Інститут полковництва

Очільником військової та адміністративної влади на території полку й водночас виконавцем доручень гетьмана, а також генеральних і старшинських рад виступав полковник. Зважаючи на відносно високий рівень децентралізації влади в Гетьманаті, роль і місце інституту в політичній системі країни була

досить таки поважною.

Функціональні обов'язки полковника, як можна зробити висновок з окремих настановних документів, що збереглися донині * ¹⁷, частково окреслювалися в універсалах гетьманів, виданих на підтвердження легітимності полковницької елекції чи призначення на полковництво, а також регулювалися нормами звичаєвих практик.

Найбільш рання гетьманська інструкція, відома нині дослідникам, міститься в універсалі Б.Хмельницького, виданому 1 серпня 1650 р. через призначення на полковництво ніжинське бужинського сотника Лук'яна Сухині. У документі, що мав на меті передовсім оповісти полчанам про переміну влади, реґіментар лише в загальних рисах окреслював повноваження новопризначеного старшини. Так, зокрема, Хмельницький наказував: «абисте о том відаючи, оного всі за полковника свого міли і по- слушни єму били, так яко на тоє належить, котрий за тим от нас суполную владзу маєт тим полком справовати, непослушних карати і вольностей товариства нашого постерегти (виділено мною. - Авт.).». Крім того, у визначенні в універсалі повноважень полковника відверто вчувається тісна пов'язаність дій гетьманського уряду з поточним моментом - потребою реалізовувати умови Зборівського договору 1649 р. Адже перед тим чинний полковник ніжинський Прокоп Шумейко лише за день до призначення Сухині на полковництво був усунутий гетьманом від влади через відмову виконувати його накази, пов'язані з реалізацією зборівських постанов¹⁸.

Проте, якщо пояснення лапідарності універсалу від 1 серпня 1650 р. ще можна віднайти в екстраординарності ситуації, що призвела до його термінової видачі й своєрідної форми легітимізування влади новопоставленого старшини, то стосовно іншого універсалу Богдана Хмельницького, виданого на полковництво білоруське Іванові Нечаю від 29 січня 1656 р., подібний аргумент навряд чи має право на існування. Цей розпорядчий документ став результатом продуманої і добре підготовленої акції гетьманського уряду²⁰. Утім, і в ньому прерогативи полковника визначалися доволі загально: «Тому пану Іванови Нечаєви, полковникови нашому білорускому, позволя- єм кожного з козаков, там зростаючих, добром миловати, а злом карати.». І лише зважаючи на стратегічне розташування ввіреного Нечаєві Білоруського полку, наказ містив певне уточнення, зобов'язуючи полковника також «там зостаючи на пограничу, постерегла, якоби той полк в цале бил захований для дальшоє послуги. напритовко розних неприятелів.»²¹.

Не зазнала принципових змін картина і в останній третині ХѴІІ ст., коли власне державні порядки Гетьманату набрали своїх завершених форм. На це, зокрема, вказує й один з небагатьох відомих дослідникам документів такого роду - універсал Івана Самойловича про призначення Федора Мовчана полковником до Прилук²². У ньому після розлогого інформування полчан про призначення Мовчана на прилуцьке полковництво містилася лапідарна - вже знайома з часів гетьманування Богдана

Зокрема, це - універсали гетьмана Богдана Хмельницького Лук'яну Сухині, Семену Сулимі та Івану Нечаю, а також гетьмана Івана Самойловича Павлу Мовчану.

Хмельницького - формула владних повноважень новопризначеного старшини: «иж он, помененъний панъ полковникъ, всякого доброго и послушного миловати, а спро- тивного и непослушного, подлугъ слушности и заслуги, каждого карати маетъ, на тое власть совершенъную оному даемъ»²³.

Насправді ж владні прерогативи полкових очільників охоплювали широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень, фактично дублюючи на місцевому рівні прерогативи гетьманської влади. Так, полковники забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед, вони розпоряджалися земельним фондом (так звані рангові маєтності), який склали колишні королівщини та землі, залишені шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною і козаками як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, керували збором податків до військового скарбу, здавали в оренду підприємства, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Вкрай важливою була роль полковників і в організації козацького судочинства на місцях. Попри існування інституту полкових суддів (про них ітиметься далі), саме інститут полковництва уособлював собою судову владу на місцях, виступав на місцевому рівні в ролі верховного судді. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах, а також судочинстві ставили під їхній контроль і міську спільноту та міське господарство, давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.

Вочевидь, усе це унормовувалося не відбитими на папері звичаєвими практиками. їхнє перенесення на письмо спостерігалося вже за часів реформування норм українського державного життя урядом Петра І*, для якого чітке регламентування способів існування державних інститутів було надзвичайно важливим²⁴. Процес упровадження в державне життя Гетьманату писаних інструктивних норм збігся у часі з початками призначення з 1722 р. на полкові посади російських офіцерів (перший випадок зафіксовано ще 1719 р., коли на полковника ніжинського було висунуто сина царського вельможі графа Алексія Толстого Петра; утім, останній доводився зятем гетьманові Івану Скоропадському і цей випадок можна було трактувати як вияв непотизму, що не мав під собою вагомого політичного підтексту).

Першу ж детальну інструкцію особі, призначеній на полковництво в Гетьманат, датовано 1723 р. Документ, адресований щойно призначеному на полковництво до Стародуба майорові російської армії Івану Кокошкіну, становив додаток до так званих

Варто зауважити, що до наукового обігу введено варіант більш деталізованої інструкції, яку нібито було видано гетьманом Богданом Хмельницьким призначеному на полковництво Семенові Сулимі 1650 р. У ній, зокрема, вказувалося таке: «со всіма старшинами и сотниками мієт обходиться добропоряждочно и доброхотно и должность званія свого управлять по Е.Ц.В. указам, малороссійским правам и наставленіям с верхній команди; а в прошеннях и в обидах всякого давать суд и рас праву без продолженія и волокити и обидах всякого давать суд и расправу без продолжения и волокиты и обидимых достойною довольствовать сатисфакциею, а винных без штрафа и наказания не оставляти и во все исправлять себе так, как верному и поверенному Е.И.В. рабу по его рангу принадлежит». (Сулимовский архив. - С.80). Утім, нехарактерна для середини ХѴІІ ст. мова документа, зокрема, ужиті в ньому бюрократичні звороти, що прийшли в українське діловодство під впливом російських практик, недвозначно вказують на факт містифікації, здійсненої, ймовірно, не раніше, ніж 1723 р.

«Артикулов воинских», що враховував специфіку самого призначення й особливості врядування російського офіцера в «малоросійському полку». Зокрема, наказ умотивовував нехарактерне для існуючих практик призначення наявністю «несносных обид и разорений» полчан з боку колишньої місцевої влади і закликами населення їх ліквідувати. Отже, новопризначеному старшині суворо наказувалось «яко огня боятись» повторення «тягостей», натомість «...быть праведным, нелицемерным и безволокитным судьею, .от обычной пружних правителей гордости и суровости. удаляться и поступать с полчанами ласкаво и снисходительно». Запорукою ж дотримання інструкції-наказу мали стати суворі покарання, передбачені для порушника: «и за малое сих правил преслушание» на винного чекала смертна кара²⁵.

Кілька років потому, реагуючи на численні порушення, зафіксовані в діяльності наступника Кокошкіна на уряді стародубського полковника іншого російського офіцера Іллі Пашкова, російська влада розпорядилася виготовити 300 примірників інструкції та розіслати їх по всіх полках Гетьманату для широкого ознайомлення з її змістом тамтешнього товариства²⁶. Зважаючи на великий наклад інструктивної продукції, неважко здогадатися, що дія її постанов поширювалася не лише на кількох російських офіцерів, призначених на полковництво в Україну, а й на місцевих старшин.

Зауважуючи роль звичаєвих практик у формуванні прерогатив полковницької влади, варто звернути увагу й на низку інших, украй важливих у цьому контексті, обставин. Зокрема ступінь повноти влади полковника залежала від авторитету конкретного старшини серед полчан, його наближеності чи віддаленості від персони ре- ґіментаря, наявності чи відсутності розгалуженої мережі сімейно-родинних зв'язків у середовищі владного прошарку козацтва. Крім того, важливим чинником маркування меж владних прерогатив полковника виступала сила гетьманської влади. Тенденція до посилення останньої зазвичай негативно позначалася на широті повноважень і ступені підконтрольності влади полковників. Натомість послаблення через ті чи інші обставини гетьманського повновладдя створювало сприятливі передумови для делегування чималої частки владних прерогатив від реґіментаря до очільника місцевої влади.

Доволі важливу роль у процесі «перетягування» владних повноважень поміж гетьманським урядом і полковниками відігравала позиція російської влади, яка зазвичай, як уже неодноразово відзначалося в інших подібних контекстах, виступала союзником полкової старшини в її боротьбі за помірковану емансипацію з-під влади гетьмана. У другій половині XVIІ ст. зазначена політика знаходила своє втілення в різного роду обмежувальних приписах, включених за ініціативи царських уповноважених до тексту гетьманських статей. Зокрема, вже в так званих нових статтях Юрія Хмельницького 1659 р.

царський уряд мав власні резони для покарання того чи іншого гетьмана, такі звернення використовувалися серед інших аргументів для їхнього повалення (як це було у випадку з Демком Ігнатовичем 1672 р. чи Іваном Самойловичем 1687 р.).

Право вільної елекції полковників - так само, як і гетьмана, - належало до тих небагатьох наріжних «прав і вольностей», які, власне, і маркували поняття козацьких свобод, на оборони яких так рішуче козацтво виступало з кінця XVII ст. Відповідно й позбавлення козацтва цього права урядом Речі Посполитої, згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького» 1638 р., стало однією з причин вибуху козацького повстання на початку 1648 р. Успішний перебіг повстання де-факто ліквідував будь-які обмеження королівської влади в цій сфері.

Утім, ускладнення державних функцій Війська Запорозького, що швидкими темпами відбувалось уже з літа 1648 р., а також суттєве зміцнення гетьманської влади за роки перебування на уряді Богдана Хмельницького об'єктивно підвели до трансформацій і цього, одного з наріжних, каменів військової демократії. Зміни стосувалися головно перебирання гетьманом прерогативи призначення та звільнення з полковничих урядів до своїх рук. За гетьманування Хмельницького спротив товариства стосовно такого стану речей у відомих нам документах не артикулюється. В умовах розгортання громадянської війни за гетьманування Івана Виговського, коли в опозицію перейшов не лише легітимний полтавський полковник Мартин Пушкар, а й самопроголошений громадою на противагу гетьманському ставленику миргородський полковник Степан Довгаль і деякі інші старшини, легітимність яких ставилася під сумнів гетьманським проводом, проблема правомочності обирання на полковництво чи позбавлення полковників влади набула неабиякої актуальності.

До так званих нових статей Юрія Хмельницького 1659 р. було записано норму, згідно з якою обрання полковників, як і інших старшин, мало відбуватися не за вказівкою гетьмана, а з волі товариства - «а чтобъ выбирать въ Військо полковниковъ на раді, кого межъ себя излюбятъ»²⁸. Причому статті 1659 р. містили навіть заборону на призначення полковниками кандидатів з інших полків - вибирати на полковництво, «кого межъ себя излюбятъ изъ своихъ полковъ, а изъ иных полковъ въ полковники не выбиратъ»²⁹. Так само не дозволялось обирати на полковництво, як і на інші старшинські уряди, іновірців - «Въ Войску ж Запорожскомъ всякимъ начальнымъ людеямъ, кроме православныхъ христіянъ, иныхъ ни которыхъ віръ людемъ впредь не быть». Не мали права посідати старшинські уряди й новохрещені іноземці. Обґрунтування як першого, так і другого вочевидь випливало з недавніх споминів про роль колишнього аріанина Юрія Немирича в розриві стосунків з Москвою та укладенні Гадяцької угоди 1658 р. Хоч у тексті договору про це було сказано більш узагальнено: «потому что отъ новокрещенныхъ многая въ Войску смута и междоусобіе зачинается, да имъ Войска Запорожского козакамъ чинятся налоги и тісноты»³⁰.

Отже, процедурі обрання на полковництво в статях 1659 р. приділено багато місця; у наступних договорах про цю прерогативу згадується вельми побіжно.

Аналіз практик, що мали місце в політичних відносинах Гетьманату другої половини XVII ст., вказує на той факт, що політичні реалії суттєво відрізнялися від правових приписів. Зокрема, виданий 22 липня 1676 р. універсал гетьмана Івана Самойловича охочекомонному полковникові Ілляшу Новицькому демонструє таку картину процедури обрання на полковництво: делегація від стародубської полкової старшини,

яка прибула до місця резидування гетьмана, порушила перед реґіментарем питання про дозвіл на проведення виборів; реагуючи на нього, Самойлович видав дозвіл на проведення виборів, обрав і вислав разом із стародубцями «отъ боку нашого значную особу» для контролю за перебігом процедури, а крім того, звернувся з наказом до охотницького полковника, аби той вислав на місце проведення ради дві сотні охотни- ків для підтримання порядку - «на річи поглядай, якій межи ними станетъ порядокъ и дальшій ихъ будетъ прокгресь»³¹.

Більш активною роль реґіментаря була під час обрання на полковництво прилуцьке у квітні 1678 р. Виборам, як можна зробити висновок з універсалу Самойловича від 13 квітня 1678 р., передувала процедура добровільного зречення полковницького пернача Іваном Маценком³². Процедура заміщення вакансії проходила в гетьманській резиденції, у Батурині, за участі полкової старшини і «певного товариства». Відповідно прибулі до Батурина виборці-полчани за гетьманським «позволенем... згодливимы голосами своими на той полковницкий урядъ пана Федора Мовчана обволали и над себе вынесли». Реґіментар же зі свого боку підтвердив обрання Мовчана «цале на том старшинстві. знаючы бытии в Войску Запорозком заслужонного, годного и до ділностей рыцерскихъ способного мужа»³³. Утім, зважаючи на місце проведення виборів, можна логічно припустити, що роль гетьманського уряду в ухваленні рішення була набагато важливішою.

Активну протидію намірам гетьмана розширити сферу свого впливу під час призначення та звільнення з полкових урядів чинила російська влада. Переслідуючи насамперед мету забезпечення сприятливих умов для контролю за політичними процесами в Україні, російський уряд намагався створити систему противаг гетьманській владі через посилення позицій полковників. У контексті цього завдання вельми актуальним виглядало завдання убезпечити полковників від самовладдя гетьмана у разі позбавлення їх влади.

Згідно з положеннями договору 1659 р., багато старшин, котрі зарекомендували себе вірною службою царю, практично виводилися з-під юрисдикції гетьмана, в тому числі отримували імунітет і в справі позбавлення їх владних повноважень без відповідного дозволу офіційної Москви. Ще й гетьману, як уже згадувалося, заборонялося відправляти полковників у відставку без узгодження цього питання на раді - «полковниковъ гетманъ безъ рады не повиненъ отставливать»³⁴.

Насправді ж, як у разі обрання на полковництво, так і у разі відсторонення небажаного старшини від влади прерогативи гетьмана були ширшими. Зокрема, процедура позбавлення полковника влади, принаймні з останньої третини XVIІ ст., передбачала надання реґіментарем відповідного дозволу та обов'язкову присутність при цьому його уповноваженого представника. Крім того, гетьмани вдавалися до проведення в гетьманській резиденції певних розслідувань причин відставки. Так, у березні 1679 р., коли полтавська старшина порушила перед Самойловичем клопотання про дозвіл на проведення перевиборів місцевого полковника, закидаючи йому різноманітні протиправні дії («на ихъ здоровя похвалки чинитъ, самихъ безчеститъ, перестает з винниками и броварниками и з иныхъ слугами»), вона водночас просила направити до них «особу якую енералную от себе. для одобрання от пана Левенца уряду его полковницького»³⁵. Гетьман, будучи не згідним з волею полчан (як було в цьому випадку), міг відмовити в наданні такого дозволу, принаймні до з'ясування

додаткових обставин справи. У разі намагання опонентів відсторонити від полковництва Прокопа Левенця Самойлович розпорядився «дочекавши святого Воскресения Христова, посполу з ним же полковником до насъ в Батурин прибувают, а тут хоч би рудному батку, не толко ему полковникові, и кому иншому, если би ся міло що на якого показати несполгуют»³⁶.

В окремих випадках, як у згаданій вище справі з переобранням на прилуцьке полковництво 1678 р., могла спостерігатися процедура добровільного зречення полковницького пернача. Зокрема, тоді полковник Іван Маценко «доброволне зреклъся своего старшынства и за оное намъ подяковалъ»³⁷. Принаймні саме така картина вимальовується зі змісту гетьманського універсалу від 13 квітня 1678 р. Хоча насправді «добровільність» зречення могла виявитися дуже умовною.

Опосередкованим свідченням зловживань гетьманської влади в сфері кадрової політики може слугувати вступна частина положень Конституції 1710 р., в яких ідеться про суть і порядок призначення на старшинство, насамперед на полковничий уряд, а також способи застереження корупційних дій під час реалізації гетьманом своїх повноважень: «...поневажъ всякіе на людей вірных тяжести, утиски и здирства походят найбарзій от властолюбних накупневъ, которіи, не фундуючися на заслугахъ своихъ, а прагнучи несытою пожадливостью, для приватного своего пожитку урядовъ войсковыхъ и посполитыхъ, прельщаютъ сердце Гетманское коррупціами и оными втыскаются, безъ вольного избранія, над слушность и право, то на уряды Полковничіе, то на иншые власты»³⁸.

З метою ліквідації безладу й недопущення посідання старшинських урядів «на- купнями» укладачі Конституції постановляли: «абы Ясневельможный Гетманъ жадными, хочь бы найболшими, не уводячися датками и респектами, никому за коррупціи урядов Полковничьихъ и иншыхъ войсковыхъ и посполитыхъ начальствъ не вручалъ и на сильно на оные никого не наставлялъ, лечь всегда, якъ войсковые, такъ и посполитые, урядники міютъ быти волными голосами, особливе зась Полковники, обираны...»³⁹.

Застерігаючи за громадою право вільної елекції, автори Конституції водночас ставили процес виборів (перевиборів) під контроль гетьманської влади, залишаючи за останньою право надання санкції на відповідні дії - «однакъ таковыхъ урядниковъ елекціи не безъ волі Гетманской отправоватися повинны»⁴⁰. Крім того, за реґімента- рем зберігалось і право затвердження результатів виборів («а по избранію владою гетманскою подтверживаны»)⁴¹.

Утім, політичний розвиток Гетьманату після подій 1708-1709 рр. пішов зовсім іншим шляхом, аніж тим, яким його хотіли бачити автори Конституції 1710 р. У сфері кадрової політики в роки кардинальних реформ, започаткованих в Україні урядом Петра І, також відбулися принципової ваги зрушення. Зокрема, російській владі вдалося досягти значних успіхів у справі обмеження впливу гетьмана на обрання на полковництво та позбавлення полковників влади, а також загалом у справі підзвітності останніх своєму реґіментареві.

Уже відразу після подій, пов'язаних із розривом гетьмана Івана Мазепи з російською короною та переходом на бік шведського короля Карла ХІІ, в оточенні царя Петра І було виразно артикульовано необхідність впровадження в російську політику щодо Гетьманату цілеспрямованого курсу, скерованого на приниження гетьман-

ської влади через потурання самовладдю полковників, виведення останніх з-під його контролю та перебирання на себе прерогатив реалізації кадрової політики. Так, у вже згадуваній доповіді київського генерал-губернатора Дмитра Голіцина щодо першочергових заходів із забезпечення в Україні спокою і гарантування непорушності російських інтересів, поданій на розгляд урядові 1710 р., серед іншого зазначалося: «Для нашей безопасности на Украйне надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... надобно, чтобы во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетманом; если будут несогласны, то дела их все будут открыты»⁴².

На необхідність активного втручання російської влади у кадрову сферу Гетьманату, зокрема у питання призначення на полковництво та відбирання у чинних полковників владних повноважень, указували практично всі вищі сановники з оточення царя, котрі були задіяні в українські справи. Зокрема, той же Дмитро Голіцин, крім своїх концептуальних пропозицій щодо формування урядового курсу в цій царині, рекомендував Петрові І змістити з урядів полтавського і корсунського полковників та й загалом звільнити зі старшинських урядів усіх тих, «которые были в измене (тобто брали участь у виступі Івана Мазепи. - Авт.) и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали». Командувач російськими військами в Україні фельдмаршал Борис Шєрємєтьєв наполягав на негайному звільненні стародубсько- го, лубенського, ніжинського і прилуцького полковників. Царський же резидент при гетьманському уряді Федір Протасьєв зі свого боку радив оновити керівництво в Полтавському, Гадяцькому і Ніжинському полках⁴³.

В умовах критичного загострення стосунків з Османською Портою, що врешті- решт таки вилилось у війну (Прутський похід Петра І 1711 р.), російський канцлер Гаврило Головін уважав недоречним і небезпечним («непристойным и небезопасным») вдаватися до таких радикальних дій у цій делікатній справі, що могли б спровокувати негативні наслідки. До того ж сановник резонно зауважував і той факт, що «не знаем заочно, кого на их место определить добрых и верных»⁴⁴.

Проте вже на початку 1715 р., коли вдалося відсунути від кордонів Російської держави зовнішню загрозу та через свого резидента в Україні виявити серед старшин «людей добрих і вірних» щодо царської влади, було видано указ Сенату, яким встановлювався новий порядок заміщення старшинських вакансій, принципово відмінний від тих практик організації влади, що існували в Гетьманаті раніше. Зокрема, сенатський указ від 22 січня 1715 р. наказував гетьманові негайно змістити зі старшинських урядів усіх тих осіб, «которые были в какой измене», а під час призначення на вакантні уряди полковій і сотенній старшині дозволялося вибирати лише 2-3 претенденти на старшинство, з числа яких гетьман спільно з царським резидентом і мали проводити призначення, «усматривая кто з них к тому уряду годне бать может, и которые всегда были к нам, великому государю, во всякой верности»⁴⁵. І загалом, як випливає з тексту документа, аргументи вірності царському престолові під час номінування на уряд виступають чи не в ролі визначального чинника.

На практиці прерогативи російської влади в процесі заміщення полкових вакансій не обмежувалися лише участю резидента в ухваленні відповідного рішення гетьманом. Починаючи з 1710-х рр. офіційний Петербург почав вдаватися до практик прямого призначення свого кандидата на старшинство в Україну через видання від-

повідних сенатських чи іменних царських указів. Саме таким чином полковником до Гадяча було призначено сербського шляхтича Михайла Милорадовича або до Ніжина - сина царського вельможі графа Петра Толстого. Цікаво, що в першому випадку, аби створити для свого претендента відповідну вакансію, діючого полковника гадяць- кого Івана Чарниша царським указом було переміщено на уряд генерального судді.

Ще активніше подібна практика застосувалася під час призначення на сотни- цтво. Саме таким чином - через публікацію відповідних сенатських указів - сотниками в Україні стали балканські шляхтичі Федір Требинський і Гаврило Милорадович, колишній священик Федір Лісовський (останній спромігся заслужити царську ласку гіпертрофованими виявленнями вірнопідданських настроїв, до яких Петро І був особливо чутливим після подій, пов'язаних з виступом Івана Мазепи).

Апробована у 1710-х рр. практика з початком 1720-х рр. була концептуалізова- на в програмі заміни виборних козацьких полковників урядовцями з числа офіцерів російської армії, яких мали призначати винятково указами царя. Технологія перебирання владних повноважень передбачала реалізацію проекту в два етапи. На першому - в полкові центри Гетьманату призначалися російські офіцери як коменданти, що мали перебрати до своїх рук лише незначну частину повноважень полковника, а також налагодити контроль за його діями. Уже на другому етапі, під час створення сприятливих умов і формування відповідної суспільної думки, планувалося ліквідувати інститут виборних полковників, передавши всю повноту влади до рук колишніх комендантів.

Реалізуючи задумане, у середині липня 1722 р. комендантів було призначено до Полтави, Чернігова, Стародуба і Переяслава. Видана при цьому інструкція зобов'язувала, крім суто іманентних функцій (як-от: недопущення проникнення на ввірену їм територію лазутчиків з інших держав чи недопущення «тайных разговоров и пересилок» чужоземних дипломатів з місцевим населенням, охорони кордонів у порубіжних полках, дотримання виконання царських указів щодо так званих заповідних товарів тощо), слідкувати за діяльністю органів місцевої влади і міського самоврядування, а також відстежувати дотримання козацькою адміністрацією виконання розпоряджень центральної влади⁴⁶.

Сенатська ухвала від 12 липня 1722 р., якою було, власне, санкціоновано запровадження інституту комендантів, наголошувала на тимчасовому характері владних повноважень коменданта, що в майбутньому мав стати повноправним полковником, з уже іншими, безперечно ширшими, прерогативами («до определения полковниче- ства»)⁴⁷. Утім, досвід перехоплення владних повноважень на місцях представниками російської військової влади виявився доволі суперечливим. Насамперед чимало новопризначених у такий спосіб полковників виявилися не на висоті покладених на них сподівань. Крім того, загалом лояльні до російської влади члени місцевих старшинських корпорацій в умовах згортання надто радикальних реформ, розпочатих в Україні урядом Петра І, зуміли переконати центральну владу в доцільності призначення на вакантні полковничі уряди представників саме їхнього середовища. Отже, утвердилася практика кооптації російських офіцерів лише до деяких, переважно північних, полків Гетьманату. У решті адміністративних одиниць зберегли свої позиції козацько-старшинські корпорації.

Процедура обрання на полковництво, починаючи з накидання Війську Запорозькому умов нових статей 1659 р., передбачала обов'язкове приведення новообраних старшин до присяги цареві: «А кого новыхъ полковниковъ обирутъ, и тихъ новообранныхъ полковниковъ на вірное подданство и вічную службу привести къ вірі»⁴⁸. Причому санкції до тих старшин, котрі б посміли не виконати цей припис, як видно вже з інших, прикінцевих, положень документа, були надзвичайно жорсткими: «Будет кто великому государю, его царському величеству, по святой непорочной евангельской заповіди... віры не учинитъ... тихъ людей по восковому праву казнить смертью»⁴⁹. Зі свідчень пізніших джерел можна зробити висновок, що на практиці акт легітимізації влади новообраного полковника полягав насамперед у виданні відповідного гетьманського універсалу. Зокрема, по обранню у квітні 1678 р. на прилуцьке полковництво Федора Мовчана гетьман Самойлович, підтверджуючи законність обрання, «оразъ наъ універсал ему, поимененному полковникови Прилуцкому, подавшы, міти хочемъ и приказуемъ, абы оному все старшое и меншое полку Прилуцкого товариство, належное пошанованъе и во всемъ поволное послушенство отдавали»⁵⁰.

Як обов'язковий атрибут обрання на старшинство класифікує складання ново- поставленим старшиною присяги вірності монархові й монарший указ 1715 р.⁵¹

Що характерно, норми Конституції 1710 р. також конституювали принесення присяги як обов'язковий атрибут вступу полковників та іншої старшини на уряд. Проте в цьому документі як об'єкт присяги, зрозуміло, фігурує не царська влада і навіть не шведський король як офіційний протектор козацької України, а «отчизна» - «повиненъ будете каждый зъ них, при обнятю свого уряду, на вірность и у отчині на зичливость къ рейментарови своему на захованье повинностей своихъ, якіе колвекъ до уряду чіего належатимутъ, формальную присягу, ведлугъ роты, публичне ухвале- ной, выконати»⁵².

3.