4.2.1. «Несчастное стечение обстоятельств...»

Совісний суд, за задумом Катерини ІІ, повинен був найперше розглядати злочини, що у ст. 399 «Учреждений для управления губерний...» визначалися як скоєні ненавмисно, через несприятливий збіг обставин, за які сам звинувачений уже розплатився так немилосердно, що жодне запропоноване судом покарання не змогло б перевершити шкоду від скоєного.

Спробуймо з’ясувати, як вимоги законодавчого акту, за всієї хиткості трактування ознак злочину та його невизначеності, на що звернув увагу ще М.М. Кноррінг¹, вилились у судові практики. Однією з перших став розгляд Київським совісним судом у 1790 р. слідчої справи, що надійшла з Козелець- кого нижнього земського суду, про ненавмисне вбивство (через необережність та невміння поводитися з рушницею) козаком Семеном Опеньком із села Опеньки свого власного сина. І хоча совісний суд визначив, що він може «от наказания быть свободным», проте спираючись на високий авторитет церкви та зважаючи на Великий піст (справа розглядалася у січні) присудив С. Опенькові церковне покарання — упродовж посту здійснювати церковне каяття через сповідь, контроль за чим покладався на духовне правління^{[351] [352]}. До сповіді залучалися вірні, починаючи з семи років — вважалося, що з цього часу дитина стає юнаком («отроком»), і вже здатна розрізняти добро та зло, для чого й знайомили з поняттям гріха. Без сповіді людина не мала права причащатися, а причастя, за православним каноном, належало до найголовнішого таїнства.

Справи про ненавмисне вбивство з рушниці — найбільш чисельні з цієї категорії. Волинський совісний суд лише впродовж 1837 р. розглянув 15 справ, пов’язаних з необережним поводженням зі зброєю¹. За всієї, здавалося б, їх очевидності совісний суд, як остання інстанція у винесенні рішення, прискіпливо з’ясовував усі деталі та обставини, а також ураховував щиросердність зізнання. Аби з’ясувати, що справа, яка надійшла з Волинського намісницького правління про вбивство з рушниці селянином Ф. Копцом шляхтича в 1797 р., була не заздалегідь продуманим наміром, совісний суд зажадав перевірки деяких фактів. Оскільки кількох документів у слідчій справі бракувало, зокрема свідчень деяких очевидців, та не було доставлено до суду для допиту підозрюваного, її було повернуто на додаткове розслідування^{[354] [355]}.

Чималу групу справ становили ті, що відносилися до дітозгубництва, до якого призводили різні обставини та ситуації. Найчастіше — безвідповідальність та невміння передбачати ситуації, що можуть призвести до смертельного випадку, або з боязні батьків, що їм через нестатки важко буде виростити дитину. Прикладом першого може бути випадок з єврейкою з містечка Рахманова С.М. Квітель, яку селянська родина Булкових найняла доглядати малолітню дитину. Почуття безвідповідальності призвело до того, що вона залишила легко вдягнуте немовля на морозі, і воно загинуло. Волинський совісний суд, до якого надійшла справа з Кременецького городового магістрату, в 1839 р. визнав винною і матір, і найняту няньку-єврейку. За власний кошт її місяць протримали у градській поліції, а матері призначили церковне покаяння^[356]. Неможливістю прогодувати дитину пояснював свій учинок селянин К. Ігнатенко, який у 1838 р. убив власну доньку-близнючку. Не витримавши докорів сумління він повідомив про це городничому міста Старокостянтинова.

Справ про нещасливий збіг обставин, які спричинили злочин, совісні суди розглядали не так уже й багато. Не останню роль тут відігравало нечітке тлумачення можливих ситуацій, що вплинуло на незначну кількість справ подібного характеру. Спираючись на попередню практику, карне законодавство, що укладалося за Миколи І, у переліку справ, котрими займався совісний суд, ця їх категорія перейшла з першої на останню позицію¹. Проте вже «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» від 15 серпня 1845 р., у ст. 98 якого йшлося про причини, які дозволяли б скоєне не зараховувати до провини, практично уникнуло такого формулювання, як нещасливий збіг обставин^{[359] [360]}.

4.2.2.