Німеччина ста­ла заручницею Росії». Згідно із со допитуваннями, яке проводило­ся у вересні 2015, політику А. М. підтримують 63 % німців. Це був найнижчий рівень підтримки загалом популярної Меркель з грудня 2012. Найбільше дістається А.М. за її політику щодо міг­рантів: лише протягом серпня 2016 до Німеччини прибуло близь­ко 104 тис. мігрантів. Незважаючи на це, у листопаді 2016 59 % німців підтримали переобрання Меркель канцлером після виборів до Бундестагу у 2017.

Англіканська церква - протестантська церква, яка виникла у XVI ст. у Англії і поступово трансформувалася у державну, на­ціональну церкву. У догматиці цієї церкви поєднуються поло­ження протестантизму про спасіння своєю вірою і католицизму про рятівну силу церкви. За культом та організаційними принци­пами близька до католицької. Церковну ієрархію очолює король.

Англосаксонська система права - система права, що оста­точно склалася в результаті англійської буржуазної революції XVΠ ст. Велику роль відіграє прецедент як джерело права. Суд є правотворчим органом. Відсутній поділ права на публічне та при­ватне, на матеріальне й процесуальне. Державні установи та по­садові особи відповідають перед тим самим, що й фізичні особи. Поширена у Великобританії та СІНА.

Андрузький Георгій Львович (26.V.1827 - після 1864) - український правознавець, мислитель і політичний діяч, поет. Навчався на юр. фак-ті Київ, ун-ту. Член Кирило-Мефодіївського братства. За свої антимонархічні переконання в квітні 1847 за­арештований і висланий до Казані з правом вступу до місц. ун-ту. В грудні 1847 відрахований з Казан, ун-ту і переміщений у м. Петрозаводськ. Арештований в Києві за написання «Конститу­ції Республіки» і засланий до Соловецького монастиря, а згодом до Архангельська. У 1857 р. повернувся в Україну. Служив у Полтавській судовій палаті. Осн. праця А. - «Конституція Рес­публіки», написана, ймовірно, 1846-1850. А. висунув ідею вста­новлення конст. монархії в абсолютистській Росії, а також скасу­вання кріпосного права та станового поділу сусп-ва. Як правозна­вець обґрунтовував принципи рівності усіх перед законом, а також верховенства права.

Андрусівське перемир’я 1667 - договір між Моск, д-вою та Річчю Посполитою про припинення війни 1654-1667. Укладе­не 30.1.1667 у с. Андрусово побл. м. Смоленська. Хоча в центрі переговорів були питання, пов’язані з долею укр. етнічних зе­мель, представники України до участі в них не були допущені. А. п. 1667 було укладено на 13,5 років. Згідно з ним Моск, д-ва по­вертала собі Смол, воєводство з усіма повітами і містами; до неї відходили також Стародубський повіт і Черніг. воєводство. Польща відступалася від Лівобереж. України і на 2 роки - від Києва з округою радіусом в 1 милю. А. п. 1667 ознаменувало поча­ток зближення Моск, царства та Речі Посполитої з метою спільної боротьби проти Османської імперії, що посилювалася. Договір означав також перелом у давній ворожнечі Литви і Польщі, з одно­го боку, та Моск, д-ви, з другого, на користь останньої. Водночас А. п. 1667, підступно укладене в обхід України, юридично оформи­ло факт, розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру. Цим актом Росія остаточно перекреслила свої зобов’язання, передбачені Пере­яславською угодою 1654 та Березневими статтями 1654. Договір викликав велике невдоволення в Україні, оскільки об’єднання укр. народу в складі Гетьманщини стало нездійсненим. Обурені

запорожці вбили цар. посла, що їхав у Крим до хана. У Гетьман­щині розгорнулося нар. повстання, спрямоване проти цар. воєвод і козац. старшини. Щоб урятувати своє становище, старшина на чолі з гетьманом І. Брюховецькіш виступила проти рос. військ в укр. містах і досягла домовленості з тур. султаном щодо протек­торату над Лівобереж. Україною. У червні 1668, після вбивства І. Брюховецького, Гетьманщина на короткий час була об’єднана гетьманом П. Дорошенком. Однак дії польс. військ на Правобе­режжі і російських - на Лівобережжі поновили розкол Гетьман­щини. 1686 А. п. 1667 з деякими змінами продовжене на необме­жений період (див. «Вічний мир» 1686).

Анжуйська династія (Плантагенети) - королівська династія в Англії. Походила від французьких Анжу.

Аннали (лат. annales, від annus - рік) - запис найзначніших подій римської історії по роках.

Ансари - помічники пророка-правителя Мухаммеда (Маго­мета).

Антонович Володимир Боніфатійович (6.1.1834— 18.ΠI. 1908) - визн. укр. історик, археолог, археограф, етнограф, педагог, проф. з 1878, чл.-кор. Рос. AH з 1901. Закін. 1855 медичний, а 1860 істор.-філол. ф-ти Київ, ун-ту. В 1860-1878 - організатор та ідей­ний натхненник Київ, громади, гол. редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З 1878 - професор історії Київ, ун-ту, з 1881 - голова Історичного товариства Нестора-літо- писця. А. виявив себе ідеологом «європеїзації» укр. істор. науки, переконаним антинорманістом. Започаткував традиції документа­лізму в укр. історіографії, археології. Був палким прихильником і пропагандистом концепцій народництва, демократизму, автономі- зму і федералізму, традицій історичної школи права в Україні. Праці А. сповнені віри у невідворотність екон., соціального, духо- вно-культур. прогресу людства. А. вважав народ єдиним джерелом влади, пропагував права і свободи особи, засуджував станові 40

привілеї. Рятував за піднесення селянства, яке бачив фундамен­том майбутнього сусп. устрою. А. зневажливо ставився до д-ви і вимагав її повного підпорядкування громадянському сусп-ву. Не сприймав ані нав’язаних Україні зовні форм держ. управління, ані інших державницьких ідей. Коріння політ, історії України А. відшукував у глибинах народ, психіки, повсякденного побуту українців, діяльності окр. видатних постатей, віддавав перевагу притаманному українцям «вічному принципу широкого демокра­тизму», а не потягу до самодержавства чи аристократизму, етног­рафічній, а не держ. нації, внутрішнім, духовним, а не зовнішнім нац. ознакам, боротьбі поодиноких осіб, а не широких мас за нац. відродження тощо. А. належить видатний внесок у розробку про­блем козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхетства, міщанства, духівництва. Істор. документ, окр. істор. явище мали для нього більшу вагу, аніж їх політ, узагальнення. Осн. праці: «Моя спо­відь» (1862), «Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті в. кн. Ольгерда» (1877-1878), «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ, його доля і значення з XIV по XVI стст.» (обидві - 1882), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (т.1, 1885), «Бесіди про часи козацькі на Україні» (1912). Керував підготовкою і відредагував 9 томів «Архива Юго-Западной Рос­сии» (написав до них вст. статті), був гол. редактором багатьох ін. зб. документів з історії України. Справив значний вплив на твор­чість М. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар- Запольського та ін. укр. мислителів, особливо «київської школи істориків».

Антропологічна школа - один з напрямів науки криміна­льного права. Виникнення А.ш. пов’язують з кн. Ч. Ломброзо «Злочинна людина у її стосунку з антропологією, юриспруденці­єю та тюрмознавством» (1876). Італ. учений твердив, що злочин­ність - явище природне і вічне, пов’язане з органічним виро­дженням, яке негативно впливає на психіку злочинця. Об’єктивна її причина - в особі злочинця, його антропологічних (від грец. άνυρωπος - людина і грец. λογισμός - судження, звідки назва школи) ознаках, які можуть мати анат., фізіол. та психологічну

природу). Залежно від того, яка ознака превалює, можна виділити різні групи злочинців. їх, за Ч. Амброзою, п’ять: а) природжені (найбільше - близько 40 %; як правило, вони невиправні); б) ду­шевно хворі; в) звичні (злочини чинять під тиском внутр, причин, зовнішніх обставин, моральної нестійкості); г) пристрасні (наяв­ність неврозів, частий стан афекту); д) випадкові (не наділені по­тягом до злочинів, чинять їх під впливом зовн. причин і приводів; це жертви обставин, т.з. кримінолоїди).

Антрустіон - слуга чи дружинник правителя Франкського королівства, що користувався особливим покровительством закону.

Антська держава - перше державне утворення південно- східних слов’ян кін. IV - поч. VΠ стст. Сформувалося у межиріч­чі Дніпра-Дністра у наслідок об’єднання слав’янізованих іран­ських племен (сармато-алан, росомонів, сербів, білих хорватів тощо) перед зовнішньополітичними загрозами з боку готів, гун- нів, авар. Назва військово-політичного союзу походить від збір­ної назви поліетнічного народу - «анти», що (з іранської) значить - «ті, що живуть на Україні, окраїнні жителі». Візант. історики та хроністи Прокопій Кесарійський, Менандр, а також готський іс­торик Йордан характеризували А.д. як міцне політичне об’єд­нання з демокр. ладом. її ще називали «Антським царством», «Антською Землею». На чолі д-ви стояли впливові вожді, яких готи, греки і римляни називали рексами (царями). До нашого часу дійшли імена деяких із них: Бож, Ардагаст та ін. В джерелах зга­дуються також представники антської знаті - Ідарій, Келагаст, Мезамир. Анти мали сильне військо. Історія донесла до нас імена воєначальників - Всегорда, Доброгаста, Хільбудія та ін. При ант­ських царях діяла спеціальна Рада, яка називалася Коментом. Це був дорадчий орган, що допомагав правителям приймати виваже­ні внутрі- та зовнішньополітичні рішення. Виявом демократії в А.д. були всенародні збори - народні віче, на яких обговорювали­ся важливі питання суспільно-політичного життя - війни і миру, укладання союзницьких договорів, питання оподаткування насе­лення. Формується суд. влада, що керувалася звичаями і законами, 42

заповіданими предками, а також законами, почерпнутими у ромеїв- візантійців. У кожному роду судові функції виконували родові старійшини, а в племені - племінний вождь. Найвищими судови­ми інстанціями були цар та рада знаті при цареві. Процес держа­вотворення в антів не знайшов свого завершення через несприят­ливі зовнішньополітичні обставини. Перманентні криваві війни з готами, гунами, аварами, візантійцями призвели до розпаду А.д. на поч. VΠ ст. Востаннє анти як єдина етнополітична спільнота згадуються у писемних джерелах під 602 роком, хоча візант. ім­ператор Іраклій зберігав за собою титул «імператора антського» ще у 612 р. Вірогідною столицею Антської держави у IV-VΠ стст. було м. Божеськ на Прикарпатті. Правонаступниками А.д. у VII­IX стст. стають державні утворення волинян (на Волині і При­карпатті), а також хорватів і сербів на Балканах.

Анулома - допустима, але не заохочувана (навіть подекуди засуджувана) форма шлюбу в Стародавній Індії, коли чоловік на­лежав до більш високої варни, ніж дружина.

Аншлюс (від нім. Anschlus - приєднання) - насильницьке приєднання однієї держави до іншої. У 1938 р. відбувся факт по­дібного приєднання Австрії до нацистської (до 1945 р.) Німеччи­ни. А. було заборонено 1955 р. в законодавчому порядку.

Апартеїд (від афр. apartheid - розділення, роздільне прожи­вання) - система расової дискримінації та приниження (сегрега­ції) за ознаками расової належності. Політика А. спрямовується на те, щоб поставити одну групу населення в залежність від іншої групи відмінної раси. А. мав місце у ПАР, CIIIA та ряді ін. країн. Практика А. засуджена світовим співтовариством. Міжнародна Конвенція 1973 р. про припинення злочину А. і покарання за ньо­го визначає А. як злочин проти людства.

Апатриди (грец. ά... - префікс, який означає заперечення або відсутність, і πατρίς - Батьківщина) - особи без батьківщини, тобто особи, які не мають громадянства жодної д-ви. Див.: Без- громадянство.

Апелла (грец. apella) - народні збори в Стародавній Спарті, вищий орган державної влади, складався з усіх повноправних громадян-спартіатів. До його компетенції належали затвердження мирних договорів та проголошення війни, обрання посадових осіб, військових командирів, вирішення питання про наслідуван­ня царської влади у випадку відсутності спадкоємців, затвер­дження законопроектів та звільнення ілотів.

Апеляційне провадження - розгляд справ в апеляційних судах за скаргами (апеляціями) учасників цив. чи крим. процесу. Відповідний А.с. перевіряє докази, що стосуються здебільшого тієї частини суд. рішення чи вироку, законність та обґрунтова­ність якої заперечується апелянтом, і виносить остаточне рішен­ня. Інститут А.п. відомий в Україні з XVIΠ ст., зокрема він до­кладно врегульований у «Правах, за якими судиться малоросій­ський народ» (1743). Конституція України 1996, у свою чергу, передбачає апеляційне оскарження рішення суду, окрім випадків, установлених законом (ст. 129).

Апеляційні суди - судові інстанції, що переглядають за апеляціями учасників процесу рішення нижчих судів, які ще не набули законної сили.

Апеляція (лат. appellation - звернення) - одна з форм оска­рження судового рішення (що не набрало законної сили, у кримі­нальній, цивільній або господарській справі), спрямована до суду вищої (апеляційної) інстанції, яка має право перегляду справи. Як гарантія законності та обґрунтованості суд. рішень закріплена у законодавстві переважної більшості країн. Подання А. автомати­чно зупиняє виконання суд. рішення (вироку) до розгляду справи відповідним апеляційним судом.

Аподекти - давньогрецькі посадові особи, що входили до колегії з десяти чоловік у Стародавніх Афінах і контролювали за дорученням буле державні витрати.

«Апокрисис» (грец. άπόκρισις - відповідь, «рецензія») - твір укр. та білорус, полемічної л-ри кін. XVI ст. Вчені припускають, що автором «А.» міг бути Мартин Броневський - відомий діяч Острозького літ.-наук. гуртка др. пол. XVI ст. Опубл, первісно польс. мовою 1597 у Кракові, а згодом (1598) давньоукр. мовою в Острозі. Твір є критичною відповіддю на кн. «Брестський синод» єзуїта Петра Скарги (1597), яка обґрунтовувала природність і за­кономірність Брестської церковної унії 1596. Автор «А» критикує вище правосл. духівництво за унію з католицизмом, засуджує польс. політику соціального та нац.-реліг. гноблення на укр. зем­лях. В «А» наголошується на необхідності створення в країні справедливого закону та його суворого виконання усіма членами сусп-ва. Нехтування правителем держ. законом, неповага до прав і свобод підданих неминуче спричинять невдоволення народу, пов­стання, громадян, війну і, як наслідок, - занепад держави. Таким чином автор «А» сприяв піднесенню національної свідомості та нац. гордості українства, а також пожвавленню антифеодальних рухів, які призведуть до Національно-визвольної революції украї­нського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького та падіння («Потопу» - за образним висловлюванням Г. Сенке­вича) Речі Посполитої у XVΠ-XVIΠ стст. як самостійної держави.

Апори - збіднілі візантійські селяни, які віддавали свої зе­мельні наділи в оренду.

Апостол Данило Павлович (04.12.1654-17.01.1734, с. Соро­чинці, тепер Великі Сорочинці Полт. обл.) - укр. військ., політ, і держ. діяч, гетьман Лівобережної України (1727-1733). Проро- сійський політик. Брав участь на боці рос. царя у Полт. битві 1709, Прутському поході 1711, Перському поході 1722, числен­них війнах Росії з Польщею, Туреччиною та Лівонією. З 1722 ра­зом з П. Полуботком домагався повернення Україні автономії, виступав за ліквідацію Малоросійської колегії, відновлення Гетьм. уряду. Один з авторів Коломацької петиції 1724, де стави­лися вищеназвані вимоги. У серпні 1727 разом з козацькою стар­шиною у Петербурзі домігся для України куцої конституції,

відомої під назвою «Рішительні пункти», якою, однак, суттєво обмежувалася автономія українського народу. Обраний 01.10.1727 у Глухові гетьманом Лівобереж. України, прагнув протистояти процесу перетворення рідного краю на звичайну провінцію Росій­ської імперії: впорядкував справи самоврядування та козац. війсь- ково-адмін. устрою, скоротив засилля у ньому неукр. елементів; домігся права самостійно обирати сотенних та ін. нижчих козаць­ких чинів; розпочав першу кодифікацію законодавства в Україні та здійснив судову реформу 1730; значною мірою врегулював по­рядок землекористування внаслідок проведення «генерального слідства про маєтності» (1729-1731); повернув д-ві незаконно привласнені маєтки; вжив заходів щодо оборони прав і привілеїв укр. міст; захистив інтереси укр. купецтва і торгівців від утисків цар. урядовців; налагодив торг, шляхи з України на Захід; унорму­вав подат. систему; створив необхідні умови для повернення на батьківщину козаків-вигнанців з Олешківської Січі та заснування Нової Січі.

Арабський Халіфат - теократична середньовічна держава, яка виникла у VII ст. на базі внутрішньоарабського державного утворення, створеного пророком Мухаммедом (бл. 570-634). Проіснувала до 1258 р. Знищена монгольськими завойовниками. Історію феодальної Арабської держави поділяють здебільшого на три періоди за назвами правлячих династій чи місцезнаходження столиці: 1) MeKKCiHCbKUii період (622-661) - це час правління Му­хаммеда і близьких його спожвижників (чотирьох праведних ха­ліфів - абу Бакра, Омара, Осмара, Алі); 2) Дамаський (661-750) - правління династії Омейядів; 3) Багдадський (750-1258) - прав­ління династії Аббасидів.

Ареопаг (грец. Areios pagos - Аресів пагорб) - у VIΠ ст. до н.е. замінив Раду старійшин (Буле)', до реформ Ефіальта (-) вищий орган управління та вищий суд у Стародавніх Афінах (засідав біля входу до Афінського акрополя на скалі бога війни Apeca, звідки на­зва). Складався з 60-70 осіб, які обиралися по життєво. Після обме­ження його повноважень як державного органу в V-IV стст. до н.е. 46

за А. були збережені лише деякі судові функції (судова інстанція у справах про навмисне вбивство, поранення, підпал, порушення релігійних норм) та наглядові функції у справах моралі. Термін «ареопаг» зберігся в назві Верховного суду сучасної Греції.

Ариста - «найкращі» люди (звідси - аристократія - за Аристотелем - «влада найкращих»), представники родової знаті в поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея». На думку поета, вони були наділені найкращими розумовими й фізичними якостями порів­няно з простолюдинами і навіть мали божественне походження.

Арифмос (грец. arithmos - число) - пожиттєве земельне де­ржання у Візантії на умовах несення військової служби.

Арії («повноправні») - племена й народи, які розмовляли індоіранськими мовами. Гіпотеза про те, що саме А. стали осно­вою для індоєвропейських народів, мігрувавши вглиб Європи, та ідея винятковості їх походження були покладені в основу теорії зверхності німців («арійців», тобто, нащадків А.) у період пану­вання ідеології фашизму в Німеччині.

Арістотель (384, Стагір у Фракії - 322 до н.е., Халкіда на о. Евбея) - давньогрецький філософ і вчений. Учень Платона. У 367-347 до н.е. брав участь у діяльності Платонівської Академії, 335 до н.е. заснував власну філос. школу - Лікей. Навчав Алекса­ндра Македонського (343-340 рр. до н.е.) - одного з найвидатні- ших полководців і держ. діячів стародавнього світу. Автор творів «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика» та ін., в яких досліджував явища та природу людини, політики, етики, права, держави. У праці «Політика» виклав основні проблеми су­спільного й державного життя, розглядав людину як «політичну істоту», що прагне до державного об’єднання, розробив учення про державу, визнаючи монархію, аристократію і політію як пра­вильні, а тиранію, олігархію і демократію - як неправильні фор­ми державного правління. Найкращою формою держави А. вва­жав політію - синтез кращих рис олігархії і демократії, що спи­рається на середній клас.

Арменопул (Арменопуло) Константин (бл. 1320 - бл. 1380) - візант. юрист. Був номофілаксом (одним із 7 членів магістрату, які мали наглядати за тим, щоб жодна пропонована реформа не суперечила чинним законам) і головою найвищого цив. суду в м. Фесалоніки (тепер Салоніки, Греція). Один з небагатьох юрис­тів, які донесли до нас реліквії візант. правової спадщини. Відо­мий як укладач збірника візант. права «Гексабіблос» (повна назва - «Посібник до законів, або Шестикнижжя», 1345). 36. тривалий час був надзвичайно популярним, багато разів перевидавався грец., лат., нім. мовами. Ін. праці А. - «Епітема канонів», «Ката­лог єресей», два лексикони тощо. Як номофілакс А. стояв на сто­рожі офіц. текстів законів і забезпечував їх стабільність.

Арон Раймон (14.ПІ. 1905-17.X. 1983) - фр. філософ, полі­толог, соціолог і публіцист. Ліберал. Один із засновників критич­ної філософії історії. Проф. Сорбонни, Тулузького, Кельнського, Берлінського ун-тів. Автор книг «Демократія і тоталітаризм» (1965), «Розчарування в прогресі» (1967), «Опіум для інтеліген­ції» (1968), «Правлячі кола чи правлячий клас» та ін. Виступав за деідеологізацію науки і глобалізацію. Є одним з авторів теорії ін­дустріального і постіндустріального суспільства. Дав тлумачення тоталітарного режиму порівняно з ліберальним. Основною озна­кою тоталіт. режиму, на думку А., є забезпечення монополії одні­єї партії на узаконену політичну діяльність, а ліберального або конституційно-плюралістичного - юридична організація мирної політичної конкуренції з метою завоювання влади. Вважав, що держава не тільки зобов’язана створювати закони, що забезпечу­ють свободу, плюралізм і рівність громадянам, а й домагатися їх безумовного виконання. Сприяв рецепції у Франції німецької со­ціології, зокрема ідей Макса Вебера.

Арр’єр-васал (фр. аггіеге - позаду + фр. vassal) дрібний чи середній феодал (підвасал, вальвасор), залежний від великих феодалів, васалів корони (перів).

Артхашастра (санскр. букв, «наука про користь, про прак­тичне життя») - в Стародавній Індії жанр світської літератури, жанр трактатів про мистецтво політики і управління державою. Див.: Артхашастра Каутильї.

«Артхашастра» Каутильї - відоме керівництво до практич­ної діяльності раджі (царя), авторство якого приписується рядом дослідників міністрові Чанак’ї Каутильї - раднику засновника імперії Маур’їв - Чандрагупти Маур’ї. Текст А. уперше знайдено та опубл. 1909. Праця є узагальненням поперед, учень про мисте­цтво держ. управління і політики та висвітлює три групи про­блем: книги 1, 6, 8 формулюють вимоги, цілі і завдання діяльнос­ті освіченого монарха; книги 2-5 визначають функції держ. управління, правової політики і законодавства; книги 7, 9-15 присвячені питанням війни і миру, дипломатії і міжнар. відносин.

Архагети - два «царі» у Стародавній Спарті. Див.: Царі спартанські.

Археологічна періодизація основних етапів розвитку людства

Архонти (від грец. archontos - начальник) - 1. Виборні по­садові особи в Стародавніх Афінах, колегію яких після реформ Te- зея змінили басилеї (див. також колегія архонтів). 2. Грецькі фео­дали, які зберегли свої землі та привілеї у період Середньовіччя.

Apша - заохочувана форма шлюбу у Стародавній Індії, ко­ли наречена отримувала придане (віно, посаг).

Ассиза (пізньолат. assisa - засідання) - 1. У Середньовічній Англії і Франції зібрання феодалів. 2. Указ короля в нормандсь­кій Англії. 3. Судовий позов про право на земельну ділянку. 4. Виїздний суд за участю присяжних засідателів для розгляду земельних спорів, а пізніше й кримінальних справ. 5. Збірки зви­чаєвого права періоду Середньовіччя. Найбільш відомі А. англій­ського короля Генріха Π (ХП ст.) та «Єрусалимські А.», до яких увійшло право хрестоносців на Сході, та «А. Романії», кодифіка­ція яких проведена Венеціанською республікою в XV ст.

Acc, Ac - у міфології автохтонного (корінного) народу Да­гестану лакців (самоназва - лак) божество грому і блискавки. Живе на небесах, їздить у фаетоні. Його постійна дорога - Молоч­ний шлях («дорога Асса») мовою лакців. Колеса фаетона і підко­ви коней під час їзди по вибоїстій (ямкуватій) дорозі гуркотять,

торохтять, трахають, - звідси незрозумілий і страшний грім особ­ливо в гірській місцевості. Блискавки - це іскри з-під колес. У міфології цахурів йому відповідає Арш. Історичною столицею лакців (Лакії) є с. Кумух, розташоване у центрі нагірного Дагес­тану, північніше від хребта Дюльтидаг.

Accypa - засуджувана форма шлюбу у Стародавній Індії, коли наречена купувалась.

Астар, Істар - давньосемітське астральне божество, уособ­лення планети Венера, чоловіча паралель Астарти і Іштар. В захід- носемітській міфології А. - ханаанейсько-аморейський бог, якому поклонялися поряд з Астартою, очевидно, як її чоловіку. Отото­жнювався з єгипетським Гором (II тис. до н.е.) та грецьким Ape- сом (за доби еллінізму). Вважався богом війни, грізним та могут­нім, і водночас богом-захисником, охоронцем домів, гробниць, написів, який оберігав їх «від будь-якого пошкодження та руйна­ції». Він був також богом родючості та зрошення. А. очолював пантеони богів в містах-державах Стародавнього Ємену.

Астарта - в західносемітській міфології уособлення планети Венера, богиня кохання і родючості, богиня войовничості. А. - да­вньосемітське божество, якому відповідає Іштар в ассиро- вавілонській міфології і Астар (чоловіча паралель). Цілком очеви­дно А. вважалася дружиною західносемітського Acmapa. У Старо­давньому Єгипті А., поряд з деякими іншими передньоазійськими божествами, увійшла в пантеон (А. та Іштар вважались там однією богинею, тобто ототожнювалися), інколи ототожнювалася з Cex- мет. Вона сприймалася як володарка коней і колісниць, богиня битв. А. вважалася також і богинею-зцілителькою. А. вшановува­лася також в пунійському (фінікійському) Карфагені і на Кіпрі.

Ататюрк (Кемаль) Мустафа (1881-1938) - Президент Ту­рецької Республіки (1923-1938), керівник турецької національно- визвольної революції (1918-1923). За період правління А. в Туреч­чині були проведені масштабні реформи, які отримали назву 52

«шість стріл». Суть цих реформ зводилися до утвердження: рес­публіканізму; демократії; світської освіти, відокремленої від цер­кви; націоналізму; пріоритету задоволення соціальних потреб бі­дніших верств населення; зміцнення держави. А. посилив автори­таризм президентської гілки влади, заборонив комуністичну опо­зицію, а в економіці здійснив націоналізацію підприємств, ство­ривши базу національної індустрії.

Атема - загін охоронців спартанських царів, що складався з 300 відбірних воїнів.

Атімія - безчестя, процедура позбавлення політичних і гро­мадянських прав у Стародавній Греції.

Atoh - єгипетський бог сонця, культ якого з’явився у часи Аменхотепа IV (Ехнатона) при спробі останнього запровадити монотеїстичну релігію. Зображувався у вигляді сонячного диска з променями, які закінчувалися долонями.

Атторнейська служба - важлива ланка в системі правоохо­ронних органів США. А.с. складається з федеральних установ ви­конавчої влади, а також аналогічних установ штатів і місцевих органів, наділених повноваженнями, подібними до повноважень європейських прокурорів. Відмінною рисою між ними є те, що аторней (attorney) не має наглядових функцій, а ланки цієї систе­ми не підпорядковуються одна одній за вертикаллю. Генеральний аторней призначається президентом за згоди Сенату, керує міні­стерством юстиції США і своїми представниками в федеральних судових округах - аторнеями і маршалами.

Аутодафе (фр. autodafe, порт, auto-de-fe, лат. actus fidei - акт віри) - прилюдне оголошення і виконання вироку інквізиції, зок­рема спалення засуджуваного на багатті.

Африканський союз - (АС, офіційне скорочення AU анг­лійською мовою і UA рештою робочих мов) - міжурядова органі­зація, що складається з 54 африканських країн (крім Марокко). Організація була заснована 9 липня 2002 як спадкоємиця об’єд­наних Африканської Економічної Спільноти (AEC) і Організації Африканської Єдності (OAC). Адм. центром організації є місто Аддис-Абеба, столиця Ефіопії. Серед амбітних планів AC запро­вадження єдиної валюти (афро) та створення спільних збройних сил, як і інших атрибутів незалежної країни, таких як кабінет мі­ністрів при голові урядової організації. Метою Союзу є допомога забезпечення в країнах Африки демократії, прав людини і стабі­льної економіки та, особливо, забезпечення припинення всіх мі­жнародних конфліктів та створення ефективного спільного рин­ку. Офіц. мови: арабська, англійська, іспанська, французька, пор­тугальська та суахілі - одна з найзначніших мов африканського континенту.

Афатомія (пізньолат. acffatmire) - прилюдний символічний акт передачі майна у давньонімецькому праві, що являв собою своєрідний договір дарування на користь третьої особи з елемен­тами успадкування за заповітом (див. «Салічну правду»),

Ахії - просуннітські релігійно-цехові братства в ранній Ос­манській імперії.

Ашока (272-232 до н.е.) - третій імператор (після Чандра- гупти - діда, засновника держави, і Біндусари - батька) найбіль­шої в історії Стародавньої Індії держави Мауріїв. Творець імперії з територією від Кашміру і Непалу до Майсура. Підкорив терито­рію сучасного Афганістану. Перші роки правління Ашоки були доволі кривавими, але після жорстокого завоювання демократич­ної Калінги, він перевтілився, прийняв буддизм, став його актив­ним пропагандистом, а приблизно в 260 р. до н.е. зробив держав­ною релігією. Збереглося понад ЗО написів-наказів Ашоки, вирізьб­лених на скелях і колонах, в яких вимагалося від жителів країни дотримуватися основних принципів високої буддійської моралі. 54

Імператор намагався підняти фахові амбіції людей, будуючи школи, канали для зрошування та навігації. Він ставився до всіх підданих однаково рівно, незалежно від їхньої віри, політичних поглядів чи касти. Навколишні царства, які було неважко загар­бати, стали його шанованими союзниками. Ашоку славили за спорудження ветеринарних лікарень та за відбудову системи до­ріг по всій Індії. Після свого перевтілення він став відомий як Дхармашока, що означає Ашока, - послідовник дхарми. Ашока визначав основними ознаками дхарми ненасильство, терпимість до всіх сект та думок, покору батькам, повагу до брахманів та інших релігійних учителів та священиків, людське ставлення до слуг і щедрість до всіх людей. Жодна з релігійних чи соціальних груп Стародавньої Індії не могла заперечувати проти цих етичних норм.

Ашрами - чотири стадії життя індуса, які відповідали чоти­рьом сходинкам морального розвитку особистості (артха, кама, дхарма і мокша): брахмачарія - період навчання і самодисципліни, гріхастха - стадія господаря (глави сім’ї), ванапрастха - стадія лісового життя аскета для очищення душі від гріхів і санньяса - життя у зреченні для спасіння душі.