Систематичний виклад змісту Кодексу

При аналізі тексту⁷ Кодексу з погляду його джерел част* ково подано й огляд його змісту за системою глав, артикулів та пунктів, що її прийняла Кодифікаційна Комісія. Однак, прийнятої Комісією системи розподілу законодатного матері ялу⁷ не всюди додержано, а головне вона не дає можливости ближче ознайомитись та оцінити Кодекс з погляду його змісту, як «Все* збірки» запроектованих Кодифікаційною Комісією законів.

У цьому розділі автор подає виклад змісту Кодексу за тг* кою системою: 1) Ввідний закон до Кодексу, 2) Державне пра* во, 3) Адміністративне право, 4) Цивільне право, 3) Карне пра? во, 6) Судовий устрій та процесуальне право.

Кодифікаційна Комісія хотіла була назвати Кодекс «Кни* гою прав Малоросійського Народу», однак че* рез заборону Генеральної Канцелярії мусіла вжити іншої назви: «Права, по которим судиться Малоросійський Народ». Ця назва не цілком відповідала змістові Кодексу, бо не охоплювала всього матеріялу, вміщеного в Кодексі: крім норм цивільного й карного права та правил судового устрою й процесу, Кодекс містить у собі також норми державного й адміністративного права. Що* правда, останні права не були представлені в такій повноті, як цивільне, карне та процесуальне право, але це сталося не з вини Комісії. Доповнення змісту Кодексу нормами державного й ад- міністративиого права надало йому характеру правдивого Ко- дексу — «Всезбірки законів», що діяли в Україні в половині 18 ст., і з цього погляду Кодекс є першорядним джерелом для історії українського права, а разом з тим визначним пам’ятни- ком кодифікації законів на Сході Европи.

1. Ввідний закон

Ввідний до Кодексу закон Комісія вмістила у першій главі, що має такий титул: «ГІро силу й вагу прав мало< російських». Цей титул повторює вона потім в арт. 1 в поширеній редакції: «Права малоросійські, підтверджені тутеш- ньому народові всеросійськими монархами, таку силу й вагу мають, що по ним як малоросіяни, так і чужинці, що в Малій Росії перебувають, повинні судитися». Цим Комісія бажала, між іншим, зазначити, що Кодекс містить у собі не «нові якісь ира- ва», що ще мають бути затверджені російським царем, а діючі в Україні закони, що були вже підтверджені російськими мо- нархами і нового підтвердження не потребують. Коли пригадати, які сумніви й побоювання виникли серед членів Комісії, то ста» не очевидним, що цю вставку зроблено на вимогу членів оиози- ційної групи Комісії.

Далі текст ввідного закону визначає межі чинности Ко- дексу в просторі, який означено терміном: «Малая Росія». Отже, сила й чинність Кодексу мала розповсюджуватись на цілу територію тодішньої Української Держави.

Щодо осіб, на яких поширюється сила й чинність зіб- раних у Кодексі законів, то ввідний закон визначає їх у загаль- ній формулі: «природні малоросіяни, тутешній народ» та «чужинці».

Детальне означення перших уміщено в п. 1: «всякої ранги й стану, світські й духовні, військові й цивільні малоросійські обивателі і весь без вийнятку малоросійський народ»... повинні судитися по артикулах цього права і «цьому праву в усьому бути послушні». Отже, чинність Кодексу поширюється па всіх без вийнятку українців з походження, на цілий український народ, що проживає в межах держави.

Означення чужинців уміщено в п. 2 в таких виразах: «чу- жинці, що володіють у Малій Росії будь-якими маєтностями, або тільки мешкають постійно, а також і приїжджі чужинці, що тимчасово перебувають, будь-якого стану», нарівні з українцями, підлягають законам, зібраним у Кодексі.

І аким чином, за ввідним законом, зібрані в Кодексі норми є чинними й обов’язковими для всього населення України, що постійно живе або тимчасово перебуває на території України, без різниці походження, станів, національности й державної при* належности.

2. Державне право

Як уже зазначено вище при викладі плану й методу праці Комісії, кодифікатори включили у свій план також і кодифіка* цію норм державного права за досить широкою програмою: кони хотіли вмістити в Кодекс норми, що стосувались держав* ного устрою України та правних взаємовідносини між Украї* пою й Москвою, хотіли певними нормами зафіксувати права й прерогативи царської влади і т. д. Але це все їм категорично за* боронено. Тому Комісія мусіла обмежитись вміщенням тільки деяких нублічноправних інститутів та окремих норм держав* ного права, та й то не самостійно, а в зв‘язку з нормами кар* ного права. Але й те, що Комісії вдалося вмістити, є цікавим доповненням до норм цивільного та карного права і дає досить матеріялу для характеристики деяких важливих явищ державно* го устрою й життя України 18 ст.

а) Верховна влада. Від часу укладення гетьманом Б. Хмельницьким 1654 р. договору з московським царем Україн* ська держава перебувала в державноправних відносинах з мос* ковським царем, які в літературі характеризуються, як персо* пальна унія (українські дослідники) або як відносини протекто* рату (російські дослідники), близького до номінального васа* літету, дуже поширеної за тієї доби форми міждержавних вза* ємовідносин на Сході Европи (Москва — татарський хан, Поль* ща — Туреччина, Туреччина — Крим). Українська держава ма* ла свого носія верховної влади Гетьмана, свій Уряд, свої зако* ни, суд, фінанси, військо, відокремлену від Московської держа* ви митними кордонами державну територію, провадила зносини з іншими державами і т. д. З початку 18 ст. при Гетьмані пере* бував царський міністер*резидент, а справами зносин Москви з Україною відав у Москві Посольський Приказ, пізніше—Колегія (міністерство) закордонних справ. Комісія почала складати Ко* декс ще за життя гетьмана Д. Апостола. Після ж його смерти у січні 1734 р. цариця^Анна Іванівна, порушивши договір 1654 р., заборонила перевести вибори нового Гетьмана і призначила т.

вміщувати норми, які зафіксували б тимчасовий стан речей, що утворився через порушення основних прав України. У наслідок цього в Кодексі вміщено тільки уривки норм державного права, що стосуються органів державної влади й державного устрою.

В III главі, присвяченій політичним злочинам, Комісія вмі* стила деякі норми що до особи монарха в державі та його влади, прав і прерогатив, але надала цим нормам абстрактної, теоре* тичної форми, не пристосувавши їх до якогось конкретного мо> нарха чи конкретної держави. «Монарх, або самодержець і правлячий государ» є носієм встановленої Богом абсолютної, «над усіма верховної» влади. Монархові одному належить пра* во видавати закони та встановлювати права (арт. 1). Монархові належить і судова влада: він є верховним судією, «тримає меч (правосуддя), від Бога йому даний, для оборони Церкви й Дер* жави та для виконання права й снраведливости. Монархові єди* йому належить право амнестії: «в його єдиній волі—прощати злочинцям їх вину та нагороджувати добрих і вірних підданих» (III, 1, 2)'. Прерогативи монарха: його особа, як і особи членів, його фамілії, недоторкані (III, 1, 2), приналежні йому маєтнос* ті звільнені від усяких новинностей на користь держави (III, ІЗ); посли, що їх висилає монарх до чужих земель, як і ті, що до ньо* го приходять з чужини, перебувають під охороною і образа їх або напад на них караються, як злочин проти монарха (III, 12). Монархові належить монетна регалія.

Про гетьмана, як носія верховної влади в Українській дер* жаві, є в Кодексі тільки принагідні згадки. Наприклад, поруч з царськими грамотами на землі згадано про «гетьманські універ* сали», що мають однакову з царськими грамотами силу, (IV.

б) Далеко більше норм присвячено населенню Укра* ї н и, його правам, привілеям та повинностям.

За кодексом, населення України поділяється на у к р а ї н* ц і в та чужинців. Українці вважаються за «підданих мо= нарха» (III, 1; 7). Однак, термін «піддані» не був точно оз* начений, бо разом з тим «підданими» звуться й селяни, що жи* вуть на панських землях та відбувають певні повинності на ко* ристь власника землі (IV, 8). Серед українського населення Кодекс у першу чергу розрізняє людей вільних і невільних.

1) Вільні люди поділяются на стани й професії: лю* ди «духовного й світського звання й чину» (IV, 3, 1), «шля* хетського й військового звання й чину» (IV, 3, 5), міщани (V, 1, 4), посполиті або селяни (IV, 7).

а) Найбільшими правами й привілеями користуються

') В цитатах Кодексу римська цифра означає главу Кодексу, наступна — арабська — артикул, третя цифра — пункт артикулу.

особи шляхетського й військового стану, при чому обидві ці категорії вищого, унривілейованого стану — шляхта й військові, або козаки — користуються однаковими правами й привілеями. Під «шляхтою» Кодекс розуміє осіб, що походять від предків шляхтичів, які набули прав шляхетства на* родженням чи наданням за польської влади і яким ці права ви* знала українська влада та московський цар на підставі догово* ру 1654 р. Під «військовими» особами Кодекс розуміє україн* ських козаків, що в числі 40.000 були записані в реєстр козац* тва (компути), звідки одержали назву «реєстрових». Прирівнян* ня їх до осіб шляхетського стану базувалось на тому, що їхня козацька служба завжди вважалась за «лицарську» службу, яку вони відбували на таких самих умовах, як і природна шляхта: вони володіли маєтностями, даними їм для служби або придба* ними іншими способами, з яких відбували військову службу; ма* ли активне й пасивне виборче право й обирались на всі військо* ві посади аж до генеральної старшини й гетьмана і по закінчен* ні служби, не бувши переобрані, вертались до стану рядового козацтва, не втрачаючи права бути знову обраними на ту саму або іншу посаду в козацькому війську чи в адміністрації.

«Права й вольності» шляхетського та військового стану складаються: а) з особистої свободи й недоторканосте: їх ніхто не може заарештувати, якщо попереду не доведе перед належ* ним судом їхньої вини, виключаючи найважливіші полі* тичні та кримінальні злочини (IV, 2); б) тільки вони мають право бути обраними й обіймати урядові посади (VI, 1,3); раз обрані, вони залишаються на службі до смерти і можуть бути звільнені тільки на своє бажання або за вироком суду (IV, 1, 5);

в) їм належить право вільного володіння й розпорядження зем* лями (IV, 3, 2 — 4); на землях, що їх вони придбали спадщиною, купівлею, даром, вислугою або на землях, наданих їм для служ* би, вони мають право поселяти людей, заводити хутори, буду* вати будинки й млини, організовувати різні заводи й підприєм* ства і т. д. (IV, 5); г) люди, поселені на шляхетських землях, повинні, як піддані земельного власника, віддавати йому послух та викон^увати на його користь певні роботи; ніхто, крім влас* ника, не має права звільняти підданих його від повин* ностей або давати їм якусь іншу роботу, без згоди власника. Власникові належить право суду й кари над під*

даними за маловажні вчинки, а в справах «кримінальних» власник повинен відсилати їх до суду (IV, 8); також ніхто не має права наймати або брати в заставу чи купувати у шляхет* ських підданих наділеної їм власником землі (IV, 9); ґ) шляхта й військового стану люди звільнені від внутрішніх мит і поплатків за хлібні та інші продукти їхнього господарства в межах Укра* їни (IV, 14); д) упривілейований шляхетський стан користується особливими правами й привілеями в карних справах; головіцизнаг за вбитого шляхтича або військового встановлена в найвищому розмірі (XX, 46, 1), так само підвищена винагорода за каліцтво, рани, образу чести (особливо щодо невизнання особи за шлях» тича). З другого боку, за деякі карні вчинки, доконані шляхти* чем, встановлено менші кари, ніж для осіб нижчих станів; зі* знанням свідкампляхтича дається перевага проти зізнань інших свідків. Злочини, доконані над особами шляхетського чи війсь* нового стану, вважаються за кваліфіковані й підлягають вищим карам. За надані шляхетському й військовому станам права й привілеї ці стани відбувають військову службу державі (V, 11.)

Кодекс встановлює такі способи набування й втрати шля* хетського й «воїнського» стану: народження від батька шляхтича, шлюб жінки простого стану з особою шляхетського чи військо* вого стану та акти верховної влади. 1 ой належить до військо* вого шляхетського стану, хго від предків своїх, прадіда, діда й батька, походить по чоловічій лінії з цього стану. Доказами цього мають бути: давні компути або свідоцтва старожилих свідків шляхетського походження, або ж, в крайньому випадку, присяжне зізнання родичів по батькові, а не по матері (IV, 6, 2). Шляхтич передає права свого стану своїй жінці, хоч би вона належала до простого стану, а також народженим від неї дітям; з виходом заміж удруге за особу простого стану вдова втрачає шляхетські права, але діти залишаються шляхтичами (IV, 7). Крім цього випадку втрати шляхетських прав, Кодекс згадує ще про випадок «політичної смерти», тобто втрати прав у нас* лідок судового вироку.

б) Духовенство Кодекс у багатьох точках приріс* нює до шляхетського стану. Він розрізняє духовенство «ч орн е», або ченців, яких з погляду права вважає за «вмерлих для зов* нішнього світу», що в правному житті народу жадної участи, як суб’єкти права, не беруть (XIII, 18, 1). Біле д у х о в'є н * с т в о , навпаки, посідає повноту прав вищого стану (XX, 46, 7). Воно має право володіти землями й людьми, поселеними на них, підлягає загальним судам в усіх справах, крім релігійно*церков* них, які належать до компетенції духовних судів (VI, 1, 2). Кодекс зафіксовує спеціяльні правила виборів парохіяльних свя* щеників (VI, 3 та 4).

в) За духовенством в порядку станових прав ідуть люди середнього стану — міщани. Під іменем міщан Кодекс розу* міє не мешканців міста взагалі, а окремий стан людей, що жи* путь у містах, належать до міської громади, на підставі акту прийняття й запису до міського реєстру, та займаються торгівлею, ремеслом (цехові) або іншим зайняттям, тісно зв’язаним з місь* ким життям. Тільки міщани в зазначеному розумінні користі* готься правами цього стану, і тільки вони виконують покладені на цей стан повинності. З погляду прав мііцанн поділяються на міщан унривілейованих міст на Магдебурзькому праві та на міщан неупривілейованих міст. Міщани користуються такими правами: активним і пасивним правом виборів до всіх міських урядів, судів і служб; монопольними правами торгівлі й про* мислу в місті та на його землях; звільненням від мита в місті, а в деяких випадках на цілій території держави, а також при провадженні торгівлі з чужими землями; певними привілеями щодо головщизни та відшкодування за покалічення, рани та образу чести, при чому для міщан унривілейованих міст вста* ловлена вища такса, ніж для міщан інших міст (XXI, 2—4). Щодо повинностей міщанського стану, то міщани відбували військову службу вдома, охороняючи порядок і безпеку в місті: тільки в надзвичайних випадках, коли ворог вступить у межі держави і буде оголошено загальний похід проти нього, тоді міщани, залежно від наказу вищої команди, або боронять місто, або й виступають у похід проти ворога (V, 1, 4). В деяких вели* ких містах, як наприклад у Києві, існували відділи власного війська всіх родів зброї, що утримувалось коштом міста. Мі щани були зобов’язані підтримувати в містах чистоту й порядок, згідно з правилами про міський устрій та управління (XXVI); деякі міста, як наприклад Київ, вносили до царського скарбу щороку певну платню за надані привілеї.

г) С е л я н и, або «п о с и о л и т і» люди, як їх називає Кодекс, становили позбавлений особливих привілеїв простий стан людей,, що мешкали на селах, займалися переважно сільським господар* ством, обробляючи скою власну або чужу землю. Особисто се* ляни—люди вільні, але перебування на чужій землі встановлю* вадо з природи речей певну залежність їх від власника землі, яка з часом міцнішала і від’ємно впливала на свободу иосполи* тих людей (IV, 8, 2, 9 і 12). Посполиті, що проживали- на чу* жих землях, іменувались «підданими»; вони повинні були від* давати «послух і повинності» власникові землі (IV. 8 та 9); вони підлягали домінінльному судові власника (IX, 14); залишаючи службу у власника землі, вони повинні були здати землю, а з собою могли взяти тільки власне рухоме майно і т. п. (IV, 11); не мали права купувати земель в осіб шляхетського стану і взагалі привласнювати собі прав шляхетського чи військового стану (IV, 10). Однак, посполиті могли придбати права шляхет* ського стану такими способами: через акт верховної влади; осо* би жіночої статі — через шлюб з шляхтичем, і, певне, шляхом впису в козацький реєстр ті з посполитих, що володіли класною землею.

2) Невільні люди, за Кодексом, поділялись на дві групи: тимчасово невільні та «прямі невільники».

а) За тимчасово невільних людей вважаються особи, які:

1) за судовим вироком були віддані в роботу на поповнення заподіяної ними шкоди або на сплачення (відробіток) боргу;

2) особи, що самі добровільно віддали себе в роботу під час голоду. Правне становище цих тимчасових невільників ліпше, ніж дійсно невільних людей: господар, якому вони служать, не має над ними такої влади і таких прав, що належать йому су< проти постійних невільників; крім того, влада власника над ними тимчасова: по упливі реченця, призначеного судом чи встанови леного в договорі, тимчасові невільники знову набувають усіх прав вільної особи (XXVII, 15, 1).

б) Дійсні ж, або «прямі» невільники, за Кодексом, поділя* ються на дві групи: 1) до першої зараховуються особи, що з походження були вільними, але втратили свободу й права, бувши взяті в полон, або, як полонені, були куплені чи іншим спосо» бом набуті. 2) До другої групи належать особи, що народились v неволі: діти згаданих вище полонених. На означення цієї ка* тегорії Кодекс ужив російського терміну: «кріпосні» в розумінні прикріплення їх до пана й панської землі. Невільникшкріпосні, за Кодексом, який тут, без сумніву, йшов за російськими зако» нами про кріпосних, вважаються за об’єктів, а не за суб’єктів цивільноправних відносин. Невільники не мають власного майна; господар може їх продати, подарувати, обміняти, перевідступити іншим, вживати на роботи, арештувати й карати, тільки не калі» Чити та не вбивати (XXVII, 14, 2). Без згоди власника невіль» ник не може одружитись, найнятись до когось на роботу, по» зичити грошей, скласти заповіту, укласти жадного договору й бути свідком (XXVII, 15, 3). За шкоди, що їх заподіяв невіль» ник третім особам, відповідає його власник, він же карає не» вільника за злочини або видає його «головою» потерпілому; на суді власник може боронити своїх невільників, але не має права звільняти їх від смертної кари за вироком суду (там же, п. 4). Невільників, що покинуть свого пана без дозволу, кожний мо« же тукати, ловити та до пана приводити (XXVII, 16—20). Хоч невільник у цивільноправних відносинах не вважається за суб’» єкта права, однак Кодекс визнає його за людину, і вбивство або поранення невільника карається так само, як і вбивство або поранення вільної людини, тільки головщизну й відшкодування за рани дістає не невільник, а його пан (XXVII, 19, 1—2). Не» вільні люди набувають прав вільної особи: 1) якщо власник до» конає тяжких політичних злочинів або злочину фальшування монети; 2) коли невільник донесе про вбивство свого пана його спадкоємцям; 3) коли врятує свого пана від смерти або судо» вою дорогою помститься за вбивство пана; 4) коли оборонить пана, його жінку чи дочку від гвалту; 5) коли під час голоду пан ви» жене невільника з дому або коли сам невільник покине пана

через те, іцо пан Перестане його годувати; 6) коли пан вижене хворого невільника з дому, або залишить у дорозі без засобів; коли невільник належить двом панам і один з них дасть йому свободу (XXVII, 22).

3) Чужинці. Ввідний закон (І, 1) встановлює, іцо всі чужинці, які володіють в Україні маєтками, постійно мешкають або тимчасово перебувають, — підлягають законам України і користуються правами й привілеями того стану, до якого нале* жать. Чужинці, що набувають в Україні маєтки в осіб шляхет* ського чи військового стану, мусять відбувати з цих маєтків військову службу, але не мають права займати будь-які посади (IV, 6, 3). У всьому іншому чужинці прирівняні до українців рівного їм стану'. Виключення з цих загальних правил Кодекс встановлює для циган, жидів, татар та інших «невірних». «Ци* г а н» з причини їх «неностійности й повсякчасного вештання з місця на місце, а також і тому, що вони займаються не зов= сім пристійною працею, живучи з обману й шкоди населенню», Кодекс ставить нижче від посполитих селян і зменшує наполо* вину головіцизну за вбивство та відшкодування за рани цига= нам (XXX, 1). Певні обмеження прав встановлює Кодекс для ж и д і в , татар та взагалі невірних: 1) встановлюється загал і,па заборона постійного перебування їх в Україні, набу= вання або оренди земель, домів, відкуп права експлуатації заво* дів, промислів і маєтностей, права бути управителями чужих земель чи заводів, займати посади. Дозволяється тільки приїжд* жим купцям на короткий реченець наймати двори, складовища й домові крамниці. Заборонено їм наймати слуг християн, муж* чин і жінок, виключаючи випадки дрібних послуг (XXX, 2, 1). Заборонено їм мати невільників, а викуплених ними з полону наказується негайно перевикупати коштом монастирів, громад і громадян (XXX, 2, 3). Заборгованих християн заборонено по суду віддавати жидам і невірним у роботу на сплачення боргу (п. 4). Жиди й невірні не можуть бути заступниками на суді за християн, також проти християнина првинні ставити свідка християнина (7, 1—2); злочини вбивства, поранення, образи чести, доконані жидом або іншим невірним християнинові, вважаються за кваліфіковані злочини; жиди або інші невірні, що добровільно приймуть християнську віру, вважаються за шляхтичів, однак не можуть займати жадних посад; це право одержують їх діти, що народяться після прийняття християнської віри. Жидам та іншим невірним заборонено носити «незвичайне» вбрання (XXX. 8, 9). У всіх інших справах, цивільних і кримінальних, до жи< дів та невірних застосовуваться ті самі закони, що й до хри* стиян.

в) Військова служба

Найважливішою повинністю, яку закон накладав на україн* ський народ, була служба державі в козацькому, запорізькому

війську. Ідея військової служби, як і її основи, за Кодексом, дуже близько стоїть до основ середньовічної служби васалів їх суверенові. В основі иовинности військової служби лежало право володіння нерухомим майном — землями, даними під умо* вою відбування військової служби; пізніше ця повинність була поширена на всі землі, як дідизні, так і придбані іншими сио* собами. За Кодексом, усі шляхтичі й військового стану особи, що володіють дідизними, вислуженими, дарованими, купленими, за жінкою в посаг одержаними маєтками, мусіли персонально відбувати військову службу (V, 1, 1); вдови з малолітніми діть* ми звільнялись від цієї иовинности до часу, поки виростуть діти (п. 2); рідні й родичі, що володіють нерозділеними маєт* нами, висилають одного з них на військову службу; хто має кілька маєтків у різних місцях, служить з одного маєтку там, де схоче (V, 2); застава маєтку не звільняє від військової служ* би, якщо боржника не заступить кредитор (V, 5); повнолітній син може відбувати службу за свого батька (V, 7). Далі, війсь* кову службу мусіли відбувати й чужинці, якщо придбали має* ток, обтяжений військовою службою. Від військової служби не звільнялись і ті, що не володіли землями, але жили з відсотків або торгівлі й промислу, якщо належали до військового стану. Ніхто не міг звільнитись від військової служби без дозволу уряду, крім тих тільки, що зайняті на іншій державній службі (V, 10). Від походу проти ворога можна було звільнитись з причини хвороби, пожежі, грабежу дому чи в дорозі, смертп близьких, небезпеки для маєтку у відсутності власника (V, 8). Назавжди звільнялись від служби з причини старости, каліцтва й дряхлости; в таких випадках звільнялись від служби особи, а не земля: їх заступали спадкоємці (V, 9). Порядок відбування військової служби та походу з військом, за Кодексом, був такий: Кожний зобов’язаний військовою службою повинен був з’яви* тись особисто з усіма військовими приладами й конем. Він за* писувався до реєстру й мусів служити аж до повороту з походу (V, 11, 1). Після одержання наказу про виступлення в похід, старшини й рядові козаки мусіли в призначений термін ставати під прапор своєї команди: бунчукові товариші — під гетьман* ський бунчук, значкові товариші — під полкову корогву, сот* ники, сотенна старшина й рядові козаки — під свій сотенний прапор. Зібравшись на призначених місцях, старшина й козаки рушали далі до місця головної команди. В похід рушало військо під головною командою гетьмана або призначеного ним коман* дира — «наказного гетьмана». Під час походу вживано заходів, щоб не робилось шкоди невійськовому населенню, землями якого йшло військо (V, 13—20). Військові прапори несли хорунжі, які повинні були охороняти свій прапор в бою та не віддавати його в руки ворога (V, 13, 3). За дезерцію з походу, а надто за втечу з баталії загрожувала смертна кара (V, 17). По закін* ченні походу військо верталось в такому ж порядку на призна*

чене місце й звідси вже розпускалось додому. За участь в по* ході видавали відповідні атестати (V, 21, 1—2). Кожний команд дир повинен був зберігати в цілості й порядку списки військо* вих людей, що були під його командою. За Кодексом, служба у війську зі зброєю в руках була привілеєм вищого шляхетсь* кого й козацького стану. Інші стани населення також були об* тяжені службою на користь держави: міщани відбували військо* 'ву службу, боронячи від нападу ворога міста; селянство відбу* вало службу державі, працюючи на землі й даючи необхідні для життя продукти сільського господарства. Навіть духовенство, церкви й монастирі були обтяжені службою з їх маєтностей, особливо з тих, що одержували від уряду в дар: вони були по* винні творити молитви за державу та за владу і дбати, щоб «хвала Богу множилась і не переставала». Ідея служби державі й зв’язані з нею обов’язки населення в Україні 17—18 ст. стояли на першому місці. Лише виконання-цих обов’язків було основою для прав, які держава визнавала за тими, хто сумлінно вико* нував службу державі відповідно до свого стану. Найважливіше в цивільноправному житті — право володіння землею було обу* мовлене військовою чи якоюсь іншою службою державі: без ви* конання служби державі неможливе було посідання земель* них дібр.

3. Адміністративне право

З царини адміністративного права в Кодексі вміщено неба* гато норм, особливо таких, що стосуються порядку центрального управління. Найповніше накреслено управління міст на Магде* бурзькому праві та дещо подано про порядок на селах. З інших історичних джерел відомо, що в Українській державі в 17—18 ст. не проведено точного розмежування влади військової, адміні* страгивної й судової. Територія держави була поділена спочатку на 20, пізніше, з початку 18 ст. — на 10 великих військово*адмі* ністративно*судових одиниць — полків; полки в свою чергу були поділені на менші територіяльні одиниці — сотні. Пол*_ ковники й сотники, що стояли на чолі своїх округ, об’єднували функції військового й адміністративного начальника і разом з тим голови полкового чи сотенного суду. Під їх безпосередньою командою знаходились різні військові, адміністративні й судові функціонери, з яких адміністративні посади займали: городові й сільські отамани, городничі, почасти писарі, скарбники, чи під* скарбі, слуги*осаульчики і т. д.

Центральне адміністративне управління перебувало в руках генеральної старшини, яка, зібрана в колегію, що звалась Війсь* кова Генеральна Канцелярія, під головуванням Гетьмана, зосеред* жувала в собі функції вищого центрального державного управ* ліния і своїм складом та функціями наподоблювала орган, що виник пізніше під назвою міністерської Ради.

іб

121

Право обіймати урядові посади в державі належало «при* родним українцям» і становило привілей шляхетсько*військового стану (IV, 1, 1 — 2). За Кодексом, урядові посади заміщались на підставі обрання «вільними голосами»; кандидатами на посади мали бути «люди заслужені, гідні, добрі й вірні». Чужоземці, чужовірці й вихрести, а також люди простого стану не мали права на обрання на урядові посади (IV, 1, 2). Звичайно, оби* рано кілька кандидатів на одну посаду, вибір і затвердження одного з них належали центральній владі, після чого обраний складав урядову присягу. Раз обраний на посаду, займав її до* животно; звільнити його можна було тільки за судовим вироком або на його власне прохання. В останньому випадку урядовця звільняли «з належною пошаною та з підвищенням у ранзі»: В колегіяльних установах урядовці займали місця за старшинством їхніх посад (IV, 1, 6—5).

Міське управління. З погляду управління, міста в Українській державі, за Кодексом, поділялись на упривілейо» вані та неупривілейовані. Цей поділ базувався на тому, що упривілейовані міста одержали від польських королів, гетьманів та російських царів привілеї на право повного міського устрою й магістратського управління на Магдебурзькому праві, в той час, як неупривілейовані міста й містечка таких спеціяльних, іменних привілеїв не мали й користувалися спрощеним, так званим, «ра* тушним» управлінням, що було за польської влади визнане всім малим містам та містечкам, Упривілейовані міста,^[62] за Кодексом, мали .магістрат, який складався з війта, або й кількох війтів, бурмістрів, радників, та данників. Ратушна управа складалась тільки з війта та 2—3 бурмістрів (XXVI, 1,1).

У попередніх розділах були 'подані досить докладні витяги з вміщених у Кодексі правил міського управління на Магдебурзі,* кому праві, з крім того в Додатках під чч. 38, 41, 50 і 51 имі* їдено повний текст артикулів Кодексу, що стосуються персоналі,* ного складу міської управи, порядків у містах, прав та обов’яз* ків міських урядовців. Тому на цьому місці подається лише короткий огляд правил, уміщених в Кодексі.

Усі посади міської управи, починаючи з посади міського війта, були виборні. Вибори відбувалися щороку на зборах усіх міщан, цехових і всієї міської громади («поснольства») вільними голосами. Вийнятки існували в деяких містах щодо обрання й затвердження міського війта: на посаду війта обирали кілька кан* дидатів, з яких одного затверджував гетьман або й московський цар (для Києва) на посаді війта доживотно. Кандидатів на місь* кі посади обирали з числа відомих, поважних, стало проживаю* чих у місті міщан, не молодших за 25 і не старших за 70 років,

не багатих і не бідних, а середнього достатку, бо, як пояснює Кодекс: «багаті звикли утискувати громаду, а бідняки задля скудости своєї скорше служити, а не судити здібні»; сумлін* них, розсудливих, доброї поведінки, а де можливо, то й учених, в правах смілих, в шлюбі народжених, не лихварів, не перелюбів, не іновірних і не чужинців, ні в чому непідозрілих і в усьому достойних (XXVI, 1, 1). Компетенція війта й членів управи де* тально зазначена в Кодексі: 1) Війт, як голова й начальник міста й міського суду, править містом за порадами міської ради й знатних міщан, доглядає за належним виконанням міської служ* би, приймає всіх, хто приходить за порадою чи з проханням або скаргою; особливо піклується про вдів та сиріт і обороняє їх (XXVI, 4, 1). 2) Міська рада відбуває засідання щодня, крім

свят. Вона доглядає над справністю мір, ваги й цін, сама вста* новлює ціни на товари, продукти споживання й напої; доглядає за порядком у місті, над господарством на міських землях, над цехами і т. н. (XXVI, 4, 3 — 11). Особливу увагу кодифікатори звернули на підтримування зовнішнього порядку, чистоти та сані* тарного стану і вмістили в Кодексі докладні про це правила (XXVI, 5). Також особливу увагу звернено на боротьбу з но* жежами в містах, певно, з тих мотивів, що для українських міст, забудованих переважно дерев’яними будівлями, пожежі були за* гальною небезпекою (XXVI, 6, 1—7).

Сільська управа. Про сільську управу в Кодексі вміщено значно менше правил. З інших джерел відомо, що управа села в Україні перебувала в руках сільської громади, яка складалась з дорослих самостійних господарів, як чоловіків, так і жінок. Для догляду за порядком та для завідування сільськи* ми справами громада обирала сільського війта та 2—3 лавників. У багатьох випадках Кодекс згадує про сільську громаду, про висланих до влади в різних справах відпоручників громади, про повернення їм витрат подорожі, або про те, що борги, які по* стануть в наслідок задоволення необхідних потреб сільської гро* мали, мають бути справедливо розкладені між членами грома* ди відповідно до їх заможности (XXIX, 1, 3). У спеціяльній главі (XXIX) Комісія вмістила цілий ряд правил щодо життя й порядків на селах. Так, в арт. 1, п. 1 вміщено правило, за яким селяни, з огляду на їх переобтяженість працею на полі під час косовиці й жнив, звільняються від явки до суду протягом літа, і взагалі наказано в інші місяці року вирішувати селянські справи в судах якнайскорше, щоб не було перерви та занедбай* ня в селянській праці на землі. Ряд правил стосується догляду за кіньми та худобою і винагороди за заподіяну ними шкоду (арт. 1). Далі арт. 2 містить правила про приблудних коней та худобу. Нарешті, арт. З містить детальні правила про сільських пастухів, стадників, плугатарів та погоничів і про порядок годівлі й випасу сільської худоби. В кожному місті, селі й деревні має бути спільний для всіх власників худоби пастух, обов’язком яко* го є насти худобу за плату згідно з договором. Але хто має значну кількість худоби, тому дозволено тримати власного па* стуха. ГІастух повинен пасти худобу протягом умовленого часу, а якщо схоче відійти раніше, мусить поставити на своє місце ін* того. ГІастух відповідає за кожну скотину, яку йому власник дав на випас, крім випадків непоборної сили або недбайливости власника, і повинен власника винагородити за пропащу або по* калічену скотину, а також і за шкоду, яку скотина через недо* гляд заподіє на полі (арт. З, н. 3—8). За шкоду, спричинену робочою худобою збіжжю або траві на полі, відповідають також і інші доглядачі, наприклад, ті, що женуть стадо (стадники), що орють поле (плугарі) або інші погоничі худоби й коней (н. 8).

4. Цивільне право

Цивільне право представлене в Кодексі найповніше, а разом з тим найліпше, як з погляду системи, так і з погляду зовніш* ньої форми й внутрішнього змісту його норм. Цивільному пра* ву присвячено повних 10 глав Кодексу, а крім того чимало окре* мих норм цього права вміщено в інших главах. В наступному викладі буде поданий зміст основних та найбільш цікавих норм.

а) Загальна частина цивільного права

1) Суб’єкти цивільного права. За суб’єкта цивільного права Кодекс визнає людину в її індивідуальній чин* ності (фізична особа) та різні об’єднання фізичних осіб (юри* дична осо.ба). Початок існування фізичної особи, як суб’єкта права, наступає з моменту її народження живою і в людській подобі (народжені потвори та неподібні до людини «монстри» не вважаються за суб’єкта права) (XX, 44, 8), а кінець фізичної особи наступає з її смертю. Вийнятки з цього основного пра* вила Кодекс встановлює: а) для дітей, що вже зачаті, але ще не народились, за якими визнає права майбутнього суб’єкта права та ще особливий привілей, який полягає в тому, що батько не може позбавити їх спадщини (XIII, 1, 2) і б) для монахів та позбавлених прав по суду («політична смерть») вкорочує права суб’єкта раніше від їх фізичної смерти. За Кодексом, на правоздат* ність та дієздатність фізичної особи впливають: 1) Вік. За Кодексом повноліття, з яким зв’язана повна дієздатність суб’єк* та, наступає — для чоловіків у 18 років, для жінок у 13 років. Малолітні діти перебувають під опікою батьків або опікунів. 2) Стать. Жінка обмежена в дієздатності: якщо вона не* одружена, за неї цивільноправні акти виконує батько або стар* ший брат, або хтось з старших родичів; за одружену — виконує її чоловік. Тільки жінка*вдова може провадити самостійне господарство й користуватись повною право* й дієздатністю. Спадкоємці жіночої статі — дочки — при синах не сиадкують після

батька (X, 27). 3) Фізичні причини, що впливають на

дієздатність: недоумкуваті з народження й божевільні під час хвороби, а також глухі, сліпі з народження позбавлені дієздат* ности (XII, 1, 10). 4) Леїаль нісіі народження.

Діти, народжені в шлюбі, мають повну правоздатність, в той час як особи нешлюбного походження, т. зв.' «бенкгарти», значно обмежені в правоздатності. 5) Стан. Хоч за часу складання Кодексу поділ українського суспільства на відокремлені стани ще тільки починав виявлятись, Кодекс, за прикладом Литовсь* кого Статуту, проводить різкий поділ суспільства на стани, і за* лежно від нього визнає неоднакові право* й дієздатність особам, належним до різних станів. Вищий упривілейований стан — шляхта й козаки — користуються повнотою право* й дієздат* ности та численними привілеями, порівняно з іншими станами. Навіть у межах того самого стану, як, наприклад, у міщан, існу* ють групи, що користуються більшими правами, ніж інші.

6) Віра й національність також, за Кодексом, впли* вають на правоздатність. Відступники від християнства, жиди, мохаммедани, погани (ідолопоклонники) та інші невірні, як і чужинці невірні взагалі, не можуть спадкунати по заповіту, зай* мати посади, не мають права постійного побуту в Україні, набу* вати па власність, брати в заставу та орендувати нерухомі маєт* пості. 7) Честь, повага й моральна поведінка також значно впливають на право* й дієздатність особи. Мар* нотратники й п’яниці перебувають під опікою, не мають права спадкувдти по заповіту н самі складати заповіти та договори, як рівно ж і засуджені на смерть за злочин (XII, 1, 6, 2); позбав* лені по суду⁷ чести, як і покарані ганьбливими карами та записані до «чорних книг», не можуть бути свідками, опікунами і взагалі обмежені в дієздатності при багатьох цивільноправних актах. 8) Нарешті, за Кодексом, близькі ступені споріднення є перешкодою до шлюбу. Юридичні особи. Кодекс не знає фікції юридичної особи, але згадує про цілий ряд об’єд* нань фізичних осіб та установ, яких наділяє правами суб’єкта цивільного права, як наприклад: державний скарб, міські й сіль* єькі громади, церкви, монастирі, шпиталі, академії, школи, різні добродійні установи, які можуть набушати майно по заповіту, через дар та інші цивільноправні акти, володіти й розпоряджа* ти ним, як повноправні суб’єкти права.

2) Об’єкти цивільного 'права. Об’єктами цивільного права, за Кодексом, є: люди, речі й права. Щодо л ю д е й , то, як уже зазначено, об’єктом цивільного права є невільники й кріпаки, яких власник може продати, обміняти, подарувати, но заповіту* відписати чи якимсь іншим цивільно* правним актом придбати або передати іншій особі, або й зрек* тися, давши невільникові свободу. Щодо прав, як об’єкта цивільноправного обороту, то Кодекс містить деякі норми, які свідчать, іцо й поняття права, як об’єкта, йому відоме. Харак* теристичний приклад цього вміщено в арт. 6, п. 2 глави XIV про дуже поширений того часу в Україні інститут т. зв. «улиточного запису»: в тих випадках, коли спадкоємець через матеріяльні об» ставини не має змоги здобути права на спадщину шляхом судового позову або викупити спадкового маєтку, що перебуває в заставі, він може, не виступаючи з позовом перед суд, своє спадкове право, як і право на викуп маєтку, неревідстунити комусь іншо» му окремим актом — «улиточним записом». Цікаво зазначити, що, складаючи цю норму, Комісія цитувала за аналогією Хелмін» ське право (кн. 2, арт. 28), яке встановило, що, коли спірне право вже стало предметом розгляду суду, то перевідступити його тре» тій особі можливо тільки за згодою другої сторони, яка спорить. Речі, як об’єкти цивільного права, Кодекс поділяє на: не» рухомі, до яких зараховує: села, деревні, фільварки, хутори, ниви, ліси, поля, луки, доми, кам'яні будівлі та ін.; рухомі: золото, срібло, гроші, худоба, одяг та ін. Далі, .речі поділяють» ся на такі, що пабуваються титулом спадщини від предків (ді» дизна), і на такі, що пабуваються самим власником первісними або вивідними способами (окупація, праця, служба, договори цивільного права тощо) (XIV, 1, 1). Поділ речей на дідизні іі придбані власником має, за Кодексом, важливе значення: за свого життя власник має право вільно розпоряджати тими й другими речами, однак не на шкоду дітей, в противному разі діти одержать право викупу проданих спадкових речей, зложив» ши ціну продажу, протягом 10=тилітньої давности; те саме пра» вило стосується до братів, що відчужують свою частину спад» тини сторонній ( собі (XIV, 1, 2 і 5). Однак, власник не має права в заповіті записати дідизне майно сторонній особі, мина» ючи рідних дітей, бо, як висловлюється Кодекс, «хто має намір щось піддати з дідизного майна, то це може зробити за свого життя, коли вільно розпоряджає ним». А що віддає при смерті, то те вже не його, а спадкоємців, і непристойно було б лишити власних дітей «в скудості», а сторонніх збагачувати, що против» но природному праву й любові (XIV, 3). Дідизні маєтки Ко» декс ще поділяє на батьківські й матірні. При спадкуванні за законом батьківські маєтки переходять тільки до синів та їх ді» тей, а матірні — до синів і дочок в рівних частинах; при спад» куванні бічних полін батьківські маєтки завжди переходять у рід батька, а матірні — в рід матері (X, 2-і). Кодекс ще поділяє речі на: спільні, що належать кільком власникам, та розділені, іцо належать одному власникові. Спільні речі належать спіль» никам, або «сябрам», кожному в ідеальній частині, яка не завж» ди може бути рівною іншим частинам; цією частиною кожний спільник-сябр може розпоряджати при спільному володінні всіх спільників та відчужувати іншим суб’єктам (III, 7, 3; IX, 6 — 7, 1—2). Під впливом Магдебурзького права Кодекс виділяє з ру» хомих речей жіноче й військове вбрання: перше спадкують по матері дочки, при відсутності їх — сестри матері; друге — сини або брати матері (X, 12, 2). Аналогічно цьому знаряддя й стру* мент ремісника спадкують діти й близькі родичі, але не вдова, якщо вона не брала участи в придбанні цих речей спільно з чолові* ком (XIII, 16). За Кодексом, деякі речі в цивільноправному оборозі підлягають певним обмеженням. Наприклад, за загаль» ним правилом, з цивільноправного обороту виключено предмети, що вживаються в церкві під пас служби Божої, як от: ризи, по* тіри та інші сосуди, книги, а також ириналежні церкві нерухомі добра; продавати й купувати ці речі заборонено, виключаючи випадки, коли буває потрібно викупити полоненого або годувати бідних під час голоду, або на задоволення невідкладних потреб церкви; в таких випадках церковні речі можна продати тільки християнам або перед продажем перелити їх (речі з металу) (XIV, 2, 1). Безумовно заборонено продавати й купувати отруйні й небезпечні для здоров’я речовини (XX, 18, 6).

3) Ц и в і л ь н о п р а в п і акти. Кодекс містить досить детальні правила щодо цивільпоправних актів: двобічних та од» нобічних договорів, різного роду оборудок, на означення яких Кодекс уживає загального терміну: «записи». За Кодексом, для дійсности договору необхідні: вільне, невимушене виявлення волі й згода договірних сторін (XIV, 5, 1—2), а також, щоб договір не суперечив законові й народнім звичаям. Обітниця щось дати або виконати, зроблена па словах, жартома або в п’яному стані, не зобов’язує, якщо не булл підтверджена па письмі (XIV, 16, 1). Договори, що мають умови або ціль непристойні, противні пра* ву й справедливості, або складені під примусом, як і обіцянки батьків дарувати щось дітям, недійсні (XIV, 16, 2). При тлума* чемні договорів неясні або сумнівні умови належить тлумачити на користь боржника, а не кредитора: коли, наприклад, якась умова чи предмет зобов’язання означені двома чи кількома чис* лами, тоді належить приймати під увагу менше число (XIV, 4). Писемні акти, як доказ у процесі, мають перевагу перед усними угодами й оборудками. Для більшости цивільпоправних оборудок Кодекс встановлює обов’язкову писемну форму: для боргових зобов’язань на суму 12 і більше рублів, для даровизни — при ціні дару вищій від 100 рублів, а також для всіх договорів, пред* метом яких є нерухоме майно (XV, 15, 1; XVI, 1, 1). У зв’язку з питанням про доказову силу писемних актів стоїть зафіксова* на в Кодексі система явки, урядового (стверд* ж е н н я , реєстрації та запису до урядових (судових) книг писемних актів. Ця система дав* нього походження, вона з’явилась у Польщі, Литві й Україні одночасно з рецепцією Магдебурзького права. Спочатку явка й заїшс до урядових книг приватноиравни'х актів мали на меті за* фіксування їх на майбутнє, як доказів у судовому процесі. Але з у плином часу запис набрав іншого значення: з одного боку — при записі приватних актів уряд перевіряв їх з боку форми, право* й дієздатности учасників акту та його змісту, в наслідок чого записані до урядових книг акти набирали значення формаль* них, нотарінльних актів; при цьому сила засвідчення автентич» ности акту переносилась з оригіналу на офіційну виписку акту з урядової актової книги. З другого боку, запис -до урядових книг набув значення затвердження акту та означення моменту його дійсности: приватні акти, неподані до запису, вважались за домашні акти і не мали повної доказової сили. Цим пояспюєть* ся також той факт, що до запису в урядові книги почали пода* вати також і офіційні урядові акти, як, наприклад, жалувані гра* моти й привілеї, гетьманські універсали, навіть судові декрети. З цього приводу Кодекс вміщує детальні правила про явку для запису офіційних і приватних актів (XIV, 3—6; 8—11; 19—21). Явка й запис до урядових книг актів на право власности на зем» лі та інші нерухомості для тих часів цілком заміняли систему запису до поземельних книг. З історичного погляду ця система спричинилась до збереження для історії незвичайно цінних дже* рел у, так званих, «актових книгах» земських, гродських, масі* стратських, ратушних та сільських судів.

4) Давність. Кодекс розрізняє давність «земську», що стосується до земель та інших нерухомостей і людей, і давність «боргову», що стосується до заставного права та боргових зо» бов’язань. Земську давність Кодекс трактує тільки з погляду власника, що з тих чи інших причин утратив володіння або не здійснив своїх власницьких прав протягом реченця давности. Отже, Кодекс займається тільки процесуальною, а не н а б у в а л і, н о ю давністю. Але з деяких виразів можна зро* бити висновок, іго Кодифікаційній Комісії була відома й набу» вальна давність. ^[63] Реченець давности Кодекс встанов» лює в 10 років для нерухомих і'в 3 роки для рухомих речей. Хто бажав би шляхом судового позову привернути собі пору* шене право володіння приналежними йому маєтками, людьми та взагалі нерухомими речами, той має це здійснити протягом 10 років з дня порушення. Якщо ж протягом давности власник до суду не звернеться, або звернувшись справи в суді не скін» чить, або, скінчивши й одержавши судовий декрет, не здійснить добутого судом володіння протягом давности, то назавжди втра* чає право судовою дорогою добувати свої права і «вічно мов» чати має» (IX, 17, 1). Для привернення володіння рухомими речами встановлено два реченці; 3*річний для власника, що про* тягом цього реченця не звернеться до суду по оборону поруше* ного права, і 10»річний для тих випадків, коли власник добуде декрет, але не здійснить визнаного йому права протягом цього реченця давности. Бездіяльність власника рухомої речі в обох випадках тягне за собою втрату назавжди права на рухому річ (IX, 17, 2). Перерва й припинення давности, за Кодексом, наступають з таких «причин і перешкод»: а) дер* жавна служба, похід проти ворога, службові відрядження або «резиденції» в чужих країнах, а також перебування закордоном в цілях науки «книжної, військової чи політичної», полон і не* воля та вислання за межі держави; в цих випадках відсутности з місця постійного перебування задавнення припиняється на весь час зазначених вище перешкод і поновлюється після їх усунення; .6) Для малолітнього підопічного задавнення припиняється до скінчення опіки; в) нечинність батька*марнотратника або п’яниці протягом реченця давности не впливає на право його спадкоєм* ців; г) задавнення не має наслідків для осіб, які не могли здійс* нити свого права з причини постійних судових процесів, що по* рушили проти них зловмисні люди, і втрати при цьому матеріяль* них засобів; і) уплив давности припиняється поданням до суду позову про поворот володіння, при чому час, протягом якого відбувається процес, не зараховується в реченець давности; д) не зараховується задавнення спадкоємцеві, яісий, не маючи відомо* стей про смерть спадкодавця та про склад спадщини, з цих при* чин прогаяв реченець давности (IX, 17, 3). За Кодексом, не підлягають процесуальній давності (отже й набувальній): а) освя* чені речі — церковні сосуди й приладдя, а також крадені речі;

б) гроші та інші речі, позичені або віддані в користування, а та* кож маєтності, дані в заставу або на відкуп; в) невільники, що втекли від своїх панів; г) нерухомі й рухомі речі, силоміць у когось відібрані, якщо це доведено на суді; г) маєток, переданий господарем своєму слузі в корнету вання, навіть, коли б слуга передав його іншій особі; д) брати, сестри й інші родичі та вза* галі співвласники спільного, нерозділеного майна не можуть за* своїти шляхом давности частин, приналежних їх спільникам у нероздільному майні (IX, 17, 5).

б) Права на речі

Кодекс містить норми щодо володіння, права власности та права на чужі речі (сервітути). »

1) Володіння (possessio), за Кодексом, є найголов* пішим елементом права власности. З цієї причини майже всю* ди, де говориться про право власности, Кодекс уживає терміну «володіння» замість «власність», але в деяких випадках Кодекс говорить і про фактичне володіння, як окремий інститут речо* вого права. Наприклад, в арт. 7 глави XIV вміщено правило, за яким фактичний володілець, що придбав володіння нравним шляхом, має право обороняти своє володіння проти позову не* володіючого власника, і, коли суд визнає позовникові право власности, тоді володілець доброї віри не повинен повертати власникові доходів, ані платити чиншу за час володіння чужим майном.

2) Право власности, за Кодексом, складається з

володіння, користування й розпоряджання об’єктом власности. Як уже зазначено вище, право власности на земельні маєтності, за Кодексом, підлягає багатьом обмеженням, з яких найважливішим є служба державі. Способи набування права власности, за Кодексом, поділяються на первісні й вивідні. До первісних способів Кодекс зараховує: а) різні форми оку* пації — «хто б собі придбав якісь грунти чи вгіддя, що перед тим не мали власника, або хто сів на порожню землю й орав її, або ліс розчистив і заволодів...» (IV, 3, 3); б) збільшення бере* гової смуги через намулювання піску та землі, або поява нового острова на річці (XVIII, 2, 1); в) знайдення чужої речі «на по* верхні землі» при виконанні певних умов; г) знайдення скарбу за певних умов. Скарб — гроші, срібло, золото та інші цінні речі, — знайдений власником на своїй землі, стає його власністю; знайдений на чужій землі випадково — стає власністю власника землі і того, хто знайшов, у рівних частинах; знайдений на за* ставленій землі або даній на відкуп, ділиться між власником землі, кредитором або відкупником та тим, хто скарб знайшов; знайдений робітником з доручення власника землі, стає влас* ністю власника землі, а знайдений робітником випадково стає власністю робітника й власника землі в рівних частинах. Скарб, знайдений на гількищо купленому грунті або в домі, належить продавцеві, а не покупцеві, а знайдений в місцях загального вжитку — на публічних дорогах, судноплавних ріках, порожніх городищах, що не знаходяться в чиємусь володінні, рівно ж знайдені руди, мінерали та різні барвні речовини, мають бути взяті «на монарха» (XVII, 19, 3—6, 8). Вивідними спосо* бами набуття права власности, за Кодексом, є: державні акти (царські жалувані грамоти, гетьманські універсали, полковничі листи), судові декрети та ириватноиравні акти (IV, 3, 2). Право власности, за Кодексом, втрачається: відмовленням влас* ника, передачею права іншим суб’єктам на підставі приватно* нравних актів, конфіскацією, знищенням речі або втратою її та задавненням. Особливу увагу звертає Кодекс на явку актів не* реходу права власности на землю й інші нерухомості перед на* лежним урядом за місцем знаходження об’єкту та запису й ре* єстрації їх, про що була вже мова, при чому на уряд (або суд) покладається обов’язок встановлення тотожности договірних сторін, їх право* й дієздатносте, перевірка змісту актів з погля* ду законносте, моральносте та доброї волі сторін (XIV, 3—6, 8—11). Не меншого значення надає Кодекс фактичній пере* дачі (traditio) новому власникові володіння об’єктом гіридба* ного права власности, яку передачу або «врученіе» переводить уряд місця знаходження маєтку або продавець при участі уря* дових агентів (XIV, 4). Якого важливого значення надає Кодекс прийняттю у фактичне володіння проданого маєтку, видно з того, що, за Кодексом, хто не здійснить шляхом фактичного володіння права власности, набутого будь*якими вивідними спо* собами, в тому числі й судовим декретом або жалуваною граме* тою, протягом 10*ти років, той втрачає назавжди набуте право (XIV, 25; 4, 2).

3) Права на чужі речі (сервітути). Значну увагу приділив Кодекс персональному сервітутові володіння й користування чужим нерухомим майном (узуфрукт), найбільш розповсюдженою формою якого в Україні було дожи* вотне володіння й користування вдови записаним їй від чолові* ка в і н о м . У своїй істоті віно було певною формою забез* печення принесеного жінкою при шлюбі посагу. Посаг чоловік забезпечував на ¹ Лз своїх нерухомих маєтків. Після смерти чоло* віка вдова набувала, за Кодексом, прав володіння й користуван* ня віном доживотно (X, 6 і 17). Жінка, не вінована через те, що не принесла посагу або не одержала формального вінового запису, мала право на володіння й користування частиною маєт* ків чоловіка нарівні з дітьми або якщо лишилась по смерті чоловіка бездітною або з однією дитиною; при чому втрачала де право, якщо виходила заміж удруге (X, 7 і 17). В наведених випадках цей узуфрукт виникав силою закону, але також міг бути встановлений заповітом, і то не тільки для вдови, але й для інших осіб. З числа реальних сервітутів в Україні значно були поширені сервітути проходу й проїзду в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для потреб різних «уходів, ло* вів і вгіддів», тобто різних форм рибальського, мисливського й бджолярського господарства як пережиток давнього спо* собу господарства та спільного (громадського) користування землями, лісами й водами. В Україні 17—18 ст. залишились численні «уходи», чи «входи», що мали досить поважне гос* подарське значення: поля, сади, сіножаті, рибні озера й стави, звірині ловища, «борти» (дерева з бджолиними вуликами), «бо* брові гони» (води, де водились бобри) й ін. Ці вгіддя виникли в лісах, які ще нікому не належали на праві власности, але піз* ніше, коли, в наслідок розподілу громадської власности, надання актами верховної влади або й захоплення, ліси й землі перейшли у приватну власність, угіддя опинились серед приватної влас* ности або й самі стали об’єктом такої власности. Для господар* ської експлуатації угідь необхідно було мати право вільного про* ходу й проїзду через чужі землі й ліси, а також і право кори* стування чужим лісом для потреб уходів і ловищ. В наслідок цього виникають силою закону різні форми реальних сервітутів, при яких суб’єктом сервітутного права є уходи, ловища та інші вгіддя, а об’єктом — службовою річчю — приватні землі, ліси й води, що оточують головну річ. За Кодексом, хто має в чужій пущі, лісі або грунті «борті» (пасіки), озера, рибні або звірині ловища, сіножаті з куренями при них і без куренів, той має право до тих своїх угідь вільно входити або в’їздити, однак не має права брати з собою іншого знаряддя, крім того, яке по* трібне для експлуатації вгіддя. Крім права проїзду й проходу, власники угідь мають право користуватись лісом, що оточує угіддя, наприклад, хто має сіножать, той може рубати в лісі чи пущі дерево на жерді для укріплення стогів сіна, для куреня або для огорожі (кілки, хворост і дрова); хто має пасіку з «бор* тями», той може в лісі дерти лико (кору з живого дерева) для виготовлення «лізива» (иочіиної драбини, щоб лазити на «борт* не дерево»), а також луб’я, щоб виготовляти знадоби для зби* рання меду; хто має на чужому Грунті чи водах старовинні «боброві гони» (гнізда бобрів), той може до тих гонів вільно проходити, а власник грунту чи води не має права свого поля доорювати чи сіножаті докошувати близько до гонів (не ближ* че, ніж можна палицею докинути до гонів) (XIX, 3, 5, 12). У цій же, XIX главі вміщено норми сусідського права. Сусідське право є формою обмеження права власности, а разом з тим і основою для багатьох, так званих, міських серві* т у т і в легального й договірного походження. Кодекс містить правила про такі міські' сервітути: світла й вигляду на чужий двір, стоку води, користування спільною стіною або стіною сусі* ди і т. п. (XIX, 13 і 15). Кодекс містить також багато деталь* них правил щодо управнення сусідських відносин з приводу са* дів, межових дерев, будівель, небезпечних в санітарному або пожежному відношенні,- спільної межі, огорожі суміжних груп* тій і т. д. (Додаток, ч. 41).

в) Договори й зобов'язання

У загальній частині цивільного права вже подано правила, що, за Кодексом, є обов’язкові при складанні договорів. Тут же б\ де мова про форми окремих договорів.

1) Дого в о р и , що м а ю т ь н а меті забезпеч чення виконання інших договорів. З цієї ка* тегорії найповніше подано в Кодексі договори про заставу майна. Застава, за Кодексом, є договором, на підставі якого заста* подавець у забезпечення договору позики (грошей звичайно) віддає кредиторові у володіння своє нерухоме майно з правом або без права користування. Заставити власне нерухоме майно можливо на різних умовах: на певний реченець або без реченця, на реченець під умовою втрати права власности при недодер* жанні договору («на упад»). Якщо в договорі немає умови про право користування доходами, то доходи належать боржникові, в інших випадках доходи від експлуатації маєтку зараховуються на покриття боргу або відсотків (XVI, 19, 2). Заставні договори без реченця або з певним реченцем для викупу дають право боржникові викупити заставний маєток, сплативши боргову суму, в першому випадку, коли забажає, в другому — після умовленого реченця. Навпаки, спадкоємці боржника мають право викупити заставний маєток, коли тільки зможуть, не зважаючи на уплив реченця або й давности, бо, за основним правилом

Кодексу, «борі' і застана данности не мають» (XI V, 27). Застав* ні договори з реченцем «на упад» дають право кредиторові, на випадок недодержання договору, залишити собі заставне майно, сплативши боржникові різницю між сумою боргу і дійсною ці* ною маєтку, якщо остання перевищує борг. Однак, коли борж* ник помер до уплину реченця, тоді спадкоємці мають право ви* купити заставу без огляду на реченець або давність (XIV, 23). Інші правила встановлює .Кодекс для застави рухомих речей: по уиливі звичайного реченця, а тим більше реченця «на упад», кредитор має право заставну річ продати по ціні, встановленій знавцями, з виторгу покрити борг, а решту віддати боржникові; при заставі без реченця суд, на прохання кредитора, призначає боржникові реченець на викуп, після упливу якого кредитор має право продати невикуилену річ з додержанням поперед* нього правила. Для заставних договорів Кодекс встановлює обов’язкову писемну форму та явку й запис до урядових книг. Порука, за Кодексом, є забезпечуючий позику договір, на підставі якого третя особа зобов’язується задовольнити креди* тора на той випадок, коли б не задовольнив його боржник. Порука заступає договір застави, з цієї причини Кодекс вста* новлює, що коли є застава, тоді поруки непотрібно (XIV, 28, 1). Здійснення поруки наступає лише при несправності боржника, а тому кредитор має наперед звернутись з вимогою сплачення боргу до боржника і встановити його несправність. Кодексові відома також солідарна порука кількох осіб (так звана, «кру* гова порука») та їх солідарна (всі за одного й один за всіх) відповідальність (арт. ЗО). Задовольнивши кредитора, ручитель набуває право регресу до боржника (арт. 31). Зобов’язання ру* чителя переходить до його спадкоємців (арт. 35). Від зобов’я* зання ручитель звільняється, якщо в договорі поруки дано дозвіл ручителеві відмовитись від поруки, або коли договір по* руки змінено без відома ручителя, або, нарешті, коли боржник сам задовольнить кредитора; при договорі поруки за явку боржника до суду ручитель звільняється на випадок смерти боржника (арт. 32 — 34). Кодекс згадує ще про один спосіб забезпечення договору купівлі — продажу, про завдаток, але правила про це вміщує в главі, призначеній для норм торго* вельного права.

2. Договір и о з и к и. Для договору позики Кодекс встановлює дві форми: усну — для дрібних позик до 12 рублів, для всіх інших — писемну форму (XVl, І, 1). Кодекс? подає ці* лий ряд правил щодо Здійснення прав кредитора та виконання зобов’язання боржником. Цікаве правило вміщено в арт. 11, п. 1 щодо давности: за Кодексом, давність не впливає на прд* ва й зобов’язання сторін, що випливають з договору позики: як боржник має право заплатити борг кредиторові й вимагати від нього повороту заставного маєтку, так і кредитор має право вимагати від боржника сплати боргу без обмеження реченцем давности, бо, як пояснив Кодекс, «може ж кредитор, скільки хоче, чекати боржникові повороту боргу, не дивлячись на уплив давности», однак з тим обмеженням, іцо вимагати борг кредит тор має право тільки по упливі договорного реченця, а борж